Національний університет

“Києво-Могилянська академія”

Реферат

З політології
На тему:

Суб’єкти сучасної Української політики в Інтернет та вплив мережі на формування їхнього політичного іміджу.

Виконав:
Студент ФСНТ-1, група 1

Бистряков Кирил Андрійович

Перевірив:
Старший викладач

Могилевська Вікторія Петрівна

Київ 2000

Зміст

Зміст.....................................................................................2

1. Вступ............................................................................3

2. Політика в Уанеті.......................................................3

3. Сучасні політики в Інтернет
   та закономірності їх приходу до мережі...............6

4. Висновки...................................................................19

5. Ресурси......................................................................21

1. Вступ

На порозі третього тисячоліття в світі відбувається нова технологічна революція. Україна поставлена перед вибором: або безнадійне відставання, або рух на випередження. Другий шлях єдино перспективний, він дає нам шанс не залишитися на узбіччі світового розвитку. Успіх цього напряму досягається, як правило, за рахунок «точкової концентрації» найбільш ефективно працюючого потенціалу суспільства, при цьому ставка робиться на інтелектуальний продукт. Там, де «сектори зростання» діють уже не один рік, досягнуті вражаючі результати. Наприклад, Індія, яку прийнято було вважати країною третього світу, перетворюється в «економічного тигра» завдяки успішній реалізації концепції програмно-технологічних парків. У державі нараховується 1,8 тис. фірм- розробників програмного забезпечення, в 1998 році Індія виробила 16,7% усього програмного забезпечення в світі. За оцінками експертів, індійський ринок буде одним із найбільш динамічних у майбутньому десятилітті. У США успішно функціонує легендарна Силіконова Долина в Каліфорнії. Це світовий центр комп’ютерного, програмного та Інтернет-бізнесу, на який припадає 20% світового виробництва обчислювальної техніки. У Силіконовій Долині працює один мільйон чоловік, причому 400 тис. мають, як мінімум, ступінь бакалавра.
Закономірно виникає питання: чи здатна повторити подібні стратегії соціально-економічного менеджменту Україна?
Це питання протягом достатньо великого проміжку праці було дуже популярним. Одним з найкращих, на мою думку, головні аспекти цього питання були висвітлені Євгеном Уткіним (головою корпорації «Квазар-Мікро»). Чому саме ним? Бо власне корпорація «Квазар-Мікро» виступила з ініціативою створення Української Хай-Тек Зони /hi-tech zone ua/ для українських розробників програмного забезпечення і Інтернет технологій. Основною метою проекту є підтримка та збереження вітчизняного інтелектуального потенціалу в сфері інформаційних технологій. Ідея проекту вже знайшла підтримку компанії «Інтел», а «Квазар-Мікро» збирається виступити постачальником технологій для майбутніх технопарку та бізнес-інкубатора. При оптимальних умовах проект може бути реалізований протягом декількох місяців.

2. Політика в Уанеті.

Так, дійсно – Україна стала активним учасником комп’ютерної революції, але чи в усіх її аспектах? Інтернет з’явився в нашій країні вже давно, і, звичайно, першими з’являлися ресурси пов’язані з комп’ютерною технікою. З плином часу колекція тематичних ресурсів поповнювалася: З’являлися розважальні ресурси, фінансові, і згодом політичні. Поряд с цим з’являлися різні системи підрахунку кількості та аудиторії відвідувачів кожного типу ресурсів, і ця система показала, що про політику в Уанеті читає аж кожний сотий з тих піввідсотка населення України, що звуться «постійні відвідувачі мережі». Цьому феномену можна дати два пояснення. Перше: політизованість аудиторії Інтернету набагато нижча, ніж у середньому по Україні (що не зовсім правдоподібно). Друге: якість і форма подання політичної інформації на цих сайтах, м’яко кажучи, не сприяють лавиноподібному притоку громадян, які прагнуть політпросвіти (виглядає набагато переконливіше). Можливе третє пояснення — народ і радий був би почитати, та не знає, де — важко визнати спроможним: той, хто шукає, тут обов’язково знайде. Хоча, може, хтось не шукає внаслідок банальних лінощів або ж недостатнього знайомства з інформаційно-пошуковими можливостями Уанету. Аналогічна проблема слабкої відвідуваності характерна й для щоденних інтернет-газет, в яких, крім іншого, розповідається й про політику. Хоча тут, звичайно, картина дещо приємніша — не політикою єдиною живуть їхні читачі. Наприклад на сайті ProUa з’явилися рейтинги провідних мережевих ЗМІ з «політичним ухилом» у період з 17 вересня по 5 листопада. За цими даними, за неповнi два місяці рейтинг у Кореспондент. Net зріс на 146%, ProUa — на 55% і «Української правди» — на 54%. Цифри вражають. Доки не переведеш їх у кількість реальних відвідувань. Виявляється, що максимальний результат — це 1645 відвідувачів у Uatoday в один зі «щасливих» для неї днів. З 250 тисяч постійних відвідувачів мережі і 100—150 тисяч тих, хто періодично заходить. Отже спробуємо докладніше розглянути причину такого низького рейтингу саме політичних сайтів – саме тих які цікавлять нас як об’єкт дослідження. Політичні сайти та, з деякими обмовками, громадсько-політичні газети в Уанеті можна порівняти з «гуртками за інтересами», до яких входять самі видання та їхні читачі. В цьому сенсі наші проекти скоріше можна назвати камерними віртуальними театрами, ніж форумами для широкого спілкування. Це такі собі центри так званого інтернет-співтовариства, що формується й має свої принципи спілкування, свою аудиторію, цікаві для себе теми. Або, іншими словами, Інтернет-касти, слабо відкриті для широкого проникнення ззовні. У цьому, мабуть, полягає відмінність українських проектів від тих же російських: навіть у Gazeta.Ru аудиторія на один-два порядки більша, ніж у наших газет. І річ, мабуть, не лише в тому, що аудиторія Рунету набагато численніша, ніж Уанету: кількість 20—30 тисяч щоденних відвідувачів автоматично передбачає відмову від «камерного» принципу спілкування та вихід на якісно інший рівень. Головне — це принцип: або створення проекту, націленого на вихід з мережевого простору й реальний вплив на реальне ж життя, або створення у віртуальному просторі «езотеричного» гуртка за інтересами, де головне — виговоритися авторам, злити замовлений компромат, поспілкуватися з «близькими по духу» і т. Ін. Як приклад того, що з’являється на політсайтах в Уанеті, візьмемо кілька публікацій лідера — видання Part.org.ua, яке по рейтингу Ping’а в розділі «Політика» посідає перше місце. Головною новиною минулого тижня для українських політичних інтернет-видань, звичайно ж, були вибори в Америці. Всі вони невтомно пояснювали своїм читачам значення окремо взятого штату Флорида для долі демократичної Америки та всього світу загалом. І України передусім. Але найбільш цікавий прогноз на тему «Україна та Америка», на мій погляд, з’явився саме на сайті Part.org’а (http://www.part.org.ua/cgi- bin/wdbi.cgi/partorg2/arts-single/query?artsid=443). Автор — експерт агентства гуманітарних технологій Василь Юрчишин — передрік, що у разі приходу до влади Д. Буша на Україну чекають похмурі часи: «традиційно республіканці жорсткіші в підході до фінансової допомоги країнам, які не демонструють явно своєї прихильності до США або декларованих американських цінностей». А Україна, от бiда, «на жаль, не зорієнтована у своїй зовнішній політиці на США». Просто й значуще. Незрозуміло тільки, що там Президент і новий міністр закордонних справ постійно розповідають, що США разом з ЄС і Росією входять у трійку головних стратегічних партнерів України? Та ще декларують прихильність до американських демократичних цінностей. З другого боку, Україна, «що не орієнтується на США», якимось чином примудрилася посісти третє місце в списку країн-донорів американської допомоги. Гарно виходить: ми відкидаємо їхні цінності й повертаємося до них, скажімо так, спиною, а вони нам за це — гроші. Напевно, так виглядає милосердя по-американському.

