Конституційна відповідальність урядів (органів виконавчої влади)

Важливе значення для характеристики урядів і з'ясування приро­ди взаємозв'язків органів законодавчої і виконавчої влади мають питан­ня конституційної відповідальності. Сюди насамперед слід віднести політичну відповідальність уряду перед парламентом і відповідальність у порядку так званого імпічменту або в рамках подібних до нього процедур.

Власне політичну відповідальність уряду перед парламентом не­рідко називають парламентською відповідальністю, пов'язуючи це її ви­значення з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представниць­кому органі. Можливість такої відповідальності припускається в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління. В президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій.

На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її підста­ви прямо встановлені в конституціях, власне політична відповідальність уряду значною мірою суб'єктивна. Необхідність застосування такої форми відповідальності уряду визначається не критеріями законності, а потреба­ми конкретної політики, відображеними у волевиявленні парламентаріїв. Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, останній здійснює свої функції до тих пір, поки його діяльність задовольняє парла­мент. При цьому уряд діє за власним правом, і його члени не розглядають­ся як довірені особи парламенту, що виконують його волю. В дійсності характер і значення такої відповідальності визначаються реальними політич­ними інтересами.

У конституційній теорії і практиці відомо два різновиди власне політичної відповідальності уряду — колективна та індивідуальна. Пи­тання про їх взаємозв'язок звичайно не регламентується у праві і має бу­ти віднесене до сфери реальної політики. В Іспанії, Казахстані, Росії, ФРН, Чехії, Японії та в деяких інших країнах припускається тільки ко­лективна відповідальність урядів.

«Уряд несе солідарну відповідальність перед конгресом депутатів за свою політичну діяльність», — записано в ст. 108 Конституції Іспанії. Це означає, що оскільки дії окремих міністрів звичайно пов'язані з загальною політикою уряду, ці дії мають наслідком колективну відповідальність ос­таннього. В Основному законі ФРН про відповідальність глави уряду запи­сано: «Федеральний канцлер встановлює основні положення політики і не­се за них відповідальність» (ст. 65). Однак відставка канцлера тягне за со­бою відставку всього уряду.

З іншого боку, принцип колективної відповідальності уряду навіть у наведених випадках теоретично не суперечить індивідуальній відповідаль­ності його членів. У тій самій ст. 65 Основного закону ФРН зазначено, що «в межах основних положень політики кожний міністр самостійно веде справи своєї галузі під свою відповідальність». Проте якщо припустити тут можливість сполучення колективної та індивідуальної відповідальності, за­лишається неясною відповідь на запитання, який між ними може бути зв'язок, у яких випадках можливе притягнення міністрів до індивідуаль­ної відповідальності.

Особливостями відрізняється практика Великобританії, а також інших англомовних країн, які сприйняли засади британської консти­туційної системи. Формально тут припускається можливість як колектив­ної, так і індивідуальної відповідальності. При цьому якщо нижня пала­та висловлює недовіру будь-якому міністру, прем'єр-міністр повинен вирішити, подавати у відставку конкретному міністру чи уряду в цілому. Британський підхід до політичної відповідальності уряду грунтується на ідеї солідарності його членів. Вважається, що всі члени кабінету несуть відповідальність за його політику навіть у тих випадках, коли хтось з них не згодний з конкретними урядовими рішеннями і діями. Окремі ж міністри відповідають за діяльність свого відомства.

Однак і тут важко з'ясувати, за яких умов недовіра окремому міністру призводить до відставки всього уряду. Практично це майже зав­жди вирішує прем'єр-міністр, хоча його рішення буде детерміноване політичною ситуацією, що склалася у парламенті і поза його межами. Що ж до відставки окремих міністрів, то такі питання в умовах, коли пала­та контролюється партією більшості, виникають і вирішуються головним чином у зв'язку з їхніми персональними діями, що спричинили політич­ний скандал. Такі випадки мають поодинокий характер.

