КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Адміністративний процес

та адміністративне провадження”

Зміст

Вступ

Адміністративні провадження у наш час є найбіль поширеними. Вони охоплюють майже всі сфери нашого житя, діяльності установ, підприємств, організацій та насамперед держави. Але всеж таки, незважаючи на таке розповсюдження адміністративні провадження, а також адміністративний процес достатнь не розглянуті й понині. Велика кількість адміністративно-правового матеріалу та його досить складна систематизація створюють ще більшу складність у його вивченні.

Досить спірним питанням є співвідношення таких термінів як адміністративний процес та адміністративне провадження. Цей спір остаточно ще не вирішений. Існує багато думок з цього приводу. Саме розгляду міркувань різних науковців з цього приводу присвячено розділ під назвою "Співвідношення адміністративного процесу та адміністративного провадження".

В цій роботі також приділено увагу провадженню у справах про адміністративні правопорушення. Це пов’язане з тим, що провадження у справах про адміністративні правопорушення найтіснішим чином пов’язані з діяльністю органів внутрішніх справ. У розділах "Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення", "Задачі провадження" розглянуті такі питання як загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення, принципи цього виду провадження, а також його стадії.

На мій погляд розгляд питання щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення є дуже важливим, адже це провадження набуває все більшого розповсюдження й вимагає додаткового вивчення тих проблем та пробілів, що виявляються в процесі діяльності різних державних органів у вирішенні справ.

Співвідношення адміністративного процесу та адміністративного провадження

Адміністративний процес і провадження у справах про адміністративні правопорушення - органічно взаємозалежні процесуальні явища. Вони відбивають конкретні форми організації і розмежування адміністративно-процесуального законодавства, що опосередковує застосування визначеної системи матеріально-правових норм.

У вітчизняній юридичній літературі та законодавстві ці явища традиційно співвідносяться як загальне і часткове, між якими існують тісні взаємообусловлюючі та системообразуючі зв'язки і відношення: "…процес і провадження співвідносяться як загальне і особливе. Провадження – частина процесу; процес є сукупність проваджень".ⁱ

О.М. Якуба розглядає адміністративне провадження як "...урегульований законом послідовний процес підготування, розгляду, вирішенню і реалізації справ про адміністративні правопорушення органами державного управління".ⁱⁱ

Інші автори висловлюють діаметрально протилежну точку зору, рахуючи адміністративний процес частиною більш широкого поняття - адміністративного провадження.

Н.Г. Салищева у свій час писала, що "… варто розрізняти адміністративне провадження як процес застосування адміністративно правових норм, як процес діяльності виконавчих і розпорядницьких органів і адміністративний процес як діяльність із дозволу споровши, що виникають між сторонами адміністративних відношень, а також по застосуванню мір адміністративного примусу".ⁱⁱⁱ Тут поняттям провадження охоплюється весь процес управлінської діяльності, а адміністративний процес є лише складовою частиною цієї діяльності.

Висловлюються достатньо аргументовані докази того, що провадження у справах про адміністративні правопорушення й адміністративний процес включаються в більш загальну систему процесуальних відносин, що опосередковують реалізацію всього матеріального права.^iv Водночас питання про обсяг та зміст кожного з аналізованих понять, їхньому співвідношенні і співпідпорядкованності залишається до кінця невирішеним. Це створює значні трудності не тільки для визначення сутності виробництва по справах про адміністративні правопорушення, але і для змістовного визначення адміністративно-процесуального режиму правового регулювання.

Виділення цього режиму, єдиної адміністративно-процесуальної форми ускладнено насамперед неоднорідністю адміністративно-правового масиву, що ставиться до адміністративного права, практичною неможливістю відокремлення процесуальних норм, що тяжіють до визначеної групи матеріальних норм,^v а також взаємодією адміністративно-процесуальних норм із «нормами багатьох галузей матеріального права»^vi. Ці ускладнення збільшуються при спробах виділення самостійної галузі - адміністративно-процесуального права і визначення кола матеріально правових норм, що реалізуються в рамках адміністративного процесу. Спроби обмеження адміністративного процесу регламентованої законом діяльністю по вирішенню суперечок, що виникають між сторонами адміністративних правовідносин, що не знаходяться між собою у відношеннях службового підпорядкування, а також відношеннями по застосуванню мір адміністративного примусу^vii створювали явний пробіл у сфері правового регулювання управлінських відносин. Вони логічно вели до побудови адміністративного процесу по уяві і подобі «устояних процесуальних систем - карного і цивільного процесів»^viii без урахування того, що адміністративний процес знаходиться в найтіснішому зв'язку з державним керуванням.^ix

Г. І. Петров, аналізуючи питання про застосування норм адміністративного права, прийшов до висновку, що «дії по застосуванню норм адміністративного права по характеру їхніх конкретних цілей можна розділити на дві групи». До першої групи він відніс дії по задоволенню тих або інших потреб суспільства (справи економічного, культурного, оборонного й організаційного характеру) або особи (дозвіл на підставі норм адміністративного права індивідуальних конкретних питань, таких, як видання міністром наказу про призначення директора державного підприємства, прийняття виконкомом рішення про призначення утримання багатодітної матері, видача громадянину ордера на житлоплощу, паспорти, диплома про закінчення навчального закладу, тобто ні що інше, як забезпечення суб'єктивних прав громадянина); до другого - дії по притягненню порушників норм адміністративного права, тобто провадження у справах про адміністративні правопорушення.^x

Управлінські процедури поширюються не тільки на відношення, що регулюються різноманітними галузями права, але реалізуються через державно-виконавчу діяльність. Ця особливість адміністративно-процесуальної діяльності пояснює чисельність адміністративних проваджень, оскільки адміністративний процес обслуговує галузі права, що не мають своїх процесуальних форм.