Проте в американців, на думку автора, є ще одна вагома причина посилити позиції: Україна — корумпована країна, а допомогу таким треба урізати. Про що неодноразово зазначалося під час виборів. Звичайно, американські президенти і претенденти ніколи ще не боролися з корупцією. Просто вони передвиборні обіцянки виконували. Але, може, всі ці «аргументи» потрібні автору лише для того, щоб підтвердити свої теорії? Виявляється, «ми вже, нарешті, починаємо розуміти, що ніхто й ніщо нам не допоможе в нашому економічному відродженні, якщо ми самі, як свого часу перші американські піонери, не навчимося виживати в несприятливому, а часом і агресивному, навколишньому середовищі». Майже як у пісні: «Никто не даст нам избавленья, ни бог, ни янки, ни герой — добьемся мы освобожденья своею собственной рукой». Рецепти для «українського дива» автор винаходить такі: якомога скоріша чесна грошова приватизація, створення ринкових і неринкових інститутів (і, передусім, таких, що забезпечують захист прав власності і прав кредитора), стабільного законозабезпеченого інвестиційного середовища. Якщо зробимо так, авторитетно заявляє В. Юрчишин, то кредитори самі благатимуть нас взяти гроші й пропонувати умови одна вигідніша за іншу.

Я вважав за необхідне зупинитися на цьому матеріалі для того, щоб подати приклад інформації поданої на цьому ресурсі, представнику, як вже було зазначено, першої десятки найкращих. Але насправді тут можна знайти не лише вузько політичні події. От, наприклад, тут же міркування Сергія Дацюка про те, «звідки є пішла» українська мова з усіма своїми проблемами. На думку автора, «проблема української мови вийшла на передній план ідеологічної боротьби з політичних міркувань конкретного історичного періоду — вона продиктована відторгненням України від радянської імперії. Але відтоді, як це відторгнення сталося, сама мовна проблема змінює свої ідеологічні контури й виявляється вкоріненою в глибинні основи культури». Використовуючи принципи лінгвістичного аналізу, автор принагiдно визначає, хто такий українець: «нормальною ситуацією в Україні вважається вільне володіння, вільний перехід з мови на мову (англійську, російську, українську) десятки й сотні разів на день. Українець — це людина, котра володіє двома слов’янськими мовами й ще якоюсь європейською». Оце так «матерые человечища»: в нашому житті пощастить, якщо зустрінеш людину, яка грамотно спілкується хоча б однією мовою. А тут таких собі «українців» доволі багато у віртуальному політпросторі! Але, напевно, ця каста ретельно переховується, тому що іншим українцям про підвид «українців», описаних С. Дацюком, нічого не відомо.

Крім того, хоча ми й не здогадуємося, але насправді ми перебуваємо напередодні великого стрибка в глибини світової цивілізації: «Україна більш готова до приходу англійської мови в країну, ніж Росія, оскільки в моральному плані українцеві легше пережити засилля англійської мови, ніж російської». Не інакше як найближчим часом на нас чекає хвиля вимог ввести в країні англійську мову як державну. Тому що морально підготовленому «пересічному українцю» незабаром набридне переходити сотні разів на день з чудової англійської на не менш чудовий суржик.

Стаття по-своєму звичайно корисна й гарно написана, але чи є вона умісною на сайті присвяченому політичному життю країни, та ще й в розділі «Новини» - це ще питання. Все ж зростання аудиторії Уанету неминуче позначається на збільшенні кiлькостi відвідувань як мережевих, так і оф-лайнових ЗМІ, що мають web-версії. Так, за півтора року після створення мережевої версії «Дня» (3 квітня 1998 року) її аудиторія збільшилася з декількох сотень відвідувачів до двох тисяч. Максимальне число відвідувачів на сайті «Дня» було зареєстроване 26 жовтня 1999 року — 2195. Цей показник тривалий час не могло побити жодне мережеве видання. Найцікавішим є те, що мережеву версію «Дня» більше читають у США, ніж в Україні: число відвідувачів із комерційних та освітніх установ Сполучених Штатів становить 19,62%, а з України — 16,09%. «День» в Інтернеті читають не лише в Європі, Америці й Росії, але й в таких «екзотичних» країнах як Індонезія, Домініканська Республіка, Кувейт, Нігерія та інші. І так само стосовно рейтингу більшості політичних ресурсів. Отже виникає цілком слушне питання – якщо й створюється політичний ресурс, то яка є вірогідність того, що він знайде свою аудиторію, а якщо розглянути це питання в трохи вужчому аспекті – чи знайде відвідувач сайту присвяченого конкретній людині – політику ту інформацію заради якої він туди прийшов, і яке враження створить те, що він зможе там прочитати. Тобто наскільки впливає Інтернет на створення іміджу окремо взятого політика?

3. Сучасні політики в Інтернеті та закономірності їх приходу до мережі.

    Будь яка людина звичайно піклується про те, як його оцінюють інші. Тим більше, якщо він - публічний політик. Усілякі рейтинги популярності за останні роки вже порядком набридли. Тим більше ті, котрі зроблені мало- професійно і часто виглядають ангажованими й упередженими. На початку червня відбулася презентація нових підходів у дослідженні українських політиків, організована київським Агентством Гуманітарних Технологій. Як акцентували організатори, Агентство спробувало зробити принципово інше, чим просте визначення рейтингу. Головною задачею їхнього дослідження було проаналізувати образ політика через ряд обраних характеристик і оцінити образи сьогоднішніх політиків по цих характеристиках шляхом опитування більш п'ятдесятьох головних редакторів і журналістів ведучих київських видань.
    Усього було оцінено 26 відомих політиків, що найбільше часто згадуються в пресі. Тут я навожу лише перших трьох з них:
  
Леонід Кучма
    
    Лідируючою рисою образа є авторитетність. Крім того, найчастіше одержувало вищу оцінку реформаторство Президента. Учасниками опитування також високо був оцінений патріотизм і професіоналізм Леоніда Кучми.
    Нейтрально оцінювалися інтелектуальність і харизматичність цього політика. Досить низьку оцінку одержала відкритість Леоніда Даниловича і здатність стати політиком нового покоління.
    
Іван Плющ
    
     В образі Івана Степановича найбільш високу оцінку одержали такі риси образа, як патріотизм відкритість і авторитетність. Нейтральну оцінку журналісти поставили харизматичності керівника Верховної Ради.
    Середню оцінку одержали реформаторство, інтелектуальність і патріотизм Івана Плюща. Здатність спікера стати політиком нового покоління найчастіше оцінювалася як нульова.
    
Олександр Волков
    
     Олександр Михайлович одержав досить високу оцінку харизматичності і максимальну - авторитетності. У той же час по патріотичності і відкритості в нього навряд чи не найнижчі показники.
     Середню оцінку одержали такі риси, як реформаторство, інтелектуальність професіоналізм і здатність стати політиком нового покоління.
    
    Хто ж перший ?
    
