Особливості еволюції і змісту конституцій

В історії конституціоналізму можна виділити три періоди. Перший — кінець XVIII — початок XX ст. Конституції, прийняті в цей період, назива­ють старими, більшість з них вже не діє. Чинними залишаються конституції США (1787 p.), Норвегії (1814 p.), Нідерландів (1815 p.), Бельгії (1831 p.), Люксембургу (1868 p.), Швейцарії (1874 p.), Австралії (1900 р.) та деякі інші.

Другий період припадає на роки між двома світовими війнами. Він пов'язаний з докорінною зміною політичної карти Європи і виникненням но­вих країн, де були прийняті основні закони. Зміст цих конституцій нерідко відрізнявся від прийнятих у попередній період. Зокрема, вони містили змістовніші положення про права і свободи, встановлювали більш демокра­тичне виборче право і виборчі системи тощо. Іноді ці конституції фіксували зміну форми держави (Австрія і Німеччина). На сьогодні з них чинними за­лишаються лише конституції Фінляндії (1919 p.), Австрії (1920 p.), Латвії (1922 p.) та Ірландії (1937 р.). До конституцій цього періоду слід також від­нести чинну Конституцію Мексики (1917 p.), що є такою насамперед за своїм змістом. Усі ці конституції прийнято називати новими.

Третій період історії конституціоналізму почався у повоєнні роки. У цей час були прийняті конституції Ісландії (1944 p.), Франції (1946 р., на сьогодні тут діє Конституція 1958 p.), Італії та Японії (1947 р.), ФРН (1949 р.), а згодом і Греції (1952 p., потім були введені Конституція 1967 p. і чинна Конституція 1975 p.), Данії (1953 p.). Ще пізніше були прийняті конституції Португалії (1976 p.), Іспанії (1978 p.), Туреччини (1982 p.). Де­що осторонь стоїть Конституція Швеції (1974 p.), зміст і форма якої відмінні від решти названих основних законів. Конституції зарубіжних країн, прийняті після другої світової війни, є новітніми конституціями.

Водночас у повоєнний період здійснено важливі конституційні ре­форми у багатьох розвинутих країнах, де основні закони було прийнято раніше. У цей самий період прийнято нові або суттєво змінено старі кон­ституції в цілому ряді країн Азії і Латинської Америки. Процес деко­лонізації спричинився до введення конституцій у країнах, що здобули політичну незалежність.

У країнах Східної Європи та в інших країнах — членах Ради Еко­номічної Взаємодопомоги (РЕВ) у перші повоєнні роки і дещо пізніше бу­ли прийняті конституції, в яких звичайно проголошувались державна форма так званої республіки народної демократії і соціалістичний вибір. З часом практично в усіх цих країнах були введені нові конституції, в них декларувалася побудова соціалізму або відповідні перспективи. На сьогодні до таких конституцій належать основні закони Куби (1976 p.) і СРВ (1992 p.), а також конституції КНДР (1972 р.) та КНР (1982 p.).

У більшості країн Центральної і Східної Європи на початку 90-х років були прийняті нові конституції. Це конституції Хорватії (1990 p.), Болгарії (1991 p.), Македонії (1991 p.), Румунії (1991 p.), Словенії (1991 p.), Словаччини (1992 p.), Чехії (1992 p.) і Югославії (1992 р.). В Угорщині фор­мально залишається чинною Конституція 1949 p., але в принципово новій редакції 1990 року. Докорінних змін зазнала і Конституція Польщі, де в 1992 p. був прийнятий спеціальний закон, що визначив засади нової ор­ганізації влади («мала конституція»). В тому ж 1992 p. була прийнята новітня Конституція Монголії. До новітніх конституцій віднесені основні за­кони держав, що утворилися на терені колишнього СРСР: Естонії (1992 p.), Узбекистану (1992 p.), Литви (1992 p.), Киргизстану (1993 p.), Росії (1993 p.), Білорусі (1994 p.), Азербайджану (1995 p.), Вірменії -(1995 p.), Грузії (1995 p.) тощо. Усі ці конституції містять цілий ряд положень, які об'єктив­но мають перехідний характер.

