Міжнародні угоди з питань сімейного права

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укла­дення шлюбу, його розірвання, призначення аліментів внаслі­док розлучення та роздільного проживання подружжя, стосов­но опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов'язань на користь дітей і інших питань є дуже різноманітними, то вини­кають колізії, які вирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних. Це засвідчують, зокрема, перші Гаазькі конвенції:

про врегулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу 1902 р., про врегулювання колізій законів і про юрисдикцію стосовно розірвання шлюбів та судового розлучення подруж­жя 1902 р., про колізії законів стосовно особистих та майнових відносин подружжя 1905 р., про врегулювання опіки над не­повнолітніми 1902 р., про обмеження дієздатності повнолітніх та піклування над ними 1905 p. Учасниками цих конвенцій були, зокрема, Угорщина, Польща, Румунія.

З середини століття кількість міжнародних договорів збіль­шується. Одним з перших документів цього періоду є Конвен­ція про стягнення за кордоном аліментів від 31 грудня 1956 p. Цей універсальний договір, відкритий для підписання як дер­жавами—учасницями ООН, так і іншими державами, був прийнятий для полегшення провадження судових справ та стягнення за кордоном аліментів. Конвенція врегулювала ме­ханізм передання прохання про стягнення аліментів з відпові­дача, передання рішень та інших судових постанов у договірну державу, від якої залежить виконання цих документів. Кон­венція встановила національний режим щодо сплати витрат та мит, запроваджених для резидентів чи громадян держави, у якій відбувається провадження по справі. Учасницями цієї Конвенції є деякі держави Східної Європи.

З метою дотримання прав людини та її основних свобод, ООН запропоновано багатосторонню Конвенцію про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів від 7 листопада 1962 p. (набрала чинності 9 грудня 1964 р.)¹. Учасницями цієї Конвенції є майже 40 держав — Австрія, ФРН, Великобританія, Канада, Мексика та ін. Україна участі в цій Конвенції не бере. Норми Конвенції грунтуються на правилах Загальної декларації прав людини, що проголошу­ють право чоловіків та жінок, які досягли повноліття, брати шлюб та засновувати сім'ю без усяких обмежень за ознакою раси, національності чи релігії (ст. 16). Вони базуються також й на положенні Загальної декларації прав людини про те, що шлюб повинен бути зареєстрований тільки за вільної та повної згоди обох сторін, які одружуються (ст. 16). У Конвенції йдеться про недопустимість реєстрації шлюбу без повної та вільної згоди обох сторін, про яку вони повинні заявити особисто. Шлюб має бути оформленим: відповідно до закону;

після належного оголошення; у присутності представника вла­ди, який має право на оформлення шлюбу; в присутності свід­ків. Конвенція допускає відсутність однієї сторони, якщо від­повідний компетентний представник влади впевниться у явній винятковості обставин, які зумовили відсутність особи, у її бажанні взяти шлюб і в тому, що відсутня особа не за­перечила цього бажання перед компетентним представником влади.

Конвенція також декларує правила, перейняті більшістю національних правових систем: встановлення державою міні­мального шлюбного віку; заборону реєстрації шлюбу з особою, яка не досягла встановленого шлюбного віку, крім випадків, коли компетентний орган влади в інтересах сторін та з ураху­ванням вагомих причин дозволяє зробити з цього винятки. Зазначений міжнародний договір не регламентує детально питання форми шлюбу, але вказує, що всі шлюби реєструю­ться компетентним органом влади в офіційному реєстрі. Зага­лом норми Конвенції спрямовані на усунення застарілих за­конів та звичаїв щодо оформлення шлюбів, зокрема на повну ліквідацію шлюбів між дітьми та угод між батьками дітей про їх одруження ще до досягнення ними шлюбного віку.

Багатосторонньою угодою, що запропонована ООН і яка стосується питань, пов'язаних з оформленням шлюбу, є -Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957p. (набрала чинності для України 16 грудня 1958 р.)¹. У Конвенції беруть участь понад 60 держав, серед яких Австрія, Албанія, Аргентина, Білорусь, Мексика, Польща, Румунія, Франція, ФРН та ін. Конвенція містить правило, відповідно до якого реєстрація шлюбів між громадянами певної держави та іноземцями не буде автоматично змінювати громадянство дружини (це стосується й розірвання шлюбу між грома­дянином певної держави та іноземною особою, а також зміни громадянства чоловіком під час існування шлюбу). Вказане правило відображено в ст. 6 Закону України "Про громадян­ство України" від 8 жовтня 1991 p., яка має назву "Збереження громадянства України у разі одруження та розірвання шлюбу".