     Результати дослідження образів політиків показали, що лідируюче положення по сукупній оцінці різних характеристик безсумнівним лідером є прем'єр-міністр Віктор Ющенко. Він лідирує практично за всіма показниками, уступаючи в харизматичності лише Наталії Вітренко. Безсумнівними патріотами вважаються Леонід Кравчук і Леонід Кучма. По чесності і відкритості перед усіх, після прем'єра, члени його кабінету - Юрій Єхануров і Сергій Тігіпко.
     По авторитетності позиції прем'єр-міністра і Президента безсумнівні. Реформаторами і професіоналами залишаються практично всі члени уряду, відповідаючи і чеканням «політиків нового покоління». До розряду інтелектуалів експерти віднесли Віктора Ющенко, Сергія Терьохіна і Сергія Тігіпко. Політик з найбільш стійким образом - Олександр Мороз.
    Така оцінка українських політиків - одна з перших, однак можна сподіватися, що даний тип періодичного дослідження стане важливим інструментом незалежної оцінки образів українських політиків, адже образ політика - єдина реальність, що пізнають виборці, що роблять свій вибір. суб'єкти але тут ми бачимо лише, так би мовити, їх “пасивну” наявність. Цей рейтинг було проведено перед виборами і більше не було повторено, хоча в цьому був би певний сенс. І взагалі то відображення політичного життя країни в мережі на мою думку позитивним чином вплинуло б на розвиток Української політики як такої. До того ж самого висновку прийшов “Комітет виборців України”, який створив портал (до речі, перший дійсно політичний) «Політична Україна». Цей портал є частиною інформаційного проекту, який втілюється в життя КВУ при сприянні Британського посольства. Адреса цього порталу www.polit.com.ua. Даний сервер містить довідкову та інформаційну частини, на яких усі користувачі мережі Інтернет, а найперше політики, громадські діячі, журналісти, зможуть знайти майже усю потрібну інформацію, що стосується політичного життя держави, щоденних новин про діяльність Верховної Ради, та регіональних новин. Щодо довідкової частини, то на ній міститься інформація про всеукраїнські, регіональні громадсько-політичні організації, партії, довідки про підприємства, засоби масової інформації, і персоналії (тут ми знову бачимо ту «пасивну» наявність, хоча і інформації поданої там не так багато). Особливість “Політичної України” полягає у тому, що кожен бажаючий може занести власне повідомлення в будь-який розділ. Загалом, сервер “Політична Україна” серед подібних довідково-інформаційних всеукраїнських порталів у рейтингу відвідуваності займає друге місце.
     Отже, на перший погляд здається, що в сучасному політичному Уанеті «лиць» немає. Але чи це дійсно так? Після досить таки кропіткого пошуку мною було знайдено декілька сайтів наших Українських політиків. Але, нажаль, їх не так багато як того не стільки хотілося б, скільки було б потрібно, та ще й досі поява нових викликає певні почуття у українських журналістів. Як, наприклад, тоді, у жовтні минулого року, коли відгукнувшись на появу сайта (але, скоріше, не сайту а просто інформаційної сторінки) Євгенія Марчука в Інтернет, газета (а скоріше навіть Веб-видавництво) "День" процитувала його слова: "Прихід в Інтернет українських політиків зробить її (політику) більш відкритої і доступний рядовим громадянам країни, а також змусить політиків зрозуміти, що вони знаходяться перед усім світом і повинні бути готові відповідати на будь-які питання". Тоді багато говорили про поширення практики використання Інтернет для публікації "гарячих" матеріалів, що "поява Інтернет знаменувала зникнення тоталітаризму як теоретичної можливості для суспільств, що досягли визначеного рівня економічного і технічного розвитку". З тих пір пройшло вже декілька років, чималий термін. Але чи багато було зроблено з того, що було пророчено? На жаль, владу імущі, виявилися байдужі до можливостей, наданих Інтернетом. З політиків першої десятки у 1998 році, власні інформаційні ресурси в мережі мав, слідом за Марчуком (сайт якого виник першим), тільки Мороз. Про що говорити, якщо ще й досі не вийшов сайт адміністрації Президента, який вже другий рік знаходиться у стадії розробки. Відповідні служби Верховної Ради демонструють куди більший професіоналізм в цьому плані, бо сайт Верховної ради виник чи не найпершим серед українських політичних сайтів.І ось виникає питання: навіщо нам численні і недешеві структури на зразок Національного агентства по інформатизації. По мережі йде чутка, що сайт Леоніда Кучми вже готовий і обійшовся він бюджету у 120 тисяч доларів, але адміністрація ніяк не визначиться зі змістом - яку інформацію можна розміщати, а яку - ні. Важко не погодитися з думкою, що головна причина байдужості українських політиків до Інтернет у наступному: "за для відщипування “діточкам на цукерки" від бюджетних потоків Інтернет не потрібний. Там роль грають зовсім інші механізми..." (“День”). Відкритість, органічно властивий Інтернет, більшості наших політиків і даром не потрібна, навіть шкідлива. І тон тут, як ні сумно, але доведено фактами, задає сам Президент.

Але власних сайтів не мають навіть ті, кому, як здавалося, це конче необхідно – тобто громадянські об”єднання, партії та інші структури. Так, деяка кількість інформаційних ресурсів, присвячених їхній діяльності є. Але кількість та якість настільки малі.... Дані рейтингової системи PING дуже красномовні: з декількох десятків сайтів хоч скільки-небудь помітний інтерес викликають буквально пара-трійка, причому "помітний" - це від сили півсотні відвідувачів за день(“нормальний” рейтинг сайту вважається вищим за 500 чол./день). У чому причина? Схоже, у пропонованій інформації. Візьмемо, наприклад, сайт "Об'єднаного прес-центру "Выборы 99" . Організаторами цього ресурси було визначено його мету як: “... - створення недержавного, позапартійного, позаблокового прес-центру для оперативного, неупередженого й об'єктивного висвітлення ходу виборчої боротьби, нагромадження, аналізу і надання ЗМІ й окремим журналістам достовірної інформації про виборчий процес у всіх регіонах України". Виходячи з дизайну сайту та взагалі його зовнішнього вигляду, грошей для його створення витрачається чимало. І який же був результат? "Аналіз даних соціологічного дослідження показав, що у випадку виборів президента України прямим голосуванням лідером серед кандидатів на цю посаду є діючий президент України Леонід Кучма. За його кандидатуру готові проголосувати 19,6% опитаних". Наведені результати опитувань, надані фірмою "Социс-Геллап", згідно яким, знов-таки, Леонід Кучма перед на білому коні, Наталя Вітренко на другому місці, і т.д..

Але певне непорозуміння чекає нас прямо на тому ж сайті - кожен бажаючий може взяти участь у віртуальному голосуванні на ту ж саму тему. І подивитися результат: Євгеній Марчук - 37.9%, Олександр Мороз - 22.4%, Леонід Кучма - 8.6%, тобто результати зовсім інші. Одразу спадає на думку питання - відкіля така волаюча різниця? Але жодних коментарів організаторів проекту ми не бачимо. Але є певний недолік опитувань в Інтернет - занадто вузька і специфічна аудиторія. Але в них є одне величезне принципове достоїнство - повна прозорість. Тобто проголосував - відразу побачив, як додалася одиничка на користь "твого" кандидата. Але занадто багато тоді було свідчень на користь того, що "дані" цих, так би мовити, соціологічних досліджень фальсифікуються на користь одного з кандидатів. А отже одним з головних недоліків цієї системи це несвоєчасна (а іноді і зовсім її відсутність)реакція на запитання щодо цього простих користувачів. Ще один приклад аналізу - проект "Антикандидат" . Анонімна група не скупиться на слова, вони визначають свою мету так: "...наповнювати інформаційний простір матеріалами, які б спонукали виборців віддати переваги кандидату, що вже визначився з геополітичними оріентирами, знає проблеми, має реальний міжнародний імідж, вміе співпрацювати з фахівцями світового рівня... Відкрита інформація ..без прямого навязування оцінок... Шлях у нас один - людська гідність, статок - ... мати вибір, гідний громадянина України".

