План роботи.

1. Імунітети і привілеї консульських посадових осіб. 2

2.Іммунітети і привілеї адміністративно - технічного й обслуговуючого

персоналу консульств. 12

Список використаної літератури 16

1. Імунітети і привілеї консульських посадових осіб.

Пункт 1 d ст. 1 Віденської конвенції 1963 р. говорить: "Консульська посадова особа означає будь-яку особу, включаючи голову консульської установи, якому доручено в цій якості виконання консульських функцій". До цієї категорії осіб відносяться: генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент, проконсул і консульський стажист.

Для нормального виконання своїх функцій консульські посадові особи наділяються іммунітетами і привілеями, що відбиті у Віденській конвенції 1963 р. (ст. 40—57) і в двосторонніх консульських конвенціях. Ці документи визначають права й обов'язки консульських посадових осіб і країни перебування стосовно них.

Порівняльний аналіз Віденської конвенції 1963 р. і двосторонніх консульських конвенцій показує, що між ними є безліч розбіжностей, особливо в тому, що стосується іммунітетів і привілеїв консульських посадових осіб.

Розглянемо дану проблему більш докладно. Віденська конвенція 1963 р., надаючи консульським посадовим особам, імунітет від юрисдикції, визначає: "Консульські посадові особи не підлягають юрисдикції судових чи адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, чинених ними при виконанні консульських функцій" (п. 1 ст. 43). Це значить, що консульські посадові особи наділені іммунітетами, що носять функціональний, службовий характер.

У сучасній міжнародній практиці службовий (функціональний) імунітет надається досить широкому колу осіб (консулам, військовим морякам, що служать для міжнародних організацій, адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу посольств і ін.).

Надання службового імунітету означає, що особа, що користується ним, звільняється від карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування у відношенні дій, чинених під час виконання службових обов'язків. Якщо ж правопорушення зроблене не під час виконання службових обов'язків, дане особа може бути притягнуте до відповідальності в країні перебування, але тільки "на підставі постанови судової влади, у випадку здійснення тяжких злочинів" (п. 1 ст. 41).

І тут виникає проблема, особа до якої відноситься невизначеність поняття "дії, чинені при виконанні консульських функцій". У зв'язку з цим на практиці нерідко виникають труднощі у з'ясуванні того, чи знаходилася дана особа в момент, злочину при виконанні своїх службових обов'язків чи ні, отже, чи вправі в державі перебування залучати його до відповідальності. Не менші труднощі виникають і в питанні про те, хто правомірний, вирішувати цю проблему: держава перебування чи направляюча держава.

Аналіз доктрини міжнародного права, договірних і законодавчих норм, практики держав показує відсутність універсального вирішення проблеми службового імунітету.

Вважається, що універсального рішення даної проблеми взагалі не може бути. Це пояснюється, насамперед, тим, що різноманіття правопорушень, що допускаються, і неможливість у принципі скласти вичерпний перелік службових обов'язків кожної особи, що користується службовим імунітетом, виключають можливість вироблення конкретних і універсальних критеріїв, що дозволяють однозначно визначити, була чи не була дана особа в момент здійснення правопорушення при виконанні своїх службових обов'язків. Відсутність таких критеріїв збільшує виникнення у кожному випадку правопорушення протиріччя між інтересами, з одного боку, держави що направляє , яка зацікавлена в захисті своїх громадян, і, іншої — держави перебування, що несе збиток від заподіяного правопорушення. Відсутність чітких критеріїв, протиріччя між інтересами сторін перешкоджають розробці універсальної процедури розгляду питання, а їх одноособове рішення тією чи іншою стороною може бути необ'єктивним.

На практиці питання, пов'язані з службовим імунітетом, нерідко викликають розбіжності і конфліктні ситуації у відносинах між державою, яка скеровує і країною перебування.

Визначеним орієнтиром у вирішенні зазначених питань є судові прецеденти. Так, суди визнавали себе некомпетентними, розцінюючи дії консулів, які були здійсненні при виконанні ними службових обов'язків, у наступних випадках:

— відмова консула у видачі виїзної візи (1927 р., Франція);

— нанесення консулом збитку в результаті дорожньо-транспортної пригоди при поїздці у службових справах (1933 р., Франція);

— скерування консулом до суду сертифіката, що засвідчує статус особистості (1962 р., США);

— видача консулом паспорта і проїзних документів дівчині-співвітчизниці, що втікала від батьків (1970 р., Італія);

— відмова консула вислати гонорар за підготовлену на його прохання публікацію (1970 р., США).

