Курсова робота

на тему: „Законність та правопорядок”

Зміст

Вступ................................................................................................................3

Розділ І. Суспільно-правова характеристика

законності.....................................................................................................5

1.1. Поняття законності.......................................................................................5

1.2. Принципи законності: поняття, зміст.........................................................8

1.3. Вимоги законності.......................................................................................10

Розділ ІІ. Стислий аналіз інших правових явищ, які стосуються законності ................................................................................11

2.1. Гарантії законності ......................................................................................11

2.2. Поняття правопорядку ................................................................................15

2.3. Функції та принципи правопорядку...........................................................19

Розділ ІІІ. Роль держави в підтриманні законності та правопорядку в суспільстві.........................................................................22

3.1. Державна дисципліна....................................................................................22

3.2. Зміцнення законності у правозастосовчому процесі..................................24

Висновки...........................................................................................................27

Список використаних джерел.............................................................29

Вступ

Дана курсова робота являє собою, на мій власний погляд, цілий комплекс наукових думок, досліджень різних теорій, думок практиків, оскільки законність та правопорядок – основна запорука існування правового громадянського суспільства, а отже – і не тільки сфера вивчення теорії держави і права, а й інших юридичних та й навіть деяких економічних наук.

Для того, щоб визначити основні поняття по даній темі, необхідно перш за все визначити об’єкт та мету мого дослідження, сформулювати основні методи.

Об’єкт дослідження. З позиції теорії держави і права виступає комплекс суспільних відносин, які виникають у сфері дотримання законності та правопорядку в суспільстві, а також той державний вплив (примус), який застосовується в разі недотримання чи порушення встановлених норм, правил поведінки.

Мета написання роботи. Основною метою цього дослідження є теоретико-правовий і науково-прикладний аналіз суспільного стану існуючої системи правового державного регулювання у сфері дотримання законності та встановлення правопорядку в державі зокрема, а також подальшого розвитку та удосконалення національного законодавства в досліджуваній сфері.

Методи дослідження. Методологічну основу даної курсової роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, в першу чергу -формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

А даній курсовій роботі я постараюся здійснити всебічний аналіз організаційно-правових питань, що стосуються поняття законності та правопорядку, принципів законності, вплив на суспільство, тощо.

Отож, розпочинаючи розгляд роботи, необхідно сказати, що законність – це певне правове явище, за допомогою якого можна дати характеристику стану суспільства, рівню законності в державі.

Про законність та правопорядок можна говорити дуже і дуже багато, оскільки – це є таке поняття, з яким ми зустрічаємося майже повсякденно, вступаючи в ті чи інші суспільні, правові, економічні чи фінансові відносини та ін.

Необхідно зазначити, що законність та правопорядок, як соціальні інститути тісно пов’язані з правом.

Законність - це принцип функціонування суспільства та його підсистем у певному режимі, для якого характерні: по-перше, вимо­га суворого й неухильного додержання законів держави усіма гро­мадянами, посадовими особами, державними органами, об'єднан­нями громадян та всіма іншими суб'єктами права, а також, по-друге, реальне виконання цих законів.

Отже, дотримання законності - це необхідна умова створення такого соціального середовища, за якого тільки й можлива повна реалізація права.

Розділ І. Суспільно-правова характеристика законності

1.1. Поняття законності

Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соці­ально-правове явище, що характеризує організацію і функціо­нування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права — від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридич­ній практиці. Законність відображає правовий характер органі­зації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів — посадових осіб, а також громадських організацій, ко­мерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак.

• зовнішньої (формальної) — обов'язком виконувати розпоря­дження законів і підзаконних правових актів державними орга­нами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднання­ми:

• внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціл­лю. не виконанням заради виконання, її призначення — додер­жання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Закон­ність — явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (напри­клад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати пра­вові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчо­сті це виражається в забезпеченні видання закону, який відпові­дає праву Конституції [1].