На перший погляд здається, люди які створювали цей ресурс постаралися, зібравши чималі “досьє” на претендентів (наприклад – Марчук: біля 76 000 друкованих знаків, А. Мороз: 40500 знаків). Однак виявилося, що авторами були просто взяти уривки статей, критичних матеріалів, іноді навіть не відредагованих, просто зібраних в одну купу. По 35-40 тисяч символів присвячений Вітренко і Симоненко. Аналіз розділу "Президент України Леонід Данилович Кучма" з огляду на попередньо-прочитані, несподіванок не приніс: нічого гострого, критичного там нема і закінчується це все так "...Підсумки опитування читачів показали: 67% - за Кучму...". І знову та ж парадоксальна ситуація - результати віртуальних голосувань, з якими можна ознайомитися на сайте, демонструють зовсім іншу картину. На питання "Хто буде наступним Президентом України?" тільки 10% опитаних відповідають "Кучма". Більшість віддає перевагу Морозові і Симоненко. На питання: "Хто з кандидатів у Президенти приніс найбільшу користь Україні?" - знову-таки тільки 9.5% опитаних назвали нинішнього Президента. Перші три місця розділили Марчуку, Мороз і Симоненко. Після ознайомлення з цим сайтом виникає чітке враження, що авторами даного є скоріш за все націонал-демократи. Висновки, які можна зробити щодо цих двох, схожих по суті та напрямленості ресурсів, такі:

• Існує інтерес до Інтернет як до механізму створення відкритого цивільного суспільства з боку найбільш активної в економічному і політичному плані частини суспільства.

• Інтернет не став і не стане для влади подібним механізмом, поки цим не буде цікавитися влада.

• Громадські організації й об'єднання вже почали процес самоорганізації незалежного інформаційного середовища. Процес йде повільно в силу відсутності засобів в організацій, не вбудованих у владу.

А на останнє – зараз цих ресурсів не існує, вони або закриті зовсім, або ведуть на іншу сторінку, зовсім не присвячену політиці.

Отже, вище було розглянуто більше “Об’єктну” частину політичного Уанету ніж “Суб’єктну”. Зараз я спробую дати більш конкретний аналіз ресурсів присвячених конкретним лицям або ними ж створені та спробую простежити закономірності їх виникання та відповідність їх якості експектаціям відвідувачів.

З наближенням виборів ми простежуємо рост активності сучасних політиків в Інтернеті. Виникають сайти Володимира Олійника, Анатолія Матвієнко, Михайла Павловського. Побудовані вони за більш-менш схожою схемою – це біографія кандидата або політика, головні засади його майбутньої діяльності в разі вибору його на посаду Президента України, часто це розділ з фотографіями, секція новин, а взагалі кожний окремий сайт має свої особливості – отже нижче я спробую подати аналіз кожного сайту, та дослідити як може подана там інформація впливати на створення політичного іміджу того чи іншого кандидата.

Як вже було зазначено, одним з найперших було створено сайт Євгенія Марчука. Одночасно з його виникненням була проведена перша в Україні онлайн-конференція присвячена саме політичному життю країни в глобальній мережі. Її провів власне Євген Марчук. Протягом 1 години 40 хвилин (стільки тривала конференція) він встиг відповісти на 90 запитань. Їх ставили головним чином журналісти Києва та регіонів, студенти, депутати, приватні особи із Франції, США та Німеччини. При цьому вони могли бачити свого співрозмовника за допомогою веб-камери. Перед початком інтернет-конференції Є.Марчук, повідомив, що "свідомо" став ініціатором проведення такої конференції й вирішив надати можливість усім бажаючим звернутися до нього "безпосередньо". "Політична еліта в нас закрита від суспільства", - сказав він. "Між політиком і народом у більшості випадків стоять посередники, серед яких іноді й засоби масової інформації. Вони беруть на себе функцію тлумачення думок і позицій політиків. І не завжди роблять це вдало." Інтернет, за його словами, є інформаційним виміром свободи на порозі ХХІ століття й технічним забезпеченням відкритості України для світу. "Українські політики, рухаючись у ХХІ століття, мають тримати в руці не булаву, а комп'ютер. Можливо, згодом, і комп'ютер вітчизняного виробництва," - додав депутат. Присутнім журналістам Є.Марчук, який раніше заявив про намір балотуватися на президентських виборах-99, сказав, що ніхто, крім нього, не є "прохідною особою" від правих центристів. Він вважає, що в його особі народ знайде "й сильну руку, й сильну волю, й сильне бажання навести лад. Але за підтримки людей і без введення надзвичайних станів." Відповідаючи на запитання про можливість швидкого виходу України з кризи, Є.Марчук заявив, що це неможливо, хоч би там хто став президентом. "Надто далеко все зайшло. Але за підтримки народу, політичних партій і громадських організацій за один-два роки справу можна повернути в кращий бік", - зазначив він. Створювати свою партію Є.Марчук "поки що не збирається". На виборах він розраховує на підтримку "не заполітизованих" верств населення та молоді. Головною своєю ідеєю він назвав реформування податкової політики загалом. Марчук виступає за ухвалення Податкового кодексу й створення податкової атмосфери, яка сприяла б розвиткові малого та середнього бізнесу, а не "податкового терору, який спостерігається тепер". Голова Комітету ВР з питань соціальної політики також вважає за необхідне реформувати виконавчу владу, декриміналізувати її та оновити молодими кадрами. Адміністрація президента, на його думку, має втратити статус "псевдо політбюро". Є.Марчук вважає, що необхідно "навчитися жити своїм розумом, а до порад МВФ та інших прислухатися, але не виконувати їх як директиви. Необхідно співпрацювати зі всіма міжнародними фінансовими та банківськими інституціями, але щоб ніхто не ставив нам умов, як жити", - сказав він. Щодо ставлення до депутатської недоторканності, Є.Марчук зазначив, що "проти" її скасування взагалі й "за" кваліфікований розгляд у кожному конкретному випадку. Він повідомив, що в числі понад 150 депутатів Верховної Ради підписав пропозицію про зміну рівня та обсягів депутатської недоторканності у бік її зменшення. Зі скасуванням смертної кари в Україні, на його думку, поспішати не треба, необхідно "провести референдум і спитати думку народу". Крім того Є.Марчук висловився за необхідність створення в майбутньому професійної армії. Нині, на його думку, для цього немає економічних можливостей. За даними компанії "Глобал Юкрейн", яка забезпечувала технічну підтримку проведення інтернет-конференції, за її ходом спостерігало 50 тисяч осіб з України та багатьох країн світу. Вона передбачає так званий прямий ефір з відомими політиками, бізнесменами, зірками з світу мистецтва і спорту. Перша «тренувальна» інтернет-конференція пройде за участю генерального директора компанії «Глобал Юкрейн» Юрія Коржа. — За ідеєю, перша конференція в Інтернеті повинна була відбутися з Президентом України Леонідом Кучмою. Але на нашу пропозицію ми досі не отримали ані негативної, ані позитивної відповіді, говорив директор агентства Хаїм Шапошник. Як вже зазначалося вище, на відміну від усіх відомих політиків Заходу і СНД, Президент України не має web-сторінки в Інтернет зі своєю біографією, програмними статтями й авторськими матеріалами Те, що голова Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та праці, колишній прем'єр-міністр України Євген Марчук — перший український політик, який не побоявся вийти в Інтернет і встановити зворотній зв'язок зі своїми реальними й потенційними виборцями, свідчить про те, що він досить смілива людина. Адже питання іноді ставлять дуже безсторонні. Web-сторінка Євгена Марчука на той день встановила рекорд за кількістю відвідувань політичних сторінок в Україні: 6000 за 65 днів. Відвідувачами стали, в основному, приватні особи з України, США, Великої Британії й Канади. Крім того, web-сторінка Є.Марчука увійшла до першої тридцятки рейтингу за кількістю відвідувань серед країн СНД. За різними підрахунками, сьогодні в Україні від 50 до 150 тисяч користувачів Інтернет і до півмільйона тих, хто постійно отримує інформацію з цієї системи. У відсотковому відношенні це 0,8% українського населення. В розвинутих країнах показники вищі: в США — більш ніж 20%, в Європі — 15%. У всьому світі більше ніж 300 млн. людей тією або іншою мірою пов'язані з Інтернет. Отже Марчук по праву вважається першим політиком який заявив про себе в Інтернет. Далі сайти політичних діячів почали виникати дуже швидко.

