Ставлення молоді до органів державної влади, правосуддя, ЗМІ, профспілок та інших соціальних інститутів.

Однією з нагальних умов ефективного функціонування соціальних інститутів (в першу чергу інститутів влади) є забезпечення легітимності їх статусу в очах громадян. На сьогодні найбільш поширеним в політичній науці є визначенням легітимності як сукупності позицій і настанов індивідів та соціальних груп з приводу влади, інших соціальних інститутів. На думку американського соціолога С. Ліпсета, легітимність це спроможність системи створити та підтримати у людей настанову, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства за сьогоднішніх умов (2). Легітимімність сприяє виконанню політичною владою таких її функцій як визначення напрямку політичного і економічного розвитку, його цілей та забезпечення консолідації суспільства довкола них.

Щоб забезпечити необхідний рівень легітимності владні структури, інші соціальні інститути використовують достатньо широкий спектр політичних засобів. В першу чергу, це - створення відповідної ідеології, розробка політичних міфів та ритуалів. Другим достатньо важливим методом забезпечення легітимності виступає консолідація інститутів держави з різноманітними суспільними елітами, лідерами громадської думки, регіональними нотаблями. Крім легітимності це забезпечує владним та іншим соціальним інститутам певний ступень контролю за різними сферами жіттедіяльності населення. Слід також виокремити такий засіб легітимізації влади як використання електорального механізму (1). Можна сказати, що в межах виборчого процесу відбувається змагання претендентів, які експлуатують (з метою забезпечення масової підтримки) різні типи легітимності з урахуванням соціокультурних особливостей регіонів. Загальною умовою ефективності легітимізації є відповідність уявлень, що створюються соціальними інститутами цінностям конкретної соціальної (у тому числі територіальної) спільності та правилам організації суспільних зв’язків відносно соціальних інститутів.

Говорячи про особливості організації сучасних суспільних зв’язків в Україні слід нагадати, що вертикальні зв’язки в громадській системі (зверхність-підпорядкованість) стають домінуючими при неразвиненості чи зруйнуванні відносин горизонтальних (договірних, партнерських). За радянських умов значення відносин вертикальних переважали над горизонтальними. У зв’язку з цим громадська думка організовувалася переважно по осі вертикальній, що мало свою прояву як в ситуаціях пасивного підпорядкування, так і явного або прихованого протесту, який був спрямований на вершину політичної піраміди. У свою чергу, сама організація політичної піраміди мала свої особливості. Так, на думку ряду дослідників (3), цю піраміда скоріше можна було віднести до так званих “гемейншафтних” систем (в термінології Ф.Тенніса), ніж до державних створень. В ній домінують не універсальні норми, закони, настанови, а партикуляристські та утилітарні регуляторні механізми (орієнтація на обов’язки у відношенні “своїх” тощо). Можна припустити, що і в сьогоднішньому українському суспільстві ці принципи організації державної піраміди якщо не домінують, то є базою для створення нових правил. З другого боку, ці партикуляристські регуляторні механізми певною мірою обумовлюють особливості легітимність сьогоднішніх соціальних інститутів.

Зміни типів легітимності та комплексів суспільних взаємозв’язків значною мірою пов’язані з особливостями соціалізації особистості. І, фактично, ті характеристики громадської думки стосовно соціальних інститутів, які засвоюються та відтворюються сьогодні молоддю, будуть обумовлювати соціальний розвиток українського суспільства протягом наступних кількох десятиріч.

Одні з найбільш чутливих показників до динаміки громадської думки, які до того ж можуть служити і показниками легітимності влади є рівень довіри та задоволеності діяльністю соціальних інститутів окремих діячів. Певне уявлення про те які відповіді на ці запитання давали респонденти загальної вибірки в ході дослідження дають таблиця №1 та 2.

Табл1(задоволеність). Табл2 (довіра)

Так, як можна побачити з таблиці 1, з грудня 1997 року по лютий 1998 респонденти загалом були більше задоволені діяльністю Президента України. Проте, за період з березня по червень цей показник у відношенні до глави держави дещо знизився. Протягом цього часу найбільша кількість респондентів визначала свою задоволеність діяльністю голів держадміністрацій районів та областей. Четверте місце протягом всіх опитувань (з грудня 1997 по червень 1998 року) досить впевнено посідає Прем’єр-Міністр України В. Пустовойтенко. За оцінками тих молодих людей, що взяли участь у дослідженні, дещо нижчі ніж у Прем’єра показники отримав Голова Верховної Ради попереднього скликання О.Мороз. Як виявилося, найбільшою мірою на протязі усього часу дослідження респонденти були незадоволені діяльністю Кабінету Міністрів та Верховної Ради.

