Пошукова робота на тему:

КОНФЕСІЙНИЙ ЧИННИК
В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИНАХ

Всесвітня історія свідчить, що релігії з давніх-давен впливали не тільки на життя окремих осіб і суспільства в цілому, а й на міждержавні відносини. Держави часто намагалися використати конфесійне середовище для реалізації своїх геополітичних інтересів. Україна перебуває з Росією у стратегічному партнерстві, їх взаємини відбиваються на політичному, військовому, фінансово-економічному балансі європейського і світового співтовариства. Певну роль у відносинах між державами, природно, відіграє й конфесійний чинник. Ось чому систематичні дослідження стану та особливостей конфесійної сфери Російської Федерації з урахуванням її взаємин з Україною є важливими для визначення ступеня впливу конфесійного середовища РФ на громадсько-політичне життя країни, а також каналів можливого впливу Росії на Україну через це середовище.

1. Основні тенденції у конфесійному середовищі Російської Федерації

Аналізуючи матеріали засобів масової інформації загальноросійських, регіональних, локальних досліджень, можна виділити певні тенденції у конфесійному середовищі Російської Федерації.

Ще 10-15 років тому найнижчий показник релігійності в Росії був серед молоді (1-2%), серед дорослих – близько 10%. Зараз ці показники майже зрівнялися. Вірять у Бога серед молоді (18-26 р.) – 32,1%, серед дорослих (40-60 р.) – 34,9%. Православ’я чи іслам сприймаються не тільки як, власне, релігійна система, а як природне культурне середовище, національний спосіб життя: росіянин – православний, татарин – мусульманин.

На підтримку духовно-моральної діяльності релігійних організацій виступає 56% православних, 60% мусульман, 64,3% протестантів, 50% буддистів. Але, взагалі, громадяни і Росії, і України відмовили у підтримці політичним партіям, програми яких мають релігійне забарвлення. При цьому треба мати на увазі тенденцію – підвищення кількості православних – 8% і мусульман – 10%, які підтримують діяльність конфесій у громадсько-політичному житті. 11,5% молоді та 16,3% дорослих переконані, що православ’я має бути державною релігією. Рівність релігій перед законом підтримують 40% молоді і 40,8% дорослих. Перевагу традиційним релігіям (при обмеженні діяльності прихильників нових вірувань) віддають 23,2% молоді і 28,2% дорослих. Взагалі, ідею визнання православ’я державною релігією підтримують 17,4% віруючих. За рівність релігій – 40% молоді і 40,8% дорослих. Серед прихильників традиційних релігій – від 22% віруючих і до 18,5% невіруючих.

Ідею рівності релігій перед законом підтримують 37% православних, 44% буддистів, 57,1% протестантів, 70% іудеїв, 80% мусульман. За перевагу традиційних релігій – 24,2% православних, 20% мусульман, 22,2% буддистів, 14,3% протестантів.

1. Починаючи з 1990 р., постійно зростає рівень релігійності населення. Останнім часом у різних регіонах країни він становив від 35 до 60%. На сьогодні кількість віруючих у Російській Федерації в середньому – 49,6%, тих, хто коливається, – 18,4%, хто вірить у надприродні сили – 5,6%, індиферентних щодо релігії чи атеїзму – 7,8%, невіруючих – 18,3%. Релігійність значно “помолодшала”: віруючих віком від 22 до 55 років тепер налічується 61%.

2. Збільшується питома вага переконаних і практикуючих послідовників релігій. Частка осіб з вищою освітою досягла 40-45%, перепад рівнів релігійності чоловіків та жінок зменшився до 20%, між містом та селом – до 10%. Водночас фахівці відзначають переважання серед віруючих “ситуативної релігійності”, тобто такої, що характеризує не світоглядну позицію, а умонастрій, якому властива значна рухомість. Глибоко віруючі, за даними досліджень, становлять приблизно 20%, щоденно моляться вдома – 15-17%, стільки ж віруючих відвідують богослужіння не рідше одного разу в місяць, 7% – дотримуються постів.

3. Триває поширення невідомих раніше в Росії деномінацій, які називають себе християнськими, а також культів західного та східного походження. Поряд з відродженням релігійності у її розвинутих формах (християнство, іслам та ін.) спостерігається пробудження і стародавніх вірувань – язичництва, шаманства. До того ж це відбувається не тільки серед корінних народів європейської та сибірської Півночі Росії, а й у деякої частини носіїв тисячолітньої традиції православ’я у неоязичницьких формах.

Кількість послідовників нових вірувань зросла майже вдвоє. У 1993 р. в Росії було зареєстровано 2 язичницькі громади, в 1996 р. – 7. Це порівняно високий темп зростання – у 3,5 раза. Удвоє збільшилася кількість іудаїстських громад – з 40 до 80. Швидкими темпами зростає кількість інших релігійних об’єднань, проте вони (за винятком мусульманських – понад 2500) на порядок поступаються православним. Послідовники ісламу відзначаються досить високим рівнем релігійної переконаності та інтенсивності практики.

Православні становлять 74%, а мусульмани – 19% віруючих, прихильників усіх інших конфесій – до 7%. 69% православних висловилися за рівність прав усіх народів Росії, а 73% представників конфесій визнали Росію спільним домом усіх громадян.

4. Активізувалася міграція деяких релігій (головним чином ісламу та буддизму) за межі традиційних регіонів їх поширення, що пов’язано як з пересуванням їх носіїв, так і з підвищенням інтересу до них з боку деяких національно-культурних груп населення.

5. Православ’я та іслам мають своїх прихильників і в місті, і в сільській місцевості, всі ж інші конфесії зосереджені переважно у містах.

Враховуючи загальну кількість послідовників тієї чи іншої релігії в Росії, можна загалом визначити три масиви у конфесійній сфері Російської Федерації, які в даний час і в майбутньому можуть впливати через конфесійне середовище на Україну, а саме: християнство, іслам, нові вірування.
 

1.1. У християнстві

Найпоширенішою конфесією в Росії є Руська Православна Церква (РПЦ).