Одним з наступних був сайт Анатолія Матвієнко.
(http://www.matvienko.kiev.ua/)

Дизайн цього сайту відповідає основним стандартам загально визнаним в Інтернет, отже можно сказати, що сайт робила людина або студія яка розуміла що та для чого вона робить. Трохи гірші справи зі змістом – Дуже багато розділів присвячено партії “Собор” (хоча сторінка офіційно присвячена саме політичному діячу), до того ж написано це все дуже сухо й коротко, навіть занадто офіційно. В структуру навіть включено текст заяви для вступу до партії. Окремий розділ присвячений діяльності Матвієнко в різних закладах та установах. Є також окремий розділ фотоархіву, що охоплює весь період життя. Також окремим посиланням виділено розділ публікацій, де окреме місце присвячено саме Інтернет публікаціям (до речі небагато політичних сайтів мають такі посилання). Також є так званий “прес-центр”, але при перевірці виявляється, що це звичайна гостьова книга, до того ж і не оновлювана досить таки давно. Цей сайт можна віднести до групи “постійних” сайтів, тобто сайтів які були створені для постійного існування в мережі, на відміну від, так би мовити, “рекламних”, які були створені саме перед виборами кандидатами на пост Президента України. Дизайн сайту, його вміст, свідомо та підсвідомо впливають на сприйняття користувачем власника цього ресурсу, і, звичайно ж, окреме місце займає його біографія – звичайно це перше на що звертає увагу людина яка прийшла з метою дізнатися про людину. Ось як подається біографія Анатолія Матвієнка:

Анатолій Матвієнко народився 22 березня 1953 року в містечку Бершадь Вінницької області. Батько - Сергій Кузьмович – працював до виходу на пенсію робітником на Бершадській меблевій фабриці, мати - Марія Павлівна - працювала на тому ж підприємстві бухгалтером. З 1960 по 1970 рік Анатолій Матвієнко навчається у Бершадській середній школі. Після її закінчення вступає до Львівського сільськогосподарського інституту на факультет механізації сільського господарства. Тут він здобув спеціальність інженера - механіка. Навчався відмінно, був одним з претендентів на Ленінську стипендію, але не отримав її через те, що виступив з різкою критикою комітету комсомолу інституту. У роки навчання активно займався науковою роботою. Виступав за футбольну команду інституту. На п'ятому курсі одружився. Дружина Ольга також навчалася у Львові. Після закінчення інституту в 1975 році молоде подружжя Матвієнків повертається до рідної Бершаді. Анатолій починає працювати інженером у шляховому управлінні. У 1976 році в сім'ї Матвієнків народився син Віктор. У 1977 році молодь Бершадського району обирає Анатолія Матвієнка першим секретарем райкому комсомолу. У 1980 році він був обраний другим секретарем Вінницького обкому комсомолу. Сім'я Матвієнка переїздить до Вінниці, де отримує першу власну квартиру. У 1981 році у Матвієнків народжується другий син - Павло. У 1985 році Анатолій Матвієнко обираний секретарем ЦК комсомолу України. У 1988 році він вступає до аспірантури Вищої партійної школи і готує дисертацію з проблем економіки. У 1989 році на перших альтернативних виборах з кількох кандидатур Анатолій Матвієнко обирається першим секретарем ЦК комсомолу України. У 1990 році Анатолій Матвієнко обираний народним депутатом України по Бершадському виборчому округу. У Верховній Раді 12-го скликання він очолює Комісію у справах молоді. У 1994 році Анатолій Матвієнко створює Фонд підтримки розвитку мистецтв, діяльність якого була спрямована на матеріальну допомогу молодим талановитим особистостям і творчим колективам. У 1995–1996 роках Анатолій Матвієнко - заступник Голови Народно-демократичного об‘єднання “Нова Україна”. У лютому 1996 року створюється Народно-демократична партія, Анатолія Матвієнка обирають її Головою. Вперше в історії України Анатолій Матвієнко намагається створити масову партію, яка сполучала б публічних політиків першої демократичної хвилі, прагматиків-бізнесменів та кращу частину чиновництва. На другому з’їзді НДП у червні 1997 року він виступає з різкою критикою корумпованого прем’єр-міністра України П.Лазаренка. Всупереч власній волі Президент Л.Кучма змушений звільнити прем’єра. У червні 1996 Анатолій Матвієнко призначається головою Вінницької облдержадміністрації і працює на цій посаді до квітня 1998 року. За рахунок наведення елементарного порядку йому вдається суттєво покращити економічну ситуацію в області. На виборах 1998 року до Верховної Ради України 14 скликання Анатолій Матвієнко знову перемагає в одномандатному окрузі, який охоплює п'ять районів Вінниччини, і, прийшовши у парламент, очолює фракцію НДП. 15 травня 1999 року на IV з‘їзді НДП Анатолій Матвієнко добровільно склав повноваження Голови партії та вийшов з її лав, не погодившись з прийнятим внаслідок грубого тиску з боку виконавчої влади рішенням з‘їзду підтримати нині діючого Президента Леоніда Даниловича Кучму на президентських виборах у жовтні 1999 року. Сьогодні народний депутат України Анатолій Матвієнко є Головою УНП "СОБОР".

Викладено коротко й офіційно, саме для того щоб задовольнити цікавість конкретного користувача, отже в цілому цей сайт створює цілком позитивне враження. Але має він і певні недоліки – як і більшість (нажаль) сайтів він не оновлювався вже досить таки давно.

Наступним мною було розглянуто сайт Михайла Павловського.
(http://www.pavlovsky.kiev.ua/)

Його дизайн, м’яко кажучи, не є найкращим з усіх розглянутих.

Але не зважаючи на те, його зміст (який, до речі, подано на трьох мовах, чого я не побачив на жодному крім цього) цілком відповідає своєму призначенню. На першій сторінці ми бачимо фотографію (нажаль не дуже якісну) самого Павловського та його звернення до відвідувачів:

Шановні читачі сторінки!

     Я готовий вести діалог з кожним, кому не байдужа доля України, про те, що може принести добробут і щастя широким верствам населення, дати те життя, якого ми варті.
     Зараз потрібно думати й працювати разом!

Перед (а точніше, вище) цим прочитавши:

Михайло Антонович ПАВЛОВСЬКИЙ, народний депутат України, доктор технічних наук, доктор економічних наук, професор, Заслужений діяч науки й техніки України, тричі лауреат Державних премій. І те, що ми вже 3259 відвідувач цієї сторінки.

