Курсова робота

з журналістики

Типи комунікаторів

ВСТУП

Одним із важливих компонентів системи масової комунікації є комунікатор. На розглянутих раніше моделях комунікації комуні­катори представлені переважно як статичні параметри системи спіл­кування, як конституюючі елементи структури комунікації. Де­які уче­ні намагалися показати комунікаторів у вигляді динаміч­них під­систем, функції яких зумовлені соціально-психологічними, полі­тич­­ними, культурологічними факторами (див. моделі Малецького, Шрам­ма та ін.).

Необхідність аналізу комунікаторів як учасників процесу спілку­вання є беззаперечним. Власне, характер, зміст, спрямування кому­ні­кації залежать від постатей комунікаторів.

Перш ніж говорити про типи комунікаторів необхідно розглянути загальнонаукові й методологічні засади аналізу осіб, від яких зале­жить процес комунікації. Цей аналіз є надзвичайно важливим з ог­ля­ду на те, що ми постійно перебуваємо в ситуації обговорення питань: хто такий журналіст, хто такий редактор, ким є для нас чи­тач, глядач, слухач. Ми плануємо й здійснюємо свою професійну ді­­­яль­ність, беручи до уваги побажання й потреби цих осіб.

Такою загальнонауковою й методологічною основою розмови про природу комунікатора є теорія діяльності або її варіант тео­рія мовної діяльності.

Основним концептом теорії мовної діяльності є уявлення про лю­дину як про активного мовця або сприймача повідомлення, які пе­ре­бувають у стадії породження або сприймання та розуміння ви­словлювання. Таким чином, можна сказати, що процес комуніка­­ції відбувається у формі породження висловлювання, повідом­лення, твору, тексту і в формі сприймання та розуміння висловлю­вання, повідомлення, твору, тексту.

Отже, з погляду форми комунікації, комунікатори поділяються на ко­­­му­ніката й комуніканта (див. лекцію 1).

Ким же є комунікатор на етапі породження або сприймання ви­слов­лювання? Яка його природа?

Відповівши на ці запитання, ми зможемо поділити комунікаторів на професійних і непрофесійних.

Професійним комунікатором є той комунікатор, який усвідом­лює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ни­ми, удосконалює свої уміння й навички, професіонально (тобто май­стерно) організовує процес передачі або переробки інформації.

В основі будь-якої професійної діяльності лежить активність лю­ди­ни у вигляді системи умінь та навичок. В цілому, ця система властива людям у звичайних, не виробничих ситуаціях, у яких проявляються прості форми відносин між людьми. Усвідомивши цю активність, на науковій основі оцінивши доцільність і необхід­ність своїх навичок як автоматично і точно виконуваних дій, спря­мо­ваних на досягнення певного результату, удосконаливши систему навичок, людина таким чином перетворила цю активність у програ­му, а результат — у мету специфічної для неї — виробничої діяль­ності. Те, що в звичайних ситуаціях людина робить автоматично, майже несвідомо, у виробничій ситуації вона добре усвідомлює. Во­на контролює свої дії, керує ними, удосконалює їх структуру. З цьо­го випливає, що психологічною основою формування людини як спеціаліста є обов’язкове усвідомлення своєї активності в звичай­них ситуаціях, контроль за нею, можливість удосконалення її струк­тури на науковій основі й перетворення її в предмет особ­ливого виду діяльності, що називається виробничою або професійною. На цій психологічній основі виникає виробничник, ділова людина, про­фесіонал.

Таким чином, оволодіння спеціальністю можливе завдяки ви­в­чен­ню свого “виробництва”, тобто завдяки оволодінню тим проце­сом, який є суттю “виробництва”. Відповідно, спеціаліст повинен мати систему таких професійних умінь, які формуються на основі знання про своє “виробництво” і являють собою складну систему інтелектуальних та фізичних дій, спрямованих на оволодіння вироб­ничим процесом з метою отримання необхідного результату. До речі, професійні уміння й покладені в їх основу професійні навички називаються професіограмою.