Але були випадки, коли суди виносили рішення і вироки у відношенні консулів, розглядаючи їхні дії, які були здійсненні не при виконанні своїх службових обов'язків:

— несплата боргу за обслуговування (1912 р., Франція);

— розголошення консулом причин відмови у видачі візи, що принесло шкоду репутації (1927 р., Франція);

— вбивство місцевого жителя в результаті хуліганських дій консула (1957 р., Японія);

— оренда особистого житла (1963, 1965, 1967 р., Франція);

— незаконний експорт військових літаків (1965 р., США);

— незаконний ввіз наркотиків (1979 р., США);

• навмисне вбивство дружини (1980 р., Греція).

Наведені прецеденти показують, що особа, що користається службовим імунітетом, у випадку здійснення карного злочину, як правило, залучається до кримінальної відповідальності в державі перебування, тобто здійснення злочину майже завжди розглядається як дія, що виходить за межі службових обов'язків. Узагальнивши практику залучення до кримінальної відповідальності консульських посадових осіб, французький юрист Ш. Руссо відзначав, що "у випадку здійснення злочину імунітет від карної юрисдикції не діє, таким чином, консул може бути арештований і, будучи засуджений, повинний у принципі відбути покарання. Складнішю є справа у випадку здійснення провин і інших порушень".

Невирішеним є питання і про те, хто правомірний визначати, була чи не була конкретна особа в процесі здійснення правопорушення під час виконання службових обов'язків: держава перебування чи направляюча держава? Більшість закордонних авторів вважає, що цими уповноваженнями повинен бути наділений суд країни перебування.

За компетенцію суду скеровуючої держави в цьому питанні у свій час виступали переважно радянські автори.

В іноземних державах питання про те, був чи не був носій функціонального імунітету під час виконання службових обов'язків, нерідко зважується судовими органами країни перебування. А в США компетенція суду у вирішенні цього питання закріплена в законі.

Випадки залучення до кримінальної відповідальності осіб, що користуються службовим імунітетом, були присутні наприкінці 1947 р. і на початку 1948 р. Були арештовані за обвинуваченням у шпигунстві і засуджені до тривалих термінів позбавлення волі-це секретар, шофер і кур'єр турецького консульства в м. Батумі.

В інших випадках при здійсненні консульською посадовою особою злочину Міністерство закордонних справ завжди зверталося до відповідної консульської установи дипломатичного представництва з запитом була чи не була дана особа в момент здійснення правопорушення під час виконання службових обов'язків. Природно, у всіх випадках, іноді навіть усупереч здоровому глузду, відповідали позитивно, і питання про можливу кримінальну відповідальність знімалося. Таким чином, консульська посадова особа недоторканна при виконанні своїх функціональних обов'язків, і держава перебування зобов'язана відноситися до неї з належною повагою і приймати всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на її особистість, волю чи гідність (ст. 40). У п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1963 р. говоряться: "Консульські посадові особи не підлягають ні арешту, ні попередньому ув’язненню, інакше на підставі постанов компетентної судової влади у випадку здійснення тяжких злочинів". Пункт 2 говорить:

"За винятком випадків, зазначених у п. 1 дійсної статті, консульські посадові особи не можуть бути ув'язнені. А також не підлягають ніяким іншим формам обмежень власної волі, інакше щодо виконання судових постанов, що вступили в законну силу".

Якщо на консульську посадову особу заведена кримінальна справа, місцева влада держави перебування зобов'язана негайно повідомити про це голову консульської установи (ст. 42). У них є право викликати консула в компетентні органи, але при цьому йому виявляється повага, і держава перебування не повинна створювати йому перешкод у виконанні консульських функцій (ст. 41, п. 3).

Говорячи про консульські іммунітети і привілеї, слід зазначити, що дану проблему неможливо розглядати на основі тільки Віденської конвенції 1963 р., тому що в двосторонніх консульських конвенціях зустрічається широка розмаїтність. Наприклад, існує, щонайменше, 11 варіантів вирішення питання про недоторканість особи консульської посадової особи, понад 15 варіантів вирішення питання про їхній імунітет від юрисдикції і т.д.

