ПРОБЛЕМА “БАТЬКИ І ДІТИ” З ТОЧКИ ЗОРУ СОЦІОЛОГІЇ

Одна З головних особливостей підліткового і раннього юнацького віку - зміна значимих облич і перебудова взаємин з дорослими.

"Ми і дорослі" - постійна тема підліткової і юнацької рефлексії .Звичайно, вікове "Ми" існують і в дитини. Але дитина приймає розходження двох світів - дитячого і дорослого - і те, що відносини між ними нерівноправні, як щось безперечне, саме собою що розуміється. Підлітки коштують десь "посередине", і ця проміжність положення визначає багато властивостей їхньої психології, включаючи і самосвідомість.

Французькі психологи (Б. Заззо, 1969 ) запитували дітей від 5 до 14 років, чи вважають вони себе "маленькими", "великими" чи "середніми" ( не по росту, а за віком); при цьому з\'ясувалася еволюція самих еталонів "росту". Дошкільники часто порівнюють себе з молодшими і тому затверджують, що вони "великі". Шкільний вік дає дитині готовий кількісний еталон порівняння - перехід із класу в клас; більшість дітей вважають себе "середніми", з відхиленнями переважно убік " великого ".З 11 до 12 років крапка відліку міняється; її еталоном усі частіше ставати дорослий, "рости" - значить ставати дорослим.

Радянські психологи, починаючи з Л. С. Виготського, одностайно вважають головним новотвором підліткового віку почуття дорослості .Однак орієнтація на дорослі цінності і порівняння себе з дорослими найчастіше змушують підлітка знову бачити себе відносно маленьким, несамостійним. При цьому , у відмінності від дитини, вона вже не вважає таке положення нормальним і прагнути його перебороти. Звідси суперечливість почуття дорослості - підліток претендує бути дорослим і в той же час знає, що рівень його домагань далеко не в усьому підтверджений і виправданий.

Однієї з найважливіших потреб перехідного віку ставати потреба в звільненні від контролю й опіки батьків, учителів, старших узагалі, а також від установлених ними правил і порядків. Як же з\'являється ця вікова тенденція ( не змішувати з відносинами між поколіннями!) у відносинах старшокласників з найбільш значимими для них конкретними дорослими ,котрі є не тільки старшими за віком, але і повноважними представниками суспільства дорослих у цілому, - родителями і вчителями?

З факторів соціалізації ,розглянутих по окремості ,найважливішим і впливової була і залишається батьківська родина як первинний осередок суспільства ,вплив якого дитина випробує раніш усього ,коли він найбільш сприйнятливий. Сімейні умови, включаючи соціальний стан ,рід занять ,матеріальний рівень і рівень утворення батьків ,значною мірою визначають життєвий шлях дитини. Крім свідомого, цілеспрямованого виховання, що дають йому батьки, на дитину впливає уся внутрісімейна атмосфера, причому ефект цього впливу накопичується з віком, переломлюючи в структурі особистості. Немає практично жодного соціального чи психологічного аспекту поводження підлітків і юнаком, що не залежав би від їхніх сімейних умов у чи сьогоденні минулому.

Правда ,міняється характер цієї залежності. Так ,якщо в минулому шкільна успішність дитини і тривалість його навчання залежали головним чином від матеріального рівня родини ,те тепер цей фактор менш впливовий.

За даними ленінградського соціолога Э. К. Васильєвої (1975), у батьків з вищим утворенням частка дітей з високою успішністю ( середній бал вище 4 ) утроє вище ,ніж у групі родин з утворенням батьків нижче семи класів. Ця залежність зберігається навіть у старших класах, коли діти мають навички самостійної роботи і не потребують безпосередньої допомоги батьків.

Крім освітнього рівня батьків, сильно впливає на долю підлітків і юнаком склад родини і характер взаємин між її членами. Несприятливі сімейні умови характерні для гнітючого більшості так званих важких підлітків.

Значний вплив на особистість підлітка робить стиль його взаємин з родителями ,що лише почасти обумовлений їх соціальним станом.

Існує трохи щодо автономних психологічних механізмів ,за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей. По-перше, підкріплення : заохочуючи поводження ,що дорослі вважають правильним, і караючи за порушення встановлених правил ,батьки впроваджують у свідомість дитини визначену систему норм ,дотримання яких поступово ставати для дитини звичкою і внутрішньою потребою. По-друге, ідентифікація : дитина наслідує батьків ,орієнтується на їхній приклад, намагається стати таким же ,як вони . По-третє,розуміння : знаючи внутрішній світ дитини і чуйно відгукуючись на його проблеми ,батьки тим самим формують його самосвідомість і комунікативні якості.

