ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ГУРТОК МОЛОДИХ ЖУРНАЛІСТІВ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

“МЕДОВИЙ РІК”

УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ –

як історичний факт

(від березня 1917 р. до березня 1918 р.)

В кінці лютого - на початку березня 1917 року історія України і всієї Європи повернула свій хід вбік від століттями наїждженого шляху. В Росії було повалено самовладдя. Цар Микола II, а за ним великий князь Михайло зреклися престолу. Створений революційним шляхом Тимчасовий уряд проголосив у Росії глибокі демократичні зміни.

Україна, яка, за виключенням західних земель, входила до складу Російської імперії, отримала історичний шанс відновити свою незалежність. Вже у перші дні революції у Петрограді було створено Український революційний комітет та петроградський відділ Товариства українських поступовців. Почався стрімкий розвиток політичних партій і в Україні.

17 березня 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка прийняла на себе державну владу в Україні та, в числі інших демократичних свобод, проголосила свободу слова.

Розпочався надзвичайно цікавий і важливий, багатий на події період історії української журналістики. Деякі дослідники називають березень 1917 р. “медовим місяцем” розвитку вітчизняної преси: краще назвати “медовим роком” період від цього березня до наступного. Становлення української демократії, парламентаризму, багатопартійності закладали чудове підгрунтя для створення й розквіту небувалої за кількістю й різноманітністю преси в Україні. Нічого подібного в її історії не буде до 1990-1992 рр., тобто до розквіту горбачовської “перебудови” та початків відновлення незалежності України.

В перші ж дні з метою кращого інформування населення про свою діяльність та ситуацію в країні Центральна Рада організувала прес-бюро. Основою його діяльності було збирання, опублікування в виданнях, які вже існували, декретів, відозв, офіційних повідомлень “по всіх проявах українського життя” тощо. На це ж бюро було покладено й обов’язки “сприяти розвиткові української преси та поширювати відомості про неї”. Представники бюро працювали в багатьох містах України.

Вже через день від заснування Центральної Ради, 19 березня, почав видаватися інформаційний бюлетень під назвою “Вісти Української Центральної Ради”. Цей бюлетень, зрозуміло, підтримував політичну лінію нового керівництва України, в ньому друкувалися всі укази, вказівки, положення, а також повідомлення представників прес-бюро. Офіційні, директивні матеріали з нього мали бути обов’язково передруковані в усіх українських часописах. Історія цього видання викладена І. Крупським у грунтовній історико-журналістській праці “Національно-патріотична журналістика України”, виданій у Львові у 1995 р. Там, зокрема, оповідається про друге число “Вісника...”, від 21 березня, в якому подано звіт-репортаж про “гучну величезну українську маніфестацію на вулицях Києва”, де “швидко по руках розійшлося” перше число бюлетеня.

Крім офіційних повідомлень та інформації з місць, на його сторінках вміщали й численні листи, звернення на підтримку Центральної Ради та її діяльності по підновленню державності України.

Із створенням українського уряду починається вихід другого офіційного видання: “Вісника Генерального Секретаріату України”, який теж мав численну читацьку аудиторію.

Березень 1917 року історики справедливо називають “медовим місяцем” української преси саме через її вибухоподібний розвиток. У той революційний час організувалися або відновили своє існування численні політичні партії. Наслідком цього було відродження політичної преси.

Так, Революційна Українська партія видавала від 25 березня щоденну газету в межах “Товариства підмоги літературі, науці й штуці”, заснованого ще до 1917 р. Це фактично було відновлення видання славної “Ради” під назвою “Нова Рада”. Склад редакції та політичні позиції газети, де з перших номерів брали участь М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші велети української журналістики, свідчили про її близькість до Центральної Ради та загалом про ліву, соціалістичну і національно-визвольну орієнтацію. Вона стала офіційним видання УПСФ (Українська партія соціалістів-федералістів), лідером якої був С. Єфремов. Ця парія патронувала й кілька місцевих газет - “Рідний край” у Гадячі, її редагувала Олена Пчілка, уманська “Вільна Україна”, хоч на місцях вони відчували значний вплив есерів.

