Виникнення правосуб'єктності підприємств: деякі питання

Формування і функціонування в Укра­їні ринкової економічної системи ви­кликало появу нових суб'єктів суспільних відносин, можливість існування яких су­перечила радянській ідеологічній доктри­ні. Серед них провідне місце зайняли під­приємства різних організаційно-правових форм, засновані на власності фізичних та юридичних осіб, які суттєво відрізняють­ся один від одного процедурою створен­ня, механізмом управління, видами здійс­нюваної діяльності й за іншими ознака­ми.

У зв'язку з цим перед юридичною нау­кою постали багатоаспектні проблеми вивчення їх правового статусу, серед яких самостійне місце займає правосу-б'єктність [1], яку російські вчені С.Зінченко і В.Галов слушно назвали правовою категорією, що у сучасних умо­вах стала практично застосовуваною.

У Радянському Союзі в умовах конце­сійної системи (від лат. — concessio — уступка, дозвіл, згода)[2] державні під­приємства створювались тільки у розпо­рядчому порядку компетентними органа­ми державного управління[3]. Ці повно­важення здійснювались ними не за прин­ципами цивільного, а адміністративного права. Міністерства, відомства видавали накази про створення підприємств, за­тверджували їх статути (положення), од­ночасно з вказаним призначали керівни­ка підприємства як його органу адмініст­ративного управління тощо. Щодо під­приємств вони були як «вищестояща організація» [4] — орган державного упра­вління, правовідносини з якою традицій­но розглядались як адміністративно-пра­вові. Самі підприємства визнавались суб'єктами адміністративного права.

Вважалось, що підприємство набуває пов'язані з його виробничо-господарсь­кою діяльністю права й обов'язки і є юри­дичною особою з моменту затвердження статуту, а у випадках, коли воно діє на підставі загального положення — з дня прийняття відповідним органом рішення про його утворення (ст. 7 Положення про соціалістичне державне виробниче під-приємство)[5]. За таких умов виправда­ною була і точка зору, що цівільна право-і дієздатність (правосуб'єктність) підпри­ємства виникає з моменту його створен­ня. Аналіз останніх публікацій свід­чить, що в більшості випадків вона не за­знала змін, тільки виникнення правосу­б'єктності нині пов'язують з моментом реєстрації юридичних осіб[7], але висло­влюються й інші підходи до цього питання[8].

Відмова держави від монополії у сфері власності і господарювання зменшила обсяг її дискреційного (дискреційний — від франц. discretionnaire — залежний від власного розсуду) [9] права з питань ство­рення підприємств. Тепер, незалежно від організаційно-правових форм підпри­ємств і форм власності, на яких останні створюються, воно проводиться в норма­тивно-явочному (реєстраційному) порядку[Ю].

Умовою включення створеного заснов­никами підприємства в суспільні відно­сини є легітимація (від лат. — legitimus — законний, узаконений) — визначення або підтвердження законності якого-не-будь права чи повноваження)[11], тобто державне підтвердження входження у сферу підприємництва. Державна реєст­рація в силу прямої вказівки закону є обов'язковою юридичною дією при їх створенні (ст. 6 Закону «Про підприємст­ва в Україні» та ст. 8 Закону «Про підпри­ємництво»), її можна назвати юридич­ним фактом-умовою, фактичною обста­виною тривалої дії, яка активно формує індивідуальний правовий статус суб'єкта[12], підтверджує утворення юридичної особи.

З іншого боку, вона свідчить про виник­нення у названої особи правоздатності, яка в загальновизнаному розумінні розглядається як здатність набувати пра­ва і обов'язки у сфері праці, господарсь­кої (підприємницької) діяльності тощо. Як властивість суб'єкта з моменту реєст­рації підприємства його правоздатність існує, на мій погляд, незалежно від поча­тку здійснення ним передбаченої статут­ними цілями та завданнями діяльності.

Так, В.Щербина називає реєстрацію процесуально-правовою дією, що є засо­бом набуття підприємством «формаль­но-юридичних ознак суб'єкта права, згід­но з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як за­гальновідома для третіх осіб і органів дер­жави юридична особа»[13].