Отже, питання про професійного комунікатора пов’язане з аналі­зом тієї психологічної основи, на якій і формується його профе­сіо­налізм.

До професійних комунікаторів належать професійні мовці та про­фесійні співбесідники (аналітики мовлення).

Професійні мовці формуються на основі усвідомлення процесів породження висловлювання, механізмів виникнення повідомлення, усвідомлення тих факторів (чинників), які впливають на мовця під час виникнення повідомлення.

У теорії мовної діяльності виділяють такі фактори, які впливають на механізм породження висловлювання: мотив, мета, смисл, ситу­ація.

Мотив. Мотив — це опредмечена потреба людини. Якщо у лю­ди­ни є потреба зробити добро, то ця потреба має бути виражена у конкретних формах бажання і конкретних предметах людської ді­яль­ності, які можуть нести добро. Мотив, таким чином, виступає сти­мулом, поштовхом діяльності людини. Він визначає зону адек­ватних для задоволення потреби цілей, а також зону адекватних йо­му дій. Так, зробити добро, наприклад, у формі матеріальної допо­моги передбачає ряд фізичних та інтелектуальних дій, що здійсню­ються, зокрема, у мовній формі, тобто мовлення. Мовлення при цьому є підсистемою дій, які включаються в загальну систему дій, ви­к­ликаних мотивом. Мовлення, на думку О. О. Леонтьєва, осново­положника радянської психолінгвістики, не є самоціллю. Воно по суті не є діяльністю, а є системою дій, які підпорядковані, як і інші, немовні дії, потребам людини та мотивові. Мовлення — це засіб, знаряддя досягнення певних цілей.

Те, які саме дії будуть виконані під упливом мотиву, залежить від інших факторів, зокрема ситуації.

Ситуація. Варто говорити про соціальну ситуацію та її варіанти, наприклад комунікативну ситуацію.

Соціальна ситуація має свої параметри: соціальний час, соціаль­ний простір, соціальні ролі.

Залежність будь-якої дії, і зокрема мовної, від соціального часу очевидна. У народній свідомості відбита ця залежність через мож­ли­вість/неможливість вибору тієї чи іншої теми, наприклад, від пе­рі­оду дня чи ночі або іншого часового періоду. Так, перед сном не можна згадувати чорта; коли квочка висиджує курчат, не можна у дворі говорити про смерть і т. п. Якщо ж необхідність сказати є, то вдаються до евфемізмів.

Соціальний простір також впливає на виконання, зокрема, мов­них дій. У нас — за кордоном, тут — там, у місті — у селі і т. д. — ось та просторова парадигма, від якої залежить тема, розробки теми і т. п.

Соціальні ролі — це люди, які мають певний соціальний статус, певний вік, певний рівень розвитку, певну психологію, певний спихофізіологічний стан у момент породження висловлювання або його сприймання. Мовець враховує всі ці параметри соціальних ролей, перебуваючи в той же час сам соціальною роллю. І від його параметрів залежить його ж мовлення.

Під упливом мотиву й соціальної ситуації формуються цілі дій, або завдання (мета дана у конкретних умовах називається завдан­ням).

У комунікативній ситуації формуються комунікативні цілі (кому­ні­кативні завдання), які мають бути досягнутими мовцем для задо­во­лення потреби.

Ціль — це прогнозований, уявний результат дії, який має бути до­сяг­нуто і який зберігається в пам’яті до тих пір, поки реальний ре­зультат дії не збіжиться з уявним, тобто поки мети не буде досяг­ну­то. Кожна мета має свій предметний зміст. Предметним змістом комунікативної мети завжди є певна фізична, емоційно-вольова або розумова реакція співбесідника.

У системі означених факторів відбувається процес породження ви­­слов­лювання. Таким чином, своїми мовними діями мовець ніби від­повідає на запитання: що, де, коли, з ким, для чого, під упливом чо­го. Аналізуючи мовлення людини, важливо збагнути смисл сказа­ного чи написаного, тобто з’ясувати причину, стимул, мотив мов­лення. Смисл мовлення (комунікативний смисл) — це відношення комунікативної мети до мотиву діяльності.