Навігація по сайту не переобтяжена графікою, але, не зважаючи на це, цілком зручна. Перщий розділ – Новини. Але там знаходяться три публікації про нього датовані 1999 роком – отже новинами це назвати важко. Наступний розділ своєю назвою передбачає відповідь на питання «Що робити?», та відвідавши його ми знайомимося з баченням Павловським перспективи розвитку країни, що зробити для покращення становища, та за для чого це взагалі робити. Є також розділ присвячений думкам різних людей про нього, окремий розділ присвячений публікаціям, але ознайомитися з ними (на відміну від сайту Матвієнка) не має можливості – це просто список з зазначенням видання та дати виходу. Цей ресурс також можна віднести до групи постійних, але, нажаль, не оновлюваних – останнє оновлення його відбулося 2 лютого 1999 року. Не можна сказати, що він створює якесь позитивно враження. Антипатія виникає вже від самого початку і вже не зникає. Наприклад, біографія – ядро будь якого сайту людини – політика за мету якого є створити гарне враження на відвідувачів своєї сторінки. Ось як вона подається у Павловського:

Відомий український вчений Михайло Антонович ПАВЛОВСЬКИЙ народився 1942 року в селі Ружичне на Хмельниччині. Шістнадцятирічним юнаком з золотою медаллю закінчив середню школу і поїхав до Києва - став студентом КПІ (інститут закінчив з відзнакою), у 25 років - кандидат технічних наук, у 35 - доктор технічних наук, у 55 - доктор економічних наук. Відомий вчений, як у галузі технічних наук так і в економіці: опублікував 20 монографій і більш 350 статей, підготував 10 докторів та 50 кандидатів наук, професор, академік, Віце-президент АТНУ, лауреат державних премій УРСР, СРСР, України, Заслужений діяч науки і техніки України, його докторська дисертація з економіки вперше на просторі СНД присвячена соціально-економічним проблемам економіки перехідного періоду.     Здібний організатор: творець власної наукової школи з гіроскопів, навігаційних приладів і комплексів, ініціатор заснування в Національному технічному університеті (КПІ) факультету авіаційних та космічних систем, деканом якого він є;

директор науково-дослідного інституту проблем механіки "РИТМ", який займається дослідженням та виробленням найсучасніших приладів і систем керування аерокосмічними об’єктами; працював міністром промисловості України (1992 р.).

Віце-президент Академії технологічних наук України;
Вагомий політик і державний діяч: після першого обрання в парламент стає яскравою політичною фігурою, яку поважають навіть супротивники: Протягом 1994-98 рр. був Головою комісії Верховної Ради України з питань ядерної політики і безпеки. Під його керівництвом в Україні створені основи ядерного законодавства. Протягом 1994-98 рр. виступив 36 разів на сесіях, зробив найбільше депутатських запитів, автор п'яти прийнятих законопроектів, вніс понад 100 пропозицій до законопроектів, опублікував 50 статей з економіки та політики. Автор проекту Закону України "Засади внутрішньої економічної політики України на перехідний період"

 у березні 1998 року виборці Хмельниччини в друге довірили Михайлу Павловському захищати їх інтереси у парламенті країни. Зараз Михайло Антонович очолює підкомітет Верховної Ради України, а також парламентську групу по зв'язкам з Китаєм. у березні 1999 року М. Павловський був обраний Головою Всеукраїнського об'єднання "Шлях України". Від перших днів незалежності академік Павловський як вчений та державний діяч багато сил та енергії віддає державному самоствердженню України. В його наукових працях введено нове поняття "Стійкості економічної системи" , отримана нова формула для інфляції в умовах нестабільної економічної системи, сформульовані закони розвитку і деградації ринку, запропонована паралельна трьохфазна стратегія економічного розвитку та ідеологія прогресивних реформ для України.

На мою думку, така біографія може бути вміщена на будь якому ресурсі присвяченому політиці, але ніяк не на власному ресурсі – тут вона виглядає як «реклама» від першого лиця, що створює цілком негативне враження про людину, що, звичайно, не сприяє покращенню іміджу. Цілком протилежне враження виникає від перегляду сайту Володимира Олійника.

http://www.harmony.kiev.ua/oliynyk/

Красивий сайт, з гарним професійно-створеним дизайном, підготовлений до виборів, але зараз поповнюваний зовсім різною інформацією. На першій сторінці вміщена біографія Володимира Олійника, його програма, звернення до українського народу, та девіз, який відображає сутність його програми – “Хмельницький Розпочав шаблею, я довершу правом!”. В розділі Преса вміщено два інтерв’ю з Володимиром Олійником, одне українською, а друге російською мовою, обидва присвячені виборам та позиції Олійника на них. Окремий розділ присвячено фотографіям політика та його родичів. Розділ “Хроніка подій”, присвячений виборам, містить так звані “бліц новини”, але останні датовані 25 жовтня 99, отже про “свіжість” новин говорити не доводиться. Існує навіть певна спроба створити зворотній зв’язок з відвідувачами сайту, але нових питань після виборів 99 року там не з’являлося. Сайт створює цілком позитивне враження: це і гарно продумай та добре організований вміст сайту, зручна навігація, проста але цікава біографія, вміщена на першій сторінці:

Олійник Володимир Миколайович, українець, 42 роки, безпартійний. 
Народився 16 квітня 1957 року в с.Бузiвка Жашкiвського району Черкаської області в селянськiй родинi. У 1974 роцi пiсля закiнчення школи працював слюсарем, водiєм Бузiвского вiддiлення "Сiльгосптехнiки", потiм проходив строкову службу в Радянськiй Армiї (1975-1977 рр).  Уже через рiк пiсля закiнчення Харкiвського юридичного iнституту (1981) став народним суддею Приднiпровського районного суду м.Черкас, а ще через три роки - головою суду. З 1987 року працював на керiвних посадах мiськкому й обкому КПУ. У жовтнi 1990 року призначений заступником голови Черкаського мiськвиконкому. У липнi 1994 року обраний (у 1998 роцi - повторно) мiським головою Черкас. З 1998 року - радник Прем'єр-мiнiстра України; член Мiжвiдомчої комiсiї з питань мiсцевого самоврядування при КМ України.  У 1999 роцi захистив кандидатську  дисертацiю "Селянське самоврядування в Українi (1921-1929 рр.)" у Донецькому державному унiверситетi. Батько - Олiйник Микола Євгенович, 73 роки; мати - Олiйник Килина Iванiвна, 74 роки; пенсiонери, проживають в селi Бузiвка. Дружина - Олiйник Людмила Геннадiївна, перебуває в декретнiй вiдпустцi по догляду за дитиною. У сiм'ї Олiйникiв росте три сини: сiмнадцятирiчний Руслан, шiстнадцятирiчний Денис i Володимир, котрому минув рiк. Олiйник - Президент Асоцiацiї мiст України (з 1998 року), член державної комiсiї з питань адмiнiстративної реформи (з 1999 року), крайовий отаман Черкаського козацтва, член Конгресу мiсцевої та регiональної влади Ради Європи (Страсбург).

Як на мене – коротко й зрозуміло, а я кщо вам потрібна докладніша інформація – будь ласка, цьому присвячений окремий розділ. Отже враження цілком позитивне, Олійник постає як людина яка робить від початку до кінця те за що береться і цей ресурс був створений цілком свідомо, із залученням до створення цілої дизайн студії (до речі, це єдиний, окрім сайта Мороза, ресурс над створенням якого працювала ціла дизайн студія). Отже імідж Олійника в інтернетчи не найкращий з усіх політиків. Трохи інші цілі ставив перед собою при створенні сайту Роман Безсмертний, а отже його зміст та структура трохи інші.

Роман Безсмертний

http://www.rb.kiev.ua/

Цей ресурс наповнений графікою. На мою думку навіть переповнений нею, як для сайту політичного діяча. Якщо, наприклад, сайт Олійника виглядає дуже гармонічно з точки зору балансу графіка-текст, то на сайті Безсмертного цей баланс явно зрушено в бік графіки. За обсягом сайт досить таки малий – він містить біографію Романа, розділ “Безсмертний як представник Президента”, “Представник у парламенті”, досить таки цікавий розділ “Команда Безсмертного”, цілком звичний розділ “Преса про Безсмертного”, Зворотній зв’язок (тобто можливість відіслати e-mail прямо з сайту), та останній розділ – Список лінків (посилань) на інші ресурси пов’язані з діяльністю Безсмертного. (Наприклад сервер Верховної Ради, сайти міністерств, Національного банку України, сайт Народно-Демократичної партії.)