З семидесятих років прийнято декілька Гаазьких конвенцій стосовно укладення й розірвання шлюбу та режиму майна подружжя. Зокрема, відомою є Конвенція про визнання розлу­чень та рішень про роздільне проживання подружжя від 7 черв­ня 1970 p. Вона застосовується тільки до законних рішень, прийнятих у результаті судового та інших проваджень, стосов­но розлучення й роздільного проживання подружжя. Конвен­ція не застосовується до встановлення вини чи додаткових приписів, які оголошені при прийнятті рішення, наприклад, щодо майнових зобов'язань, опіки над дітьми. У Конвенції містяться численні колізійні прив'язки, які дозволяють макси-СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Доку­менты и материалы. — С. 233—237.

Норми Конвенції регулюють визнання дійсності шлюбів, их у договірних державах. Конвенція, у зазначеному не застосовується до шлюбів: 1) які укладаються цими властями; 2) які укладаються на борту кораблів ранніх суден; 3) за дорученням; 4) посмертних; 5) недійних Держава може відмовити у визнанні дійсності бо, якщо під час укладення шлюбу за правом цієї держави один з подружжя: 1) уже перебував у шлюбі; або 2) не досяг мінімального шлюбного віку чи не отримав необхідного доз­волу; або 3) не мав розумових здібностей давати згоду на шлюб; або 4) не згодився на шлюб добровільно; або 5) подруж­жя є кровними родичами чи існує між ними зв'язок, викликаний фактом усиновлення, або вони є родичами по прямій лінії, або між ними є брат чи сестра. Проте якщо один із подружжя на момент укладення шлюбу вже перебував у шлюбі, у визнанні шлюбу не може бути відмовлено за умови, що попередній шлюб згодом було розірвано чи анульовано.

У Конвенції врегульовано й питання дії різних систем пра­ва в одній державі. Зазначена Конвенція замінила Гаазьку Конвенцію про регулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу від 12 червня 1902 p.

Гаазька Конвенція про право, застосовуване до режимів власності подружжя від 14 березня 1978р. використовує колі­зійні прив'язки: 1) закон громадянства; 2) звичайного місця проживання одного з подружжя. Щодо нерухомості — закон її місця знаходження. Конвенція не застосовується до алімент­них зобов'язань між подружжям; прав спадкування пережившого подружжя, правоздатності подружжя. Визначається роль шлюбного контракту в установленні режиму стосовно майна подружжя. Зазначається неможливість застосування матері­ального права, якщо воно суперечить публічному порядку держави.

У другій половині XX століття було прийнято декілька кон­венцій стосовно дітей. Це Гаазька Конвенція про компетенцію і застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх 1961 p. Іншою є Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право й ви­знання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 p. Вона застосовується до усиновлення між особами: з одного боку, особою, яка має громадянство однієї з договірних держав, зви­чайне місце проживання в одній з них, або є подружжям, кожен з яких є громадянином договірної держави та має своє звичайне місце проживання у договірній державі та, з іншого боку, дитиною, яка не досягла 18 років на час подання заяви про усиновлення і не знаходиться у шлюбі, є громадянином договірної держави та має звичайне постійне місце проживан­ня у цій державі.

Конвенція не застосовується, якщо: 1) усиновителі не є громадянами однієї й тієї ж держави і не мають свого звичай­ного місця проживання в одній і тій же договірній державі;

2) тільки усиновителі чи усиновителі та дитина є громадяна­ми однієї договірної держави, звичайно проживають у цій дер-жалі; 3) усиновлення не дозволяється органом, який не воло­діє належною юрисдикцією.

Встановлено органи, які володіють юрисдикцією стосовно вирішення питань про усиновлення, зокрема анулювання цього факту чи відкликання усиновлення, а також визначаєть­ся матеріальне право держави, застосовуване при цьому. Рег­ламентуються питання визнання факту усиновлення.

Оскільки захист інтересів дітей вважається питанням вагомого значення 25 жовтня 1980 р. в Гаазі було прийнято Кон­венцію про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей. Метою цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених чи утримуваних у договірній державі і гарантування ефективного дотримання права опіки та доступу в усіх договірних державах. Право на опіку у цій Конвенції означає сукупність прав, які торкаються турботи про дитину. Це, зокрема, право опікуна визначати місце про­живання дитини. Право доступу до дитини охоплює право забирати дитину протягом обмеженого часу в інше місце, ніж звичайне місце проживання дитини.

Вказаний міжнародний договір застосовується до будь-якої дитини, яка мала звичайне місце проживання у договірній державі безпосередньо перед порушенням права на опіку чи доступ. Застосування Конвенції припиняється з досягненням дитиною 16 років.