Сімейна соціалізація не зводитися до безпосереднього «парному» взаємодії дитині з родителями. Так, ефект ідентифікації може бути нейтралізований зустрічної рольовий взаимодополнительностью : наприклад, у родині, де обоє батька вміють дуже добре господарювати, дитина може і не виробити цих здібностей , тому що , хоча в нього перед очима гарний зразок , родина не має потребу в прояві цих якостей; навпроти , у родині , де мати безгосподарна, цю роль може взяти на себе старша дочка. Не менш важливий механізм психологічної протидії : юнак, волю якого жорстко обмежують, може виробити підвищену тягу до самостійності , а той , кому усі дозволяють, вирости залежним. Тому конкретні властивості особистості дитини в принципі невиведені ні з властивостей його батьків ( ні по подібності, ні по контрасту), ні з окремо узятих методів виховання

(Д. Баумринд, 1975) .

Разом з тим дуже важливі емоційний тон сімейних взаємин і переважний у родині тип контролю і дисципліни.

Емоційний тон відносин між родителями і дітьми психологи представляють у виді шкали, на одному полюсі якої коштують максимально близькі , теплі, доброзичливі відносини (батьківська любов) , а на іншому - далекі, холодні і ворожі. У першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення , у другому - строгість і покарання. Безліч досліджень доводять переваги першого підходу. Дитина, позбавлена сильних і недвозначних доказів батьківської любові , має менше шансів на високу самоповагу , теплі і дружні відносини з іншими людьми і стійкий позитивний образ «Я». Вивчення юнаків і дорослих, страждаючих психофізіологічними і психосоматическими порушеннями, невротичними розладами, труднощями в спілкуванні, розумовій чи діяльності навчанні, показує, що всі ці явища значно частіше спостерігаються в тих, кому в дитинстві бракувало батьківської уваги і тепла. Чи недоброзичливість неуважність з боку батьків викликає неусвідомлену взаємну ворожість у дітей. Ця ворожість може виявлятися як явно, стосовно самих батьків, так і потай. Беззвітна, невмотивована жорстокість, що виявляється деякими підлітками і юнаками стосовно сторонніх людей, що не зробили їм нічого поганого, нерідко виявляється наслідком дитячих переживань. Якщо ж ця неспроможна агресія направляється усередину ,вона дає низьку самоповагу, почуття провини, тривоги і т.д.

Емоційний тон сімейного виховання існує не сам по собі , а в зв\'язку з визначеним типом контролю і дисципліни , спрямованих на формування відповідних рис характеру. Різні способи батьківського контролю також можна представити у виді шкали, на одному полюсі якої висока активність, самостійність і ініціатива дитини, а на іншому - пасивність, залежність, сліпу слухняність ( Г. Элдер, 1971) .

За цими типами відносин коштує не тільки розподіл влади , але і різний напрямок внутрісімейної комунікації : в одних випадках комунікація спрямована чи переважно винятково від батьків до дитини, в інші - від дитини до батьків.

Зрозуміло, способи прийняття рішень у більшості родин варіюють у залежності від предмета:

в одних питаннях старшокласники мають майже повну самостійність , в інші ( наприклад, у фінансових) - право вирішувати залишається за родителями. Крім того, батьки не завжди практикують той самий стиль дисципліни: батьки, як правило, сприймаються юнаками і насправді бувають більш твердими й авторитарними, чим матері, так що загальний сімейний стиль у відомій мері компромісний. Батько і мати можуть взаємно доповнювати, а можуть і підривати вплив один одного.

Найкращі взаємини старшокласників з родителями складаються звичайно тоді, коли батьки дотримують демократичного стилю виховання . Цей стиль найбільшою мірою сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи і соціальної відповідальності . Поводження дитини направляється в цьому випадку послідовно і разом з тим гнучко і раціонально :

батько завжди пояснює мотиви своїх вимог і заохочує їхнє обговорення підлітком ;

влада використовується лише в міру необхідності ;

у дитині цінуватися як слухняність , так і незалежність;

батько встановлює правила і твердо проводить їх у життя, але не вважає себе непогрішним ;

він прислухається до думок дитини, але не виходить тільки з його бажань.

Крайні типи відносин , усе рівно, чи йдуть вони убік чи авторитарності ліберальної всетерпимості , дають погані результати. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, почуття своєї незначності і нежеланности в родині. Батьківські вимоги, якщо вони здаються необґрунтованими, викликають або протест і агресію, або звичну апатію і пасивність. Перегин убік усетерпимості викликає в підлітка відчуття , що батькам немає до нього справи. Крім того, пасивні, незацікавлені батьки не можуть бути предметом наслідування й ідентифікації , а інші впливи - школи , однолітків, засобів масової комунікації - часто не можуть заповнити цей пробіл , залишаючи дитини без належного керівництва й орієнтації в складному і мінливому світі . Ослаблення батьківського початку , як і його гіпертрофія , сприяє формуванню особистості зі слабким «Я» .

У нашій країні існують різні стилі сімейного виховання, що багато в чому залежать як від національних традицій, так і від індивідуальних особливостей. Однак у цілому наше звертання з дітьми є значно більш авторитарним і твердої, чим ми це схильні визнати. При анонімному анкетуванні дітей різного віку з 15 міст країни з\'ясувалося, що 60 відсотків батьків використовують фізичні покарання; серед них 85 відсотків - пороття, 9 відсотків - стояння в куті (іноді на колінах на горосі , чи солі цеглинах ), 5 відсотків - удари по голові й обличчю і т.д.