Виділяють такі провадження:

1) по обробці і прийнятті нормативних актів;

2) по прийнятті індивідуальних актів керування;

3) по застосуванню адміністративно-процесуальних і запобіжних заходів;

4) у справах про адміністративні правопорушення;

5) по застосуванню дисциплінарних стягнень;

6) регістраційно-дозвільне;

7) надзорно-контрольне;

8) за заявами громадян, у тому числі як особливий вид провадження за скаргами;

9) діловодство;

10) у земельних, пенсійних, податкових, бюджетно-фінансових справах;

11) у справах по відшкодуванню матеріальних збитків і ін.

Незалежно від виду провадження основним документом адміністративної справи є письмова заява (скарга, протокол, запис звернення). До адміністративної справи відносяться й інші документи, які подаються сторонами адміністративно-правових відношень і допомагають у рішенні справи (свідчення очевидців, потерпілих, експертні заключення, інші документи, що стосуються справи). Орган, що займається провадженням у справі може потребувати або за власною ініціативою і власними силами одержати необхідні документи. Кожне провадження здійснюється відповідно за визначеними стадіях із дотриманням принципів адміністративного процесу.

Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення

Провадження у справах про адміністративні правопорушення – особливий різновид адміністративного процесу, який значною мірою врегульований нормами, що сконцентровані в розділах IV та V Кодексу про адміністративні правопорушення (глави 18-33).

Застосування під час провадження в справах про адміністративні правопорушення заходів державного примусу обумовлює високий ступінь формалізації процесу. Тут чітко визначені завдання провадження (ст. 245); обставини, що виключають провадження (ст.247); такі принципи, як рівність перед законом (ст. 249); законність, змагальність тощо; види доказів (ст.251); вимоги до найважливіших процесуальних документів, зокрема до протоколу (статті 254-257), постанови по справі (статті 283-286) тощо; заходи забезпечення провадження (ст. 260: адміністративне затримання, особистий огляд, вилучення речей та документів); права учасників провадження (статті 268-275); строки і порядок розгляду справ (статті 277-279); оскарження і опротестування постанов по справі (статті 287-297); виконання постанови (глави 25-33, статті 298-330).

Усе це до певної міри зближує провадження у справах про адміністративні правопорушення з кримінальним процесом.

Разом з тим, адміністративному провадженню не властива складна процедура розслідування справ, спрощено порядок порушення, а нерідко і розгляду справи. Можливі випадки, коли не складається протокол про адміністративне правопорушення (наприклад, ст.258 – порушення правил користування річковими і маломірними судами).

Строки розгляду справ про адміністративні правопорушення є короткими: 15, 7, 5, 3, 1 добу (ст. 277). Таке становище пояснюється тим, що адміністративні правопорушення здебільшого легко встановлюються і, як правило, не потребують багато часу для розслідування і розгляду порівняно з кримінальними справами.

Аналіз законодавства України дає змогу виділити два види провадження по справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене.

Звичайне здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування; права і обов’язки учасників провадження; порядок розгляду справ; факти, обставини, що є доказами.

Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень, прямо передбачених ст.258 КпАП. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол про правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладання і стягнення (штрафу або попередження).

У разі стягнення штрафу порушнику видається квитанція про його сплату.

Оформлення попередження здійснюється або шляхом вручення письмового попередження за встановленою формою, або усного попередження.

До адміністративних правопорушень, провадження за якими здійснюється у спрощеній формі, належать:

• Порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст.770 у випадках накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу, льотчиками-спостерегачами баз авіаційного захисту лісу, лісничими та іншими особами, які перелічені в п.3 ст.241;

• Порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних правил (ст.107) у випадках накладення штрафу державною ветеринарною інспекцією;

• Викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (ч.3 ст.109);

• Пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських поїздах, куріння в вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених місцях у поїздах місцевого та далекого слідкування, а також у метрополітені (ст.110);

• Пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння в неустановлених місцях цих суден (ст.115);

• Керування річковим або маломірними суднами, не зареєстрованими в установленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків (ч.1, 3, 5 ст.116);

• Викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст.116);

• Порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на річкових і маломірних суднах, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ч.1, 3 ст.117).

Треба зазначити, що у разі коли порушник перелічених норм заперечує накладене на нього стягнення, то складається протокол про адміністративне правопорушення і провадження здійснюється у звичайному порядку.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення часто визначають як інститут адміністративного права , що містить норми, які регулюють діяльність уповноважених органів і осіб по застосуванню адміністративних стягнень і сукупність відносин, що виникають при цьому, врегульованих нормами адміністративного права.

При цьому враховується, що провадження може закінчитися виправдання невинного, може бути закрите у зв’язку із закінченням строку давності та за інших підстав (ст.247 КпАП). Таким чином, даний вид провадження далеко не завжди є діяльністю по накладенню і виконанню адміністративних стягнень.

Чіткі орієнтири для вирішення цього питання містить ст.245 КпАП. Вона визначає, що завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; вирішення її в точній відповідності з законодавством; забезпечення виконання внесеної постанови; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

Звідси випливає, що розв’язуються два комплексні взаємопов’язані завдання. По-перше, юрисдикційне (своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови. По-друге, профілактичне виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян в дусі додержання законів.

Отже, провадження в справах про адміністративні правопорушення – це правовий інститут, у рамках якого регулюються процесуальні адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також попередження адміністративних правопорушень.

У запропонованому визначенні немає згадки про норми – основний елемент механізму правового регулювання, однак, поняття правового інституту і регулювання адміністративно-деліктних відносин нічого крім регулюючої функції норм не припускає.

Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження в справах про адміністративні правопорушення, регулюють порядок реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою адміністративних стягнень. Іншими словами, вони регламентують комплекс адміністративно-деліктних відносин.

Основна частина адміністративно-процесуальних норм, тобто правил провадження в справах про адміністративні правопорушення міститься в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Проте процесуальні адміністративно-деліктні відносини регулюються і досить великою кількістю норм, які в КпАП не включено.

По-перше, це встановлені законами України специфічні правила розгляду окремих категорій справ, які вносять зміни до загального порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення. До них, наприклад, належать норми, що регулюють провадження у справах про порушення митних правил, які містяться у Митному кодексі України (глава 2). Зокрема, в ст. 121 даного кодексу міститься норма, яка встановлює, що провадження у справах про порушення митних правил здійснюється у відповідності з Митним кодексом, а у частині, яка ним не врегульована – відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення.