Конвенція вказує на співпрацю центральних органів держав із зазначених питань, визначає зміст клопотання про надання права доступу до дитини і т. ін. Для судового чи адміністра­тивного провадження не вимагається ніякого забезпечення чи застави для оплати витрат. Не вимагається легалізації чи до­тримання інших аналогічних формальностей. Декларується національний режим стосовно права на правову допомогу і консультації юриста. Договірна держава не може вимагати від заявника оплати витрат у зв'язку з можливою участю адвока­та. Однак договірна держава може вимагати оплати витрат на повернення дитини.

У Конвенції містяться колізійні норми з прив'язками, зо­крема до закону звичайного місця проживання дитини. Вирі­шено питання про вибір з двох чи більше систем права, які діють у державі, тільки однієї для регулювання питань опіки над дітьми.

З метою встановлення загальних норм про право, застосо­вуване до аліментних зобов'язань стосовно повнолітніх осіб, а також для узгодження з нормами Конвенції від 24 жовтня 1956 р. про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, в Гаазі 2 жовтня 1973 p. було підписано Кон­венцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань. Ця Конвенція застосовується до аліментних зобов'язань, які ви­никають із сімейних правовідносин, батьківства й материн­ства, шлюбу чи свояцтва, в тому числі до аліментних зобов'я­зань стосовно позашлюбної дитини. В Конвенції наголошено, що її норми регулюють тільки колізії законів стосовно алі­ментних зобов'язань. Конвенція дозволяє застосовувати іно­земне право навіть недоговірної держави, незалежно від вимог взаємності. Колізійні норми цього міжнародного договору дозволяють застосовувати право держави звичайного місця проживання кредитора, або якщо це неможливо — право дер­жави спільного громадянства сторін аліментного зобов'язання. Якщо ж кредитор не може отримувати аліменти від боржника, незважаючи на застосування вказаних колізійних прив'язок, застосовується право держави запитуваного органу.

В разі виникнення аліментного зобов'язання між особами, які є родичами по бічній лінії чи свояками, боржник може оспорити клопотання кредитора на тій підставі, що такого зобов'язання не існує за нормами права держави їх спільного громадянства або, якщо немає спільного громадянства, за внутрішнім правом держави звичайного місця проживання

боржника.

Законодавство, що застосовується до аліментних зобов'я­зань, визначає inter alia: 1) можливість кредитора вимагати виконання аліментних зобов'язань; особу, яка повинна вико­нувати ці зобов'язання; 2) осіб, які мають право порушувати справу про аліменти та строк позовної давності для порушен­ня справи; 3) розмір зобов'язання боржника, який сплачує аліменти у випадку, якщо державний орган домагається від­шкодування допомоги, виплаченої кредитору.

У Конвенції визначається можливість відмови у застосу­ванні права, якщо воно не сумісне з публічним порядком дер­жави. Однак, якщо це право передбачає інше, необхідно брати до уваги потреби кредитора та стан боржника. Норми Конвен­ції не застосовуються до стягнення аліментів за період до на­брання нею чинності у цій державі.

Конвенція обмежує право держав щодо застережень. Вод­ночас, за державами залишене право робити застереження про те, що вона застосовується тільки до аліментних зобов'язань:

1) між подружжям та колишнім подружжям; 2) стосовно осо­би, яка не досягла 21 року та не перебуває у шлюбі. За дер­жавами залишено право обумовлювати незастосування Кон­венції до аліментних зобов'язань: 1) між особами, які є роди­чами по бічній лінії; 2) між свояками; 3) між розлученим та таким, що роздільно проживає, подружжям, шлюб якого був оголошений недійсним чи анульований, якщо рішення про розлучення, роздільне проживання, недійсність чи анулюван­ня шлюбу було винесене заочно у державі, в якій сторона по справі, що не з'явилася до суду, не мала свого звичайного місця проживання.

Учасниці вказаного міжнародного договору можуть робити застереження про застосування законодавства держави, якщо сторони по справі мають громадянство цієї держави, тобто спільне громадянство, і якщо боржник має у цій державі зви­чайне місце проживання.

У Конвенції врегульоване питання вибору законодавства до аліментних зобов'язань за наявності двох чи більше систем права. Серед колізійних прив'язок пропонується прив'язка до закону найбільш тісного зв'язку з певним правопорядком. За­значена Конвенція майже повністю замінила Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно ді­тей, укладену в Гаазі 24 жовтня 1956 p.

У 1973 р. була прийнята Гаазька конвенція про визнання та виконання рішень щодо аліментних зобов'язань. З останніх Га­азьких конвенцій відомою є Конвенція про захист дітей та співробітництво стосовно іноземного усиновлення від 29 трав­ня 1993 p. її норми грунтуються на принципах Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р„ Декларації ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту та добробуту дітей, резолюції 41/85 Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 p. про передання дітей на виховання та їх усиновлення на національному й міжнародному рівнях.