На терені Російської Федерації РПЦ налічує 74 єпархії (церковні області), 7400 парафій [за іншими джерелами (на 1 січня 1998 р.) – 8653 громади з 16017 зареєстрованих Міністерством юстиції]. Активних віруючих – 2,5-3% від загальної кількості населення, тобто, 4-5 млн громадян. Порівняно стабільно відвідують храми ще близько 7% населення. Називають себе православними майже 50% громадян (близько 70 млн). Раніше довіряли Церкві як соціальній інституції приблизно 60% громадян Росії, але останнім часом ця цифра почала зменшуватись. Соціально-політичну орієнтацію більшості активних віруючих можна визначити як традиційно антизахідну. Православні віддають перевагу організаціям патріотично-комуністичного напрямку – 30%. Останнім часом серед православних у великих містах набуває популярності партія “Яблоко”, якій симпатизують до 25% активних віруючих. Що ж до опозиції нинішній владі, то її підтримують до 80% активних православних віруючих.

Руська Православна Церква [інша назва – Московський Патріархат (МП)] залишається наймасовішою релігійною організацією Росії. За кількістю громад вона переважає всі інші конфесії разом узяті. У більшості областей, країв та республік Російської Федерації її парафії налічують 50-96% об’єднань віруючих. Однак за останні роки в окремих регіонах намітилися такі процеси:

1. Відбувається поступове зменшення частки РПЦ в конфесійній структурі. У деяких краях і областях Сибіру та Далекого Сходу (Приморський та Хабаровський краї, Амурська, Іркутська, Сахалінська та Читинська області) православні парафії становлять менше половини усіх релігійних громад.

2. Спостерігається тенденція до послаблення єдності Церкви в окремих областях Росії. Іноді це пояснюється тим впливом, який чинять на релігійне життя різні політичні фактори. Зовнішнім дезінтегруючим чинником є діяльність Синоду Російської Зарубіжної Православної Церкви. Утворена і підтримана Синодом нова церковна організація – Російська Православна Вільна Церква – на початку 1995 р. налічувала до 80 громад. Стан цієї Церкви нестійкий, оскільки священнослужителі часто змінюють юрисдикцію, об’єднання віруючих здебільшого не мають приміщень для богослужінь, а це є постійним джерелом їх конфліктів з представниками Московського Патріархату. Крім того, є випадки переходу громад Московського Патріархату в Росії під юрисдикцію Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП).

3. Після розпаду СРСР визначилася тенденція до дезінтеграції у самій Церкві. Виник рух, який умовно можна назвати “націонал-православним”. Представники його категорично не сприймають релігійну свободу, мріють про повернення РПЦ статусу державної Церкви, виступають з позицій расової та конфесійної нетолерантності, постійно твердять про “російську самобутність”, яка в їхній уяві асоціюється з відомою формулою: “православ’я – самодержавство – народність”. Посилюється протистояння між представниками цієї та ліберальної течій в РПЦ. Остання орієнтується на поширення діалогу РПЦ з іншими конфесіями. Представники консервативно-центристської течії до такого діалогу ставляться стримано, націонал-православні – вороже.

Переважна більшість священнослужителів РПЦ (разом з вищим керівництвом) є прихильниками консервативно-центристської течії і прагнуть державності РПЦ. Інші течії значного впливу на громадсько-політичне життя РФ не справляють.

4. Як констатує патріарх Алексій ІІ, останнім часом намітилася тенденція збочення до користолюбства та сріблолюбства, комерціалізації, до влади і грошей нестійких у вірі та моральності членів Церкви.

5. Політизованість суспільства відбивається і на деяких священнослужителях, які виявляють стійку схильність до політичної діяльності всупереч пастирським обов’язкам.

6. Реформи та духовне відродження суспільства торкнулися і російської армії. З 1996 р. спостерігається посилення тісного співробітництва російських військових та Православної Церкви. Таке зближення обумовлене відродженням державно-патріотичної ідеї. Підписано Спільні заяви з шістьма міністерствами та відомствами, які мають військові контингенти (Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Федеральна прикордонна служба, Федеральна агенція урядового зв’язку та інформації, Міністерство надзвичайних ситуацій, Головне управління козачих військ при Президенті РФ-ГУКВ). 30 березня 1998 р. створено Тимчасову комісію з питань співпраці між РПЦ і ГУКВ. З Федеральною прикордонною службою розроблено і затверджено перспективний план співробітництва. З Міністерством внутрішніх справ 30 серпня 1996 р. укладено угоду про співпрацю, де передбачено ряд заходів, основна мета яких – подолання духовно-моральної кризи, зміцнення правопорядку та законності. Готується така ж угода з Міністерством оборони, де передбачено тісну співпрацю в питаннях патріотичного виховання, духовно-моральної освіти військовослужбовців, визначено практичні кроки реалізації релігійних потреб військових.

3 жовтня 1996 р. відбулося відкриття факультету православної культури у Військовій академії ім. Дзержинського – першої в Збройних силах Росії недержавної освітньої установи, створеної РПЦ та Міністерством оборони РФ. Факультет створено згідно з Постановою Уряду Росії № 610 (1995 р.), військової Ради РВСП (Ракетні війська стратегічного призначення) та Указу Головнокомандувача РВСП № 2 (1996 р.). Діяльність факультету здійснюється у відповідності з “Положенням про освітню установу додаткової професійної освіти (підвищення кваліфікації) фахівців” та іншими нормативно-правовими актами.

26 березня 1998 р. в Академії РВСП Росії за участю маршала І.Д. Сергєєва та патріарха Алексія II проведено збори керівного складу Збройних сил Російської Федерації. У зборах взяли участь начальники військових академій та училищ Міністерства оборони РФ. Тема зборів - проблеми початку реформування військової освіти. Подальшому розвитку співробітництва РПЦ з силовими структурами сприяло проведення Міністерством внутрішніх справ РФ науково-практичної конференції на тему “Духовність, правопорядок, злочинність”, в ході якої обговорено актуальні проблеми становлення громадянської самосвідомості, відмічено посилення ролі духовного фактора в боротьбі зі злочинністю, проаналізовано й узагальнено досвід спільної роботи органів та установ системи МВС з єпархіями РПЦ. Особливу увагу керівництво РПЦ приділяє співробітництву та взаємодії Церкви з Головним управлінням виконання покарань. Зараз більш ніж у 60 виправно-трудових установах, ізоляторах відкрито православні храми, каплиці, молитовні будинки.