Серед професійних комунікаторів є й професійні співбесідники. Про­фесійними співбесідниками можуть бути читачі, глядачі, слуха­чі, які виступають у ролі аналітиків та інтерпретаторів мовлення.

Для розуміння того, на якій основі формується читацький профе­сіо­налізм, необхідно розібратися в механізмах сприймання й розу­мін­ня висловлювання.

Першим i найбiльш аксiоматичним положенням теорiї сприйман­­­ня й розумiння висловлювань є закон Гумбольдта-Потебнi про об'­єк­тивнiсть суб'єктивiзму читацького розумiння твору. "Здається, нi­би думка ­­­в мовi переходить повнiстю або частково до того, хто слу­хає, хоч вiд цього не зменшується розумової власностi мовця, як по­­­лум'я свiчки не зменшується вiд того, що вона очевидно дiлиться ним iз сотнею iнших,— писав О.О.Потебня, цитуючи В.Гумболь­­­дта.— Але як в дiйсностi полум'я свiчки не подрiб­нюється, тому що в кожнiй iз палаючих свiчок загораються свої гази, так i мо­­­ва тiльки збуджує розумову дiяльнiсть того, хто розумiє, який, розу­мiючи, думає своєю власною думкою. "Люди,— говорить Гум­­­больдт,— розумiють один одного не таким чином, що справдi пе­­­редають один одному знаки предметiв... i не через те, що взаєм­­­но змушують себе створювати одне й те ж поняття, а через те, що зачiпають один в одному ту ж ланку ланцюга чуттєвих уявлень i понять, торкаються до тiєї ж клавiшi свого духовного iнструмен­­­та, через що в кожному виникають вiдповiднi, але не тi ж понят­­­тя". I далi: "Розумiння iншого вiдбудеться вiд розумiння самого себе".

У цьому визначеннi процесу розумiння криється об'єктивний факт суб'єктивiзму людського розумiння, оскiльки кожен думає своєю власною думкою. Таким чином, процес розумiння не є пасив­­­ним вiдтворенням почутого, "це акт конструювання бiльшою мiрою, нiж рецепцiї". Було б неправильним думати про того, кому повiдомлення адресованi, як про пасивно сприймаючий суб'єкт. Мовний вплив стає можливим лише при певнiй творчiй дiяльностi адресата.

Суб'єктивiзм розумiння має пiд собою й психофiзiологiчну основу, оскiльки сприймання як психофiзiологiчний процес зале­­­жить насамперед вiд особливостей сенсорної системи, тобто сис­­­теми, яка сприймає.

Таким чином, усвiдом­­­лення основних правил, принципiв читаць­кого сприймання й ро­­­зумiння дозволяє керувати процесом читаць­кого ро­­­зумiння. Цi завдання випливають iз основних положень про роль журналiстських матерiалiв у суспiльствi. "У нашому випадку (пiд час читання, слухання),— пише М.Д.Феллер,— кiнцевий результат процесу, або його продукт,— це змiни в свiдомостi читача; доцiльна дiяльнiсть адресата — сприймання повiдомлення, що ви­­­магає доцiльної волi, яка виражається в увазi, котра тим бiльше необхiдна, коли повiдомлення меншою мiрою захоплює своїм змiстом i способом сприймання..."

Є.I.Пронiн, професор факультету журналістики Московського університету, пiдходить до важливостi процесу розумiння з iншого боку. "Є необхiднiсть пiдкреслити, що iдея журналiстсь­­­кого твору — iдея робоча. Вона безпосередньо зiставляється з майбутньою практичною дiяльнiстю читача, прагне бути (точнiше, стати) про­грамою цiєї дiяльностi. В тому й полягає ефективнiсть журна­лiст­ського впливу на аудиторiю, що робочi iдеї жур­­­налiстських текстiв стають переконливими планами поведiнки i дiловими програмами людей, колективiв, органiзацiй i iнсти­­­тутiв".