Щоб стати активним учасником госпо­дарської діяльності, підприємство, на­самперед, повинно сформувати персо­нал, «людський субстрат», налагодити розгалужену систему договірних відно­син тощо. Але для укладення як трудо­вих, так й інших договорів ним мають бу­ти проведені активні дії, що в юридичному змісті розглядаються як зовній прояв внут­рішнього акту волі. Оскільки юридична особа, по суті, є «такою, що уявляється», їй не притаманна така психофізична вла­стивість як воля, що є вихідною катего­рією для права в суб'єктивному змісті, тобто джерелом вольових дій, які породжу­ють правовідносини. Тому вона не може існувати і функціонувати без органів, дії котрих в межах закону і статуту розгляда­ються як дії самої юридичної особи (ст. 29 чинного Цивільного кодексу). Орган юридичної особи — це призначена або обрана одноособова посадова особа (ди­ректор, начальник, керуючий, голова) , в службові обов'язки якої входить практи­чне здійснення наданих організаціям прав та покладених на них обов'язків [14]. Саме вона напрацьовує, виражає і здійс­нює «персоніфіковану волю» [15] юриди­чної особи як дієздатний індивід — фізи­чна особа (одноособове або колегіальне), її вираженням є підписання керівником підприємства договорів, документів, прикладання до них печатки тощо.

Таким чином, з викладеного вище ви­пливає, що без органів правоздатна юри­дична особа фактично є «паралізованим» суб'єктом права, який нездатний набува­ти не тільки цивільні права і брати на се­бе цивільні обов'язки, а й наймати працівників, бути учасником господарських та інших правовідносин.

Так як реєстраційний порядок спросту­вав існувавшу раніше можливість при­значення керівника підприємства одно­часно з прийняттям рішення про його створення, то це, з моєї точки зору, уне­можливлює в більшості випадків і одно­часне, в момент реєстрації, виникнення правоздатності та дієздатності (правосуб'єктності) підприємства.

Як елемент правосуб'єктності підприєм­ства, правоздатність є тільки передумовою для виникнення дієздатності. Момент ви­никнення останньої в одних випадках за­лежить від організаційно-правової форми підприємства, обраної засновниками, у ін­ших — від часу вступу його керівника (ви­конавчого органу) до виконання своїх функціональних обов'язків.

Так, у випадках створення командитного або повного товариства його правосуб'єктність виникає у момент реєстра­ції, оскільки воно набуває цивільні права і обов'язки безпосередньо через своїх учасників (повних учасників), які діють від імені товариства (статті 68, 75 Закону «Про господарські товариства»).

Навпаки, у інших видах господарських товариств як обрання керівника з числа засновників (учасників), такі призначен­ня зборами учасників найманого керів­ника можливе лише після реєстрації то­вариства.

Слід звернути увагу і на поширену дум­ку, яка грунтується на ст. 14 Закону «Про підприємства в Україні», про те, що «свої права з управління підприємством влас­ник здійснює безпосередньо або через уповноважені ним органи (далі — влас­ник), хоча він може делегувати їх іншому органу, який передбачається статутом підприємства»[16]. Як вбачається, право на управління підприємством розгляда­ється не як зазначений вище виняток, а як його самостійне право, воно не ототож­нюється з правами органу юридичної особи. Таким чином, прихильниками на­веденої точки зору допускається можли­вість існування юридичної особи без ор­гану, що суперечить ст. 29 Цивільного кодексу. Без сумніву, безпосередня участь «власника» (засновника — курсив Л.С.) в управлінні підприємством може мати місце, але тільки шляхом виконан­ня функції керівника підприємства як його виконавчого органу. В таких випад­ках має місце збігання в одній особі за­сновника (учасника) і органу юридичної особи, межі прав якого визначаються в загальному порядку галузевим законо­давством і статутними документами, а не правом власності.

Отже, оскільки дієздатність юридичної особи (як здатність своїми діями набува­ти права і створювати для себе обов'язки) може здійснюватися тільки керівником (виконавчим органом), момент її виник­нення знаходиться в прямому співвідно­шенні з таким складним юридичним фак­том як призначення (обрання) керівника підприємства або вступ на посаду керів­ника самого засновника приватного під­приємства, логічним завершенням якого повинно бути оформлення належним чи­ном контракту на управління майном та персоналом підприємства, а у випадках виконання цих функцій засновником — відповідним наказом по підприємству.

