Міністерство освіти і науки України

Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди

Інститут економіки і права

кафедра історико-правових дисциплін

Курсова робота

з теорії держави і права

студента I-го курсу 154-ої групи

юридичного факультету

заочної форми навчання

Дунаєва Владислава Валентиновича

Тема: “Громадянське суспільство та правова держава: їх співвідношення.”

Харків - 2000.

План

Вступ. 2

1. Правова держава: поняття й ознаки

• Ідея виникнення правової держави та її поняття 4

• Ознаки правової держави 10

2. Теорія поділу влади

• Система поділу влади в правовій державі 15

• Законодавча влада 19

• Виконавча влада 19

• Судова влада 21

3. Верховенство закону.

• Закони 21

• Конституція 22

• Органи по перевірці відповідності законів Конституції

та їх значення 23

4. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства

і держави. Історія розвитку концепції громадянського

суспільства. Структура громадянського суспільства 24

5. Права і свобода людини у системі цінностей 29

6. Взаємні обов’язки і відповідальності особистості і

держави. Соціальна і юридична захищеність особистості

• Взаємні обов’язки особистості і держави 31

• Соціальний захист особистості 31

7. Теорія і практика формування та становлення правової

держави в сучасному українському суспільстві 32

Висновок 38

Список використаної літератури 41

Salus populi suprema lex¹.

Цицерон

Держава у своїй діяльності пов'язана й обмежена правом стоїть під правом, а не поза і над ним.

Гессен

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюване шляхом утвердження гідності кожної особи, нації , а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що , проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

В основу правової держави закладена рівність влади, громадянина, товариства і права, їхня правова рівність перед законом.

Вища влада в правовій державі - влада закону, якому рівною мірою підпорядковуються усі: від вищих посадових осіб держави, органів державної влади до рядових громадян. Людина, як суб'єкт права, вільна розпоряджатися своїми силами, можливостями, майном.

Право, будучи формою і мірою свободи, покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість.

Проблеми правової держави завжди хвилювали передових людей, прогресивних мислителів старовини, середньовіччя і сучасності. Питання типу - що таке правова держава? Коли з'явилася його ідея і як вона розвивалася? Які його основні ознаки і межі? Які мета і призначення правової держави? - практично завжди знаходилися в полі зору філософів, юристів, істориків незалежно від поглядів і думок, а також від того, як кваліфікувалася і як називалася ця держава - чи державою закону, справедливості, державою загального благоденства або ж державою законності.

Зрозуміло, значення і зміст ідеї правової держави у одних мислителів, політичних і суспільних діячів часто розходилися зі значенням і змістом його у інших мислителів і державних діячів.

Питання правової держави широко обговорюються і в наш час. Основна причина такої уваги до правової держави полягає не тільки в гуманізмі самої ідеї його виникнення, але і в пошуках шляхів її найбільш адекватного оформлення і ефективного здійснення.

Правова держава - це така держава, в якій створюються умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного скріплення за допомогою права політичної влади з метою недопущення зловживань.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства.

Словосполучення «громадянське суспільство» умовне, оскільки “негромадянського”, а тим більше “антигромадянського” суспільства не існує. Будь-яке суспільство складається з громадян і без них немислиме. Тільки, додержавне нецивілізоване (родове) суспільство не можна було назвати громадянським. По-перше, внаслідок його незрілості, примітивності. По-друге, тому, що там взагалі не було таких понять, як “громадянин”, “громадянство”.

Не могло бути, просто кажучи, громадянським і рабовласницьке суспільство, оскільки воно не визнавало значну частину своїх членів як вільних і рівноправних. Раби були не суб'єктами, а об'єктами домагань зі сторони собі подібних. Те ж саме можна сказати про феодальне суспільство з його кріпацтвом.

У цій роботі я розгляну історію розвитку вчень і концепцій правової держави і громадянського суспільства, а також особливості взаємовідношення громадянського суспільства і держави, формування правової держави в Україні на сучасному етапі.

Правова держава: поняття й ознаки

Ідея виникнення правової держави та її поняття

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон обов'язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена ним, на думку древніх мислителів, вважалася справедливою державністю. “Там, де відсутня влада закону, - писав Аристотель, - немає місця і якійсь формі державного ладу”.¹ Цицерон говорив про державу як про “справу народу”, як про правове спілкування і “загальний правопорядок”. Державно-правові ідеї та інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н.Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальної держави, що найкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

Зростання продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин у суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму породжує нові підходи до держави і розуміння його ролі в організації суспільних справ. Центральне місце в них займають проблеми правової організації державного життя, що виключає монополізацію влади в руках однієї особи або владного органу, що затверджує рівність всіх перед законом, що забезпечує індивідуальну свободу за допомогою права.

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок зробили прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон та інші.

Гроций був першим видатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності за допомогою таких право встановлень, що забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.

Спіноза одним із перших дав теоретичне обгрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілісність життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу та інші блага підданих.

Гоббс розробив ряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад, обгрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів.

Локк також говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.

Монтеск'є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. “Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було б свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни”¹. Таким чином, політична свобода в Монтеск'є означає встановлення законності і безпеки.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн та інші видатні мислителі.

Кант обгрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина, особа. Найважливішою ознакою публічного права філософ вважав прерогативу народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що виражає його волю. Верховенство народу обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі, яка виступає як “об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам”.² Там, де держава діє на основі конституційного права, відповідає загальній волі народу, там держава правова, там не може бути обмеження прав громадян в області особистої свободи, совісті, думки, господарської діяльності.

Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політикою правової думки і практику державно-правового будівництва.

Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише ту державу, де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.

Після жовтневої революції ідея правової держави була замінена вимогами революційної правосвідомості, а пізніше цілком виключена з дійсності.

Останнім часом у результаті реформ знову всі заговорили про правову державу. Це знайшло свій відбиток у ст.1 Конституції України, де говориться, що “Україна є демократична, правова держава...”³

Держава, по Гегелю, це найбільш довершена організація суспільного життя, в якій все будується на правовій основі, представляючи царство реалізованої свободи. Саме в державі і через державу реалізовуються вищі етичні цінності людини.¹

Гегель розглядає державу в контексті загальної системи його фундаментальних філософських уявлень про світобудову, важливою частиною яких є філософія права. Держава в трактуванні Гегеля - це також право, але найбільш розвинене і змістовно багате, оскільки воно включає в себе визнання всіх інших прав - прав особистості, сім'ї і товариств. Зводячи державу в абсолют, що стоїть над особистістю і суспільством, Гегель доводить, що буття держави передує розвитку громадянського суспільства. У цьому твердженні Маркс бачив головну ваду гегелівської концепції держави, оскільки, насправді, реальне суспільство виникає раніше за державу, а останнє є продуктом і результатом розвитку суспільства.

Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, - і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть правової держави саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основною умовою блиску його.²

Цінність гегелівських переконань на державу полягає в тому, що примусова, насильна функція в ньому грає не таку важливу роль. Головне - це чітка соціальна і правова спрямованість державної діяльності, її глибокий етичний зміст, розумність і корисність для суспільства і індивіда.

Маркс розглядав державу і право виходячи з відкритої ним класової теорії суспільного розвитку. Згідно з даною теорією держава і право зникнуть разом із зникненням класів внаслідок встановлення диктатури пролетаріату в процесі переходу до суспільства без класів. Аналізуючи співвідношення буржуазної держави і права, Маркс доводить, що юридичний закон є продукт і відображення матеріальних виробничих відносин класового суспільства. Законодавство тільки фіксує вимоги, що диктуються економічними відносинами. Від держави ж залежить, наскільки адекватно воно може відобразити в законах взаємовідносини, що історично склалися між людьми, відповідні даному соціально-економічному ладу. “Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспільством, до органу, цілком цьому суспільству підлеглий”.³

У найбільш розвинутому буржуазно-демократичному виді концепція правової держави є соціальною цінністю всього людства, вдалим сполученням загальнолюдських і класових інтересів. У основі правової держави, по-перше, повинна лежати правова економіка, а не командно-казармена, приречена на деградацію через відсутність внутрішніх стимулів до праці. А, по-друге, основою правового ладу служить розвинуте громадянське суспільство. Громадянське суспільство - система економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних та інших відношень індивідів, вільно й добровільно об'єднаних в спілки, асоціації, корпорації для задоволення своїх духовних і матеріальних потреб та інтересів. Воно будується на принципі самоврядності, захищено традиціями, звичаями, моральними нормами і правом втручання держави. Держава - лише форма суспільства. У антиправовій (тоталітарній, моновладній) державі особистість, суспільство і народ протипоставлені державі як політичному апарату влади, відчужені від нього. Там немає громадян, є піддані. Цивільне суспільство припускає наявність численних незалежних спілок, інститутів і організацій, що служать бар'єром проти монополізму і зазіхань державних органів. Поняття громадянського суспільства має на увазі не тільки "громадянський", відомий ступінь політичної свободи, але і “буржуазність”, тобто економічну незалежність людини, можливість одержати прибуток не з рук держави.