З метою навернення громадян Росії до РПЦ її керівництво приділяє велику увагу розробці соціальної доктрини. Загальні контури її були визначені ще Архієрейським собором РПЦ 1994 р. Собор підкреслив:

• Церква не надає переваги будь-якому державному устрою, будь-якій з існуючих доктрин, будь-яким конкретним суспільним силам та їх діячам, у тому числі й тим, хто перебуває при владі;

• неможливість офіційної підтримки Церквою різних політичних партій, рухів, союзів, блоків та інших організацій, а також окремих їх діячів, у першу чергу в ході передвиборних кампаній;

• допустимість політичного плюралізму серед мирян і навіть створення ними таких організацій, які у випадку найменування себе християнськими та православними закликаються до більшої взаємодії з церковним керівництвом;

• корисність взаємодії церковних інституцій з центральними та місцевими органами державної влади при невтручанні у внутрішні справи одне одного у сферах духовної освіти, благодійництва, миротворчості, науки, культури, захисту і відбудови історичних пам’яток, турботи про суспільну мораль тощо;

• неприйнятність насильства, хто б його не ініціював, прихильність до мирних засобів вирішення суперечок, неупереджене ставлення Церкви до усіх конфліктуючих сторін, необхідність виявляти турботу про справедливий мир та благо для усіх людей, незалежно від їх національності та віросповідання, попередження братовбивчих суперечок;

• важливість духовного піклування про православних військових, взаємодія з різними структурами Збройних сил, участь у профілактиці злочинності, опікування осіб, які схильні до злочинів (на кінець 1997 р. РПЦ користувалася довірою у 51,8%, армія – у 51,1% громадян РФ);

• готовність до контактів з установами світської культури, науковими, творчими, суспільними, благодійницькими, виробничими, підприємницькими та іншими організаціями;

• необхідність розвитку церковних засобів масової інформації та активізація співробітництва зі світськими пресою, радіо і телебаченням.

Щодо взаємин між Церквою і державою. На одному з останніх засідань Ради з питань взаємодії з релігійними об’єднаннями при Президенті РФ прихильники створення загальнодержавного відомства у справах релігій зазнали поразки. Представники Церков виступили проти повернення до становища, яке існувало в недалекому минулому, коли державні органи втручалися у внутрішнє життя релігійних громад.

На думку А. Красикова (одного з відомих громадсько-релігійних діячів Росії), прийняття Державною Думою РФ федерального закону “О свободе совести и религиозных объединениях” звело в один табір політиків радянської орієнтації та представників “націонал-православної” течії – тих, хто прагне жити в ізоляції від зовнішнього світу. Саме в пошуках нової ідеології, спроможної повернути країну до офіційного однодумства, перші вирішили використати для досягнення цієї мети православ’я. Другі розраховують мати при цьому максимум привілеїв, а в перспективі - поховати свободу совісті і всупереч офіційній позиції церковного керівництва утвердити панування однієї державної релігії. Відмова ж по суті від юридичної рівності релігійних об’єднань у Російській Федерації неможлива без перегляду Конституції, Цивільного та Кримінального кодексів РФ, а також мінімум трьох десятків чинних федеральних законів.

Інші християнські конфесії менш поширені в Росії і порівняно з РПЦ на сьогодні їх вплив на громадсько-політичне життя країни поки що залишається обмеженим.
 

1.2. В мусульманському середовищі

Іслам (релігія, що спирається на принцип покірності Богу) у світі на сьогодні налічує понад 1 млрд прихильників.

Вплив ісламу на політичне життя обумовлюється тим, що мусульманське населення (люди, що сповідують іслам) в 35 країнах світу становить більшість, та ще у 18 країнах – впливову меншість. У багатьох країнах іслам оголошено державною релігією. Іслам в очах віруючих – не просто релігійна система, а спосіб життя.

Специфікою ісламу є злиття духовного та світського начал, політичної, адміністративної і релігійної влади.

Злиття світського та духовного начал у єдине ціле сприяло, з одного боку, абсолютизації релігійного авторитету і, з другого, - приниженню значення адміністративно-бюрократичної ієрархії.

Високий ступінь політизації був властивий ісламу на всіх етапах його розвитку. Нині це відбивається як у значно більшій, ніж раніше, спроможності внутрішньої адаптації його до сучасних умов у країнах з мусульманським населенням, так і в значно інтенсивнішому використанні ісламу з боку різних політичних партій та груп, які часто звертаються до релігії як засобу мобілізації мас.

Що ж до сучасних моделей “ісламської держави”, то вони передбачають запровадження ісламських інститутів до структур влади та державного права. Водночас з посиленням політизації ісламу очевидним є зростання соціального елементу в ісламському русі. Цього не можна обминути увагою.

Іслам – друга за кількістю послідовників після православ’я релігія в Росії. За оцінкою мусульманських керівників, у Російській Федерації налічується від 18 до 23 млн прихильників ісламу. За даними ж соціологічних досліджень, чисельність явних і потенційних мусульман у Росії близько 15%, тобто 20 млн громадян, але кількість активних віруючих – 3-4% населення Росії.

1. Процес перехідного періоду в громадсько-політичному житті Росії позначився і на внутрішньоконфесійних взаєминах російських мусульман. “Суверенізація”, що охопила країну, набула свого продовження в конфесійно-інституційній сфері. Однією з характерних тенденцій розвитку мусульманських об’єднань є чітко визначена дезінтеграційна спрямованість. Внаслідок тривалих процесів внутрішнього розмежування російські ісламські організації зараз не мають централізованої ієрархічної структури та спільного духовного управління. З’явилось 40 незалежних одне від одного духовних управлінь. Їх вплив у центральній частині Росії поширюється на окремі парафії незалежно від територіального розміщення. Проте керівники мусульманських громад не відкидають можливості спільного та узгодженого вирішення своїх проблем. Дезінтегруюче діють деякі зарубіжні ісламські центри, які вибірково допомагають окремим організаціям своїх єдиновірців у Росії.