По-друге, це норми підзаконних актів, які уточнюють і конкретизують норми КпАП. Так, у ст. 266 КпАП сказано, що особи, які керують транспортними засобами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп’яніння, підлягають відстороненню від керування ними та оглядові на стан сп’яніння у порядку, визначеному Міністерством внутрішніх справ, Міністерством охорони здоров’я і Міністерством Юстиції.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення тісно пов’язано з цивільним судочинством. Особливо чітко цей зв’язок виявляється на стадії перегляду постанов у зв’язку з оскарженням в суді тих дій органів і посадових осіб по накладенню адміністративних стягнень.

Так, якщо громадянин подає в суд скаргу на постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності, то вона розглядається згідно з нормами статей 236, 237, 244-248 Цивільного процесуального кодексу. Зрозуміло, що це вже не адміністративний, а цивільний процес (провадження в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин). Якщо суд відмовляє у задоволенні скарги або знижує розмір штрафу, справа знову повертається до адміністративного процесу і подальша діяльність провадиться на підставі норм адміністративного права.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення досить тісно пов’язано з кримінальним процесом і може стати продовженням кримінально-процесуальної діяльності. Це відбувається у тих випадках, коли згідно із законом (ст. 7 КПК) кримінально справа припиняється, а правопорушник притягується до адміністративної відповідальності.

Викладене вище свідчить про тісний зв’язок основних процесуальних галузей – адміністративного, цивільного і кримінального процесів.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення є різновидом виконавчо розпорядчої діяльності, і тому в ньому діють загальні принципи управління, такі, як законність, демократизм, гласність, широка участь громадськості тощо. Водночас тут діють і специфічні, зумовлені завданнями даної діяльності принципи. Перш за все це принцип об’єктивної істини і принцип забезпечення права на захист.

З’ясування об’єктивної істини в справах – основне завдання адміністративного провадження. Даний принцип зобов’язує посадових осіб, що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини ті їх взаємозв’язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій підставі виключити однобічний підхід до вибору рішення.

Право на захист реалізується надання особі, що притягається до відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї невинуватості або приведення обставин, що пом’якшують її вину. Названа особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно зі ст. 268 КпАП особа, що притягається до адміністративної відповідальності, може знайомитися з усіма матеріалами справи, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката тощо.

Коли йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі особа, яка притягається до відповідальності, проте, в процесі може брати участь й інший громадянин, безпосередньо заінтересований у справедливому вирішенні справи, – потерпілий. Згідно зі ст. 269 КпАП, потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Якщо в протоколі про адміністративне правопорушення вказано потерпілого, то з моменту складання протоколу ця особа набуває процесуальних прав, передбачених у цій статті. Як і особа, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявляти клопотання про витребування доказів, призначення експертизи, а також подавати скаргу.

Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягання до адміністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права на захист. Воно регламентоване цілим рядом статей КпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287-289, 291-293 та ін.).

Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністративне правопорушення – одна з найбільш важливих гарантій захисту прав особи, як тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обгрунтованості прийнятих у справі рішень і, нарешті, постанови. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених помилок, виявлення недоліків у роботі органів, які розглядають справи про адміністративні правопорушення.

КпАП не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг, Закон України "Про звернення громадян" від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що регламентують даний вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопорушення.

Суб’єктами оскарження є : А) особа, що притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники; г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності громадянина та її юридичний варіант – презумпція невинуватості. Вона полягає в тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, поки інше не буде доведено і зафіксовано в установленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов’язок доказу покладено на обвинувача.

Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою невинуватість, хоча і має на це право. З презумпції невинуватості випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, що притягається до відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдних постанов.

Звідси випливає, що вирішення завдань адміністративного провадження здійснюється за допомогою доведення, яке включає в себе виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненням особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими документами.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили. Йдеться про передбачений КпАП порядок провадження у справі про адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, яким фіксується вчинення правопорушення, повинен бути складений за певною формою уповноваженою на те посадовою особою або представником громадкості (ст. 255 КпАП).

Правом надавати докази користуються особи, що беруть участь у провадженні у справі (особа, що притягується до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою.

Встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обгрунтованості зроблених з їх допомогою висновків.

Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що являють собою засоби збереження та передачі інформації, засоби, за допомогою яких вона залучається до сфери провадження у справах про адміністративні правопорушення. У той же час слід зазначити, що у правовій науці і на практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело відомостей.

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше, якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винності особи в його скоєнні та інших обставинах, що мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похідні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправдні. Проте, для вирішення завдань адміністративного провадження, найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.

По-перше, це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого, учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджувальному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися, репродукуватися в усній формі.

Другим різновидом даних, що одержуються від людей у формі слів, цифр, графіків та інших прийнятих у суспільстві способів інформаційного впливу, є висновки експертів, думки спеціалістів. Рішення про провадження експертизи приймається суб’єктом, що вирішує адміністративну справу. Проте питання призначення і проведення експертизи законом не регулюються. Тому на практиці рішення про провадження експертизи оформляється у вигляді направлень, клопотань тощо. Висновки експертів, свідоцтва спеціалістів широко використовуються, наприклад, для визначення стану сп’яніння, належності речовини до наркотичних речовин, розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру забруднень природного середовища.

По-друге, це: речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації. Основні способи знаходження та залучення джерел матеріальних доказів – догляд, вилучення, надання заінтересованим особам. Формами, якими вони представлені у процесі доведення, є протокол про адміністративне правопорушення, протокол про вилучення речей, довідка про вартість речі тощо.

Речові докази – це предмети матеріального світу, на яких є сліди правопорушення (пом’ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) або які своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини, зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять інформацію у чистому вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна віднести і показання технічних засобів. Вони досить широко застосовуються, наприклад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху автомобілів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану сп’яніння водія.

