Реферат на тему:

„Багатопартійність - як необхідна умова встановлення демократичного процесу”

«Нам подобається лише боротьба, а зовсім не перемога», — цим афористичним висловом Блеза Паскаля можна характеризувати наші політичні партії.

Та спочатку кілька вступних речень як Nota Bene — вони тут потрібні.

Якраз цього року минає 10 років від початку виникнення в Україні посткомуністичної багатопартійності. (Нагадаю: установчий з’їзд УРП — першої ластівки «весни партій» — відбувся наприкінці квітня 1990 р.) Українська багатопартійність формувалася на власній основі як заперечення комуністичної монополії і намір організувати суспільне життя та здійснення публічної влади в своїй державі на засадах свободи, демократії і справедливості. Піонери багатопартійності — УРП, НРУ, ДемПУ, ХДПУ, УСДП (не зараховую сюди соцпартію, що відбрунькувалася від КПУ), їхні лідери виросли з політичної ініціативи патріотичної інтелігенції, дисидентських кіл Західного регіону та Києва. На українську політичну сцену вони вийшли як національно-демократичні сили з новою лексикою та символами віри, як от «національно-державне відродження», «правова держава», «ринкова економіка», «роздержавлення і приватизація», «свобода підприємництва», «вільна конкуренція», «відкрите суспільство», «держава для людини, а не людина для державної машини»...

Політичними тріумфаторами ці партії-піонери не стали. Від самого початку виконавчій владі, держапаратові «весна партій» виявилась не потрібною, влада була задоволена тим, що позбулася колишньої жорсткої опіки компартії та нагадуванням про 1-2 відсоткову присутність нових партій у суспільстві (рахувала і рахує кількість їх членів), давала зрозуміти, що не має наміру рахуватися з ними. Сприймала їх як політичний декор «для Європи».

Романтичні піонери багатопартійності дали суспільству «всі найкращі слова», і їх, напевно, нічим не доповнять і не перевершать прагматики нової партійної хвилі. Власне, обличчя нових партій із силуетами знаних «олігархів», їх суспільно-політичну мету політологам важко зідентифікувати через невиразні, компіляторські програми, брак ясно окресленої ідеології. Декларування ними свого місця у «центрі» небагато нам говорить: український «центризм» — поняття вкрай розмите й може виражати звичайний конформізм, співпрацю з чинною виконавчою владою і черпання з цього певних користей та привілеїв. Можемо пересвідчитися, що жодна з так званих прагматичних бізнес-партій, зокрема своєю поведінкою у ВР, не йде далі бажання бути першою в «команді» Президента, потрібною йому. Це цілком влаштовує утверджену в країні владну (і всевладну) президентську вертикаль.

Відома у цивілізованому світі система «партії — влада — відповідальність» в Україні не реалізувалася у характерній для західних демократій моделі правлячої парламентської більшості, з її періодичною змінюваністю в результаті демократичних виборів, перерозподілом позицій політичних партій та коаліцій відповідно до зміни суспільних симпатій. Жодна наша партія в своїй програмі та ідеях не ставила собі за мету здійснення влади, і тому автор наважується твердити, що партійне керівництво не вабить перемога.

З усього видно, наші партії, зокрема й ті, з парламентської більшості, мовчки погодилися на свою «обслуговуючу» роль, й імплементація результатів квітневого референдуму не змінить цю ситуацію. Ця ВР не «спалить» себе в боротьбі за уконституювання політично відповідальної перед суспільством правлячої парламентської більшості, її права та обов’язку затверджувати свій уряд і відповідати за нього. Підбадьорювати партійне керівництво, нинішні партійні депутатські фракції біблійним від Матвія «просіть, і воздасться вам, шукайте, і знайдете, стукайте, і відчинять вам!» мабуть-таки марно. Цілком згодний, що й найближчі парламентські вибори нічого не змінили. Нам потрібна не російська чи «есендівська», а західна, краще б англосаксонська, модель здійснення державної влади та управління, на основі політичних партій.

Цю трансформацію могли б підштовхнути й зацікавлені інтеграцією України в Західні структури політичні та фінансові лідери Заходу. Їхнім партнером мала б бути наша українська еліта, нове покоління інтелектуалів та людей раціональної дії. Вони повинні допомогти партіям знайти і зрозуміти своє призначення та сенс існування. Хай партії переконують нас, що за їхні ідеї варто проголосувати.

Саме багатопартійність дає змогу проявитись демократичним процесам в суспільстві. Різні партії – різні ідеології, багатопартійний склад у Верховній Раді – це можливість відстоювати різні політичні та економічні позиції, що так чи інакше відносяться до різних соціальний класів суспільства. Оскільки народні депутати – народні обранці, то вони мають проголошувати і відстоювати позиції своїх виборців, що дає змогу розгорнутися цивілізованій демократичній боротьбі за інтереси певної суспільної групи.

Сучасні вибори – яскравий прояв демократичних процесів в Україні.

