ЕВОЛЮЦІЯ ЯДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ І СТРАТЕГІЇ ФРАНЦІЇ  

 
        Перша половина 90-х рр. ХХ ст. була для Європи напрочуд бурхливою та драматичною. Багато хто з політиків та пересічних громадян зітхнув з полегшенням після заключної Конференції із стабільності у Європі, що відбулась 20-21 березня 1995 р. у Парижі. Під час її роботи було укладено “Пакт стабільності у Європі”. Але незабаром сталися події, що викликали справжній вибух суспільно-політичного життя. 
        Ввечері 13 червня 1995 р. новий президент Французької Республіки Жак Ширак оголосив про початок з 6 вересня “останньої серії” з 8 ядерних випробувань, останнє з яких повинно було відбутися наприкінці травня 1996 р. Ще під час передвиборчої кампанії Жак Ширак не приховував прагнення відновити ядерні випробування. Вони були припинені Францією навесні 1992 р., а до цього проводилися 17 разів у Сахарі (з них 4 на поверхні). У 1966 р. ядерний полігон перебазовується у Французьку Полінезію на острови Муруроа та Фангатауфа. З 1975 р. випробування проводяться виключно під землею. 
        29 січня 1996 р. президент Франції заявив про остаточне припинення ядерних випробувань, які за його словами, були необхідні, аби забезпечити надійність французької зброї, політики стримування та подальші еволюційні зміни в ядерній стратегії Франції. Проблеми та шляхи її еволюції зараз викликають надзвичайний інтерес у найширших кіл вітчизняної та світової громадськості. 
        1 Розробка та розвиток засад ядерної політики за часів Ш.де Голля
        Початком ядерної історії Франції вважається затвердження у 1944 р. Головою Тимчасового Уряду генералом Шарлем де Голлем законопроекту про створення Комісаріату Атомної Енергетики (КАЕ), який розпочав наукові дослідження у ядерній галузі. До початку 50-х рр. КАЕ, очолюваний Ж.Кюрі, проводив мирні наукові дослідження.У липні 1952 р. у Франції було затверджено перший п‘ятирічній план розвитку атомної промисловості — “Закон Гайяра”, на реалізацію якого було виділено спочатку 40, а потім 100 млрд. фр. План передбачав будівництво у Меркуле підприємства з переробки плутонію. Це викликало великий інтерес у військових колах, і невдовзі було сформовано Управління зброї масового ураження на чолі з полковником Ш.Айере, завданням якого було створення ядерного потенціалу Франції. Ядерна програма “План К-103” передбачала п‘ятирічний строк на підготовку та проведення першого ядерного випробування. 26 жовтня 1954 р. таємним декретом прем‘єр-міністра Франції Мандес-Франца було створено Верховний Комісаріат з військового використання атомної енергетики. В грудні того ж року в рамках КАЕ створюється Відділ загальних досліджень, який в травні 1956 р. перетворюється на Управління Нової техніки (УНТ). 
        У липні 1957 р. у Франції було затверджено другий план розвитку атомної енергетики на 1957-1961 рр. На його реалізацію було виділено 500 млрд. франків. У 700 км на південь від Колом-Бешара, в оазі Регган було створено полігон для випробувань. За З роки у Сахарі побудоване штучне місто. 
        Після повернення до влади Ш. де Голль прискорив роботи зі створення ядерної зброї і зосередив першочергову увагу на розвитку ядерного потенціалу. 3 листопада 1959 р. у промові у Центрі вищих військових досліджень ним була сформульована головна мета ядерної програми Франції: створення “національних ударних сил” на базі ядерної зброї, яка могла б використовуватись в будь-якому місці земної кулі. Під час відвідання в грудні 1959 р. одного з наукових підрозділів КАЕ, Ш. де Голль заявив, що на відміну від США та СРСР, які мають надпотужний ядерний потенціал, у Франції інша мета — бути спроможною “лише один раз” знищити супротивника1. Цю мету було покладено в основу офіційної військової доктрини V Республіки — “Доктрини пропорційного стримування”. 
        Вранці 13 лютого 1960 р. могутній вибух на полігоні Регган сповістив світ про успішне виконання плану “Блакитний тушканчик” та вступ Франції до “ядерного клубу”. У квітні та грудні 1960 р. відбулись ще два випробування, Наприкінці цього ж року приймається закон про початок виробництва стратегічних бомбардувальників “Міраж-IV”, які мали змогу нести ядерну зброю. 