Розгортання всього комплексу інститутів держави в демократичному суспільстві усуває домінування політичної влади, усуває або різко обмежує прояви її негативних сторін. Серед великого комплексу інститутів, характерних для розвинутої держави в умовах демократії, необхідно зазначити, зокрема, на такі:

• мандат народу на здійснення влади, насамперед шляхом формування представницьких органів, що виконують законодавчі і контрольні функції;

• наявність муніципального самоврядування;

• підпорядкованість усіх підрозділів влади закону;

• незалежне і сильне правосуддя;

• наявність державної влади в окремих блоках, включаючи виконавчу владу.¹

В основі правової економіки лежить принцип "від кожного по спроможностях - кожному по праці”. Це соціально-правовий масштаб міри регулювання праці і споживання. Щоб відновити правові принципи в економіці, варто відродити ряд свобод:

• відчинити простір усім видам власності;

• замінити адміністративні накази договорами, заснованими на рівності сторін;

• зробити чільний принцип “дозволене усе, що не заборонено”;

• забезпечити еквівалентний характер обміну;

• затвердити рівноправність і сумлінність у виборі партнера;

• не обмежувати ініціативу і підприємливість.

Правова економіка і громадянське суспільство - перехід від розподільного суспільства до ринкового - це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави.²

Правова держава - це держава, що обслуговує потреби громадянського суспільства і правової економіки, призначення якого - забезпечити свободу і добробут. Вона підконтрольна громадянському суспільству і будується на еквівалентності обмінюваних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади.

Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників)¹. Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє відображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів.

У правовій державі громадянин повинен володіти тією ж можливістю примушення володарюючих до точного виконання закону, який володіє володарюючий по відношенню до громадянина. Можливість правової організації Кант безпосередньо зв'язує з розділенням влади на законодавчу, що належить парламенту, виконавчу - уряду і судову, здійснювану судом присяжних, обраних народом.

Ідеї правової держави знайшли широке відображення і в російсько-українській політико-правовій думці. Вони викладалися в трудах Д.І Писарева, А.І. Герцена, Н. Г. Чернишевського, А.І. Радіщева, П.І. Пестеля, І.М. Муравйова та інших мислителів, що піддавали обгрунтованій критиці беззаконня феодалізму.

Теоретичну завершеність російсько-українська концепція правової держави отримала в творах видних правознавців і філософів переджовтневого періоду: Н.М. Коркунова, С.А. Котляревського, П.І. Новгородцева, С.А. Муромцева, В.М. Гессена, Г.Ф. Шершеневича, Б.Н. Чичеріна, Н.А. Бердяєва і інших. Їх державно-правові переконання - предмет вивчення історії політичних і правових вчень. У цій роботі я стисло розгляну лише ті концепції, в яких узагальнено викладаються головні ідеї і принципи правової держави з точки зору російсько-українського правознавства.

Так, Шершеневич відмічає наступні шляхи формування і основні параметри правової держави:

• для усунення свавілля необхідне встановлення норм об'єктивного права, які визначають межі свободи кожного і відмежовують одні інтереси від інших, в тому числі і державної організації, звідси ідея панування права в управлінні;

• якщо особиста ініціатива вимагає простору, то державі досить обмежитися охороною суб'єктивних прав;

• щоб новий порядок не порушувався самими органами влади, необхідно суворо визначити повноваження останніх, відділивши від виконавчої влади законодавчу, затвердивши самостійність судової влади, і допустивши до співучасті в законодавстві виборні суспільні елементи.

Гессен визначає правову державу, спираючись на фундаментальні переконання західної політико-правової думки. “Правовим називається держава, - відмічає він, - яка визнає обов'язковим для себе, як уряду, створюючи ним же, як законодавцем, юридичні норми. Правова держава в своїй діяльності, в здійсненні своїх урядових і судових функцій пов'язана і обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і над ним”.¹

У післяжовтневий період в нашій країні внаслідок ряду об'єктивних і суб'єктивних чинників ідеї правової держави спочатку були поглинені вимогами революційної правосвідомості, а потім повністю виключені з реального життя. Правовий нігілізм при зосередженні реальної влади в руках партійно-державного апарату, відрив цієї влади від народу привели до повного заперечення в теорії і на практиці правової організації суспільного життя на началах справедливості і, зрештою, до встановлення тоталітарної державності.

Радянська державно-правова наука в період тоталітаризму не сприймала ідею правової держави, вважаючи її буржуазною, діаметрально протилежною класовій концепції держави. Інерція владного заперечення і наукового невизнання багатовікового досвіду теорії і практики правової державності породила серйозні соціально-економічні, культурно-духовні і національні конфлікти в житті суспільства.

У останні роки в руслі реформаторських процесів, що проходять в країні, сталися серйозні зміни в наукових поглядах на державу і право, чітко визначилися нові підходи до оцінки їх ролі в політичній системі суспільства. Використовуючи науковий арсенал минулого і теперішнього часу, практичний досвід побудови і функціонування правової державності в сучасних цивілізованих країнах, вітчизняне правознавство, філософська, економічна і політична думка намітили реальні контури майбутньої правової держави в нашому суспільстві. Концептуальні положення і шляхи формування правової держави з урахуванням конкретних умов розвитку країни викладаються в трудах С. С. Алєксєєва. А.В. Венгерова, В.Е. Гулієва, Н.Н. Дєєва, В.Д. Зорькина, В.Н. Кудрявцева, Б.Л. Лазарєва, Р.З. Лівшица, В.С. Нерсесянца, М.І. Піськотіна, Ю.А. Тихомирова, Б.І. Топорнина, Р.А. Халфіною, З.М. Черніловського, В.А. Четверніна та інших.

Правова держава - багатомірне явище, що розвивається. У ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Неперебіжним загальним початком будь-якої правової держави є його зв'язаність правом. Правова держава це така форма організації і діяльність державної влади, яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам народу і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Розвинене законодавство ще не свідчить про наявність в суспільстві правової державності. Недавній досвід показує, що в тоталітарних державах регулярно видавалися правові акти, забезпечувалася їх жорстка реалізація, але таке правове регулювання було антиподом правової держави.

Ознаки правової держави

• Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства. У системі правових цінностей вищою формою вираження, організації і захистів свободи людей є закон.

У законах держава встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, які повинні максимально враховувати об'єктивні потреби суспільного розвитку на началах рівності і справедливості. Саме тому закон володіє вищою юридичною силою. Всі інші правові акти повинні відповідати закону. Закони регулюють найбільш важливі, стержневі сторони суспільного життя. Вони визначають міру свободи в життєво важливих сферах, охороняють етичні цінності суспільства (наприклад, закони про власність, про підприємництво, про акціонерні товариства, про суспільні об'єднання, про свободу совісті, про друк і інші). Підзаконні акти, при необхідності, можуть лише конкретизувати деякі положення законів, але ні в якому разі не “вдосконалювати”, не “підправляти”, не “змінювати” закон.

У той же час правовий закон не допускає свавілля законодавця. У законах повинні виражатися суспільні відносини, що об'єктивно складаються, тенденції їх розвитку і самооновлення. Різного роду законодавчі обмеження і заборони суб'єктивного характеру підривають основи правової держави, стримують суспільний прогрес.

