^{Київський національний Університет імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА}

^{Факультет соціології і психології}

Кафедра історії і теорії соціології

РЕФЕРАТИВНА РОБОТА

з курсу «Соціологія»

На тему: «Соціологічні полгляди Е.Дюркгейма»

Студента фізичного факультету

Спеціальності Фізика твердого тіла

Першого курсу

Четвертої групи

Давидова Дениса Юрійовича

КИЇВ – 2002

З М І С Т

ВСТУП...……………………………………… ….....………………......3

1. Житевий шлях вченого….…………...………………………….......4

2. “Соціологізм” як філософське обгрунтування соціології...…...….6

3. У пошуках соціальної солідарності: від теорії розподілу праці до теорії релігії......................................................................................…9

Підсумки і висновки……………………………………………………….14

Список використаної літератури...………………………………..............15

ВСТУП

У своїй реферативній роботі я намагався якомога точно і об’єктивно розкрити обрану мною тему:”Соціологічні погляди Е.Дюркгейма”. Я вважаю Еміля Дюркгейма одним із творців соціології як науки, як професії та предмету викладання, який лишив після себе велику кількість наукових праць. У ході виконання роботи я намагався продемонструвати свої навички щодо самостійного пошуку та опрацювання джерельної бази з даної теми.

Основна частина реферативної роботи складається з трьох розділів. Перший розділ присвячений висвітленню життєвих та історичних подій, які вплинули на формування світогляду видатного соціолога. У цьому розділі також описані основні творчі здобутки Е.Дюркгейма унаслідок його професійної діяльності.

В другому розділі описані основні принципи та положення соціології Е.Дюркгейма, розкривається сутність терміну “соціологізм”. Для правильного розуміння цього терміну звертається особлива увага на два аспекти: онтологічний та методологічний. Також в цьому розділі проаналізовано відношення Е.Дюркгейма до різних наукових проблем та явищ, а також його погляди на соціологію, які були викладені у його працях.

Третій розділ присвячений розкриттю головної теми дюркгеймівської соціології – соціальної солідарності. Тут проаналізовані найкращі роботи Е.Дюркгейма. Велика увага приділяється основним ідеям його наукових праць, що вважаються класикою соціології.

У завершальній частині роботи містяться загальні висновки, розгляду яких була присвячена основна частина. В цьому розділі приділяється увага тому внеску, який зробив Е.Дюркгейм та його Французька соціологічна школа у соціологію та їхній вплив на розвиток цієї науки у майбутньому. Робиться висновок про те, що важко знайти таку галузь соціології, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень, де б не простежувався вплив ідей Е.Дюркгейма.

I. Життєвий шлях вченого

Народився Е.Дюркгейм 15 квітня 1858 р. у м. Епінале на північному сході Франції, у небогатій родині раввіна. У дитинстві майбутнього автора соціологічної теорії религії готували до релігійного поприща його предків, навчаючи давньоєврейській мові, Торі й Талмуду. Проте він досить рано відказався продовжити родинну традицію. Біографи Дюркгейма відмічають, що значний вплив на це рішення зробила його шкільна вчителька-католичка. Коротка година він відчував схильність до католицизму. Можна вважати, що отут вдався взнаки вплив більш загальних причин: розклад замкнутої (зсередини й зовні) єврейської общини й розвитку ассиміляційних процесів; це, у свою чергу, було пов'язано з послабленням релігійної нестерпності й процесами секуляризації у французькому суспільстві в цілому. Алі й католиком Дюркгейм не ставши, також як й атеістом. З юних років й до кінця життя він залишався агностиком. Постійно підкреслюючи важливу соціальну й моральну роль релігії, він зробив предметом своєї віри науку взагалі й соціальну науку – у тому числі.

У 1879 р. Дюркгейм з третьої спроби вступивши до Вищої Нормальної школи в Парижі, де одночасно з їм навчались відомий філософ Анрі Бергсон й видатний діяч соціалістичного рухові Жан Жорес, з яким Дюркгейм підтримував дружні стосунки. Серед професорів Нормальної школи найбільший вплив на формування взглядів майбутнього соціолога зробили видні вчені: історик Фюстель де Куланж і філософ Еміль Бутру. Серед студентів Дюркгейм користувався великою поввагою й виділявся серйозністю, ранньою зрілістю думки та любов'ю до теоретичних спорів, через що товариші прозвали його «метафізиком».

Скінчивши в 1882 р. Нормальну школу, Дюркгейм декілька років викладав філософію в провінційних ліцеях. У 1885-1886 рр. він спробував у науковому відрядженні в Німеччині, де познайомився із станом дослідів й викладання філософії й соціальних наук. Особливо велике враження на нього справило знайомство з видатним психологом і філософом В. Вундтом, засновником першої у світі лабораторії експериментальної психології.

У 1887 р. Дюркгейм був призначений викладачем «соціальної науки і педагогіки» на філологічному факультеті Бордоського університету. Там же в 1896 р. він очолив кафедру «соціальної науки» - за сутністю, першу кафедру соціології у Франції.

З 1898 по 1913 р. Дюркгейм керував видавництвом журналі «Соціологічний щорічник» (було бачено 12 томів журналу). Працівники журналу, прихильники дюркгеймівських идій, створили научну школу, що отримала назву «Французька соціологічна школа». Діяльність цього наукового колективу пісідала ведуче місце у французькій соціології до кінця 30-х років.