Наведені умови колективної та індивідуальної відповідальності відне­сені і до тих країн, де обидва різновиди власне політичної відповідальності уряду прямо передбачені в конституціях. Однак основні закони не дають прямої відповіді на запитання, як взаємовіднесені індивідуальна і колектив­на відповідальність, якою мірою перша може бути наслідком другої.

Ця проблема не лише теоретична. Вона має вагоме державно-політичне значення. Невизначеність характеру взаємозв'язків двох різно­видів політичної відповідальності уряду призводить до того, що повнова­ження щодо вирішення питання про відставку уряду узурпуються його верхівкою і насамперед прем'єр-міністром. Це об'єктивно принижує роль самого представницького органу і ставить під сумнів його можливості в контролі за урядовою діяльністю.

На принципово інших засадах побудована взаємодія уряду і парла­менту в Швейцарії. Основний закон цієї держави не визначає необхідність політичної відповідальності уряду перед парламентом у її традиційному вигляді. І парламент не має формального права примусити уряд до відстав­ки, хоч останній і підпорядкований представницькому органу. У ст. 102 Конституції Швейцарії записано, що «союзна рада (уряд) звітує за свої дії перед союзними зборами під час кожної чергової сесії, подає доповідь про внутрішнє та зовнішнє становище держави і звертає увагу парламенту на заходи, які вважає корисними для підвищення загального добробуту». До­повідь уряду розглядається в палатах, які на підставі цього приймають рішення, обов'язкові для уряду.

Тим самим уряд, по суті, виступає в ролі прямого провідника політичної лінії парламенту, органу, який здійснює парламентські рішен­ня. Безумовно, що така форма взаємовідносин уряду і парламенту підно­сить значення представницького органу і його роль у державному ме­ханізмі. Відсутність класичних процедур політичної відповідальності уря­ду перед парламентом у даному випадку не перешкоджає їхній взаємодії. Проблеми такої взаємодії розв'язуються шляхом узгодження в межах парламентської демократії позицій головних партійно-політичних сил.

Аналізуючи зміст власне політичної відповідальності уряду, слід пам'ятати, що у переважній більшості країн з двопалатними парламента­ми і відповідними формами правління уряд несе відповідальність тільки перед нижньою палатою. У ряді розвинутих країн прийняті різноманітні способи постановки питання про політичну відповідальність уряду. Насамперед слід підкреслити, що теоретично це питання може виникати в кожному випадку розгляду в парламенті будь-якої урядової пропозиції або такої, що прямо стосується політики уряду. Ілюстрацією сказаного є державно-політичний досвід Великобританії. Тут кожне голосування в па­латі громад з питань реалізації урядової політики формально розгля­дається як визначення ставлення до уряду. Такий спосіб не потребує спеціальної форми постановки питання про довіру або недовіру уряду.

Однак відсутність конкретних правил, які б зумовлювали обов'яз­ковість відповідальності уряду, зовсім не означає, що його доля постійно під загрозою. В парламентській практиці прийнято, що уряд повинен піти у відставку тоді, коли несприятливе для нього голосування відбува­лося з важливих питань загальної політики. Які питання мають важли­вий, а які несуттєвий характер, практично завжди вирішує сам уряд. Природно, що наявність у нижній палаті більшості від правлячої партії надійно забезпечує йому постійну підтримку.

У тих самих країнах припускається можливість постановки в кате­горичній формі питання голосування за резолюцію осуду уряду. Такий спосіб нерідко використовується у зв'язку із загальною оцінкою в парла­менті урядової політики. Пропозицію про прийняття резолюції осуду вно­сить опозиція, після чого відбуваються дебати і голосування. Якщо пала­та приймає резолюцію осуду, уряд повинен піти у відставку або запропо­нувати главі держави розпустити парламент. Водночас з тактичних міркувань сам уряд може поставити в палаті питання про довіру до ньо­го. Це питання, як правило, розглядається за тією самою процедурою, що і вищезгадувана резолюція осуду.