Чому так живучі авторитарні методи? По-перше, така традиція. Ставши дорослим, люди часто відтворюють те, що з ними самими проробляли батьки, навіть якщо вони пам\'ятають, як важко їм приходилося. По-друге, характер сімейного виховання дуже тісно зв\'язаний зі стилем суспільних відносин узагалі: сімейний авторитаризм відбиває і підкріплює командно-адміністративний стиль, що укоренився на виробництві й у суспільному житті. По-третє, люди несвідомо зганяють на дітях свої службові неприємності, роздратування, що виникає в чергах, переповненому транспорті і т.п. По-четверте, низький рівень педагогічної культури, переконаність у тім, що кращий спосіб дозволу будь-яких конфліктних ситуацій - сила.

Але якщо з маленькими дітьми авторитарність ще « проходить» , те тепер вона неминуче породжує конфлікти, причому приходиться платити і по старим, давно забутим рахункам.

Як ні великий вплив батьків на формування особистості, пік його приходиться не на перехідний вік, а на перші роки життя. До старших класів стиль взаємин з родителями давно вже склався, і «скасувати» ефект минулого досвіду неможливо.

Щоб зрозуміти взаємини старшокласника з родителями, необхідно знати, як міняються з віком функції цих відносин і зв\'язані з ними представленнями. В очах дитини мати і батько виступають у декількох «іпостасях»:

як джерело емоційного тепла і підтримки, без яких дитина почуває себе беззахисним і безпомічної;

як влада, директивна інстанція, розпорядник благ, покарань і заохочень;

як зразок , приклад для наслідування, утілення мудрості і кращих людських якостей;

як старший друг і порадник, якому можна довірити усі.

Співвідношення цих функцій і психологічна значимість кожної з них з віком міняється.

Перехідний вік - період емансипації дитини від батьків. Процес цей є складним і багатомірної . Емансипація може бути емоційної , що показує , наскільки значимо для юнака емоційний контакт із родителями в порівнянні з прихильностями до інших людей (дружбою, любов\'ю), поведінкової , що виявляється в тім , наскільки жорстко батьки регулюють поводження чи сина дочки, чи нормативної , що показує, чи орієнтується юнак на ті ж норми і цінності, що його батьки , чи на якісь інші. Кожний з цих аспектів емансипації має власну логіку.

В основі емоційної прихильності дитини до батьків спочатку лежить залежність від них. В міру росту самостійності, особливо в перехідному віці, така залежність починає дитину обтяжувати. Дуже погано, коли йому не вистачає батьківської любові. Але є цілком достовірні психологічні дані про те, що надлишок емоційного тепла теж шкідливий як для хлопчиків , та і для дівчинок. Він утрудняє формування в них внутрішньої анатомії і породжує стійку потребу в опіці, залежність як чорту характеру. Занадто затишне батьківське гніздо не стимулює вирослого пташеняти до вильоту в суперечливий і складний дорослий світ.

Люблячі матері , не здатні мислити про дитину окремо від самих себе, часто не розуміють цього. Але юнак не може повзрослеть, не розірвавши «пуповину» емоційної залежності від батьків і не уключивши свої відносини з ними в нову , набагато більш складну систему емоційних прихильностей , центром якої є не батьки , а він сам. Надлишок материнської ласки і положення «мамія» починають його дратувати не тільки тому , що викликають глузування однолітків , але і тому, що будять у ньому самому почуття залежності , з яким підліток боре. Почуваючи охолодження , багато батьків думають, що діти їх розлюбили , скаржаться на їхню черствість і т.д. Але після того як критичний період проходить , емоційний контакт із родителями, якщо вони самі його не зіпсували, звичайно відновлюється, уже на більш високому, свідомому рівні.

Ріст самостійності обмежує і функції батьківської влади .До старших класів поведінкова автономія, як правило, уже дуже велика: старшокласник самостійно розподіляє свій час, вибирає друзів, способи дозвілля і т.д. У родинах з більш-менш авторитарним укладом ця автономізація іноді викликає гострі конфлікти.

Домагаючись розширення своїх прав, старшокласники нерідко пред'являють до батьків завищені вимоги, у тому числі і матеріальні. У багатьох забезпечених родинах діти не знають джерел сімейного бюджету і не піклуються про це. Майже дев'ять десятих опитаних Л.Н. Жилиной і Н.Т Фроловой (1969 ) московських дев'яти- і десятикласників сподівалися , що їхнього бажання мати визначені речі здійсняться, причому дві третини упевнені, що здійснити це бажання - справа батьків («куплять батьки»). Поводження і запити цих старшокласників практично автономні , оскільки бажання придбати ту чи іншу річ збігалися з планами батьків тільки в 10 відсотках випадків. Проте діти упевнені, що їхнім бажанням буде віддана перевага.

