Реферат

Реферат Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 15.3.2025


Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії.

В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуаль­ною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода со­вісті" — це право громадян сповідати будь-яку ре­лігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важли­вим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті е однією з загально­людських соціальних і духовних цінностей. За висло­вом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона "є най­більш цінною з усіх свобод".

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна само­оцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними мо­ментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб'єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід. Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто лю­дина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб.

Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб'єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних пра­вовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і гро­мадянином створюються змістовні відносини, юри­дичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне стано­вище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і сво­бод.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові гарантії, її обов'язки й відпові­дальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною ха­рактеристикою. Свободу совісті необхідно розгля­дати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і дер­жави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що доб­ровільно визнавалися усіма членами. В рабовласниць­кому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, ре­лігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свобо­ди совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний сві­тогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлен­ня до релігії. В такому значенні його проголосили у XVIXVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з фео­дальним абсолютизмом і офіційною церковною вла­дою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі просві­тителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті.

У західному суспільстві свобода совісті тракту­ється як право вільного вибору того чи іншого віро­сповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та цер­ковних організацій в суспільному житті вкрай при­нижувалася, водночас атеїстично-просвітницька ді­яльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. "Атеї-зація" державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгор­тається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захи­щає невід'ємні права людини як від надмірної клери-калізації, так і від однобічної атеїзації.

Отже, свобода совісті тісно пов'язана зі стано­вищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різ­них політичних регіонах.

Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) кле­рикальний вплив поширюється на різні сфери суспі­льного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії держа­вною релігією є іслам ваххабістського типу (заснов­ником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеї­зму, то він заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Ко­рану, судова влада здійснюється шаріатськими суда­ми. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїль­ське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повно­важення у галузі політики, управління державою, ре­гулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні роз­глядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських — ка­толицизм; в Греції і Росії — православ'я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви за­фіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Та­ким чином, в означених країнах не відповідають дій­сності механізми конституційного закріплення і пра­вового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним орга­нізаціям надається можливість брати участь в полі­тичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої ре­лігії. Такі права розглядаються невід'ємними осо­бистими громадянськими свободами в конституціях цих країн.

Ще за часів буржуазних революцій, як уже факти­чно зазначалося, у Європі виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою за­вдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи совісті. У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що об'єдну­ють атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці товариства входять до Всесвітнього союзу ві­льнодумців. У 1981 р. у Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу вільнодумців, в ро­боті якого взяли участь представники національних організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА, Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему "Вільнодумство і молодь: за май­бутнє без догм". У своїх виступах делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за всебічний духовний розвиток людини.

У зв'язку з цим необхідно враховувати дві про­тилежні тенденції, в контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних орієнтацій — кле­рикалізму і атеїзму.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті вивчається як сукуп­ність правових норм і реальних гарантій, що регу­люють і визначають розвиток зв'язаних з релігією су­спільних відносин. Тобто, свобода совісті є правовою категорією.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її най­вищою юридичною силою. Вона надає рівні мож­ливості щодо реалізації власних духовних потреб і ві­руючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відок­ремлення церкви від держави. На її важливість вка­зують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирі­шальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює конституційні норми: 1) рівність гро­мадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному, полі­тичному, соціальному і культурному житті; 2) ви­користання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, пра­вам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод не­від'ємне від виконання громадянином своїх обо­в'язків.

Таким чином, категорія "свобода совісті" має ба­гато аспектів розгляду. В даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому зміс­ті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що ре­гулюють і визначають розвиток пов'язаних з релігією суспільних відносин.

Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними пе­реконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути суб'єктом суспільних відносин, що регу­люються державою.

У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті, особливого значення набу­ває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з релігійними віруваннями. Така норма покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками різних конфесій, ві­руючими і невіруючими.

Ці конституційні положення поєднуються із зако­нодавством про релігійні культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих гаран­тій здійснення свободи совісті. Соціальним фун­даментом будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і політична природа су­спільства, наявність широких демократичних проце­сів у ньому. У зв'язку з цим розглянемо конститу­ційні та законодавчі гарантії здійснення свободи сові­сті в нашій країні.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К., 1994.

Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Вер­ховної Ради України. — № 20. — Ст. 277.

Закон України від 23 грудня 1992 р. "Про внесення допов­нень і змін до Закону У РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" // Голос України. — 1994. — 12 січ.

История атеизма й свободоммслия в Европе. — М., 1986.

Клочков В. Б. Религия, государство, право. — М., 1988.

Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. — М., 1986.

Конституція України. — К., 1996.

Рене Д. Основнме правовне системи современности. — М., 1988.

Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і ре­алії сьогодення. — К., 1998.

Религия й права человека. На пуги к свободе совести. — М., 1996.

Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. — К., 1996.

Французские материалисты XVIII века об атеизме, религии й церкви. — М., 1977.


1. Диплом на тему Развитие финансовых систем основанных на рыночных принципах
2. Реферат Кутузов
3. Реферат на тему Эстетика печатной полосы и современное состояние газетного дизайна
4. Биография на тему Маршак СЯ
5. Контрольная работа Специфика деловой беседы
6. Реферат на тему Personal Profile Essay Research Paper PURPOSE In
7. Реферат Актуальные проблемы современного образования
8. Реферат История развития твердотельной электроники
9. Реферат на тему Deregulation Of Motor Carrier Industry Essay Research
10. Реферат на тему Світогляд Еразма Роттердамського