2. Новими тенденціями в житті мусульманських громад стали спроби політизації та комерціалізації, розвитку зв’язків із заможними зарубіжними єдиновірцями; вони негативно сприймаються старшим поколінням мусульманського духовенства та віруючих мирян.

Росія співіснує зі світом ісламу в трьох вимірах. Перший – мусульмани, які проживають у самій РФ. Другий – мусульманські держави СНД. Tретій вимір – мусульманські країни Близького та Середнього Сходу, а також більш віддалені мусульманські регіони. Важливо не забувати, що мусульманський світ при всіх його відмінностях та протиріччях має тенденцію до інтеграції і в окремих випадках він спроможний відстоювати інтереси кожного із своїх членів. Про це свідчить досвід міжнародних організацій – Ісламської ліги, Ісламського банку розвитку, Ісламської конференції та інших, які є саме мусульманськими організаціями, бо сформовані за конфесійною ознакою.

Політична верхівка Росії ставиться до ісламу стримано. Разом з тим у російському політичному істеблішменті вихідці з мусульманського середовища налаштовані використовувати у своїй політичній кар’єрі апеляцію до ісламу. Серед них – і колишній спікер російського парламенту Руслан Хасбулатов, і відомий політичний діяч Рамазан Абдулатипов.

3. Практика початку 90-х років свідчить, що російська мусульманська громада стає, особливо на регіональному рівні, вагомим фактором громадського життя Росії (що теж можна вважати тенденцією), на який треба зважати кожному, хто розраховує на успіх у політиці. Але поки правлячі російські політики формують своє ставлення до ісламу, мусульмани вже давно перебувають у полі зору сил, опозиційних російському керівництву.

4. В російській політичній опозиції до середини 90-х років склалися досить самостійні тенденції, серед яких виділяється націонал-православна та комуністична. Ці тенденції матеріалізовуються через утворення окремих партій та рухів з більш або менш стійкою ідеологією та політичними силами. В підході опозиції до ісламу можна виділити дві фактично діаметрально протилежні тенденції.

Перша – відторгнення ісламського світу, страх перед загрозою експансії ісламу та наступу його у світовому масштабі.

Друга – сприйняття ісламу як природного союзника у протистоянні Заходу.

Виділити одну з цих тенденцій, так би мовити, “в чистому вигляді” неможливо, як неможливо визначити ставлення в цілому опозиції до ісламу.

Соціально-політична ж орієнтація мусульман – традиційно антизахідна, антиізраїльська. У плинний час більшість мусульман віддають перевагу компартії, але спостерігається збільшення впливу ісламських партій.

Цілком можливо, що саме в громадсько-політичній сфері буде зроблено перший крок до консолідації мусульманського духовенства Росії.

Лідери мусульман вважають, що політикам необхідно зважати на присутність в РФ великої кількості мусульманського населення. Мусульманська меншість уже давно бере участь у політиці, а оскільки іслам і політика поєднані, можна передбачити появу як мінімум двох тенденцій – більш поміркованої, а також менш поміркованої, тобто радикальнішої. На сьогодні більш помірковану, більш європеїзовану тенденцію представляє Рада муфтіїв Росії та Рамазан Абдулатипов, більш радикальну – “Союз мусульман Росії”, Вищий Координаційний Центр духовних управлінь мусульман Росії та Гейдар Джемаль, який вважає, що іслам в РФ перебуває у стані дар-уль-харб (світ війни), як в Алжирі та Єгипті, де при владі перебувають уряди “невірних”.
 

1.3. У нових віруваннях

Декларована українським і російським законодавствами релігійна свобода відкрила широкі можливості для релігійно-просвітницької та місіонерської діяльності. Її ведуть не тільки представники російських релігійних організацій, але й зарубіжні місіонери. Лідирують серед них громадяни США, Німеччини, Південної Кореї, Фінляндії, Польщі, Туреччини, Ізраїлю. Діяльність зарубіжних місіонерів у цілому ряді випадків сприяла значному зростанню кількості послідовників конфесій, що діяли в Росії і раніше, переважно протестантських. Водночас вона призвела до зміни релігійно-конфесійної структури в країні. У більшій частині регіонів країни релігійно-конфесійні взаємини у цілому коректні.

Разом з тим регулярні контакти між релігійними об’єднаннями мають епізодичний характер. Дехто з релігійних лідерів на місцях не бачить в них сенсу.

1. У деяких регіонах спостерігається або прогнозується тенденція до загострення релігійно-конфесійних взаємин (Астраханська, Волгоградська, Липецька області, Хабаровський край, Республіки Комі та Саха (Якутія). Це пов’язано головним чином з ускладненням конфесійної структури регіонів, появою у багатьох з них невідомих раніше релігійних формувань, які діють цілеспрямовано, наполегливо.

Міністерство внутрішніх справ Росії вважає, що у державі за останні роки поширюються релігійні організації, представники яких культивують асоціальність, відкидають конституційні обов’язки, піддають ризику моральне, психічне та фізичне здоров’я громадян.

2. Відомі факти розпаду родин у зв’язку із залученням громадян до різних культових новоутворень, значна кількість неповнолітніх дітей залишена батьками. Відмічено випадки різних форм психічної патології не тільки в осіб, залучених до діяльності громад, а й у їхніх рідних, в тому числі й дітей. Користуючись недосконалістю правового регулювання діяльності релігійних об’єднань, такі громади, як “Свідки Єгови”, “Церква об’єднання Муна”, “Церква Ісуса Христа святих останніх днів” (мормони), “Новоапостольська церква”, “Істинно Православна Церква” та інші ведуть активну роботу щодо залучення до своїх лав громадян Росії, переважно молоді. Серйозну увагу члени громад приділяють “гуманітарному проникненню” до різних освітніх, військових та наукових закладів і установ. Використовуючи релігійне прикриття, іноземні представники цих організацій створюють розгалужені керівні структури, які дають можливість збирати соціально-політичну, економічну, військову та іншу інформацію про процеси, що визначають стратегічне становище Росії.