        Ядерні плани Франції яскраво відображали її зовнішньополітичний курс на незалежну та панівну позицію в Європі та НАТО. Робилась спроба представити французькі сили в якості гаранта участі Франції у розробці стратегії НАТО аби спрямувати американські “доктрини використання” у вигідне для європейців річище. Французька дипломатія намагалась представити ядерний потенціал своєї держави як головний “оплот свободи” в Європі на той випадок, якщо США “залишать її напризволяще”, і пропонувала західноєвропейцям французький “ядерний щит” замість американського: “Франція зможе продовжити забезпечувати свою незалежність та захист європейських країн, діючи у 
        перших рядах співтовариства націй”2. 
        Створення у Франції ядерного потенціалу та його перетворення на найважливіший елемент зовнішньої політики стимулювало розгортання “силових” досліджень французьких учених. Як гадає Р. Жирарде, ядерна зброя спричинила еволюцію усталеної системи міжнародних відносин та відкрила “нову еру у співвідношенні сил між народами”3. Найвідомішим “силовим” теоретиком стає генерал П.Галлуа, який у книзі “Парадокси Світу” розробив теорію “трьох держав”, згідно з якою ядерний фактор призвів до поділу усіх країн на три категорії. 
        До першої відносяться США та СРСР, ядерні потенціали яких гарантують їх недоторканність, територіальний та соціально-політичний “статус-кво”. До другої категорії увійшли держави, що володіють лише “засобами особистої оборони, захищаючи свою територію від загрози війни”4. До цієї категорії належать Франція і Великобританія. До третьої групи належить всі неядерні країни. П.Галлуа є також одним із авторів концепції “вирівняльної сили ядерної зброї”, в основу якої покладено теу про “нівелювання ядерного ризику”. “Велика вирівнювальна сила” ядерної зброї полягає в рівній можливості супротивників знищити один одного. Цю тезу генерал Ш. де Голль поклав в основу військової доктрини Франції. 
        Концепція “вирівнювальної сили” стала наріжним каменем французької стратегічної доктрини. Теза про “вирівнювальну силу” ядерної зброї теоретично обгрунтовувала необхідність створення французького ядерного потенціалу та компенсувала відносну військову та економічну слабкість держави. Найбільш раціональною формою реалізації військової сили в ядерну епоху стає політика “стримування”, а стратегічною метою — морально-психологічний вплив на супротивника. Концепція “стримування” була висунута з метою замінити реальне використання найважливішої силової категорії, головного військово-політичного та дипломатичного важеля. Формується своєрідний французький “ядерний націоналізм”, що спирається на найважливіші зовнішньо-політичні настанови V Республіки: досягнення та зміцнення національної безпеки та незалежності, сприяння стабілізації міждержавних відносин, балансування між центрами сили та орієнтація на розрядку. 
        У процесі їх практичної реалізації значно зріс авторитет Франції у світі. Поставивши за мету звеличити Францію, генерал де Голль розпочав реализацію “тотальної стратегії”, що спиралась на військову політику та дипломатію. Найголовнішим чинником тут стає ядерна зброя. Вже з перших владних заходів Ш. де Голль демонструє, що ядерна зброя є засобом посилення міжнародного впливу Франції та у володінні нею полягає... новий елемент, послаблюючий напругу, яку викликає протистояння двох пактів, створених навколо велетнів”5. Він намагався максимально використати ядерний фактор у дипломатії як засіб політичного тиску і називав ядерну зброю “інструментом нової політики”6. Таким чином, розвиток ядерного потенціалу та проведення політики “стримування” дедалі більше переноситься з військово-стратегічної у політико-дипломатичну сферу. 