Ступінь ідентифікації з родителями в юності менше, ніж у дитинстві. Зрозуміло, гарні батьки залишаються для старшокласників важливим еталоном поводження. На питання «Хотіли б ви бути такою людиною, як ваші батьки?» позитивно відповіли понад 70 відсотків санкт-петербургских старшокласників, опитаних Т.Н. Мальковской (1971). На питання «Хотіли б походити на батьків яке в чому?» позитивно відповіли 10 відсотків опитаних, ні в чому - 7 відсотків і ухилилися від відповіді на питання 11 відсотків опитаних.

Однак батьківський приклад уже не сприймається так абсолютно і некритично , як у дитинстві. У старшокласників є й інші авторитети, крім батьків. Ніж старше дитина, тим імовірніше, що ідеали він черпає не тільки з найближчого оточення, але і з більш широкого кола облич (суспільно-політичні діячі, герої кіно і літератури). Зате всі недоліки і протиріччя в поводженні близьких і старших сприймаються гостро і болісно . Особливо це стосується розбіжність слова і справи. З трьох тисяч старшокласників і учнів ПТУ, опитаних соціологами , понад 2/3 відзначили, що зауважують істотні розбіжності тим часом, чому учать їхні батьки, близькі родичі і вчителі, і тим , як вони самі надходять у повсякденному житті

(С.И. Плаксий, 1987). Це не тільки підриває авторитет старших, але і є практичним уроком пристосовництва і лицемірства.

У психолого-педагогічній літературі широко дебатується питання про мерю порівняльного впливу на підлітків батьків і однолітків. Однак на нього не може бути однозначної відповіді. Загальна закономірність полягає в тому, що чим гірше відносини підлітка з дорослими, тим частіше він буде спілкуватися з однолітками і тем автономніше буде це спілкування від дорослих. Але впливу батьків і однолітків не завжди протилежні, частіше вони бувають і взаимодополнительными .

«Значимість» для юнаків і дівчин їхніх батьків і однолітків принципово неоднакова в різних сферах діяльності. Найбільша автономія від батьків при орієнтації на однолітків спостерігається в сфері дозвілля, розваг, вільного спілкування, споживчих ориентаций.

Більше всього старшокласникам хотілося б бачити в батьках друзів і порадників. При всієї їхньої тяги до самостійності, юнаки і дівчини гостро мають потребу в життєвому досвіді і допомозі старшим. Багато хвилюючих роблем вони взагалі не можуть обговорювати з однолітками, тому що заважає самолюбство. Та й яка рада може дати людина, що прожив так само мало, як і ти? Родина залишається тим місцем , де підліток, юнак почуває себе найбільше спокійно і впевнено. Відповідаючи на питання: «Чиє розуміння для вас важливіше всього, незалежно від того, як фактично розуміє вас ця людина?» - більшість московських хлопчиків (з 5 по 11 клас), поставили на перше місце батьків (відповіді дівчинок більш суперечливі).

Однак взаємини старшокласників з родителями часто обтяжені конфліктами і їхнє взаєморозуміння залишає бажати кращого.

«Мені вже 17 років, а з мамою ми ще жодного разу не говорили по душах... Я б навіть розповіла усе, що мене хвилює, будь-якій іншій жінці».

«Увечері батьки тільки встигають запитати: «Як справи в школі?» А нам на це питання набридло відповідати і здається, що батьків більше нічого не цікавить... Ми часто тому не розуміємо батьків, а батьки нас...»

І таких листів безліч.

При дослідженні юнацької дружби було спеціально зафіксоване, як оцінюють школярі з 7 по 11 клас рівень розуміння з боку батьків, легкість спілкування і власну відвертість з ними. Виявилося, що по всіх цих показниках батьки уступають друзям - одноліткам опитаних і що ступінь психологічної близькості з родителями різко знижується з 7 до 9 класу.

Причина цього корениться насамперед у психології дорослих, батьків, що не бажають зауважувати зміна внутрішнього світу підлітка і юнаки.

Міркуючи абстрактно, гарні батьки знають про свою дитину значно більше , ніж хто б ні було інший, навіть більше, ніж він сам. Адже батьки спостерігають изо дня в день протягом усього його життя. Але зміни, що відбуваються з підлітком, часто відбуваються занадто швидко для батьківського ока. Дитина виросла , змінився, а люблячі батьки усе ще бачать його таким, якої він бал кілька років назад, причому власна думка здається їм непогрішним. «Головне лихо з родителями - те, що вони знали нас, коли ми були маленькими», - помітив 15 - літній хлопчик.

Зрозуміти іншої людини можна тільки за умови поваги до нього, прийнявши його як деяку автономну реальність. Найпоширеніша (і зовсім справедлива!) скарга юнаків і дівчин : «Вони мене не слухають!» Поспіх, невміння і небажання вислухати , зрозуміти те, що відбувається в складному юнацькому світі, постаратися глянути на проблему очима чи сина дочки, самовдоволена впевненість у непогрішності свого життєвого досвіду - от що в першу чергу створює психологічний бар'єр між родителями і зростаючими дітьми.