Проведений автором даної публікації вибірковий аналіз практики свідчить про повсюдне нівелювання зазначеного важ­ливого питання як учасниками підпри­ємств корпоративного типу, обраними на посаду керівника, так і засновниками приватних підприємств, які прийняли рішення про взяття на себе виконання функцій керівника. Слід констатувати, що це є наслідком не тільки їх правового нігілізму, а й безпідставної не уваги до вказаного питання законодавця, яким й нині не визначені вимоги до порядку оформлення правовідносин керівника з недержавними суб'єктами підприємни­цької діяльності.

Така ситуація здатна не тільки поро­джувати конфлікти між керівником та його роботодавцем, а й ставити іноді під сумніви факт наявності правосуб'єктності підприємства з усіма правовими на­слідками, що з цього випливають.

Наведене, на мій погляд, дозволяє зро­бити наступні висновки.

Момент виникнення правоздатності підприємства поєднаний з часом його ле­гітимації так само, як можливість реа­лізації правоздатності тісно пов'язана з моментом виникнення дієздатності під­приємства.

Виникнення дієздатності підприємства визначається сукупністю таких обставин як момент створення (обрання, призначення) його виконавчого органу, належ­не правове оформлення правовідносин роботодавця з найнятим (обраним) ке­рівником та фактичний початок вико­нання ним цієї функції, тобто є похідним від них. У разі прийняття фізичною осо-бою-засновником рішення про взяття на себе виконання функцій керівника при­ватного підприємства його дієздатність виникає з моменту письмового оформ­лення такого рішення у формі наказу і фактичного початку роботи на зазначе­ній посаді.

Зміна порядку створення підприємства і призначення його керівника дає підста­ви для визнання застарілими тих точок зору, згідно з якими їх правосуб'єктність продовжує розглядатись як єдність пра­во- і дієздатності, оскільки вони виника­ють одночасно, і тих, котрі ототожнюють правосуб'єктність з правоздатністю у зв'язку з різним моментом виникнення правоздатності і дієздатності, або зовсім зводять її зміст до однієї правоздатності.

Так як правоздатність підприємства не завжди виникає одночасно з дієздатніс­тю, а виникнення останньої можливе ли­ше у легітимного суб'єкта господарюван­ня, погоджуюся з позицією тих авторів, які розглядають правосуб'єктність як єд­ність право- і дієздатності, але із застере­женням, що виникає вона одночасно з дієздатністю підприємства, тобто з мо­менту утворення (появи) його функціо­нуючого виконавчого органу (керівника), без котрого підприємство нездатне стати учасником правовідносин ні у сфері пра­ці, ні у господарюванні (підприємництві) тощо.

Правосуб'єктність підприємства має комплексний характер і включає роботодавчу (трудову), цивільну та господарську (підприємницьку) правосуб'єктність, які виникають одночасно. Кожна з них, у свою чергу, має особливості, пов'язані з розподілом на загальну і спеціальні правосуб'єктності, з приводу чого знову за­гострились дискусії.

Беручи до уваги важливість інституту правосуб'єктності у правозастосовчій практиці, пропоную у законодавчих ак­тах, що регулюють діяльність суб'єктів господарювання (підприємництва), пе­редбачити норми, які визначають момент та підстави виникнення їх дієздатності (правосуб'єктності).

Про правоздатність юридичних осіб: окремі питання

Cтаття 26 Цивільного кодексу України передбачає, що юридичні особи мають цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей їх діяльності. Така правоздатність увійшла в наукову юридичну лексику під назвою «спеціальної правоздатності». Сутність її полягає в тому, що названа особа має право вчиняти лише дії, спрямовані на досягнення зазначеної в установчих документах мети. Концепція спеціальної правосуб'єктності сформувалася історично і органічно пов'язана з дозвільним порядком виникнення юридичних осіб. Статути перших корпорацій затверджувалися або санкціонувалися державою, і тому вчинення дій, ними не передбачених, було правопорушенням. В країнах англо-саксонської правової системи явище спеціальної правоздатності отримало назву доктрини «Ultra vires». Так описує сутність останньої англійський юрист В.Ансон: здатність корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія, вчинена нею з перевищенням прав, наданих корпорації за законом, за загальним правилом є Ultra vires та недійсна. Вона не існує окремо від акта парламента, яким створена або дозволено її створення, а тому правоздатність корпорації обмежена виконанням повноважень, наданих законом, або які можуть розумно випливати з його тексту. Навіть, якщо акціонери згодом схвалять договір, який суперечить цілям статуту, він не може вважатися зобов'язуючим компанію. В результаті правило Ultra vires виявлялося пасткою для необереж­ного і час від часу спричиняло серйозні труднощі. Застосовуючи цю доктрину, суди визнавати недійсними угоди, які виходили за межі цілей діяльності юридичної особи.