З 1902 р. Дюркгейм викладав у Сорбонні, де очолював кафедру «науки про виховання», що згодом була переіменована в кафедру «науки виховання й соціології». Викладацька діятельність була дуже інтенсивною, й багато з його наукових рабіт народилися з лекційних курсів. Дюркгейм був блискучим оратором, і його лекції користувались великим успіхом. Смороду відрізнялись строго науковим, ясним стилем викладення та в тієї ж година носили характер свойого роду соціологічних проповідей.

Професіна діяльність займала головешці місце в житті Дюркгейма, алі, недивлячись на це, він активно й безпосередньо бравий доля в різного роду суспільних организаціях й рухах. Він був людиною демократичних та ліберальних переконань, прибічником соціальних реформ, що були основані на наукових рекомендаціях. Багато його послідовників брали доля в соціалістичному русі, і сам він симпатизував реформованому соціалізму жоресівського користі. Разом з тім Дюркгейм бул супротивником революційного соціалізму, вважаючи, що щирі та глубокі соціальні зміни відбуваються в результаті довгої соціальної та моральної еволюції. З цих позицій він намагався примирити протиборствуючі класові сили, розглядаючи соціологію як наукову альтернативу лівому та правому радикалізму.

Будучи людиною боргу перш за все, Дюркгейм постійно намагався з’єднати у свойому власному житті засади професійної та громадянської етики, які стали одним із головніших та найулюбленіших предметів його наукових дослідів та викладання. Практична позначка його професійної та суспільної діяльності складалася з того, щоб вивести французьке суспільство із тяжкого кризі, у якому воно перебувало в останній чверті XIX ст. після падіння прогнившого режиму Дргої Імперії, поразки у війні з Прусією та кривавого подавлення Паризької Комуни. У зв'язку з цим він активно виступав проти прибічників відродження монархії та приверження «сильної влади», проти реакціонних клерикалів та націоналістів, відстоюючи необхідність національної згоди на республиканських, світських та раціоналістичних принципах, на основі яких у Франції сформувалась Третя республіка.

Перша світова війна завдала тяжкого удару по Французькій соціологічній школі, поставивши під питання загальний оптимістичний настрій соціології Дюркгейма. Деякі видні працівники школи загинули на фронтах війни. Загинувши і син засновника школи Андре, блискучий молодий лінгвіст і соціолог, у якому батько бачив послідовника своєї справи. Смерть сина прискорила кінчину батька. Еміль Дюркгейм помер 15 листопаду 1917 р. у Фонтенбло під Парижем у віці 59 років, не встигнувши завершити багато із початого.

II. «Соціологізм» як філософське обгрунтування соціології

Основополагаючі принципи соціології Дюркгейма часто позначають як «соціологізм». Цей термін, безперечно, огрублює та спрощує представлення про дюркгеймівську теорію. Тим не менш, він може служити корисним орієнтиром, що вказує на деякі важливі особливості соціологічних світобачень французького вченого.

Для розуміння дюркгеймівського «соціологізма» необхідно виділити та розпізнати в ньому два аспекти: онтологічний і методологічний.

«Онтологічний бік социологізма», тобто концепція соціальної реальності, виражена в наступних базових положеннях.

1. Соціальна реальність включена в універсальний природній порядок; вона настільки ж стійка, обгрунтована та «реальна, як й інші види реальності, а тому, подібно останнім, вона підпорядкована дії означених законів.

2. Суспільство – це реальність особливого роду, що не зводиться до інших її видів.

Мова йде перш за усіх про всесвітнє підкреслення автономії соціальної реальності по відношенню до індивідуальної, тобто біопсихічної реальності, втілену в індивідах. «...Суспільсво - не проста сума індивидів, але система, утворена їх ассоциацією та представляє собою реальність, яка наділена своїми особливими властивостями. Звичайно, колективне життя припускає існування індивідуальної свідомості, але цієї необхідної умови недостатньо. Потрібно ще, щоб ця загальна свідомість була асоційована, скомбінована, причому скомбінована певним чином», - пише Дюркгейм. Ідея дихотомії індивіда і суспільства червоною ниткою проходить через усю наукову творчість французького соціолога. У різних його дослідженнях ця дихотомія виступає у формі понятійних пар, так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. «Індивідуальні факти -соціальні факти», «індивідуальні представлення - колективні представлення», «індивідуальна свідомість - колективна свідомість»- такі деякі з основних дихотомій соціології Дюркгейма.

Зазначені дихотомії, у свою чергу, безпосередньо зв'язані з загальною концепцією людини в Дюркгейма. Як уже відзначалося, у всякій загальній теорії суспільства присутня загальна теорія людини, усяка загальна соціологія чи так чи інакше базується на якійсь філософській антропології. Соціологія Дюркгейма не складала в цьому змісті виключення. Для людини існує двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і борють дві сутності: соціальна й індивідуальна .

3. Онтологічний бік «соціології» зводиться до визнання обґрунтованості й автономії соціальної реальності. Затверджується примат соціальної реальності стосовно індивідуального і її виняткове значення і детермінації людської свідомості і поводження; значення ж індивідуальної реальності визнається вторинним.

У зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють іншу реальність, безроздільно панують: «колективні представлення» - над індивідуальними, «колективна свідомість» - над індивідуальним, «священне» - над «світським» і т.п. Соціальні факти, по Дюркгейму, володіють двома характерними ознаками: зовнішнім існуванням стосовно індивідів і примусовою силою стосовно них. Суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза- і надіндивідуальна реальність. Воно - «реальний» об'єкт усіх релігійних і цивільних культів. Воно являє собою більш багату і більш «реальну» реальність, чим індивід, воно домінує над ним і створює його, будучи джерелом усіх вищих цінностей.