Між новітніми конституціями, прийнятими у перші повоєнні роки і в 70-і роки, з одного боку, і введеними у першій половині 90-х років — з іншого, існує певна подібність. Вона зумовлена подібністю умов, за яких приймалася більшість з цих конституцій. Як правило, мало місце понов­лення або становлення демократичної державності після краху тоталітар­них або авторитарних режимів, і конституції вводилися в обстановці ви­сокої політичної активності народу.

Усі новітні конституції мають спільні особливості, більшість з яких лише окреслювалась у попередній період історії конституціоналізму.

1. У новітніх конституціях відображено більш значну роль держа­ви у сфері економіки. Найповніше це виявилось у конституціях, прийня­тих у 70-і та 90-і роки.

2. У новітніх конституціях значно ширше, ніж у попередній період, представлені положення соціологічного змісту і характеру. Обсяг і значен­ня таких положень у різних конституціях неоднакові. Іноді в основних за­конах йдеться про соціальні орієнтири і завдання держави, про проведен­ня реформ, іноді все обмежується конституційною фразеологією, наданням текстам основних законів соціального звучання. І хоча практично всі новітні конституції використовують терміни «суспільство», «соціальний» тощо, вони залишаються насамперед основними законами держави, а не суспільства в цілому.

3. Предметом конституційного регулювання стали відносини, що виникають у рамках політичної системи поза суто державною діяльністю. Це передусім стосується конституційної регламентації таких елементів цієї системи, якими є політичні партії. Певною мірою конституційному регулюванню підлягають інші елементи політичної системи.

4. Новітні конституції містять значно ширший за обсягом, змістов­ний перелік прав і свобод особи. Іноді за кількістю статей відповідні розділи або глави домінують у змісті основного закону.

5. Важливою особливістю новітніх конституцій є наявність у їхніх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави і співвідношення національного та міжнародного права.

По-перше, конституції окремих держав (Японії, Італії і ФРН) по-своєму підсумували політичні результати другої світової війни. В них підкреслюється розрив цих країн з їхнім мілітаристським минулим. Зокре­ма, в ст. 9 Конституції Японії проголошено, що «народ Японії на вічні ча­си відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загро­зи або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних спорів». Там же зазначено, що Японія не буде створювати збройні сили та інші засоби війни і не визнає право держави на війну. У ст. 26 Основного закону ФРН визначені як протиконституційні й такі, що мають бути пока­рані, дії, які здатні порушити мирне спільне життя народів і розпочина­ються з цією метою, зокрема для підготовки агресивної війни. Близькі за змістом і суттю положення можна знайти в ст. 11 Конституції Італії.

По-друге, в конституціях Греції, Португалії та Іспанії, переважної більшості держав Центральної та Східної Європи, а також тих, що утвори­лися на терені колишнього СРСР, у більш-менш узагальненому вигляді ви­кладені принципи зовнішньої політики. Нерідко вони містять спеціальні глави і статті відповідного змісту. Так, у ст. 11 Конституції Молдови проголошений постійний нейтралітет. У ст. 18 Конституції Білорусі записано, що метою є зробити свою територію без'ядерною зоною, а державу — нейтраль­ною. Згідно зі ст. 137 Конституції Литви, на її території не можуть бути розміщені зброя масового знищення та військові бази інших держав.

По-третє, практично усі новітні конституції включають положення про співвідношення національного і міжнародного права і, зокрема, про пріоритет останнього. Формулювання цих положень різняться. Наприк­лад, у ст. 10 Конституції Італії зафіксовано, що правовий порядок держа­ви узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права. У ст. 15 Конституції Росії встановлено, що загальновизнані принципи і нор­ми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародний договір Російської Федерації встановлює інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Дещо інакше визначене співвідношення національного і міжнарод­ного права в Конституції Франції. У ст. 55 прямо визнаний пріоритет (примат) міжнародно-правових договірних норм перед законодавством. Водночас у ст. 54 записано, що прийняттю будь-якого міжнародного зо­бов'язання, яке суперечить конституції, має передувати перегляд самої конституції. Подібне положення викладено в ст. 8 Конституції Молдови.

