КОНСТИТУЦІЯ - ЯК ЗАХИСТ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ

ТА ЇЇ ГРОМАДЯН

(курсова робота)

Вступ

28 червня 1996 року вжитті Українського народу й Української держави сталася історична подія – в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята Нова Конституція України.

Ця подія ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона є втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української націй як політичної і етнічної спільноти, до державотворення і правотворчості.¹

Відомий український історик і політолог І.П.Лисяк-Рудницький, приділяючи велику увагу політичним аспектам національного відродження, продовжуючи традиції державницького аналізу, вважав, що свобода українців як нації можлива лише в рамках правової держави.

Конституція 1996 року є і програмою подальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до Європейського і світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб’єкта.

Конституція – це закон, який розв’язує засадові питання державного життя, закладає правові підвалини суспільного буття й має найвищу юридичну силу в країні.²

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

¹ Політологічний енциклопедичний словник (за ред. Ю.Шемшученка, В.Бабкіна) – К.: Генеза, 1997, с.184

² Політологічний енциклопедичний словник с.167

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією 1978 року, згідно якої суверенність України, наприклад, практично була декларативною.

Зберігаючи за собою право вільного виходу з Союзу і не передбачаючи механізму такого виходу, проголошення суверенітету свідчило про формальність конституційних положень¹.

Стаття 1 Конституції України 1996 року проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”.²

Положення статті 1 мають відповідне закріплення і розвиток наступних статтях і розділах Конституції.

Регулюючи надзвичайно широке коло суспільних відносин в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, Конституція закріпила якісно новий статус особи-людини і громадянина, держави і суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває конституція, чому саме її прийняттям обумовлені становлення держави, її належність до сім’ї цивілізованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин?

Насамперед прийняття конституції свідчить про досягнення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес зумовлюється переходом суспільства від одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні – результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави.

Нині головним завданням, усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина є забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізація, виконання.

¹ Політологічний енциклопедичний словник (за ред. Ю.Шемшученка, В.Бабкіна) – К.: Генеза, 1997, с.184

² Конституція України – К.: Наукова думка. 1996. ст. 1

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства і держави.¹

Найбільш вагомим аргументом забезпечення втілення в життя даної мети – є чітка злагодженість в роботі механізму державної влади в Україні.

Сьогодні Україна переживає кризу й передусім кризу управління. Розлад у всіх сферах – економічній, духовній, соціальній, моральній – є похідною кризи влади. На жаль, влада в Україні виявляє неспроможність провести будь-які соціально-корисні реформи, встановити і підтримувати порядок у державі. А в умовах деградації системи влади всі без винятку державні дії перетворюються на загрозу національній безпеці, а також на фактори катастрофічного руйнування суспільства.²

Тому питання про владу в Україні сьогодні та про її конституційно-правове регулювання є надзвичайно актуальним. З цих позицій предметом дослідження даної дипломної роботи і обрано питання конституційного механізму організації і здійснення державної влади в Україні.

Об’єктом дипломного дослідження є правові норми, насамперед норми конституції, які закріплюють механізм державної влади в Україні.

Метою дипломного дослідження є проведення теоретичного аналізу конституційного механізму організації і діяльності органів зіконодавчої, виконавчої та судової влади в Україні.

Виходячи з цього ми намагалися вирішити такі конкретні завдвння:

1. З’ясувати суть державної влади.

2. Проаналізувати конституційні принципи організації і діяльності органів державної влади в Україні.

3. Дослідити поняття та ознаки органів державної влади.

¹ Нова Конституція України (за ред. В.Погорілка) – К.: Наукова думка. 1998. ст. 7

² Марчук Є. – П’ять років Української трагедії – К.: християнсько-народний союз – 1999

4. Дати характеристику Верховній Раді України як єдиному органу законодавчої влади в країні.

5. Визначити систему органів виконавчої влади.

6. Розкрити систему і завдання судових органів в Україні.

7. Визначити актуальні проблеми здійснення державної влади в Україні.