З розширенням кола правовідносин, учасниками яких були юридичні особи, та необхід­ністю забезпечення стабільності господарського обороту зазначена доктрина похитнулася, і з середини XX ст. намітилася чітка тенденція до розширення правосуб'єктності даних осіб, її, концентроване вираження містить Директива № 1 Ради Міністрів ЄЕС від 9 березня 1968 p., за якою угоди, укладені органами управління, зобов'язують товариство, навіть, якщо вони виходять за межі статутної діяльності, крім випадків, коли контрагент знав або повинен був знати, що угода є позастатутною. Укладення останніх надає лише можливість поставити питання про притягнення до майнової відповідальності керівника, але не впливає на дійсність самої угоди. Дії юридичної особи, що виходять за межі її правоздатності, розглядаються як дії директорів, котрі здійснили ці дії або дали дозвіл на їх здійснення . Директива № 1 не скасувала концепцію спеціальної правоздатності, а лише усунула її основний недолік — можливість визнання недійсними угод, укладених з перевищенням статутних меж. В подальшому в ряді країн за юридичними особами почали визнавати загальну правоздатність, рівну з правоздат­ністю людини. Останнім часом ця ідея часто обговорюється і в Україні в зв'язку з розробленням проекту Цивільного кодексу.

Тенденція визнання за названими особами загальної правоздатності, хоча і спільна для більшості країн, реалізується в національному законодавстві по-різному. Одна частина держав визнає її за всіма юридичними особами незалежно від їх виду. На таких засадах побудовано і ст. 68 проекту Цивільного кодексу України : юридична особа може мати такі самі права та обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Інші країни поширюють загальну правоздатність лише на окремі види зазначених осіб комерційні організації (торгові товариства). Такий шлях обрала Російська Федерація. Відповідно до загального правила, сформульованого у ч. 1 ст. 49 ЦК РФ, юридична особа може мати цивільні права, які відповідають цілям діяльності, передбаченим її установчими документами. Згідно з ч. 2 даної статті комерційні організації, за винятком унітарних та інших видів організацій, передбачених законом, можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом.

Привертає увагу невідповідність категорій, що застосовуються російським законодавцем для позначення сфери правоздатності: у ч. 1 ст. 49 ЦК РФ йдеться про цілі діяльності, а в ч. 2 — про види діяльності. Навряд чи застосування різних категорій викликане бажанням збагатити мову тексту. Зміст цих понять все-таки не збігається. Визначення мети (цілі) діяльності, виду діяльності є важливим моментом для з'ясування сутності спеціальної правоздатності юридичної особи у сучасному її розумінні.

Зазначені особи завжди створюються для реалізації певної мети, визначеної її засновни­ками. Вона — невід'ємна частина установчих документів. Мета, так би мовити, є вираження інтересу засновника. Для її досягнення юридична особа бере на себе відповідні права та обов'язки, реалізує їх. Теоретичного обгрунтування відмінності між метою діяльності і видами діяльності в Україні немає. Як наслідок, не існує єдиної термінології і в законодавстві. Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону «Про підприємства в Україні» встановлено, що у статуті підприємства визначається предмет і цілі діяльності підприємства. У ст. 13 Закону «Про об'єднання громадян» визначено, що статут повинен містити вказівку на мету та завдання об'єднання громадян. Отже, законодавець використовує чотири різних категорії: предмет діяльності, цілі діяльності, мета об'єднання, завдання об'єднання. На мою думку, категорії «мета об'єднання» і «цілі діяльності» збігаються, з тією лише відмінністю, що цілі — це мета в множині. Але змістовної різниці між ними немає. Як об'єднання громадян, так і підприємства можуть мати декілька цілей, а не одну мету. Мета діяльності або мета юридичної особи — це те кінцеве прагнення, яке визначає зміст усієї її діяльності. Саме для реалізації останньої виникає й юридична особа. Так, якщо метою підприємства є отримання прибутку, то вона завжди буде прослідковуватися, незалежно від того, в якій саме сфері економічних відносин діє підприємство. Мета визначає загальну орієнтацію такої особи, що зумовлює сфери, види, завдання та форми її діяльності,

