Реферат на тему:

УСТРІЙ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. В них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб і громадян.

Форми правління діляться по засобу організації влади і її формальному джерелу на монархії і республіки.

Монархія – форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий властитель (король, імператор).

Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості числі країн і характеризується зосередженням в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової властей. Така форма правління існує зараз в Саудівській Аравії, Катарі, Омані.

Конституційна монархія – така форма правління, при якій повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційна монархія ділиться на дуалістичну (Йорданія, Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями, а інколи має право вето на рішення парламенту.

Більшість сучасних демократичних монархій – парламентські монархії. Уряд в них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.

В специфічній формі монархія і сьогодні збереглася, майже третина всіх країн миру, в тому числі в восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік – другої основної форми правління.

В республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. В сучасному світі існує три основні різновидності республік: парламентська, президентська і змішана або напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристократичну, радянську, теократичну та ін.

Характерною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі і його відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує уряд, видає закони, що приймаються урядом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду. Здійснює контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтернативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.

На відзнаку від парламенту уряд володіє виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою. А також може клопотати перед президентом про розпуск парламенту.

В більшості країн членство в парламенті сумісно зі збереженням депутатського мандату. Це дозволяє привертати в уряд не тільки лідерів партій, що правлять, але і впливових депутатів парламенту.

Офіційно керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він – перша особа в парламенті. Президент в парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами вибірників, або безпосередньо народом. Його роль в парламентській республіці мало чим відрізняється від функцій глави держави в парламентських монархіях.

Президентська республіка  друга достатньо розповсюджена форма республіканського правління.

Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент в ній водночас виступає і главою держави і главою уряду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Президент обирається прямо народом, але інколи і колегією вибірників (США). Він сам призначає членів кабінету міністрів, що несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.

В президентській республіці існує жорсткий розподіл влади, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а президент не в праві розпустити парламент.

Не дивлячись на всі свої позитивні якості, президентська республіка не отримала широкого розповсюдження в Західній Європі.

В країнах Латинської Америки президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента.

Третя різновидність республіки  напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії та ін.

В напівпрезидентській республіці з'єднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська і в різних країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. Головна риса напівпрезидентської республіки  подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.

Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може змістити президента, котрий, в свою чергу, в праві розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, володіє правом відкладного вето на рішення парламенту і правом введення надзвичайного положення.

Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність.

Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.

Отже, ми розглянули всі основні форми правління, існуючі в сучасних державах. Однак хотілося б звернути увагу студентів на те, що ці форми не вичерпують всіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів є референдум (лат. Referendum – те, що повинно бути повідомлене) – всенародне волевиявлення по важливому державному або суспільному питанню.

Референдуми широко використовуються більшістю демократичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в цілому вони мають підлегле відношення до законотворчої діяльності парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпосередньо висловити свою волю, стати творцем законів, виявити ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референдуму змушує державні органи і уряд більше орієнтуватися на думку народу. Окрім політичної організації держави існує ще і її територіальна організація, що характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. В сучасному світі розрізняють дві основні форми територіального устрою держави: унітарну і федеративну.

Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що перебуває з адміністративно-територіальних одиниць, що не володіють власною державністю.

Унітарна держава характеризується простотою устрою єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.

Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з однонаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 року). В той же час для цілого ряду унітарних держав характерна наявність певної автономії для вхідних в їхній склад створень. Деякі з цих автономій створені за історико-географічною ознакою (більшість областей Італії і Іспанії), по національно-територіальному (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія - союзні території і округи).

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).

Централізовані держави можуть подавати достатньо широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не володіє значною автономією і безпосередньо орієнтуються на виконання рішень центру.

В децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи володіють власними парламентами. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області утворення, комунального господарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому вони звичайно сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і тому сильно залежать від центру.

Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб'єктами державного суверенітету в ній виступають як крупні територіальні утворення, так і весь народ.

Федерація – це сталий союз держав, самостійних в межах розподілених між ними і центром компетенціях, який має власну конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи, а часто і подвійне громадянство.

Федеральний принцип державного устрою закликаний забезпечити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спорідненостей, котрі володіють значними етнічними, історичними, культурними і іншими особливостями. При цьому створити оптимальні можливості для виразу інтересів меншостей і наблизити владу до громадян.

Федерація будується на основі розподілу функцій між суб'єктами і центром, що зафіксований в конституції країни. Владні повноваження поділені на:

•  виняткові повноваження центру (як правило, грошове звертання, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);

•  виняткову компетенцію суб'єктів федерації – організація місцевого самоврядування і охорони суспільного порядку, культури та ін.;

•  спільну компетенцію союзу і його членів.

Розвиток федерації може здійснюватися як в сторону зміцнення і розширення влади центру, так і в сторону розширення влади суб'єктів федерації.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Федерація як форма територіального устрою держави показала свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.

Конфедерація – це постійний союз самостійних держав, для здійснення конкретних спільних цілей. Члени конфедерації повністю зберігають державний суверенітет і передають в компетенцію союзу лише рішення обмеженої кількості питань більш усього в області оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку. Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і звичайно еволюціонує в федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787рр.), Швейцарії (до 1848г.), Германію (1815 – 1867рр).

На території колишнього СРСР зроблена спроба створити Співдружність незалежних держав (СНД). Така форма державного утворення не може бути сталою, оскільки не забезпечує єдності діяльності членів співдружності і не створює гарантій виконання ними своїх зобов'язань. Досвід показує, що об'єднання і зближення держав можливо тільки на шляху економічної інтеграції і поступової реалізації федеративних принципів.