Іноді у відповідний спосіб підтверджується важливість Загальної де­кларації прав людини 1948 р. та інших міжнародних документів про пра­ва людини. У ст. 10 Конституції Іспанії проголошено, що конституційні положення щодо основних прав і свобод особи слід тлумачити відповідно до Загальної декларації прав людини та угод з цих питань, які ратифіко­вані Іспанією. «Міжнародні договори з питань прав людини мають пріори­тет перед національним правом, якщо вони встановлюють більш широкі права і свободи», — записано в ст. 11 Конституції Словаччини. В Консти­туції Чехії за такими договорами визнана ще й пряма дія (ст. 10). Подібні положення можна знайти в основних законах Португалії та Румунії, У ст. 29 Конституції Португалії навіть припускається застосування пока­рання у випадках, коли відповідне діяння не визнається злочинним у національному законодавстві, але є таким згідно із загальновизнаними нормами міжнародного права.

По-четверте, у деяких країнах, які донедавна були складовими час­тинами федерацій, що розпалися, застерігається можливість участі у дер­жавних союзах. Так, у ст. 7 Конституції Словаччини записано, що «Сло­вацька Республіка може входити у союз з іншими державами на основі вільного рішення. Право виходити з такого союзу не може бути обмеже­не». У ст. 2 Конституції Хорватії зафіксовано право парламенту приймати рішення про об'єднання з іншими державами. У ст. 120 Конституції Македонії встановлений порядок прийняття подібного рішення. У ст. 78 Конституції Югославії припускається можливість не тільки об'єднання з іншими державами за рішенням парламенту, а й прийняття до складу фе­дерації нових членів.

По-п'яте, в конституціях держав — членів Європейського Союзу знайшли своє відображення процеси інтеграції. Іноді ці процеси відбива­лися у конституційних положеннях про передачу частини суверенних прав міждержавним організаціям. Відповідні доповнення були зроблені і до деяких основних законів, прийнятих у попередні періоди.

6. Новітні конституції фіксують більш демократичне виборче пра­во. Передусім це знаходить вияв у зниженні вікового цензу для активно­го виборчого права, а також у ліквідації деяких інших його обмежень.

7. Зазнав змін понятійний апарат конституцій. У їхніх текстах мож­на знайти такі поняття загальнополітичного і загально правового характе­ру, як «принципи зовнішньої політики», «функції держави», «політичний режим» тощо. І хоча розширення понятійного апарату свідчить про певне зростання обсягу конституційного регулювання, воно аж ніяк не змінює його предмет.

Свої особливості має зміст конституцій, прийнятих у країнах, що розвиваються. Вони пов'язані не тільки з різним рівнем економічного і суспільно-політичного розвитку цих країн, а й з історично зумовленою орієнтацією загальнокультурного характеру.

Існують суттєві відмінності у конституційному розвитку між країнами Латинської Америки і так званими старими державами Азії, з одного боку, і країнами Тропічної Африки — з іншого. Якщо перші в цілому зорієнтовані на сприйняття конституційного досвіду розвинутих країн, то другі, дотримуючись такої орієнтації у принципі, намагаються пристосувати свої конституційні системи насамперед до специфічних власних потреб. Тому саме конституції молодих держав відрізняються найбільш характерними особливостями.