Таким чином, характерна онтологічна риса «соціологізму» - це «соціальний реалізм». Дюркгейм визнає, що генетично суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів; але, раз виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами.

Методологічний аспект «соціологізму» тісно пов'язаний з його онтологічним аспектом і симетричний йому.

1. Оскільки суспільство - частина природи, остільки наука про суспільство -соціологія - подібна наукам про природу у відношенні методології. Її пізнавальною метою проголошується дослідження стійких причинно-наслідкових зв'язків та закономірностей. Дюркгейм наполягає на застосуванні в соціології об'єктивних методів, аналогічних методам природних наук. Звідси безліч біологічних і фізичних аналогій і понять про його роботи, особливо ранні.

Основний принцип його методології виражений у знаменитій формулі, відповідно до якої асоціальні факти потрібно розглядати як речі. Дослідженню повинні піддаватися в першу чергу не поняття про соціальну реальність, а вона сама безпосередньо; із соціології необхідно усунути всі поняття, що утворилися поза наукою.

Необхідно підкреслити, що ця теза Дюркгейма має не стільки онтологічний, скільки методологічний зміст. «Розглядати факти визначеного порядку як речі - не значить зараховувати їх у ту чи іншу категорію реальності; це значить займати по відношенню до них визначену розумову позицію. Це значить приступати до їхнього вивчення, виходячи з принципу, що ми нічого не знаємо про те, що вони собою представляють, а їхні характерні властивості, як і невідомі причини, від яких вони залежать; не можуть бути виявлені навіть самою уважною інтроспекцією», - писав він. Цю обставину нерідко ігнорували інтерпретатори і критики Дюркгейма.

Методологічний монізм Дюркгейма різко контрастував з дуалістичними трактуваннями наукової методології, що протиставляли «пояснення» і «розуміння» (В. Дильтей), «номотетический» і «ідеографічний» (В. Виндельбанд), «генерализирующий» і «индивидуализирующий» (Г. Риккерт) методи в природничих науках і науках про культуру. Ця тенденція, характерна для німецької філософії того часу, у цілому не була присуща Франції, де в соціальних науках панували позитивістська методологія і представлення про єдність наукового знання.

2. З визнання специфіки соціальної реальності випливає самостійність соціології як науки, її незвідність ні до яких інших з наук, специфіка її методології і понятійного апарата. Звідси ж і методологічний принцип, відповідно до якого соціальні факти повинні пояснюватись іншими соціальними фактами.

3. Однак «соціологізм» Дюркгейма виходить за рамки цього методологічного принципу. Оскільки відповідно до його «соціального реалізму» суспільство виявляється домінуючою, вищою реальністю, оскільки відбувається соціологізація як пояснювальних, так і пояснюючих фактів. Соціологічний спосіб поясненні проголошується єдино вірним, що виключає інші способи чи включає їх у себе. Соціологія в результаті виступає не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і як свого роду наука наук, покликана обновити і соціологізувати усілякі галузі знання: філософію, гносеологію, логіку, етику, історію, економіку й ін.

Таким чином, визнання соціології специфічною наукою доповнюється в «соціологізмі» своєрідним соціологічним експансіонізмом ( позначається іноді як «соціологічний імперіалізм»). Соціологія мислилася Дюркгеймом не просто як самостійна соціальна наука в ряді інших, але і як «система, корпус соціальних наук». У результаті «соціологізм» з'являється не тільки як базова соціологічна концепція, але і як філософське навчання. Ті глобальні проблеми природи моралі, релігії, пізнання, категорій мислення, що прагнув дозволити у своїх дослідженнях Дюркгейм, нерідко виходили за рамки власне соціологічної проблематики, будучи філософськими в самій своїй постановці. Звідси його двоїсте відношення до філософії. З одного боку, Дюркгейм відзначав у якості одного з відмітних ознак соціологічного методу незалежність від усякої філософії; з іншого боку - він. по власному визнанню, завжди залишався філософом.

Вимога відокремити соціологію від філософії в Дюркгейма було значною мірою зв'язано з нею негативним відношенням до умоглядних спекуляцій у соціальній науці, що, з його погляду, тільки дискредитують її. Соціологія повинна будуватися на емпіричному і раціональному методичному фундаменті.

Такі основні принципи «соціологізму», за допомогою яких Дюркгейм обґрунтовував необхідність і можливість соціології як самостійної науки. Розробку цих принципів він здійснював у безупинній полеміці з найрізноманітнішими концепціями людини і суспільства: спиритуалистской філософією, утилітаристською етикою, індивідуалістською економікою, біологічним редукционизмом у соціальній науці. Але особливо важливе значення мав його антипсихологізм, що містив у собі одночасно критику психологічного напрямку в соціології і прагнення звільнити останню від впливу психології. Психологізм у той час був головним утіленням методологічного редукционизма й індивідуалізму; не дивно, що саме в ньому Дюркгейм бачив явну і сховану перешкоду на шляху становлення соціології як самостійної науки.