Законність — явище багатоаспектне і може виступати як прин­цип. метод, режим. Законність є принципом діяльності держав­них органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сва­волі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійс­нюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї дія­льності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на прин­ципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не вихо­дять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій уча­сників суспільних відносин вони додержуються правових про­цедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, конт­ролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфе­ра) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відо­бражати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлокра­тію — владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політич­ного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку дер­жавної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія — фактори по­будови правової держави [8, ст. 204-205].

Що таке законність — принцип, метод чи режим?

І принцип, і метод, і режим. Усе залежить від кута зору. Однак без принципу законності як певних засад, начала діяльності дер­жавних органів, державних і громадських організацій, посадо­вих осіб, громадян, без законності як методу державного управ­ління суспільством не відбудеться режим законності. У широко­му розумінні законність — це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

— державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасу­вання) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забез­печує їх відповідність потребам суспільного поступу [3, ст. 68];

— всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організація­ми, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних ак­тів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відпо­відальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство — від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

1.2. Принципи законності: поняття, зміст

Принципи законності — це відправні засади, незаперечні засадні вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принци­пи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-по­літичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей прин­цип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відпо­відно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридич­ну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти — законам, причому підзаконні акти прийма­ються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не вре­гульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам — за­конам і підзаконним актам [1].

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі держав­ні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, поса­дові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна органі­зація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і від­повідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись мірку­ваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність за­кону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспі­льства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльнос­ті з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід пока­рання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяж­кості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийма­тися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових роз­поряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окре­мих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону [8, ст. 206 ].

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення озна­чає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Пра­воохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реаль­ність законності — досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відпові­дальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який пе­редбачає суворе додержання двох типів правового регулювання: спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо перед­бачено законом»); загально-дозвільного — поширюється на громадян та їх об'­єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»); а також додержання рівності всіх перед законом і судом. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і до­держанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

1.3. Вимоги законності

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відобража­ють її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відмі­ну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів су­спільних відносин, вимоги законності пов'язані з окремими ви­дами діяльності певних суб'єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реа­лізації права.

Вимоги законності в правотворчості:

1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;

2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (на­приклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду — указам президента);

3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасу­вання з додержанням певної процедури;

4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні стро­ки (наприклад, закон про бюджет на рік);

5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена зако­ном, з усіма необхідними для цього реквізитами. Вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забез­печують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін.

Розділ ІІ. Стислий аналіз інших правових явищ, які стосуються законності

2.1. Гарантії законності

Гарантії законності — це умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку.

Гарантії законності можна поділити на:

— загально-соціальні;

— спеціально-соціальні — юридичні та організаційні. Загально-соціальні гарантії законності:

1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, росту про­дуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб'єк­тів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх зацікавленості в законності [7, ст. 365];

2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократич­них форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об'єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади.

3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасне є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав'я­зування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка по­інформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя.

Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності — це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.

Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві груп:

• юридичні — передбачена законом система спеціальних засо­бів, за допомогою яких забезпечується створення якісних зако­нів, їх додержання і виконання;

• організаційні — заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян. До них належать кадро­ва робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочиннос­ті, боротьби з корупцією тощо.

Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяль­ності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припи­нення.

Діяльність законодавчих органів спрямована на видання якіс­них нормативно-правових актів, якими встановлюється юридич­на відповідальність за вчинення протиправних дій.

Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується не­ухильне додержання конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність нормативно-правових актів представниць­ких органів влади, правозастосовну практику за скаргами гро­мадян та ін., конституційний суд створює додаткові і дійові га­рантії їх досконалості. Це сприяє формуванню гармонічної єди­ної системи законодавства.

Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяль­ністю, спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних законів держави, охорону і захист прав і свобод грома­дян. їх обов'язок полягає в прийнятті нормативно-правових ак­тів, щоб виконувати і розвивати закони. Суттєве значення має розвите почуття морально-правової відповідальності посадових осіб і державних службовців за повне і ефективне виконання обов'язків у рамках закону.

Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітраж­ний суд, міліція) виконують безпосередню роботу з профілакти­ки і припинення правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя форма­льно закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кри­мінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних під­приємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскар­жені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів — одна із важливих гарантій стабільності і реальності за­конності.

Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ. Їх діяльність здійснюється в ім'я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських міс­цях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.

Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апа­рат здійснюють роботу з запобігання порушення законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні право­порушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на при­пинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення алі­ментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного во­лодіння;

4) каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юри­дичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні гарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:

— парламентські;

— президентські;

— судові;

— прокурорські;

— адміністративні (управлінські);

— контрольні;

— муніципальні (місцеві).

2.2. Поняття правопорядку

Правопорядок — частина громадського порядку.

Громадський порядок — це стан (режим) упорядкованості со­ціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним юрмам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.

Отже, правопорядок — це частина системи суспільних від­носин, що врегульовані нормами права і перебувають під захис­том закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відно­син, то правопорядок є їх результатом [5, ст. 215].

Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфе­ра нормального правового життя, що встановлюється в резуль­таті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основ­ними законами і тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об'єктивно відчуває потребу в упо­рядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, без­системності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функ­ціонує економіка, досягається гармонія в «діях законодавчої, ви­конавчої та судової влади, активної) здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується віль­ний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального) і правового порядку.

Держава об'єктивно зацікавлена: в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Таким чином, правопорядок як державно-правове явище слу­жить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами грома­дянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і при­ватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспі­льства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до при­мусу.

Зміст правопорядку — це система правових і неправових еле­ментів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встанов­ленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей пра­вового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку:

1) матеріальний — система реальних (економічних, політич­них, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх уча­сників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктив­ної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою [8, ст. 208];

2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат вста­новлення законності, впорядкованості та врегульованості пра­вових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю дер­жави.

Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ сис­теми громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, пра­вопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульова­них нормами відповідних галузей права. У структурному відно­шенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

Елементи структури правопорядку такі.

1. Суб'єкти права — держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина.

2. Правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земель­ні, сімейні та ін.) — динамічний зв'язок.

3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами си­стеми права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — роз­порядку, у рамках якого організуються і функціонують громадян­ське суспільство і держава, — інтегративний зв'язок.

2.3. Функції та принципи правопорядку

Функції правопорядку — це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

1) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з ве­ликими системами суспільства — економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища — економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і від­носин з суспільним середовищем;

2) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкуван­ня. Ця функція характеризує автономне «буття» системи право­порядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у вну­трішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функ­ції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин [4, ст. 106];

3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку — вира­жається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, право­порушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріп­лення законності, поліпшення діяльності судової системи, пра­воохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і роз­витку правопорядку є його вдосконалення.

Принципи правопорядку — це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

До принципів правопорядку можна віднести принципи за­конності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостій­ною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні прин­ципи.

1. Принцип конституційності — підпорядкування норматив­ним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Тео­ретична конституція (те, що має бути) покликана стати практи­чною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним по­рядком життя.

2. Принцип законності — створення якісних законів та їх су­воре додержання. Законність — головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації — наявність цілі­сності і структурності як необхідних властивостей, що дозволя­ють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільст­ва і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування — ви­являється в точній співпідпорядкованості органів держави, по­садових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядко­ваність їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності — виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впоряд­ковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соці­альних, головним чином правових, норм. Правова норматив­ність є основою і засобом упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму — базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконтрольності — наявність повсюдного, загаль­ного та універсального контролю, здійснюваного громадянсь­ким суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту — ви­ражається в реальних засобах гарантування прав учасників пра­вопорядку, функціонування правової системи, досягнення за­конними засобами прав, свобод, обов'язків та ін.

Правопорядок, законність і демократія є взаємозалежними.

Правопорядок — це законність у дії, якщо поведінка суб'єктів є правомірною. В Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не пе­редбачено законодавством. Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рі­вень правопорядку [1, ст. 19].