Звертають на себе увагу особливості відповідей респондентів на питання про їх рівень довіри до тих чи інших соціальних інститутів. Так, перше місце за рівнем довіри посідають засоби масової інформації. Протягом всього періоду дослідження саме у відношенні до ЗМІ більше половини респондентів вибирали такі варіанти відповідей як “повністю довіряю” та “скоріше довіряю”. Традиційно велика кількість опитаних (близько половини) висловила свою довіру до збройних сил України. Високі оцінки з цього приводу отримали релігійні організації та досить новий для нашої країни соціальний інститут - підприємництва. Як можна побачити, достатньо високим рівнем довіри користуються правосуддя, міліція та профспілки. Звертає на себе увагу той факт, що, за даними дослідження, респонденти найменшою мірою довіряють інститутам влади. Як і у випадку з рівнем задоволеності тут найбільші показники отримав Президент та районні владні структури (голова райдержадміністрації та районні ради). Далі йдуть Прем’єр та голови облдержадміністрацій. Найменшим рівнем довіри, згідно з опитуваннями, користувалися Кабінет Міністрів, колишній Голова Верховної Ради, обласна рада та Верховна Рада.

Дещо інша картина спостерігається за результатами дослідження виключно сільської молоді. В таблиці №3 представлені деякі аспекти цього опитування.

Табл №3

Як можна побачити з таблиці, найбільшою довірою у сільської молоді (на травень 1998 року) користуються церква, телебачення та сільради. За ними йдуть збройні сили та преса. Значна кількість респондентів висловила свою довіру до міліції, правосуддя та місцевих держадміністрацій. Серед центральних органів влади найбільшою довірою користувався Президент.

Серед загальних характеристик ставлення молодих людей щодо соціальних інститутів необхідно виокремити досить значні коливання кількості респондентів, що вибирають таку відповідь як “важко відповісти”. Так, найбільший відсоток опитаних, які не змогли визначити своє ставлення до органів державної влади, вищих посадових осіб спостерігався на початку дослідження у грудні 1997 року та наприкінці у червні 1998. Обсяг цих респондентів значно знизився на лютий - березень цього року.

Зокрема, у відношенні до таких ключових фігур вітчизняного політичного поля як Президент та Прем’єр кількість респондентів яка вибрала відповідь “важко відповісти” на питання “Чи задоволені Ви діяльністю...?” у грудні минулого року складала відповідно 34.8 та 44.4 відсотки. А в березні значення цього показника для Л.Кучми та В.Пустовойтенко знизилися відповідно на 7 та 9 відсотків. Проте вже у червні кількість невизначившихся зросла майже до рівня грудня 1997 року. Незначне скорочення обсягу цих респондентів (десь на 3%) спостерігалося і у відношенні до Голови ВР попереднього скликання.

Схожа картина мала місце і у відношенні до голів держадміністрацій областей, районів, таких владних структур як Кабінет Міністрів, Верховна Рада. Зокрема, щодо керівників областей то в кінці минулого року кількість респондентів, що не могла визначити рівень свого задоволення їх діяльністю склала 36.4%. На березень 1998 року ця цифра скоротилася до 31.6%, а вже у червні знов зросла до 38.6%.

Як найбільш очевидну причину цього факту можна назвати особливості розгортання парламентської передвиборної кампанії. Протягом якої державні владні структури використовувалися різними політичними силами як прямі та непрямі (у разі “Громади”, яка будувала свою кампанію довкола опозиційності владним структурам) ресурси політичної боротьби. У зв’язку з цим, на березень 1998 року під шквалом політичної реклами, “гучних” судових справ та великого обсягу компрометуючих матеріалів набагато більше респондентів змогли визначити свою позицію не тільки стосовно органів влади, але й інших соціальних інститутів.