Структура дипломної роботи визначається змістом досліджуваних проблем і спрямуванням на досягнення поставленої мети.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

І. Державний влада як об’єкт конституційно-правового регулювання

Однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання організації державної влади. Поняття “держава”, “державна влада” складні. В різні часи ці поняття трактувалися неоднаково, а в радянські часи підручники з державного права взагалі уникали розкриття сутності цих понять. Та що ж таке “держава”, “державна влада”?

За давньою традицією “держава”, “державна влада” знаходиться в епіцентрі політичної думки. Для підтвердження такого міркування згадаймо, хоча б побіжно, назви окремих політичних праць: “Держава” Платона; “Князь” Н.Макіавеллі; “Походження сім’ї, приватної власності і держави” Ф.Енгельса; “Про межі діяльності держави” В.Гумбольта; “Державність і анархія” М.Бакуніна; “Держава і революція” В.Ленін та інші.

Тож не дивно, мабуть, що існує різне трактування поняття “держава”, “державна влада”. Серед цих трактувань виділимо хоча б такі:

1. організація великої суспільної групи;

2. сукупність зв’язків між органами влади і громадянами;

3. адміністративні виконавчо-розпорядчі органи з певною системою норм.

і т.д.

Звідси очевидно і складність дати коротке і стисле визначення. Не дивно, що колись якийсь Ф.Бастіа обіцяв один мільйон луідорів за таке визначення.¹ В сучасному розумінні держава – це складна багатофункціональна цілісність, що характеризується найвищою концентрованістю влади і найбільшою здатністю вирішувати суспільні проблеми.

Але держава не може підпорядковувати своїй владі все суспільство. Хоча спроби побудувати авторитарну чи тоталітарну державу неодноразово мали і, мабуть, ще матимуть місце у світовій історії.

¹ Див: Арцишевський Р. – Людина і суспільство – К, 1992. – с.

Звідси постає найскладніше питання: як суспільство може врівноважити силу державної влади, жити і розвиватися поза цією владою? Вирішення цього питання забезпечується на основі створення у суспільстві інших, альтернативних недержавних організацій, партій, профспілок та інші, які беруть на себе функцію регулювання відносин, вирішення і захисту групових та особистих інтересів. Тим самим досягається взаємний контроль і взаємне обмежування державних і позадержавних органів. Держава і суспільство, що побудовані на демократичних засадах виступають як рівноправні партнери.¹

Політика – багатовимірне соціальне явище.

Історично рухлива політична діяльність, що перебуває у розвитку, сфера політичного життя справляють суттєвий, нерідко вирішальний вплив на багато інших сфер життя суспільства. В процесі суспільного розвитку змінюються суб’єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою і правління, характер політичних відносин, ідеологій, організацій і т.д. Однак з моменту виникнення впродовж усього історичного розвитку для політики незмінною залишалась одна фундаментальна проблема – проблема влади, її сутність, джерела, способи здійснення.

Загально визнано, що основне питання політики – це питання про владу, а поняття “влада” – центральна категорія всієї політичної думки.

Влада є однією з першооснов в існуванні людського суспільства, різних його сфер: економічної, політичної, духовної. Фундаментальність і багатовимірність влади зумовлює безліч різних інтерпретацій її природи як особливого типу відносин між людьми (покори і підпорядкування); здатності до цілеспрямованої діяльності; особливий психічний акт – прагнення влади; спосіб регуляції групової поведінки й соціального управління.

Владу досить часто трактують як один із різновидів управління суспільством, вона пов’язана з виявом волі й силовим задоволенням інтересів соціальних
¹ Арцишевський Р. Вказана робота. – С

суб’єктів. Тому нерідко знаходимо таке визначення влади: “організована сила, яка забезпечує можливості для певної соціальної спільності підкоряти своїй волі підвладних, вдаючись до різних методів, в тому числі й до методу примусу, насильства”.¹

У структурі владі завжди є суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт влади – активне, спрямовуюче владне начало. Реальними суб’єктами влади можуть бути і окремі індивіди, політичні організації, соціальні суб’єкти, народ загалом.

Об’єктом влади також є всі суб’єкти соціальних відносин.

З погляду влади, взаємодія суб’єкта й об’єкта характеризується тим, що вона асиметрична, домінує воля суб’єкта. Тому влада – це цілеспрямований вплив тих, хто має владу, на об’єкт влади. Слід зазначити, що владні відносини виявляються лише в тому разі, якщо суб’єкт і об’єкт перебувають у відносинах панування і підкорення.