Правопорядок — основа демократії, найважливіша умова реа­лізації інститутів демократії, які розвиваються на основі всебіч­ного зміцнення законності. Рівень розвитку правопорядку — мі­рило свободи особи, гарантованості її прав, свобод, законних ін­тересів, виконання обов'язків і здійснення відповідальності. Демократія неможлива без законності і правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом. Без демок­ратичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним ме­ханізмам, інститутам, нормам можна легітимне змінювати нор­мативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.

Підсумовуючи наведене, можна сказати, що правопорядок є реальне повне і послідовне здійснення всіх вимог законності, прин­ципів права, насамперед реальне і повне забезпечення прав людини. Це вінець (кінцевий результат) дії права [7, ст. 370-371].

Розділ ІІІ. Роль держави в підтриманні законності та правопорядку в суспільстві

3.1. Державна дисципліна

Дисципліна пов'язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:

1) вимоги суспільства до індивідів і колективів;

2) соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповід­ності інтересам суспільства, законності, правовій культурі. Види дисципліни:

• державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;

• трудова — обов'язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;

• військова — додержання військовослужбовцями правил, вста­новлених законами, військовими статутами, наказами;

• договірна — додержання суб'єктами права договірних зобо­в'язань;

• фінансова — додержання суб'єктами права бюджетних, по­даткових та інших фінансових розпоряджень;

• технологічна — додержання технологічних розпоряджень у

процесі виробничої діяльності та ін [8, ст. 209].

Державна дисципліна — це режим панування закону у взає­мовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповнова­жених суб'єктів, який ґрунтується на вимогах до кожного су­б'єкта виконувати свої обов'язки, не перевищувати своїх повно­важень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб'єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі.

Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно по­в'язані між собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання і виконання законів і свідомого позитивного став­лення державних службовців до встановленого правопорядку.

Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання.

З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна — не тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і не­ухильне додержання закону, то дисципліна припускає ще й ак­тивність, ініціативу в роботі.

Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного забезпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами, так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі державної дисципліни ле­жать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення посадових осіб до виконання покладених на них обов'язків.

Дисципліна і законність мають різні результати дії. Ре­зультат законності — правопорядок. Результат дисципліни — громадський порядок.

Державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функ­цій держави, її органів, установ, підприємств, її види: планова, фінансова, службова дисципліна та ін.

Трудова дисципліна — показник як ставлення громадянина до виконання службових обов'язків, так і роботи кожної з дер­жавних структур. У чинному трудовому законодавстві передба­чені загальні вимоги дисципліни, пов'язаної з виконанням пра­вил внутрішнього трудового розпорядку: своєчасно приходити на роботу, додержуватися встановленої тривалості робочого дня, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, своє­часно і точно виконувати розпорядження адміністрації та ін. Ці норми і вимоги не можуть охопити всі сторони виробничого процесу. Тому в трудовому законодавстві визначається додатко­ве коло обов'язків працівників, що пов'язані з додержанням тех­нологічної дисципліни.

Для підвищення ефективності дисципліни важливими є: застосування заходів заохочення з метою розвитку спону­кальних факторів (оголошення подяки, видача премії, нагород­ження цінним подарунком, почесною грамотою, подання до нагородження орденами і медалями, званнями, матеріальна ви­нагорода); накладення заходів юридичної відповідальності (звільнен­ня, депреміювання, пониження на посаді та ін.).