        Водночас Ш. де Голль розробляє тезу про те, що Франція має сама забезпечувати власну безпеку завдяки незалежній військовій політиці, основою якої є доктрина “ядерного стримування”. Її найголовнішими рисами стають беззаперечний пріоритет ядерних сил в оборонній політиці, їх незалежність від натовської стратегії та самостійний характер національних стратегічних концепцій їх використання, що передбачає запобігання війні завдяки постійній загрозі миттєвого удару у відповідь. Цей період характеризується надзвичайним поширенням “пуризму” — напрямку французької військово-стратегічної думки, що мав суттєвий вплив на погляди Ш. де Голля. Найвидатнішими його представниками є адмірал А.Сангінетті та генерали Ж.Б’юї та П.Галлуа. “Пуризм” — це система теоретико-концептуальних поглядів та практичних настанов “патріотичних” кіл, які впроваджували ідею ядерного націоналізму, що межувала з ізоляціонізмом. Відмінною рисою “пуристів” є прагнення віднайти таку формулу стримування, що відповідала б французькому варіанту “стримування слабкішим сильнішого”. Ця політика формується на таких засадах:1) урівнювальна та роз’єднувальна сили ядерної зброї;2) “пропорційність стримування”;3) “санктуаризація” національної теорії ядерної держави. 
        Теза про “пропорційність стримування” є однією з фундаментальних основ французької ядерної політики. Згідно з нею, для “стримування” супротивника не обов’язково володіти еквівалентною ядерною зброєю. Достатньо лише декількох могутніх ударів, втрати від яких були б пропорційними, або перевищували завдані ворогом. У цьому випадку ядерна зброя перетворює територію держави, що нею володіє, у своєрідне святе місце — “санктуарій”, яке забезпечує повну недоторканність її території, стримуючи можливого агресора від нападу. Ядерне стримування, як стверджують “пуристи”, повністю втрачає своє оборонне значення за межами “санктуарія”. Не дивлячись на суто національний характер, французька доктрина “стримування” здійснювалась у розрахунку на американські ядерні гарантії. 
        Пошуки елементів національної стратегії розпочинались ще у середині 50-х рр. за ініціативою П.Галлуа, Ш.Айере та В.Жирардо. Вони закликали до створення ракетно-ядерних сил великого радіусу дії та прийняття стратегії ядерних реалій. Рішення Ш. де Голля про вихід держави з військових структур НАТО стимулювало розробку незалежної національної військово-стратегічної концепції, яка підкреслювала особливе становище Франції в Європі та світі. В листопаді 1965 р. Ш. де Голль офіційно затвердив військову доктрину Франції на перспективу — до середини 80-х рр. Головна робота зі створення цього плану була проведена у Центрі Досліджень та Оцінок, який відігравав роль своєрідного “мозку” вироблення військової політики та стратегічних концепцій Франції, проводячи дослідження у галузі військового будівництва. Мінімальна стратегічна модель була побудована з урахуванням загальних політичних настанов V Республіки і базувалась на двоєдиній меті військової стратегії: — сприяти постановленню та підтриманню умов, необхідних для прийняття рішень; — сприяти виконанню завдань на підтримку зовнішньої політики держави поза межами національної території7. 
        Мінімальна стратегічна модель являє собою сукупність концепцій, теоретичних принципів та практичних настанов, які обгрунтовували не лише теоретичну, але й реальну можливість “стримування слабкішим сильнішого”. 
        Найголовнішим елементом моделі стримування є поняття “критичний поріг агресивності”, як своєрідний подразник “стримування” — сукупність стратегічних та політичних факторів, за наявності яких конфлікт сягає стадії, коли стає можливим та потрібним використання ядерної зброї. Французька військово-політична думка вважала, що єдино доцільною є концепція “миттєвого масованого удару” у відповідь на агресію. Ця концепція відома під назвою “все або нічого”: “Хочуть цього чи ні, але після подолання критичного порогу агресивності середня за територією держава, за своєю природою, приречена на стратегію “все або нічого” — писав Л.Пуар’є у своїй найвідомішій праці. 
        Для успішного запобігання агресії, “стримування” повинно було мати високий ступінь вірогідності: “Поняття вірогідності стримування являє собою центр логіки стримування та розрахунків ядерних супротивників”8. Проблему вірогідності “стримування слабкішим сильнішого” опрацьовували генерали Л.Пуар’є, П.Галлуа та А.Бофр. Ними була розроблена теорія фізичної, технічної та психологічної вірогідності. 
        За цією теорією фізична вірогідність покликана гарантувати можливість завдання супротивнику шкоди, рівень якої перевищував би можливі надбання в разі успіху агресії. Суттєвого збитку “слабкіший” зможе завдати тільки у випадку ядерного удару по великих демографічних центрах; тому стратегія “удару по містах” робить можливим стримування слабкішим сильнішого. Цим пояснюється несприйняття французьким військовим керівництвом американської концепції “контрсили”, а також обрання тактики удару по містах, яка “не передбачає рівності військових арсеналів та є єдино прийнятною для слабкішого”9. 