Таким, чином, можна сказати, що позиція значної кількості респондентів у відношенні до низки соціальних інститутів (наприклад, владних органів, профспілок) є досить мобільною та - при наявності певних факторів - може змінюватися у досить широких межах. Проте, як можна побачити з таблиць №1 та №2, ставлення опитаних до іншої групи соціальних інститутів, є більш однозначним, про що свідчить значно менший обсяг респондентів, які не можуть визначити своє ставлення до них. До цих соціальних інститутів можна віднести засоби масової інформації, правосуддя, міліцію, збройні сили. Згідно з цим, здається враження, що в ході президентської передвиборної кампанії головна боротьба за мобілізацію громадської думки буде вестися саме у відношенні до першої групи соціальних інститутів.

Говорячи про особливості молодіжної громадської думки слід також зазначити, що, за результати дослідження, молоді легше визначити рівень своєї довіри до соціальних інститутів ніж рівень задоволеності їх діяльністю. Показником цього може бути обсяг відповідей “важко відповісти” на обидва питання. Так, якщо на питання “Наскільки Ви задоволені діяльністю...?” кількість подібних відповідей у відношенні до Кабінету Міністрів коливалася між 40.3% у грудні і 34.8% у червні, то на питання про рівень довіри - відповідно між 29.1% та 30.2%. У зв’язку з цим, спадає на думку, що ті критерії, які сьогодні використовуються молодими людьми для визначення своєї позиції стосовно соціальних інститутів - у першу чергу, владних - є (використовуючи категорії М.Вебера) скоріше афективними та цінностнораціональними ніж цілераціональними.

Крім цього, такий показник громадської думки як довіра до соціальних інститутів та органів влади виявився більш стабільним ніж задоволеність їх діяльністю. Зокрема, кількість респондентів, які не змогли визначити свою довіру до Кабінету Міністрів протягом усього часу дослідження складала десь близько 27-30%. У той же час, рівень задоволеності коливався між 40.3% - у грудні, 30.2% - у березні та 34.8% - у червні. Досить відмінні значення спостерігаються і у відношенні до Верховної Ради: свій рівень довіри до неї не могли визначитися 27.5% респондентів у грудні, 25% - у березні та 33.2% - у червні, а кількість тих, хто не зміг визначити наскільки він задоволений її діяльністю склала, відповідно, 37.7, 25.4 та 33.7 відсотків.

Ще однією загальною характеристикою молодіжної громадської думки, яка виявилася на протязі опитувань, є певна негативізація оцінок стосовно більшості об’єктів дослідження. Як було визначено раніше, на березень цього року дещо скоротився обсяг респондентів, які не могли визначити свою позицію стосовно різних соціальних інститутів. Згідно з результатами опитувань, можна припустити, що позиція цих респондентів стала більш негативною. В першу чергу, це стосується органів державного управління та має свою прояву в тому, що протягом опитувань зріс обсяг таких оцінок як “повністю не довіряю” та “повністю не задоволений”. Так, за даними дослідження, з грудня 1997 по березень цього року кількість респондентів, що вибрала такий варіант відповіді як “зовсім не задоволений” у відношенні до Президента зросла з 22.1% до 34.2%. На 10-12% зріс обсяг цієї групи і у відношенні до Верховної Ради, Голови ВР, Прем’єр-міністра. Схожа картина спостерігається і при відповіді на питання “Наскільки Ви довіряєте...?”. Слід також зазначити, що вже в червні кількість таких критично налаштованих респондентів дещо скоротилася. У зв’язку з останнім фактом, здається враження, що після закінчення передвиборної кампанії-98 штучно загострене соціальне напруження та поляризація соціальної думки щодо тих або інших соціальних інститутів втратили свою основу, привід для розгортання. З другого боку, можна припустити, що з переходом через березневі вибори влада набула певний ступень легітимності.

В контексті загальних характеристик динаміки молодіжної громадської думки звертають на себе увагу особливості ставлення респондентів до окремих соціальних інститутів, посадових осіб. Розглянемо деякі характеристики ставлення молоді. яка взяла участь у дослідженні, до центральних органів влади та вищих посадових осіб.

Так, згідно з опитуваннями, достатньо високим рівнем довіри - порівняно з іншими владними структурами та особами - користується Президент України. В середньому, на протязі опитувань близько 17% респондентів заявили про це. Проте за період з грудня 1997 року по червень 1998 цей рівень довіри дещо знизився: якщо в кінці минулого року він складав 20.8%, то в середені цього був 16.4%. При цьому спостерігається тенденція до збільшення кількості респондентів, що вибирає такий варіант відповіді як “повністю не довіряю”. Зокрема, за період дослідженні обсяг цієї групи збільшився на 11%.