3.2. Зміцнення законності у правозастосовчому процесі

Реформування правової системи України, зо­крема її законодавства, вимагає подальших те­оретичних досліджень, ключових категорій у юри­дичній науці. Зокрема, це стосується дальшого аналізу проблеми співвідношення законності і правозастосовної діяльності. Цим проблемам у юридичній науці приділено досить значну увагу. Однак останнім часом, незважаючи на значні змі­ни у правовій системі України, вказане питання стало менше цікавити дослідників. Завданням да­ної статті є спроба розкрити окремі теоретичні проблеми забезпечення законності у правозастосовному процесі. Адже завдання демократизації Української держави, подальший розвиток ринко­вих відносин, формування правової держави пе­редбачають інтенсивну роботу, пов'язану з вдос­коналенням законодавства та практикою його за­стосування, де основним принципом цієї діяльно­сті є законність. Законність належить до основних категорій юридичної науки, займає провідне міс­це у її понятійному апараті. Значення даного по­няття у тому, що воно припускає прямий, безпо­середній вихід теоретичних досліджень на практи­чний рівень [2, ст. 61].

Законність у юридичній літературі визнача­ється по-різному: як суворе, неухильне дотриман­ня і виконання законів всіма органами держави, всіма установами і громадськими організаціями, посадовцями і громадянами; як режим неухильно­го виконання законів і заснованих на них право­вих актів, що виражають волю суспільства; як принцип права, що полягає у вимогах суворого і неухильного дотримання всіма суб'єктами законів і заснованих на них підзаконних актів; як відповідність нормам права діяльності учасників суспі­льних відносин тощо.

У сучасних уявленнях законність виступає як метод здійснення влади і управління, форма дер­жавного керівництва суспільством, конституцій­ний принцип діяльності всіх органів держави, гро­мадських організацій, посадовців і громадян, не­від'ємний елемент демократії, політико-правовий режим, соціальний стан, основа нормативного життя суспільства, його функціонування, вимога суворо дотримуватись, виконувати, застосовувати закони; найважливіша ланка правової системи.

Найповніше об'ємне визначення законності, на наш погляд, дано Н.Вопленком, який вважав, що це «реалізована у режимі... демократії система ідеологічних, психологічних і юридичних вимог правомірної поведінки всіх громадян, посадовців, органів держави і громадських організаційні. Таке визначення дозволяє побачити всю багатоаспектність даної правової категорії, її багато­значність і важливість.

З урахуванням мети статті слід визначитися стосовно питання вимог законності до правозастосовного процесу, в цілях вироблення практичних рекомендацій для підвищення його ефективності, усунення дефектів названої діяльності.

Тут слід вести мову про заходи і вимоги, які впливають на відповідність правозастосовної дія­льності існуючим законодавчим актам. І пробле­ми зміцнення законності, на нашу думку, слід розглядати відповідно до структури механізму правозастосування, оскільки до кожного його елеме­нта висуваються особливі вимоги.

Аналізуючи питання про шляхи і засоби впро­вадження режиму законності у правозастосуванні [2, ст. 62].

Правозастосовне рішення, оформлене у ви­гляді відповідного юридичного акта, повинно ви­носитися кваліфікованим, уповноваженим на те суб'єктом. Перевантаження роботою співробітни­ків правоохоронних органів впливає на якість їх діяльності. Безперечно, що правозастосовне рі­шення повинно виноситися особою, яка має до­статню теоретичну і практичну підготовку, квалі­фікацію і професійні якості. Це можна розгляда­ти як одну з вимог законності до правозастосов­ного процесу. Незважаючи на те, що законне пра­возастосовне рішення може бути винесене й осо­бою недостатньо кваліфікованою, це носитиме одиничний, не системний характер, а, отже, необ­хідно прагнути до підвищення майстерності і до­свіду працівників.

До питання зміцнення законності у правозастосовному процесі слід віднести також створен­ня належних, реальних умов для здійснення зазна­ченої специфічної діяльності.

Тут необхідна належна правозастосовно-законодавча база, що, у свою чергу, потребує швидко­го подальшого оновлення всієї системи законодав­ства відповідно до принципів справедливості, до­тримання і поваги прав та свобод громадян. В умовах демократичної правової держави закон­ність передбачає єдність її зовнішнього боку (стро­ге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «законність» повинна відображати не тільки процес застосуван­ня законів, а й забезпечення видання суто право­вих законів, тобто процес законотворчості. Цей шлях найбажаніший, але вимагає трива­лого часу і постійного контролю за правильним віддзеркаленням у праві суспільних відносин [2, ст. 63].