3. Спостерігається тенденція до криміналізації громад нових вірувань. Виявлено спільність природи злочинних і тоталітарних організацій у їхній внутрішній структурі, засобах і методах діяльності. Зафіксовано спроби проникнення членів громад або їхніх прихильників до державних структур.

В Росії виникла нова соціальна проблема. Великий контингент громадян, залучених до нових вірувань, виявився вилученим з активу трудових ресурсів країни. В їх свідомість упроваджується вороже ставлення до культурно-національних цінностей, державних та громадських інтересів. Тому питання про нові релігійні рухи віднесено до найактуальніших в РФ. У спеціальному розділі “Свобода віросповідання” Програми дій Президента РФ на період 1996–2000 роки Б. Єльцин висловлює стурбованість з приводу присутності в російському релігійному просторі активних закордонних місіонерських організацій.

 

2. Вплив конфесій Росії на громадсько-політичне життя України

2.1. Християнські конфесії

Руська Православна Церква

Православ’я залишається найважливiшою складовою релігiйного життя в Україні. Після приєднання Київської митрополії до Московської патріархії в 1686 р., на думку деяких відомих представників української діаспори, почався процес русифікації релігійного життя в країні. В наш час церковна політика вищого керiвництва як РПЦ, так i Російської Федерації в цьому аспекті не зазнала істотних змін, i утримання УПЦ під юрисдикцією патріарха Московського є одним із засобів утримання України в сфері впливу Росії. Реакцією на таку політику є виникнення на терені України кількох конфесій, які відносять себе до православної традиції і конкурують між собою: Українська Православна Церква (УПЦ); Українська Православна Церква-Київський Патріархат (УПЦ-КП) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Останні проголосили повну незалежність від РПЦ, але її керівництво вважає ці конфесії складовими РПЦ, що тимчасово перебувають у розколі. Основною причиною, що привела до серії церковних розколів, а згодом до затяжного конфлікту, є неврегульованiсть державно-конфесiйних стосунків православних в Україні та різне їх ставлення до питання утвердження автокефалiї (повної незалежності в управлінні) Церкви.

З цих конфесій лише УПЦ визнана всіма православними Церквами світу, вона є, згідно зі Статутами про управління РПЦ i УПЦ, незалежною i самостійною в управлінні частиною Московського Патріархату. В цій своїй якості вона єдина, тому теоретично зберегла можливість отримати автокефалiю канонічним шляхом.

Міжконфесійні взаємини в Україні, починаючи з 1989 р., складалися конфліктно, що проявлялося у взаємній полеміці та насильствах.

Вище керівництво РПЦ стримано ставиться до надання автокефалiї УПЦ. Однією з умов розгляду питання є приєднання УПЦ-КП і УАПЦ до УПЦ через покаяння. Така умова, природно, не приймається цими Церквами. В процесі реалізації церковної політики щодо православ’я в Україні РПЦ використовує своє становище у світовому православ’ї та підтримку органів державної влади РФ.

У 1994-95 рр. змінилося становище УПЦ-КП. З обранням нинішнього Президента України та формуванням нової адміністрації керівництву цієї Церкви не вдалося зберегти з ними таких тісних взаємин, як з колишньою адміністрацією. З боку діячів УПЦ-КП та близьких до них представників національно-демократичних сил (УРП, НРУ, ДемПУ тощо) це пояснюється посиленням проросійської орієнтації вищого державного керівництва відповідною переорієнтацією на головного конкурента УПЦ-КП – УПЦ.

Об’єднання православних у єдину Церкву є однією з умов внутрішньої стабільності в державі, тоді як відсутність такої єдності може стати причиною збереження нестабільності.

За інформацією Державного комітету України у справах релігій, на 1 січня 1998 р. УПЦ налічувала 7386 громад, УПЦ-КП – 1901, УАПЦ – 1163.

На сьогодні в ряді регіонів України міжконфесійні конфлікти в православному середовищі є одним із джерел постійної напруженості в суспільстві. У зв’язку з неоднозначним ставленням деяких представників органів влади до суб’єктів цих конфліктів Україна вже ставала об’єктом критики з боку міжнародних релігійних організацій – Всесвітньої Ради Церков, Конференції Європейських Церков за виявлені порушення релігійних свобод.

Мінімізація конфлікту є актуальною для України i з точки зору внутрішньої стабілізації, і з огляду на міжнародний авторитет країни. Більше того, православ’я в поєднанні з національною ідеєю може стати консолідуючим фактором в Україні.

Оплотом РПЦ традиційно була Кримська єпархія. Більшість населення єпархії має проросійську налаштованість і підтримується місцевою адміністрацією. Проте і тут останнім часом Українська Православна Церква – Київський Патріархат (УПЦ-КП) виявляє активність: відкрито Кримську єпархію УПЦ-КП, робляться спроби утворити в православних храмах паралельні громади.

Посилюється протистояння між УПЦ і УПЦ-КП. 10 червня 1996 р. патріарх УПЦ-КП Філарет спробував відвідати Херсонес, проте віруючі УПЦ перекрили під’їзди до Херсонесу і не допустили патріарха до місця хрещення князя Володимира.

Одним із центрів боротьби за єдність РПЦ в Україні є на сьогодні одеські єпархія та духовна семінарія, якими керує митрополит Агафангел. В Одесі діють кілька монастирів. Взагалі монастирі, особливо Києво-Печерська та Почаївська лаври, відіграють в Україні важливу роль. Саме вони найпослідовніше відстоюють ідею максимально тісного зближення між православними Росії і України і не підтримують ідею канонічної (правильної, законної) автокефалії.

Вимоги про надання УПЦ автокефалії ініціюються насамперед тими політичними силами України, які зацікавлені в максимальному відокремленні від Росії.

Ситуацію в Західній Україні можна визначити як активне протистояння між УПЦ і Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). До початку перебудови РПЦ в Галичині користувалася майже 1000 храмами, зараз – кількома десятками. За даними Державного комітету України у справах релігій, на 1 січня 1998 р. зареєстровано 3151 громаду УГКЦ. Часто прихильники УГКЦ відбирали храми шляхом насильства. Це в основному й обумовило протистояння між конфесіями. Певну роль у дестабілізації ситуації відіграє й те, що майже всі посадові особи в цьому регіоні та населення є прихильниками УГКЦ.

