НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ЦІВІЛЬНОГО І СІМЕЙНОГО ПРАВА

КУРСОВА РОБОТА З ДИСЦИПЛІНИ: цивільне та сімейне право України

ТЕМА: Фізичні особи як суб’єкти
цивільного права

Виконав: IGFM

Харків

2003 р.

План.

1. Вступ.

2. Поняття фізичної особи.

3. Правоздатність фізичних осіб.

4. Дієздатність фізичних осіб.

5. Питання участі фізичних осіб у цивільних правовідносинах.

6. Міжнародна правосуб’єктність фізичних осіб

7. Висновок.

Вступ

Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадяни­на на сьогодні є найважливішою проблемою внутріш­ньої та зовнішньої політики усіх держав світової спів­дружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в конституції Пилипа Орли­ка 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду нале­жить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покла­дали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого.

Остаточне ж становлення прав людини і громадя­нина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за доби бур­жуазних революцій свободи людини. У Декларації не­залежності СІЛА 1776 р. проголошено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., визначено:

1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.

2. Мету кож­ного державного союзу становить забезпечення при­родних і невідчужуваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню.

Свобода людини — є вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права люди­ни природні, тобто пов'язані з самим її існуванням і роз­витком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкрети­зують можливість діяти у межах, встановлених її право­вим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід за­значити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборо­нено чинним законодавством. Свободу людини харак­теризує також принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріп­люють демократичні конституції, у тому числі й Кон­ституція України. Водночас свобода людини як об'єк­тивна реальність виходить за межі, врегульовані пра­вом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам'я­тати, що поняття свободи може мати неоднакове тлу­мачення, оскільки, з одного боку, свобода характери­зує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується у можливості вчиняти конк­ретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють понят­тя "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людсь­кою істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізич­на особа. За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність(ст. 29), право на невтручання в особис­те та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сфе­рою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єд­нання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолют­ного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів.

На нашу думку, необхідно звернути увагу на слова Основного Закону про те, що кожен має право захищати свої права не забороненим законом способом. А чи мо­жна передбачити в законі всі негативні наслідки самоза­хисту цивільних прав і заборонити їх? Відомі випадки, коли власники земельних ділянок створювали самосуд над особами, які посягали на їх власність. Але, крім за­кону, є ще моральні норми, яких теж потрібно дотриму­ватись при самозахисті цивільних прав.

Зловживання правом - це особливе цивільне право­порушення. Специфіка його в тому, що дії порушника випливають з належних йому прав, але при цьому пору­шують права й охоронювані законом інтереси інших осіб. Відомі випадки, коли особа використовує свої пра­ва виключно з метою заподіяти шкоду іншій особі (такі дії порушника називаються шиканою). Шикана може бу­ти як матеріального, так і процесуального характеру.

Поняття фізичної особи

Правовий статус громадян (фізичних осіб) як суб'єктів ци­вільного права. Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відно­синах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли лю­дина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист грома­дянина як особи, як суб'єкта права.

Варто усвідомити, що суб'єктом права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок виро­блених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежніс­тю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обме­женими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гід­ність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зу­мовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випад­ку, якщо в законі не передбачено подібної підстави при­пинення правовідносин) або призводити до інших нега­тивних для порушника наслідків.

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правозда­тність і цивільна дієздатність.

Серед суб'єктів конституційного права слід виділити фізичних осіб. Особливий характер має конституційна правосуб'єктність депутатів пред­ставницьких органів, насамперед депутатів загальнонаціональних пред­ставницьких органів — парламентів та установчих зборів (конституційних асамблей). Конституційна правосуб'єктність депутатів пов'язана з компе­тенцією відповідного органу. Депутати не є посадовими особами. Вони ре­презентують представницький орган і водночас є його органічною части­ною. Іноді конституційною правосуб'єктністю наділяються групи депутатів. Наприклад, певні групи депутатів мають право утворювати парламентську фракцію або звертатися з інтерпеляцією (запитом) до уряду. В ряді країн визнається лише групова депутатська законодавча ініціатива.

