Столипінська реформа

План

Вступ

1. Передумови проведення реформи.

2. Аграрна реформа

3. Наслідки реформи

Висновок

Література

Проблема реформування нашої держави в більшій чи меншій степені хвилює майже кожного громадянина країни. Питання подолання перехідного періоду визивають палкі суперечки у провідних економістів країни, і не тільки.

Як вивчити, зрозуміти з усією відповідальністю реформаторський курс сьогоднішнього уряду країни?

Вже давно відомо, що реальні результати реформ, як і найбільш об’єктивні їх оцінки, з’являються не відразу, а тільки через деякий проміжок часу. І тому всі труднощі їх порозуміння випливають в період, коли реформи тільки починаються, тільки набирають темп.

Між тим історичний досвід представляє собою невичерпне джерело цінної інформації: економічно-історичних прикладів. Якщо мова йде про реформаторську діяльність, то можна з впевністю говорити, що на основі цих прикладів можливо вдеякій мірі наблизитися до розуміння сучасних реформ, а у деяких випадках і передбачити, спрогнозувати принциповий напрям їх розвитку у майбутньому. Тут доречно додати, що на жаль, цінний історичний досвід інколи залишається непотрібним: ми знову повторюємо помилки минулого, щоб наші нащадки в свою чергу своєчасно «забули» про наші помилки. Хочеться вірити, що економічний досвід минулого все ж таки буде максимально використаний.

Тема данної роботи дуже добре висвітлена наукою, причому дуже широко. Інтерес до реформаторів минулого підвищений в зв’язку з невдачами (хочеться вірити - тимчасовими) реформаторів сучасності.

Передумови проведення реформи.

В кінці ХІХ ст. позитивний потенціал реформ 1861р. в Російській імперії був частково вичерпаний, а частково випещений контрреформаційним курсом консерваторів після загибелі імператора Олександра ІІ в 1881р., і тому настала потреба в новому циклі реформ.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. потреба в прискоренні капіталістичного розвитку стала проявлятися особливо гостро. Після 60-х рр. буржуазні відносини розвинулися до того необхідного рівня, що справа дійшла до відкритого протистояння феодальної і капіталістичної систем. Цей конфлікт не міг бути нерозв’язаним.

В економічній політиці царизму кінця ХІХ-початку ХХ ст., було немало сильних сторін, верхи часто не зовсім вірно оцінювали реальну соціально-політичну, економічну ситуації в суспільстві, і тому робили невиправні помилки. В ті роки Росія впевнено захоплювала позиції на ринках Далекого і Середнього Сходу, витісняючи своїх конкурентів, про що свідчив промисловий під’єм 90-х років.

Головною причиною промислового зростання 90-х років, з’явилася економічна політика уряду, однією із складових частин, якої стало встановлення митних податків на ввозимі в Російську імперію товарів і одночасне усунення перешкод на шляху проникнення в країну іноземного капіталу. Ці заходи, за думкою їх ініціаторів повинні були позбавити молоду російську промисловість від пагубної конкуренції, і тим самим сприяти її розвитку, якому допомагали іноземні інвестиції.До речі, що по цілому ряду причин, особливістю саме російської крупної буржуазії була готовність піти на будь який компроміс з сучасністю, і тобто, відповідною йому феодально соціально-економічною базою. Влада йшла на перетворення в суспільстві і державі із міркувань збереження монархії, династії, посилення своїх позицій.

Пожвавлення в промисловості супроводжувалося жвавим будівництвом залізниць. Уряд вірно оцінив значення залізничних шляхів для майбутнього економіки і не жалів грошей для розширення їх мережі. Залізниці зв’язали багаті сировиною окраїни імперії з промисловими центрами, індустріальні міста і сільскогосподарські губернії - з морськими портами.

Промислове зростання було підкріплене добрими врожаями в період за останні роки.

Він тривав декілька років і проходив дуже інтенсивно. Особливо високими темпами розвивалася важка промисловість, яка виробляла майже половину всієї промислової прподукції в її вартісному вираженні. За загальним обсягом продукції важкої промисловості Росія увійшла в число перших країн світу.

Так Україна була одним з найбільших розвинених в економічному відношенні регіонів Російської імперії. В ній відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросійського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток перомисловості в Росії й на Україні у цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки. Швидкими темпами розвивалася велика капіталістична промисловість, зріс приплив іноземного і вітчизняного капіталу. В результаті інтенсивних процесів концентрації і централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об’єднання, які відігравали деделі більшу роль в економічному житті країни.