Співробітники Інституту психології АПН опитали 164 старшокласника щодо їхньої потреби в різних видах спілкування і реальних взаємин з різними партнерами. Спілкування з дорослими, включаючи батьків, виявилося набагато більш формальним і регламентованої , чим спілкування з однолітками. Воно викликає в юнаків гостру незадоволеність.

Регламентоване спілкування Нерегламентоване спілкування

Партнери

потреба реальне потреба реальне

в ньому спілкування в ньому спілкування

Батьки і близькі родинне-

ники 4,7 70,8 66,6 29,2

Учителя 8,3 95,7 10,9 4,3

Інші дорослі 2,6 98,6 6,5 1,4

Близькі друг - однолітки 0 0 68,2 56,2

Інші однолітки 4,6 68,4 24,3 31,6

Як видно з таблиці, потреба в неформальному спілкуванні з родителями задовольняється менше ніж наполовину. У ході додаткового інтерв'ю з'ясувалося, що спілкуванням з матір'ю задоволені тільки 31,1 відсотка, а з батьком - всего 9,1 відсотка опитаних. Але ж цей вид спілкування психологічно дуже важливий. Серед школярів, що мають довірчі відносини з родителями, стійкою самооцінкою володіють 79,1 відсотка опитаних , а серед тих, у кого спілкування з родителями жорстко регламентовано, - тільки 25 відсотків. Неадекватну самооцінку в першій групі мають 8,3 відсотки , а в другий - 87,9 відсотка обстежених.

В іншім дослідженні відносини старшокласників з родителями вивчалися з погляду довірчості спілкування з боку старшокласників , інформаційного змісту спілкування , уваги, що виявляється дітьми до справ і життя батьків, і авторитетності думок батьків для старшокласників. Було опитано 140 ленінградських родин, причому діти і батьки опрашивались окремо. З'ясувалося, що старшокласники , незалежно від підлоги, більш відверті з матір'ю, ніж з батьком, частіше звертаються до неї за радою і більш співчутливо відносяться до неї. Батьки мають перевагу тільки в «інформаційній сфері», коли мова йде про політика і спортивні події.

Упадає в око також різко виражена асимметричность інтересів дітей і батьків : батьки виявляють увагу до всіх сторін життя дітей, тоді як діти мало цікавляться життям і працею батьків. Особливо чітко це виявляється в спілкуванні з батьками : діти рідко розпитують їх про службові справи, роки дитинства і юності і т.д.

Відносини дітей і батьків асиметричні , нерівноправні. Багато батьків, привыкнув розпоряджатися дітьми, болісно переживають ослаблення своєї влади. Крім того, діють визначені культурні заборони. Наприклад, у нас не прийнято обговорювати сексуальні проблеми з представниками інших вікових груп, це робиться тільки з однолітками. У результаті найважливіша сфера інтимних переживань підлітка зі спілкування з родителями «вилучається». При опитуванні 402 пар молодих москвичів, що подали заяву про вступ у шлюб, 85 відсотків наречених і 80 відсотків наречених сказали, що ніколи не обговорювали з батьками проблеми шлюбу і родини . Надзвичайно важливі для перехідного віку і ранньої юності теми - «етапи полового дозрівання» і «інтимні відносини» - займають останні місця в розмовах з родителями.

Але якщо про те, що більше всего хвилює, говорити неможливо, спілкування неминуче приймає формальний, рутинний характер. Обидві сторони почувають виниклий між ними бар'єр , страждають від цього, але зробити нічого не можуть. Чим більше батьки «натискають» на поводження, успішність та інші формально- рольові аспекти життя дітей, тим сухіше, казеннее , регламентированнее стають їхні взаємини.

От типовий лист старшокласника : « Моєму другу повезло з родителями, тому що вони вважають свого сина за людину. Я цілі дні проводжу в їхньому будинку. Його батько любить відгадувати кросворди, заводити радіолу; нашу музику називає «шум» , але дозволяє слухати... Мої батьки , навпаки , думають тільки про мої уроки. Що я людина , у мене можуть бути справи - це їм навіть у голову не приходить. Кандидати наук, а до телефону не кличуть. Розмовляють із мною начебто завжди з образою, хоча б я навіть усі выучил. У будинку в нас страшенна нудьга...»

Юнака, у свою чергу, неуважні до батьків у наслідку свого вікового егоцентризму. Поглинені собою, вони бачать своїх батьків тільки в якихось визначеним і часом не самих привабливих іпостасях , розбити які може тільки нова інформація, высвечивающая звичний образ «предка» з якоїсь несподіваної сторони. А батьки чекають від вирослих дітей тепла і розуміння і разом з тим смертельно бояться знайти свої людські слабості, що дітям давно відомі.

У люблячих душах батьків живе ілюзія, що вони потрібні вирослим дітям у тім же якості , що й у раннім дитинстві. Ідеальний вихованець Эмиль, женивши і готуючись стати батьком, говорить своєму ідеальному вихователю: «Радьте, керуєте нами, ми будемо слухняні; поки я буду живий, я буду наждаться у вас» Розчулений власною утопією , Руссо не зауважує, що слухняність і потреба в керівництві - не самі коштовні якості дорослої людини, що існують інші форми любові і людських взаємин. Так приємно для самолюбства завжди і у всіх ситуаціях залишатися для своїх дітей і учнів мудрим наставником і вчителем життя! Але в цій установці - джерело постійних конфліктів.

