ПОЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Політичний устрій

«Вікторіанська епоха» (правління королеви Вікторії з 1837 по 1901 р.) була періодом найвищого розквіту Великобританії, утвердження її на світовій арені як наймогутнішої держави, найбільшої колоніальної імперії з колосальним економічним потенціалом. У країні існувала конституційна монархія, пар­ламентський лад і двопартійна система. В політичному житті відігравали провідну роль дві партії — консерваторів і лібера­лів. Консерватори відображали інтереси земельної аристок­ратії і частини великої буржуазії. Ліберали користувалися під­тримкою буржуазії і значної частини робітничого класу. Ро­бітники усвідомили необхідність боротися за свої права мир­ним шляхом, і робітничий рух розвивався під керівництвом профспілок — тред-юніонів. Під їх тиском уряди консервато­рів і лібералів проводили соціальні реформи і демократичні перетворення.

За двадцятилітнє правління консерваторів на чолі з Р. Сол­сбері були проведені реформи місцевого управління, надано право голосу жінкам, зменшився вплив земельної аристок­ратії в графствах. Після нетривалого правління лібералів до влади знову прийшли консерватори. Уряд очолив Р. Солсбері. Головною постаттю в кабінеті міністрів став Дж. Чемберлен, який очолив міністерство колоній. Саме він керував актив­ною колоніальною політикою Великобританії, був ініціато­ром англо-бурської війни (1899—1902).

Чемберлен Джозеф (1836—1914) — англійський держав­ний діяч, міністр колоній Великобританії у 1895—1903рр. Один із лідерів партії консерваторів, ідеолог англійського колоніа­лізму.

У грудні 1905 р. влада перейшла до ліберального кабінету, в якому провідну роль відігравали радикали — Д. Ллойд Джордж і У. Черчілль.

Ллойд Джордж Девід (1863—1945) - англійський держав­ний діяч, міністр торгівлі та фінансів, прем'єр-міністр Вели­кобританії у 1916—1922 рр. Один із провідних лідерів Лібе­ральної партії. Боровся з соціалістичним і робітничим рухом, здійснював соціальні реформи.

Уряд лібералів перебував при владі до 1916 р. і саме з ним пов'язане поняття «буржуазний реформізм». Ллойд Джордж вважав за необхідне вжити заходів для подолання відвертого жебрацтва робітників, які можуть потрапити під вплив соціа­лістів і марксистів. Обійнявши посаду міністра фінансів, він у 1906—1911 рр. запропонував прийняти низку законів щодо умов праці й життя робітників. Уряд провів через парламент закон про трудові конфлікти, який забороняв підприємцям стягувати штрафи з тред-юніонів за збитки, заподіяні під час страйків, закони про безплатне початкове навчання, безплат­не харчування в шкільних їдальнях для дітей з малозабезпече­них сімей. Окремими законами обмежувалася праця у нічний час, а нічна праця жінок взагалі заборонялася. У 1906 р. був прийнятий закон про компенсацію у разі непрацездатності, який поширювався на всі категорії працюючих. У 1908 р. було встановлено 8-годинний робочий день (понадурочна робота оплачувалася додатково), а також закон про пенсійне забез­печення за віком для робітників, які досягли 70 років, ком­пенсацію для безробітних у разі хвороби. Кошти для страху­вання надходили з державного бюджету, внесків підприємців і від самих робітників. Так були закладені основи широкого соціального законодавства.

Запропонований Ллойд Джорджем бюджет на 1909 р. перед­бачав 1% видатків на соціальні потреби і збільшення асигну­вань на військово-морські сили. Видатки передбачалося пок­рити за рахунок збільшення податків на багатих підприємців, землевласників, спадщину, податків на тютюн, спиртні напої й поштові марки. Не дивно, що цей бюджет, який, за словами його автора, повинен був почати перерозподіл власності на користь народу, назвали «червоним», а консервативна палата лордів відхилила його. Боротьба Ллойд Джорджа з палатою лор­дів завершилася прийняттям палатою общин білля (законопро­екту), за яким функції верхньої палати значно обмежувалися — бюджетні питання вона не розглядала, а відхиляти законопро­екти могли лише двічі. Прийнятий утретє палатою общин за­конопроект автоматично ставав законом.