Водночас розвиток капіталізму в промисловості відбувався в умовах збереження залишків феодалізму на селі: поміщицького і селянського землеволодіння.

Еволюція земельних відносин на початку ХХ ст. відбувалась в умовах боротьби двох напрямків розвитку капіталізму в сільському господарстві. Домінуючим був прусський, тобто буржуазно-поміщицький, тип аграрної революції.

Суперечності між розвинутою капіталістичною промисловістю і середньовічними пережитками в сільському господарстві царський уряд намагався пом’якшити шляхом організації державного ринку збуту.

Однак ця політика залишалась внутрішньо суперечливою. І не тільки тому , що в ній переважали адміністративні заходи і недооцінювалось значення приватного підприємництва. Головне полягало в тому, що самому курсу уряду не доставоло збалансованості між потребами промисловості і сільського господарства. Чергова спроба піти від реформ за допомогою «маленької переможної війни» з Японією не тільки не вдалася, але й привела до «революційної безодні».

1905-1907рр. з усією очевидністю показали невирішенність аграрного питання та інших питаннь Російської Імперії.

Відомо, що диспропорція між політичною надбудовою і базисом (соціально-економічними відносинами) неминуче приводить до кризи, яскраво вираженному протиріччю, яке може слугувати причиною революції.

З точки зору сучасності, існували три шляхи для вирішення тієї ситуації, що склалася:

1. Продовження революції знизу, що представлялося дуже реальним на той час.

2. Контрреволюція зверху, - в якійсь степені вона здійснилась, переворот, розформування ІІ Державної Думи, але більшого влада собі не дозволила, крім нового виборного закону, який збільшив представництво в Думі великих землевласників, і представників буржуазії.

3. При загрозі революційних виступів знизу і більш чим незначним успіхам контрреволюції зверху, робиться спроба піти по третьому шляху - початку економічних реформ. Зрозуміло, що мова йде про реформи Столипіна, які Ленін визначив як другий крок Росії до буржуазної монархії.

Аграрна реформа

Незбалансованість аграрного сектора стало однією з причин економічної кризи початку ХХ ст. Скорочення промислового виробництва, яке розпочалося в 1900р., було визване відносно слабким розвитком ринкових відносин у сільському господарстві. Монархія не загинула в ній лише тому, що в уряді знайшлися такі видатні люди, як С.Ю.Вітте и П.А.Столипін.

С.Ю.Вітте будучи лібералом вважав, що всі зміни в суспільному і державному житті потрібно починати із зміни політичного устрою: спочатку створити якісно нову державну машину, а вже потім впроваджувати зміни в економіці. Тобто, неможливо вдосконалити форму землеволодіння, вирішити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу від рабства до свободи.

Петро Аркадійович Столипін увійшов у історію як видатний державний діяч, реформатор, він став до керма уряду в переломний час, коли в правлячих колах проходив перегляд політичного курсу, що визначався терміном «цезаризм». Цей курс представляв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією 1905р. Столипін мав трохи іншу точку зору на цю проблему. Він вважав, що зміни в політичному устрої, в державі, не головне, і не є умовою економічних реформ. Звідси випливало наступне протиріччя: програма реформ була розрахована на буржуазно-демократичний розвиток, вони за своєю суттю буржуазно-демократичні (наприклад у питаннях, які стосуються земських органів влади), але Столипін щиро розраховував здійснити їх в рамках старої, регресивної для якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Сам Столипін був не тільки приверженцем монархії, але й вірив в особу імператора Миколи ІІ. Столипін, будучи поміщиком, одним із лідерів губернського дворянства, знав і розумів інтереси поміщиків, тому для нього аграрне питання небуло незрозумілим.

Столипін вважав, що зміни необхідні, але в потрібній мірі, і там де вони необхідні для економічної реформи. Поки немає економічно вільного хазяїна - немає і бази для інших форм свободи (наприклад, політичної чи особистої). Він стверджував, що поки селянство бідне, не має особистої земельної власності, поки воно знаходиться в обіймах общини, воно залишається рабом, і ніякий писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи.

Ця суперечка актуальна і в наш час, майже сто років потому. Найтісніший зв’язок економіки і політики не дає досягнути позитивних результатів реформування однієї суспільної сфери без змін в іншій. Сучасні реформи також починалися з напрямку на нову державу, а тепер ми бачимо як проявляеється всім відома авторитарна бюрократія. Да і нічим іншим апарат бути не може, поки в країні, кажучи словами Столипіна, немає самостійних власників.