І тут особливо важко приходиться батькам. Сьогодні батьківська роль стала особливо складної і проблематичний. Не говорячи вже про те, що в багатьох родинах батьки узагалі відсутні , їхній вплив на дітей здебільшого нижче, ніж вплив матерів. На думку опитаних уфимских школярів, понад третину їхніх батьків практично не займаються домашніми побутовими справами, дві третини батьків не допомагають дітям у навчанні, не обговорюють з ними книг, фільмів , телепередач. Відповідаючи на питання : «З ким ти поділяєшся своїми секретами?» - діти, починаючи з 5 класу, ставлять на перше місце друзів , потім йдуть матері, бабусі і на передостаннім місці, випереджаючи тільки братів і сестер, - батьки. У деяких родинах єдина форма батьківського спілкування з дітьми - спільний перегляд телепередач, після чого сімейство відходить до сну. Порівняно рідко спостерігається і психологічна близькість з батьками.

Справа, очевидно , не в тім, що сучасні чоловіки приділяють менше увагу родині і дітям, а в тім, що підірвано їхнє традиційне положення в родині , а нові ролі засвоюються повільно. Батько перестав бути єдиним годувальником і дисциплінуючим фактором. Праця, що завжди була і залишається головною сферою самоствердження чоловіка, у наші дні просторово відділений від сімейного побуту. Як працює батько, дитина не бачить. Що ж стосується внутрісімейних функцій, роль матері тут виглядає набагато більш важливої і значимий, чим роль батька. Крім того, взаємини батьків з дітьми ( ми бачили вище , що старшокласники частіше відчувають близькість з матір'ю і відвертіше з нею, чим з батьком) ускладнюється меншою експресивністю чоловіків, їх частим невмінням виражати порівняно тонкі почуття і психологічні переживання. Ці якості, настільки ценимые в наші дні, не входили в традиційний стереотип чоловіка.

Батьківські почуття і батьківська роль самі вимагають визначеного виховання і навчання. У старому, патріархальному суспільстві, на норми якого ми усе ще орієнтуємося, учитися батьківству не було необхідності. Будь сильним і процвітаючому чоловіком у суспільстві , і все інше - упоряджений будинок , повага навколишніх, слухняна дружина і діти - з'явиться автоматично. Возиться з дітьми і розводити «ніжності телячі» - не чоловіча справа. Така була пануюча установка, і, хоча дуже багато чоловіків почували себе в цьому світі незатишно і відчували дефіцит емоційного тепла й інтимності, це не сприймалося як соціальна проблема.

Сьогодні положення різке змінилося. Розкріпачення жінок і інші процеси позбавили чоловіків їхнього привілейованого положення. Щоб мати щиросердечний спокій і авторитет у родині, чоловік повинний володіти поруч тонких психологічних властивостей, що ніколи не входили в традиційний стереотип маскулинности , - чуйністю, уважністю, чуйністю і т.д. Їхній недолік болісно позначається на психіці і здоров'ї чоловіків. Дорівнюючи на систему цінностей , прийнятих у суспільстві однолітків, хлопчики-підлітки старанно викорінюють у собі ці нібито «жіночі» якості, а ставши дорослим, виявляє, що не в змозі виразити хвилюючі їхні переживання. Броня, який підліток оточив себе в порядку самозахисту, перетворюється у в'язницю, з якої дорослий чоловік не може звільнитися. У тім, що стосується вираження емоцій, «дійсний чоловік» нагадує часом собаку з приказки: усі розуміє, а сказати не може. За рівнем щиросердечного саморозкриття чоловіка істотно уступають жінкам, і це гостро виявляється в родині і відносинах з дітьми. Тому, утягуючи батьків у справу виховання, школа повинна одночасно робити їм необхідну психологічну допомогу.

-Ах так! Тоді взагалі нікуди не підеш!

-Піду!

-Ти з ким розмовляєш? Не підеш, якщо батько не дозволяє!

-Як би не так!

Стукіт вхідних дверей поставив крапку на розмові.

Санька біг по вулиці, нічого не бачачи і не чуючи, крім збурювання, що бушувало в ньому.

«Ненавиджу! Ненавиджу! Я не маленький, щоб мною так командувати! Весь клас йде в похід, і усі разом повернуться. Тільки мені чомусь наказують бути будинку до п'яти. Значить я один повинний повертатися? Чому? Що зміниться, якщо я приїду пізніше, із усіма? Просто йому треба показати свою владу й унизить мене! Вічно так! А якщо я дійсно провинюся - що ж тоді? Убити мене, чи що? Не може батько зрозуміти, що я уже вийшов з того віку , коли можна мною командувати!»

...Батько нервово постукував куркулем по столі, зосереджено уставясь в одну крапку, і міркував

«Як розмовляти став , паршивець! Виростив, називається , синка! Що ні скажи - усі зустрічає в багнети! Йому здається, що багато розуміти став! Так адже тільки здається! Що десять років, що п'ятнадцять... Але чому так? Що було!»