Зазначена Конвенція була прийнята з метою, по-перше, створення гарантій дотримання основних прав дитини при здійсненні усиновлення, по-друге, створення систем співробіт­ництва між державами для відвернення викрадення, продажу дітей, торгівлі ними, по-третє, забезпечення визнання усинов­лення у договірних державах

Конвенція застосовується, якщо дитина, яка постійно про­живає у одній договірній державі, що є державою її походжен­ня, переїхала, переїжджає чи повинна переїхати у іншу дого­вірну державу (ту, що приймає) після її усиновлення у держа­ві походження подружжям чи особою, що звичайно прожива­ють у приймаючій державі, або проживають у такій державі з метою усиновлення у приймаючій державі або у державі по­ходження. Конвенція поширюється тільки на таке усиновлен­ня, яке створює постійний зв'язок між батьками та дітьми. Детально врегульовано діяльність центральних органів дого­вірних держав та уповноважених організацій з питань усинов­лення. Регламентуються вимоги для іноземного усиновлення. Відповідно до змісту Конвенції усиновлення має місце тільки у випадку, якщо компетентна влада держави походження:

1) встановила, що дитина може бути усиновлена;

2) визначила, що після належного розгляду можливості влаштування дитини у державі походження іноземне усинов­лення найкраще відповідає інтересам дитини;

3) переконалася, що: а) особи та органи, які беруть участь в усиновленні, належно інформовані про наслідки їх згоди, зокрема, про можливість припинення правового зв'язку між дитиною та сім'єю її походження внаслідок усиновлення;

б) ці особи та органи дали свою згоду добровільно, у належній формі або засвідчену письмово; в) згода давалася не за вина­городу чи компенсацію й не була відізвана; г) згода матері, якщо це вимагається законодавством держави, була надана тільки після народження дитини.

Компетентна влада повинна переконатися у тому, що:

а) 3 дитиною радилися та інформували її про наслідки уси­новлення й необхідність її згоди на усиновлення, якщо така вимагається; б) враховувалися бажання та думка дитини;

в) згода дитини отримана добровільно у належній юридичній формі, вираженій чи засвідченій письмово; г) така згода дава­лася не за винагороду чи певну компенсацію.

Компетентна влада держави, що приймає, повинна: 1) ви­значити, що можливі названі батьки мають право на усинов­лення та відповідають вимогам для цього; 2) забезпечити не­обхідну консультацію можливих названих батьків; 3) виріши­ти питання про в'їзд дитини у іншу державу та постійне про­живання у ній.

Конвенція детально регламентує процедуру усиновлення. Врегульовано питання визнання усиновлення та наслідки уси­новлення. Усиновлення повинне визнаватися іншою договір­ною державою. Засвідчене свідоцтво уточнює, коли й ким бу­ла надана згода на усиновлення. У визнанні усиновлення мо­же бути відмовлено, якщо усиновлення явно протирічить порядку держави з огляду на найкращі інтереси дитини.

Визнати усиновлення означає визнати: 1) правові взаємо­відносини між дитиною та її названими батьками; 2) відпові­дальність названих батьків за дитину; 3) припинення існую­чих раніше правовідносин між дитиною та її матір'ю й бать­ком. Усиновлення повинне мати названі наслідки у тій дого­вірній державі, де воно відбулося.

У Конвенції вирішено питання про обрання однієї системи права з кількох, які діють у державі стосовно усиновлення. Ніякі застереження до Конвенції не допускаються.

Такими є багатосторонні Гаазькі конвенції з сімейного пра­ва, а також ті, що укладені в рамках або під егідою ООН.

Окрему групу договорів з питань сімейного права склада­ють акти ЄС. Це, зокрема, конвенції Європейської Ради та її органів. Наприклад, Європейська конвенція про усиновлення дітей 1967 p., Європейська конвенція про репатріацію непов­нолітніх 1970 p.. Європейська конвенція про правовий статус позашлюбних дітей 1975 p., Європейська конвенція про ви­знання та виконання рішень про тюремне ув'язнення дітей та відновлення тюрем для дітей 1980 p.

Комітет міністрів ЄС прийняв резолюції: про громадянство подружжя з різним громадянством 1977 р., про громадянство дітей, які народилися у шлюбі, 1977 р., про рівність подружжя у цивільному праві 1978 p. Цей же орган прийняв рекомендації: стосовно дітей проти жорстокого поводження 1979 р., про права подружжя стосовно заняття по веденню сімейного гос­подарства та по використанню сімейного дому 1981 р., про аліменти, які належать внаслідок розлучення 1989 р., про сім'ї, які виховують дітей, 1987 р., про невідкладні заходи у сімей­них правах 1991 p.