У Львові УПЦ належить історична Георгіївська церква (кафедральний храм єпископа Львівського і Дрогобицького Августина), якою користуються православні з 1901 р.

На думку деяких з них, зберігається можливість передачі храму представникам іншої конфесії. Щоб запобігти цьому, керівники російських громадських організацій у Львові звернулися до патріарха РПЦ Алексія ІІ з проханням прийняти парафію під безпосереднє керівництво, тобто надати їй статус ставропігійної. Це, в свою чергу, викликало відповідну реакцію міської адміністрації – прохання було кваліфіковане нею як провокаційне.

Діяльність єп. Августина викликала також негативну відповідь прихильників української національної ідеї. Львівські газети, що контролюються ними, неодноразово вимагали притягти єп. Августина до судової відповідальності за антиукраїнську пропаганду і вислати його зі Львова.

У жовтні 1996 р. під час урочистостей з нагоди 400-річчя укладення Берестейської унії, що провадилися під егідою УГКЦ, на противагу цій події з ініціативи УПЦ і особисто єп. Августина у Львові відбулася конференція, присвячена проблемі унії. В резолюції конференції йдеться про вшанування пам’яті усіх тих, хто постраждав від греко-католиків. Це обумовило звернення групи відомих західноукраїнських політичних і релігійних діячів до Президента України. Вони вимагали притягти організаторів конференції до відповідальності, в тому числі й до кримінальної.

Аналізуючи стан справ у західних областях України, можна дійти висновку, що одним із дестабілізуючих факторів ситуації у конфесійному середовищі регіону є, з одного боку, діяльність єп. Августина (УПЦ), представників російських громадських і релігійних організацій, з другого ж – позиція місцевих органів влади, прихильників української національної ідеї.

На ситуацію впливає також чернецтво УПЦ. З боку РПЦ висувається ідея про необхідність відкриття філій як провідних українських монастирів (Києво-Печерської, Почаївської лавр) у великих містах Росії, так і відкриття в Україні філій найбільших російських монастирів – Троїце-Сергієвої лаври, Оптиної пустелі, Серафимо-Дівеївського монастиря та інших.

Неоднозначно сприймалася міжнародна духовно-світська конференція “Аще возможно, будьте в мире со всеми...”, що відбулася 9-12 січня 1997 р. у м. Запоріжжі. Ініціатором її проведення була Організація Об’єднаних Націй. Безпосередніми організаторами – Запорізька єпархія УПЦ і міська влада Запоріжжя. В роботі конференції взяли участь глава УПЦ митрополит Володимир (Сабодан), священики конфесії, представники українських наукових і ділових кіл, міжнародних просвітницьких організацій. За підсумками роботи конференції були прийняті звернення “К верным чадам Украинской Православной Церкви, к представителям всех христианских конфессий и других религиозных общин Украины” та “К народу Украины”, в яких учасники конференції закликали своїх співвітчизників до співпраці та діалогу заради громадянської і духовної згоди. Окрім того було прийняте спеціальне звернення до Президента і голови ВР України, в якому, зокрема, міститься прохання передати УПЦ Володимирський і Петропавлівський собори у м. Севастополі. В роботі конференції активну участь взяли члени ХДПУ, які одразу ж після конференції прийняли пакет проектів про спільну діяльність з релігійними організаціями України.

Проти проведення конференції виступили деякі народні депутати, представники громадсько-політичних організацій. Вони вважали, що міська влада санкціонує проведення конференції несвоєчасно у зв’язку із зазіханням Росії на Севастополь, а саму конференцію називали “антиукраїнською, політичною, а не релігійною акцією Росії”. Така позиція, на думку деяких аналітиків, є досить коректною, особливо якщо брати до уваги візит до м. Севастополя мера Москви Ю. Лужкова та депутата Держдуми Росії К. Затуліна, яких вітав архієпископ УПЦ Лазар (Швець). Візит можна пов’язати з конференцією, а заява Ю. Лужкова про російський статус м. Севастополя перегукується з проханням учасників конференції про передання соборів м. Севастополя УПЦ (по суті РПЦ).

Таким чином, можна припустити, що:

• несанкціонований хресний хід представників УПЦ до будинку адміністрації Президента України з вимогою передати УПЦ усі храми і будівлі Києво-Печерської лаври, що відбувся на початку жовтня 1996 р.;

• проведення вищезгаданої конференції, а також міжконфесійної конференції “Призваны к одной надежде в союзе мира” (Мінськ, Білорусь, 1-3.10.96 р.), що відбулася під патронажем РПЦ;

• візит Ю. Лужкова та К. Затуліна до м. Севастополя; мітинг за російський статус м. Севастополя і проти поділу Чорноморського Флоту, в якому взяли участь російські військовослужбовці –

кільця одного ланцюга, акції, що можуть сприйматися як спроби посилення впливу РПЦ та Росії на Україну.

Важливою подією стосовно України, що відбулася 18-23 лютого 1997 р. в Москві, став Архієрейський собор РПЦ. Було прийнято кілька документів, а саме про:

• канонізацію святих;

• окремі питання внутрішнього життя і зовнішню діяльність Церкви;

• взаємини Церкви з державою і світським суспільством;

• відлучення від Церкви ченця Філарета (Денисенка);

• відлучення від Церкви Г.П. Якуніна;

• позбавлення сану архімандритів Валентина (Русанцова), Адріана (Старини) та ігумена Іоасафа (Шибаєва);

• висновки синодальної богословської комісії щодо участі в екуменічному русі.

Для України важливими є визначення собору в п. 1, 3-4, 7.

1. Канонізація нових святих РПЦ і, можливо, у майбутньому царської родини, яких усі віруючі УПЦ повинні вшановувати, викличе неоднозначну реакцію у частини прихильників УПЦ і, практично, усіх віруючих УПЦ-КП та УАПЦ. Це може ускладнити стосунки, посилити протистояння між конфесіями і привести до дестабілізації ситуації в конфесійній сфері України.

2. Шляхом можливого послаблення конфронтації є запровадження принципу необов’язковості вшанування нових святих РПЦ.