Спеціальна правоздатність характеризує конституційно-правовий статус виборців. До того ж у деяких країнах групи виборців також висту­пають у ролі суб'єкта конституційного права, будучи наділеними правом так званої народної законодавчої ініціативи.

На відміну від депутатів і виборців, громадяни мають не спеціаль­ну, а загальну політичну (конституційну) правоздатність. Суб'єктами кон­ституційного права є також іноземці й особи без громадянства. Вони наділені певними правами і несуть обов'язки. Обсяг конституційної пра­воздатності громадян у цьому випадку є вихідним і звичайно ширшим, ніж у інших відповідних категорій населення.

Цивільна правоздатність - це здатність громадянина мати цивільні права і обов'язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широко­му і вузькому значенні. У широкому значенні під пра­воздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність» застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не по­в'язана з іншими галузями права. Чисельні норми конс­титуційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють від­носини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мі­рою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент наро­дження. Це означає, що ще до народження людини сус­пільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав лю­диною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чин­не законодавство України не встановлює якогось міні­мального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його наро­дження.

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так, Пленум Верхо­вного суду України в постанові «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звер­нув увагу судів на те, що особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого¹. Припустимо, що одразу ж після на­родження дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла, чи відкри­вається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Керуючись зазначеною постановою Пленуму Верхо­вного суду, потрібно дати негативну відповідь. А якщо так, то виникає запитання: яке практичне значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з мо­менту народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. 30 цивільного кодексу закріпив пра­вило, згідно з яким дитина не вважається народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.

Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на за­няття підприємницькою діяльністю, вибір місця прожи­вання тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та ін­ших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та ін­шою, не забороненою законодавчими актами, діяльніс­тю; самостійно або разом з іншими громадянами і орга­нізаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору на­уки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної право­здатності – добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження циві­льної правоздатності може бути випадок, коли громадя­нин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної пра­воздатності є також закріплена в законодавчих актах за­борона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаю­чи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава по­винна компенсувати його пільгами соціального та ін­шого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням по­рядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Пев­но, саме це призвело до того, що в літературі панує дум­ка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення грома­дянина права займати окремі посади або займатися пев­ною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздат­ності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян не відповідає ст.12 ЦК України і призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

– здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд², позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);

– застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охорони здоров'я (здійснення спеціальних заходів профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань);

– є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворю­вання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання³);

– не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може пе­ревершувати 20 років);

– виконується під контролем спеціальних державних органів.

У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважа­ти вирок суду про застосування виняткової міри пока­рання – смертної кари – рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів⁴. Не аналізуючи цього твердження, підкреслимо, що смертна кара – найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним – і її правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення пра­воздатності.

Інша справа, що не можна позбавити цивільної пра­воздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавс­тво України не знає такої міри покарання, як позбав­лення прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздат­ності⁵.

Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність – це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фак­тично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Напри­клад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне су­б'єктивне право авторства лише після того, як він ство­рить такий твір, втілить його в якусь форму.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна діє­здатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов'язків розуміють не лише набуття цивіль­них прав і створення обов'язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покла­дені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійсню­вати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в мі­ру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я гро­мадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність по­ведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розріз­няють дієздатність повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття – вісімнад­цятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористав­ся таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути оголошений повністю діє­здатним, якщо він працює за трудовим договором, у то­му числі й за контрактом, або за згодою батьків (усино­вителів) чи піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх заміню­ють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по до­сягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні гро­мадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це за­гальне правило. Але є й виключення з нього. Так, непо­внолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновни­ками і членами громадських об'єднань – молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі пра­ва. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р. таким віком визна­чався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації на­стання неповної дієздатності також зв'язує з досягнен­ням 14 років.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтува­тися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні по­бутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиня­ється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недіє­здатним.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Об­межений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди.

Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює дві необхідні умови для прийняття такого рішення:

а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) як наслідок цього – тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім'ї.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути слу­жбові акти працівників міліції, інших органів, що підт­верджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище сім'ї алкоголіка або наркомана. Враховується також матеріальне становище його самого.

До компетенції суду входить лише прийняття рішення про обмеження дієздатності або про відмову в задо­воленні заявлених про це вимог. Вирішення інших пи­тань, що пов'язані з обмеженням дієздатності (наприк­лад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання судовим рішенням чинності.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також спрямований на бо­ротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними ре­човинами. Свого часу цьому інститутові надавалося ве­лике значення для запобігання порушень громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого став­лення до праці, сім'ї, дотримання правил соціалістич­ного співжиття.

Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ста­вив законодавець, вводячи цей інститут у такому вигля­ді, як це передбачено в ст. 15 ЦК України?

Можна з упевненістю сказати, що такої мети не досягнуто. Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не борються. Йде масовий розпродаж спиртних напоїв, причому їх вибір необмежений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то чи доцільна в ЦК України ст. 15?

В існуючій редакції недоцільна. Привнесення в цивільний кодекс публічного інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає цивільному праву як приватному праву. Боротися з цим злом треба з допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального).

Що ж до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце і застосовуватися на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов'язків стосовно людей, про яких він зобов'язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти – непрацездатних батьків; які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов'язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страждають і його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності мусить бути будь-яке систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого громадянин ставить себе або непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище.

Звертатися до суду із заявою про обмеження грома­дянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатрич­ні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на ліку­ванні, то за місцем знаходження лікувально-профілак­тичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засу­дження громадянина до позбавлення волі. Під час від­буття покарання засуджений не може самостійно уклада­ти угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім по­в'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості грома­дянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким гро­мадянином може призвести до не передбачуваних наслід­ків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

Слід звернути увагу також на те, що чинне законо­давство України не враховує специфіки перебігу душев­ної хвороби. Адже відомі випадки, коли душевно хворий у певні періоди може розуміти наслідки своїх дій, стави­тися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі хворі або зовсім не визнаються недієздатними, або суд не враховує такого їх стану.

Громадянин вважається недієздатним з часу набран­ня чинності рішенням суду про визнання його недієздат­ним.

Разом з тим Пленум Верховного суду УРСР в поста­нові від 20 березня 1972р. «Про судову практику в спра­вах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним» передбачив виключення з цього положен­ня. У випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд, на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судо­во-психіатричної експертизи та інших даних щодо пси­хічного стану громадянина, може зазначити у рішенні – з якого часу громадянин є недієздатним.

У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

Місце проживання. Визнання громадянина безвісно від­сутнім або оголошення його померлим. Місцем проживан­ня закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).

При виборі місця проживання виявляється воля діє­здатної особи, але при цьому слід мати на увазі, що за­конодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця прожи­вання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем про­живання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнаєть­ся місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце проживання.

Точне визначення місця проживання має велике зна­чення для стійкості цивільних правовідносин, для нале­жного захисту цивільних прав.

З місцем проживання закон пов'язує місце виконан­ня зобов'язань. Так, згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання зобов'язань не визначене, виконання повинно бути проведено:

1) по зобов'язанню передачі будівлі – за місцем зна­ходження будівлі;

2) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зо­бов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) – за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор під час виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, – то в новому місці прожи­вання кредитора з віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця;

3) по всіх інших зобов'язаннях – за місцем прожи­вання боржника, а якщо боржник є юридичною осо­бою – за місцем її знаходження.

За місцем проживання спадкодавця, як правило, від­кривається спадщина (ст. 526 ЦК України).

Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним правилом ви­значається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв'язку із стягненням аліментів, від­шкодуванням шкоди, заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядати­ся за місцем проживання позивача.

Як бачимо, з місцем проживання закон зв'язує ви­никнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на майновий та інший стан громадян.