Реальне значення відповідних процедур і наслідків їх застосування є відносним через те, що уряд звичайно спирається на партійну більшість у парламенті. Про це свідчить політична історія Великобританії: у XX ст. мали місце лише два випадки, коли уряд був змушений піти у відставку через вираження йому недовіри. Причому обидва рази він не мав гаран­тованої підтримки в палаті громад.

Розглянуті процедури притягнення уряду до політичної відповідаль­ності все ж таки можуть нести в собі загрозу певних «сюрпризів» для прав­лячої партії. Теоретики конституціоналізму вже досить давно шукають за­соби, які б забезпечили стабільність урядів за відсутності її головної переду­мови — твердої парламентської більшості. У змісті перших новітніх консти­туцій можна виявити намагання встановити правила, згідно з якими дале­ко не кожне несприятливе для уряду голосування в палаті зобов'язуватиме його йти у відставку. Відповідні конституційні новації з часом стали харак­теризувати як «раціоналізацію парламентського правління».

У більшості відповідних країн встановлені і використовуються тільки формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідаль­ності. Ці процедури мають назву вотуму недовіри. За їхнім змістом питан­ня про недовіру уряду не може ставитися і розглядатися спонтанно. Вирішення цього питання пов'язується з необхідністю розгляду його парла­ментом за ініціативою опозиції з використанням визначеної в основному за­коні спеціальної процедури. У країнах, де прийнято таку форму парла­ментського контролю за урядовою діяльністю, як інтерпеляція, результатом її внесення може бути прийняття парламентом резолюції з оцінкою діяль­ності уряду. Конкретно ж формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідальності у кожній країні мають свої особливості.

Так, в Італії кожна палата парламенту може прийняти вмотивовану резолюцію про довіру або недовіру уряду на підставі поіменного голосуван­ня. Резолюція має бути підписана не менш, ніж 1/10 складу палати, вона не може бути поставлена на розгляд до закінчення триденного строку з мо­менту її внесення. Це дає змогу уряду мобілізувати своїх прихильників у парламенті. При цьому в основному законі прямо вказується на різницю між вотумом недовіри уряду, що обов'язково тягне за собою його відставку, та іншими голосуваннями в палатах проти будь-якої урядової пропозиції.

У Франції недовіра уряду може бути виражена шляхом прийняття нижньою палатою резолюції осуду. Така резолюція розглядається лише в тому випадку, коли її підпишуть не менш, ніж 1/10 загальної кількості де­путатів. Голосування можна проводити лише через дві доби після внесення проекту резолюції. Підраховуються тільки голоси, подані за резолюцію осу­ду, а сама резолюція може бути прийнята лише абсолютною більшістю го­лосів. Усе це значною мірою зменшує ефективність відповідної процедури і обмежує значення самого інституту політичної відповідальності уряду.

В усіх країнах з відповідними формами правління рішення про не­довіру уряду має бути прийняте абсолютною більшістю депутатів. Не­довіра главі уряду означає недовіру усім його членам і тягне їх відстав­ку. У більшості країн в основних законах передбачено можливість розгля­ду питання про довіру за ініціативою самого уряду. Процедура його роз­гляду аналогічна або близька до процедури вотуму недовіри.

Конституції ряду держав обмежують можливості повторного внесен­ня питання про недовіру уряду протягом певного часу. В Португалії, Ру­мунії і Франції питання про недовіру не може бути поставлене повторно у період однієї парламентської сесії, у Болгарії і Греції відповідний строк дорівнює шести, а в Естонії, Хорватії і Польщі трьом місяцям. Разом з тим у Польщі повторна пропозиція про недовіру уряду може бути внесена дост­роково за умови її підтримання 1/4 депутатів від складу нижньої палати.

Резолюція осуду уряду в Швеції може бути прийнята за результа­тами обговорення урядової діяльності або розгляду інтерпеляції. Існуюча у Швеції практика полягає в тому, що уряд ніколи не ставить питання про довіру у зв'язку з внесенням ним законодавчих або інших пропозицій і не йде у відставку, коли парламент відхиляє ці пропозиції. До того ж в усіх Скандинавських країнах, на відміну від багатьох інших країн, відмо­ва парламенту схвалити урядові законопроекти не пов'язується з довірою уряду. Це не тільки сприяє стабільності урядів, а й дає змогу депутатам вільно керуватися власними переконаннями у процесі законотворчості.