Була любов. Санька ще не вмів говорити і гуляти, його возили в колясці до половини загорненим у ковдру. Але коштувало з'явитися поруч батьку, як з коляски лунало радісне покряхтывание. Воно означало, що право везти коляску переходило до папи. Коли ж папа ішов, услід нісся сумний плач.

-Папа! - сказав Санька в числі перших своїх трьох слів і негайно зробив це слово синонімом вищого достоїнства.

Була дружба. Вихідний день перетворювався у свято.

-Подбай про лижі! - напередодні мимохідь кидав батько. І син допізна чаклував над баночками з мазями, що наповняли кухню їдким смоляним запахом. Сніжним недільним ранком до лижників у парку додавалося ще двоє - високий, щільний у синьому костюмі і маленький у червоному з білими смужками. Обоє минулого невтомні і відважні.

-З'їдемо? - запитує старший, указуючи ціпком на круту гірку.

-З'їдемо! - відповідав молодший, і ніхто не зміг би уловити непевності в його відповіді, хоча усередині холоділо при одному погляді на гору. Але показати себе боягузом перед папою? Нізащо! Присісти, ціпка назад! Ух! Удержався!

-Молодець! - кричав батько. І Саня щасливо зітхав. А якщо він падав, те чув поблажливе: «Цілий? Ну, ну! Не разлеживайся! Уставай!»

Була повага. У шухляді письмового столу лежали батьківські бойові нагороди. На 23 лютого і на 9 травня вони переходили зі своїх коробочок на лацкани батьківського піджака. Саню заповнювала до країв гордість. Він слухав батьківські розповіді, радуючись і страждаючи, час від часу вистачаючи широку, велику руку, щоб переконатися: усі те, страшне, за! Папа тут, поруч!

Була слухняність.

-Изволь робити так, як я говорю!

Іноді хлопчисько заперечував. Але тільки власне кажучи.

-Папа мені не хочеться...

-Що за розмови! Сказано - роби!

І раптом - збурювання, відкрита ворожість у погляді, у тоні, у словах сина. Немов якась зла сила відкинула їх друг від друга. Спочатку батько випробував гнівний подив: що случилося? Він інстинктивно спробував збільшити силу своєї влади , свого заступництва, усього того, що стільки років надійно притягало до нього сина. І переконався, що той віддаляється ще більше. Тоді батько розгубився: зрозуміло, перехідний вік і все таке, але яке відношення має це до нього? І нарешті, відчув сильну спокусу: махнути на усіх рукою і зняти відповідальність за подальше. Що б не відбулося - завжди можна буде сказати: «Не хотів робити по-моєму? Сам Винуватий!»

Наше знайомство з Коротковыми відбулося тоді, коли між батьком і Саней відносини установилися: періоди гострої ворожості чергувалися з періодами підкресленого безразличья. Перші наповняли будинок сварками і злими спалахами по будь-якому приводі. Під час других панувало похмуре мовчання. Мати намагалася розрядити обстановку, але це погано їй удавалося. Острах зашкодити батьківському авторитету заважала їй обвинуватити в чомусь батька, а спроби виправдати сина наштовхувалися на роздратування чоловіка: «Не потрібно зовсім уставати грудьми на захист Саньки!»

-Як тільки разом зберуться, чи так вцепляются друг у друга через кожен дріб'язок, чи мовчать! - утомилося поскаржилася Ольга Вікторівна . - Просто трагедія!

Ще не трагедія. Нічого безнадійно непоправного не відбулося. Але відбутися може, якщо труднообъяснимые сімейні негаразди приведуть до повного роз'єднання тих, хто недавно був зв'язаний, здавалося , нерозривно.

Буває і так: син іде з будинку. І спустя роки зріла самостійна людина намагається, як може, уникати спілкування з батьком, А батько, уже старий, так і живе з почуттям образи і здивування: за що?

-За що? - запитала і я.

Син знизав плечима.

Не зійшлися характерами і поглядами!

У дорослих людей характер і погляди, природно, мають відому стабільність, що неминуче виявляється й у відносинах з дітьми.

-Поваги треба спочатку заслужити! - вагомо сказав Олексій Петрович. - А Санька його ще не заслужив!

-Так хто його принижує?! И в думках немає! - сердиться Олексій Петрович.

А Саня, йдучи по вулиці, згадує:

-У мене Гришка з Леною сиділи , а батько прийшов у кімнату і почав: «Подивитеся, хлопці, на його патлы! На кого він схожий! Опудало якесь! Хоч би ви його присоромили і зводили в перукарню!! Ходити в такому виді - неповага до суспільства!»

-Адже для його ж блага говорю! Йому добра хочу! - продовжував Олексій Петрович. -Хіба справа в тоні? Невже заковика в тім, що форма не подобається?