У конвенціях з більшості західних країн недоторканість особи має обмежений характер: консульська посадова особа може бути арештоване й взята під варту в порядку попереднього висновку у випадку здійснення тяжкого злочину, а за інші злочини може бути позбавлена волі тільки на підставі вироку суду, що вступив у силу, (Італія, Франція, Швеція, Норвегія).

Цілий ряд конвенцій, підписаних Україною з іншими країнами, які надають іммунітети консульським посадовим особам, поширюються і на членів їхніх родин, що проживають разом з ними і не є громадянами держави перебування. Хоча в інших конвенціях консульські іммунітети на членів родин не поширюють.

Розглядаючи статус недоторканності консульських посадових осіб, слід зазначити, що у Віденській конвенції 1963 р. нічого не сказано про правове положення їхнього житла і приватної резиденції голови консульської установи. Деякі країни пішли по цьому ж шляху (Австрія, Литва, Білорусія та ін.). Це говорить про те, що відносно до відповідних документів резиденції голів консульств і житло консульських посадових осіб цих країн не наділені імунітетом недоторканності.

Але більшість конвенцій, так чи інакше, регулюють це питання. Наприклад, статусом недоторканності наділяються житлові приміщення тільки голови консульства (Швеції — ст. 13, п. 2; Норвегії — ст. 10, п. 2) чи резиденція голови консульської установи (США — ст. 17, п. 1; Франції — ст. 21, п. 1; Італії — ст. 24, п. 2). Що стосується поширення імунітету недоторканності на житлові приміщення всіх консульських посадових осіб, то це відбито в консульських конвенціях Росії з Польщею (ст. 15, п. 2), Великобританією (ст. 14, п. 2), Японією (ст. 15), і іншими країнами. Своєрідно трактується статус недоторканності житлових приміщень консульських посадових осіб Фінляндії і ФРН. Так, у Конвенції Росії з Фінляндією сказано: "... у житлових приміщеннях консульських посадових осіб влада країни перебування не може починати будь-яких примусових мір без згоди консула" (ст. 14, п. 4). У зв'язку з цим виникає питання: а входити можна? Якщо так, то, при яких обставинах? На цей рахунок ніяких заборон і роз'яснень у документі немає.

Ще більш цікаве формулювання дане в Конвенції Росії з ФРН: "... у житлових особистих приміщеннях консула влада держави перебування не буде здійснювати ніяких мір примусового характеру". Таке формулювання більш схоже на джентльменську угоду і не несе у собі ніяких заборон. Подібна угода не створює прямих юридичних зобов'язань для сторін і зв'язує їх лише морально.

Крім цих проблем конвенції регулюють питання придбання житлових приміщень для консульських посадових осіб. З цього приводу в них говориться, що держава, що представляється, має право від свого імені чи через будь-яку уповноважену нею фізичну чи юридичну особу відповідно до законів і правил держави перебування і за згодою цієї держави придбати у власність, одержувати у користування, орендувати чи вступати у володіння в будь-якій іншій формі:

а) резиденцією голови консульської установи, а також житловими приміщеннями для будь-якої консульської посадової особи, що не є громадянином держави перебування чи не має постійного місця проживання в цій державі;

б) земельною ділянкою, призначеною для будівництва житлових приміщень. Держава, що представляється, може також поліпшувати житлові приміщення чи земельні ділянкі.

Більш того, у конвенціях сказано, що ці статті і положення не слід тлумачити, як звільняючі акредитовану державу від відповідальності за недотримання законів і правил країни перебування.

Неоднозначно в конвенціях тлумачиться проблема привілеїв, якими наділені житлові приміщення. Так, відповідно до конвенцій Росії з Білорусією і Литвою від усіх державних, районних чи муніципальних податків і зборів звільняється (крім консульських приміщень) лише резиденція голови консульства (ст. 15). Тоді як Конвенція Росії з Польщею говорить про звільнення від усіх видів податків, зборів і пошлин житлових приміщень усіх консульських посадових осіб (ст. 17). Це ще раз підтверджує наявні розходження в іммунітетах і привілеях, наданих консульським посадовим особам різних країн.