Значні особливості притаманні процедурі притягнення уряду до політичної відповідальності у ФРН. Бундестаг шляхом вотуму недовіри може усунути з посади канцлера і тим самим примусити піти у відставку увесь уряд. Однак для цього одного голосування про недовіру замало. Бун­дестаг водночас повинен протягом двох діб більшістю голосів свого складу обрати наступника канцлера і лише після цього звернутись до президента з проханням здійснити відповідні кадрові зміни. Президент повинен задо­вольнити прохання і призначити на посаду канцлера обрану особу.

Розглянута процедура вирішення питання про недовіру уряду нази­вається в німецькій конституційній теорії конструктивним вотумом. Її сенс державознавці вбачають передусім у тому, що нарівні з можливостя­ми політичної відповідальності уряду ця процедура сприяє становленню відповідальної опозиції. Практика свідчить, що усунути з посади канцле­ра за допомогою конструктивного вотуму можна лише за наявності пари­тету головних партійно-політичних сил у бундестазі. За роки існування ФРН така процедура була використана лише один раз.

Подібний порядок притягнення уряду до політичної відповідаль­ності встановлений в Угорщині. Пропозиція щодо вотуму недовіри главі уряду може бути запропонована від імені п'ятої частини депутатського корпусу разом з альтернативною кандидатурою на посаду прем'єр-міністра. Обговорення цієї пропозиції у парламенті має бути проведене не раніше трьох і не пізніше восьми діб після її висунення. Вираження не­довіри водночас означає обрання нового глави уряду. Близькі за змістом положення містять конституції Іспанії, Польщі і Словенії.

Аналізуючи проблеми власне політичної відповідальності уряду, слід зазначити, що своєрідною противагою праву постановки питання про не­довіру уряду вважається право розпуску парламенту. У співвідношенні цих прав зовні встановлюється ніби рівновага між представницьким органом і урядом. Але дійсність свідчить, що подібний висновок був би спрощенням.

Згідно з положеннями конституцій, прийнятих у країнах з парла­ментарними і змішаною республіканською формами правління, право розпуску парламенту (звичайно його нижньої палати) належить главі дер­жави. Однак майже завжди здійснення цього права главою держави зу­мовлене діяльністю уряду та її оцінкою в парламенті.

Звичайно глава держави не має реальних можливостей виступати в ролі арбітра між парламентом та урядом і майже автоматично розпускає парламент за поданням прем'єр-міністра. Однак виникають ситуації, ко­ли розклад партійно-політичних сил у парламенті уможливлює існування лише коаліційного уряду, а парламентські фракції не можуть дійти зго­ди. Тоді глава держави може відіграти вирішальну роль не тільки у фор­муванні такого уряду, а й у вирішенні питання про розпуск парламенту.

За звичайних обставин можливість розпуску парламенту залежить пе­редусім від позиції уряду. І справа тут не в тому, що уряд у своїй діяльності може задовольняти парламент і не доводити свої відносини з ним до кризи. Як вже зазначалось, у відповідних країнах уряд звичайно контролює пред­ставницький орган за допомогою більшості депутатів, які його підтримують. За таких умов вотум недовіри уряду і подальший розпуск парламенту вигля­дають як малореальна гіпотеза. На практиці загроза розпуску парламенту тут нерідко використовується для того, щоб підняти рівень партійної дис­ципліни серед парламентаріїв більшості, згуртувати ряди правлячої партії або коаліції. Така загроза впливає і на опозицію, особливо коли вона не пе­редбачає більш-менш надійних перспектив на дострокових виборах.