Слід також звернути увагу на те, що трапляються ви­падки, коли громадянин тривалий час відсутній у місці постійного проживання, не повідомляє про своє місце знаходження, а заходи по встановленню його місця зна­ходження не дають позитивних наслідків.

Виникає невизначеність у правовідносинах за участю відсутнього. Якщо ця невизначеність тягне за собою юридично значимі наслідки, то зацікавлена особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-пра­вових інститутів: «Визнання громадянина безвісно відсу­тнім» і «Оголошення громадянина померлим».

Визнання громадянина безвісно відсутнім може мати місце при встановленні таких умов:

а) громадянин протягом року відсутній за місцем постійного проживання;

б) про місцезнаходження громадянина протягом цьо­го ж строку зацікавленим особам нічого не відомо;

в) вжиті заходи для встановлення місця перебування громадянина не дали результатів;

г) питання, заради яких заявник просить визнати громадянина безвісно відсутнім, є юридично важли­вими і не можуть бути вирішені без такого визнання.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком безвісної відсутності вва­жається перше число місяця, що йде за тим, у якому бу­ли одержані останні відомості. Коли ж неможливо вста­новити місяця, в якому були одержані останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку починається з першого січня наступного року.

Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснює­ться в судовому порядку за місцем його постійного про­живання.

Суд, крім врахування свідчень заявника про розшук безвісно відсутнього, вживає заходів для встановлення точніших відомостей про відсутнього (надсилає запити до органів внутрішніх справ, інших правоохоронних ор­ганів, виконкомів місцевих рад тощо).

Якщо заявник просить визнати безвісно відсутнім громадянина, стосовно якого порушена кримінальна спра­ва і який з місця постійного проживання зник, поруши­вши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання цього громадянина безвісно відсутнім і, якщо умови будуть встановлені, — винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такого громадянина безвісно відсутнім не повинно впливати на діяльність правоохо­ронних органів по розшуку цієї особи. Те ж саме можна сказати і про оголошення особи померлою.

Які ж правові наслідки визнання громадянина безві­сно відсутнім?

1. Над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка. З цього майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається заборгованість по інших зобов'язаннях безвісно відсутнього (ч. 1 ст. 19 ЦК України).

2. Неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, не­працездатні батьки, дружина, незалежно від віку і праце­здатності, якщо вона доглядає дітей безвісно відсутньо­го, які не досягли восьми років, вправі вимагати призна­чення їм пенсій у зв'язку з визнанням годувальника без­вісно відсутнім (ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.)

3. Дружина безвісно відсутнього набуває право розі­рвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАГС (ст. 42 КпШС).

4. Припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, дія доручення, договір підряду).

Якщо після визнання громадянина безвісно відсутнім він з'явиться в місці свого постійного проживання, або буде встановлене його місце перебування, то суд на під­ставі заяви зацікавлених осіб скасовує рішення про ви­знання цього громадянина безвісно відсутнім.

Всі правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім в разі його повернення подальшому виконан­ню не підлягають.

Оголошення громадянина померлим провадиться в су­довому порядку за таких умов:

– громадянин протягом трьох років відсутній за міс­цем свого постійного проживання;

– протягом цього ж строку ніяких відомостей про його місцезнаходження не надійшло;

– вжиті заходи для встановлення місця перебування цього громадянина не дали результатів;

– визнання юридично поважними причини, заради яких заявник просить визнати громадянина померлим.

Якщо громадянин пропав безвісті за обставин, що загрожували смертю, або є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку то трирічний строк скорочується до шести місяців. Військовослужбов­ці або інші громадяни, які пропали без вісті у зв'язку з воєнними діями, можуть бути в судовому порядку оголошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

Як бачимо, є чимало спільного в діях суду при підготовці та розгляді справ про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошенні громадянина померлим. Але кожний з цих правових інститутів має й певні особливості. Різняться в них правові підстави їх виникнення і деякі юридичні наслідки. Оголошення громадянина померлим призводить до настання фактично таких же правових наслідків, як і при настанні смерті громадянина.

Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди ( Із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду № 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

Відповідно до положень Конституції України ( 254к/96-вр ), зокрема статей 32, 56, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів. (Абзац преамбули в редакції Постанови Пленуму Верховного суду № 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

3. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

4. Відповідно до ст.137 ЦПК ( 1502-06 ) у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. При недотриманні позивачем зазначених вимог настають наслідки, передбачені ст.139 ЦПК ( 1502-06 ).

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. ( Абзац пункту 5 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5

9. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

МІЖНАРОДНА ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Суб'єкти міжнародного права повинні:

• бути реальними (активними, діючими) учасниками міжнародних відносин; володіти міжнародними правами й обов'язками;

• брати участь у створенні норм міжнародного права; мати повноваження по забезпеченню виконання норм міжнародного права.

• Проблема визнання індивіда суб'єктом міжнародного права є дискусійною, багато в чому спірною.

Але, разом із тим, у будь-якому правопорядку фізичні особи є суб’єктами права. Всі їх об’єднання – юридичні особи, публічні чи приватні, прибуткові чи неприбуткові, створені самими фізичними особами з метою реалізації й забезпечення своїх власних прав. Фундаментальні права фізичних осіб є первинними і вищими від прав юридичних осіб. Ці положення поширюються і на міжнародний правопорядок. Проте сьогодні держави змогли досягти такого статусу в міжнародному суспільстві, що дозволив їм вважати себе єдиними суб’єктами міжнародного права. Ця позиція на практиці веде до руйнування міжнародного права. Вона дуже швидко втрачає своїх прихильників і захисників, так як вона не відповідає міжнародному позитивному праву.

Міжнародний статус фізичних осіб

Міжнародна відповідальність індивідів

Статут Міжнародного військового трибуналу 1945 р. визнає індивіда суб'єктом міжнародно-правової відповідальності. Керівники, організатори, підбурювачі і підсобники, що брали участь у складанні або в здійсненні загального плану або змови, направленого на здійснення злочинів проти миру, військових злочинів і злочинів проти людяності, несуть відповідальність за всі дії, довершені будь-якими особами з метою здійснення такого плану. Посадове положення підсудних, їх положення як глави держави або відповідальних чиновників різних урядових відомств не повинне розглядатися як основа для звільнення від відповідальності або пом'якшення покарання; дії підсудного по розпорядженню уряду або наказу начальника, не звільняє його від відповідальності..

Суб'єктами відповідальності є представники державної влади і приватні особи, які виступають як виконавці цих злочинів або співучасники таких злочинів або безпосередньо підбурюють інших осіб до здійснення таких злочинів, або беруть участь в змові для їх здійснення, незалежно від міри їх, завершеності, так як і до представників державної влади, що допускає їх здійснення:

• Згідно з Конвенцією про не вживаність терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р. у разі здійснення якого-небудь злочину, а саме військових злочинів і злочинів проти людства, незалежно віл того, чи були вони скоєні під час війни або в мирний час, як вони визначені в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу, не застосовуються терміни давності, а держави-учасниці Конвенції зобов'язані вжити всі необхідні внутрішні заходи законодавчого або іншого характеру для видачі цих осіб.

• Конвенція про попередження злочину геноциду й покарання за нього (1948 р.) також визнає індивіда суб'єктом міжнародно-правової відповідальності. Особи, що здійснюють геноцид або які-небудь інші діяння (наприклад, співучасть у геноциді, змова з метою здійснення геноциду), підлягають покаранню, незалежно від їх посади і службового становища. Особи, звинувачені в здійсненні геноциду й інших подібних діянь, повинні бути судимі компетентним судом тієї держави, на території якого було скоєне це діяння, або міжнародним карним судом, створеним державами - учасниками Конвенції або ООН.

Право індивіда на звернення в міжнародні судові установи

Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р.) надавала право будь-якій особі або групі осіб направити петицію в Європейську Комісію з прав людини з переконливими доказами того, що ця особа є жертвою порушень її прав відповідною державою - учасником Конвенції. В даний час такі позови подаються безпосереднього Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до Конвенції ООН із морського права (1982 р.) фізична особа має право пред'явити позов державі – учасниці Конвенції і вимагати розгляду справи в Трибуналі з морського права.