Безкiнечна рiзноманiтнiсть масових реакцiй на журналiстську публiкацiю з допустимим спрощенням може бути зведена до трьох ­­­типiв.

По-перше, реакцiї виконання — тобто дiї iнститутiв, зак­­­ладiв, установ, груп i окремих осiб, якi безпосередньо беруть участь у подiях.

По-друге, реакцiї втягнення — тобто дiї необмеженої кiль­­­костi людей, якi не є безпосереднiми учасниками подiй, але су­­­дять про них iз точки зору своїх iнтересiв i свого розумiння iнтересiв, культурних традицiй i моральних основ суспiльства. Кожна окремо взята реакцiя другого типу не має суттєвого зна­­­чення. Але вона здатна викликати резонанс у суспiльнiй думцi. Тому в потенцiї iнтегрована енергiя реакцiй втягування величез­­­на.

По-третє, реакцiї соцiальної гарантiї — тобто дiї керiвних iнстан­цiй, iнститутiв, органiзованих соцiальних груп або упов­­­новажених осiб. Реакцiї третього типу не обов'язково стають дiями. Часто буває достатньо i їх потенцiйної сили.

Виходячи з цих журналiстських функцiй, якi мають виконувати твори, автор й має пiдпорядковувати всю типологiчну структуру твору цим функцiям, стежачи за адекватною реакцiєю адресата на цi функцiї.

Сприймання твору є керований автором процес продукування твору адресатом. Цей процес включає сенсорнi процеси (вiдчут­­­тя), перцепцiю (пiзнавання), рецепцiю (розумiння). Сенсорнi процеси — це фiзiологiчнi процеси отримання iнформацiї з нав­­­колишнього середовища, якi залежать вiд стану органiзму й сен­­­сорної системи. У контекстi масової комунiкацiї цi процеси ма­­­ють важливе значення, оскiльки вони залежать як вiд органiзацiї комунi­катив­ного процесу, так i вiд стану аудиторiї, що сприймає повiдомлення. Перцепцiя у сферi комунiкацiї — процес, що тiсно пов'язаний iз розумiнням i бiльшою мiрою залежить вiд пам'ятi, перцептивного досвiду аудиторiї, її уваги. Це умiння реципiєнта зосередитися, взяти ту iнформацiю, яка йому потрiбна (селекцiя iнформацiї). Ро­зу­мiння — певним чином органiзований процес включення сприй­нятого факту чи фактiв у поняттєву систему адре­­­сата. Необхiдно зауважити, що сприймання серед дорослих стано­­­вить близько 61% комунiкативної активностi. Разом iз тим цей процес відбувається дуже складно й неоднозначно. "По сутi будь-яка взаємодiя — це здатнiсть розумiти, що iншi кажуть... багато людей є поганими слухачами через погану силу концентрування уваги, егоцентризм або погану слухову пам'ять". Крiм цих психофiзiологiчних причин поганого розумiння можна видiлити принаймнi двi групи причин, пов'язанi з процесом сприймання i безпосередньо з процесом розумiння.

Серед причин, що порушують процес вiдчуття, а вiдтого i ро­­­зумiння твору, можна назвати невдалу органiзацiю процесу сприй­­­мання: розiрванiсть у часi й просторi процесу сприймання; швид­­­кий темп читання; далеке розташування теле- або радiоприймача; негативну соцiальну оцiнку диктора або ведучого, через їхнiй слабкий голос, нерозбiрливiсть вимови тощо; побiчнi перешкоди — гамiр, крик; поганий психофiзiологiчний стан адресата — вто­ма, роздратованiсть тощо; перешкоди, пов'язанi з невдалим офор­мленням тексту: надмiрна кiлькiсть iлюстрацiй, погано побу­­­дований i розташований текст, правописнi помилки тощо.