У деяких країнах право розпуску парламенту багато в чому втратило зв'язок з інститутом власне політичної відповідальності уряду. Сказане пе­редусім стосується Великобританії, де уряд фактично в будь-який момент може звернутися до глави держави з проханням розпустити нижню палату і призначити вибори нового її складу, а глава держави має задовольнити це прохання. Достроковий розпуск палати тут звичайно пов'язаний не з відповідальністю уряду, а з його намірами використати сприятливу політич­ну ситуацію для проведення виборів з метою забезпечення собі знову парла­ментської більшості. Знаменно, що у Великобританії протягом XX ст. жо­ден склад палати громад не проіснував повний строк своїх повноважень.

Таким чином, залишаючись в цілому конституційним засобом вре­гулювання відносин між представницьким органом і урядом, розпуск парламенту набув якостей більш загального інституту. Його значення по­ширюється на всю сферу міжпартійних і внутрішньопартійних парла­ментських відносин. Сам факт розпуску представницького органу призво­дить до такої суспільно-політичної події, якою є парламентські вибори.

Іншою формою конституційної відповідальності органів виконавчої влади є відповідальність з використанням імпічменту або інших подібних процедур. Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди індивідуалізована: до відповідальності в цьому випадку притя­гаються лише окремі особи, а не уряд у цілому. До того ж відповідальності у порядку імпічменту іноді підлягають не тільки носії виконавчої влади, а й судді.

Особливістю такої відповідальності є і те, що вона має місце за різних форм державного правління. У країнах з парламентарними форма­ми правління, зокрема у Великобританії, відповідальність з використан­ням процедури імпічменту історично передувала власне політичній відповідальності уряду перед парламентом, але в наш час перша значною мірою втратила своє значення і поступилася місцем другій.

У країнах із змішаною республіканською формою правління проце­дура імпічменту зберігає значення насамперед щодо глав держав. У прези­дентських республіках, де не існує політичної відповідальності кабінету пе­ред парламентом, імпічмент є важливим засобом взаємодії законодавчої і виконавчої влади, одним з найсуттєвіших компонентів у системі стриму­вань і противаг.

Відповідальність з використанням процедури імпічменту нерідко не зовсім точно визначають як судову відповідальність. Не викликає сумнівів, що тут має місце взаємодія представницького органу і суду. Нерідко використання процедури імпічменту передбачається у зв'язку зі вчиненням певних кримінальних злочинів, хоча підставами для цього звичайно є досить невизначені дії, сформульовані як «порушення консти­туції» тощо. Процесуальне імпічмент певною мірою подібний до судової процедури. Однак головним змістом відповідальності у порядку імпічмен­ту є політична оцінка дій відповідних осіб.

Що ж до самої процедури імпічменту, то її порядок визначений по-різному. У Великобританії палата громад формулює звинувачення і пору­шує справу, а палата лордів розглядає її і виносить остаточне рішення. В останній раз процедуру імпічменту щодо членів уряду в цій країні було використано на початку XIX ст.

У цілому подібний порядок імпічменту встановлений Конституцією США та в більшості інших президентських республік. Як і у Великобри­танії, нижня палата конгресу США виступає в ролі слідчого та обвинувача. Для цього вона створює комітет з розслідування, і на основі його доповіді приймає рішення про обвинувачення. Порушену в такий спосіб справу на за­критому засіданні розглядає верхня палата, рішення приймається 2/3 її складу. Наслідком може бути усунення з посади і позбавлення права займа­ти «почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів» будь-якої федеральної посадової особи, якщо її, згідно зі ст. 2 (розділ четвертий) Конституції, буде викрито у «зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і кримінальних вчинках».

Однак на цьому юридичні наслідки скоєного не закінчуються. В по­дальшому проводять розслідування загального характеру, справу переда­ють до звичайного суду і винний несе покарання. За всю історію США мав місце тільки один випадок (у XIX ст.) застосування процедури імпічменту щодо президента, але останній був підтриманий сенатом. Найчастіше до відповідальності з використанням такої процедури притягували суддів фе­деральних судів.