        Поняття технічної вірогідності стосується засобів та рівня розвитку, необхідних для завдання ворогу “непоправних втрат”. Єдиним таким засобом є високорозвинені стратегічні ядерні сили (СЯС). Врешті, найголовнішу роль має відігравати психологічна вірогідність. Вона відображає рішучість нації радше використати ядерну зброю, аніж капітулювати. 
        Ортодоксальні “пуристи” на чолі з Л.Галлуа завершили побудову стратегічної моделі стримування ідеєю комплексного використання усіх видів збройних сил для завдання удару у відповідь. Їхні теоретичні розробки знайшли відображення у “доктрині Айере” та таємних директивах грудня 1967 — листопада 1968 рр. Центральною політичною концепцією “доктрини Айере” стала відмова від орієнтації збройних сил Франції на окремого супротивника. Цей план дістав назву “оборони за усіма азимутами”. 
        Шлях до реалізації цієї доктрини Ш.Айере вбачав у здійсненні військової стратегії “глобального стримування” на основі власної термоядерної стратегічної зброї із світовим радіусом дії. Доктрина була оцінена світовою громадськістю як офіційне проголошення нового зовнішньополітичного курсу Франції на засадах “військового збройного нейтралітету”. Концепція “збройного нейтралітету” не є ізоляцією та нейтралітетом у класичному варіанті, а підкреслює прагнення Франції уникнути війни, яка не відповідає її інтересам. Проте доктрина Ш. Айере не тільки передбачала нейтралітет Франції, але й вказувала на доцільність участі в Атлантичному Пакті, в основу якої мала бути покладена не інтеграція, а деголлівська стратегія незалежності національної оборони. Принцип “узгодження” стратегій, розроблений де Голлем у листопаді 1959 р., повинен був забезпечити цілковиту свободу політичних рішень у мирний час та ефективність союзницьких дій у випадку виступу Франції на боці союзників по НАТО під час кризи. 
        Скорегувавши орієнтацію французької оборони після виходу країни з військових структур НАТО, Ш. де Голль діяв згідно з доктриною “абсолютного стримування”. “Стримування” відбувалось завдяки “глобальній ядерній силі” і мало на меті, по-перше, забезпечення недоторканість національної території, а по-друге, запобігання виникненню у Європі будь-якого збройного конфлікту, який би загрожував незалежності Франції. 
        Не зважаючі на підтримку Ш. де Голля, доктрина “оборони за усіма азимутами” була на озброєнні не довго. По-перше, тому, що виробництво міжконтинентальних балістичних ракет з радіусом дії 10 тисяч км та створення “космічної сили” були не до снаги Франції. 
        По-друге, рішення французького керівництва про виробництво тактичної ядерної зброї спричинило корекцію тези про миттєвий удар у відповідь. 
        По-третє, ідея “оборони за усіма азимутами” не була реалістичною тому, що кількість держав, які могли б загрожувати Франції, була дуже незнанною. 
        Наприкінці 69-х — на початку 70-х рр. ХХ ст. Центром Досліджень та Оцінок під керівництвом генерала Л.Пуар’є була проведена робота з корекції мінімальної моделі “стримування слабкішим сильнішого”, в якій підсилювалась самостійна роль тактичних ядерних сил та інших озброєнь у системі стримування, а також окреслені геополітичні зони дії стратегії ядерного стримування. Рішення Ш. де Голля про прийняття на озброєння тактичної ядерної зброї викликало гостру дискусію про місце та функції ТЯС у стратегії “ядерного стримування”. 
        Класичне для голлізму визначення функції ТЯС знаходимо у працях Л.Пуар’є. Він стверджує, що тактичні ядерні засоби мають двоєдину мету — з одного боку, вони покликані визначити ступінь агресивності супротивника, що виправдовувало б використання стратегічних ядерних сил (СЯС), а з іншого, передбачали б можливості завдання слабкішим першого удару у разі визнання факту подолання супротивником кордону “санктуарія” і демонстрації рішучості використання СЯС в разі можливої агресії. Л.Пуар’є став співавтором стратегії “тотального стримування”, яка складається з двох компонентів: радикального ядерного стримування та обмеженого неядерного стримування. Автор визначив три регіони застосування цієї стратегії:1) національна територія метрополії; 2) Європа та найближчі прилеглі території; 3) весь інший світ. 