До речі, канонізація митрополита П. Могили УПЦ-КП і УПЦ сприймається частиною віруючих негативно, оскільки вони вважають її акцією політичною.

3. Собор уповноважив синод РПЦ розпочати двосторонні консультації з помісними православними Церквами з проблем церковної ситуації в Україні та майбутнього православ’я в ній.

Це може сприйматися також як спроба з’ясувати питання про надання повної незалежності УПЦ, або як практичне виключення такої можливості, що, у свою чергу, збереже протистояння конфесій і загрозу дестабілізації становища в державі.

Собор підкреслив важливість співпраці РПЦ з арміями і правоохоронними установами всіх країн СНД (в тому числі й України) та Балтії, а також з козацтвом. По суті це означає поширення впливу РПЦ на державні інституції, що мають збройні сили. В УПЦ створено орган з питань координації взаємодій між УПЦ і Збройними силами України, тобто підвищується можливість впливу РПЦ на Збройні сили України через УПЦ. На посаду керівника призначено єпископа Львівського і Дрогобицького Августина.

Висловлено також стурбованість щодо експансії УГКЦ в Україні і переслідувань православних, що може свідчити про підвищення напруженості у стосунках між УПЦ і УГКЦ [1], а по суті між РПЦ і Ватиканом, маючи на увазі те, що вище керівництво Московського Патріархату вважає Україну (звичайно ж і західні регіони країни) зоною свого впливу. Причинами протистояння віруючих є перш за все: нестача храмових споруд, претензії конфесій на нерухомість, відмова православних від почергового богослужіння, а також конфесійна орієнтація представників місцевої влади.

Собор засвідчив напруженість у стосунках між керівництвом УПЦ і частиною представників державних органів України, а також деяких націоналістичних та інших світських кіл, які намагаються змінити релігійну карту України на користь греко-католиків і автокефалістів.

4. Анафематствування Архієрейським собором РПЦ (лютий 1997 р.) глави Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП) патріарха Філарета (Денисенка) тягне за собою серйозні наслідки як для самого глави УПЦ-КП, так і для послідовників цієї конфесії, народу і Української держави взагалі.

Для патріарха Філарета анафема, за приписами православної Церкви, означає втрату права:

• спільної молитви з православними;

• виконання над ним будь-якого обряду;

• поховання на православному цвинтарі.

Таким чином, по суті анафема означає виключення з православного середовища.

Для прихильників УПЦ-КП анафема глави конфесії тягне за собою такі ж самі покарання згідно з апостольськими канонами 10 і 11.

У міжконфесійних взаєминах анафема означає практичну ізоляцію не тільки лідера, а й усіх членів конфесії від спілкування не тільки з представниками православних конфесій, а й інших християнських, які мають апостольське походження. Спілкування можливе лише на побутовому рівні. А це, у свою чергу, ускладнює будь-який діалог між представниками конфесій (які відносять себе до православної традиції) з метою об’єднання конфесій в Україні в єдину православну Церкву .

Окрім того створено постійний центр напруги у взаєминах між конфесіями в Україні, своєрідний “конфесійний Крим”. Можливе посередництво державних органів України у діалозі між УПЦ-КП та іншими християнськими конфесіями апостольського походження в Україні теж ускладнюється. Враховуючи те, що УПЦ-КП є третьою в Україні за кількістю громад (після УПЦ і УГКЦ) і рішення керівних органів РПЦ для її прихильників є обов’язковими, наслідки протистояння конфесій певною мірою можна передбачити.

Розвиток ситуації у православному середовищі України, яка пов’язана із взаєминами Росії і України, теж важко прогнозувати. Але у будь-якому випадку протистояння конфесій в Україні є дестабілізуючим фактором у суспільстві і, звичайно, завдає шкоди державі.

Рішення Архієрейського собору може сприйматися як політична акція стосовно України і УПЦ-КП. Є підстави дотримуватися цієї думки, оскільки лідери незалежних від РПЦ конфесій в Естонії, Латвії, Молдові, а також Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) анафемі не піддані, що виглядає у конфесійному плані не зовсім логічним.

Анафематствування глави УПЦ-КП також може сприйматися з одного боку, як свідчення слабкості РПЦ, на думку деяких ієрархів РПЦ, і втрати України, з другого ж – як спроба використання Росією РПЦ знаряддям впливу на Україну.

У будь-якому випадку Україна повинна зробити все можливе, щоб не допустити негативного розвитку ситуації, маючи при цьому на увазі, що будь-який тиск на УПЦ викличе відповідний резонанс у міжнародному середовищі і звинувачення в порушенні прав людини в Україні. Це може ускладнити також взаємини України з міжнародним співтовариством. Спроби ж примушування віруючих УПЦ-КП до об’єднання з УПЦ через покаяння викличуть активізацію політичних сил та громадських рухів і організацій, які підтримують УПЦ-КП і можуть завдати суттєвої шкоди керівництву держави. Крім того ускладниться становище парафій УПЦ-КП в Росії.

Обмежено екуменічний діалог, спрямований на досягнення порозуміння і зближення з представниками інших конфесій: Римо-Католицькою, протестантськими.

Це може свідчити про слабкість позицій Церкви у стосунках з конфесіями – членами Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ), Конференції Європейських Церков (КЄЦ). Припинення участі в екуменічному русі веде, по суті, до самоізоляції РПЦ і, звичайно ж, УПЦ, що позначиться на стані справ у конфесійній сфері України та збереже протистояння і відчуження конфесій.

Керівництво УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ заявляє, що об’єднання в єдину Українську Церкву є важливим чинником припинення та запобігання конфліктів i конфронтації на міжконфесійному грунті, стабілізації ситуації в православному середовищі України, а це, в свою чергу, має сприяти загальній стабілізації становища i процесові державотворення в Україні. Набуття ж православною Церквою в Україні статусу автокефальної об’єктивно може погіршити позиції i обмежити вплив РПЦ не тільки у православному середовищі світу, а й у міжконфесійних, міжрелігійних взаєминах взагалі.
 