Вже у першому числі “Нової Ради” М. Грушевський виступив з статтею “Велика хвиля”, в якій викрив марні сподівання щодо взаємовідносин нового російського уряду і України. В інших публікаціях (“Повороту нема” тощо) проводиться думка про необхідність об’єднання всіх українських сил та розбудови сильної, багатої і незалежної України.

Редакція значно покращила свої можливості тим, що придбала друкарню, а відтак під вмілим редагуванням А. Ніковського почала стрімко набувати популярності. Газета виходила на гроші, заповідані саме на ці цілі відомим меценатом української журналістики В. Симеренком (А. Животко дає напис “Семиренко”). З появою “Нової Ради” почалася ідейна конкуренція між нею та газетами “Киевлянин” і “Киевская мысль”, що переважно залишилися на старих, промосковських позиціях.

Головною політичною темою “Нової Ради” в березні та квітні 1917 року була тема проведення лінії на автономізацію України у відносинах з Росією. В газеті піднималися проблеми не тільки відновлення українського культурного життя, а й задоволення потреб національних меншостей.

Не тільки в цій газеті, а й в цілому в пресі в той період з власними статтями нерідко виступали не тільки політичні лідери, а й тогочасні чи майбутні голови держав і урядів, зокрема, голова Центральної Ради, відомий вчений, публіцист, редактор, організатор преси М. Грушевський, а також голова Генерального Секретаріату, письменник і видатний публіцист В.. Винниченко, голова Директорії, також публіцист С. Петлюра, політичний діяч, вчений, публіцист С. Єфремов. Разом з основною автурою “Нової Ради” вони відстоювали передусім інтереси української нації, але й ідею гармонізації національних відносин в українській державі, займали позиції боротьби проти “зоологічного” націоналізму, в перші місяці виступали за автономні права України на федералістських засадах.

В.. Винниченко писав на перших порах, віддзеркалюючи загальний стан ейфорії від успіхів російської революції:

“ За 250 років перебування в спілці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії вдома, вперше інтереси ціеї колишньої в’язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, - органічною. активною, живою, охочою частиною єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим.

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути”.

В червні 1917 тон статей змінюється: “Перший ляпас” (“Робітнича газета”, 1017 р., 1 червня), “Переляк” (там же, 2 червня). Вже потім, після прояснення політики більшовицького уряду щодо України, після походу на Київ червоних російських військ під проводом М. Муравйова, послідовно переходили українські політики від ідей першого та другого Універсалів Центральної Ради до рішень третього й четвертого Універсалів про державну незалежність України - що й відображала преса.

“Нова Рада” також широко друкувала документи, протоколи Центральної та Малої Рад. Тут же були опубліковані згадувані історичні Універсали Центральної Ради. Ще й донині підшивки цієї газети лишаються в ряді випадків єдиним джерелом історичних даних про події тих років, оскільки інші документи виявилися знищеними, вивезеними за кордон або вважаються втраченими.

В цей час починає швидко розвиватися українська політична публіцистика високого ґатунку. Для цього в країні існували наявні можливості у вигляді, по-перше, пекучих потреб боротьби за державність України та, по-друге, зрослої кількості газет різної політичної орієнтації.

УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія, одна з найвпливовіших у Центральній Раді) видавала з 30 березня часопис “Робітнича газета”. Він виходив як орган центрального комітету партії.

Тематично газета стояла на позиціях виховання політичної свідомості пролетаріату, підкреслювала пригнічений стан робітничого класу та прагнула посилити його свідомість і волю до боротьби за краще життя. Політично “Робітнича газета” була за автономізацію України у федерації з Росією. В її публікаціях наголошувалося:

“... І тільки при повній свідомості народних мас, при визнанні всіма громадянами всіх націй найвищої влади Установчих зборів вони зможуть успішно розв’язати всі ті завдання, які стоять перед ними”.