В аспекті взаємовідносини суб’єкта і об’єкта влади суттєвим моментом є відчуження від влади. Влада завжди грунтується на тому, що від об’єкта влади відчужують (законно чи іншими способами), забирають владні функції, якими наділяють або які присвоює собі суб’єкт влади.

Історично ступінь відчуження влади й характер ставлення об’єкта влади до суб’єкта неоднакові. Про ступінь і особливості відчуження свідчать форми правління й державного устрою. Ставлення об’єкта до суб’єкта розкривається через стан суспільства.

Які ж можуть бути вихідні положення в процесі розкриття сутності державної влади, виходячи із змісту Конституції України?

На наш погляд, для виявлення згаданих положень потрібно з’ясувати такі питання:

• що є джерелом леґітимності державної влади;

• який зміст цієї влади;

¹ Див: Волков В. Людина і світ. – К: Феміна, 1995 – с. 132

• які основоположні конституційні принципи організації й діяльності державної влади;

• що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади;

• яка система державних органів, що здійснюють державну владу;

• хто є суб’єктами в конституційно правових відносинах з приводу організації та здійснення державної влади;

• що є об’єктом у згаданих правових відносинах;

• яка мета здійснення державної влади.

Розкриття змісту цих питань дають змогу визначити основні елементи, складові державної влади в Україні, які в своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту. Передусім в демократичних країнах, до яких, згідно з ст. 1 Конституції України, належить і наша країна, державна влада повинна бути леґітимною, тобто здатною досягти суспільного визнання та оправдання обраного політичного курсу, прийнятих політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.¹

Тому в правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади – народ. Про що і гласить стаття 5 Конституції України: Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурпованим державою, її органами або посадовими особами.²

Загально відомо, що з давніх часів ідо наших днів державна влада у світі,

¹ Політологічний енциклопедичний словник (за ред. Ю.Шемшученка, В.Бабкіна) – К.: Генеза, 1997, с.182

² Конституція України – К., 1996 – Ст. 5

навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди була легітимною, а її джерелом законодавчо не завжди визначався народ. Державна влада, бувало, утверджувалася завдяки революціям, переворотам тощо.

Не було винятком утвердження державної влади на терені колишньої царської Росії, а після СРСР, куди входила і Україна незважаючи на пропагандистські статті колишніх конституцій СРСР та союзних республік, в тому числі й Української РСР, про належність всієї повноти державної влади спочатку Радам, а за Конституцією УРСР з 1978 року – народові.

Дбаючи про демократичні принципи легітимізації державної влади, Україна ще до проголошення своєї незалежності прагнула вирішити це питання.

Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1991 року, в якому висувалося прагнення зміцнити державну владу законним шляхом, виходячи з належності її українському народові.

Декларація у розділі ІІ “Народовладдя” проголосила: “Єдиним джерелом державної влади в Україні є народ України. Народ України – це її громадяни всіх національностей”¹

Дуже важливою стадією в справі легітимізації державної влади в Україні було схвалення 19 червня 1991 року Концепції нової Конституції України, у розділі І якої “Засади конституційного ладу” зазначалося, що Україна визначається як суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України, спрямована на забезпечення і захист прав людини і громадянина.

Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верховною Радою УРСР Акта про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. В цьому документі відзначалось: “... Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави України; територія України є неподільною і недоторканою; – на території України мають чинність Конституція і Закони України”²

Декларація про державний суверенітет України. – К: Наукова думка. 1990,

Акт про незалежність України – К. Накува думка, 1991

Пріоритетним в процесі легітимізації державної влади в Україні слід вважати рішення Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року про незалежність України, яке було підтримане майже всім населенням країни.

Це рішення мало вищу юридичну силу, а значить не потребувало затвердження будь-яким державним органом, що фактично надавало законної сили державній владі, яка існувала на той час в Україні.

(Закон “Про Всеукраїнський і місцевий референдум” від 3.07.91р.)

Але заключним і остаточним етапом легітимізації державної влади в Україні стала нова Конституція України, яку було прийнято 28 червня 1996 року Верховною Радою України.