Основний закон правової держави - конституція. У ній сформульовані правові принципи державного і суспільного життя. Конституція являє собою загальну правову модель суспільства, якій повинно відповідати все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити конституції. Пріоритет конституції - невід'ємна риса правової держави. Тому правова держава - це конституційна держава.

Верховенство закону, і, передусім конституції, створює міцний режим правової законності, стабільність справедливого правового порядку в суспільстві.

• Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

• Взаємна відповідальність особистості і держави. Відносини між державою, як носієм політичної влади, і громадянином, як учасником її формування і здійснення, повинні будуватися на началах рівності і справедливості.

Визначаючи в законах міру свободи особистості, держава в цих межах обмежує себе у власних рішеннях і діях. Воно бере на себе зобов'язання забезпечувати справедливість у відносинах з кожним громадянином. Підкоряючись праву, державні органи не можуть порушувати його розпорядження і несуть відповідальність за порушення або невиконання цих обов'язків. Обов’язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, які виключають адміністративне свавілля. До них відносяться: відповідальність депутатів перед виборцями (відгук депутата): відповідальність уряду перед представницькими органами; дисциплінарна, цивільно-правова або карна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за невиконання своїх обов'язків перед конкретними суб'єктами права.

На тих же правових началах будується відповідальність особистості перед державою. Застосування державного примушення повинно носити правовий характер, не порушувати міру свободи особистості, відповідати за тягарем скоєного правопорушення.

Правовий характер взаємної відповідальності держави і особистості - це важлива складова частина об'єктивного права, що складається в суспільстві, а не продукт волевиявлення держави. Дотримання правових вимог - юридичний обов'язок всіх і, передусім, держави. Цим підкреслюється невідчужуваність природних прав людини в правовій державі.

• Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.У соціально-політичному житті свобода людини виступає як його право. Правова держава визнає за індивідом певну сферу свободи, за межі якої втручання держави недопустиме.

Обов'язок “невтручання” державної влади відповідає праву індивіда вимагати дотримання цього. У разі порушення даного права воно забезпечується судовим захистом. У цих умовах фактична свобода перетворюється в право свободи. Право стає загальним масштабом і рівною мірою свободи. Реальний його вияв охоплюється формулою: “Все, що не заборонено індивіду, йому дозволене”, - і навпаки: “Все, що не дозволене владі - їй заборонено”.

• Правовий характер свободи індивіда проявляється в різних сферах суспільного життя. У сучасній демократичній державі об'єктивне право свободи втілюється в суб'єктивних правах особистості, різноманітних за своїм конкретним змістом. Але головне в них - це права індивіда на позитивні дії держави в його інтересах: право на недоторканість особистості, право на освіту, соціальне забезпечення, судовий захист, вільне пересування в межах державної території і т. д. Ступінь розвитку і гарантованості свобод особистості зумовлюється зрілістю правових начал державності, об'єктивними соціально-історичними, економічними і духовними передумовами.

• Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.

• Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести такі:

• подолання правового нігілізму в масовій свідомості;

• вироблення високої політико-правової грамотності;

• поява діючої спроможності протистояти свавіллю;

• розмежування партійних і державних функцій;

• встановлення парламентської системи керування державою;

• торжество політико-правового плюралізму;

• виробітку нового правового мислення і правових традицій, у тому числі:

а) подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусової нормотворчості;

б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого законодавства;

в) подолання декоративності юридичних норм;

г) вихід юридичної науки із самоізоляції і використання загальнолюдського досвіду.

Суверенна правова влада повинна бути протипоставлена будь-яким проявам одержавлення. Відторгнення правової державності можливо по двох каналах: державно-владному і законодавчому. До політичних важелів можуть рватися різноманітні переродженські антиправові структури, свого роду політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократична олігархія - реакційно-реставраторські сили, а також войовнича охлократія, антигуманна технократія - демагогічно популістські сили)¹.

Правова держава - шлях до відродження природно-історичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його відношенні з державою, загальнолюдських початків у праві, самоцінності людини. Поняття "правова держава" - це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи, лібералізм та інші. Суть ідеї правової держави - у пануванні права в суспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади. За допомогою поділу влади держава організується і функціонує правовим способом, ця міра, масштаб демократизації політичного життя. Правова держава відчиняє юридично рівний доступ до участі в політичному житті всім напрямкам і рухам. У чому ж полягає відмінність правової держави від держави як такої? Держава як така характеризується її всевладдям, непов'язаністю правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державних органів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом, виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установлених суспільством, підпорядковується товариству, відповідальна перед громадянами, забезпечує соціальну і правову захищеність громадян. Водночас правова держава, як і всяка держава, має загальні риси, що зводяться до таких:

• Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

• Вона являє собою політичну організацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічному базисі суспільства.

• Має у своєму розпорядженні спеціальний державний механізм.

• Має визначену адміністративно-територіальну організацію на своїй території.

• Існує завдяки податкам та іншим зборам.

• Має державний суверенітет.¹

Особливості механізму правової держави полягають у натсупному:

• Усі його структурні частини й елементи функціонують на основі принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїм цільовим призначенням.

• Наділені владними повноваженнями, структурні частини й елементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності реалізують волю суспільства.

• Структурні частини й елементи правової держави усю свою діяльність строго поєднують із чинним законодавством.

• Посадові особи несуть персональну відповідальність за зазіхання на права і свободи громадян, гарантовані конституцією й іншими нормативно-правовими актами.

• Права і свободи громадян забезпечуються органами правової держави.

• Механізм правової держави є засобом її існування.

• Функції правової держави реалізуються за допомогою її механізму.²

У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від бюрократизму й адміністративно-командних методів керування. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого він знаходиться. Правова держава - концентроване вираження цивільного суспільства. У силу цього його етапи розвитку в цілому і загальному збігаються з етапами розвитку громадянського суспільства. Водночас, оскільки всяка держава має відому самостійність по відношенню до суспільства, то етапам розвитку правової держави властиві визначені особливості, що відбивають його політичний характер. Перший етап розвитку правового цивільного суспільства - це становлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації, соціальної захищеності громадян. Другий етап - утвердження ринкової економіки, різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної захищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масової інформації. Крім цього іноді виділяють також і інші ознаки правової держави:

• зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів;

• наявність розвинутого цивільного товариства;

• створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланці або інституті;

• встановлення в законі і проведення на ділі суверенності державної влади;

• формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах;

• відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права;

• правова захищеність усіх суб'єктів соціального спілкування від довільних рішення будь-кого;

• звеличення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності;

• відповідність законів праву і правовій організації системи державної влади;

• єдність прав і обов'язків громадян.

Такі основні характеристики правової держави. У них концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно-організованого суспільства. Природний прогрес людського життя вносить, і буде вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави.¹

Теорія поділу влади

Система поділу влади в правовій державі

Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це обумовлено не тільки пануванням права, обмеженістю державної влади правом, але і тим, як організована державна влада, у яких формах і якими органах вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади. Поділ влад - це політико-правова доктрина і конституційний принцип, що лежить в основі організації влади демократичної правової держави.¹

Ідея поділу влади, висунута ще античними мислителями (Арістотель), була розвинута в епоху буржуазних революцій (зокрема, французьким правителем Монтеск'є) у противагу абсолютизму і феодальному свавіллю. Зачатки доктрини поділу влади вбачаються вже в працях видатних мислителів Древньої Еллади і Древнього Риму. Серед них можна виділити Арістотеля (384-322 рр. до н.е.), Енікура (341-270 рр. до. н.е.), Полібія (201-120 рр. до н.е.). Проте авторство належить, безперечно, двом мислителям, що стали деякою мірою провісниками революційних змін у своїх країнах: англійцю Джону Локку (1632-1704) і французу Шарлю Монтеск'є (1689-1755).

Ш.Монтеск'є зробив цю концепцію цілком завершеною і такою, що мала стрункий вид. І, що не менше важливо, у його інтерпретації концепція поділу влади одержала свій відбиток і закріплення в конституційних актах, багато з яких зберігають свою дію і по сьогоднішній день.