Загалом, про довіру до Президента частіше заявляє молодь з середніми та нижче середнього доходами. Досить часто це військовослужбовці, керівники різних рівней, робітники та, певною мірою, підприємці. До речі, що стосується останніх, з часом досить відчутно знизилася їх обсяг серед респондентів, які заявляють про свою довіру до Президента.

Умовно динаміку довіри до Президента можна розподілити на два типи у зв’язку з відмінностями в грудні 1997 - січні 1998 року та березні - червні 1998. Так, в перший період значна кількість респондентів, що вибрали відповідь “повністю” та “скоріше” довіряю мешкала в Києві та середніх (загалом, індустріальних) місцях. Для цих респондентів були характерні висока освітня ланка та соціальний статус. Але вже в лютому-березні спостерігалося значне зниження довіри до Президента в Києві та її мобілізація на периферії - в селах та малих місцях. У зв’язку з цим, серед респондентів, що висловили свою довіру до Президента в цей період з’явилася тенденція до домінування дещо інших соціально-демографічних характеристик. Так, дещо знизився освітній рівень цих респондентів. До таких традиційно підтримуючих Президента соціальних груп як керівники підприємств та підрозділів, військовослужбовці додалися колгоспники, некваліфіковані робітники.

Згідно з цим, можна припустити, що Президент для значної кількості респондентів все ще асоціюється з певним рівнем стабільності країни, з можливістю за часів загострення політичного протистояння (як то передвиборна боротьба) забезпечити певний її розвиток. До речі, як свідчать дані дослідження, з образом Л.Кучми асоціюються і такі складові цього розвитку як підтримання суверенітету України, розбудова української державності. Значна більшість тих респондентів, що виразили свою довіру до Президента є україномовними.

Проте відчутне зниження кількості підприємців серед тих, хто висловлює свою довіру до Президента інші особливості побудування громадської думки може свідчити про відсутність підтримки його економічного курсу, заходів по нормалізації соціального та економічного життя. У зв’язку з цим, звертають на себе увагу відповіді респондентів на питання наскільки вони задоволені діяльністю Президента.

Так, за даними дослідження, на тлі відносно високої довіри до Президента рівень задоволеності його діяльністю виявився значно нижчим. Та якщо на початку дослідження у грудні 1997 року він складав 18%, то вже у березні він був 11.3%, а в червні - 10.9%. Саме у останні місяці дослідження (березень - червень) рівень задоволеності його діяльністю виявився нижчим ніж у керівників регіонів: голів держадміністрацій районів та областей.

Певною мірою з цими спостереженнями корелюють соціально-демографічні особливості тих респондентів, які не задоволені діяльністю Л.Кучми. Так, як свідчать опитування, найбільший рівень незадоволеності мав місце у респондентів, які мешкають в обласних центрах. Частіше це молодь з низьким або дуже низьким рівнем доходів.

Відносно низьким (в порівнянні з іншими соціальними інститутами та посадовими особами) рівнем довіри користуються Прем’єр-міністр України В.Пустовойтенко та Кабінет Міністрів. В середньому, за період дослідження, він склав для глави уряду десь 15%, а для КМ - 11-12%. Найменші показники довіри до них спостерігалися в січні та березні 1998 року. Вони склали для Прем’єра, відповідно, 11.6% та 12.5%, і для Кабміну - 9.5% та 10.1%. Попри ці коливання громадської думки рейтинг Прем’єр-міністра та Кабінету Міністрів є відносно стабільним: загалом з грудня 1997 року по червень цього у відношенні до В.Пустовойтенко він знизився на 2 відсотки, а у відношенні до КМ залишився таким же - 13%. При цьому достатньо великою (близько третини респондентів) залишається кількість тих опитаних, що не може визначити своє ставлення до них.

Як і у разі Президента, задоволеність діяльністю Кабінету Міністрів та Прем’єра виявилася значно меншою ніж довіра. У відношенні до В.Пустовойтенка вона склала 11.5% у грудні та 8.6% у червні. Для КМ ці цифри були дещо нижчими: 8.2 та 4.8 відсотки.