Природною основою сприймання реципiєнта є синтетичнiсть цьо­­го процесу. Це означає, що робота, спрямована на "отримання" твору, є єдиною, внутрiшньо неподiльною. А це в свою чергу ускладнює процес розумiння i є причиною неадекватного розумiння твору. Синтетизм сприймання проявляється в тому, що реципiєнт вiдносно одночасно змушений сприймати твiр на рiзних рiвнях йо­­­го побудови. Так, читання тексту за кілька спроб — спочатку, напри­клад, сприйняти й зрозумiти образну систему, а потiм, з наймен­­­шим промiжком у часi, сприйняти й зрозумiти ідею твору, авторський задум, багаторазове читання на рівні одиниць тексту або елементів видання — є аналiтичним, фаховим читанням; воно спрямоване на якнайбiльш точне розумiння твору. Синтетичнiсть сприймання також означає й те, що процес сприймання природно включається в структуру єди­­­ної предметної дiяльностi реципiєнта, а процес розу­мiння пiдпо­­­рядкований спiльним факторам дiяльностi.

До причин, що безпосередньо порушують процес пiзнавання й розумiння, належать також (1) специфiчна робота механiзму ре­­­цепцiї (розумiння) сприймача; (2) рiзний емоцiйний досвiд авто­­­ра й реципiєнта; (3) рiзна дiяльнiсна основа продукування й ро­­­зумiння твору.

(1) "Вважають,— пише Р.Г.Iванченко,— що читання — робота навiть для пересiчного читача, що має свої труднощi, зокрема труднiсть розумiння".

"Автор,— продовжує Р.Г.Iванченко,— орiєнтується на певно­­­го читача, на його смаки й уподобання, його iнтелектуальний ­­­рiвень. В мiру свого таланту та вмiння вiн органiзовує розмову з певною, iнодi наперед визначеною, категорiєю читачiв. Вiн спiлкується з цiлим прошарком людей, дiлиться з ними своїми думками i почуттями". Ця установка автора на сприймача пев­­­ного iнтелек­туального рiвня й певного соцiального прошарку є важливою установкою, оскiльки вона пов'язана безпосередньо з роботою рецептивного механiзму (пам'яттю, увагою, асоцiацiями, волею, рiвнем розвитку свiдомостi й мови, мислення тощо).

Процес розумiння порушує й неоднаковий асоцiативний ме­­­ханiзм реципiєнтiв, через що виникає неявна предикацiя, тобто побiчнi теми.

Причиною неадекватного розумiння й неадекватних читаць­­­ких реакцiй може бути неврахування соцiального емоцiйного досвiду аудиторiї. "Журналiстськi прийоми передачi почуттiв, думок, настроїв i переконань ефективнi, доки вони iзоморфнi (подiбнi, спiввiдноснi) способам мислення читача, розгортаються в формах, адекватних його власним уявленням, i не суперечать його досвiду". Якщо без достатньої авторської мудростi й ар­­­гументованостi про одiозну особу говорити гарнi слова, то автор лише вступить в соцiальний конфлiкт iз читачем i не матиме впливу на аудиторiю. Переконування "в лоб" — це не кращий жур­­­налiстський прийом. Ламати соцiальний емоцiйний стереотип треба поступово, розумно, обережно.

