Розірвання шлюбу за національним правом

У багатьох державах існує принцип свободи розлучення. Однак у тих, де на формування права вплинула католицька церква, розірвання шлюбу заборонене. Так, Конституція Ір­ландії забороняє приймати законодавство, яким дозволялося б розлучення. Воно не передбачене сімейним законодавством Аргентини, Колумбії. Порівняно недавно можливість розір­вання шлюбу було надано в Італії (1970 p.), Португалії (1976 p.), Іспанії (1981 p.).

Розірвання шлюбу означає припинення статусу, що був ут­ворений шлюбом: сторони можуть брати в новий шлюб; вони отримують право вибору самостійного місця проживання;

жінка може обрати дошлюбне прізвище. Відбувається ліквіда­ція правового режиму майна, встановленого шлюбом. Особа, яка потребує матеріальної допомоги та на користь якої вине­сено відповідне рішення суду, має право на отримання такої допомоги. Окремим правовим системам відомі ще й нетра­диційні наслідки розірвання шлюбу, скажімо, відшкодування матеріальної чи моральної шкоди на підставі деліктної відпо­відальності (ст. 234 Цивільного кодексу Франції).

Правові системи, які допускають розірвання шлюбу, можна поділити на дві групи залежно від вирішення ними питання рівності чоловіка й дружини щодо ініціативи розірвання шлюбу. Так, в одних державах обоє з подружжя знаходяться в рівному становищі (більшість держав "сім'ї континентального права", в т. ч. й Україна), в інших — чоловік перебуває в привілейова­ному положенні (зокрема держави із санкціонованою мусуль­манською релігією — Алжир, Йорданія, Сирія).

Розірвання шлюбу є одним із способів його припинення (поряд зі смертю одного з подружжя та оголошення його померлим). Тривалий час розлучення трактувалось як санкція за винну поведінку одного з подружжя (приміром, у стат­тях 229—232 Цивільного кодексу Франції до 1975 p.). Одначе з прийняттям нових законів про розлучення (у Великобри­танії, Франції, ФРН, деяких штатах США) розірвання шлюбу вважається наслідком розпаду шлюбу й сім'ї.

Часте застосування розлучення у правових системах викликало детальну регламентацію підстав для цього.

Підставою для розлучення, передбаченою у багатьох держа­вах, є воля одного чи обох із подружжя. Так, у Швеції розлу­чення проводиться за наявності односторонньої заяви після 6 місяців — терміну, необхідного для зваження потреби в роз­лученні. Цей строк надається лише в тих випадках, коли у подружжя від шлюбу є неповнолітні діти (віком до 16 років). Але вказаний термін не застосовується навіть за наявності неповнолітніх дітей, якщо протягом двох років подружжя про­живало окремо.

Фактичний розпад шлюбу є підставою для його розірвання у більшості держав. Часто його називають "непоправним" роз­падом (ФРН, Великобританія, 11 штатів США, Австралія). До того ж в окремих державах це єдина підстава розірвання шлюбу. Свідченням розпаду шлюбу в правових системах мо­жуть бути: тривале роздільне проживання подружжя; вагомі розбіжності в поглядах на життя між подружжям; зрада одно­го з них, після чого сумісне життя для іншої особи стає не­можливим; жорстока поведінка одного з подружжя; зловжи­вання алкоголем; залишення одним із подружжя сім'ї на тривалий час. Наприклад, у ФРН шлюб вважається таким, що розпався, якщо подружжя живе окремо протягом трьох років. Якщо ж обоє з подружжя дають згоду на розлучення, то шлюб вважається таким, що розпався, коли подружжя проживало окремо протягом 1 року (статті 1565, 1566 Цивільного зводу Німеччини).

У Франції, крім розпаду сім'ї, шлюб може бути розірваний також унаслідок припинення спільного життя: коли сторони не проживають спільно протягом останніх 6 років або коли один із подружжя протягом цього часу є психічно хворим і відновлення сімейного життя малоймовірне (статті 237—241 Цивільного кодексу Франції).

У державах "сім'ї загального права" підставами розірвання шлюбу вважаються: подружня зрада; залишення одного з под­ружжя на певний строк; жорстоке поводження чи амораль­ність; алкоголізм; душевна хвороба; тюремне ув'язнення на певний термін тощо. Особливістю англійської правової сис­теми стосовно розірвання шлюбу є те, що заява про розлучен­ня не може бути подана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло 3 років. Тільки у випадках, коли вимога про розлучен­ня грунтується на виключній жорстокості та аморальності від­повідача, суд може прийняти до розгляду позов про розлучен­ня і до спливу трирічного терміну.