Необхідно уточнити, що критика психологізму здійснювалася Дюркгеймом власне кажучи з позицій соціальної психології, що зароджувалася тоді. «Коли ми говоримо просто "психология", - писав Дюркгейм, - ми маємо на увазі індивідуальну психологію, і коштувало б для ясності в обговореннях обмежити в такий спосіб зміст слова. Колективна психологія - це вся соціологія цілком: чому ж не користатися тільки останнім вираженням?». Трактування ж самих соціопсихичних сутностей, таких, як «колективна свідомість», «колективні представлення». «колективні почуття», «колективна увага» і т.д., у нього була суто «соціологітською»: останні розглядалися як надіндивидуальні сутності, і станам, що зводяться не до відповідного фактам, індивідуальної психіки. Цим «соціологіська» соціальна психологія Дюркгейма істотно відрізнялася від «психологіської» соціальної психології його постійного опонента Г. Тарда, що зводив соціально-психологічної закономірності до індивідуально-психологічного.

Під впливом труднощів методологічного характеру і критики з боку інших напрямків Дюркгейм згодом зм'якшив ригоризм своїх первісних «соціологіських» і антипсихологіських формулювань. Багато інтерпретаторів Дюркгейма характеризували еволюцію його ідей як рух убік усе більшого спіритуалізму, але це навряд чи правомірно, хоча б тому, що вже на самому початку своєї наукової діяльності він посилено підкреслював духовний характер усіх соціальних явищ (включаючи економічні). Взагалі еволюція його думки відбувалася в іншій площині, ніж рух від матеріалізму до спіритуалізму. Цей рух з'явився результатом зміни методологічної ситуації в соціальній науці і поступовому усвідомленні недостатності і неадекватності механістичного детермінізму в підході до проблем людського поводження.

Спочатку Дюркгейм підкреслював зовнішній і примусовий характер соціальних фактів. При поясненні соціальних явищ він часто апелював до демографічних і соціально-психологічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп і т.п.), до «соціального середовища» і соціальним умовам» (не дуже ясно обумовленим). Згодом же він вага частіше звертається до понять «почуття боргу», «морального авторитету» суспільства й іншим психологічним і символічним посередникам між суспільством і індивідом.

Ця зміна понятійних пріоритетів виражає часткове усвідомлення Дюркгеймом того факту, що соціальні норми (і, ширше, соціальні фактори в цілому) впливають на індивідуальне поводження не безпосередньо, а через визначені механізми їхніх інтеріоризацій, що зовнішня детермінація здійснюється через ціннісні орієнтації індивідів, що дієвість соціальних регуляторів визначається не тільки їхньою примусовістю, але і бажаністю для індивідів. Звідси ріст інтересу Дюркгейма до власне ціннісної проблематики наприкінці життя.

Надалі в працях послідовників Дюркгейма антипсихологізм поступається місцем установці на активне співробітництво соціології і психології.

Отже, необхідність і можливість соціології як самостійної науки одержали метатеоретическое обґрунтування. Залишалося цим обґрунтуванням скористатися стосовно до визначених соціальних явищ, до предмета і методу нової науки.

Предмет соціології, згідно Дюркгейму, - соціальні факти, що, як уже відзначалося, характеризуються двома основними ознаками: вони існують поза індивідами і роблять на них примусовий вплив. Згодом він доклав це тлумачення предмета ще одним, визначивши соціологію як і науку про інститути, їхній генезис і функціонування-».

Представлення Дюркгейма про основні розділи і галузі соціології у визначеній мері відбиває його погляд на значення тих чи інших сфер соціального життя. Відповідно до цих розподілів розташовувався матеріал у дюркгеймівському «Соціологічному щорічнику». У цілому соціологія поділялася на три основні галузі: соціальну морфологію, соціальну фізіологію і загальну соціологію.

Соціальна морфологія аналогічна анатомії; вона досліджує «субстрат » суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення, по-перше, географічної основи життя народів у зв'язку із соціальною організацією, по-друге, народонаселення, його обсягу, щільності, розподілу по території.

Соціальна фізіологія досліджує «життєві прояви суспільств» і охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона містить у собі: 1) соціологію релігії; 2) соціологію моралі; 3) юридичну соціологію; 4) економічну соціологію; 5) лінгвістичну соціологію; 6) естечичну соціологію.

Загальна соціологія, подібно до загальної біології, здійснює теоретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони; це філософська сторона науки.

III. У пошуках соціальної солідарності:від теорії поділу праці до теорії релігії

Тема соціальної солідарності - головна тема соціології Дюркгейма. Власне кажучи, солідарність для нього - синонім суспільного стану. Його перший лекційний курс у Бордоському університеті був присвячений проблемі соціальної солідарності, а перша книга - обґрунтуванню «солідаризуючій» функції поділу праці. У своєму дослідженні самогубства він зв'язував різні типи цього явища з різним ступенем соціальної згуртованості. Нарешті, останнє значне дослідження французького вченого присвячено доказу тези про те, що створення і підтримка соціальної єдності - основна функція релігійних вірувань і дій.

Дюркгейм був досить плідним автором, хоча і не настільки плідним, як його не менш знаменитий сучасник, німецький соціолог Макс Вебер. Він опублікував чимало статей і незліченну безліч рецензій; багато його статей, лекцій і лекційних курсів опубліковано посмертно.

При житті Дюркгейм видав чотири книги: «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) і «Елементарні форми релігійного життя» (1912).

Книга «Про поділ суспільної праці» являє собою публікацію успішно захищеної докторської дисертації автора.