Економічний розвиток

На початку XX ст. Великобританія марно намагалася по­вернути промислову першість і монополію на світовому ринку, втрачені нею наприкінці минулого століття. Головна причина полягала в тому, що політика протекціонізму, яку проводив уряд, закрила внутрішній ринок Англії для іноземних товарів, позбавивши англійську промисловість конкуренції, що була стимулом для її модернізації. До того ж англійська промисло­вість мала в колоніях монопольне право на збут своєї продукції і вивіз дешевої сировини, що також перешкоджало впровад­женню у промисловість нових технологій і досягнень науково-технічного прогресу. Промислова монополія, яка перетворила цю країну на центр світового промислового господарства («май­стерню світу») і давала змогу виробляти третину світової про­мислової продукції, сприяла поступовій втраті англійською бур­жуазією стимулу для постійної модернізації промисловості й розвитку нових галузей виробництва, пов'язаних з досягнення­ми науково-технічного прогресу, оскільки традиційні галузі виробництва приносили значний прибуток. Накопичений ка­пітал вкладався в заморську торгівлю і фінансові операції, де він швидко обертався і приносив значні прибутки. Власна ж промисловість отримувала незначні інвестиції.

І все ж на початку століття мав місце приріст промислової продукції, науково-технічний прогрес змінював структуру про­мисловості, посилювалася концентрація виробництва і капі­талу. Але ці процеси відбувалися менш інтенсивно, ніж у США і Німеччині. Тому промислові товари американських і німець­ких виробників не лише витісняли англійські зі світових ринків, а й завойовували внутрішній ринок Англії. Зменшувалася роль сільського господарства в економіці країни. Якщо на початку XIX ст. воно давало третину національного прибутку, то на початку XX — лише 6%. Значно скоротилися площі сільськогосподарських культур, оскільки більшість земель на­лежала багатим лендлордам, які здавали їх в оренду ферме­рам, були байдужі до стану цих земель. Тому уряд намагався сприяти розвиткові дрібних землевласників. Різко знизилися ціни на сільськогосподарську продукцію, оскільки на ринках Європи було вдосталь дешевої пшениці зі США, Канади, Ав­стралії й Аргентини. Саме звідти ввозилося продовольство в Англію. Промислове виробництво порівняно з першою поло­виною XIX ст. скоротилося вдвічі і становило в середньому 1,5% на рік. Англійські підприємці стали на шлях прискоре­ної концентрації виробництва і капіталу, технічного прогресу, пошуку нових ринків і колоніальної експансії. У промисло­вості відбувалися структурні зміни: важка промисловість ви­тісняла легку, в традиційних галузях застосовувалися сучасні технології, з'являлися нові галузі промисловості, відкривали­ся нові шахти, видобуток вугілля збільшився удвічі, але не­впинно зростала його собівартість. Подібні процеси відбува­лися і в текстильній промисловості. Відкриття нових ринків збуту стимулювало розвиток текстильного району Ланкашир. Однак собівартість продукції була високою, а технічне пере­оснащення проводилося повільно.

Швидкими темпами розвивалося машинобудування. З'яв­лялися нові галузі — автомобілебудування, електротехнічна й хімічна промисловість. На початку XX ст. виникли могутні концерни у військовій промисловості — Віккерса і Армстрон-га. У 1908 р. було створено англо-іранську компанію з видо­бутку нафти. Новітні технічні досягнення впроваджувалися у суднобудуванні, яке стало головною галуззю промисловості Великобританії. У 1889 р. було прийнято закон про флот, згідно з яким різко зросли витрати на його розвиток. Великобрита­нія всіляко намагалася утримати свою морську монополію, вбачаючи в цьому основу економічного процвітання й полі­тичного панування в світі.

Зросли темпи концентрації виробництва і капіталу в суд­нобудуванні, на залізничному транспорті, в хімічній промис­ловості, машинобудуванні, виплавці сталі тощо. Менша ін­тенсивність цих процесів була характерна для вугільної і тек­стильної промисловості. З'явилися трести в легкій промисло­вості — тютюновій, соляній, миловарінні та ін. До того ж ан­глійські монополії були неміцними, поступалися масштаба­ми німецьким і американським.

Частка Великобританії у світовому експорті постійно змен­шувалася, хоча вона залишалася найбільшим експортером, зростала конкуренція її товарам. Ввіз продукції і сировини з інших країн перевищив вивіз промислової продукції (вугілля, текстильних виробів, морських суден, машин тощо).