У документах інформація міститься у перетвореному вигляді, вона передається словами, цифрами, кресленнями, схемами місць подій тощо.

По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати адміністративні провини. Наприклад, інспектор ДАІ, побачивши порушення правил дорожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спостережень використовує як докази в розслідуванні, яке сам і проводить.

У кримінальному процесі такий вид доказів не допускається: якщо особа була очевидцем злочину, вона стає свідком.

В адміністративному юрисдикційному процесі використання таких доказів забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ, держмисливнагляду та ряду інших інспекцій було б набагато складніше виконувати свої правоохоронні функції, своєчасно впливати на винних.

Спостереження уповноваженої особи, за винятком випадків спрощеного провадження, фіксується безпосередньо в протоколі про адміністративне правопорушення.

Уповноважений орган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власними переконаннями, що грунтується на всебічному, повному і об’єктивному дослідженні обставин справи у їх сукупності. При цьому він керується законом і правосвідомістю.

Під оцінкою доказів треба розуміти висновок органу або посадової особи, що розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.

Оцінка повинна бути дана не тільки кожному окремо доказу, але й усім зібраним доказам у їх сукупності. Для цього необхідно вирішити питання про те, чи дозволяє сукупність зібраних доказів зробити достовірний висновок про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, про винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають значення для розв’язання справи. Тільки оцінка доказів у їх сукупності дає підстави дійти достовірних, таких що не викликають сумнівів, висновків з цих питань.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, перш за все, неприпустимість некритичного ставлення до окремих доказів, відсутність будь-яких переваг доказів одного виду над іншими або заздалегідь установленої сили певної кількості доказів. Орган або посадова особа під час оцінки доказів підкоряється тільки закону. Крім того, внутрішнє переконання – це і результат доведення, оцінки доказів, що виражає переконаність у відповідності або невідповідності дійсності тих або інших обставин, важливих для вирішення справи.

Оцінка доказів нерозривно пов’язана із з’ясуванням питання про додержання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів (складання протоколу про правопорушення, провадження особистого огляду, огляду речей тощо).

Докази оцінюють також особи, що беруть участь у провадженні у справі (особа, що притягається до відповідальності, потерпілий та ін.). Це знаходить вияв у їх клопотаннях, поясненнях тощо. Висловлені ними думки допомагають органу або посадовій особі, що розглядають справу, всебічно повно та об’єктивно дати оцінку доказам.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складаються з дій ряду органів та осіб, які беруть участь у провадженні.

Важливу роль у цій діяльності відіграють державні і громадські органи, їх посадові особи, які уповноважені вживати передбачених законом заходів по виявленню і попередженню адміністративних провин, застосуванню виконання стягнень. У провадженні діють й інші учасників: одні захищають свої інтереси, інші притягаються лише при провадженні окремих процесуальних дій, сприяють провадженню.

Роль і призначення, зміст і обсяг повноважень, форми і методи участі органів (посадових осіб) і громадян у справі різні. Їх можна поділити на кілька груп:

1. Компетентні органи і посадові особи, наділені правом приймати владні акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.

2. Суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі: особа, яка притягається до відповідальності, потерпілий та його законі представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, адвокати). На відміну від суб’єктів першої групи, ніхто з представників даної групи не користується владними повноваженнями.

3. Особи і органи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті. Одні з них (свідки, експерти) повідомляють дані повноважному органу або посадовій особі. Інші (перекладачі, поняті) – потрібні для закріплення доказів або забезпечення необхідних умов адміністративного провадження.

Особлива група учасників провадження – громадські організації, товариські суди, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи, навчання або проживання правопорушників. Вони співробітничають з державними органами, допомагаючи їм у здійсненні виховної роботи. У ряді випадків такі учасники провадження мають бути поінформовані про заходи адміністративного впливу, вжиті до винних. Вони можуть подавати клопотання про скорочення строку позбавлені права. Особа, що вчинила правопорушення, може бути звільнена від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації, трудового колективу.^xi

Задачі провадження

Провадження у справах про адміністративні правопорушення визначається як ряд послідовних дій органів державного управління (посадових осіб), юрисдикційних органів, а в окремих випадках і інших суб'єктів, що відповідно до норм адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності і на забезпечення виконання винесеної постанови. Задачами провадження у справах про адміністративні правопорушення, у відповідності зі ст. 245 КпАП України, є: своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясовування обставин кожної справи, вирішення його в точній відповідності до законодавства, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, попередження правопорушень, виховання громадян у дусі дотримання законів, зміцнення законності.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого дотримування принципу законності і принципу презумпції невинуватості, що означає, що особа, притягнута до адміністративної відповідальності, вважається невинуватою до того моменту, доки зворотне не буде підтверджене і зафіксовано у встановленому законом порядку.

Поряд із загальними принципами, що характерні для усього адміністративного процесу (законність, об'єктивна істина, рівноправність громадян перед законом, оперативність тощо),провадження по справах про адміністративні правопорушення значною мірою більше, ніж по інших провадженнях, власний принцип економічності, тому що провадження по справах про адміністративні правопорушення (у порівнянні, наприклад, із карним або цивільним судочинством) обходиться державі значно дешевше. Проте це не означає, що справи повинні розглядатися поверхово.