В той період загальному тону преси була притаманна загострена полемічність, а політичний фейлетон був дуже поширеним жанром публіцистики. “Робітнича газета”, як і інші газети лівої орієнтації, полемізувала з “Киевлянином” і “Киевской мыслью”. Так, на своїх сторінках “Робітнича газета” надрукувала політичний фейлетон одного з керівників Української держави, лідера УСДРП В.Винниченка “Імперіалістичне шило в пролетарському мішку”, де була їдко висміяна дворушницька політика змовників-зрадників, які воліли під новими, революційними гаслами зберегти старий суспільний лад. І. Крупський наводить приклад, як 9 травня 1917 р. газета вмістила відкритий лист “В редакцію газети “Киевлянин”. Відповідь села ворогам української школи”:

“Шполянський сільський виконавчий комітет по великому обуренню Шполянського сільського громадянства в 12 тисяч душ на раді 29 квітня у відповідь на статтю “Киевлянина” від 26 квітня “Протест против насильственной украинизации школы” постановив”

- Щоби росіяни в наше діло не пхались, а нехай їдуть в Росію і роблять там, що хочуть. Досить, що нас за старого уряду мучили;

- Вимагаємо, щоб наших дітей учили украєнською мовою, і просимо Центральну Раду допомогти в цьому”

“Вороги”, “боротьба”, “бити” - поширені слова з газетної лексики того часу, причому з видань різної політичної орієнтації. “Нарізно йти, разом бити”, - так закликає “Робітнича газета” до співпраці інші політичні сили тогочасної України.

Тематичний діапазон “Робітничої газети” не був всеохоплюючим, вона висвітлювала соціальні проблеми переважно робітників промисловості, діяльність профспілкового та кооперативного рухів. Це наближувало її до більшовицьких видань, але в тогочасному політичному спектрі вона займала сектор, ширший за вузьколобий більшовизм з його шариковським девізом “Все поделить!” Дивним чином поєднувало їх те, що мало роз’єднувати. І перш за все - ставлення до національного питання:

“На Україні живе 80% українців, є велика промисловість, але майже уся вона знаходиться не в руках українців, а росіян, хоча робітники в основному українці. Отже, вся праця українців йде на чужу культуру, освіту. А при автономії усе піде на користь Україні”.

Як бачимо, пролетарська нетерпимість, прагнення вирішити проблему не шляхом реформ, не з урахуванням усіх обставин, чинників та інтересів, а в революційному ключі, через розпалення соціальної заздрості, - споріднює їх не тільки з їхніми, а й з нашими сучасниками, але вже з праворадикального політичного крила. Ці спадкоємці в наші дні підраховують, скільки українців серед банкірів, чиновників, та проголошують необхідність встановлення національної диктатури на заміну диктатурі пролетарській, з якою вони так запекло боролися.

“Робітнича газета” сміливо піднімала найболючіші питання розбудови України. Високий рівень публікацій забезпечувався авторитетною автурою. Тут виступав В. Винниченко з гострими політичними статтями “Українська Центральна Рада”, “Український мілітаризм” тощо, а також відомий публіцист, син засновника української емігрантської журналістики С. Драгоманов.

Вміло й широко користуючись свободою слова, “Робітнича газета” завоювала чималий авторитет у суспільстві. Дослідник історії української преси О. Мукомела, детально аналізуючи окремі публікації часопису, зазначає, що його сторінки “якнайповніше віддзеркалюють характер часу” і роблять це у яскравій публіцистичній формі. Так, один з найактивніших авторів “РГ” Є. Касьяненко проаналізував ще у 1917 р. причини занепаду соціалістичної і навіть більшовицької преси в Україні. “Перш за все, зіграв свою роль характер тодішнього моменту революції... “Революція живе тільки тоді, коли розвивається... Тодішня революція потрапила у тісні сутички, де перед нею - війна до “победного конца” невідомо над ким, з боків - економічний розлад та буржуазний клич “багатіймо”, ззаді - чорний дим контрреволюції”. Не знючи, куди ступити, продовжує Є. Касьяненко, революція падає духом, а першою жертвою цього падіння стає політична і всяка інша преса”.