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, настільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. найбільш ефективно такий вплив може здійснюватися у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Першою в історичному плані була саме ця форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалася у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях – у вигляді народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважалися, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускалися). Участь у народних зборах усіх вільних громадян, в ідеалі, мала забезпечувати прийняття рішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні.

Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.

Із розвиток та ускладненням суспільних відносин класичні зразки прямого народовладдя внаслідок значного зростання чисельності населення держав стало важко, а то й неможливо здійснювати з суто технічного боку. Крім того, народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панівної верхівки суспільства, що й зумовило виникнення нових форм прояву безпосередньої демократії.

Так, у Стародавньому Римі населення поділялось на кілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У центуріях відбувалися загальні збори їх членів. Рішення центурії формувалося відповідно до волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалося рішення, яке підтримувалося найбільшою кількістю центурій. При цьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римських громадян, утворювали лише одну центурію, а порівняно невелика кількість заможних патриціїв – декілька. Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян при прийнятті загальнообов’язкових рішень. Однак у прийнятті таких рішень усі громадяни держави брали безпосередню участь.

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їхніх політичних систем стало неможливим вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, чисельність якого постійно збільшувалася. За цих умов зародилася і набула поширення інша форма народовладдя – представницька. За такої організації більшість загальнодержавних питань вже вирішується не усіма громадянами держави, а лише певними групами їх. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов’язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені всієї держави і приймати рішення, обов’язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному – парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов’язкові в межах усієї держави рішення, є Верховна Рада України.

Група осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет), який може приймати рішення, що є обов’язковими до виконання у межах відповідної частини території країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу.

Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

Демократична держава визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки встановлені процедури виявлення та здійснення волі народу можуть реально впливати на управління справами держави й суспільства. Безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади – пряме народовладдя є саме такою формою, яка забезпечує найбільший рівень впливу народу на діяльність державних структур.

Одним із проявів прямого народовладдя в нашій країні є вибори. Термін “вибори” означає процес, у результаті якого певна спільність людей, почасти організована у політичне об’єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені певної спільноти людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов’язкові рішення.

За допомогою виборів формується значна частина органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдання виборами, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Характеризуючи вибори і референдум, Конституція України вказує, що вони є формами безпосередньої демократії, через які народ здійснює своє волевиявлення (ст.69). А в ст.71 закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі її громадяни, які на день виборів досягли 18 років, мають право голосу.

Однак в Україні багатопартійність не завжди сприяє розвитку демократичним процесам. Останнє десятиліття показало, що чим більше політичних сил виникає, тим більше виникає непорозумінь у суспільстві, зростає протистояння між соціальними групами, між якими, по суті, їх не мало б виникати.

Все це говорить не стільки про некорисність багатопартійності, скільки про її окультурення. Держава має встановити певні обмеження щодо швидкого розмноження кількості партій. Виникнення політичної партії має бути процесом не спонтанним, а поступовим, цивілізованим. Кількість членів політичної партії має бути настільки достатньою, щоб можна було спіло відносити це політичне утворення до категорії „політична партія”. Якщо ж дана сила не набирає потрібної кількості членів, не має чітких програм і відповідних змог реалізовувати свою діяльність належним чином, можливо варто, щоб це коло людей формували громадські об'єднання, не більше.

Адже не тільки багатопартійність, але і інші соціально-громадські утворення можуть сприяти розвиткові демократії в країні, покращуватимуть життя суспільства.

Наявність одної партії – це тотальне відстоювання однієї ідеології, яка все інше сприймає як вороже, і звісно, не дає змогу для реалізації. Радянські часи – яскравий взірець такого недемократичного розвитку суспільства. Наслідки її очевидні – ідеологічні ігри, постійні прорахунки, тоталітаризм, політична, економічна та соціальна деградація.

Тільки при можливості у повний голос відстоювати різні, навіть протилежні думки у різних сферах, можливість різним політичним силам боротися за покращення суспільства – ось яскравий прояв демократичних процесів.

Тільки у такий спосіб суспільство може претендувати на подальший розвиток у різних напрямках. Все пізнається у порівнянні, так і у політичній боротьбі – наявність різних партій дає змогу виборцям зорієнтуватися і стати прихильником тієї політичної сили, яка відстоює саме його інтереси, відстоює позиції, які близькі його природі, його внутрішньому світогляду.

Демократія – це не хаос, багатопартійність – це не бійка різних політичних сил за ласий шматок, при умові що і перше і друге розвивається цивілізованим шляхом. Це – нормальний розвиток суспільства, який випробуваний уже не одною державою Західного світу. Тільки таким шляхом українське суспільство може прийти до цивілізованого життя, як політичного, так і соціально-економічного.

Література

• Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, П50, 1993. – 576с.

• Корсовицький І.С. Нам більше подобається сама боротьба... // День. – 2000. - №3.

• Навчальне видання “Основи конституційного права України” / За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В.Копечинова.