Процедури імпічменту встановлені конституціями і в деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. У Росії в ст. 93 Конституції визначено, що президент може бути усунутий з поста тільки на підставі висунутого нижньою палатою парламенту обвинувачення у державній зраді або у вчиненні іншого тяжкого злочину. При цьому обви­нувачення має бути підтверджене висновком верховного суду про на­явність у діях президента ознак злочину і висновком конституційного су­ду про додержання встановленого порядку обвинувачення.

Рішення нижньої палати про висунення обвинувачення і верхньої палати про усунення президента Росії повинні бути прийняті 2/3 голосів їх загальної кількості. Відповідна пропозиція розглядається в нижній па­латі з ініціативи 1/3 її складу і при наявності висновку спеціальної комісії, утвореної цією палатою. Саме рішення верхньої палати про усу­нення президента з поста має бути прийняте не пізніше, ніж у тримісяч­ний строк після висунення нижньою палатою обвинувачення. Якщо про­тягом цього строку рішення верхньої палати не буде прийняте, обвинува­чення проти президента вважається відхиленим.

В Ірландії, згідно зі ст. 12 Конституції, «президент може бути відда­ний до суду парламентом за встановлену негідну поведінку». Обвинувачен­ня формулює будь-яка з палат парламенту. Пропозиція про таке обвинува­чення повинна бути прийнята не менш, ніж 2/3 складу відповідної палати. Якщо одна з палат висуває обвинувачення проти президента, інша палата веде розслідування або дає розпорядження про таке розслідування. За ре­зультатами цього розслідування вона може прийняти більшістю у 2/3 го­лосів її складу резолюцію про усунення президента з поста.

Класична процедура імпічменту здійснюється у двопалатних парла­ментах. Вона пов'язана з конституційною відповідальністю президентів, хоч у США її застосовують і до інших суб'єктів виконавчої влади. Теоретично не виключена відповідальність членів уряду у порядку імпічменту в тих країнах з парламентарними формами правління, де вона визнана. В усіх країнах за­стосування процедури імпічменту є оцінкою діяльності суб'єктів виконавчої політичної влади з позицій визначення її конституційності і законності.

Значно відмінні від процедури власне імпічменту парламентські процедури усунення президента прийняті в деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. Головну роль у здійсненні цих про­цедур відіграють парламенти. Президент може бути зміщений за рішен­ням парламенту, прийнятим 2/3 його членів. Підставами для такого рішення можуть бути порушення конституції та вчинення злочину. Вис­новок про порушення президентом основного закону робить консти­туційний суд, а про вчинення злочину — спеціальна комісія парламенту. Подібні процедури встановлені в конституціях Киргизстану, Латвії, Лит­ви, Туреччини та деяких інших держав.

В Молдові і Румунії пропозиція про усунення президента з поста може бути прийнята парламентом відповідно двома третинами і абсолют­ною більшістю його членів. Цьому передує висновок конституційного су­ду. Протягом місяця пропозиція парламенту має бути винесена на рефе­рендум, за результатами якого і вирішується політична доля президента. Розглянуті процедури іноді називають імпічментом, що не відповідає ус­таленій конституційній теорії.

Свої особливості має процедура зміщення президентів парламента­ми спільно з органами конституційної юстиції, яку також неточно визна­чають як імпічмент. Ця процедура встановлена в конституціях у ряді країн з парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами правління. Тут парламенти беруть активну участь у вирішенні питання про усунення президентів з поста, хоч не менш важливу роль у відповідному процесі відіграють і конституційні суди.

У Чехії за обвинуваченням у державній зраді, висунутим верхньою палатою парламенту, президент може бути зміщений конституційним судом з поста і позбавлений права займати його у майбутньому. В Австрії обвину­вачення проти президента у порушенні конституції висувають на спеціаль­ному засіданні обох палат парламенту. Конституційний суд може не тільки змістити президента, а й за певних умов тимчасово позбавити його політич­них прав. У ФРН кожна з палат парламенту може сформулювати проти пре­зидента обвинувачення у навмисному порушенні конституції або закону і передати справу до конституційного суду. Відповідне рішення має бути прийняте кваліфікованою більшістю у 2/3 складу палати. В усіх країнах ор­гани конституційної юстиції можуть постановити, що президенти повинні призупинити здійснення своїх повноважень до розгляду їхніх справ.