Зміст її набагато ширше заголовка і, власне кажучи, складає загальну теорію соціальних систем і їхнього розвитку. Основна мета роботи довести, що, усупереч деяким теоріям, поділ суспільної праці забезпечує соціальну солідарність, чи, іншими словами, виконує моральну функцію. Але за цим формулюванням ховається інша мета, більш значима для автора: довести, що поділ праці - це той фактор, що створює єдність суспільств, у яких традиційні вірування втратили колишню силу і привабливість.

Для обґрунтування цього положення Дюркгейм розвиває теорію, що зводиться до наступного. Якщо в архаїчних («сегментарних») суспільствах соціальна солідарність заснована на повному розчиненні індивідуальних усвідомлень у «колективній свідомості» («механічна солідарність»), то в розвинутих («організованих»)) соціальних системах вона заснована на автономії індивідів, поділі функцій, функціональній взаємозалежності і взаємообміні («органічна солідарність»), причому «колективна свідомість» тут не зникає, але стає більш загальною, невизначеною, її стани стають менш інтенсивними, і вона діє в більш обмеженій сфері. Поділ праці, що розуміється не як чисто економічне, а всеохоплююче соціальне явище - це фактор, що обумовлює перехід від першого типу суспільств до другого.

Автор прагне будувати свою теорію на визначеній емпіричній основі. Як цю основу виступають деякі древні і сучасні системи морально-правових норм, що розрізняються між собою характерними видами санкцій.

Норми з репресивними санкціями, характерні для карного права, служать показниками механічної солідарності; норми з реститутивними (відбудовними) санкціями, характерні для права цивільного, сімейного, договірного, торгового і т.п., служать показниками органічної солідарності. Нижченаведена схема, складена С. Люксом, дає прекрасне представлення про дюркгеймовском опис механічної й органічної солідарності в зв'язку з визначеними типами суспільств .

Загальна схема дюркгеймівського опису механічної й органічної солідарності відповідно до визначених типів суспільств (по С. Люксі)

Механічна солідарність

1) Морфологічна (структурна) основа

- Заснована на подібностях (переважає в менш розвинутих суспільствах);

- Сегментарний тип (спочатку на плановій, потім на територіальній основі);

- Слабка взаємозалежність(відносно слабкі соціальні зв'язки);

- Відносно малий обсяг населення;

- Відносно низька матеріальна і моральна щільність;

2) Типи норм (втілені в праві)

- Правила з репресивними санкціями;

- Перевага карного права;

З а) Формальні ознаки колективної свідомості

- Великий обсяг;

- Висока інтенсивність;

- Висока визначеність;

- Влада групи абсолютна;

3 б) Зміст колективної свідомості

- Високий ступінь релігійності;

- Трансцендентність (панування над інтересами людини і беззаперечність);

- Приписування вищої цінності суспільству й інтересам суспільства як цілого;

- Конкретність і легальний характер;

Органічна солідарність

1) Морфологічна (структурна) основа

- Заснована на поділі праці (переважає в більш розвитих суспільствах);

- Організований тип (злиття ринків і ріст міст);

- Велика взаємозалежність (відносно сильні соціальні зв'язки);

- Вiдносно великий обсяг населення;

- Відносно висока матеріальна і моральна щільність;

2) Типи норм (втілені в праві)

- Правила з реститутивними санкціями;

- Перевага кооперативного права (цивільного, комерційного, процесуального, адміністративного і конституційного);

З а) Формальні ознаки колективної свідомості

- Малий обсяг;

- Низька інтенсивність;

- Низька визначеність;

- Більший простір для індивідуальної ініціативи і рефлексії;

3 б) Зміст колективної свідомості

- Зростаюча світськість;

- Орієнтованість на людину (зв'язок з інтересами людини і відкритість для обговорення);

- Приписування вищої цінності достоїнству індивіда, рівності можливостей, трудовій етиці і соціальній справедливості;

- Абстрактність і загальний характер.

Дюркгеймовская теорія поділу суспільної праці формувалася під впливом («позитивним)) і «негативним») відповідних теорій Конта, Спенсера і Тенісу.

У роботі «Про поділ суспільної праці» еволюціоністський підхід сполучається зі структурно-функціональним. Класифікація автором соціальних структур («сегментарних» і «організованих» суспільств) і розгляд складних суспільств як сполучення простих засновані на еволюціоністському представленні про послідовну зміну в часі одних соціальних видов іншими. Однак вже в цій роботі Дюркгейм відмовляється від плоского однолінійного еволюціонізму на користь представлення про складність і різноманіття шляхів соціальної еволюції. Він схильний головним чином говорити не про суспільство, а про суспільства.

Хоча «механічна» солідарність у його інтерпретації характерна переважно для архаїчних суспільств, а «органічна» - для сучасних промислових, усе-таки це розподіл у великій мірі носить аналітичний характер. Дюркгейм визнає збереження елементів «механічної» солідарності при пануванні «органічної», і взагалі ці категорії в його інтерпретації виступають переважно як «ідеальні тини», по термінології М. Вебера.

Спочатку Дюркгейм розраховував на те, що згодом поділ праці саме прийде до свойого «нормального» стану і почне породжувати солідарність. Але уже до часу опублікування «Самогубства)» (1897) і особливо виходу другого видання книги «Про поділ суспільної праці» (1902) він приходить до думки про необхідність соціально-реформаторських дій по впровадженню нових форм соціальної регуляції, насамперед за допомогою створення професійних груп (корпорацій). Це знайшло відображення в передмові до другого видання книги.