        У першому застосовується стратегічне ядерне стримування , а у другому та третьому — стратегія зовнішньої дії, яка узгожена з військовими стратегіями союзників. 
        2. “Спадкоємність” політики Ж. ПомпІду
        Становлення та розвиток військової доктрини Франції 60-х — початку 70-х рр. також відбувалися на основі стратегічної моделі “стримування слабкішим сильнішого”, яка спиралася на “ядерний націоналізм” і відповідала зовнішньополітичному курсу Ш. де Голля. Його послідовники керувались гаслами “спадкоємності” та “оновлення” голлістської зовнішньої політики. В період президентства Ж.Помпіду по відношенню до голлістської доктрини домінувала перша частина гасла — “спадкоємність”. Одним з найголовніших напрямків зовнішньополітичної діяльності Ж.Помпіду залишається стратегія стримування. Було взято курс на створення термоядерної зброї та прискорення розвитку ракетно-ядерного підводного флоту. 
        На початку 70-х рр. у зв’язку з відносною нормалізацією радянсько-американських відносин відбувається корекція політики рівноваги та боротьби проти “гегемонії наддержав”. З’являється теза про “кондомінімум” США та СРСР, який для невеликих країн більш небезпечний, аніж лідерство наддержав у ворогуючих блоках. У зв’язку із загрозою кондомінімуму французьке керівництво впроваджувало заходи, спрямовані на подальше нарощування ядерного потенціалу Франції. У часи Ніксона-Кіссінджера США врешті-решт змирилися з існуванням незалежних французьких ядерних сил і офіційно визнали Францію ядерним партнером та союзником. Це значно полегшило вирішення питання про двостороннє співробітництво. 
        Якщо у період президентства Ж.Помпіду зовнішньополітична стратегія Франції була лише дещо корегована, то при В.Жискар д’Естені вона зазнала значних змін. 
        3. В. Жискар д’Естен: від націоналізму до партнерства
        За часів В. Жискар д’Естена активна дипломатія, свобода у прийнятті рішень та незалежна оборона залишаються найголовнішими та взаємодіючими засобами зовнішньополітичної стратегії Франції. Голлістську концепцію величі Франції було замінено гаслом “впливу”, проголошеним 31 грудня 1975 р.: “Враховуючи сучасні розміри території Франції та відсутність загроз, нашій країні більше відповідає термін “вплив”. 
        Підхід В.Жискар д’Естена до оцінки ролі ядерної зброї істотно відрізнявся від поглядів Ш. де Голля та Ж.Помпіду — прихильників тези про те, що ядерна зброя стимулює національну своєрідність ядерних держав. На відміну від своїх попередників новий президент Франції відзначав, що ядерна зброя прискорює прагнення держав до єдності на міжнародній арені та закликав до переходу до “всесвітньої політики примирення”. 
        Зовнішньополітична лінія Франції другої половини 70-х рр. характеризується об’єднанням принципу національної незалежності з тезою про взаємозалежність держав світу в оборонній та економічній галузях. Свій підхід до ядерної проблеми В.Жискар д’Естен сформулював у своєрідній політиці “мондалізму”, яка проявилась у зміцненні “атлантичного” та “європейського” напрямів зовнішньої політики Франції і характеризувалась прагненням нормалізувати взаємовідносини з США та НАТО, а також активізувати політичне об’єднання Західної Європи. 
        Своєрідним поштовхом до еволюції французьких стратегічних настанов у військовій галузі стало підписання у 1974 р. Оттавської Декларації про “атлантичні взаємини”. За ініціативою Франції у Декларації було дано високу оцінку ролі самостійних французьких сил ядерного стримування. Цим заходом був затверджений взаємозв’язок ядерних сил США, Великобританії та Франції, що спричинило еволюцію ядерної політики Франції. З 1976 р. відбувається відхід французької офіційної ядерної стратегії до концепції “гнучкого реагування” та концепції ведення сучасної війни. В Парижі з прихильністю зустріли концепцію “обмеженої стратегічної війни” Дж.Шліссінджера. Але нова корекція стратегічних настанов викликала боротьбу між голлістами, традиціоналістами та релятивістами. 
        Традиціоналісти закликали до створення більш сучасного ядерного арсеналу Франції, який зміг би завдавати більш відчутних ударів у відповідь. 