Стадії провадження

При дослідженні самостійних стадій адміністративного процесу варто керуватися тими положеннями, що стадією може бути визнаний лише той його елемент, якому властива сукупність визначених відмітних ознак, що характеризують якісну і кількісну сторони процесу і даючих можливості відмежувати один етап процесу від іншого. До таких можна віднести такі ознаки: кожна стадія характеризується своїми власними, специфічними задачами; їм притаманне різноманітне коло суб'єктів, що володіють відповідними повноваженнями; являють собою сукупність процесуальних дій і відношень, що здійснюються у визначених просторово-тимчасових рамках і обов'язково завершуються ухваленням рішення, закріпленому у відповідному правовому акті, що дає можливість визначити подальший хід процесу. Крім того, питання про стадії адміністративного процесу необхідно розглядати з двох принципових позицій: по-перше, у плані логічної послідовності учинення визначеного числа дій при внесенні відповідного адміністративно-процесуального акта і, по-друге,. у плані розкриття функціональної характеристики процесуальної діяльності.^xii

Беручи за основу ці загальнотеоретичні положення, можна визначити, що провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється в наступних стадіях:

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складається з чотирьох стадій: порушення справи про адміністративне правопорушення; розгляд справи і винесення рішення у справі; виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. У тих випадках, коли особа, що залучається до адміністративної відповідальності (або потерпілий), не згоден із винесеним у відношенні нього постанови, може виникнути стадія оскарження постанови в справі. Постанову у справі може опротестувати і прокурор. Цю стадію нерідко виносять попереду стадії виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Для правильного й об'єктивного рішення в справі важливе значення мають міри забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Вони використовуються для припинення адміністративних правопорушень, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного розгляду справи і виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення дається (гл. 20, ст. 260 – 267) перелік заходів процесуального забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення: адміністративна затримання, особистий огляд і огляд речей, вилучення речей і документів, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними судами й огляд на стан сп’яніння. Два заходи забезпечення провадження в справі встановлені іншими главами КпАП: доставлення порушника (ст. 259) і його привід (ст. 268).^xiii

Доставлення порушника здійснюється з метою, по-перше, припинення правопорушення, по-друге, складання протоколу про адміністративне правопорушення і, у третіх, встановлення особи порушника. Фактичне здійснення доставлення забезпечується використанням психічного або фізичного впливу.

Залежно від органа, що наділений правом на доставлення, його місця, підстави і цілі можливі такі варіанти доставлення: а) робітники міліції і народні дружинники здійснюють доставлення порушника в міліцію або в штаб ДНД із метою складання протоколу у випадку неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення; б) уповноважені посадові особи, що здійснюють нагляд за дотриманням правил використання засобів транспорту (ст. 222-229, 236 КпАП), можуть доставляти порушника в міліцію у випадках порушеннях використання засобів транспорту, правил про охорону порядку і безпеки руху, правил, спрямованих на забезпечення цілісності вантажів на транспорті, правил пожежної безпеки, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил на транспорті з метою встановлення особистості порушника (якщо в нього немає документів, що засвідчують особу, і немає свідків, що могли б засвідчити його особу);

в) уповноваженими представниками органів природоохорони, працівниками міліції, народними дружинниками, суспільними природоохоронними інспекторами здійснюється доставляння порушника в міліцію або в приміщення сільських або селищних органів самоврядування за вчинення лісопорубки, порушення правил полювання, рибальства й охорони рибних запасів і інші порушення законодавства про охорону і використання тваринного світу з метою встановлення його особистості; г) робітники воєнізованої охорони можуть доставляти порушника в службове приміщення воєнізованої охорони або міліції за вчинення правопорушень, пов'язаних із зазіханнями на об'єкти, що охороняються, інше державне або суспільне майно для припинення правопорушення, встановлення особи порушника й складання протоколу про адміністративне правопорушення.

Доставлення порушника повинно бути зроблено у як можна найкоротший термін. Встановлений максимальний термін перебування порушника в штабі ДНД або приміщенні органів місцевого самоврядування - одна година.

Подібної з розглянутих мір забезпечення провадження в справі є привід порушника у випадку відхилення від явки за викликом до органів внутрішніх справ або суд. Це також примусове доставлення особи в органи внутрішніх справ або суд. Різниця складається в цілі доставлення - привід здійснюється робітниками міліції для забезпечення присутності правопорушника при розгляді справи. Привід припускається лише в випадках, прямо передбачених законом (ч.2 ст.268 КпАП).

Адміністративне затримання - це примусове короткочасне обмеження свободи дій і пересування особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. Його мають право здійснювати тільки органи і посадової особи, уповноважені на це законодавчими актами (ст.262 КпАП). Адміністративне затримання, як правило, не може перевищувати трьох годин. Більш тривалі терміни можуть бути встановлені тільки законодавчими актами (ч.1 ст. 263 КпАП). Так на термін до трьох діб з письмовим повідомленням прокурора протягом 24 годин або з його санкції - до десятьох днів можна затримувати особу, що порушила прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон, якщо ця особа не має документів посвідчуючих його особу. До розгляду справи можуть бути затримані особи, що вчинили дрібне хуліганство (розглядається протягом доби), порушили порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій, проявили неповагу до суду або торгували з рук у невстановлених місцях (протягом трьох діб) і ін.

З метою забезпечення законності при здійсненні адміністративного затримання про це складається протокол, у якому записується дата і місце його складання, данні про особу затриманого, час і мотиви затримання. Затриманому дається право ознайомитися з протоколом і підписати його ( або відмовитися від підпису), повідомити про місце свого перебування родичів або адміністрацію з місця роботи або навчання. Про затримання неповнолітнього повідомлення його батьків або осіб котрі їх заміняють є обов'язковими. Особистий огляд і огляд речей здійснюється з метою виявлення, закріплення необхідних доказів правопорушення і забезпечення подальшого притягнення порушника до відповідальності. Правом на їхнє провадження наділені уповноважені на це посадові особи органів внутрішніх справ, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних органів і прикордонних військ, а на огляд речей - також посадовим особам органів лісоохорони, рибоохорони й органів, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання. Цей список може бути розширений тільки законодавчими актами (ст.264 КпАП). Особистий огляд проводитися уповноваженою на це особою одної статі з порушником при двох понятих тієї ж статі. Огляд речей (багажу, спорядження полювання і рибальства, добутої продукції, транспортних засобів і інших предметів) здійснюється в присутності їх власника. Якщо вони відсутні, то зазначені речі можуть підлягати огляду тільки в невідкладних випадках з обов'язковою участю двох понятих.

Проведення огляду оформляється спеціальним протоколом або про це робиться запис у протоколі про адміністративне правопорушення або в протоколі про адміністративну затримку. Вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об'єктом правопорушення здійснюється посадовими особами, які мають право проводити адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей з метою збереження доказів, а також у залежності від результатів розгляду справи, забезпечення їхньої конфіскації, вилучення, знищення або повернення власникам.