6 березня 1907р., П.А.Столипін виступив перед ІІ Державною Думою з викладенням урядової програми реформ. Список відкривав знаменитий указ від 9 листопада 1906р., а також інші заходи. Декілька законопроектів стосувалися свободи совісті ( перехід із одного віросповідання в інше, закон про староорбрядні общини та інші). Були обіцяні законопроекти про недоторканість особи і введені волостного земства, робітникам - професійні спілки і державне страхування, країні в цілому - реформа освіти. Велике значення в програмі надавалося відродженню армії і флоту, бойова міць, яких була втраченна в російсько-японську війну.

Указ 9 листопада трактувався як вибір між селянином-неробою і селянином-хозяїном, в користь останього. Завжди були і будуть нероби, рішуче заявляв Столипін, і не на них повинна орієнтуватися держава, а на здібного, талановитого, трудолюбивого селянина.

Ще раніше, 24 серпня 1906 р., була опублікована урядова програма, яка складалася із двох частин - репресивної і реформаторської. У відповідності з першою, в місцевостях, які знаходилися у воєнному стані чи стані надзвичайної охорони, вводилися воєнно-польові (швидковирішувальні) суди, а в реформаторській частині був закладений указ від 9 листопада 1906 р. про вихід із общини із відповідними йому законами. Саме з цими складовими - столипінською аграрною політикою і «столипінськими галстуками» - у сучасників в першу чергу і асоціювався новий голова уряду.

Декларація перед ІІІ Державною Думою, мало чим відрізнялась від попередньої, і лише підкреслювала перше і основне завданням уряду не «реформи», а боротьбу з революцією, протиставляючи цьому явищу тільки силу.

Другим головним завданням уряду, Столипін оголосив проведення аграрного закону, який являвся важливою задачею уряду, його керівною ідеєю.

Підводячи підсумок сказаному, можемо відмітити, що девіз столипінських перетворень суспільного і державного життя можна виразити фразою - «спочатку заспокоення, потім реформи».

За мету своїх перетворень Столипін ставив зміни в сфері економіки. Прем’єр був впевнений, і його виступи свідчать про це, що необхідно починати з аграрного сектора. І сам Столипін, і його опоненти підкреслювали головне завдання реформи - створити заможнє селянство, яке пронизане думкою про власність, а тому ніколи не потребує революції і виступатиме як опора уряду. Тут чітко простежуються політичні мотиви реформи: без селянства ніяка революція, особливо в Росії, неможлива.

Крім політичного змісту , в реформу уряд закладав і економічний. Економічні аспекти реформ були засновані на тому, що без нормального аграрного фундаменту, без розвинутого сільського господарства, без задоволення потреб у дешевій робочій силі (за рахунок колишніх селян) промисловость Російської Імперії не набуде розквіту, і буде приреченана на відсталість від передових держав світу.

Дійсно, згідно концепції Столипіна, модернізація країни потребувала деяких умов:

1. Зробити селянство повноправними власниками, щоб «міцні та сильні» звільнившись від опіки общини, змогли обійти «убогих та нероб».

2. Добитися посиленого зростання промисловості, підкріпленного розвитком внутрішнього ринку.

Аграрна реформа включала в себе цілий ряд взаємопов’язаних проблем, всі їх рішення пронизувала червона нитка - наголос не на общину, а на єдиноособового власника. Безперечно, це був повний розрив з ідеологією реформи 1861 р., коли наголос був зроблений тільки на селянську общину як на головну опору монархії, і відповідно, державності в цілому.

Руйнуванню селянської общини сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906р., але і інші закони 1909-1911рр., які передбачали: розпуск общини, можливість проведення законів рішенням простої більшості , а не 2/3, як це було раніше. За своїм економічним змістом це були, безсумніву, ліберальні буржуазні закони, які сприяли розвитку капіталізму на селі, і отож були прогресивні.

Конкретні заходи аграрної реформи Столипіна достатньо відомі. Указ вводив надзвичайно важливі зміни в землеволодінні селянства. Всі селяни одержували право виходу із общини, яка в цьому випадку виділяла землю у приватну власність особі, що мала вийти. При цьому указ надавав прівелегії для заможнього селянства з метою побудити їх до виходу з общини. Зокрема, ті хто вийшов із общини одержували у «власність окремих хазяїв» всі землі, які були в їх постійному користуванні. Це означало, що вихідці з общини одержували і надлишки зверх душової норми. При цьому, якщо в данній общині на протязі останніх 24 років не проводилися переділи, то надлишки домогосподар одержував безкоштовно, якщо ж перерозподіли і були, то він платив общині за надлишки по викупній ціні 1861р. Оскільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то і це було вигідно заможнім вихідцям.