        В основу поглядів релятивістів були покладені ідеї генерала А.Бофра, який стверджував, що високий рівень стабільності ядерної зброї “стримування” призводить до зменшення рівня контролю над іншими формами конфліктів, внаслідок чого національна оборона не зможе зосереджуватись лише на ядерному “стриманні”. Тому А.Бофр пропонував створити другий ешелон “стримування” — тактичну ядерну зброю. 
        У середині 70-х рр. відбувається остаточний розрив з деголлівською стратегією “абсолютного стримування” на користь тези про “відносне стримування і ядерні дії”. Вона була обнародувана під час виступів В.Жискар д’Естена та Гі Мері у Вищому інституті досліджень національної оборони 13 березня та 1 червня 1976 р. і суттєво відрізнялась від настанов Ш. де Голля. 
        По-перше, у ядерній галузі остаточно відмовились від принципу “все або нічого” на користь політики поетапного “стримування”. Важливим фактором проголошувались тактичні ядерні сили, що підвищують якість “стримування”. В.Жискар д’Естен підкреслював, що тактична ядерна зброя — не лише засіб стримування, але й високоефективна бойова зброя. 
        По-друге, на перше місце виходила стратегія підготовки та ведення бою. Оборона планувалась таким чином, аби дати бій польовим військам. Це свідчить про те, що концепція “не ведення битви” Ш. де Голля при В. Жискар д’Естені доповнюється “концепцією ведення класичного бою”. 
        По-третє, відбувся повний розрив з тезою про “абсолютне стримування” та тезою про “національний санктуарій”, згідно з якою володіння Францією ядерною зброєю призводить до радикального розриву між “санктуа-ризованим” французьким простором та сусідніми країнами11. 
        В.Жискар д‘Естен стверджував протилежне: в разі конфлікту у Європі буде лише один загальний “простір конфлікту”, до якого належатиме й територія Франції. Це зумовило напрям еволюції військово-стратегічних настанов у бік їх більшого узгодження з натовською доктриною “оборони на передових рубежах”. Таким чином, підводилась база під військове співробітництво Франції з НАТО та західноєвропейськими союзниками поза цією організацією. Еволюція французьких офіційних військово-стратегічних підходів набула досить суперечливого характеру: декларуючи свою прихильність голлізму, офіційні кола Франції взяли курс на нівелювання її головних “пуристських” начал. В рамках військової програми на 1977-1982 рр. на базі тези про “відносність ядерного стримування” та “ядерних дій” здійснюються практичні заходи переходу від концепції “все або нічого” до менш радикальної — “стримування на всіх рівнях”. Якщо в рамках першої доктрини стратегія “удару по містах” передбачала використання стратегічних ядерних сил у відповідь на будь-яку агресію проти Франції, то у другий половині 70-х рр. неодноразово підкреслювалось, що СЯС зможуть бути відповіддю лише на ядерний напад на французьку територію. Таким чином, було взято курс на збільшення різноманітності засобів стримування. 
        Важливим компонентом доктрини “стримування на всіх рівнях”, окрім стримування загрозою “удару по містах”, стає “стримування” бойовими діями класичних сил при підтримці тактичних ядерних сил в разі кризи нижче критичного рівня агресивності. Це свідчить про те, що французька військова доктрина, яка базується на концепції “запобігання” війні завдяки загрозі використання СЯС, все більше орієнтується на настанову про підготовку та ведення обмеженої війни. 
        Але нові можливості та настанови для ядерних сил дедалі більше входять у суперечність з концепцією “тестування” — найголовнішою у “стриманні слабкішим сильнішого”. 
        До початку 80-х рр. французька доктрина стримування у своєму розвитку пройшла декілька етапів. Першим було формування голлістських військово-стратегічних концепцій під впливом теорій прихильників “абсолютного” стримування. Становлення військової стратегії відповідало зовнішній політиці Ш.де Голля на досягнення Францією статусу Великої Світової держави та сприяло зміцненню незалежності і підвищенню національної безпеки. 
        З середини 70-х рр. розпочинається процес відходу французької військової стратегії від ідеї “абсолютного ядерного стримування”. Він об‘єднав деякі модифіковані принципи “стримування слабкішим сильнішого” та нові “євроатлантичні” настанови. На місце стратегії “тотального стримування” прийшла доктрина “дивовижно подібна до натовської”12. 
