ПРОБЛЕМА СМЕРТНОЇ КАРИ В УКРАЇНІ

Скасовувати чи залишати смертну кару в Україні? Ця дилема вже тривалий час хви­лює не лише найвищих уря­довців нашої молодої держа­ви, а й її простих громадян. Одні стверджують, що за най­тяжчі злочини, в числі яких і навмисне вбивство, необхід­но позбавляти винного жит­тя. Інші категорично запере­чують їм, апелюючи до гума­ністичних цінностей і євро­пейських традицій. Чи існу­вали подібні проблеми в на­ших далеких пращурів? Яким чином вони убезпечували себе від злочинців, а найго­ловніше, від найтяжчого сус­пільного злочину — насиль­ницького зазіхання одного «Божого створіння» на жит­тя іншого?

Довгий час у Запорозькій Січі існував наджорстокий спосіб покарання винного, що був відомий ще з далеко­го середньовіччя. Він поля­гав у тому, що вбивцю хова­ли живцем разом з його жер­твою. Цей «варварський» зви­чай перейшов на центральні землі України у вигляді сим­волічного приковування зло­чинця на певний час до тіла вбитого чи його труни. Як за­свідчують сучасники, це був дуже дієвий метод покарання вбивць. Можна сказати навіть, що він відзначався деякою гуманністю, адже вин­ного в смерті людини не поз­бавляли життя. Та й, безпе­речно, знаючи про цю жор­стоку кару, лише одиниці з потенційних убивць зважува­лися втілити свої наміри в життя.

Убивця залишався прику­тим до труни інколи протя­гом кількох діб. Часто-густо таким чином він супроводжу­вав свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У зачи­неному приміщенні храму злочинець був змушений про­вести цілу ніч наодинці з жер­твою, спокутуючи свою страшну провину. Досить ча­сто, щоб убивця не втік або не завдав якоїсь шкоди цер­ковному майну, його міцно зв'язували і клали під ноша­ми, на яких стояла труна.

Страшно навіть подумати про душевні муки людини, яка перебувала в такому стані. Мало хто з убивць здатний був витримати таке покарання й не втратити розуму. Не обо­в'язково бути великим знав­цем людської природи, щоб уявити собі ті моторошні пси­хологічні стани, що їх пере­живав злочинець. Адже йому доводилося вислуховувати не тільки плач і погрози родичів загубленої ним людини, а й прокльони усіх співчуваючих їм жителів села чи містечка.

Відомий знавець побуту українського народного жит­тя ХУІ-ХУШ ст. Орест Левицький, дослідивши старо­винні актові книги міста Пол­тави, описав історію, яка тра­пилася тут у травні 1700 р.

В однієї полтавської вдо­ви був син Тимко, який зма­лечку втратив батька й виріс без сильної чоловічої руки та­ким собі ледарем і п'яницею. І хоча він мав непогану про­фесію «гаптаря»-шевця, більшу частину свого ще мо­лодого життя проводив не деі­нде, як у шинку.

Мати Тимка, яку сусіди кликали Кузьмихою, довго переживала за свого гульвісусина і вирішила його одружи­ти, напевно, сподіваючись, що молода дружина зуміє ви­правити вдачу волоцюги. Про­те не так сталося, як гадало­ся. Тимко продовжував уча­щати до шинку. До того він ще й злигався з місцевою шинкаркою Гапкою, яка, хоч була «підстаркувата», але «ба­вилася чарівництвом» і таким чином змогла привернути до себе постійного відвідувача закладу.

Так би воно й тяглося, якби не подія, що відбулася 9 травня, у день Святого Миколая. Зранку Тимко пішов на ярмарок, де й познайомив­ся з якоюсь черницею з Буд­дійського монастиря. Разом вони зайшли до шинку, де Тимко відрекомендував Гапці свою нову знайому як далеку родичку. Та з кожною випи­тою чаркою горілки шинкар­ка все більше починала рев­нувати свого коханця до при­булої. Не на жарт розізлив­шись після чергового «нецен­зурного» випаду Гапки на свою адресу, Тимко взяв ро­гача й вигнав її на кухню. Позбувшись на деякий час набридливої коханки, він спо­кійно пішов спати до бокової кімнати разом із черницею.