Важливим інструментом руйнування общини і розширення дрібної приватної власності був Селянський кредитний банк. За допомогою банку держава допомогала багатьом селянським сім’ям в купівлі землі. Банк продавав в кредит землі, які раніш були скуплені у поміщиків, чи належали державі. При цьому проценти по кредиту були вдвоє нижче чим по кредитам общині. Між 1905 і 1914рр. в руки селянства таким шляхом перейшло 9,5 млн.га землі. Необхідно зауважити, що умови продажу були доволі жорстокими - за прострочення платежів земля у покупця відбиралася і верталася в банківський фонд для нового продажу.

В 1906-1907 рр. Указами царя деяка частина державних і надільних земель була передана Селянському банку для продажу селянству з ціллю послаблення земельної тісноти. Насправді земля скуповувалася в основному заможніми селянами, і які одержали таким чином додаткові можливості для розширення господарства.

Ця політика була вельми розумною у відношенні до заможнього селянства, вона допомогала їм, але в цілому вона не вирішила аграрне питання (селяни-бідняки немогли купити землю). Більш того, община для виділення в окреме господарство не завжди надавала наділи, достатні для ведення ефективної праці, при цьому навіть кредити банку не могли значно покращити справу, і тому Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні державні землі. Переселенням займалося переселенське управління, в компетенцію якого входило вирішення тогочасного питання перенаселенності центральних областей Російської Імперії. Основними районами переселення були Поволж’я, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід і Північний Кавказ. Уряд всяко підтримував і заохочував заселення данних регіонів: були ліквідовані всі перепони і створений серйозний стимул для переселення в ці райони країни. Кредити, що надавалися переселенцям, збільшувалися в чотири рази, проїзд був бесплатним, надавались спеціальні вагони для перевезення худоби, майна.

Масове переселення було організоване для того, щоб не наділяючи селян панською землею (не загострювати відносини з буржуазією - радикалізм), збагатити одних селян за рахунок інших, розпустивши общину і полегшив перехід того, що належало біднякам, у власність заможніх. Тих хто залишився без землі повино було прийняти місто, або окраїни імперії, куди організовувалося переселення.

З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути рівноваги суспільних сил, щоб з одного боку, не обмежити законних прав панства на землю, а з іншого-забезпечити землею селянство.

Столипін відводив дуже важливу роль в справі державного заохочення, не кредитуванню (грошовому заохоченню), а кажучи сучасною мовою речовим важелям. Дійсно, гроші селянин міг просто пропити, стати жертвою обману, і тому Столипін старався реалізувати допомогу в натуральному вигляді: шляхом створення розвинутої інфраструктури в зонах переселення ( залізниці, школи, лікарні, водосховища), надання допомоги у вигляді насіння, худоби, засобів праці. Все це можна було використовувати тільки в господарстві, продати все це на переселенських територіях було нікому. У відносинах «держава-селянин» виключався посередник-торговець.

Кажучи про методи проведення реформи неможна не відмітити, що вони спиралися на натиск апарату, чиновників, поліції. Реформа здійснювалась в той час, коли в країні панувала обстановка розстрілів, повішень, прямого насильства влади. Злочинців карали за допомогою військово-польових судів, в склад яких Столипін заборонив включати юристів, що було порушенням всіх норм права. Ці дії нанесли величезний моральний удар по престижу влади. Столипін створив прецедент: право влади карати без пояснень. Столипін затвердив також право влади втручатися в сугубо економічні відносини. Право держави на насильство в економіці вперше було показане у загальноросійському масштабі саме Столипіним в ході його реформ.

Наслідки реформи

Які ж підсумки столипінського аграрного курсу, що був останньою надією царизму в боротьбі за існування? Чи вдалася аграрна реформа Столипіну?

Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.

Столипінська реформа передбачала дальше посилення заможного селянства шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств в умовах відпливу бідноти з села і масових переселень на окраїни Росії

В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства.

Політика насадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а навпаки, ще більше їх загострила.