        Протягом 70-х та на початку 80-х рр. урядові кола Франції поступово відмовляються від одного з найголовніших принципів деголлівської ядерної політики та стратегії — орієнтації на заздалегідь обраного супротивника. В цей же час особливе місце у стратегії Франції займає фактор невизначеності. Роз‘яснюючи значення цього фактора для загальноатлантичної стратегії “стримування”, французький дослідник Д.Давид відзначав, що самостійне та незалежне існування французьких ядерних сил підвищує у потенційного ворога Атлантичного Пакту “рівень невпевненості”, тому він змушений враховувати зв‘язок цих сил з ядерними силами НАТО13. 
        З 70-х — на початку 80-х рр. європейська політика Франції спрямовується на зміцнення європейського центру сили та забезпечення провідної ролі Франції у Західній Європі. “Відбувається пошук шляхів пристосування ядерної політики до висот “європейського будівництва” в той час, коли між США та СРСР було укладено Договір про СНО-1 та ПРО, а також про недопущення ядерної війни. Ці угоди були кваліфіковані французьким керівництвом як обопільна нейтралізація радянських та американських стратегічних озброєнь, як подальше послаблення американських гарантій Європі. Відтак питання 
        про “оборону” Західної Європи ставало для Парижа найголовнішим. 
        У лютому 1975 р. прем‘єр-міністр Франції Жак Ширак визначив місце французької тактичної зброї як “загальноєвропейської” та відзначив, що: “Ми не в змозі зупинитись на санктуаризації нашої території, нам необхідно дивитись за межі наших кордонів”14. Це підтверджує, що концепція “розширеного санктуарію” передбачала можливість надання Францією ядерних гарантій своїм західноєвропейським сусідам та союзникам. Разом з цим Париж всіляко уникав чіткого визначення гарантій. 
        4 “Ера Міттерана” 
        З приходом до влади у 1981 р. Ф.Міттерана військова доктрина знов почала змінюватись. В першу чергу у громадськості викликала зацікавленість доля ядерної зброї та політики “стримування”. Це відбувалось тому, що соціалістична партія, лідером якої був Ф.Міттеран, тривалий час (до 1978 р.) виступала проти володіння Францією ядерною зброєю. 
        У вересні 1981 р. прем’єр-міністр П.Моруа заявив, що стратегією Франції залишається “стратегія стримування слабкішим сильнішого”, яка базується на ударі у відповідь по містах”15. Відзначаючи, що французька концепція стримування “виходить з неприйнятності для сильнішого тієї ціни, яку він може сплатити внаслідок агресії проти слабшого”, Ф.Міттеран підкреслив, що концепція спирається на принцип достатності та “є найбільш економною відповідно до реалій ядерної епохи”16. 
        80-ті рр. характеризуються остаточним відходом від голлістських доктринальних настанов. Насамперед мова йде про “сковзання” до атлантизму. Найяскравіше це засвідчує теза про сумісність принципу національної незалежності та ідеї про солідарність Франції з Північно-атлантичним альянсом. В цей час Фр. де Роз запропонував “стратегію жорсткого реагування”. В її рамках передбачалось повне повернення до складу НАТО французьких звичайних збройних сил, тісна взаємодія ядерних сил Франції та її атлантичних союзників на базі визначення умов та термінів їх використання для відпору “нападу зі сходу”17. Автор доводив необхідність європеїзації військової політики Франції, повернення її у деякі військові структури НАТО з метою координації військово-політичної діяльності. Не зважаючи на всю привабливість, стратегія була рішуче відхилена офіційними колами, що свідчить про небажання відходити від настанов Ш. де Голля про неучасть у військових структурах НАТО. Але процес поступово розвивався, і влітку 1983 р. у військовій програмі на 1984-1988 рр. було фактично переглянуто формулу “національної безпеки Франції”, в якій поряд з постійним елементом — “національною обороною” — почала розглядатись спільність з Атлантичним Союзом. 
        Інший напрямок “сковзання” французької військової доктрини характеризувався зацікавленістю Франції у європеїзації своєї ядерної політики, в активізації самостійних зусиль західноєвропейських держав в оборонній сфері. 