Консульські конвенції, говорячи про імунітет від юрисдикції країни перебування, допускають і цілий ряд вилучень з іммунітетів. Імунітети не поширюються на наступні цивільні позови:

1), що випливають з пов'язаного з працівником консульської установи договору, по якому він не виступав прямо чи побічно як представник акредитуючої держави;

2) викликані в зв'язку зі збитком, нанесеним яким-небудь транспортним засобом у результаті дорожньо-транспортної пригоди з вини працівника консульської установи в державі перебування;

3) які стосуються спадщин, в яких працівник консульської установи виступає як спадкоємця відмовоотримувача, чи виконавця заповіту, чи розпорядника опікуна спадщини, будучи приватною особою;

4) викликані самою консульською посадовою особою у справі, по якій він користувався би імунітетом від юрисдикції (у цьому випадку він позбавлється права посилатися на імунітет у відношенні будь-якого зустрічного позову, безпосередньо зв'язаного з основним позовом);

5) консульська посадова особа може бути піддана арешту попередньому вироку, якщо:

• здійснила тяжкий карний злочин;

• з цієї нагоди є постанова компетентних судових органів (див. ст. 41 Конвенції 1963 р.).

Як бачимо, є досить велика можливість пред'явлення цивільних і інших позовів до консульських посадових осіб.

Консульське право говорить, що держава, яка представляється, може відмовитися від привілеїв і іммунітетів, але ця відмова повинна бути чітко виражена і про неї повинно бути повідомлено державі перебування в письмовій формі. Причому відмова від імунітету юрисдикції у відносинах цивільної чи адміністративної справи не означає про відмову від імунітету щодо виконавчих дій, що є результатом судового рішення. У відношенні таких дій необхідна окрема відмова (ст. 45 Конвенції 1963 р.).

Практично у всіх договорах сказано, що держава перебування відноситься до консульських посадових осіб з повагою і приймає всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на їхню особистість, волю і гідність. Цей захист і наданя можливості рівною мірою відносяться і до членів їхніх родин (ст. 40 Конвенції 1963 р.).

Слід зазначити, що в більшості конвенцій відразу ж обговорено, що це положення не відноситься до консульських посадових осіб, що є громадянами країни перебування чи має в цій країні статус іноземця, якому на законній підставі дозволене постійне місце проживання, а також членам їхніх родин. Але є і конвенції, у яких подібне застереження відсутнє, наприклад, у Конвенції з Польщею. Таким чином, приналежність до громадянства може впливати на іммунітети і привілеї цієї категорії осіб. Консульські конвенції регулюють волю пересування консульських посадових осіб і, треба відзначити, не завжди однозначно. Ряд договорів дозволяє волю пересувань і поїздок по всій території країни перебування, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. Деякі угоди дозволяють консульським посадовим особам волю пересування і поїздок тільки по території консульського округу, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. І є договори, у яких не відбита проблема волі пересування консульських посадових осіб. У цьому випадку варто орієнтуватися на Віденську конвенцію 1963 р. (ст. 34), у якій сказано: "Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у який забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи волю пересувань і подорожей по її території".

На практиці представники влади країни перебування можуть зштовхнутися і з таким питанням: чи може консульська посадова особа виступати як свідок? Так. Це регулюється ст. 44 Віденської конвенції 1963 р. Консульські посадові особи можуть викликатися як свідки при судовиробництві судових чи адміністративних справ.

Разом з тим, якщо консульська посадова особа усе-таки відмовляється від дачі показів свідків, до нього не можуть застосовуватися ніякі примусові заходи чи покарання (п. 1 ст. 44). Орган, якому потрібні покази консульської посадової особи, повинний уникати заподіяння перешкод у виконанні цією особою своїх функцій.

Ця стаття надає право консулу, у випадку згоди, свідчити в будь-якому місці й у будь-якій формі: в органах внутрішніх справ, будинку, у консульській установі, письмово чи усно.

При цьому консульські посадові особи не зобов'язані давати показання з питань, зв'язаних з виконанням ними своїх функцій, чи надавати стосовно до їхніх функцій офіційну кореспонденцію і документи. Вони також не зобов'язані давати показання, що роз'ясняють законодавство держави, яка представляється, (п. 3 ст. 44).

Іншими словами, ця стаття, з одного боку, як би зобов'язує консула свідчити, за винятком окремих випадків, а з іншого боку — дає йому можливість відмовитися від дачі показань свідка, начебто б створюючи протиріччя. Але ми вважаємо, що це "протиріччя" виражає повагу суверенітету акредитуючої держави і країни перебування і не може негативно позначитися на консульських відносинах.

З метою полегшення виконання консульських функцій консульські посадові особи можуть вільно спілкуватися з громадянами держави, яка представляється, і мати доступ до них, і навпаки.