Біографія подається досить таки докладно, і стилем написання трошки виділяється зі “стислої” концепції (якщо вона взагалі була) сайту:

Роман Петрович Безсмертний народився 15 листопада 1965 року в селі Мотижин Макарівського району Київської області. Батько — Петро Кирилович працював обліковцем, трактористом і землевпорядником Мотижинської сільської ради; мати — Ольга Дем’янівна працювала молодшою медичною сестрою Мотижинської дільничної лікарні. Зараз вони на пенсії. З 1983 по 1990 рік Роман Безсмертний навчався у Київському педагогічному інституті ім. Горького (тепер: Національний педагогічний університет ім. Драгоманова) на історичному факультеті. Після закінчення служби в армії, повернувся "довчатися" до ВУЗу. Одружився ще у студентські роки на студентці історичного факультету. У 1989 році у молодого студентського подружжя Людмили Леонідівни та Романа Петровича Безсмертних народилася дочка, Лілія. Ще під час навчання в інституті, на четвертому і п’ятому курсах, працював у місті Вишневому в середній школі №3. По закінченні вищого навчального закладу Роман Петрович іще глибше занурився у вчительську роботу. Працюючи у Бородянській середній школі №2 у дуже своєрідний період повалення ідеологічних ідолів тоталітарної епохи, займався вдосконаленням освітнього процесу, розробляючи свої методики викладання історії. У кабінеті історії завдяки його зусиллям було створено краєзнавчий музей, який існує і донині. Мрію про видання свого підручника не полишає й донині, згадуючи з ностальгічними нотками у голосі часи свого учителювання. Політичні процеси, які переживало наше суспільство у часи пробудження національної самосвідомості не пройшли повз молодого вчителя. Роман Безсмертний активно включився у політичне життя новопосталої держави, вступивши до лав Української Республіканської партії. У лавах партії доля звела Романа Безсмертного із Олексієм Васильовичем Голубом. Він, побачивши у молодому вчителі перспективу, переконав його балотуватися до Верховної Ради. У 1994 році — участь у виборах у рідному окрузі та… перемога! Попереду велика політика… Ставши народним депутатом, активно включився у вир політичної діяльності, будучи секретарем депутатської групи "Державність". На ниві законотворення працював у Комітеті Верховної Ради України з питань державного будівництва, діяльності рад і місцевого самоврядування. Досвід політичної та депутатської діяльності приходив до молодого народного депутата у копіткій роботі поряд з досвідченими політиками, такими як Ігор Рафаїлович Юхновський. Його значення у становленні Романа Безсмертного як політика важко переоцінити. Роман Петрович був серед учасників підготовки та прийняття у червні 1995 року Конституційного договору, а згодом — у червні 1996 року Конституції України. Саме роботу над Конституційним Договором і Конституцією України Роман Безсмертний вважає одним з найбільш визначальних моментів своєї політичної біографії. Тим більше, що протягом розробки цих основоположних для української держави актів Роман Петрович знайшов однодумців. Саме під час важких перевантажень підготовчого процесу Конституції України зав’язалися і загартувалися його дружні стосунки із Михайлом Сиротою. Після прийняття Основного Закону Роман Безсмертний став членом депутатської групи "Конституційний Центр". Згодом він вступає до лав Народно-демократичної партії. Вихід з УРП був цілком зрозумілим, адже у партії намітилася страшна криза, яку вона вже ніколи не змогла подолати. Фактично, було знищено політичну базу партії, яка все більше відривалася від неоконсервативної модерної ідеології та скочувалася на манівці традиціоналізму і радикалізму. Ці процеси набули такого надзвичайного рівня загострення, що згодом з партії було виключено, навіть, тих, хто стояв біля витоків українського правозахисного руху і самої УРП. НДП, яка утворилася внаслідок злиття, а не розколу, на той час була найбільш перспективною партією, яка мала усі шанси стати осердям об’єднання національно-демократичних, прогресивних сил суспільства. 14 січня 1997 року — Указом Президента України Романа Петровича Безсмертного було призначено Постійним представником Президента України у Верховній Раді України. На цій посаді він працював у Верховній Раді України XIII та працює у парламенті XIV скликання. Серед основних завдань своєї діяльності бачить узгодження позицій Верховної Ради і Президента України та ефективне представлення політичної лінії Глави Держави у законодавчому органі. Хобі Романа Безсмертного — спорт, а конкретніше — футбол. Роман Петрович, як кажуть фахівці, досить непогано ганяє шкіряний м’яч по футбольному полю. Він грає у футбольній команді депутатів Верховної Ради України. Під час зустрічей з парламентарями інших країн не раз демонстрував гарний футбол. Сам Роман Безсмертний каже, що гра у футбол — це для нього найкраща форма відпочинку, спосіб оновити сили та отримати заряд позитивних емоцій.

Цей сайт був створений не до виборів і являє собою якраз один з тих не багатьох який створювався за для того щоб подати певну інформацію про людину взагалі, і можна сказати, що своєї мети він досягає.

Останнім я хотів би розглянути сайт (навіть не сайт, а сервер) Олександра Мороза. Він займає зовсім окреме місце в групі політичних сайтів просторів Уанету. Цей сайт можна по праву вважати взірцем для створення не тільки політичних ресурсів, а й сайтів взагалі – таке враження, що над його створенням працювала група досвідчених дизайнерів та психологів – настільки продуманим та красивим він виглядає. Наповненість цього сайту вражає – тільки в розділі «Людина» міститься 3 (!) різні біографії Мороза – в тому числі й статті про його життя з різних видань, як звичайних, так і Інтернет. І що вражає найбільше – цей сайт чи не єдиний з усіх розглянутих мною політичних сайтів інформація на якому дійсно поповнюється.
Сайт містить останні новини українського політичного життя, які будь яким чином пов’язані з Олександром Морозом. Також там можна знайти аудіо та відео файли (фрагменти інтерв’ю та виступів), інформацію про Мороза як політика, про життя його родини, подивитися родинний фотоальбом, прочитати цілу статтю присвячену його родині, навіть завітати на Літературну сторінку де міститься лірика Мороза, в розділі «Виступи» можемо переглянути всі основні промови Мороза, отже знайти все, що тільки може впасти на думку стосовно цієї людини.

Тут я хотів би подати фрагмент (бо в цілому цей документ займає більш ніж 6 сторінок) біографії Олександра Мороза, на мою думку якнайкраще викладення з усіх трьох. (Цей варіант був поданий в одному з видань минулого року).

МОРОЗ Олександр Олександрович. Народився 29 лютого 1944 року у селі Буда Таращанського району Київської області у селянській багатодітній родині, українець, закінчив Українську сільськогосподарську академію (інженер-механік), Вищу партійну школу при ЦК КГПУ. Служив в армії, працював викладачем, заввідділом технікуму механізації сільського господарства, інженером районного та обласного об'єднань "Сільгосптехніка". 3 1976 року - завідуючий сектором, заступник завідуючого сільськогосподарським відділом Київського обкому КПУ. 1983- 1989 рр. - секретар Київської облпрофради, перший секретар РК КПУ. 3 1989 року - завідуючий аграрним відділом обкому КПУ.

Народний депутат України з квітня 1990 року (Таращанський виборчий округ № 223). 1990-1994 рр. - секретар, заступник голови Комісії Верховної Ради з питань АПК. До серпня 1991 року лідер парламентської більшості Верховної Ради України.

Кандидат у Президенти України на виборах 1991 року. Від участі у виборах відмовився. У виборчій кампанії 1994 року посів третє місце. 3 18 травня 1994 року - Голова Верховної Ради України.

Співголова Конституційної Комісії. Голова СПУ. Автор книг: "Куди йдемо?", "Вибір", "Тема для роздумів".