Серед цих актів особливу увагу приваблюють два: Декларації незалежності Східно- американських Сполучених Штатів (4 липня 1776 р.) і французька Декларація прав людини і громадянина (1789) Декларація 1789 року є складовою частиною теперішньої Конституції і чинного права Франції. Особливий інтерес для з'ясовування того, як законодавчі, проголошувався і закріплювався принцип поділу влади, подає стаття 15 Декларації. “Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав і не закріплений поділ влади, - говорить ця стаття, - не має конституцій.” Під словом «конституція» вони розуміли демократичний конституційний устрій, заснований на визнанні і реалізації основних прав і свобод людини і поділом влади. Звертає на себе увагу, що Декларація в рамках однієї статті об'єднує, здавалося б, два різних принципи: гарантію прав і свобод і поділу влади. На перший погляд може показатися, що подібне поєднання випадкове або є результат редакційної похибки.² У дійсності це не так.

Проблема здійснення прав і свобод і принцип поділу влади тісно взаємопов'язані. У визначеному розумінні можна навіть говорити про їхню органічну єдність. Утвердження інституту прав і свобод, їх гарантованість - це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади. Але настільки ж необхідний і аналогічний внутрішній механізм. Він би перешкоджав надмірній концентрації влади чреватої її повним зосередженням у руках однієї особи або обмеженої вузької групи осіб, яка б правила за своїм розсудом, не рахуючись ні з правовими розпорядженнями, ні з правами і свободами людини. Відповіддю на цю потребу в механізмі, який би перешкоджав узурпації влади, стали концепція і конституційний принцип поділу влади. Пошук найкращих форм організації влади, дослідження механізму її здійснення пронизують всю історію політичної думки. Арістотель, звичайно, ще дуже далекий від принципу поділу влади в тому виді, як ми його знаємо сьогодні. Проблема співвідношення свободи і влади привертає увагу відомих мислителів у всі наступні сторіччя.

“Абсолютна деспотична влада або керування без установлених постійних законів не можуть ні в якій мірі відповідати цілям суспільства й уряду”, - констатує Дж. Локк. Звідси і випливає головний висновок, що склав серцевину концепції поділу влади: влада по прийняттю законів і влада по їхньому виконанню повинні бути розділені.

Автор концепції не виступав проти влади взагалі. Він вважав її необхідною умовою збереження суспільства і порядку і був прихильником монархії. Але ця остання повинна була обмежитися лише здійсненням виконавчої влади. В умовах обмеженої монархії на перше місце висувається законодавча влада. Саме вона, по Локку, і утворить “першу гілку влади”.¹

Найбільш повно і послідовно концепція поділу влади викладена в працях Ш.Монтеск'є й особливо в його двадцятилітній праці “Про дух законів”, що принесла найбільшу славу автору. Аналізуючи різноманітні засоби правління і принципи, на яких воно засновано, Монтеск'є підходить до проблеми політичної свободи і її трактування. А відштовхуючись від неї, вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею.

“Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різноманітні влади могли взаємно стримувати один одного. Можливий такий державний устрій, при якому нікого не будуть спонукати робити те, до чого його не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє."

Ідея, що формулюється Монтеск'є, цікава в багатьох відношеннях. Насамперед визначенням взаємозв'язку, встановлюваного між правомірним правлінням і поділом влади. Цей поділ вступає як їхнє взаємне стримування. Таке взаємне стримування - гарантія від зловживання. Перешкодою зловживання владою є гарантія забезпечення свободи. Нарешті, сама свобода має місце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставить за обов'язок закон. Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють учинити те, що йому не заборонено законом. Таким чином, поділ влади не самоціль, а засіб здійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення свободи.²

Які ж ті влади, що повинні бути взаємно збалансовані? “У кожній державі, - пише Ш.Монтеск'є, - є три види влади: законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і виконавча, що відає питаннями права цивільного.” Приведене формулювання дещо відрізняється від того, що має чинність в наші дні. Втім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця, для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Друга відає зовнішніми відносинами і забезпечує безпеку. В силу третьої влади караються злочинці і вирішуються сутички між приватними особами. Цю владу можна інакше іменувати - судовою. На перший погляд може показатися дещо дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Але пояснюється це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), у відмінності від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення. В одному випадку - за допомогою урядової діяльності, у другому - за допомогою судової діяльності.¹

У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону. Але змішувати їх не припустимо. Вказівки на те, що з'єднання різноманітної влади в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної свободи, складає серцевину самої доктрини поділу влади. Якщо, проте, з'єднання двох перших влад - це ще лише потенційна погроза тиранії, то з'єднання їх із судової неминуче веде до згубних наслідків.

“Не буде свободи,.. якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадян виявляться у владі свавілля, тому що суддя буде законодавцем. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем."

Нарешті, що відбудеться, якщо сполучені всі три влади? Відповідь достатньо лаконічна і проста. У цьому випадку неминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повної загибелі свободи.

Доктрина, створена Ш.Монтеск'є, не обмежується відокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з'єднання в руках однієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієї доктрини - міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньої взаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих також неминучі руйнація держави і загибель свободи. Запобігти подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади.

У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одним із головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті, вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головним конституційним принципом практично всіх держав світу.

Але не треба, мабуть, і надмірно ідеалізувати ситуацію. Далеко не відразу навіть записані в основному законі держави принципи реалізуються на практиці. Історія тієї ж Франції, де народилася і запанувала ця теорія, переконливо показує на скільки важкий був пройдений шлях. За два сторіччя, що пройшли після Великої французької революції, в країні змінилися дві імперії, дві цензові монархії, п'ять республік, не рахуючи всякого роду «перехідних» і «тимчасових» режимів.

Звичайно, за ці роки змінювалися і концептуальне трактування, і відношення до самого принципу, і конкретний розподіл обсягу влади між її гілками.

У сучасній правовій науці принцип поділу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу. Це означає, що він має основне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму. Конституційні положення, що відносяться до вищих державних органів і визначального порядку їхнього формування, повноважень і сферу ведення, взаємовідносини між ними, повинні відповідати головному конституційному принципу.¹ За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовим засобом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; установлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влади діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливість присвоєння тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип поділу влади стає життєздатним, якщо він ще й обставляється системою "утримань і противаг" влади. Подібна система "утримань і противаг" усуває всякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне функціонування органів держави.² Класичним зразком у цьому відношенні є США. Відповідно до теорії поділу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади на органи іншої. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, прийняті Конгресом. У свою чергу воно може бути переборено, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної із палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням утвердження членів уряду, призначуваних президентом. Він також ратифікує договори й інші міжнародні угоди, що укладаються президентом. У випадку вчинення президентом злочину, Сенат звертається в суд для вирішення питання про винесення йому "імпічменту", тобто про звільнення з посади. "Відкриває" ж справу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату послабляється тим, що її головою є віце-президент. Але останній може брати участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну. Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США.³

Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державної влади на "три влади" федеративний устрій є також засобом децентралізації і "поділу" влади, що попереджує її концентрацію.

Конституцiя України закрiпила здiйснення державної влади на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу i судову⁴.

Законодавча влада

Законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції.

Законодавча влада - це делегована законодавча влада. Назва даної гілки “законодавча” не означає, що крім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніякої іншої. Не менш істотною функцією є фінансова - щорічне затвердження бюджету. Є і розпорядницькі функції - формування визначених органів виконавчої і судової влади. Законодавча влада вправі давати політичну оцінку тим або іншим діям виконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності.

Виконавча влада.

На відміну від законодавчої влади, виконавча влада, по своїй суті, вторинна. Задачі виконавчої влади залишаються незмінними по своїй природі і складаються у виконанні доручень, даних їй носіями влади, і в розв'язанні згідно з цими приватними питаннями.

Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних органів базуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси і назва влади - виконавча.

Істотна ознака виконавчої влади - її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безупинно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органів влади. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме в чиновниках, армії, адміністрації. Серед цієї сили особлива роль належить збройним формуванням - армії, органам безпеки, міліції.