Про вилучення речей і документів складається протокол або робиться запис у протоколі про адміністративне правопорушення, адміністративне затримання або огляді речей.

Стаття 265 КпАП передбачає особливості вилучення окремих видів речей і документів у визначених осіб, а також процесуального оформлення вилучення деяких предметів. До особи, яка скоїла правопорушення під час виконання службових обов'язків, вилучення, особистий огляд і огляд речей застосовуються тільки в невідкладних випадках.

Водії, судноводії і інші особи, що управляють транспортними засобами, річковими і маломірними судами у відношенні яких є достатні підстави вважати, що вони знаходяться в стані сп'яніння підлягають відстороненню від керування цими транспортними засобами або судами й огляду на стан сп'яніння (ст. 266 КпАП). Відсторонення, тобто примусове звільнення транспортного засобу особи, що їм управляє, здійснюється працівниками органів внутрішніх справ. З метою забезпечення законності провадження розглянутих заходів ст. 267 КпАП передбачає можливість їх оскарження заінтересованою особою у вищестоячий орган (вищестоячій посадовій особі) або прокурору.

Порушення справи про адміністративне правопорушення

Стадія порушення справи про адміністративне правопорушення полягає в складанні протоколу уповноваженою на це посадовою особою або представником громадського формування (посадовою особою держадміністрацій, органів внутрішніх справ, органів транспорту, дружинники, громадські інспектора охорони природи й ін.). Перелік осіб, що мають право складати протокол про адміністративне правопорушення, приведений у ст. 255 КпАП України.

Як вже зазначалося, наявність протоколу про адміністративне правопорушення свідчить про порушення справи, причому протокол повинний бути складений уповноваженою особою з дотриманням визначеної встановленої законом форми. У протилежному випадку справу про адміністративне правопорушення не може бути визнано порушеною. У протоколі повинні значитися дата і місце його складання, посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, що склала протокол, відомості про особу порушника, місце, час і суть адміністративного правопорушення, нормативний акт, що передбачає відповідальність за дане правопорушення, прізвища, адреси свідків, що потерпіли, якщо вони є, пояснення порушника й інші дані необхідні для вирішення справи.

Протокол підписується особою, що його склала й особою, що скоїла адміністративне правопорушення. При наявності свідків і потерпілого протокол може бути підписаний також і цими особами.

У випадку відмови особи, що скоїла правопорушення від підписання протоколу в ньому робиться запис про це.

Особа, що учинила правопорушення має право давати пояснення і зауваження до тексту протоколу, що додається до нього, а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання. У деяких випадках, передбачених законом (ст.258 КпАП), протокол про адміністративне правопорушення не складається, але якщо правопорушник оспорює накладене на нього стягнення, протокол про адміністративне правопорушення складається.

Перша стадія провадження по справах про адміністративні правопорушення закінчується з моменту напрямку протоколу органу (посадовій особі) уповноваженому розглядати справи про адміністративні правопорушення. До протоколу повинні додаватися і всі інші матеріали про правопорушення (пояснення свідків, протокол вилучення речей і ін.).

Розгляд справи

Другою є стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення і винесення постанови у справі. Ця стадія полягає в тому, що компетентний орган (посадова особа) здійснює остаточне розслідування в справі і дає правову оцінку діям особи зазначеної в протоколі як правопорушник.

Отримавши матеріали справи, компетентний орган (посадова особа) готує їх до розгляду. При цьому вона вирішує: чи відноситься до його компетенції розгляд даної справи, чи правильно складені протокол і інші матеріали справи про адміністративне правопорушення, чи сповіщені особи, що беруть участь у розгляді справи про час і місце розгляди, чи зібрані додаткові матеріали, чи підлягають задоволенню клопотання особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їхніх законних представників і адвокатів, якщо такі заявлені.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито, як правило за місцем його вчинення. Орган (посадова особа) при цьому встановлює: чи було скоєно адміністративне правопорушення, провину даної особи в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, наявність обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, чи заподіяна матеріальна шкода, чи є інші дані, що мають значення, для правильного вирішення в справі.

За загальним правилом справи про адміністративні правопорушення розглядаються в п’ятнадцятиденний термін з дня одержання органом (посадовою особою), вповноваженим розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення й інших матеріалів справи. Є також і скорочені терміни розгляду справи - одна доба, трьох, п'яти і семиденний терміни. Протягом доби розглядаються справи про виготовлення, переробці або збуту радіаційно забруднених продуктів харчування або іншої продукції, незаконне виготовлення, придбання, збереження, перевезення, пересилка наркотичних засобів або психотропних речовин без цілі збуту в невеликих розмірах, незаконні операції з іноземною валютою і платіжними документами (якщо вартість предмета незаконної операції не перевищує одного офіційно встановленого розміру заробітної плати), дрібне хуліганство і деякі інші. У триденний термін розглядаються справи про виготовлення і використання без відповідного дозволу радіопередавальних приладів, про дрібну спекуляцію, незаконного продажу товарів або інших предметів і ін. У п'ятиденний термін розглядаються справи у відношенні осіб, що скоїли дрібне розкрадання, що займаються виготовленням і збереженням самогону й апаратів для цього, порушують вимоги режиму радіаційної безпеки в місцевості, що стала радіаційно зараженою. У семиденний термін розглядаються справи про адміністративні правопорушення пов'язані із використанням газу, експлуатації газового обладнання, що використовують без урахування використаного газу, про непідготовленість до роботи резервного паливного господарства.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення орган (посадова особа) виносить постанову в справі. Постанова місцевих органів держадміністрації в справах про адміністративні правопорушення приймається у формі рішення.

Ця постанова також має визначену форму і включає: найменування органу (посадової особи), що виніс постанову; дата розгляду справи; дані про особу у відношенні якої розглядається справа; виклад обставин, встановлених при розгляді справи; зміст нормативного акта, що передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте в справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення адміністративними комісіями, райдержадміністрації, районними, міськими судами (суддями) одночасно вирішується питання про відшкодування винним матеріального збитку, тоді в постанові у справі вказується розмір збитку, що підлягає стягненню, порядок і термін його відшкодування.