Теорія, розвита Дюркгеймом у його першій книзі, послужила об'єктом інтенсивної, різнобічної і нерідко обґрунтованої критики, що не завадило їй зайняти видне місце в соціологічній класиці. У цій роботі він розробляє ключові поняття своєї соціологічної теорії; крім уже згадуваного «колективної свідомості», це, зокрема, такі поняття, як «соціальна функція» і «аномия».

Під соціальною функцією Дюркгейм розуміє відношення відповідності процесом і визначеною потребою соціальної системи. Зразком для подібного розуміння функції послужило сформоване в біології представлення про функції органів у біологічному організмі, представлення, засвоєне потім біоорганічною школою (органіцизмом) у соціології. З'єднавши властивий органицизму погляд на суспільство як на інтегроване ціле, що складається з взаємозалежних частин, з ідеєю специфічності соціального організму в порівняння з біологічним, Дюркгейм створив один з перших варіантів структурного функціоналізму в соціології. Дослідження соціальної функції, чи соціальної ролі розглянутого явища, він вважав головною пізнавальною метою соціології.

Узагалі Дюркгейм виходить із принципу функціональної обумовленості соціальних явищ. Він вважає, що кожний більш-менш значний звичай чи інститут, якщо вони існують досить довго, відповідають визначеній соціальній потребі, якими б безглуздими чи шкідливими вони ні здавалися з раціональної точки зору. У своїй праці «Елементарні форми релігійного життя» у якості «головного постулату соціології» він проголошує: «...Створений людьми інститут не може базуватися на омані й обмані; у противному випадку він не міг би скільки-небудь довго зберігатися. Якби він не коренився в природі речей, він зустрів би в ній опір, який не зміг би перебороти».

Важливе значення для розвитку соціологічного знання мало поняття анемії, яким Дюркгейм позначає стан ценностно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і стані в розвитку суспільств, коли старі норми і цінності перестають діяти, а нові ще не установилися'.

Робота «Метод соціології» (заголовок в оригіналі - «Правила соціологічного методу») спочатку була опублікована в 1894 р. у виді серії статей, а в наступному році з невеликими змінами і передмовою була видана окремою книгою. Написана по гарячих слідах недавно опублікованої попередньої книги, вона заснована па досвіді попереднього дослідження і містить розвиток деяких висунутих у ньому ідей. «Метод соціології» багато в чому перегукується з «Міркуванням про метод» Декарта. По рішучості, стислості і чіткості стилю ця робота з повною підставою може бути віднесена до жанру маніфесту. Дюркгейм прагне дати чіткий опис способів збагнення соціологічної істини: визначення і спостереження соціальних фактів, соціологічного доказу, розрізнення «нормальних» і «патологічних» явищ, конструювання соціальних типів, описи і пояснення фактів.

Сама спроба систематизації й обґрунтування соціологічного методу була новим явищем для того часу. Раніше в багатьох соціологів власне проблема методу значною мірою розчинялася в проблематиці предметної теорії і загальної наукової методології.

У «Методі соціології» проявилося прагнення Дюркгейма будувати соціальну науку не тільки на емпіричному, але і на методологічно обґрунтованому фундаменті: звідси його поняття «методична соціологія». Такий підхід протистояв хаотичному і довільному підбору фактів для обґрунтування тих чи інших упереджених ідей. У той же час він був спрямований проти дилетантизму і поверховості, характерних для багатьох праць по соціальних питаннях. Дюркгейм випробував глибоку ворожість до таких праць, вважаючи, що вони лише дискредитують соціальну науку.

У зв'язку з цим слід зазначити і неявно присутній етичний пафос у «Методі соціології». Сформульовані в ньому «правила» - більше, ніж просто методи дослідження і процедури. Це свого роду методологічні заповіді дослідника. У кінцевому рахунку вони ґрунтуються на вимозі інтелектуальної, наукової чесності, звільнення наукового дослідження від усяких політичних, релігійних, метафізичних і інших забобонів, що перешкоджають збагненню істини і приносять чимало лих на практиці. Це етика чесного неупередженого пізнання. У даному відношенні позиція Дюркгейма була близька позиції Макса Вебера, вираженої в його знаменитій роботі «Наука як професія».

Дослідження Дюркгейма «Самогубство» на відміну від інших його досліджень засновано на аналізі статистичного матеріалу, що характеризує динаміку самогубств у різних європейських країнах. Автор рішуче відкидає спроби пояснення досліджуваного явища внесоциальными факторами: психологічними, психопатологічними, кліматичними, сезонними і т.п. Тільки соціологія здатна пояснити розходження в кількості самогубств, що спостерігаються в різних країнах і в різні періоди. Просліджуючи зв'язок самогубств із приналежністю до визначених соціальних груп, Дюркгейм установлює залежність числа самогубств від ступеня ценностно-нормативной інтеграції суспільства (групи). Він виділяє три основних типи самогубства, обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне, альтруїстичне й анемічне. Егоїстичне самогубство має місце у випадку слабості соціальних (групових) зв'язків індивіда, результаті чого він залишається наодинці із самим собою і втрачає сенс життя. Альтруїстичне самогубство, навпаки; викликається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає заради нього своє життя, тобто її зміст, що бачить, поза її самої. Нарешті, анемічне самогубство обумовлене станом анемії в суспільстві, коли соціальні норми не просто слабко впливають на індивідів (як при егоїстичному самогубстві), а взагалі практично відсутні, коли в суспільстві спостерігається нормативний вакуум, тобто анемія. Поняття анемії, сформульоване ще в першій книзі Дюркгейма, одержує в «Самогубстві» подальший розвиток і заглиблену розробку.