Подібні процедури передбачені основними законами Болгарії, Італії, Македонії, Словенії, Словаччини, Хорватії та деяких інших держав. Що­до цих процедур правильно буде говорити не про парламентську відповідальність президентів, а про їх спеціальну судову відповідальність, ініційовану представницькими органами. Характерно, що застосування відповідних процедур не виключає можливості притягнення у подальшо­му за ті самі дії до відповідальності у загальному суді. У такий спосіб мо­же сполучатися конституційна і кримінальна відповідальність.

Від процедури імпічменту та інших розглянутих процедур реалізації конституційної відповідальності суб'єктів виконавчої політичної влади слід відрізняти спеціальний порядок притягнення їх до кримінальної відповідальності. За цих умов засудження суб'єктів виконавчої влади тягне усунення їх з посади, а не навпаки. Послідовність сполучення консти­туційної і кримінальної відповідальності тут зворотна: друга передує першій і зумовлює її.

У Бельгії і Нідерландах нижні палати парламентів формулюють обвинувачення проти членів урядів у вчиненні злочинів. У Швеції такі обвинувачення висуває одна з постійних комісій парламенту, що має назву конституційної. В Литві для притягнення членів уряду до кримінальної відповідальності потрібна згода парламенту, а у період між його сесіями — президента. В Естонії президент і члени уряду можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за поданням канцлера юстиції (генерально­го прокурора) і за рішенням, прийнятим абсолютною більшістю членів пар­ламенту. В Швейцарії для цього потрібне рішення, прийняте на спільному засіданні палат парламенту. В Румунії рішення про обвинувачення і судо­ве переслідування членів уряду може приймати президент або кожна з па­лат парламенту. У Португалії і Молдові рішення про обвинувачення у вчиненні злочину самого президента має прийняти парламент 2/3 його складу. В усіх названих країнах відповідні кримінальні справи розгляда­ють загальні суди (як правило, суди вищих інстанцій).

Справи за подібними обвинуваченнями у ряді країн розглядають спеціальні суди (Греція, Данія, Норвегія, Фінляндія тощо). При цьому парламенти не тільки формулюють обвинувачення, а й відіграють досить активну роль у формуванні цих судів.

У Франції рішення про притягнення до кримінальної відповідаль­ності президента і членів уряду мають прийняти обидві палати парламен­ту абсолютною більшістю голосів. Саму справу розглядає так звана висо­ка палата правосуддя, членів якої у рівній кількості обирають палати парламенту з власного складу. Підставою для притягнення президента до відповідальності є вчинення дій, які кваліфікуються як державна зрада. Члени уряду можуть бути притягнені до відповідальності, якщо їм інкриміновано участь у заколоті проти безпеки держави.

У Польщі президент може бути звинувачений у вчиненні злочину за рішенням національних зборів (спільного засідання палат парламенту), прийнятим 2/3 їхнього складу. Далі справою повинен займатися державний трибунал, членів якого обирає нижня палата на строк її власних пов­новажень. На відміну від Франції, самі депутати не можуть бути членами цього трибуналу.

Практично в усіх розвинутих країнах після висунення проти пре­зидента або членів уряду обвинувачення у вчиненні злочину відповідні особи призупиняють здійснення своїх повноважень. Це має забезпечити невтручання їх у кримінальний процес і об'єктивний розгляд справи.

Загальна картина така: процедури притягнення до конституційної і кримінальної відповідальності суб'єктів виконавчої політичної влади ре­алізуються завжди за участю парламентів. Нерідко ця участь має важли­ве і навіть вирішальне значення. Наявність у конституціях і законо­давстві відповідних процедур слід пояснити намаганням правлячих кіл збалансувати головні компоненти державного механізму, якими є органи законодавчої і виконавчої влади.