Висновки

На сам кінець, я вважаю, що можна зробити короткі висновки по даній темі курсової роботи.

Отже, законність як вимога звернена до всіх суб'єктів права; й саме їх сукупними зусиллями і створюється згадане соціальне середовище. Водночас законність виступає передумовою реалізації їх власних суб'єктивних прав та законних інтересів.

Ця думка концентровано виражена в словах, що належать ста­родавньому римському політичному діячеві, оратору й філософу Марку Туллію Цицерону: "Щоб бути вільним, необхідно підкорятися законам".

Режим законності забезпечує правопорядок. Правопорядок - це такий стан суспільних відносин, який є сукупним результатом фак­тичного здійснення юридичних норм в умовах законності. Правопо­рядок - це законність у дії, це реалізована законність.

Правопорядок - ємне поняття. Його різновиди багатоманітні: гро­мадський правопорядок (у громадських місцях), виробничий, трудо­вий, військовий, навчальний та ін.

Правопорядок виключно важливий у будь-якій сфері виробничо­го й взагалі суспільного життя. Не є винятком комерційна й банківсь­ка діяльність, торгівля й громадське харчування тощо. Хоча ці галузі, як раніше, в умовах колишньої "соціалістичної" країни, так і тепер, були і є особливо уразливими саме з погляду законності й правопо­рядку.

Правопорядок своїми неодмінними, необхідними передумовами має:

1. Досконале законодавство, що відображає потреби й інтереси громадян і суспільства, регулює відповідно до них суспільні відносини.

Сучасна практика парламенту - Верховної Ради України - як законодавчого органу переконливо й яскраво свідчить, наскільки це складна справа - законотворення, яке адекватно відбивало б нові умови життя суспільства;

2. Неухильне виконання чинного законодавства усіма й повсюдно. Лише у єдності ці передумови можуть створити надійні засади для правопорядку. Прийняття відповідного закону - це лише поча­ток, лише одна з умов законності і правопорядку. Закон тільки тоді виконує свою соціальну службову роль (функцію), коли він виконуєть­ся всіма без винятку і повсюдно. Не тільки історія тоталітарного сус­пільства, а й посттоталітарна дійсність переконливо це доводять. Нормальний стан суспільного буття немислимий без найсуворішого дотримання законів, що охороняють права громадян й інтереси сус­пільства, себто без правопорядку. На відміну від тоталітаризму, де законність відігравала роль ідеологічної прикраси, в нових умовах вона має підтримувати й зберігати демократію. Демократія без за­конності - річ неймовірна, бо законність - це принцип, глибинна сутність якого полягає у рівності всіх перед законом. Що стосується державної влади, то дія цього принципу поширюється на всі її відга­луження - виконавчу, судову, а рівно й законодавчу владу.

У теоретико-правовій літературі значне місце приділяється оп­рацюванню проблеми гарантій забезпечення законності та правопо­рядку. Ці гарантії, серед яких розрізняють об'єктивні та суб'єктивні гарантії, поділяються на такі групи: економічні, політичні, ідеологічні, юридичні, соціальні, організаційні.

Отже, пройшовши весь матеріал, можна для себе почерпнути нові знання, нові уявлення про законність і правопорядок, її роль для розвитку суспільстві та економічної та політичної стабільності, підвищення авторитету держави на світовій арені.

Список використаних джерел

1. Конституція України. – Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 26 червня 1996 року. Київ, Юрінком, 1996 р.

2. Право України. – №12, 2004 р. ст. 61-63.

3. Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.

4. Комаров С.А., Малько А.В., "Теория государства и пра­ва", М., Норма, 2000. – 440 с.

5. Копєйчиков В.В. "Загальна теорія держави і права" , К. Юрінком, 1997. – 317 с.

6. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р. – 611 с.

7. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004 р., 374 с.

8. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001 р. – 656 с.