Можна сказати, що соціально-демографічні особливості тих респондентів, що довіряють КМ та Прем’єру певною мірою повторюють ті, що виокремлювалися раніше у відношенні до Президента. Проте є деякі відмінності. Так, за результатами опитувань, частіше довіряють та більше задоволені діяльністю Кабінету Міністрів та Прем’єра мешканці середніх та малих міст. У той же час, більш критично налаштованими до них виявилися значна кількість керівників підприємств та їх підрозділів.

Як свідчать результати опитувань, певна криза довіри спостерігається у відношенні до законодавчої гілки влади. Про це свідчать як досить невисокі оцінки, які дають респонденти діяльності Голови ВР та Верховної Ради попереднього скликання, так і загальна динаміка зниження рівня довіри та задоволеності їх діяльністю. Так, згідно з даними опитувань, рівень довіри до О.Мороза протягом 4-х місяців (з грудня 1997 року по березень 1998) коливався між 13.7% та 9.3%. У відношенні до Верховної Ради в цілому цей показник складав 11% в грудні, 6.6% в січні та близько 8-9% в березні, травні та червні. Слід зазначити, що найбільшою довірою законодавча влада користується у респондентів з середніми та нижче середнього рівнем доходу. Достатньо часто це студенти, які мешкають у великих місцях. Про недовіру до ВР та її Голови частіше заявляють респонденти з сіл та центральних міст, уключаючи Київ. Серед них значна кількість має середню чи незакінчену середню освіту.

Звертає на себе увагу динаміка змін громадської думки стосовно О.Мороза. За даними опитувань, виокремлюються два періоди, коли ставлення респондентів у відношенні до нього досить явно змінювалося. По-перше, це грудень-серпень, коли мала місце певна негативізація оцінок молоді. Так в січні цього року, порівняно з груднем минулого, відчутно - на 7% - зросла кількість респондентів, що вибрали такий варіант відповіді як “повністю недовіряю” у відношенні до Голови ВР. У той же час, приблизно на 6% скоротився обсяг респондентів. які “скоріше довіряли” О.Морозу. Схожа картина спостерігається і при відповіді респондентів на питання про задоволеність діяльністю Голови ВР: за цей період на 6% зріс обсяг опитаних, що “зовсім не задоволені” його діяльністю та на 5% зменшилася кількість тих, хто “скоріше задоволений”. Як свідчать дані дослідження, це зниження довіри до спікера ВР попереднього скликання мале місце, загалом, в великих місцях. Є тенденція до того, що серед змінивших свою позицію домінують респонденти з “нижче за середній” рівнем достатку. Частіше вони мають вищу освіту. Серед них багато спеціалістів та службовців. Звертає на себе увагу те, що це представники однієї з найбільш соціально незахищенних груп населення. З деякою часткою допущення можна віднести цю молодь до “лівого” електорату, за який змагалися низька партійних угруповань.

По-друге, як свідчать результати дослідження, у лютому відбулася певна мобілізація громадської думки стосовно О.Мороза. Зокрема обсяг опитаних, які не могли визначити рівень довіри до нього, за цей місяць скоротився з 30.7% до 22%. Значна кількість цих респондентів поповнила групу тих, хто “скоріше не довіряє” спікеру, яка, у свою чергу, зросла з 28.4 до 35 відсотків. Дещо інші результати спостерігаються при відповідях респондентів на запитання “наскільки Ви задоволені” діяльністю О.Мороза. Тут ситуація, яка мала місце при відповідях на питання про довіру, певною мірою повторюється але вже у березні. У лютому ж має місце певне зростання рівня задоволеності діяльністю Голови ВР.

Таким чином, вищенаведені результати дослідження можуть свідчити про те, що в сьогоднішньому українському суспільстві поступово знижується довіра та задоволеність діяльністю центральних органів влади. В першу чергу це стосується крупних міст, обласних центрів та відбувається на тлі зміни громадської думки щодо регіональних владних структур.

Розглядаючи ставлення респондентів до регіональних органів влади, необхідно виокремити кілька тенденцій. По-перше, як можна побачити, районні органи влади користуються досить високим рівнем довіри серед населення, який в деякі місяці був вищий за президентський. Зокрема, кількість респондентів, які вибрали такі варіанти відповідей як “повністю” чи “скоріше” довіряю складала у відношенні до голів райдержадміністрацій 16.6% у грудні та 17.9% у червні. А у відношенні до районних рад, відповідно, 16.5% та 18.3%.