І в цьому теж. Але, звичайно ж , не тільки в цьому. Щоденна опіка, дозволена і неминуча в дитинстві, давить важким, що стискує вантажем на той, хто відчув себе дорослим, навіть якщо йому тільки здається, що він дорослий. Вона насторожує: перевіряють кожен мій крок - не довіряють; намагаються надто допомагати - сумніваються в моїх силах; повчають без кінця - не вважають здатним до самостійності. Юнацька запальність завжди знаходить крайні визначення.

Ми^-те знаємо, як несправедливі ці висновки. Але звичка до визначеного стилю відносин з дітьми, чи небажання невміння відмовитися від її може зробити погану послугу.

Непохитність? Так, якщо мова йде про головний: про порядність, про чесність, про відношення до праці. Терпимість у дріб'язках? Обов'язково, якщо в них якось розкривається індивідуальність підлітка. От хоч, приміром, Санькины «патлы». Допустимо, що батька жолобить зачіска сина. У нього в розпорядженні багато засобів: порадити підстригтися, посміятися в сімейному колі над «диким» видом. Будь ласка! Але схопити за цей чуб і обкраяти його чи демонстративно осоромлювати сина в присутності товаришів - це вже прийом заборонений.

Ми намагаємося зрозуміти до кінця наших дітей. Велике щастя, коли це вдається. А якщо не вдається, часом необхідно їм просто повірити.

З ростом дітей ростуть і батьки, саме так, не старіють, а ростуть. У всякому разі повинні рости, щоб бути на висоті на той час , коли в хлопців починає відбуватися переоцінка цінностей.

«Ти жадаєш від мене, а який ти сам?» Авторитет батьківської влади кінчається. Тепер буде діяти авторитет людської особистості. Тільки він. Виходить, наступила пора, коли щось у відносинах приходиться перешикувати. І самому перешикується. Так буває завжди, і не можна, щоб це змушувало врасплох.

Ті ж труднощі , що і батьки , переживають учителя. Як уже говорилося, робота вчителя в порівнянні з патріархальним минулим помітно ускладнилася, причому особливо важко мати справа зі старшокласниками. І не тому, що хлопці чи вчителі стали гірше, а тому , що пропоновані до тих і іншим вимоги стали більш суперечливими.

Для багатьох старшокласників поняття «учитися» і «учитися в школі» не тільки різні, але навіть протилежні. От як виглядали відповіді деяких учнів 11 клас дуже непоганої підмосковної школи на питання: «Яку користь приносить тобі відвідування школи?»

Ніякий.// Ніякий. Можуть , потім свої знання я зможу застосувати де-небудь, але зараз усе навчання мені здається марною.// Відвідування школи мені не приносить користь, на уроках я мало чого засвоюю корисного. Користь - спілкування з класом, з народом. //Напевно, якусь користь і приносить, але я її не зауважую.// Велику радість спілкування і відпочинок від батьків...//Школа не дає мені замкнутися у вузькому колі моїх занять, але я з таким же полюванням і не відвідував би її. //Дуже мало - тільки по літературі, а так - тільки шкода!

«Нам уже 16, - розповідала десятикласниця, - і на табличку в кас кінотеатрів « Діти до 16 років не допускаються» ми дивимося з глузливою посмішкою. Отже , в адміністрації кінотеатрів ми одержали повне визнання. А в школі? Як не дивно, у школі нас багато в чому вважають дітьми... Один раз один з викладачів сказав мені : «От скінчиш школу, і тоді тобі прийдеться здобувати власні думки». Смішно!»

Щоб переборювати стереотипи власного мислення, учитель повинний знати специфічні небезпеки і шкідливості своєї професії. Американський соціолог У. Уоллер у роботі « Що навчання робить із учителем» (1932) описав деякі з цих вредностей. Багатьох вчителів і поза школою відрізняє настирливо-дидактична, повчаюча манера тримати себе. Звичка спрощувати складні речі, щоб зробити їх доступними дітям, сприяє розвитку негнучкого, прямолінійного мислення, виробляє схильність бачити світ у спрощеному, чорно-білому варіанті, а звичка постійно тримати себе в руках утрудняє емоційне самовираження.

Положення вчителя - це постійна проба, іспит владою. Справа не тільки в суб'єктивізмі й особистій упередженості в оцінках і відношенні до учнів. У бюрократично організованій системі утворення вчитель є насамперед державним що служить, чиновником. Його головна задача - не допускати яких-небудь подій і відхилень від офіційно прийнятих думок.

Юнацький вік - не фаза «підготовки до життя» , а надзвичайно важливий, що володіє самостійної, абсолютною цінністю етап життєвого шляху. Чи будуть юнацькі роки щасливими і творчими чи ж залишаться в пам'яті сьогоднішнього школяра як заповнені дрібними конфліктами, сумовитою зубрінням і нудьгою, - багато в чому залежить від атмосфери, що панує в школі, від його власних відносин із учителями

«Для хлопців ідея не відділена від особистості. Те, що говорить улюблений учитель, сприймається зовсім по-іншому, чим те, що говорить зневажуваний ними, далекий їм людина», - писала Н.К. Крупская. Але улюбленим учителем може бути только вчитель люблячий.