Незважаючи на те, що згодом дослідження Дюркгейма зазнавало критики з різних точок зору, воно одностайно визнається одним з видатних досягнень не тільки у вивченні самогубства, але й у соціології в цілому.

Останній і самий значний по обсязі праця Дюркгейма - «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії». Дослідження засноване на аналізі етнографічних описів життя австралійських аборигенів. Звертання до цим «елементарних» форм дозволяє, з погляду автора, досліджувати релігію в «чистому виді», без наступних геологічних і інших нашарувань. Дюркгейм поставив собі за мету, спираючись на цей матеріал, проаналізувати соціальні корені і соціальні функції релігії. Але власне кажучи ця мета була набагато більш широкою. По-перше, унаслідок широкого трактування релігійних явищ ця робота перетворювалася в дослідження соціальних аспектів ідеології, ритуалу, сакралізації і деяких інших явищ, що виходять за рамки власне релігії в традиційному розумінні. По-друге, ця праця містила в собі спробу побудови соціології пізнання за допомогою виведення основних категорій мислення з первісних соціальних відносин. Не випадково спочатку Дюркгейм мав намір назвати його «Елементарні форми мислення і релігійного життя».

Дюркгейм відкидає визначення релігії через віру в бога (тому що існують релігії без бога), через віру в надприродне (останнє припускає протилежну віру - у природне, -виникаючу порівняно недавно разом з позитивною наукою) і т.п. Він походить з того, що відмітною рисою релігійних вірувань завжди є розподіл світу на дві різко протилежні сфери: священне і світське. Коло священних об'єктів не може бути визначене заздалегідь; будь-яка річ може стати священної, як незвичайна, так і сама пересічна. Дюркгейм визначає релігію як «зв'язну систему вірувань та обрядів, що відносяться до священних, тобто до відділених, заборонених речей; вірувань і обрядів, що поєднують в одну моральну громаду, називану церквою, усіх, хто є їхніми прихильниками».

Автор детально аналізує соціальне походження тотемічних вірувань, обрядів, їхні соціальні функції. Будучи породженням суспільства, релігія зміцнює соціальну згуртованість і формує соціальні ідеали. Релігія - це символічне вираження суспільства; тому, поклоняючись тим чи іншим священним об'єктам, що віруючий в дійсності поклоняється суспільству - «реальному» об'єкту всіх релігійних культів. Дюркгейм підкреслює подібність між релігійними і цивільними церемоніями, вона фіксує увагу на загальних рисах сакралізації як соціального процесу. Тому його робота з'явилася внеском не тільки в становлення соціології релігії у власному змісті, але й у вивчення цивільної релігії і світських культів. Подібно попереднім роботам книга «Елементарні форми релігійного життя» з'явилася видатним досягненням соціологічної думки; наукове співтовариство одностайне відносить се до розряду соціологічної класики. Відповідно, безперечним класиком соціології вважається і її автор.

Підсумки і висновки

Дюркгейм - один із загальновизнаних творців соціології як науки, як професії і предмета викладання. Вплив його ідей присутній у всіляких галузях соціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до суто емпіричних і прикладних досліджень. Усі більш-менш значні соціологічні теорії XX в. так чи інакше співвідносилися з теорією засновника Французької соціологічної школи. У самих різних країнах світу формування соціології відбувалося під впливом дюркгеймівських ідей.

Дюркгейм дав одне з найбільш розгорнутих і переконливих онтологических обґрунтувань необхідності і можливості соціології як науки. Він доводив, що суспільство - це реальність особливого роду, що не зводиться ні до якої іншої. Разом з тим він підкреслював, що ця реальність володіє настільки ж високою міцністю і стійкістю, що і природа, і так само, як природні явища, вона не піддається довільному маніпулюванню. Таким чином, Дюркгейм відстоював необхідність обережного і поважного відношення до суспільства в соціальній практиці, важливість опори на реальні спонтанні тенденції при впливі на соціальні процеси.

Слідом за Контом Дюркгейм розглядав суспільство головним чином як сферу солідарності, згуртованості, згоди. Не випадкове вивчення згоди в соціології вважається дюркгеймівською традицією.

Доводячи «нормальний» характер солідарності в суспільстві і «анормальний» характер її відсутності, Дюркгейм значною мірою видавав бажане за дійсне. За це він піддавався цілком обґрунтованій критиці. Він надмірно оптимістично оцінив реальність і перспективи «органічної» солідарності і недооцінив імовірність виникнення нових форм (чи відродження) «механічної» солідарності в тоталітарних суспільствах.

Відомо, що поділ праці не тільки породжує соціальну солідарність; воно веде до формування специфічних соціальних груп зі своїми особливими, нерідко конфліктуючими інтересами, Проте, акцент Дюркгейма на солідарності і згоді мав під собою у всякому разі не менше підстави, ніж акцент на ролі боротьби і конфлікту в суспільстві, властивий теоріям Маркса і соціальних дарвіністів. Очевидно, що соціальна солідарність - не менш, а, імовірніше всього, більш «нормальне» і універсальне явище, чим соціальний конфлікт.

Важливе значення в соціології Дюркгейма мало трактування суспільства як переважно моральної реальності. Як і для Конта, соціальне питання для нього було не стільки економіко-політичним, скільки морально-релігійним питанням. Мораль Дюркгейм розумів як практичну, діючу, реальну силу; усе, що не має серйозної моральної підстави, з його погляду, носить неміцний і тимчасовий характер. Тому він вважав, що політичні революції - це криваві театральні дійства, що мало що змінюють у соціальних системах. Для того щоб політичні перетворення дійсно викликали соціальні зміни, вони повинні виразити і торкнутися глибинні моральні цінності й устремління суспільства.