Спеціальним випадком розірвання шлюбу у Великобританії є винесення рішення про це з огляду на презумпцію смерті одного з подружжя. Як зазначалося, англійському праву неві­домий інститут оголошення особи померлою, безвісно від­сутньою. Проте кожна особа, яка проживає у Великобританії, перебуває у шлюбі та має вагомі підстави вважати одне з подружжя померлим, може звернутися до суду з позовом про визнання смерті цього подружжя й розірвання шлюбу. Пре­зумпція смерті відсутнього подружжя діє доти, доки не дове­дено інше, якщо минуло не менше 7 років від початку відсут­ності подружжя та якщо заявник не має підстав вважати його живим.

Особливістю отримання розлучення у США є встановлен­ня законами штатів різного строку проживання на території штату, який є необхідним для отримання права на заявления позову про розірвання шлюбу (від 6 тижнів до 2 років). Така розбіжність у строках, установлених законодавством різних штатів, привела до того, що особи, які прагнуть якнайшвидше розірвати шлюб, переселяються з одного штату в інший ("роз­лучення способом переселення").

У державах із мусульманською правовою системою розлу­чення проводиться за рішенням суду переважно з ініціативи чоловіка (повнолітнього, повністю дієздатного), і тільки іноді за взаємною згодою подружжя. Хоч останнім часом у Єгипті, Лівані, державах Південно-Східної Азії, де проживають му­сульманські громади, право звертатися до суду за розлучен­ням надано тільки дружині.

Підставами для звернення до суду в мусульманських дер­жавах є: хвороба чи фізичні вади подружжя; тривала (1—2 роки) відсутність чоловіка без достатніх підстав, що заподіює моральну шкоду дружині; конфлікт між подружжям чи запо­діяння одним із них моральної шкоди іншому. Специфічними підставами для звернення до суду з вимогою про розлучення в окремих державах із мусульманською правовою системою може бути: укладення чоловіком нового шлюбу без дозволу суду; нездатність чоловіка належно утримувати всіх дружин (ЙАР)

Особливістю припинення шлюбу за ініціативою чоловіка є його право тричі давати розлучення дружині. Причому перші два розлучення можуть не припиняти шлюбних відносин, якщо протягом певного терміну чоловік повертає дружину. Але якщо навіть за перших двох розлучень сплив цей строк і шлюб припинено, подружжя має право знов узяти шлюб між собою, не поновлюючи шлюбного договору. Третє розлучення остаточно припиняє шлюб у його правовому розумінні.

Розірвання шлюбу за взаємного згодою осіб у мусульман­ських правових системах може відбуватись у договірній формі. Суттєвою умовою такого договору є матеріальне від­шкодування дружиною чоловікові грошової суми, яка еквіва­лентна вартості шлюбного подарунка чоловіка.

Правовим системам сучасності відомим є інститут сепара­ції, тобто роздільного проживання подружжя, запозичений з католицького церковного права. Він застосовувався у тих випадках, коли чоловік чи жінка не хотіли остаточно розри­вати подружні відносини. Нині інститут сепарації порівняно рідко використовується як у державах "сім'ї континентального права" (статті 296—305 Цивільного кодексу Франції), так і в країнах "сім'ї загального права". Найчастіше це — проміжна ланка для розлучення. Для встановлення роздільного прожи­вання подружжя суд бере за основу підстави, що передбачені правовою системою для розлучення.

Правовими наслідками встановлення роздільного прожи­вання є: по-перше, збереження деяких обов'язків, що випли­вають із шлюбу, зокрема обов'язку взаємної матеріальної під­тримки (навіть на користь винної сторони) та обов'язку под­ружньої вірності. Водночас подружжя отримує право окремо­го проживання. Відбувається поділ майна. Чоловік зобов'яза­ний повернути дружині її власність. По-друге, після спливу встановленого строку роздільного проживання подружжя суд повинен, за заявою одного з них, розпочати процес про роз­лучення.

Роздільне проживання подружжя може бути встановлене угодою сторін. Укладення таких угод притаманне правовим системам "сім'ї загального права". У цій угоді подружжя може передбачити: умови поділу майна; обов'язок одного з батьків утримувати й виховувати дітей.