Співвідношення понять “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Перед тим, як розглядати права людини і громадянина, важливо спів ставити між собою категорії “людина”, “особистість”, громадянин.

У різних науках у тому числі й державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовуватися різні поняття: “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Позначаючи один і той самий об'єкт, кожен з цих термінів, характеризує різні якості одній й тієї самої істоти.

Термін «людина» визначає людську істоту з природної точки зору як невід'ємну частину живої природи, живий орга­нізм, що підкоряється біологами законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільно­го способу буття разом із собі «здібними. Тобто кожна люди­на народжується на світ з ознаками належності до людсько­го роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй і які змінюються і розвиваються в неї упродовж життя (вік, зовнішність, розум, стать, звички тощо).

Але людина народжується не на безлюдному острові, а в певній сім'ї, певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і за різних обставин свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в якому вона живе, навчається, працює. Наприклад, якщо Ви учень, то у Вас виникають стосунки з іншими учнями, вчителями, з дирек­тором школи; якщо Ви продавець, то у Вас виникають стосунки 3; покупцями, постачальниками, співробітниками, податковою інспекцією тощо.

Права людини – це охороняємо законом міра можливої поведінки, направлена на задоволення інтересів людини. Це універсальна категорія, яка приставляє собою витікаючи із самої природи людини можливості користуватися елементарними, найбільш можливими благами в умовах безпечного, вільного існування особистості в суспільстві

Поняття «особа» саме й вико­ристовується для позначення людини —учасника суспільних відносин і свідомої діяльності. Іноді його розуміють також як систему суспільне вагомих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або спільноти людей, хоча в цьому випадку здебільшого вживають термін «особистість».

Особистість — це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна

людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість — це єдність загальних і індивідуальних типових і своєрідних якостей людини. Проте, це зовсім не означає, що поняття "особистість" не включає природне,

біологічне, а поняття "людина" — соціальне. Це не і правильно тому, що конкретний індивід завжди виступає і як єдність соціального і біологічного, як цілісна, єдина система.

Поняття особистість характеризує людину з соціальної сторони, як розуміючу себе, своє місце і роль в суспільстві, відповідальність перед ним (можливі випадки, коли людина в силу різноманітних об‘єктивних і суб‘єктивних причин не володіє якостями особистості, наприклад звуження в чому - небудь).

Особистість – це індивідуальне значення сукупності соціально-важливих якостей людини, виявлених у відносинах між людьми. Поняття особистості, особливої характеристики окремої людини органічно зв‘язані з суспільством, його особливостями. Суспільство – це історично розвинута система відносин між людьми, продукт взаємо праці людей в процесі їх спільної життєдіяльності. Суспільство і особистість – це явища, які існують в нерозривному поєднанні.

Людина народжується не тільки в певному суспільстві, а й у певній державі. Поняття «громадянин» означає зв'язок особи з правовою системою держави, громадянином якої він є, і те, що особа має визначену правоздатність саме в цій держа­ві чи перебуває під юрисдикцією цієї держави. Наприклад, громадянин Франції, громадянин України.

Спільним для понять «особа» і «громадянин» є те, що вони стосуються тієї самої людини, але «особа» визначає її місце в суспільстві, а «громадянин» —у державі. «Особою», тобто членом суспільства, можуть бути не тільки громадя­нин конкретної держави, а й іноземець та особа без грома­дянства, які проживають на території цієї держави. Водно­час людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Існують «особи», які з тих чи інших причин у правовому відношенні не пов'язані з жодною державою; це особи без громадянства—«апатриди». Трапляються також випадки, коли особа одночасно належить до двох, а подекуди і більшої кількості держав. Такі особи називаються «біпатри­дами».