Зазначені ознаки, і особливо предметний характер виконавчої влади, складають об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі механізми утримань противаг і ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади, так і з боку судової влади.

Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний та організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади.

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен, за загальними правилами, користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.

Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних та інших функцій у сфері державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.

Найбільш значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім, власне, регламентарної влади, уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес.

За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність, уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і, за загальним правилом, до його заміни новим. Проте уряд (з метою зрівноважування влади) може, не виходячи у відставку, вдатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів.

В усіх країнах передбачається можливість притягнення голови уряду або його члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При цьому обвинувачення подається парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції або конституційного суду, або верхньої палати парламенту.

Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначених центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно, керівництво місцевими справами доручається призначеному представнику центральної влади - губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарату державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади.

Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить у собі як виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходяться в їхньому веденні. Ці служби утворюють комунальну, муніципальну адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету.

Судова влада.

Судова влада грає особливу роль, як у механізмі державної влади, так і в системі утримань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може чинити правосуддя.

Судова влада - специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляду і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влади виражається в стримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності та права і, насамперед, шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за цими гілками влади.

Верховенство закону

Закони

Закон - це прийнятий в особливому порядку первинний правововий акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.

Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.

За своїм значенням закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи держави. “Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм.”¹

За своїми юридичними властивостями закон являє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається в тому, що:

• всі інші правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити їм;

• як вище вираження державної влади, закони не підлягають контролю або затвердженню з боку якогось іншого органа держави, крім законодавчих зборів;

• закони можуть бути скасовані або змінені тільки законами або ж актами, що мають законодавче значення.

І матеріальні, і спеціальні правові ознаки закону тісно пов'язані. Це свідчить про те, що закон, і насамперед Конституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів усієї держави.

Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Все це і визначає верховенство закону - найважливішої вимоги законності.

Головна і визначальна роль закону в державі - це не автоматично чинний факт, що існує сам по собі. Оскільки верховенство закону є вираженням законності, від стану якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури і розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів, ступінь досконалості і культури законодавства, ефективність і культура роботи правоохоронних органів.

Верховенство закону - саме вимога законності й одна з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:

• істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;

• повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

• недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;

• досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність, систематичне відновлення та ін;

• культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість, широке застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.

Конституція

Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.

За змістом Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відображено соціально-політичні, історичні та інші особливості країни.

Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносини державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.

Органи по перевірці відповідності Конституції і їхнє значення

Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані конституціями. Як і інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають конституції і відіграють вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.

Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.

Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.

Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і держави. Історія розвитку концепції громадянського суспільства. Структура громадянського суспільства

Становлення і розвиток громадянського суспільства є особливим періодом історії людства, держави і права. Суспільство, відмінне від держави, існувало завжди, але не завжди воно було громадянським суспільством. Останнє виникає в процесі і внаслідок відділення держави від соціальних структур, відособлення його відносно самостійної сфери суспільного життя і одночасно “роздержавлення” ряду суспільних відносин. У процесі становлення і розвитку громадянського суспільства складалися сучасне право і держава.

Категорія “громадянське суспільство”, відмінна від понять держави, сім'ї, племені, нації, релігійної та іншої спільності, стала предметом вивчення в XVIII-XIX стст. Докладно розроблене в “Філософії права” Гегеля, що визначило громадянське суспільство як зв'язок (спілкування) осіб через систему потреб і розподілу праці, правосуддя (правові установи і правопорядок), зовнішній порядок (поліцію і корпорації). У “Філософії права” зазначено, що правовими основами громадянського суспільства є рівність людей - суб'єктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень, також впорядковане законодавство і авторитетний суд, в тому числі суд присяжних. Незважаючи на застарівання поглядів Гегеля, суспільство і держава тієї епохи, його висновки про самостійність громадянського суспільства як сфери приватних інтересів по відношенню до держави (втіленню публічного інтересу), в залежності суспільного устрою від розподілу праці і форм власності стала величезним кроком в розвитку суспільних наук.¹

Становлення і розвиток громадянського суспільства обумовило новий період розвитку держави і права. Йому відповідає так звана “сучасна представницька держава”, якій, на відміну від кастових і станових держав Стародавнього світу і Середньовіччя, властиві наступні межі:

1. Держава суверенна, вона володіє верховною владою і монополією примушення на всій території країни і не залежить від влади іншої держави, влади церкви, жреців, станів, воєначальника, недержавних організацій.

2. Держава виступає від імені всього населення (народу, нації) або, принаймні, офіційно претендує на те, що вона виражає і захищає інтереси всієї країни, народу, підданих або громадян. Держава і управління нею вже не розглядаються як надбання або особиста справа монарха, царюючої династії, якоїсь частини суспільства. Офіційно вона відособляється від станів, класів та інших соціальних груп, хоч фактично проводить політику частіше з переважним урахуванням інтересів тієї або іншої впливової частини суспільства. Прагнення держави представити себе як уособлення нації, мешкаючої на певній території, обумовило висхідне, ще до епохи пізнього середньовіччя, ототожнення держави з країною, Батьківщиною, Вітчизною.

3. З розвитком громадянського суспільства в структурі державних органів з'являються і встановлюються як постійні загальнонаціональні (а не тільки станові) представницькі установи парламентського типу, володіючі правами затвердження податків і зборів, що поступають в скарбницю держави, а також прийняття найбільш важливих нормативно-правових актів (законів). Виникнення і розвиток представницької демократії - явище, властиве епосові формування громадянського суспільства. Представницькі установи, що підіймалися спочатку на основі майнових цензів, завжди виступали законодавцями від імені всього народу (нації).

4. Держава має управлінський апарат, що складається з професійних службовців, чиновників, а також постійну армію. Створення бюрократії як ієрархічно організованої системи управління зі суворо певними функціями кожного рівня і посади - явище Нового часу. Основна маса службовців і військових складається з осіб різної станової або класової приналежності, які займають суворо певні місця в службовій або посадовій ієрархії і утримуються за рахунок держави.

5. Держава засновує і збирає податки, за рахунок яких створюється і поповнюється державна скарбниця, які витрачаються на утримання державного апарату і армії. Як правило, встановлення податків і затвердження кошторису державних витрат (державний бюджет) вимагає згоди представницької установи.

6. Сучасна представницька держава офіційно визнає юридичну рівність громадян (або підданих), їх права і свободу, а також гарантію цих прав і свобод.

Законодавче визнання юридичної рівності людей на основі наділення їх правами і свободами - є чи не головною ознакою і основою громадянського суспільства. Якщо політичним вираженням середньовічного способу виробництва був привілей, нерівне для кожного з феодальних станів право, то вираженням тимчасового засобу виробництва, підкреслювали Маркс і Енгельс, є “просто право, рівне право”.¹

Важливо зазначити, що становлення і затвердження як основи суспільного життя юридичної рівності людей, початок, що поклав Новому часу, - так же глибокий переворот в історії, як, скажімо, руйнування первісної общини доісторичного часу, і перехід до класово-станового ладу Стародавнього світу. На зміну вертикальним феодальним структурам прийшло переважання горизонтальних відносин, заснованих на юридичній рівності і договірних початках вільних людей, відносин, що складають суть громадянського суспільства. Глибокий переворот в праві перебував в заміні станової нерівності загальною юридичною рівністю, що визначив якісне нове соціальне положення особистості. Громадянське суспільство не засноване на законі, але його існування органічно пов'язане з рівним для всіх законом, що охороняє загальну свободу (можливість робити все, що не шкодить іншому) і право на власність. Зрозуміло, правова рівність - це не фактична рівність, а рівність можливостей - це не подібність соціальних статусів людей. Більш того в початковий період існування громадянського суспільства формальна рівність нерівних людей нерідко виглядала (і по суті була) брехнею і фальшем для більшості незаможних, нездібних досить швидко пристосуватися до нових умов економічного життя. Разом з тим величезне соціальне значення мало саме те, що вперше в багатовіковій історії людства всі люди, незалежно від їх соціального походження і положення, були визнані юридично рівними учасниками суспільного життя, що мають ряд визнаних законом прав і свобод, що дають кожному можливості проявити себе як особистість, наділену вільною волею, здатну відповідати за свої дії і їх правові наслідки.