Можна загалом виділити декілька типових цілей, які можуть переслідуватися юридичними особами. За законодавством України простежується чітке розмежування названих осіб за їх цілями на підприємства (мета — отримання прибутку), громадські організації (мета — задо­волення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-ку­льтурних, спортивних та інших спільних інтересів), політичні партії (мета — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі). Основний критерій поділу юридичних осіб на комерційні і некомерційні, запроваджений цивільним законодавством багатьох країн, також визначається метою їх створення. Організація, яка переслідує комерційну мету, набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності вже за самим фактом визначення такої мети її установчими документами.

Категорії «предмет діяльності», «вид діяльності» і «завдання об'єднання» співвідносяться як синоніми. Позначають вони коло тих сфер суспільного життя, в яких буде досягатися мета зазначеної особи. У практиці створення підприємств набуло поширення тлумачення ст. 26 ЦК України як норми, що обмежує правоздатність юридичної особи саме предметом діяльності, а не цілями. Це призвело до того, що при підготовці установчих документів підприємств до них, про всяк випадок, записується як мога більша кількість видів діяльності, які в сукупності становлять предмет діяльності. Траплялися випадки, коли статут загальним обсягом 20 сторінок, на 10 з них описував види діяльності. Більшістю з них підприємство ніколи займатися й не планує.

З цього приводу важливим видається наступне. На відміну від мети юридичної особи предмет її діяльності (види діяльності) може бути скоригований повністю шляхом внесення змін (доповнень) до установчих документів — це компетенція вищого органу вказаної вище особи. Сьогодні підприємство займається торгівлею цукром, а завтра — юридичною практикою. Напрями діяльності диктує ринок. Немає сенсу визначати межі правоздатності видами діяль­ності. Інша справа з метою (цілями). Мета організації, інтерес, у ній виражений, визначають і форму самої організації відповідно до філософської тези — зміст визначає форму. В залежності від мети законом визначаються можливі організаційні форми її здійснення. Так, досягнення політичної влади реалізується шляхом створення політичної партії, отримання прибутку — через створення підприємства одного з передбачених законом видів. Нісенітницею виглядала б можливість реалізації цілей отримання прибутку в організаційній формі політичної партії. При цьому, зміна програми партії не означає зміну її мети — досягнення політичної влади, так само, як зміна виду економічної діяльності не означає відмову підприємства від мети отримання максимального прибутку. Правове значення мети юридичної особи полягає також у тому, що нею обмежується можливість зміни своєї організаційно-правової форми. Так, некомерційні юридичні особи не можуть бути перетворені у комерційні, і навпаки. Проаналі­зуємо на прикладі. Для здійснення підприємницької діяльності було обрано організаційно-пра­вову форму приватного підприємства. Згодом, у зв'язку з необхідністю залучення нових партнерів воно було перетворене у товариство з обмеженою відповідальністю. А через деякий час для залучення капіталу у нові ділові проекти — у відкрите акціонерне товариство. Після втілення проекту значна частина акцій сконцентрувалася в руках небагатьох акціонерів, які вирішили перетворити ВАТ у товариство з додатковою відповідальністю — для здійснення довірчих операцій. Врешті-решт, всі ці перетворення, зміни організаційно-правової форми не впливали на основну мету — отримання максимального прибутку. Застосовувалася та органі­заційна форма підприємства, яка видавалася його учасникам найбільш оптимальною для реалізації мети. Натомість, громадська організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою якої є отримання прибутку, оскільки це означало б зміну її цілей. На жаль, наведена думка недостатньо чітко простежується в ст. 19 Закону «Про об'єднання громадян». Але з того, що реєстрація новоствореного (внаслідок реорганізації) об'єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом, випливає: одне об'єднання громадян може бути реорганізоване лише в інше, незалежно від конкретного способу реорганізації. Такий висновок повністю підтверджується практикою застосування згаданого вище Закону та підтримується більшістю науковців. Так, О.Щербина стосовно можливості перетворення громадської органі­зації у господарське товариство вважає, що порядки створення та реєстрації названих органі­зацій і суб'єктів підприємницької діяльності — різні, компетенція та цілі діяльності також неоднакові. Зазначені суб'єкти мають різний правовий статус, а тому не підлягають взаємним перетворенням.