Жовтневу революцію газета зустріла насторожено. Висвітлюючи події жовтня 1917 р. в Петрограді, вона опублікувала статтю “Сподіване сталося!” - але з її тексту випливало, що сталося саме те, чого читачі найбільше боялися. Газета попереджала, що з встановленням влади комуністів розпочнеться широке застосування політичного насильства.

Однак ліві пролетарські позиції наближали її до більшовиків. Політичні опоненти і навіть союзники не раз критикували її за поступки то лібералізму, то більшовизму.

З жовтня 1917 року почався занепад “Робітничої газети”, який тривав, доки її випуск не взяв на себе Київський комітет більшовиків уже в радянській Україні. “Нова Рада” пояснювала цей занепад тим, що газета “скочила була в гречку з більшовиками”. Їхня влада, що невдовзі знову встановилася на Україні, дійсно заборонила всі опозиційні газети і партії і дозволяла виходити лише пресі більшовиків та - як виключення - лівих есерів.

Деякі газети виходили російською мовою або були двомовними, як, наприклад, київська “Воля народа”, що розпочала своє життя 31 березня 1917 р. Не можна не згадати й есерівських газет за межами України, і серед них перша - “Наше життя”, що видавалася в Петрограді спочатку як машинописний журнал, а потім, з 24 березня 1917 р., як звичайна газета з широкою аудиторією не тільки в російській столиці, а й за її межами.

Інші видання УСДРП - харківські “Робітник” та “Голос робітника”, полтавський “Вільний голос”, “Вільне життя”, що видавалося в Хоролі на Полтавщині - наслідували політичну лінію свого центрального органу, але збагачували передруки з ЦО місцевими матеріалами. На початку 1918 р., як вказують дослідники, видавалося 46 часописів есерівської політичної платформи.

Есери (Українська партія соціалістів-революціонерів), найвпливовіша політична сила в Центральній Раді, мала серед своїх прихильників самого М. Грушевського. На відміну від соціал-демократів, вони орієнтувалися не на пролетаріат, а на селянство як на головну рушійну силу української революції. Раніше, ще перед революцією, вони видавали журнал “Боротьба”, в якому займалися пропагандою ідей своєї партії серед інтеліґенції й селян. 1 травня 1917 року журнал перетворився на газету “Боротьба”, орган ЦК партії. Редактором став відомий публіцист М.Шрага. Серед публіцистів - відомі імена М. Шаповала, П. Христюка.

Тематично газета виступала за конституційні свободи, за політичну свободу хліборобів, за право будувати новий громадський та економічний лад, зрозумілий і вигідний селянам. Ближче до жовтня 1917 року політичний тон газети змінюється, бо есери не були в захваті від очікуваного приходу до влади комуністів, у яких вони небезпідставно бачили політичних ворогів селянства. Під час першого захоплення Києва більшовиками під командуванням Ю. Коцюбинського ця газета виступила з статтею під красномовною назвою “Кара, якої світ не бачив” (1918, 21 березня).

Газета відверто пише не тільки про політичні реалії свого часу, а й вдається навіть до висвітлення внутрішніх проблем своєї партії, що взагалі не було притаманним партійним часописам в обстановці гострої міжпартійної боротьбі влітку і восени того року. Розкол, який партійна верхівка спочатку не бажала виносити за межі організації, почав висвітлюватися на шпальтах есерівської газети. Вона ж відокремлює політичні інтереси українських соціалістів-революціонерів від інтересів їх російських однодумців. Про це, зокрема, писав провідний публіцист газети - М.Шаповал (“Ні, ми не віримо російській демократії!”).

