Необережність та її види.

До злочинів, які можуть вчинені з необережності, належать, як правило, ті, обов‘язковою ознакою котрих є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). Відповідно до ст.9 КК злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. За змістом ст.9 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність ( 1 – особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності: інтелектуальний момент, 2 – особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків: вольовий момент) і злочинну недбалість ( 1- особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2 – особа повинна була передбачати такі наслідки; 3 – могла їх передбачати). Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (знання, досвіт, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (технічні засоби, дії інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали. При злочинній самонадіяності відсутнє свідоме допущення шкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоча й легковажно, на певні конкретні обставини, здатні їх відвернути, цим злочинна самонадіяність відрізняється від непрямого умислу, який є надією на везіння, а не на конкретні обставини. Злочинна недбалість виявляється у непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Іншими ознаками, притаманними недбалості, є обов‘язок і можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння. Обов‘язок бути уважним і розсудливим при вчиненні певних дій, передбачити можливість настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, які регулюють службову або професійну діяльність, тощо. Суттєве значення має фактична можливість особи передбачити вказані наслідки, яка пов‘язана 1) з певними суб‘єктивними властивостями особи (рівень спеціальних знань у конкретній галузі, життєвий та практичний досвід тощо), 2) з тими конкретними умовами, за яких діяла особа.

Складна вина.

Злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнято іменувати злочином є подвійною формою вини (складна вина). Подвійна форма вини частіше за все має місце при вчиненні тих злочинів, які пов‘язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків (ст.67, 68, 77-1, 135, 215 тощо), або з настанням кількох наслідків (ч.3 ст.89, ч.3 ст.101 тощо). У злочинах, пов‘язаних із порушенням тих або інших спеціальних правил, подвійна форма вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків. У злочинах з кількома наслідками вина щодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більш тяжкого – в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння. Поєднання форм вини в одному і тому самому злочині може бути різним. Напр., злочин, пов‘язаний із втратою документів, що містять державну таємницю (ст.68), передбачає щодо втрати таких документів необережну вину – самонадіяність чи недбалість, що ж до правил зберігання документів, то такі правила можуть бути порушені як умисно, так і необережно. В іншому випадку, напр., при вчиненні злочину, передбаченого ст.215, сама дія або бездіяльність при порушенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту можуть бути як умисними, так і вчиненими з необережності. Ставлення винного щодо наслідків такого діяння характеризується виною лише у формі необережності. Встановлення подвійної форми вини – це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання. Пленум ВС України у постанові №1 від 01.04.94 роз‘яснив, що “для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з‘ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб‘єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок смерті проявляється необережності.” Злочини відповідно до вини особи поділяються на умисні та необережні. Вчинення злочину тієї чи іншої категорії обумовлює низку правових наслідків. Тому важливим є визначення, які злочини з подвійною формою вини належать до умисних, а які – до необережних. Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються умисними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його “прямих” наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо “похідних” наслідків – у формі як умислу, так і необережності або лише у формі необережності. Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і формі необережності, а щодо “прямих” наслідків такого діяння – лише у формі необережності.

Випадок (казус) та його характеристика.

Заподіяння шкідливих наслідків при наявності вини необхідно відрізняти від заподіяння шкоди внаслідок казусу (випадку), тобто невинуватого заподіяння шкоди. Для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачати настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. Тим самим казус виключає кримінальну відповідальність особи.

Мотив злочину та його види.

Мотив злочину – це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони складу злочину у тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону. Напр., однією з обов‘язкових ознак суб‘єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.165, є наявність корисливих мотивів або іншої особистої зацікавленості посадової особи. корисливий мотив виразно простежується у складах злочинів, що описані в ст.168 та ст.191-2. У деяких статтях КК мотив визначено як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду (ч.2 ст.63-1, п.”а”, “б” ст.93, ч.2 ст.177, ч.2 ст.178 тощо). У деяких випадках мотив злочину випливає із самого змісту диспозиції кримінального закону, тоді він має важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Напр., такі злочини, як розкрадання майна (ст.81-86-2, 140-144), одержання хабара (ст.168), вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях КК. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до помилкової його кваліфікації. Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, але і ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння. У тих випадках, коли мотив злочину є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони певного складу злочину, він впливає на кваліфікацію самого злочинного діяння. Якщо мотив злочину не викладений у конкретній нормі кримінального закону або не випливає безпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складу злочину, але враховується судом відповідно до ст.40 і 41 КК при визначенні покарання. Пленум ВС України у постанові від 25.12.92 “12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” звернув увагу суді на те, що “оскільки корисливий мотив є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони складів, передбачених ст.140-144 КК, посилання у вироку на цю обставину як на обтяжуючу відповідальність не допускається. Не можна також враховувати як обтяжуючі ті обставини, які враховані в якості кваліфікуючих ознак при кваліфікації дій винної особи”.