По-друге, результати опитувань свідчать, що рівень довіри та задоволеності діяльністю регіональних владних структур певною мірою зростає. Крім тенденції до збільшення обсягу респондентів, що заявляють про свою довіру (задоволеність), про це свідчить і досить відчутне зниження кількості опитаних, які “скоріше” або “повністю” їм не довіряють (не задоволені).

Таким чином, можна сказати, що на тлі загального зниження довіри та рівня задоволеності діяльністю центральних органів влади, відповідні показники у відношенні до регіональної влади досить високі та певною мірою зростають. У зв’язку з цим можна говорити про досить високий рівень легітимності регіональних (в першу чергу, районних) органів влади в порівнянні з легітимністю центральних. Розглядаючи причини цього слід взяти до уваги те, що легітимність регіональної влади має дві складаючи: з одного боку, як представника влади центральної, а з іншого - як виразника інтересів певних територіальних груп (опозиційної Центру “контрвлади”). Згідно з цим, можна припустити існування сьогодні більшого соціального “попиту” на регіональну владу, яка певною мірою б дістанціювалася від політики центральної та виступала б не стільки з ідеологічної позиції, скільки прагматичної - захисту інтересів населення. Здається враження, що цей мотив був одним із провідних на виборах-98, які, загалом, були важливим чинником легітимізації регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування. У зв’язку з цим, звертає на себе увагу те, що скорочення обсягу більш критично налаштованих респондентів у відношенні до регіональних владних структур відбулося головним чином з березня по червень.

Як можна побачити, найбільшою довірою у респондентів користуються засоби масової інформації. Про це заявили більше половини опитаних як по загальноукраїнській виборці, так і по виборці сільської молоді. За даними дослідження, серед різних типів ЗМІ за рівнем довіри лідирує телебачення. Про це заявили 62.5% респондентів у грудні та 53.1% - у червні. Дещо нижчі оцінки отримали преса та радіомовлення. Зокрема, періодичним виданням у грудні довіряло 58.9% респондентів, а в червні - 47.2%. Відповідні оцінки у відношенні до радіомовлення склали 57.7 та 49.6 відсотків.

За даними дослідження, попри високу довіру респондентів до ЗМІ, її рівень на протязі опитувань досить відчутно знижувався. Та справжній обвал (на 6-7%) довіри респондентів спостерігався з лютого по березень. В першу чергу, це стосується преси. За період з грудня 1997 по червень 1998 року кількість респондентів, що довіряє цьому соціальному інституту, скоротилася майже на 12 відсотків. У той же час, зріс обсяг респондентів, що не могли визначити своє ставлення до преси та тих, хто “повністю не довіряє” їй. Слід також зазначити наступне: якщо у відношенні до телебачення та радіомовлення динаміка зниження довіри після березня цього року достатньо уповільнилася, то у відношенні до преси це не було настільки відчутно.

Загалом, це можна пов’язати з достатньо активною позицією деяких періодичних видань на протязі передвиборної кампанії 1998 року. Як можна було побачити, низка газет дещо відійшла від ролі “незалежного спостерігача” та достатньо активно брала участь у тих або інших передвиборних заходах. Здається враження, що одним із головних чинників зниження довіри як до різних видів регіональних, так і до центральних ЗМІ стали значна кількість відверто “замовлених” матеріалів статей та передач і розповсюдження інформації про залежність ЗМІ від тих або інших політичних кіл. Це доповнюється рядом судових справ щодо таких періодичних видань як “Україна молода”, “Киевские Ведомости” та закриттям інших.

Певною мірою цією ж причиною можна пояснити і зниження довіри до телебачення. Як свідчать результати опитувань, кількість респондентів, що заявили про повну чи часткову довіру до цього виду ЗМІ за згаданий період скоротилася на 9 відсотків. На 6% збільшився обсяг респондентів, які “повністю не довіряли” телебаченню. До речі, як прояву незадоволеності діяльністю ЗМІ, їх залежністю можна трактувати збільшення (в середньому на 5-6%) кількості респондентів, які вибирають такий варіант відповіді як “важко відповісти”.

Як свідчать дані опитувань, все більш важливу роль як засобу передачі неупередженої інформації для респондентів починає відігравати радіомовлення. Так, на червень цього року, більше респондентів висловили свою довіру саме до цього типу ЗМІ ніж до преси. У той же час, з грудня 1997 року зниження довіри до радіомовлення відбувалося більш повільно ніж у відношенні до телебачення та преси.