Зрозуміло, що шинкарка не могла цього стерпіти, а тому підкралася до дверей і зачинила їх зі зворотного боку. У неї виникла думка покликати людей, щоб ті за­свідчили «перелюб» Тимка з черницею і, згідно з народним звичаєм, «обрізали їм поли» й відвели до ратуші. Проте краще б вона цього не роби­ла. Коли Гапка відійшла на хвилину від дверей, до шинку зайшла її сусідка Ганна Іваниха й, зачувши за дверима бічної кімнати якесь хропін­ня, відчинила їх. Це розбуди­ло Тимка, який міцно спав після великої кількості випи­того. Тут, на свою біду, до коридора вбігла Гапка й спро­бувала знову зачинити двері. Та розлючений Тимко все ж зумів їх вибити й так сильно відлупцював свою колишню коханку, що та померла на місці бійки. Тут прибігли люди, які відразу ж зв'язали вбивцю й відвели його до «полкового уряду».

Протверезівши, на допиті Тимко визнав свою провину пояснивши, що він «був п 'яний і, не стерпівши, вдарив її всього два рази, а Гапка впа­ла на землю і зараз дух випустила». Це підтвердила й присутня при вбивстві Ганна Іваниха. Хоча факт скоєння зло­чину було доведено, однак суду необхідно було дочека­тися полковника, якого на той час не було у місті. А тому на час його відсутності Тимка вирішили «при тілі не­біжчиці Гапки прикувати, пока буде небіжчиця похова­на, а після поховання звичай­ним до секвестру (під арешт. — Авт.) його, Тимка, дати». Не знаємо, як Тимкові вда­лося перенести довгі години перебування біля тіла ко­лишньої коханки, але до нас дійшло рішення суду з цієї справи. Зважаючи на слізні прохання матері й дружини, його не скарали «на горло», а присудили виплатити гро­шовий штраф. Однак з огля­ду на те, що родичі Тимка, як і він сам, були бідні, суд вирішив відрядити його на «вічну панську службу» до полтавського полковника Івана Іскри. Так закінчилася ця комічно-страхітлива по­бутова історія.

Приковування вбивці до труни жертви, цей досить жах­ливий, але, разом з тим, по­вчальний звичай, проіснував в Україні до кінця XVIII ст. Історики зафіксували, що 1783 р. в одному з православ­них храмів Чернігівської єпархії, після необхідної па­нахиди над убитим козацьким сином Йосипом Біденком, до його труни було приковано Христину Водянникову, яка походила з іншої козацької родини. З ревнощів вона вби­ла сусідського парубка. Ціка­во, що місцевий священик не тільки не заборонив родичам загиблого виконати старо­давній звичай, а й допоміг їм в'язати Христину мотузками і класти її під труну нещас­ного хлопця.

Однак ця подія не зали­шилася поза увагою представ­ників тогочасної центральної влади. Генерал-губернатор

України, граф П.Рум'янцев-Задунайський, після того як дізнався про цей випадок, на­діслав лист-циркуляр до арх­ієреїв усіх українських єпархій з проханням не до­пускати надалі такого жор­стокого способу покарання, що «принижує людство». Ви­сокі церковні чиновники од­разу ж видали свої накази про заборону подібних випадків у майбутньому.

Багато цінувальників творчості одного з визначних письменників світової літе­ратури Миколи Васильовича Гоголя знають, що більшість сюжетів для творів він брав із життя та побуту своїх зем­ляків — мешканців українсь­ких сіл і містечок. Маючи природну допитливість та історичну освіту, М.Гоголь записував різні народні пере­кази, які передавав, за його словами, «майже у такій про­стоті, як і чув». Прикладом цього є знаменита повість «Вій», написана в другій по­ловині 30-х років XIX ст. Го­ловний герой цього класично­го твору, філософ київської «бурси» Хома Брут помер після того, як три ночі поспіль провів у хутірській церкві поруч із труною, в якій лежала вбита ним відьма.

«...Філософ все ще не міг отямитись і з острахом пози­рав на це тісне житло відьми. Нарешті труна раптом зірва­лася з місця і зі свистом поча­ла літати по церкві, хрестя­чи в усіх напрямках повітря», — передавав страхітливі відчуття свого персонажа Гоголь. Хіба це не могло бути узагальненням тих моторош­них душевних страждань, які довелося пережити багатьом покараним за допомогою цього методу злочинцям? Так давній український кар­ний звичай прив'язувати вбив­цю до труни і зачиняти його на ніч разом із жертвою у храмовому приміщенні зав­дяки фантазії видатного пись­менника перетворився на по­пулярну до цього часу повість.