Якщо початок реальному буттю громадянського суспільства поклало прийняття і затвердження Біллів про права (Англія, США) або Декларацій прав людини і громадянина (Франція), то саме громадянське суспільство - це суспільство рівноправних людей, що вільно виявляють свою особистість, творчу ініціативу, суспільство рівних можливостей, звільнене від зайвих заборон і дійшлої адміністративної регламентації.¹

При цьому право признається обов'язковим і для правителів держави. Право вже не “наказ влади”, а рівно обов'язкове для правлячих і керованих правом, верховенство, якого, над довільними наказами, що володарюють, забезпечується розділенням влади, високим положенням законодавчої влади, її залежністю (через вибори і переобрання) від народу, нації, країни, а також рівним і доступним для всіх громадян, судом.

Уявлення про громадянське суспільство як не тільки суму індивідів, але і про систему їх зв'язків через економічні, правові та інші відносини, отримали розвиток в трудах ряду мислителів, в тому числі Маркса і Енгельса. У їх творах показана динаміка співвідношення суспільства і держави, заснована на зміні форм власності і розподілу праці. Примітивні форми розподілу праці, пояснювали Маркс і Енгельс, породжували кастовий лад в державі, вели до одержавлення ряду сфер суспільного життя, оскільки первинні форми приватної власності несли на собі відбиток спільності. “Вираз “громадянське суспільство” виник в XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнилися з античної і середньовічної спільності - писали Маркс і Енгельс - завдяки вивільненню приватної власності із спільності, держава придбала самостійне існування нарівні з громадянським суспільством і поза ним...”.²

Формування і розвиток громадянського суспільства зайняло декілька віків. Цей процес не завершений ні в нашій країні, ні в світовому масштабі.

Окремі елементи громадянського суспільства існували в деяких країнах античного світу (Греція, Рим), де розвиток ремесла і торгівлі породив товарно-грошове виробництво, що отримало оформлення і закріплення в ряді інститутів приватного права (особливо римське приватне право). Але це були тільки елементи вогнища громадянського суспільства, що існували лише в окремих регіонах і що поєднувалися з вертикальними структурами станово-кастових товариств.

Формування громадянського суспільства в масштабі цілих країн, великих регіонів Європи і Америки, почалося в Новий час. У розвитку громадянського суспільства можна визначити три етапи, перехід від кожного з яких до подальшого знаменувався істотними змінами і державного суспільного устрою, соціальними і еолітичними потрясіннями, масовими виступами, зіткненнями класів, корінними перетвореннями суспільної ідеології.

На першому етапі (приблизно ХVI-ХVII стст.) складалися економічні, політичні і ідеологічні передумови громадянського суспільства. До них відносяться розвиток промисловості і торгівлі, спеціалізація видів виробництва і поглиблений розподіл праці, розвиток товарно-грошових відносин. При підтримці міст і міського стану в ряді країн виникали централізовані національні держави, що володіли рядом ознак сучасних держав (суверенітет, державна скарбниця, професійний управлінський апарат та ін.). До цього ж часу відноситься переворот в суспільній ідеології, бурхливий розвиток мистецтва і культури, широке поширення протестантської буржуазної етики, оформлення в “теорію природного права” основних загальних ідей, пов'язаних з уявленнями про громадянське суспільство як про соціально-політичний ідеал. На чолі боротьби пригноблених станів проти феодальної нерівності і привілеїв стояли городяни. Від початку буржуазної революції в Англії (1640) ведеться відлік Нового часу.

На другому етапі (приблизно кінець XVII - кінець XIX стст.) в найбільш розвинених країнах сформувалося громадянське суспільство у вигляді первинного капіталізму, заснованого на приватному підприємництві.

У основі будь-якого громадянського суспільства лежать ряд найбільш загальних ідей і принципів, незалежно від специфіки тієї або іншої країни. До них відносяться:

• економічна свобода, різноманіття форм власності, ринкові відносини;

• безумовне визнання і захист природних прав і свобод людини і громадянина;

• легітимність і демократичний характер влади;

• рівність всіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;

• правова держава, заснована на принципі розділення і взаємодії влади;

• політичний і ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;

• свобода слова і друку, незалежність засобів масової інформації;

• невтручання держави в приватне життя громадян, їх взаємні обов'язки і відповідальність;

• класовий мир, партнерство і національна згода;

• ефективна соціальна політика, що забезпечує гідний рівень життя людей.

Становлення громадянського суспільства в Україні - магістральна і довготривала задача, рішення якої залежить від безлічі чинників і умов. Незважаючи на кризову ситуацію, що склалася в країні, весь хід здійснюваних нині реформ веде, зрештою, до досягнення вказаної мети.

Визнання природних прав людини, свободи особистості, різноманіття форм власності, ідей правової держави, політичного плюралізму, розвиток приватної ініціативи - істотні кроки на шляху до громадянського суспільства. З цього слідує, що необхідно розрізняти громадянське суспільство як концепцію, ідею, процес і як реальність, якої ще немає.

Тоді ж виникає уявлення про конституцію як не тільки про закон, що визначає устрій вищих органів влади, але і основному законі країни, що обов'язково визначає права і свободи громадян (білль про права, декларації прав). У результаті сама конституція стає угодою суспільства і держави про розмежування сфер їх діяльності (держава - публічна влада, сфера спільних інтересів, суспільство - сфера індивідуальних свобод, приватних інтересів).

Відділення держави від суспільства і відособлення суспільства від держави виражене у відмінності їх структур, принципів організації і будови.

Всяка держава організована як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, пов'язаних відносинами підлеглості і державної дисципліни. Постійна і головна мета держави, його виправдання і легітимація - охорона суспільства і управління ним.

На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв'язків і відносин громадян їх об'єднань, союзів, колективів. Ці зв'язки засновані на рівності і особистій ініціативі, в тому числі в самостійності видобутку коштів для існуванню (це відноситься і до об'єднань, які містяться за рахунок добровільних внесків їх учасників). Мета громадян і їх об'єднань різноманітна і мінлива відповідно до їх інтересів.

Відмінність структур громадянського суспільства і держави накладає відбиток на способи правового регулювання приватних і публічних відносин, а тим самим - на систему права.

Права і свободи людини у системі

цінностей

Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта по відношенню до підзаконних актів, до того, наскільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того, вона зобов'язана послідовно і точно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивих правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це, насамперед, Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ, за якими може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини (1948) складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства". Далі в ній указується на неприпустимість жорстокого відношення і покарання, що принижують людську гідність. У ст.6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб'єктності, тобто надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством.

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканість їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок та інше). Політичний та ідеологічний плюралізм - відмінна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили, в особі своїх політичних організацій, ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій.¹

Політичний та ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї чи іншої політичної організації та ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава не повинна нав'язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.

Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається, насамперед, прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Конвенцію про права дитини.² Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини - це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.

Взаємні обов'язки і відповідальність особистості і держави. Соціальна та юридична захищеність особистості

Взаємні обов'язки особистості і держави

Взаємні права й обов'язки держави й особистості складають одну з ознак правової держави. Держава й особистість взаємопов'язані і взаємозалежні: держава не може існувати без особистості, а особистість - без держави. Правова держава забезпечує особистості захист її прав і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість брати участь у громадському житті країни. Особистість забезпечує державі її існування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість є основою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці в системі цінностей держави. При цьому варто пам'ятати, що свобода в правовій державі це не свобода робити те, що хочеться, а свобода робити те, що можна і повинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі - це усвідомлена необхідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку ж ступінь свободи й іншим людям. В сутності в правовій державі основною ідеєю існування людини повинен стати “розумний егоїзм” - я роблю те, що я хочу робити, але при цьому мої справи не повинні шкодити іншим людям. Свобода в правовій державі є обмеженою тільки для того, щоб усі люди змогли нею скористатися. У правовій державі повинен обов'язково дотримуватися принцип формальної рівності - усі рівні перед законом. Дотримання цього принципу веде до обмеження свободи одних для того, щоб нею змогли скористатися інші… Де немає принципу формальної рівності, там немає і права як такого.¹ А де немає права, там не може існувати і правова держава.