Аналізуючи соціально-демографічні особливості тих молодих респондентів, які довіряють ЗМІ, слід виокремити декілька тенденцій. По-перше, слід зазначити, що є певні відмінності у громадської думки стосовно преси і телебачення та радіомовлення. Цим видам довіряють різні аудиторії. Так, як свідчать опитування, найбільшою довірою друковані та електронні засоби масової інформації користуються серед респондентів які мешкають в селах та великих містах (у тому числі, обласних центрах). До того ж є тенденція, що частіше цим інформаційним джерелам довіряють респонденти з більш низькою освітньою ланкою. Серед них багато кваліфікованих робітників, колгоспників.

На противагу цьому, респонденти, що довіряють радіомовленню характеризується більш високою освітньою ланкою. Серед них більше спеціалістів, службовців, студентів. Досить часто представники цієї групи визначають свої доходи як “дуже низькі”. Дещо частіше про свою недовіру до преси та телебачення заявляють опитанні з Києва та невеликих міст.

Що ж стосується радіомовлення, то тут виокремлюються два соціальні профілі тих респондентів, хто заявив про свою довіру до радіомовлення. По-перше, це респонденти - мешканці великих місць (у тому числі, обласних центрів та Києва). Порівняно частіше це молодь з вищою та незакінченою вищою освітою. Серед них багато службовців, підприємців, спеціалістів з середнім рівнем доходу. По-друге, це мешканці сіл, з більш низьким освітнім рівнем та доходом.

Таким чином, на основі даних дослідження, можна сказати, що традиційно висока довіра до ЗМІ зберігається серед мешканців сіл, де преса, телебачення та радіомовлення є майже єдиним зв’язком з “великим світом”. До того ж скандали довкола різних видань та телевізійних каналів тут не були надто поширені. Для мешканців обласних центрів, інших великих місць певною довірою користуються друковані періодичні видання. Здається враження, що тут головну роль відіграє місцева преса. Достатньо стабільним джерелом неупередженої інформації для мешканців крупних місць служить також радіомовлення. Можна припустити, що значення саме цього типу ЗМІ для молоді буде поступово зростати.

За даними опитувань, традиційно високим рівнем довіри користуються силові структури держави (збройні сили і міліція) та органи правосуддя. Так, за період дослідження рівень довіри до збройних сил коливався в межах 57.3% у грудні та 42.2% в червні. Проте, як можна побачити, є певна динаміка до зниження цього рівня. Водночас, зростає кількість респондентів, які не можуть визначити свою позицію стосовно збройних сил. За період вивчення обсяг цих респондентів збільшився майже на 8%. У порівнянні з результатами попередніх досліджень певною мірою змінилися соціально-демографічні особливості тих респондентів, які висловили довіру до цього соціального інституту. Так, звертає на себе увагу, що більше половини опитаних студентів (55-65%) довіряє збройним силам. Також більшою довірою збройні сили користуються серед мешканців обласних центрів, великих міст та сел. За даними опитувань, частіше збройним силам довіряють респонденти з більш високим матеріальним добробутом.

Достатньо значна кількість респондентів (близько 20%) висловила свою довіру до міліції. Частіше це респонденти з “середнім” або “нижче за середній” рівнем матеріального добробуту. Дещо більше за середній рівень міліції довіряють респонденти, що мешкають в обласних центрах та селах. Також, звертає на себе увагу те, що за період дослідження на 7-8% скоротилася кількість респондентів, які “скоріше не довіряють” міліції та збільшилася кількість тих, хто не може визначити свою позицію у зв’язку з цим.

Схожа картина спостерігається і у відношенні до органів правосуддя. Близько 28% респондентів заявляють про свою довіру до цього соціального інституту. Як показують опитування, частіше це респонденти з “низьким” та “дуже низьким” матеріальним становищем.

Як свідчать таблиці №2,3, одним з найбільших рівней довіри серед молоді користуються релігійні організації. Та, якщо респонденти загальноукраїнської вибірки за рівнем довіри розташовують релігійні організації після ЗМІ та збройних сил, то респонденти, що мешкають в селах ставлять їх на перше місце. В першому випадку кількість респондентів, що заявляють про довіру до релігійних організацій, коливається у межах 36 - 32.4 відсотків. У другому вона складає 59.5%. Попрі досить високій рівень довіри до релігійних організацій, у порівняні з попередніми дослідженнями він відчутно скоротився. Навіть за період з грудня минулого року по червень цього кількість респондентів, що заявили про свою довіру них дещо знизилася.