Відтак народ, представниками якого були депутати Верховної Ради України, законодавчо передав державну владу системі органів, які відповідно до Конституції, вправі її здійснювати. Причому здійснювати відповідно до принципів організації і здійснення єдиної державної влади, яка базується на визначення об’єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування.

Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких одним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращення життя народу, а головне – утвердження у народу віри у державну владу, яку він створив і яку має підтримувати в усіх діях.

Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади – це волевиявлення народу або інших суб’єктів влади. Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема, за своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а по видовій ознаці – правова сила.

Згадана властивість виявляється у тому, що держава повинна бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси і державна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.

Один із найвпливовіших авторитетів наукової думки ХХ століття німецький філософ, соціолог Макс Вебер вважав легітимне насильство засобом, на який опирається держава, що є відношенням панування людей над людьми. Причому поняття легітимність у веберівському розумінні означає сукупність цінностей і правил, які дають можливість досягнення згоди у владних структурах.¹

Дійсну силу державної влади складають: авторитет, єдність, правова мета, організованість і дієвість, виконавчість всього державного апарату. Але історичний досвід свідчить, державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Сила державної влади полягає в авторитетному впливі її вольового імперативу.

При цьому держава, а значить її органи уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушувати і забороняти, зберігаючи в перспективі можливість, обов’язковість та неминучість примусу. І щодо державної влади, яка творить право, громадяни зобов’язані підкорятися.

Життя держави полягає в такій погодженості волі, яка залишаючись по суті добровільною координацією, набуває форми вольової субординації (підпорядкування).

Та воля держави як різновид людської волі, не безпредметна, а предметно пов’язана з етичним змістом. Саме цим визначається не просто соціально-психічне буття держави, а й духовне.

У загальному вигляді зроблена спроба визначити загальне положення щодо співвідношення легітивної і державної влади. Проте ці положення не розкривають наслідки співвідношення політики і державної влади саме у конституційному праві. Таке співвідношення наочно виявляється через аналіз політико-правових суспільних відносин, властивих предметові конституційно-правового регулювання цієї галузі права.

¹Політологічний енциклопедичний словник – с. 44

Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають в кінцевому рахунку політичного підтексту. Конституційне ж право регулює сферу відносин безпосереднього політичного характеру. Проте, враховуючи різноманітність цих відносин та їх суб’єктів, доцільно виходити насамперед із смислу найбільш загального об’єкта політики – державної влади. Отже, предмет конституційного права повинен включати суспільні відносини, які виникають з приводу і зв’язку із закріпленням державної влади, а також безпосередньо в процесі її організації та здійснення.

Чинна Конституція України чітко окреслює всю частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права.

В процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виникають у сфері власне державної владності, яка виявляється в процесі її організації та здійснення.

Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об’єктів регулювання дає підстави говорити про їх особливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи “одягненими” в правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.

Друга особливість соціально-політичних відносин полягає в тому, що державно-політичні відносини виникають в ході становлення і функціонування основних інституційних форм держави і відображають її політико-територіальну організацію.

Ці відносини взаємозумовлені, а їх регулювання конституційним правом може розглядатися як створення передумов для самого процесу державного владарювання.

В сучасний період розбудови Української держави не можна не враховувати й те, що державна влада спирається також на політичну силу, яку слід враховувати завдяки появі та діяльності політичних партій; на ідеологічну силу, яка випливає з принципу верховенства права і закону, на силу правоохоронних органів; на силу міжнародного значення молодої Української держави, тощо.

Дискусійним є питання і про співвідношення суверенітету державної влади з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і державної влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є лише суверенність. Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джерелом влади.

Цікавою з цього приводу є точка зору нідерландського політичного мислителя, юриста, філософа, історика Гуго Грація, який першим у світовій політико-правовій думці заклав наріжний камінь юридичного світогляду. За концепцією Грація, держава виникає із “загальножиттєвої природи людини” як загальнокорисна інституція, що стала результатом свідомої діяльності членів суспільства, як “вдосконалений союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі”. “Колись народ, – пише Грацій, – був суверенним, але потім добровільно передав ці права обраним ним способом, що й стали носіями суверенітету від його імені”¹

У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди є закон. А суверенітет державної влади – категорія вторинна, вона випливає з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. Суверенітет, як приналежність державної влади, а не сама влада, розглядається звичайно, відносно певних державних органів, а не народу, якому властивий не державний, а народний суверенітет.