        Нового смислового навантаження у зовнішньополітичній доктрині набуває її традиційна орієнтація на “рівновагу сил”. Якщо раніше вона означала стурбованість французької дипломатії “гегемонією двох наддержав” та перетворювала Францію у посередника “між двома світами”, то зараз французьке керівництво, зробивши висновок про “радянську військову перевагу” у Європі, спрямувало свій курс на нарощування національної військової могутності. Це зумовило зміст третього напрямку “сковзання” військової доктрини Франції — посилення її “східного антисоціалістичного азимуту”. У зв‘язку з цим потребує особливої уваги настанова Ф.Міттерана на “глобальне стримування”, проголошена 15 жовтня 1982 р. у Канжюєрсі. 
        Поняття глобальності, що висвітлено в ній, знаходиться у протиріччі з найголовнішими принципами голлістського “стримування”. Згідно з цією настановою “стримування” повинно базуватись не лише на ядерних силах, але й на звичайних військових з‘єднаннях, озброєних тактичною зброєю. Настанова на “глобальне стримування” була взята за основу нової військової програми на 1984-1988 рр., що передбачала різке нарощування та модернізацію ядерного стратегічного потенціалу Франції і розширення зони його потенційного використання. Ця програма істотно розширила діапазон можливостей ракетно-ядерного потенціалу Франції та значно доповнила зусилля НАТО в цій галузі. 
        Зміна акцентів у доктринальних настановах з “ядерної достатності” для забезпечення незалежності Франції на рівень “ядерної достатності” для оборони Західної Європи є кардинальною у зовнішній політиці Парижа. Зараз план розвитку ядерного потенціалу Франції має тенденцію переорієнтації військової доктрини з “стратегії удару по містах” в напрямку стратегії “контрсили” — удару по військових об‘єктах та збройних силах імовірного супротивника. В цих умовах зростає значення тактичної ядерної зброї як “засобу останньої перестороги” ворогу перед завданням масованого удару. Колишній прем‘єр-міністр, а нині президент Франції Жак Ширак неодноразово наполегливо виступав за створення системи багатоешелонованого “стримування” на базі нейтронної зброї. 
        Зміна характеристик французької доктрини “стримування” у відповідності з переорієнтацією на “глобальне стримування” виявляється не лише у взаємопов’язаності військових стратегій Франції та НАТО, але й в активному пошуку Парижем шляхів європейської військової політики країни. Як відзначив відомий французький фахівець А.Парі, “зараз ядерний потенціал Франції набуває усе більшого стратегічного значення і здатний до забезпечення домінування у Європі в процесі формування автономного центру сили”18. 
        5. Жак Ширак: новим шляхом
        На початку травня 1995 р. закінчується довготривала “Ера Міттерана” і до влади приходить неоголліст Жак Ширак. Одразу ж він розпочинає перетворення майже в усіх сферах життя Франції. Стосувались вони і ядерної політики. З вересня 1995 р. по лютий 1996 р. відбувалась так звана “остання серія” ядерних випробувань Франції у Тихому океані, яка, за твердженням офіційного Парижа, остаточно вдосконалила національну ядерну зброю. 
        Справжнім вибухом обурення відреагувало світове співтовариство на рішення Франції відновити ядерні випробування на атолах Муруроа та Фангатауфа у південній частині Тихого океану. Щоправда, одні країни обмежились висловленням дипломатичної стурбованості, а інші, такі, як Австралія, Нова Зеландія та Чилі, терміново відкликали своїх дипломатичних представників з Парижа. І ось 29 січня 1996 р. президент Франції заявив про остаточне припинення ядерних випробувань, які, за його словами, були необхідні, аби забезпечити надійність французької зброї стримування. 
        За 36 років після початку французьких ядерних випробувань було здійснено 210 вибухів. У лютому 1996 року Франції Жак Ширак оголосив про поетапне зняття з бойового чергування ядерних ракет на плато Альбіон у французьких Альпах, а також про закриття заводу у П’єралатті, що спеціалізувався на виготовленні компонентів французьких ядерних ракет. Невдовзі французьке зовнішньополітичне відомство скасувало свою особливу позицію у Договорі Тлателоко 1967 р. стосовно присутності французької ядерної зброї на території Латинської Америки. Париж також ратифікував у повному обсязі Договір Раратонга (1985 р.). Ці події безумовно свідчать про початок якісно нового етапу розвитку військово-політичної стратегії Франції. Є передумови для того, щоб французька ядерна політика відтепер базувалася на засадах стратегічної достатності, це сприятиме зміцненню міжнародної довіри та безпеки, до чого прагне більшість країн світу.