У тому випадку, якщо в межах визначеного консульського округу будь-який громадянин держави, що представляється, виявиться арештованим, ув'язненим у в'язницю чи узятим під варту в чеканні судового розгляду, чи затриманим у будь-якому іншому порядку, компетентні органи країни перебування повинні негайно повідомити про це голову консульської установи (п. 15 ст. 36).

Консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина держави, що представляється, який знаходиться у в'язниці, чи затриманий під вартою , для бесіди з ним, мають право переписування з ним і можуть вживати заходи для забезпечення йому юридичного представництва (п. 1 ст. 36).

Якщо громадянин держави, що представляється, який знаходиться у в'язниці, чи затриманий під вартою , заперечує те, щоб консул виступав від його імені, то консульська посадова особа повинна від цього утриматись. Таке положення є природною нормою відносин консула і місцевої влади в будь-якій країні.

Ці права консульські посадові особи можуть здійснювати тільки відповідно до законів і правил, прийнятими в державі перебування (п. 2 ст. 36).

Стаття 38 Конвенції 1963 р. говорить про право голови консульської установи звертатися в компетентні місцеві органи його консульського округу при виконанні своїх функцій.

Ця ж стаття говорить, що в компетентні центральні органи країни перебування голова консульської установи може звертатися тільки в тому випадку, коли це допускається законами, правилами і звичаями держави перебування чи відповідними міжнародними договорами. У тому випадку, якщо вимоги консула не будуть задоволені, він має право звернутися до уряду країни перебування, але тільки через дипломатичне представництво своєї держави. Безпосередні відносини з урядом можуть мати місце тільки в тому випадку, якщо в даній країні немає посольства країни, що представляється консулом.

Що стосується податкових і митних привілеїв консульських посадових осіб, то їх регламентують ст. 49—59 Віденської конвенції 1963 р.

У ст. 49 сказано, що консульські посадові особи, а також члени їхніх родин, що проживають разом з ними, звільняються від податків, зборів податків особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:

1) непрямих податків, що звичайно включаються у вартість товарів чи обслуговування;

2) зборів і податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться на території країни перебування;

3) податків на спадкоємне майно , податків на успадкування чи податків на перехід майна, стягнутих державою перебування, з певними вилученнями, зв'язаними з переходом майна у зв'язку зі смертю працівників консульства і членів їхніх родин;

4) податків і зборів на приватний дохід, включаючи доходи з капіталу, джерела якого знаходяться в країні перебування, податків на капіталовкладення в комерційні чи фінансові підприємства держави перебування;

5) зборів, стягнутих за конкретний вид обслуговування;

6) реєстраційних, судових, реєстрових податків, іпотечних зборів, гербових зборів з вилученнями, які відносяться до консульських приміщень.

Зарплата консульських посадових осіб у країні перебування звільняється від податків і зборів. Разом з тим працівники консульських установ, наймаючи осіб, зарплата яких не звільняється від прибуткових податків країни перебування, повинні виконувати зобов'язання, що накладаються законами і правилами цієї країни на наймачів.

Іншими словами, створюється режим, відповідно до якого, власне кажучи, консульські посадові особи не звільняються від податків у відношенні діяльності,яка виходить за межі їхніх службових функцій.

Що стосується звільнення від митних зборів і огляду на митниці, то ці моменти регламентуються в п. 1—3 ст. 50. У ній говориться, що мито не стягуються з предметів для особистого користування консульської посадової особи, включаючи предмети, призначені для його облаштування і для його офіційного користування. Від сплати митних зборів звільняються також члени родин консульських посадових осіб, що проживають разом з ними. Слід зазначити, якщо у відношенні митних зборів більш-менш визначене коло предметів, у відношенні яких мито не стягуються, то у відношенні огляду особистого багажу на митниці існують різні підходи. Конвенція 1963 р. (п. 3 ст. 50) звільняє від огляду особистий багаж консульських посадових осіб і членів їхніх родин, що проживають разом з ними. . Багаж може бути доглянутий лише в тому випадку, якщо в країни перебування є серйозні підстави припускати, що в ньому містяться предмети, що не є їх особистими предметами чи предметами для офіційного користування консула. Огляд можливий і в тому випадку, коли є підстави припускати, що в багажі знаходяться предмети, ввіз і вивіз яких заборонені законами і правилами країни перебування чи які попадають під його карантинні закони і правила. Такий огляд, однак, повинний проводитися в присутності відповідної консульської посадової особи чи члена його родини.