За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу або неподільність функції і компетенції, а як єдність самого права, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідного органу. Воно, право, повинно містити чітко визначені повноваження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регульованих суспільних процесів.

¹ Політологічний енциклопедичний словник – с. 82

Звідси державна влада, яка має своїм призначеннямприймати і застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права, основним джерелом якого є Конституція. Відповідно до статті 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.¹

Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля в керівництві державою і суспільством.

Античне прислів’я попереджує “Одинаково небезпечно доручати нерозумному меч і нечесному владу”.

Едмунд Берк, англійський державний діяч і політичний мислитель XVIII ст, будучи прихильником міцного державного устрою, вважав демократію (на основі аналізу античних держав) владою безладдя та розпусти. І причиною цього, на думку Берка, є свавілля бюрократичного апарату.

М.Вебер також фіксував акт відчуження бюрократії від народу, попереджаючи про можливість загрози бюрократизації суспільства. Щоб запобігти тиранії бюрократії , він запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою обраний лідер має бути надзвичайно сильною, компетентною особистістю, яка б доповнювала недостатню легітимізуючу силу парламентарної бюрократії. На думку окремих українських і зарубіжних політологів, Україні якраз і не вистачає такого лідера. Та з іншого боку Україна є президентсько-парламентською республікою. Навчений гірким історичним досвідом український народ, обрав найбільш безпечну форму держави щодо реставрації в ній диктатури.

Тому найкращим варіантом утвердження суверенності на думку І.Бентама (англійський політичний діяч, філософ) є право народу не тільки призначати, але і через певний час усувати своїх уповноважених..

Треба зазначити, необхідною умовою втілення принципу поділу влади в практику організації та діяльності державного апарату є створення системи

¹ Конституція України. – ст. 6

взаємних стримань та противаг між органами, які належать до різних гілок влади. Інакше кажучи, для запобігання ситуацій, за якої одна із гілок влади може одержати якість переваги перед іншими. Необхідно щоб усі гілки влади мали чітко виражену компетенцію і можливості запобігання спробам окремих гілок влади виконувати не властиві їм функції.¹

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада, Україну як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками системи виконавчої влади.

Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю єдина. Наявність двох державних влад свідчить про їх тимчасовість, оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Подій лютневої революції та жовтневого перевороту 1917 року в Російській імперії підверджують цей висновок.

Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених в Конституції України.

Перший з них більше стосується організації державної влади.

Відповідно до її поділу в Україні на законодавчу, виконавчу та судову визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб’єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні.

Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно статті 8 Конституції визначається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції). І, по-друге, оскільки Конституція України має відповідно до

1 Основи конституційного права України. За редагуванням професора В. Коейчикова. К.: Юрінком, 1997. – с. 33

ст.8 найвищу юридичну силу, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй.

Ст. 19 Конституції України гласить. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Здійснення державної влади у вирішальній мірі залежить від того, як законодавчо розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють фактично єдиновладно, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади і управління в організації і діяльності державних органів або за демократичним принципом поділу влад.

Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємоналежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини та громадянина. Оскільки ці повноваження властиві більше чи менше всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об’єднавчу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади як повноправний орган державної влади.

Здійснення державної влади реалізується від імені Української держави Президентом України, законодавчими, виконавчими та судовими органами шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспільством соціально-правові відносини, в яких одним із суб’єктів є держава, її глава або державний орган, які роблять свою волю загальнообов’язковою під загрозою державного примусу завдяки наявності особливої політичної установи – держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи виходить державна влада, специфічною формою її реалізації є державний апарат.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.

Так Верховна Рада на підставі ч. 6 ст. 95 Конституції затверджує програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, охорони природи.