Громадянство — це стійкий правовий зв'язок особи І конкретною державою. Держава визнає і гарантує права га свободи людини, захищає її за межами держави. В свою чергу, громадянин має дотримуватися законів і приписі» держави, виконувати встановлені обов'язки. Юридичне закріплена система цих прав, обов'язків і законних інтересів, реалізацію і захист яких бере на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє його від інозем­ців та осіб без громадянства. У державах з монархічним державним устроєм терміну «громадянство» відповідає, ми правило, термін «підданство».

Поняття "громадянин", відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особи­стості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступа­ють у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу.

Права громадянина – це забезпечена охороною закону міра юридично можливої поведінки, направлена на задоволення інтересів не всякої людини, а лише тієї, яка знаходиться в міцному правовому зв‘язку з конкретною державою.

Висновок:

Значення, місце та сприйняття суспільством поняття „фізична особа” за останнє десятиріччя наповнилось більш глибоким змістом, ніж у період комуно-тоталітаризму. Поняття прав людини, імплементації норм міжнародного права до національного законодавства наповнює більш значимим змістом це поняття. Частішають у судовій практиці з цивільних питань рішення, стосовно захисту та забезпечення невід’ємних прав людини, особи, громадянина.

Але, на жаль, такі прецеденти ще не мають стійкої тенденції до всеохоплюючої практики. Поняття делікту (відшкодування збитків) фізичним особам ще, здебільшого, носять поодинокий характер, базуючись на горезвісному, так званому „залишковому принципі”.

Аналізуючи логіку розвитку такого повільного поступу втілення у життя країни, принципу рівності усіх суб’єктів цивільних правовідносин, можна припуститися гіпотези, що правовий нігілізм, “подвійні стандарти” щодо застосування норм права та декларований, але здебільшого не втілений у життя принцип верховенства закону ще буде довго лихоманити суспільство, поки не підуть у минуле прихильники “методів сталінщини” у виконанні Єжова, Генріха Ягоди, Лаврентія Берії, Вишинського, Балецького та їм подібних. Хоча останні, за виключенням їх послідовника Андрія Вишинського, який був похований у Кремлівській стіні, самі стали жертвами, і, за його термінологією, були: “…расстреляны, как бешенные собаки...”.

Оскільки усі ми, здебільшого, вийшли з двох іпостасей – одні з таборів ГУЛАГу – інші з „шинелі залізного Фелікса” але усі, без виключення, знаходилися на тлі задротяної імперії, яка нагадувала величезний котел наповнений самоїдськими створіннями, які і по сьогодні схильні поїдати ближніх базуючись на сумнозвісному принципі „целєсообразності”.

Отже, історично, практично все ХХ сторіччя на просторах нашої країни фізична особа (громадянин, особистість, людина) були лише матеріалом (гвинтиком) для приводу в рух державного механізму з декларованим, але не забезпеченим на практиці захистом прав фізичних осіб на усіх щаблях суспільної драбини. А особи, що по холуйськи

Тому, можливо, нове покоління юристів, зокрема виховане Національним університетом внутрішніх справ, втілить у життя засади гуманізму, демократії та принцип верховенства закону. І про страшне минуле України наші нащадки знатимуть тільки з підручників історії. А усі ми будемо з гордістю називати себе громадянами України.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України – К. 1996

2. Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” // Голос України, 1995. – 3 січня.

3. В. Бірюков, Ю. Заіка, В Співак Цивільне право України Загальна частина, К., Наукова думка 2000.

4. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1993. – № 2. – С. 77.

5. Основи законодавства України про охорону здоров’я // Відомості Верховної Ради України, 1993. – № 4. – Ст. 53.

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України (спеціальний випуск).. – С. 72.

7. Гражданское право (в вопросах и ответах) - Х., «Одиссей».2001

8. Гражданское и семейное право ( Учебно-практический справочник) - Х., «Одиссей» 2000

9. Житлове законодавство України – К., Юрінком, 1998

10. Збірка договорів ради Європи – К., Парламентське видавництво 2000

11. Цивільний кодекс України ° Цивільний процесуальний кодекс України К., Юрінком, 2001