Економісти вважають, що результати були дуже далекі від потрібних, реформування аграрних відносин, наділення селянства правом приватної власності на землю вдалося лише частково, при цьому зберіглося антигоністичне протиріччя міх селянством і панством; відлучення селян від общини вдалося в незначній мірі (приблизно 10% селян відділилося в хутори); а переселення селянства на окраїни в якійсь степені вдалося. Це тільки загальні висновки, для більш детальної оцінки потрібно звернутися до цифр і фактів.

Приблизно за десять років тільки 2,5 млн.селянських господарств вдалося вивести з під опіки общини. Рух за припинення «мирського» правління на селі досягнув найвищої точки між 1908-1909рр. (приблизно півмільйона запитів щорічно). Однак згодом цей рух доволі скоротився. Випадки повного розпуску общини в цілому були кранє рідкими (приблизно 130 тис.). «Вільні» селянські землеволодіння складали лише 15% загальної площі, що оброблювалася. Майже половині працюючих на цих землях селян (1,2 млн.) дісталися хутори, закріплені за ними постійно, у власність.

Земельна політика не дала кардинальних змін. Перетасувавши земельні наділи вона, не змінила земельного устрою, він залишився старим, пристосованим до кабали, а не до нового аграрного виробництва.

Діяльність Селянського банку теж не дала бажаних результатів. Всього за 1906-1915рр. банк придбав для продажу селянам 4614 тис.десятин землі, підняв ціни з 105руб. (1907р.) до 136 руб. (1914р.) за десятину землі. Високі ціни і великі платежі, що накладалися банком на заємників, вели до розорення маси хуторян. Все це підривало довіру селянства до банку, і число користувачів кредитами пішло вниз.

Пареселенська політика наглядно продемонструвала методи і підсумки всієї реформи. Переселенці віддавали перевагу вже обжитим місцям, таким як Урал, Західна Сибір, ніж займатися освоєнням безлюдних лісних зон. Між 1907-1914 рр. 3,5 млн. чоловік виїхали в Сибір, десь приблизно 1млн. повернулись назад у центральні райони держави, але вже без грошей і надій, бо колишнє господарство було продане.

Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягнула ні економічних, ні політичних цілей, які перед нею ставилися.

Хоча існують і позитивні наслідки. Так з 1905 по 1913 рр. об’єм щорічних закупівель сільгосптехніки виріс в 2-3 рази. Виробництво зернових в державі в 1913р. перевищувало на третину об’єм виробництва зернових у США, Канаді, Аргентині взятих разом. Експорт зерна досяг в 1912р. 15млн.т., в Англію олії вивозилося на суму, вдвічі більшу, ніж вартість всього щорічного видобутку золота в Сибіру. Надлишок хліба в 1916 р. складав 1 млрд.пудів. Як бачимо це дуже обнадійливі результати, але ж все таки головне завдання - зробити Російську Імперію країною фермерів - вирішити не вдалося. Більшість селянства продовжували жити в общині, і це все зіграло рокову роль в розвитку подій 1917 року.

Закінчуючи реферат, необхідно підвести підсумок усьому вищесказаному. Ми багато говорили про ті явища, що виникали в процесі реалізації столипінської реформи, аналізували причини їх появи. Ще раз наведемо головні з них: відсутність соціальної опори реформи, опір самодержавства, бюрократії і буржуазії.

Крах столипінської реформи, неможливість зрощення тоталіризму і автотаризму з самостійністю, крах курсу на селянина-фермера став уроком для більшовиків, які надали перевагу колгоспам.

Шлях Столипіна, шлях реформ, шлях запобігання революції 1917 року був відкинутий, і тими, хто революції не хотів, і тими хто до неї ринув.

Столипінські реформи, якщо б вони продовжувалися, скажімо, ще років 10, принесли б значні результати, головним з яких було б створення прошарку мілких селянських власників-фермерів, да і лише в тому випадку, якщо б обставини склалися виключно добре для Столипіна. Але не ці ж фермери стали в США базою для появи однієї із найбільш антибюрократичних форма демократичної держави.

Література

1. А.Я.Аверх. П.А.Столыпин и судьбы реформ в Росии. М.: Издательство политической культуры, 1991.

2. Н.Верт. История советского государства. М.: ИПА, 1995.

3. П.А.Зырьянов. Столыпин без легенд. М., 1991.

4. Історія України: Курс лекцій, 2-га книга, ХХ ст. Навчальний посібник. За редакцією Мельник В.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. К.: Либідь, 1992.