Римо-Католицька Церква

Римо-Католицька Церква – найпоширеніша у світі християнська конфесія, до складу якої входять Церкви латинського та інших обрядів, у тому числі й візантійського (Українська Греко-Католицька Церква). Церква являє собою жорстко централізовану, ієрархічну організацію на чолі з верховним первосвящеником – папою Римським, особою священною, якій належить абсолютна влада в Церкві. Всі керівні, владні структури – лише дорадчі органи папи. Центр управління знаходиться у державі Ватикан у Римі (Італія), сувереном якої є папа Римський.

У Ватикані діє 132 посольства різних держав світу. Серед них – Греції, Ірану, Іраку, Ізраїлю, Пакистану та ін. З колишніх соціалістичних країн – Росії, Куби, Болгарії, Хорватії, Вірменії, Естонії, Латвії, Литви, Монголії, Румунії, Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії, Узбекистану, Туркменистану.

Україна, в якій загалом налічується близько 5 млн католиків, ще не має посольства при Ватикані, хоча вже з 28 березня 1992 р. в нашій державі діє дипломатичне представництво Ватикану. Відкриття ж посольства України при Ватикані підніме міждержавні стосунки на якісно вищий рівень і може сприяти послабленню напруги у міжконфесійних відносинах. Можливість впливу РКЦ латинського обряду в РФ на Україну і навпаки – суттєво обмежена, оскільки Церква скеровується безпосередньо з Ватикану. А от спроби використання конфесії візантійського обряду в Україні (УГКЦ) для навернення української діаспори в Росії до РКЦ можуть бути цілком реальними. Активної участі в політичному житті РФ і України духовенство РКЦ не бере, але не виключена можливість політичної діяльності мирян. В Росії та Україні РКЦ веде переважно благодійницьку, просвітницьку та місіонерську діяльність.
 

Протестантські конфесії і деномінації

Традиційні протестантські конфесії як в Росії, так і в Україні поширені значно менше, ніж православ’я і католицтво, хоч загалом є досить впливовим фактором у житті держав. У Росії їх нараховується разом до 2000 зареєстрованих і близько 1500 незареєстрованих громад. Загальна кількість – до 1 млн громадян, активність яких у сфері соціального служіння за деякими показниками переважає інші конфесії. Протестантські громади та організації РФ мають традиційно тісні зв’язки як з протестантами США, Канади, Західної Європи, Латинської Америки, так і України. Політичну активність протестанти Росії не афішують. Громади практично автономні щодо керування, але не виключається використання деякими політичними силами як Росії, так і далекого зарубіжжя зв’язків між громадами як важелів впливу на Україну.

Інші християнські конфесії вагомого впливу на громадсько-політичне життя не мають.
 

2.2. Мусульмани Росії

На сьогодні вплив мусульман РФ на Україну і навпаки поки що є обмеженим унаслідок відсутності єдиної централізованої системи управління громадами та об’єднаннями. Окрім того, управління мусульман України на сьогодні об’єктивно не зацікавлені в керуванні ними мусульманськими центрами РФ або використанні їх як каналів впливу Росії на Україну (враховуються специфічні взаємини між державами і стан мусульманських об’єднань в Україні, які конкурують між собою).

Разом з тим кримські татари, що проживають в Росії, країнах Середньої Азії, мають зв’язки з татарським населенням Криму. Тому не виключається взаємовплив Росії й України через громади кримськотатарського народу країн СНД. У перспективі вага цих взаємовпливів зростатиме, насамперед внаслідок посилення позицій мусульманського середовища в РФ, його впливу на процес вироблення та реалізації державної політики. Враховуючи зростання кількості кримськотатарської громади в Україні, тісні зв’язки між представниками національностей, які традиційно сповідують іслам в Росії та в Україні, а також беручи до уваги міграційні процеси, було б доцільним поглибити вивчення становища в мусульманських громадах України в контексті їх взаємин з єдиновірцями РФ.
 

2.3. Нові вірування

В Україні існують такі ж як і в Росії нові вірування (наприклад: релігійні громади – церкви Преображенної Божої Матері (Богородична церква), Свідків Єгови, Товариства свідомості Кришни, Церкви – Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) та Об’єднання (Муна) та інші), але їх послідовники в Росії поки що не мають помітного впливу на громадсько-політичне життя України.

 

3. Висновки

На основі дослідження конфесійної сфери Російської Федерації та України можна прогнозувати:

• подальше посилення протистояння між представниками різних течій у РПЦ – ліберальної та “націонал-православної”;

• обмеження участі РПЦ (і УПЦ) в екуменічному русі;

• дистанціювання єпископату від нижчого духовенства і мирян;

• розвиток комерційно-фінансової діяльності вищого духовенства, тісну співпрацю відповідних церковних закладів і установ з фінансовими та промисловими колами Росії;

• спроби переведення окремих громад, монастирів, єпархій в Україні під безпосереднє опікування глави РПЦ – патріарха Алексія ІІ;

• можливість відкриття філій найвпливовіших монастирів РПЦ в Україні і навпаки;

• поглиблення суперечностей між суб’єктами міжцерковного конфлікту в православному середовищі України;

• зростання значущості міжконфесійних стосунків як фактора українсько-російських міждержавних відносин;

• подальше використання державними органами Російської Федерації РПЦ як інструмента реалізації геополітичних інтересів держави щодо України через Українську Православну Церкву;

• поглиблення співпраці РПЦ з представниками владних і силових структур;

• можливість спроб поширення впливу РПЦ (звичайно ж і Росії) на Збройні Сили України через УПЦ;

• посилення діяльності РПЦ у соціальній сфері;

• поширення контактів і співпраця між РПЦ і мусульманським середовищем Росії, інших країн СНД і далекого зарубіжжя;

• зміцнення позицій ісламу;

• поширення участі лідерів громад, об’єднань, організацій мусульман у громадсько-політичному житті країни. Проте слід зауважити, що використання державними органами мусульманського середовища Росії з метою поширення впливу на Україну поки що є досить сумнівним, хоча така можливість не виключається;

• активізацію діяльності представників нових вірувань і певне її обмеження регіональними адміністраціями;

• активізацію боротьби РПЦ з новими віруваннями, які користуються підтримкою далекого зарубіжжя, що може призвести до ускладнень у міжнародних контактах Росії в міжконфесійній сфері.