Втрачаючи промислову монополію, Великобританія про­водила активну колоніальну політику, завершуючи територі­альний поділ світу. Нові ринки збуту в колоніях давали мож­ливість утримати провідні позиції в експорті традиційних га­лузей англійської промисловості. В Австралію та Африку ви­возилася більша частина англійського одягу і взуття, в Індію — половина текстильних виробів. Колонії залишалися головни­ми постачальниками продовольства й сировини в метропо­лію. Бавовна надходила з Єгипту та Індії, мідь — з Південної Африки та Австралії, кольорові метали — з Малайї, ліс — з Канади. У колонії вкладався англійський капітал. Він вико­ристовувався для будівництва залізниць, видобутку корисних копалин, утримання збройних сил тощо.

Колоніальна політика

Колоніальна політика відігравала важливу роль у політич­ному житті Англії. З XIX ст. Англія мала колонії в Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Вест-Індії, Західній і Південній Африці (Капська колонія і Натал), зміцнювався її вплив у Східній Африці. В економічну залежність від Англії потрапив Єгипет. У державах Близького і Середнього Сходу, на терито­ріях, прилеглих до Індійської імперії, в Тихому океані, на Да­лекому Сході, в Малайзії Великобританія мала опорні пункти і бази для воєнно-морського флоту. Міцні позиції займав ан­глійський капітал у Латинській Америці. В 1885 р. було про­голошено англійський протекторат над територією Бечуана­ленд поблизу Німецької Південно-Західної Африки. Золоті й алмазні копальні Трансваалю потрапили під контроль фінан­сової групи Ротшильдів. У східній частині Африки Велико­британія отримала Уганду і Кенію. Згодом британські колоні­затори встановили контроль за територією Сомалі. Активною була політика Великобританії в Китаї, де їй належала полови­на всіх капіталовкладень у китайські залізниці.

Висунувши проект створення безперервної лінії англійсь­ких володінь від Каїра до Кейптауна, англійські колонізатори почали завоювання незалежних Трансваалю і Оранжевої рес­публіки, багатих на поклади золота й алмазів. Ці республіки були населені білими вихідцями з Голландії — бурами, яких у боротьбі з англійцями підтримували німці. Після низки про­вокацій у 1899 р. бури почали воєнні дії проти англійських військ, розташованих у прикордонних районах. Регулярні ан­глійські війська завдавали бурам поразок і врешті захопили їхню столицю. Однак війна тривала до 1902 р., оскільки бури вдалися до партизанської боротьби.

Англійський уряд змушений був задовольнити потреби білого населення і надав завойованим територіям права домі­ніонів — самоуправляючих частин Британської імперії з влас­ними урядами і парламентами, які спільно з метрополією ви­рішували найважливіші стратегічні питання. У 1910 р. бурські республіки були об'єднані у Південно-Африканський союз.

Ірландське питання

На початку XX ст. невирішеним залишалося ірландське питання, що загострилося у 80—90-х роках минулого століття. Ірландське суспільство зосередилось на боротьбі за самоуп­равління (гомруль) всередині Британської імперії. Парламент декілька разів відхиляв законопроект про гомруль, і радикаль­на ірландська інтелігенція вирішила боротися за повну самос­тійність Ірландії. Очолила боротьбу «партія шинн фейн», яка ставила за мету створення національного ірландського уряду.

У 1912 р. ліберальний уряд виніс на розгляд у парламенті білль про гомруль, який передбачав створення ірландського парламенту і місцевих органів влади зі збереженням урядової влади в руках англійського намісника. Палата лордів двічі від­хилила законопроект, і протягом двох років, поки він розгля­дався, консерватори зуміли активізувати анти ірландські наст­рої в Ольстері — найбільш розвиненій частині Північної Ірландії, населеній переважно англійцями і шотландцями. На відміну від ірландців-католиків, вони були протестантами і заявили, що не допустять переходу Ольстера під управління ірландського парламенту. Створювалися багатотисячні загони волонтерів, які відкрито готувалися до бойових дій. У відпо­відь формувалися озброєні загони в Ірландії. Назрівала грома­дянська війна. Англійські військові підтримували протестан­тів Ольстера.

У вересні 1914 р. уряд лібералів і палати общин втретє прийняли закон про гомруль, але виключили Ольстер із сфе­ри його дії. Набрання законом чинності відкладалося до за­кінчення Першої світової війни.