Таким чином, ми бачимо, що можливість огляду особистого багажу консульських посадових осіб чітко визначено Конвенцією 1963 р. Подібні положення відбиті у багатьох двосторонніх угодах. Відповідно до інших двосторонніх конвенцій особистий багаж консульських посадових осіб і членів їхніх родин підлягає огляду на митниці. Таким чином, консульська практика їде по двох шляхах:

• звільняє від огляду особистий багаж консульських посадових осіб, якщо немає серйозних основ для огляду ;

• не звільняє від огляду ні при яких обставинах.

Консульські посадові особи звільнені від усіх трудових і державних зобов’язань, незалежно від їхнього характеру, а також від військових зобов’язань, таких як реквізиції, контрибуції і військових розташувань. Це ж відноситься і до членів родин консульських посадових осіб, що проживають разом з ними (ст. 52).

Стаття 53 визначає початок і кінець консульських іммунітетів і привілеїв. У ній сказано, що привілеї і іммунітети, передбачені Конвенцією, починають діяти у відношенні консульської посадової особи з моменту її вступу на територію держави перебування, якщо вона вже знаходиться на цій території, з моменту, коли вона приступила до виконання своїх обов'язків у консульській установі.

Привілеї і іммунітети консульських посадових осіб припиняються з того моменту, коли вони залишають територію даної держави, чи після закінчення певного терміну, який достатній для того, щоб залишити територію даної країни.

У відношенні членів родин привілеї і іммунітети припиняються з того моменту, коли вони залишають територію країни перебування, або коли вони перестають бути членами родини консульської посадової особи.

Що стосується виконання функцій, то практично варто вважати загальновизнаними,ті які консул виконує до моменту залишення своєї посади в консульській установі. У випадку смерті працівника даної установи члени його родини, що проживають з ним, продовжують користуватися наданими їм привілеями і іммунітетами до моменту залишення країни перебування чи до закінчення певного терміну, протягом якого вони повинні були б залишити територію держави перебування.

Важливе значення має ст. 54. Вона говорить про обов'язки третьої держави в момент, коли консульські посадові особи проїжджають через неї, прибуваючи до місця свого призначення чи повертаючись в акредитовану державу. У цій статті сказано: держава надає всі іммунітети передбачені іншими статтями дійсної Конвенції, що можуть знадобитися для забезпечення проїзду чи повернення консульської посадової особи. Це поширюється і на членів їхніх родин.

Конвенція про консульські зносина 1963 р. зобов'язує консульських посадових осіб і всіх осіб, що користуються привілеями і іммунітетами, без збитку для них поважати закони і правила країни перебування (ст. 55). Спеціально підкреслений обов'язок невтручання у внутрішні справи, а консульські приміщення, як уже говорилося вище, не повинні використовувати з метою, несумісною з задачами виконання консульських функцій. Ця стаття відображає практику держав і сприяє розвитку дружніх відносин між ними.

Консульські посадові особи зобов'язані дотримуватися будь-яких вимог, передбачених законами і правилами країни перебування, у відношенні страхування від шкоди, що може бути заподіяна третьою особою в зв'язку з використанням будь-якого дорожнього транспортного засобу, судна чи літака (ст. 56).

Ця стаття спрямована також на забезпечення прав громадян у державах перебування у випадку здійснення правопорушень по відношенні до їхньої особи і майна консульською посадовою особою. Ця особа несе відповідальність за законами країни перебування (ст. 56).

Штатним консульським посадовим особам забороняється займатися в країні перебування будь-якою професійною чи комерційною діяльністю з метою одержання особистих доходів. Це приводить до зняття іммунітету у даної особи (ст. 57).

У результаті розгляду вищевказаних проблем можна зробити наступні висновки:

1. Особисті іммунітети і привілеї консульських посадових осіб неможливо розглядати лише на основі Віденської конвенції 1963 р., а варто враховувати і двосторонні конвенції, що відрізняються широкою різноманітністю в трактуванні даного питання.

2. Консульські посадові особи, як правило, наділяються службовим (функціональним) імунітетом, а універсального підходу до цієї проблеми взагалі не існує. Тому на практиці вирішення зазначених питань нерідко викликає розбіжності і конфліктні ситуації між направляючою державою і країною перебування, чого по можливості варто уникати.