Постанова у справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи (якщо таке вилучення здійснювалося), а також вказівка про порядок і терміни його оскарження.

Постанова колегіального органа приймається простою більшістю голосів членів колегіального органа, що присутні на засіданні і підписується головуючим на засіданні і секретарем цього органу.

При розгляді справи про адміністративне правопорушення посадові особи крім КпАП і інших нормативних актів загального характеру, керуються також положеннями про органи, представниками яких вони є (наприклад, положеннями про адміністративні комісії й ін.) Своє рішення вони оформляють або шляхом винесення постанови або роблять запис про міри стягнення на протоколі про адміністративне правопорушення. Таке право надане, наприклад, начальнику райвідділу міліції або його заступника.

Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить одну з таких постанов:

1) про накладення адміністративного стягнення;

2) про припинення справи;

3) про застосування заходів впливу, передбачених ст.24-1 КпАП України.

Постанова про припинення справи виноситься при оголошенні усного зауваження, передачі матеріалів на розгляд органів попереднього слідства або дізнання, а також при наявності обставин, передбачених ст. 247 КпАП України. До цих обставин відносяться: відсутність подія і складу адміністративного правопорушення; недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку; неосудність особи, що вчинила протиправну дію або бездіяльність, вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони; видання акта про амністію якщо він усуває адміністративну відповідальність; скасування акта, що встановлює адміністративну відповідальність; закінчення на момент розгляду справи термінів передбачених ст.38 КпАП України (двох місяців із дня правопорушення, а при тривалому правопорушенні – двох місяців з дня його виявлення); наявність по тому самому факті у відношенні особи, що притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення або нескасована постанова про припинення справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи; смерть особи у відношенні якої було розпочато провадження справи.

Якщо була винесена постанова про накладення адміністративного стягнення, то вона оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається під розписку або відсилається особі у відношенні якої воно винесено. Копія постанови в той же термін вручуєтся або відсилається потерпілому за його проханням. У тому випадку, якщо воно відсилається поштою про це робиться відмітка в справі.

Оголошенням постанови в справі про адміністративний правопорушення закінчується стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Постанова про накладення адміністративного стягнення в ряді випадків передбачених ст. 286 КпАП України, обов'язково доводиться до відома громадськості.

Оскарження постанови

Наступною стадією, що виникає не в кожному провадженні в справах про адміністративні правопорушення є стадія оскарження (або опротестування) постанови в справі про адміністративне правопорушення. Наявність цієї стадії є однією з найважливіших гарантії дотримання законності у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Постанову в справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою у відношенні якої воно винесено, а також потерпілим. Існує визначений порядок оскарження постанов про адміністративні правопорушення.

За загальним правилом скарга подається в орган (посадовій особі), що виніс постанову в справі про адміністративне правопорушення, а той протягом трьох діб відправляє її разом зі справою в орган (посадовій особі), уповноваженому її розглядати.

Подання у встановлений термін скарги і винесення прокурором протесту зупиняють виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги або протесту. Виняток складають випадки коли виносяться постанови про застосування мір стягнення у виді попередження або адміністративного арешту, а також у випадках накладення штрафу , стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Орган (посадова особа), що одержав скаргу або протест на постанову в справі про адміністративне правопорушення, перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови, тобто встановлює чи дійсно в діях особи притягнутої до адміністративної відповідальності є склад правопорушення, чи правильно оформлені документи в справі, чи не перевищив орган (посадова особа), що розглядав справу, свої повноваження й інше. Після цього орган (посадова особа), що роздивилася скаргу (або протест), може прийняти одне з таких рішень: лишити постанову без змін, а скаргу або протест без задоволення; скасувати постанову і направити справу на новий розгляд; скасувати постанову і припинити справу; змінити міру стягнення в межах передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення з тим, щоб стягнення не було збільшеним. Якщо з'ясується, що постанова винесено органом (посадовою особою), неправомочним розглядати цю справу, то така постанова скасовується і справа направляється компетентному органу (посадовій особі). Прокурор, що виявив, що рішення в справі або протест на постанову в справі про адміністративне правопорушення незаконні, може опротестувати їх.

Скасування постанови з одночасним припиненням справи про адміністративні правопорушення тягнуть за собою повернення особі, що притягається до адміністративної відповідальності стягнених грошових сум, вилучених або конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень пов'язаних із цією постановою. Якщо не можливо повернути предмет, то повертається його вартість.

Виконання постанови

Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень – завершальна стадія провадження у справах про адміністративну правопорушення. Її суть полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, що призначено правопорушнику постановою.

У процесі виконання постанови особи, винні у вчиненні адміністративного проступку несуть відповідні позбавлення й обмеження особистого, морального або матеріального характеру. Від того як послідовно реалізована постанова про адміністративне стягнення, наскільки справа доведена до кінця в більшості залежить рівень ефективності боротьби з адміністративними правопорушеннями, їх попередженням, результативність виховання громадян у дусі точного і неухильного дотримання законів.

Порядок виконання постанов про адміністративні стягнення врегульовані у КпАП України, митному кодексі України й інших законодавчих актах України.

Необхідною умовою виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є вступ її в законну силу. Це означає, що постанова набула юридичного значення й обов'язкова до виконання.

Відповідно до ст. 289 КпАП України постанова про накладення адміністративного стягнення обов'язкове для виконання державними і суспільними органами, підприємствами, об’єднаннями, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Постанова охоплює не тільки діяльність уповноважених державних органів (посадових осіб), а і поведінку самого порушника. Наприклад, особа, притягнута до адміністративної відповідальності зобов'язана виконувати ті або інші обов'язки накладені на нього постановою. Відхилення від добровільного виконання цієї постанови закликає до необхідності застосування до правопорушника примусових заходів впливу.