Правове положення і взаємовідносини всіх суб'єктів суспільного, політичного і державного життя повинні бути чітко визначені правовими законами, захищені і гарантовані всією конструкцією правової державності. Якщо не визначене правове положення хоча б одного суб'єкта, не визначене, або визначене не чітко, то це створює поле для зловживань, ігнорування правових основ, а якщо правові основи ігноруються в одній ланці, вони негайно порушуються й в інших ланках.

Соціальний захист особистості

Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості свобод особи, юридичним характером її взаємозв'язків із суспільством і державою. Основним гарантом свободи особистості є держава, але тому що держава - поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чиновницькому апараті. Відповідно, фактично свободу особистості захищає бюрократичний чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшу свободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів чиновників і для більш ефективного захисту прав людини необхідно залучати суди, що повинні складатися з представників самого народу. Тоді буде виключатися сама можливість домовитися між різними гілками бюрократичного апарату. Тільки суд, заснований на представництві в ньому народних обранців, може захистити громадян від чиновницького свавілля і зберегти їхні права і свободи.

Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, і перше місце в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Саме держава повинна забезпечувати особистості пенсійне забезпечення по старості або по інвалідності, право на працю і на відпочинок, на безкоштовне медичне обслуговування й освіту. При цьому не заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати і комерційні або інші структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїм службовцям можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію по інвалідності.

Теорія і практика формування та становлення правової держави в сучасному Українському суспільстві

Формування та існування правової держави в будь-якій країні передбачає встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим, перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунтя реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати” дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє, в основному, визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження, треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі, національні чи регіональні, моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятором між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку, не в останню чергу, при створенні правової держави в Україні, має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “Сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями” історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії”. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіофілософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних.”

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених “будівничими нового суспільства”, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“.

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися, щонайменше, двох важливих засад:

• визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація - мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

• узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо, також, правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії на непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори“.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що “теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб”. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Зрозуміло, було б спрощенням вважати, що в умовах правової або будь-якої іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них.

Дійсно, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів або підзаконний актів в процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я, на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності або ж в процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Бо виникаючі при цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об'єктивно вимагають не один, навіть самий авторитетний, фундаментальний акт, який є конституційним, а систему взаємопов'язаних з ним вимог і розпоряджень.

Отже, в умовах правової держави мова йде не про те, повинні чи не повинні існувати нарівні із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Воно зумовлене самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин.

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів. А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні та інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової держави, питому вагу підзаконних, відомчих актів цілком можливо і треба змінити. В іншому випадку, призови і установки про створення правової держави, неминуче залишаться нереалізованими призовами і установками,

Серед інших рис і особливостей правової держави потрібно указати на такі, як повна гарантованість і непорушність в умовах його існування прав і свобод громадян, а також встановлення і підтримка принципу взаємної відповідальності громадянина і держави. Як громадяни несуть відповідальність перед державою, так і державна влада повинна нести відповідальність перед громадянами.

Однак, чи завжди це мало місце в нашій країні? Чи гарантувалися раніше і чи гарантовані в повній мірі зараз права і свободи громадян України? У значній мірі - так. Гарантовані політично, юридично і частково економічно. Хоч і не відносно всіх громадян.

Разом з тим, певні гарантії зберігалися і зберігаються відносно прав і свобод інших, “пересічних” громадян. У колишньому СРСР і в сучасній Україні не завжди формальною декларацією були і є конституційні положення, що закріпляють рівність громадян перед законом, також їх соціально-політичні і особисті права і свободи. Це стає особливо очевидним тоді, коли мова йде про гарантії права на працю, на відпочинок, на отримання освіти, медичне обслуговування, користування досягненнями культури та ін. Дані права в значній мірі гарантувалися в СРСР. У певній мірі вони гарантуються для всіх громадян і в сучасній Україні.

У той же час очевидним є і те, що внаслідок економічних соціальних причин, зростання цін та інфляції, посилення бюрократизму і корупції в управлінському апараті гарантії прав і свобод громадян в значній мірі ослабляються. Як раніше, так і тепер пересічний громадянин нерідко вимушений виступати в ролі ходока по “коридорах влади” і бути прохачем навіть в тих випадках, коли мова йде про задоволення його законних прав і інтересів.¹

Зрозуміло, при такому положенні справи, коли у держави в особі його різних органів і безлічі чиновників переважаючими є привілеї і права, а у пересічних громадян - переважно обов'язки, не може бути і мови про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина. Протягом всієї історії розвитку України спочатку піддані, потім громадяни несли і несуть всілякі повинності і відповідальність перед державою. Однак, ні держава загалом, ні його окремі органи або чиновники за свої діяння, включаючи самі катастрофічні по своїх наслідках, фактично ніякої відповідальності ні перед суспільством, ні перед окремими громадянами не несуть.²

У сфері теорії держави і права відбулася досить значна зміна політичних і ідеологічних орієнтирів. Однак в практичному політико-правовому житті, що стосується правової держави і принципу розділення влади, за останні роки не сталося яких-небудь істотних змін. Наявність їх без сумніву свідчила б про рух держави і суспільства по шляху не декларованої, а реальної для всіх громадян України демократії.

У числі найважливіших ознак і рис правової держави виступає не тільки створення, але і підтримка в суспільстві режиму демократії, законності і конституційності, запобігання спробам узурпації влади, зосередження її в одних або декількох руках.

Нарівні з цим в правовій державі (як одна з головних ознак його існування) повинно бути досягнуте реальне забезпечення прав і свобод пересічних громадян. Повинен бути створений механізм їх повної гарантованості і всебічної захищеності; послідовно провестися в життя принципу оптимального поєднання прав і свобод громадян з їх конституційними обов'язками.

Крім названих, є і інші ознаки і риси, які характеризують правову державу, що принципово відрізняє її від не правової держави. Їх досить багато і вони вельми різноманітні. У своїй сукупності вони дають загальне уявлення про те, що є правова держава і що не є така, зміст, основні цілі її створення і призначення. Нарешті, які умови її формування і функціонування.

Останнє є принципово важливим, особливо для сучасної України, рівно як і для інших країн, що ставлять перед собою задачу формування на базі існуючих державних структур правової держави. Бо якщо в країні немає реальних - об'єктивних і суб'єктивних умов для створення, а потім - нормального функціонування правової держави, то не може бути і мови про успішне розв'язання даної проблеми.

Що ж собою являють ці умови або передумови? З чим вони пов'язані? Передусім, вони асоціюються з необхідністю досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей, з виробленням у них необхідної для активної участі в політичному і суспільному житті загальнолюдської культури.

Актуальними ще і понині є слова В.І. Леніна, сказані незабаром після Жовтневої революції про те, що для участі маси в вирішенні державних і суспільних справ “крім закону, є ще культурний рівень, який ніякому закону не підпорядкуєш”.¹

Принципово важливими передумовами створення правової держави в нашій країні є також:

• вироблення у широких шарів трудящої маси навичок, потреби і досить високого рівня компетентності для свідомої участі їх в управлінні державними і суспільними справами: наявність в суспільстві міцного правопорядку, непорушної законності і конституційності;

• затвердження принципу плюралізму думок і думок у всіх сферах життя суспільства і держави;

• розвиток системи самоврядування народу в центрі і на місцях;

• послідовне розширення і поглиблення в сфері економіки, політики, культури, науки, в соціальній сфері життя суспільства принципів реальної демократії.

Важливими умовами і передумовами формування правової держави в Україні є також створення внутрішньо єдиного, несуперечливого законодавства. Існуючі нині протиріччя в правовій системі, виникаюча час від часу боротьба законів і законодавчих актів, що видаються на місцях, не тільки не наближають країну до правової держави, але, навпаки, ще більше віддаляють.