Наведене вище свідчить, що мета юридичної особи є визначальною її характеристикою. Чи можна уявити існування такої особи, мета якої не визначена хоча б у загальних рисах? Вважаю, ні. Крім того, чітке окреслення мети виконує низку важливих функцій. Зокрема, визначення підприємницької мети дозволяє віднести особу до числа суб'єктів підприємницької діяльності, що, в свою чергу, поширює на неї норми про оподаткування, звітність, умови здійснення певних видів діяльності (наприклад, ліцензування), передбачає додаткові процедури припинення діяльності (наприклад, у зв'язку з оголошенням банкрутом), встановлює необхід­ність формування статутного капіталу тощо. Визначення іншої (непідприємницької мети) дозволяє передбачити для організації певні пільги в оподаткуванні її доходів, умови розподілу коштів та використання майна при ліквідації. Визначення мети названих осіб для окреслення обсягу її правоздатності — єдиний методологічний прийом, з допомогою якого можна привести до ладу різноманітність конкретних юридичних відносин, пов'язаних з юридичною особою.

Отже, кожна юридична особа, як і будь-яка організація, має певну мету. А це, в свою чергу, підтверджує правильність та доцільність збереження норми ст. 26 ЦК України, яка обмежує правоздатність даної особи саме цілями, визначеними в установчих документах, а не видами діяльності. Прирівняти її до правоздатності фізичної особи було б помилкою, оскільки остання не обмежується нічим, а зміст її визначається законом і є рівний для всіх. З огляду на викладене вище, вважаю, що правоздатність юридичних осіб повинна обмежуватися зага­льною метою їх створення, тобто має бути спеціальною. На відміну від людей, для яких основним питанням є питання про сенс життя, для юридичних осіб мета наперед визначається її засновниками. Таким чином, діюча ст. 26 ЦК України потребує лише «косметичної» правки, а не докорінних змін.

Встановивши, що зазначена особа має певну легальну мету, законодавець повинен визнати за нею право вчиняти будь-які дії, спрямовані на її досягнення, незалежно від того, в якій сфері вони здійснюються і якими саме діями досягаються. Причому, всі дії повинні бути так чи інакше пов'язані з її реалізацією. Так, якщо організація створена з метою здійснення благодійної діяльності, вона не визнається суб'єктом підприємництва і не може здійснювати діяльність, спрямовану на отримання прибутку. Останнє не означає, що благодійний фонд не може отримувати кошти і стимулювати їх якнайбільше надходження. Важливе не те, звідки гроші беруться, а те, на що вони використовуються. Ось тут і полягає різниця, оскільки благодійний фонд повинен використовувати їх на свої благодійні програми. Показовим у цьому контексті є ст. 20 Закону «Про благодійництво та благодійні організації», якою передбачено, що розмір витрат на утримання такої організації не може перевищувати 20 відсотків від її кошторису в поточному році. Значить, все решта — на благодійництво.

На мою думку, яка висловлювалася і раніше, джерелом правоздатності організацій є правоздатність її засновників. Тому організація не може мати більшого обсягу правоздатності, ніж її засновник. Ця теза не простежується в законодавстві України. Той самий Закон «Про підприємництво», встановивши категорії осіб, які не можуть бути підприємцями, не обмежив їх у створенні юридичних осіб, що переслідують мету отримання прибутку. Така ситуація є внутрішньосуперечливою, на що було неодноразово вказано в науковій літературі . Вважаю, стосовно визначення меж правоздатності юридичних осіб має діяти наступне правило: зазна­чена особа не може мати більшого обсягу правоздатності, ніж її засновники.

Отже, особливість правоздатності юридичних осіб полягає в тому, що вона обмежена цілями їх діяльності, визначеними при створенні. Ціль — невід'ємна характеристика, ознака такої особи. Тому для управління правоздатності юридичних і фізичних осіб підстав не вбача­ється.