В провінції есери теж видавали кілька газет: “Земля і воля” у Катеринославі, “Рух” та двомовну “Земля і воля” у Харкові, “Соціаліст-революціонер” у Полтаві, Вдалим організаційним рішенням керівництва цієї партії було видання преси від Української Селянської Спілки. Ціла низка газет, очолювана “Вістями Української Селянської Спілки” та “Народною волею”, вела широку роботу в Києві і провінції, і серед них “Селянська Спілка” у Полтаві, Катеринославі, Таращі тощо. У Сквирі так видавалася “Спілка”, у Чернігові “Народне слово”, у Слов’яносербську вийшов перший і певний час єдиний на Луганщині та найсхідніший на теренах України україномовний часопис “Слав’яносербський хлібороб” - з листопада 1917 р. по 1918 р. його видавали Слов’яносербські повітова селянська спілка та спілка кредитних і позиково-ощадних товариств. Дослідники визначають політичну ефективність побудови провінційної ланки есерівської преси та певні її особливості: спрощена мова, “заземленість” проблем, місцеві новини тощо.

В січні 1918 року газета “Боротьба” теж була закрита більшовиками. Через місяць цю газету вже видавали “боротьбісти” - ліве крило есерів, що в Росії вступило в політичний союз з урядом В. Леніна.

Інша газета есерів мала традиційну для їх політичних попередників назву - “Народна воля”. Цікаво, що це теж не була власне партійна газета, принаймні за складом її засновників: з 4 травня 1917 року її видавали Українська селянська спілка та Український кооперативний комітет. Їх гаслом було: “Нехай живе федеральна демократична республіка та автономна Україна”, цю ж політичну лінію підтримував і їх часопис. Головний лозунг партії - “Земельна реформа” - знаходив відгук в селянських масах, тому газета мала значну аудиторію і вплив на перебіг подій.

В цій газеті нерідко виступав з важливими політичними публікаціями М.Грушевський. Щодо найгострішого питання того часу - стосунків з Росією - це видання стояло на федеративних позиціях до самої жовтневої революції в Петрограді.

Робили газету молоді люди, це позначалося на загостреній, полемічній манері висловлювань, різких оцінках політичних супротивників тощо. Їхнім прагненням було дати українським силам пресу європейського рівня.

До початку наступу муравйовців з півночі на Україну газета дотримувалася девізу: “За народну республіку Україну у складі Російської федерації!”. Перед захопленням Києва більшовиками та закриття ними газет редакція виїхала з міста в Житомир, з цими подіями втратив актуальність і згадуваний девіз.

Окрему сторінку в історії преси України займають часописи меншовиків - правого крила російських соціал-демократів, нібито однопартійців Леніна, з якими ленінці вели постійну боротьбу з питань тактики, чи не більш непримиренну, аніж з кадетами чи іншими відкритими ворогами. Як і російські соціалісти-революціонери, вони, а отже і їхня преса, зневажливо, з відтінками великоруського шовінізму ставилися до української проблематики, політики, держави та її діячів. Центр меншовиків знаходився в Петрограді, а в Україні виходило кілька газет: київська “Без лишних слов”, харківські “Социал-демократ”, “Возрождение”, “Наш Юг”, “Новый луч”, катеринославські “Наша борьба”, “Рабочая борьба”, “Начало”, а також “Сумской вестник” та інші. Загалом їх можна було б і не включати до історії української преси, як і інші російські видання в Україні, скажімо, монархістського, чорносотенного сорту, таких, як “Киевлянин”, - якби вони не мали певного впливу на російськомовних робітників великих міст Лівобережжя та Півдня, оскільки ідеї більшовизму серед них спочатку не були поширені. На шпальтах цих газет велася полеміка з російських проблем, в які українські справи включалися саме в контексті повернення “юга России” до складу метрополії.