Розробляє й здійснює, згідно з ч. 4. ст. 144 Конституції України, загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку України Кабінет Міністрів України.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 114 Конституції України, новоутворений Кабінет Міністрів надає на розгляд Верховної Ради України програму своєї діяльності на термін своїх повноважень, у якій концептуально викладає стратегію діяльності, засоби та строки виконання завдань Кабінету Міністрів України.

Програми своєї діяльності розробляють і окремі центральні органи виконавчої влади, яких нараховується більше 14 (залежно від наданих їм функцій).

Невиконання державних програм підриває довіру до всіх, хто був обраний народом для керівництва державою та практичного здійснення державної влади. На жаль, контрольна функція за виконанням загальнодержавних програм і, навіть, за їх розробкою та прийняттям послаблена Верховна Рада досі не розглянула жодну з державних програм, які вона відповідно до Конституції, повинна затверджувати. Тому, можливо, доцільно розробляти єдину державну програму економічного, соціального, культурного розвитку Української держави як на перспективу, так і на поточний період чи рік. Така програма об’єднувала основні показники усіх інших програм, які повинні розроблятись відповідно до Конституції державними виконавчими органами й затверджуватись Верховною Радою, що давало б законодавчому органові вагомі підстави для здійснення постійного контролю за виконанням Єдиної державної програми.

Оскільки програми органів державної влади здійснюється людьми, які уповноважені на те державою і законами, тому доцільно не лише аналізувати, так би мовити, зовнішній процес, пов’язаний здійсненням усіх програм, а й діяльність осіб, які працюють у державних органах, оскільки саме від них залежить доля згаданих державних документів.

Як відомо, державна влад може бути ефективна лише тоді, коли її здійснюють компетентні фахівці. За своєю метою і сутністю правова держава (а саме її прагне утворити Україна) “аристократична” у кращому розумінні цього слова – ось аксіома, непорушна ще з часів Конфуція, Геракліта та Арістотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі Платон, коли говорив: “Доки в державах не будуть працювати філософи або... царі й владарі не стануть... ґрунтовно філософствувати й не зіллються спільно... державна влада й філософія й доки не будуть усунуті ті люди – а їх багато, – які рвуться до влади... до тих пір держава не позбудеться лиха”¹

Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повинні залучатися до здійснення державної влади, можуть бути різні, але основними з них є: служіння державі, високий фаховий рівень, патріотизм, вміння не лише бажати вирішувати питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми, нести відповідальність за свою діяльність.

У період побудови Української держави до влади прийшло багато людей, які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина керівництва колишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку таких кадрів у тодішніх радянських республіках.

Перші кроки по підготовці кадрів, спроможних бути на рівні сучасних завдань, Українська держава лише зараз починає. Зокрема, створено Інститут державного управління при Президентові України, Інститут адвокатури, Вищу дипломатичну академію, Академію муніципального управління, систему вищих

¹ Див: Арцишевський Р. – Людина і суспільство

навчальних закладів, які мають статус національних, тощо. Але є й досить кваліфіковані працівники, які, на жаль, залишаються не затребуваними, а тому вони не повною мірою використовують свої знання і можливості для вирішення багатьох актуальних проблем, пов’язаних з організацією та здійсненням державної влади.

У сучасний період незрівнянно підвищується роль науковців щодо розв’язання цих проблем, але їхні рекомендації, на жаль, не завжди враховуються.

Мабуть таки варто пам’ятати слушне пророче нагадування святого апостола Павла, який писав: “Настане бо час, коли здорової науки не будуть дотримуватись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться”¹

Очевидно, необхідною умовою якісного добору кваліфікованих фахівців до роботи в органах державної влади є створення спеціального органу, який би об’єктивно оцінював ступінь підготовки претендентів на заняття відповідних посад в державному апараті за допомогою новітніх методів оцінки їх знань і вмінь.

Відомо, що держава сильна тоді, коли в самому народові живе дух патріотизму, високої правосвідомості, законопослушності. Тому одним із основних завдань розбудови сучасної державної влади в Україні є національне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі верстви населення повинні активно залучатися до політичного життя. Адже лише тоді зможе успішно здійснювати публічні повноваження, хто усвідомив і опанував власні публічні обов’язки.