3. Документи показують, що існує широка різноманітність у наданні іммунітетів і привілеїв консульським посадовим особам різних країн.

2. Іммунітети і привілеї адміністративно - технічного й обслуговуючого персоналу консульств.

Важливість дослідження питань про іммунітети і привілеї адміністративно- технічного й обслуговуючого персоналу консульств підрозумівається двома обставинами:

— у першу чергу тим, що значну частину працівників консульської установи складають саме ці категорії;

— у другу чергу тим, що дана проблема залишається сьогодні невивченою.

Необхідність поширення іммунітетів і привілеїв на зазначену категорію осіб у тому чи іншому обсязі припускається тим, що в силу специфіки виконуваних функцій деякі члени адміністративно- технічного персоналу, наприклад шифрувальники, діловоди, секретарі-референти й ін. інформовані в питаннях секретного характеру навіть у більшому ступені, ніж окремі консульські посадові особи. Арешт і інші примусові міри у відношенні них можуть серйозно дезорганізувати діяльність консульської установи і завдати значної шкоди акредитуючій державі.

У той же час надання іммунітетів адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу консульств означає звільнення від місцевої юрисдикції дуже численної групи іноземних громадян. Це торкається фінансових інтересів країни перебування (звільнення від податків і митних зборів), а також інтереси забезпечення правопорядку і державної (національної) безпеки (звільнення від карної юрисдикції).

Виходячи з вищевказаних обставин, у Конвенції 1963 р. було закріплене компромісне положення: "... консульські службовці не підлягають юрисдикции судових чи адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, чинених ними при виконанні консульських функцій" (ст. 43).

Таким чином, багатобічна Конвенція 1963 р. надала адміністративно-технічному персоналу, тобто консульському, що служить, обсяг і\ммунітетів, майже рівний іммунітетам консульських посадових осіб. Тобто їх іммунітети і привілеї носять функціональний (службовий) характер і поширюються тільки на дії, чинені консульськими службовцями при виконанні своїх функціональних обов'язків.

Але, говорячи про іммунітети, цією статтею Конвенції обмежуватися неможливо. Справа в тім, що в ст. 72 сказано:

"... при застосуванні положень дійсної Конвенції країна перебування не повинна проводити дискримінації між державами, однак не вважається, що має місце дискримінація, якщо країна перебування застосовує яке-небудь з положень дійсної Конвенції обмежно, через обмежувальне застосування цього положення до його консульських установ у державі, що представляється, якщо за звичаєм чи за згодою держави надають один одному режим, більш сприятливий, ніж той, котрий потрібно положенням дійсної Конвенції...".

Це положення, по суті, привело до того, що іммунітети і привілеї як консульських посадових осіб, так і консульських службовців і працівників обслуговуючого персоналу різних країн у тій самій державі перебування значно відрізняються один від одного відбито в двосторонніх консульських конвенціях.

Двосторонні консульські конвенції не єдині навіть у розподілі працівників консульських установ на категорії, не говорячи вже про різницю в наданих іммунітетах і привілеях. Розглянемо ці питання більш докладно на прикладі договорів.

Так, Віденська конвенція 1963 р. поділяє працівників консульської установи на три категорії: консульські посадові особи, консульські службовці і обслуговуючий персонал. Конвенції ж Росії з Монголією, КНДР, США, Великобританією, Фінляндією, Японією, Швецією, Норвегією, Малі й ін. підрозділяють працівників консульської установи на двох категорій: консульські посадові особи і співробітники консульської установи. Тобто в них не проводиться різниця, наприклад, між іммунітетами шифрувальника і садівника.

Особливо виділяється з цієї системи розподілу Конвенція Росії з ФРН, у якій до консульських посадових осіб віднесені секретарі і референти (див. п. 26 ст. 5), а до співробітників консульства — співробітники канцелярії, перекладачі, друкарки, стенографістки, бухгалтери, завідувачі господарством, шофери й інший обслуговуючий персонал (див. п. 3 ст. 5). Таким чином, споконвічно, навіть при розподілі на категорії в конвенціях закладається тенденція до надання різних іммунітетів особам, що займають ту саму посаду в різних консульствах.