Дружина Валентина Андріївна - пенсіонерка по інвалідності, дочки Ірина та Руслана, четверо онуків.

Вважаємо, що найвлучніше про нього сказав наш видатний сучасник, талановитий український поет, народний депутат України Борис Ілліч Олійник:

- Олександр Мороз - соціаліст центристського вибору. Себто, сповідує ідеї соціальної справедливості, істинного народовладдя. У деяких вузлових питаннях зближується з комуністами, особливо ж у неприйнятті концепції, за якою земля має стати товаром, себто - піти на продаж. Тут у ньому гору бере і його сільський родовід, і практика фахівця-аграрія...

Олександр Мороз - державник у найточнішому розумінні цього поняття. Він - за суверенну, незалежну Україну. Але водночас відкидає категорично вузьколобу, хуторянську модель самоізоляції від сусідів, далеких і близьких. Йому категорично ворожа русофобія і - взагалі - будь-яка фобія. Він - інтернаціоналіст у сенсі братерства з усяк сущими народами на землі...

Клопіт Морозові завдає і завдаватиме, як не парадоксально, його головний позитив, а саме - неординарність, - вважає Б.Олійник.

- Супротивники його "ловлять" і "ловитимуть" на довірливості до людей. 3 часом, зрозуміло, він стане обережнішим у доборі друзів і порадників, але в суті своїй - не зміниться.

Що особливо дратує і викликає патологічну лють у його опонентів?
Те, що Мороза не можна зламати і зігнути, оскільки у будь-якій царині - чи то суспільно-політичній, чи в суто економічній, - він почувається вільно, маючи за плечима не дилетантський набір фраз, а досить ґрунтовні знання. Це дає йому можливість "осаджувати" кавалеристські наскоки як справа, так і зліва. Причому, інколи на грані фолу. Тут уже діє емоційність його натури...

Зрозуміло, - завершує свою думку Б.Олійник, - що "осаджені" інколи мстять теж на грані фола. І так було та буде завжди, оскільки пересічність ніколи не прощала і не прощатиме неординарній особистості.

...

- Розумієте, - висловився якось Мороз, - щодня на мене накочується безліч усіляких клопотань і звернень, і я бачу шляхи їхнього вирішення, проте не маю фізичної можливості зробити це сам. Не раз стає лячно, що не всі вони будуть реалізовані.

А й справді. Прохачеві його питання видається найважливішим, тому кожен розраховує на увагу саме до себе, забуваючи, що таких, як він, протягом дня перед Головою проходять десятки. Це для нього болюча тема.

Леонід Федорович, один з охоронців Олександра Олександровича, сказав, що бачив багатьох державних діячів у роботі, але з тим, щоб людина цілком забувала про себе, з таким самозреченням зустрівся вперше.

- Я його знаю багато років, - розповів Володимир Савченко, - зі стану перевантаження він майже ніколи не виходить. Трапляється, уже по дорозі додому у машині щось пригадає - і маршрут змінюється: знову робота.

І все ж, незважаючи на щоденну перевантаженість і зайнятість, він встигає приділяти увагу багатьом людям, особливо тим, хто конче потребує його опіки й допомоги. Не забуває привітати ювіляра чи іменинника, сказати добре слово з нагоди свята чи якоїсь небуденної події.

Пригадується, як минулого року у перерві одного із засідань Політради, щоб викликати посмішку у зосередженого і похмурого Голови, йому подарували сувенірну цукерку. Подякувавши за неї, він несподівано відбувся жартом:

- Через кілька днів у моєї онучки день народження, ось їй вона й дістанеться.

...

Про Олександра Мороза можна ще багато розповідати. Інколи слухає класичну музику у концертному залі "Золоті ворота", у колі друзів з натхненням заводить "Ой чий то кінь стоїть?" чи грає в шахи, радіє кожній зустрічі з природою, її дарунками. Якось, тримаючи в руках букетик лісових суниць, замріяно сказав:

- Уявляю, якими вони були на лісовій галявині... То диво...

Так сказати може лише Людина, як кажуть, від землі, яка бачить і відчуває красу життя, знає їм ціну. То ж чи не звідси виростають пагони його толерантності і виваженості?

Отож, у нас є Голова. І не лише для Соціалістичної партії, але й для усієї України, її талановитого і мудрого народу.

Отже Олександр Мороз постає перед нами чи не як батько всієї нації, лідер всього нашого народу. Кожна деталь його сайту повністю продумана, на мою думку, такий сайт повинен би бути створеним для нашого Президента.

4. Висновки

Сайт Олександра Мороза вражає найбільше з усіх переглянутих. Нажаль сайтів такої якості дуже й дуже мало в політичному Уанеті, але існує все ж таки тенденція до їх появлення. Якщо ж розглядати існуючи зараз ресурси з точки зору сприйняття цих політиків відвідувачами їх сайтів, тобто розглянути процес творення іміджу конкретних політиків саме в глобальній мережі то виходить ось що – людина яка була прихильником наприклад Михайла Павловського та зайшла на його сайть може буквально втратити повагу до нього, а зайшовши після цього на сайт, наприклад, Мороза може навіть змінити свої політичні переконання. Іноді навіть починаєш розмірковувати – з я кою метою створюються ці ресурси? Цілком логічним, здавалося б, було їх створення з метою агітації, привернення уваги людей до політичних партій або окремих політиків, але після їх перегляду іноді навіть здається, що зроблені вони були з цілком зворотною метою. Іноді зустрічаються ресурси (наприклад, сайт Юліі Тимошенко) які судячи з їх вигляду були створені за принципом «Щоб було», бо майже ніякої корисної інформації не містять. Політичний Уанет в сучасному його стані – це «криве дзеркало» реального політичного життя в країні. І це стосується не тільки сайтів політиків, а й політичних ресурсів взагалі.

Майже кожний ресурс в Інтернет має свій еквівалент в реальному житті. Онлайн-бібліотеки, інтернет-видання, магазини. Політичні сайти таких аналогів не мають і не можуть мати. Де ще ви зможете так швидко знайти таку кількість інформації про цікавлячого вас діяча? Де ще цей діяч має змогу подати себе в такому світі як він цього бажає? Нажаль, більшість сучасних політиків це не розуміє або просто не використовує, хоча певні кроки в цьому напрямку вже зроблені й робляться. Будемо сподіватися, що невдовзі Політичний Уанет перетвориться з «кривого дзеркала» у прозоре вікно, та наші політики будуть повністю використовувати ті безмежні можливості що їх надає Інтернет як те сталося вже в багатьох розвинутих країнах світу.

6. Ресурси

1. Сайт Веб-видавництва «День»
   www.day.kiev.ua

2. Сайт Анатолія Матвієнка
   www.matvienko.kiev.ua

3. Сайт комітету виборців України
   www.cvu.kiev.ua

4. Сайт Миколи Плав’юка
   www.mykolaplawiuk.kiev.ua

5. Політичне мережеве видавництво Парт-Орг
   www.part.org.ua

6. Сайт Павловського
   www.pavlovsky.kiev.ua

7. Сайт Володимира Олійника
   www.harmony.kiev.ua/oliynyk

8. Веб-журнал “Людина і Політика”
   www.icai.org.ua/lip

9. Донецький політичний Сервер
   www.politics.donetsk.ua

10. Сайт Олександра Мороза
    www.moroz.com.ua

11. Сайт Юліі Тимошенко
    www.tymoshenko.kiev.ua

Ссылки (links):

http://www.pavlovsky.kiev.ua/

http://www.harmony.kiev.ua/oliynyk

http://www.icai.org.ua/lip

http://www.politics.donetsk.ua/

http://www.moroz.com.ua/

http://www.tymoshenko.kiev.ua/