Дюркгейм уніс найважливіший вклад у розуміння суспільства як цінисто-нормативной системи. Він підкреслював, що соціальне поводження завжди регулюється деяким набором правил , що є одночасно обов'язковими і привабливими, належними і бажаними. Правда, Дюркгейм недооцінював той факт, що різні соціальні групи найчастіше по-різному інтерпретують ті самі норми і цінності. Але він прекрасно виразив значення криз, порушень і порожнеч у ценностно-нормативной системі суспільства, ввівши в соціологію дуже важливе поняття аномії.

У епистемологічному аспекті внесок Дюркгейма був не менш значний, ніж в онтологічному. Він переконливо застосував до сфери соціологічного знання принципи наукового раціоналізму. Його дослідження являють собою зразок сполучення теоретичного й емпіричного підходів до вивчення соціальних явищ. Дюркгейм з'явився родоначальником структурно-функціонального аналізу в соціології: він досліджував соціальні факти під кутом зору їхніх функцій у конкретних соціальних системах. Разом з тим він не відмовився цілком від порівняльно-історичної й еволюціоністської методології порівнюючи між собою різні типи суспільств і розглядаючи складні суспільства як комбінації тих самих простих елементарних одиниць.

Дюркгейм розробив методологічні принципи соціологічної мислення, конкретні методи, правила і процедури, що стосуються визначення, спостереження, пояснення соціальних явищ, наукового доказу і т.д. Він уніс вклад у самі різні галузі соціологічного знання: у загальну теорію, у приватні теорії, у дослідження окремих сфер і явищ соціального життя: моралі, права, що відхиляється від поводження, родини, виховання, релігії, ритуалу і т.д.

Проголосивши основним принципом своєї методології необхідність вивчати соціальні факти як речі, він відстоював погляд на соціологію як на строгу об'єктивну науку, вільну від усякого роду ідеологічних забобонів і умоглядних спекуляцій. Безумовно, у його вірі в науку було чимало наївного й утопічного. Але, проте, ця віра, що спиралася на глибоку логічну аргументацію і власні наукові дослідження Дюркгейма, зіграла величезну роль у становленні соціології, визнанні її наукового статусу й авторитету.

Дюркгейм уніс найважливіший вклад у становлення і твердження професійної соціологічної етики. У своїх працях він доводив особливе значення професійної етики в сучасному суспільстві. Своєю власною діяльністю він демонстрував високий зразок цієї етики в сфері соціальної науки. Дюркгейм виходив з необхідності практичної орієнтації соціологічного знання. Але для того щоб ця орієнтація могла здійснитися, для того щоб соціологія приносила користь суспільству, він вважав за необхідне в процесі пізнання відокремлювати професійну етику соціолога від цивільної етики, пізнавальні цінності - від будь-яких інших.

Будучи супротивником розчинення пізнавальних цінностей в інших, Дюркгейм одночасно був супротивником розчинення соціологічного підходу в підходах, властивих іншим наукам. Це ревниве прагнення обґрунтувати і відстояти самостійність соціології сполучалося в нього з рішучим неприйняттям дилетантизму в цій науці, що компрометировали її в очах вчених і широкої публіки: адже в той час, як, утім, і тепер, під чи рубрикою заголовком «соціологія» нерідко фігурувало усе, що завгодно. Соціологічна етика Дюркгейма - це етика чесного, неупередженого і компетентного дослідження.

У інституціонально - організаційному аспекті внесок Дюркгейма в соціологію був також надзвичайно великий. Саме завдяки йому соціологія у Франції стала університетською дисципліною. Він одним з перших у світі, якщо не першим, став читати лекційні курси по соціології. В університетах Бордо і Парижа він створив перші в країні соціологічні кафедри.

Дюркгейм був засновником і редактором одного з перших у світі соціологічних журналів - «Соціологічний щорічник» (12 томів, 1898-1913). Йому вдалося залучити до співробітництва в журналі видних представників соціальних наук. Співробітники журналу, об'єднані прихильністю до дюркгеймівських ідей, склали колектив дослідників, що одержав назву Французька соціологічна школа, чи школа Дюркгейма.

Поряд зі школою Дюркгейма у французькій соціології кінця 19-початку 20 в. існували й інші, конкуруючі напрямки. Але саме дюркгеймовская школа займала ключові позиції у французькій академічній системі аж до початку другий світовий воїни. Правда, до 30-х років вона вже не являла собою єдиного цілого. У середині 20-х років Марсель Мосс починає спробу відновити видання «Соціологічного щорічника», але йому вдається випустити тільки два томи (1925, 1927 р.). У вихідній з 1949 р. третьої серії «Соціологічного щорічника» характерні риси школи втрачені, і дюркгеймівська традиція співіснує з іншими.

В останні десятиліття спадщина Дюркгейма і його школи в різних країнах активно досліджується, інтерпретується і переосмислюється. Наукове співтовариство продовжує вважати, що ця спадщина є актуальною і плідною для розвитку соціологічного знання.

Література

1. Дюркгейм Е. Соціологія. Її предмет, метод, призначення. М., 1995.

2. Лавриненко В.Н. Соціологія. М., 2001.

3. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / За заг.ред.В.І.Воловича. К., 1998