Як бачимо, передбачений Конвенцією 1963 р. розподіл персоналу консульської установи на три категорії носить дуже умовний характер, про що свідчать розглянуті двосторонні конвенції. Включання в ту чи іншу категорію конкретних співробітників консульств відноситься винятково до компетенції акредитуючої держави і не регулюється нормами міжнародного права. Позиції ж акредитуючої країн по цьому питанню далеко не однозначні і нерідко суперечать позиціям держав перебування.

Грані між різними категоріями персоналу дуже невизначені, що наочно ілюструють приведені вище приклади. Це може бути зв'язане з інтересами забезпечення режиму безпеки в консульській установі, а також з тим, що акредитуюча держава при призначенні конкретних співробітників може бути не зацікавлене в публічному визначенні їхніх функціональних обов'язків. На практиці це приводить до того, що держава,яка представлена, визначаючи співробітників у консульські установи, не вказує, на які посади вони призначаються, а іноді навіть не уточнює, до якої категорії відноситься той чи інший співробітник.

Висновок двосторонніх конвенцій, у яких визначається статус адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу приводить до множинності підходів.

Аналіз іммунітетів і привілеїв, наданих адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу консульських установ різних країн, показує, що вони сильно відрізняються між собою. Так, адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу консульств Білорусії і Польщі в Росії можна пересуватися по всій країні, а такому ж персоналу Японії, Монголії, Італії, Литви, Франції — тільки в межах свого консульського округу. Тоді як цієї ж категорії осіби із ФРН, Китаю, Великобританії, КНДР, Швеції, Норвегії, США самостійно, без голов консульств чи консульських посадових осіб, пересуватися не можуть не тільки по країні, але навіть у межах їхнього консульського округу.

Що стосується імунітетів від юрисдикції країни перебування, то можна сказати, що адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал консульств Японії, Норвегії, США, Франції, Польщі не підлягає юрисдикції судових чи адміністративних органів у відношенні дій, чинених ними при виконанні своїх функціональних обов'язків. При цьому дана категорія осіб, а також члени їхніх родин з Японії і США користуються імунітетом від карної юрисдикції і в позаслужбовій діяльності, а на співробітників і членів їхніх родин з Норвегії, Франції, Польщі цей імунітет не поширюється.

Службовим імунітетом наділений адміністративно-технічний персонал італійського консульства, але він не поширюється на обслуговуючий персонал. І зовсім особливе місце в системі іммунітетів займають співробітники адміністративно- технічного й обслуговуючого персоналу, а також члени їхніх родин з консульств Великобританії, Фінляндії, Монголії, КНДР — їхній іммунітети прирівняні до дипломатичного. Що стосується цієї ж категорії осіб з консульств Китаю, ФРН, Швеції, Білорусії і Литви, то їх іммунітети в конвенціях узагалі не визначені.

Відмінність ми побачимо при розгляді іммунітетів житлових приміщень і особистого майна. Тут особливе положення займає консульство КНДР. Житлові приміщення його адміністративно - технічного й обслуговуючого персоналу недоторканні, і саме консульство, засоби пересування користуються імунітетом від обшуку, арешту і реквізиції нарівні з дипломатичними.

Статус недоторканності мають житлові приміщення співробітників адміністративно - технічного й обслуговуючого персоналу консульства Монголії, у Конвенції нічого не сказано про його засоби пересування. У польському консульстві недоторканні житлові приміщення адміністративно - технічного персоналу і не мають іммунітетів приміщення обслуговуючого персоналу. Житлові приміщення адміністративно - технічного й обслуговуючого персоналу консульства ФРН звільнені тільки від усіх податків, але не наділені статусом недоторканності. Що стосується інших країн, їхніх двосторонніх конвенцій з Росією, варто констатувати, що недоторканність житлових приміщень і засобів пересування розглянутої категорії осіб ніяк у них не регламентована.

Розходження є й у митних іммунітетах. Звільнені від митних зборів нарівні з адміністративно - технічним персоналом посольств співробітники і члени їхніх родин консульств Монголії, Китаю, Швеції, Норвегії, Фінляндії, США, і дана категорія осіб із КНДР — навіть від огляду на митниці. Тоді як адміністративно - технічний персонал (без обслуговуючого) консульств Італії, Франції, Литви, Білорусії звільнений від митних зборів тільки на предмети, призначені для первинного набування. Не обкладається ззборами на митниці особистий багаж адміністративно - технічного й обслуговуючого персоналу консульств ФРН і Польщі, а Конвенція з Японією поширює цей імунітет і на членів їхніх родин.

Список використаної літератури.