До таких особливостей слід віднести звичайно ширшу сферу консти­туційного регулювання, з чим пов'язане введення до змісту основних законів різного роду загальних положень програмного характеру. Йдеться про прин­ципи, основні положення, основи і цілі тощо. За своїм змістом усі ці поло­ження є деклараціями економічних і суспільно-політичних намірів держави. Вперше серед країн, що розвиваються, подібні програмні положен­ня були включені в Конституцію Індії 1950 p. У частині четвертій — «Керівні принципи державної політики» — викладено в основному ідеї економічної і політичної демократії, пов'язані з концепціями так званої держави загального благоденства. Ці концепції протягом тривалого часу вважалися головним змістом ідеології ліберального і соціал-демократичного напряму. Проте значення цих принципів є відносним. Вони не мо­жуть здійснюватись у примусовому порядку судами, не створюють для особи прав, за захистом яких вона може звернутися до суду. Під впливом індійської конституції близькі за змістом і характером положення введені до основних законів Гани, Кувейту, Непалу, Нігерії, Пакистану, Таїлан­ду, Шрі-Ланки тощо. У багатьох країнах, що розвиваються, відповідні по­ложення можна знайти у преамбулах конституцій.

Програмні положення конституцій окремих держав прямо відбива­ють або донедавна відбивали зміст політичних документів правлячих партій (Алжир, Заїр, Замбія, Танзанія тощо). Іноді такі документи повністю вводи­ли до складу основних законів. Тим самим ідеологічним установкам прав­лячих режимів надавалося конституційного значення. Водночас самі кон­ституції надмірно ідеологізувались, а їх зміст, по суті, втрачав своє юридич­не значення.

Значними особливостями державно-правового розвитку характери­зуються так звані мусульманські країни, в житті яких істотну роль відіграє іслам. У широкому плані іслам — це релігія, система релігійних і водночас суспільно-політичних поглядів. Він поєднує власне релігійний культ і засоби регулювання суспільних відносин. Приписи ісламу розгля­даються як юридичні норми. Зокрема, іслам виробив у самій загальній формі окремі принципи здійснення державного владарювання.

Теорія мусульманського права не визнає верховенства конституції як основного закону. Але на сьогодні конституції прийняті майже в усіх мусульманських країнах, за винятком Оману та (із застереженнями) Саудівської Аравії, які є абсолютними монархіями. Згідно з ісламською традицією, юридичною основою суспільного життя є насамперед священні книги — Коран і Суна. Положення цих книг становлять головний зміст мусульманського права — шаріату.

Норми шаріату регулюють не тільки релігійні обряди, вони мають загальноетичне значення. Водночас ці норми регулюють суспільні відноси­ни і сприймаються як обов'язкові, зокрема, у сфері державного владарю­вання. Так, норми шаріату визначають зміст прав і обов'язків громадян. Виходячи з того, що за цими нормами визнається божественне походжен­ня, вони подаються як цінності, вищі за закони, створені людьми. Інши­ми словами, мусульманському праву надається роль і значення своєрідно­го основного закону суспільства і держави.

З визнанням особливого характеру норм шаріату пов'язана принципо­ва відмінність між сприйнятою в більшості країн ідеєю народного суверенітету і концепцією ісламської державності. За концепцією ісламської держав­ності, будь-яке суспільне волевиявлення не має абсолютного характеру. Во­но обмежене незмінними положеннями шаріату. Тому мусульманське право формально не визнає інституту загальних виборів. Своєрідним їх замінником виступає принцип так званих гідних представників, до яких об'єктивно ма­ють бути віднесені ті, хто входить до верхніх прошарків суспільства. Такі представники можуть давати поради правителям, присягати їм на вірність від імені всього суспільства, виконувати деякі інші функції.

Проте в цілому іслам не пропонує цілісної концепції державності. До того ж норми шаріату здебільшого дуже загальні, тому їх можна тлу­мачити і застосовувати залежно від умов, що змінюються. Сам державно-правовий розвиток мусульманських країн наочно свідчить, що практика здебільшого не відповідає розглянутій теорії. На практиці використання принципів і норм ісламу у сфері регулювання владарювання реально об­межене тими країнами, що офіційно проголосили ісламську державність (Іран і Афганістан). Але і тут традиційні ісламські підходи співіснують з політичними і державними інститутами європейського походження.