Як зазначалося, політичне владування складається з соціального та юридично-організованого впливу уповноважених державних органів і посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а й власною правосвідомістю, тобто ставленням людини до мети права, а відтак й до самого права. При цьому народна правосвідомість може стояти на висоті лише там, де і

¹ Див: Конституційне право України. (За редагуванням Погорілка) – К.: Наукова думка. – 2000 с.

юридична наука на висоті. Одне з основних завдань її полягає в тому, щоб поступово, але неухильно викорінити у населення неповагу або байдужість до правопослушання. Саме про це писав відомий реформатор П.А.Столипін: “Наш історичний гріх – неповага до ідеї права, до непорушності закону”.¹ На жаль, цей гріх і досі властивий нам.

Отже, лише при умові відповідного впливу органів державної влади на громадян, народ і державні органи будуть спільно впроваджувати у життя загальнодержавні програми.

Як зазначалося, одним із суб’єктів конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні виступають на підставі принципу поділу влад законодавчі, виконавчі й судові органи. Іншим суб’єктом у цих правовідносинах, згідно з Конституцією України, є людина. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У частині другій цієї статті викладаються головні завдання держави перед людиною: держава відповідає перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Виходячи зі змісту статті 3 Конституції України можна зробити висновок , що за обсягом прав людина переважає над державою. І це цілком закономірно. Адже, крім більших за обсягом повноважень, для людини й громадянина додатково, згідно ч. 3 ст. 8 Конституції України, передбачено судовий захист конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції.

Крім того, надані Конституцією людині права і свободи гарантуються.

Згідно із ст. 21 Конституції України, вони є невідсужуваними та непорушними. Гарантом прав і свобод людини і громадянина є на підставі ч. 2 ст. 102 Президент України.

Отже, первинним, згідно з Конституцією, є людина й громадянин, вторинним – держава в особі органів державної влади.

1 Див: Конституційне право України – с.

Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними органами, згідно з преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.¹ Вирішення цього питання безпосередньо пов’язане з проблемою справедливості в державі і суспільстві. Державна влада завжди повинна дотримуватися принципу справедливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли цього вимагає об’єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціла має певні самостійні завдання, розв’язання яких буває іноді можливим лише при умові відмови від справедливого обліку і врахування інтересів усіх верств населення.

Встановлення справедливості у суспільному житті людей є, безперечно, одним із основних завдань державної влади: це випливає вже з самої природи права і держави. Проте реальні умови у державі бувають такими, що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями держави може призвести до загибелі держави.

Державна влада не всемогутня: вона скута політичною нездійсненністю і повинна узгоджуватися з нею. Політично нездійсненним є передусім те, що руйнує саму державу, – в її організації, особовому складі, тощо, тобто все те, що перевищує сили правосвідомості та народної організованості.

В принципі, державна влада міцно пов’язана з розподільчою справедливістю, і корисливе нехтування нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який впроваджує без достатніх підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до загальнодержавної єдності. Такий режим не може бути міцним, оскільки сам породжує ті відцентрові сили, які рано чи пізно поставлять питання про саме існування держави.

Отже, будь-який відступ державної влади від справедливості повинен бути відкрито виправданий предметною вказівкою на політичну нездійсненість зворотнього.

¹ Конституція України. – Преамбула

Не можна в ім’я справедливості запроваджувати такий державний лад, який згубний для самої держави.

Основоположник політичної науки в Україні М.П.Драгоманов досить критично ставився до унітарних державних структур, республіканського централізму, крайностей націоналізму, які, на його погляд, спонукали до примусу особистості, насильства над людиною, обмеження її прав і свобод.

Драгоманов засуджував волюнтаризм, напримиренність, фанатизм, аморальність державної влади як фактори що ведуть до занепаду демократичного суспільства.

Він проголошував догмат людини, її прав і свобод над державою і суспільством. І ці самі аспекти найвищою конституційною цінністю визнає Конституція України.

Конституція України визначає, що не може бути привілеїв чи обмежень з приводу раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та національної злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв’язання проблеми розподільчої справедливості, породжують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового інституту полягає в її легітимності, яка законодавчо закріплена в Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету; – поділу влад та верховенства права законодавчим, виконавчим й судовим органами на підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних умов її життя.