Орган, уповноважений приймати постанови до виконання зобов'язаний своєчасно і точно здійснювати цілий ряд дій, встановлених КпАП України й іншими нормативними актами, оформити необхідні документи, направити їх за належністю.

Всі інші юридичні і фізичні особи, причетні до своєчасного і точного виконання постанови (адміністрація підприємств, об’єднань, організацій, банківських заснувань, торгового підприємства й ін.), зобов'язані сприяти органам виконуючи постанову її реалізації. Орган (посадова особа), що виніс постанову про адміністративне стягнення, покликаний здійснювати контроль за правильною і своєчасною реалізацією цього акту, вирішувати питання пов'язані з його виконанням. У відповідності зі ст. 299 КпАП України постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту його винесення, якщо інше не призначено чинним кодексом або іншими законодавчими актами України.

Постанова про накладення стягнення є актом органів управління і набирає силу з моменту його прийняття. Це один з конкретних проявів оперативного характеру адміністративної відповідальності.

Якщо постанову про накладення адміністративного стягнення опротестовано прокурором або оскаржено особою відносно якої вона винесена, або потерпілим, вона виконується після залишення протесту або скарги без задоволення. Винятки складають постанови про застосування заходів стягнень у виді попередження, адміністративного арешту, а також коли штраф накладається на місці вчинення адміністративного проступку. Постанова виконують різні державні органи. При цьому вони здійснюють двояку за своїм характером діяльність: направлення постанов до виконання і безпосереднього їхнього виконання. І та й інша діяльність складає єдину стадію виконання постанов, але є її різними етапами. Перший етап - направлення постанов до виконання, що здійснюють юрисдикційні органи (ті, що вирішують питання про відповідальність винних і виносять постанови про накладення адміністративних стягнень). Відповідальний орган у першу чергу повинний своєчасно направити винесену постанову органу-виконавцю.

У сферу діяльності юрисдикційного органу входить також здійснення контролю за своєчасним і точним виконанням постанов і рішень усіх пов'язаних із ним питань (відстрочка, призупинення виконання постанови й ін.).

Другий етап - безпосереднє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення; воно покладено на уповноважений на це органи (органи внутрішніх справ, судових виконавців, митні органи й ін.).

При веденні справ щодо деяких правопорушень юрисдикційний орган, що виніс постанову, уповноважений сам його виконати. Наприклад, за керування транспортним засобом у стані сп'яніння посадові особи державної автомобільної інспекції можуть накласти на водія адміністративне стягнення у виді позбавлення прав управління транспортним засобом на певний строк. Вони ж виконують винесену постанову шляхом вилучення посвідчення на право управління транспортними засобами. Як відзначалося вище, за загальним правилом постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту винесення. Якщо негайне виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт або штрафу (за винятком стягнення штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення) є неможливим, орган (посадова особа), що винесла постанову, може відкласти виконання постановленого на термін до одного місяця (ст. 301 КпАП України). На практиці виникають такі обставини, за яких провадження у справах про адміністративні правопорушення не повинне здійснюватися, а якщо постанову про накладення адміністративного стягнення все-таки було винесено, його виконання необхідно припинити. У КпАП (ст. 302) зазначено перелік обставин, що виключають можливість початку або подальшого провадження в справі і є підставою для припинення виконання постанови про адміністративне стягнення, якщо воно винесено. До них відносяться: 1) видання акта амністії з умовою, що він усуває застосування адміністративного стягнення; 2) скасування акта, що встановлює адміністративну відповідальність за даний проступок; 3) смерть особи, що підлягає адміністративному стягненню. Стаття 303 КпАП України встановлює терміни давнини по закінченні яких постанови і накладені адміністративні стягнення не підлягають виконанню. Загальний термін давнини - три місяці з дня винесення. У цей термін не включається час на який виконання постанови призупиняється в зв'язку з відстрочкою виконання постанови відповідно до ст. 301 КпАП України, а також із винесенням протесту або подання скарги. З приведеного загального правила про тримісячний термін можливі виключення, що можуть встановлювати й інші більш тривалі терміни для виконання постанов у справах про окремі види адміністративних правопорушень. У відповідності зі ст. 139 Митного кодексу України конфіскація предметів, що є безпосереднім об'єктом порушення митних правил і предметів із спеціально виготовленими схованками використовуваних для переміщення через митний контроль з утаюванням таких предметів, проводитися незалежно від часу вчинення або виявлення порушення митних правил. Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанов про накладення адміністративних стягнень здійснюється органом (посадовою особою), що виніс постанову.

Список використаної літератури

1. Кодекс України про адміністративні правопорушення /Затверджений Законом від 18.12.1984 р.//ВВС України. - Додаток до N51.-ст. 1122

2. Бенедик И.В., Погребной И.М.. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик про административные правонарушения и процесуальная форма. /Производство по делам об административных правонарушениях в органах внутренних дел: Сборник научных трудов - К.,1983, с.13.

3. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України (Загальна частина). Навчальний посібник. – Х.,1999.

4. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 335-346.

5. Котюргин С. И. Про понятие административного процесса/Собрание статей адъюнктов и соискателей.–М.,1966.–С.9-10.

6. Лазарєв Б.М., Лунев А.Е. Основы законодавства про адміністративні правопорушення.//Радянська держава і право,1981,№4–С.21.

7. Салищева Н.Г. Административный процес в СССР.–М.,1968.–С.16

8. Самойленко А.В. Адміністративні штрафи міліції як засіб охорони радянського правопорядку. - К., 1971, с.7

9. Сорокин В.Д. Советское административно-процессуальное право.-Д.,1978.–С.23

10. Сорокін В.Д. Адміністративно-процесуальне право.–М.,1972.– С.70-76.

11. Сорокін В.Д. Проблеми адміністративного процесу.–М.,1978.– С. 296.

12. Функції й зміст норм процесуального права по радянському законодавству. - У кн.: Проблеми правознавства. К., 1980.–С. 16-38.

13. Якуба О.М., Административная ответственность по советскому праву в свете дальнейшего усиления охраны прав личности, автореф. докт. дисс.–Харьков, 1964.–С. 25.

Виноски