(3) Найбiльш прихованою для аналiзу причиною порушення ро­­­зумiння твору є невiдповiднiсть мотивацiйно-цiльової сфери ав­­­тора мотивацiйно-цiльовiй сферi читача. Для автора твiр завжди є засобом упливу на аудиторiю, для читача, глядача, слухача — матерiалом, на основi якого може бути прийняте рiшення. Для ав­­­тора твiр є результатом мовної дiяльностi, продуктом його розу­­­мової працi; для читача — вiн стає лише сировинним промiжним матерiалом, що буде використаний пiд час продукування якогось предмета чи досягнення певної комунiкативної мети. I як засiб уп­ли­ву, i як матерiал для прийняття певного рiшення жур­­­налiстський твiр завжди включений в систему мотивацiй, цiлей, смислiв i ними зумовлений. Тобто твiр завжди має дiяльнiсну змiстову структуру. Iдеальним варiантом є та ситуацiя, коли мо­­­тивацiйно-цiльова сфера читача збiгається з мотивацiйно-цiль­­­овою сферою автора. Такий збiг буде запорукою адекватного ро­­­зумiння твору читачем. Але часто читач шукає в творi те, що потрiбне йому, а не те, на що хотiв звернути увагу автор. Читач шукає у творi вiдповiдi на свої запитання, яких i не мiг перед­­­бачити автор. Все це створює основу для видiлення у творi пев­­­­­­ного змiсту як основного, який не був важливим для автора i не формував його головну тему. Безперечно, автор не мо­­­же передбачити, в яку систему мотивiв, цiлей, смислiв буде включений читачем журналiстський твiр. Але ав­­­тор повинен все-таки прогнозувати можливi реакцiї аудиторiї на твiр, подумки включаючи його в рiзнi мотивацiйно-цiльовi систе­­­ми, з метою уникнути небажаних iнтерпретацiй змiсту читачем.

Ось така картина процесу сприймання й розуміння вислов­лю­ван­ня. Усвідомлення цих процесів, спроба реципієнта розкласти ціліс­ний процес перцепції твору на складники, організувати процес спри­й­мання й розуміння твору поетапно, робить процес перцепціі аналітичним процесом, а читача перетворює в аналітичного читача. Синтетизм читацького сприймання замінений послідовним, посту­по­вим аналізом твору під час його читання або слухання. На від­міну від звичайного читача аналітик має володіти методикою аналі­тичного сприймання твору. До таких аналітиків-читачів відносять­ся, наприклад, редактори.

Повертаючись до питання професіоналізму комунікаторів, слід відзначити, що до професійних комунікатів (мовців) відносяться жур­налісти.

Журналіст — професіональний комунікатор (мовець), який пра­цює з інформацією й готує її для періодичних та продовжуваних видань, що готуються відповідними виробниками засобів масової комунікації (пресою, телебаченням, радіомовленням, електронними засобами); виробник масової інформації; фахівець з питань функ­ціо­нування названих ЗМК.

Висновок

Журналіст як професіональний мовець діє в реальних со­ціально-економічних умовах і впливає на масову свідомість словом та візуальними засобами. Тут важливими є й питання особистості журналіста, і його здатності та уміння самоусвідомити себе мов­цем, що творить текст, співбесідником, який свідомо впливає на аудиторію, спираючись на інтереси і потреби аудиторії. Не еко­номіка, не політика є для журналіста метою. Його мета вища, він через розмови про політику й економіку впливає на поведінку людини, її емоційно-вольову сферу, її мислення і свідомість. Жур­наліст відрізняється, скажімо, від економіста тим, що для еко­но­міста економіка є метою, а для журналіста розмови на економічні теми є лише засобом, знаряддям досягнення своїх цілей, які лежать у сфері насамперед соціальної поведінки людей. Журналіст тому і є фахівцем у сфері масової комунікації, що він оперує масовою сві­до­мі­стю  впливає на маси, виховує їх, керує соціальними мікро­групами, пристосовуючись до них і використовуючи при цьому різні засоби, зокрема говорячи їхньою мовою, на їхні теми.

Література

Зарецкая Е. Н. Риторика. Теория и практика речевой коммуникации.— М.: Дело, 1999.— 480 с.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнарод­ні відносини.— К.: Освіта, 1999.— 351 с.

Різун В. В. Літературне редагування.— К.: Либідь, 1996.— 240 с.

Різун В. В. Мовлення в структурі професійної діяльності журналістів // Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо.— Вип. 22.— К.: Либідь, 1990.— С. 73—78.

Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем / Інститут системних досліджень освіти; Інститут журналістики Київського університету.— К., 1995.— 200 с.

Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, tele­wi­zji i Internetu.— Warszawa—Kraków: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999.— 336 s.

Johnson, David W., Johnson, Frank p. Joining Together. Group Theory and Group Skills.— New Jersey, 1987.