Ця боротьба руйнівно позначається на економіці, суспільстві і самій державі. Зневажливе відношення до законів автоматично породжують таке ж відношення і до місцевих актів, веде до трагічних наслідків для багатьох мільйонів людей.

Сучасне життя дає тему безліч вельми сумних прикладів. У тому числі прикладів, пов'язаних з руйнуванням єдиного державного простору СРСР, з виникненням міжнаціональних і регіональних конфліктів, територіальних, майнових і інших суперечок, з незліченними стражданнями і загибеллю невинних людей.

Аксіоматичним, що не підлягає ніякому сумніву є той факт, що закони, поки вони діють в інтересах всіх шарів і класів суспільства, життєво важливо дотримувати, а не порушувати. Домагатися у разі їх застарівання, явного або уявного консерватизму і відсталості від життя, їх негайного скасування конституційним шляхом, а не переступати їх межі і не руйнувати, тим самим, регульовані ними господарські, соціальні, культурні, політичні та інші зв'язки між різними інститутами і людьми.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства. “Ідея правової держави є ідея взаємокерування громадянського суспільства і держави, що передбачає руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною співвідношення свободи держави і суспільства на користь останнього і окремої особи”.¹

У цей час українська дійсність характеризується невисоким рівнем політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабкістю демократичних традицій і навичок. Якщо і можна для України визнати концепцію правової держави, то, зрозуміло, з цілим рядом обмовок, враховуючи відношення українців до права як соціального інструмента, історичну прихильність до сильної держави, низьку “природну” правову активність та ініціативу.

Висновок

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити, що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати “людський вимір” до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром її соціально культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Таким чином, спираючись на міжнародне гуманітарне право, можна відзначити, що:

• Права людини - вища цінність, їх повага і дотримання - обов'язок держави.

• Забезпечення прав і свобод несумісне з дискримінацією по будь-якому принципу.

• Здійснення прав і свобод людини не повинно порушувати права і свободи інших осіб.

• Основні права і свободи повинні бути єдині на всій території держави.

• Особисті, економічні, політичні, соціальні, культурні права рівноцінні, у єдиній системі цих прав немає ієрархії.

• Колективні права невід'ємні від прав індивіда, вони не повинні суперечити індивідуальним правам, обмежувати правовий статус особистості

• Права людини можуть бути обмежені законом тільки в тому випадку, якщо є пряма погроза державної і суспільної небезпеки, здоров'ю і моральності населення, правам інших осіб.

Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для якої головним є захист особистості, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

• верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

• обов’язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;

• захист і гарантії свободи особистості, її прав, інтересів, честі й гідності;

• взаємна відповідальність особистості і держави;

• контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

Правова держава - багатомірне явище, що розвивається. У ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Нешвидкоплинним загальним початком будь-якої правової держави є його зв'язаність правом. Правова держава - це така форма організації і діяльність державної влади, яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам народу і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Розвинене законодавство ще не свідчить про наявність в суспільстві правової державності.

Економічною основою правової держави є виробничі відносини, що базуються на багатоукладності, на різних формах власності як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично. У правовій державі власність належить безпосередньо виробникам і споживачам матеріальних благ; індивідуальний виробник виступає як власник продуктів своєї особистої праці. Правовий початок державності реалізовується тільки при наявності самостійності і свободи власності, які економічно забезпечують панування права, рівність учасників виробничих відносин, постійне зростання добробуту суспільства і його саморозвиток.

Соціальну основу правової держави складає саморегулююче громадянське суспільство, яке об'єднує вільних громадян - носіїв суспільного прогресу. У центрі уваги такої держави знаходиться людина, його різноманітні інтереси. Через систему соціальних інститутів, суспільних зв'язків створюються необхідні умови для реалізації кожним громадянином своїх творчих, трудових можливостей, забезпечується плюралізм думок, особисті права і свободи. Перехід від тоталітарних методів управління до правової державності пов'язаний з різкою переорієнтацією соціальної діяльності держави, з відмовою від пріоритету “знеособленого” виробництва над соціально-економічними, політичними і духовними інтересами громадян. Міцна соціальна основа держави зумовлює стабільність його правових устоїв. Правова держава – це, одночасно, і соціальна держава.

Етичну основу правової держави утворюють загальнолюдські принципи гуманізму і справедливості, рівності і свобод особистості, її честі і достоїнства. Режим правової державності реально затверджує вищі етичні цінності людини, забезпечує їх визначальну роль в житті суспільства, виключає свавілля і насильство над особистістю. Конкретно це виражається в демократичних методах державного управління, справедливості правосуддя, в пріоритеті прав і свобод особистості у взаємовідносинах з державою, захисті прав меншості, терпимість до різних релігійних переконань і т. д. Духовна насиченість державного життя в значній мірі визначає етичну зрілість суспільства загалом, рівень його цивілізованості, гуманізм в соціально-економічних і політичних відносинах.

Правова держава - це суверенна держава, яка концентрує в собі суверенітет народу, націй і народності, що заселяє країну. Здійснюючи верховенство, загальність, повноту і винятковість влади, така держава забезпечує свободу природних відносин, заснованих на початках справедливості, для всіх без виключення громадян. Примушення в правовій державі здійснюється на основі права. Примушення, будучи важливим показником державного суверенітету, обмежено правом, виключає беззаконня і свавілля. Держава застосовує силу в розумних (правових) рамках і тільки в тих випадках, коли порушується його суверенітет, інтереси його громадян. Воно обмежує свободу окремої людини, якщо його поведінка загрожує свободі інших людей.

Політична природа держави, найбільш чітко проявляється в його суверенітеті. Саме в суверенітеті концентрується вся гама потреб і інтересів різних ланок політичної системи суспільства. Завдяки суверенітету координуються інтереси державних і недержавних організації, забезпечується їх справедлива правова рівновага і вільний розвиток.

Не абсолютизуючи ролі права, потрібно реальніше відноситися до самої ідеї правової держави, оскільки “насправді політична влада завжди прагне вирватися з правових рамок і “правова держава” - це, скоріше, ідеальний тип…”¹

Список використаної літератури

• Арістотель. Політика. - М.: 1911.

• Венгеров А.Б. Теорія держави і права. Ч.1. Теорія держави – М.: Юристъ, 1995.

• Губа А.В., Письменицький А.А., Слинько Д.В. Теорія держави і права. Посібник для студентів – Харків, 2000.

• Гуменюк А.Р. О едином правовом пространстве как условии формирования правового государства. - М.: 1994.

• Дробязко С.Г. Роль законодавства в утворенні матеріально-технічної бази комунізму – Мінск, 1971.

• Загальна теорія держви і права. Підручник /Під ред. Лазарєва В.В. – М.: Юристъ, 1996.

• Комаров С.А. Загальна теорія держави і права. Підручник – М.: Юрайт, 1997.

• Конституція України.

• Конституційне право зарубіжних країн - М.:1995.

• Лазарєв В.Н. Загальна теорія права і держави - М.: 1994.

• Макаров О.В. Співвідношення права і держави – С-Пб., 1995.

• Монтеск’є Ш.Л. Вибрані твори. — М.: Політвидав, 1955.

• Нерсесянц В.С. Правовий характер взаємовідносин особистості, суспільства і держави /Соціалістична правова держава: проблеми і судження - М.: 1989.

• Спірідонов Л.І. Теорія держави і права - С-Пб., 1995.

• Теорія держави і права. Курс лекцій /Під ред. Марченка М.Н. - М.:Зерцало, 1997.

• Теорія держави і права. Курс лекцій /Під ред. Матузова Н.І. і Малька А.В. М.: Юрист, 1997.

• Туманов В.А. Права людини і виконавча влада /Радянська держава і право – 1990, № 2.

• Фаткуллін Ф.Н. Основні вчення про право і державу. Навчальний посібник – Казань: КФЕІ, 1997.

• Федералізм і демократія /Держава і право – 1992, № 4.

• Хропанюк В.Н. Теорія держави і права. Навчальний посібник для вищих учбових закладів /Під ред. проф. Стрекозова В.Г. - М.: Отчизна, 1993.

• Четвернін В.А. Демократична конституційна держава. Введення в теорію - М.: 1993.