За соціально-демографічними особливостями, серед тих, хто довіряє релігійним організаціям виокремлюються респонденти з невиликим достатком. Частіше це молодь більш зрілого віку, з середньою чи середньою спеціальною освітою. Як вже було зазначено раніше, частіше це мешканці сіл та невеликих міст.

Одним з небагатьох соціальних інститутів, до якого протягом дослідження зріс рівень довіри, виявилися профспілки. Зокрема, з грудня 1997 року кількість респондентів, які “повністю” чи “скоріше” їм довіряють зросла з 19.7% до 21.6%. В той же час, досить відчутно (з 48% до 42.3%) скоротився обсяг опитаних, що заявили про свою недовіру до цього соціального інституту. Проте, як свідчать результати дослідження, частіше довіряють професійним спілкам респонденти з досить великих міст. Також, звертає на себе увагу той факт, що серед респондентів, які вибрали такі варіанти відповідей як “повністю” чи “скоріше” довіряю, переважає молодь з більш високим рівнем освіти. У зв’язку з цим, можна припустити, що у великих містах формується певна культура перетворення “квазі-груп” на “групи інтересів” і більш легального висловлення та досягнення ними своїх цілей.

Висновки:

• Однією з загальних характеристик молодіжної громадської думки, яка виявилася на протязі опитувань, є певна негативізація оцінок стосовно більшості об’єктів дослідження. В першу чергу, це стосується органів центральної влади. Однак, можна сказати, що позиція значної кількості респондентів у відношенні до низки соціальних інститутів (наприклад, владних органів, профспілок) є досить мобільною та - при наявності певних факторів - може змінюватися у досить широких межах.

• Для значної кількості респондентів фігура Президента України все ще асоціюється з певним рівнем стабільності країни, з можливістю за часів загострення політичного протистояння (як то передвиборна боротьба) забезпечити певний її розвиток, розбудову державності. У той же час, спостерігається відчутне зниження кількості респондентів, які висловлюють свою довіру до Президента, що може свідчити про відсутність підтримки його економічного курсу, заходів по нормалізації соціального та економічного життя.

• Криза довіри спостерігається у відношенні до законодавчої влади. На протязі опитувань досить таки незначна довіра та задоволеність діяльністю Голови ВР 13 скликання та Верховної Ради певною мірою знижувалися.

• На тлі зниження довіри до центральних владних структур певною мірою зростає роль регіональних органів влади та місцевого самоврядування. Здається враження, що сьогодні більший соціальний “попит” існує на регіональну владу, яка певною мірою б дістанціювалася від політики центральної та виступала б не стільки з ідеологічної позиції, скільки прагматичної - захисту інтересів населення.

• Засоби масової інформації залишаються соціальним інститутом, який користується найбільшою довірою серед населення. Можна сказати, що традиційно висока довіра до ЗМІ зберігається серед мешканців сел. Для населення обласних центрів, інших великих місць відносно більшою довірою користуються друковані періодичні видання. Здається враження, що тут головну роль відіграє місцева преса. Достатньо стабільним джерелом неупередженої інформації для мешканців крупних місць служить також радіомовлення. Можна припустити, що значення саме цього типу ЗМІ для молоді буде поступово зростати.

• За умов загострення соціальної кризи. зростання соціального напруження порівняно високим рівнем довіри користуються силові структури держави.

• Майже одним (за винятком регіональної влади) із соціальних інститутів, довіра до яких зростає, виявилися профспілки. У зв’язку з цим, можна припустити, що у великих містах формується певна культура перетворення “квазі-груп” на “групи інтересів” і більш легального висловлення та досягнення ними своїх цілей.

Література:

1. Бирюков С. Легитимизация статуса региональной политической власти // Вестн. МГУ. Сер. 18. - 1997. - №4. - С.77-95.

2. Цит. по: Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социологические исследования. - 1994. - №6.

3. Левада Ю Комплексы общественного мнения // Информационній бюллетень мониторинга. - 1997. - №1. - С.7-12.