ДИФЕРЕНЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Психологія переходить від загальних закономірностей до індивідуальних розходжень

Досвідчене дослідження психічних явищ орієнтувалося спочатку на поняття і методи наук про фізичний світ. Тому головним вектором експериментального пошуку були загальні закономірності щиросердечних процесів. Тим часом з найдавніших часів соціальна практика змушувала людський розум виділяти в психологічному вигляді ближніх насамперед ті ознаки, що відрізняють одного індивіда від іншого. Перехід від емпіричного рішення цього життєво важливого питання до його розробки за допомогою експериментальних і математичних методів привів до утворення спеціальної галузі знання — диференціальної психології.

Її предмет — індивідуальні розходження між чи людьми групами людей, об'єднаних по якій-небудь ознаці.

Проблема, про яку мова йде, здавна привертала увагу філософів, моралістів, художників, лікарів, педагогів. У Древній Греції улюблений учень Аристотеля «батько ботаніки» Теофраст накидав живі і влучні описи різних типів людей у трактаті «Етичні характери», користувалися великим успіхом протягом багатьох століть. Тонкі спостереження містилися у висловленнях мислителів XVI— XVIII ст., особливо Монтеня («Досвіди», 1580), Лабрюйера («Характери Теофраста», 1688), Ларошфуко («Сентенції і максими про мораль», 1665) і ін. Віднести їхнього добутку до історії наукової психології можна лише з великою часткою умовності.

Спроби перейти від життєвої мудрості до наукового знання, що містилися в навчаннях про темпераменти і про здібності (порівн. Хуан Уарте), зіграли свою прогресивну роль. Але тільки з впровадженням у психологію експерименту і появою завдяки цьому нових критеріїв науковості її представлень створюються передумови для зародження відповідних цим критеріям знань про індивідуальні розходження між людьми. Підкреслимо, що диференційно-психологічне вивчення людини зовсім не було простим логічним розвитком експериментально-психологічного. Воно складалося під тиском запитів практики, спочатку медичної і педагогічний, а потім і індустріальної. У системі самого Вундта навчання про індивідуальну психологію було відсутнє, оскільки передбачалося, що всяка експериментальна психологія і є індивідуальна (на відміну від «психології народів», що експериментальним методом користатися не може). Але вже в перших учнів Вундта — Крепелина, Кэттела й інших зароджується установка на переорієнтацію експерименту, на його додаток до індивідуальних особливостей людей.

Э. Крепелин (1856—1926) переніс експериментально-психологічні методи в психіатричну клініку. Якийсь час він працював у Росії, де створив у Дерптском університеті при психіатричній клініці лабораторію типу вундтовської. Надалі нею керував російський психіатр і психолог В. Ф. Чиж (1855-1936).

Клініка і спонукала Крепелина змінити спрямованість експерименту, підкорити його задачі з'ясування індивідуальних ознак і способів їхнього сполучення в цілісні картини щиросердечного життя, що відрізняють однієї людини від іншого. Цю задачу він висунув у статті «Психологічний досвід у психіатрії».

У ті ж роки з'являється інша стаття про індивідуальну психологію, авторами якої були французькі вчені Провині й Анри.

Альфред Провині (1857—1911), по утворенню лікар, у співробітництві з неврологом Шарко провів експериментальне дослідження облич, що володіють здатністю запам'ятовувати великі числа. Розходження між ними були витлумачені як підтвердження запропонованого Шарко поділу типів пам'яті на зоровий, слуховий і руховий, до якого він прийшов, спираючи на клінічний матеріал, а також на вже сформоване тоді навчання про локалізацію сенсорних функцій у різних ділянках мозку.

У 1897 р. у «Огляді психіатрії», який виходив під редакцією Бехтерева була опублікована стаття молодого лікаря Лазурского «Сучасний стан індивідуальної психології». У ній розглядалися перші досягнення індивідуальної психології, метою якої вважалося дослідження того, «як видозмінюються щиросердечні властивості в різних людей і які типи створюють вони у своїх сполученнях» (9, стор. 351).

У 1900 р. вийшла робота В. Штерна «Про психологію індивідуальних розходжень (ідеї про диференціальну психологію)». Термін «диференціальна психологія» придбав з тих пір права громадянства. Штерн, однак, строго обмежував її предмет аналізом окремих сторін особистості, відхиляючи як типологічний підхід, так і вивчення особистості в цілому.

У роботах Крепелина, Провині, Анри, Шарко, Лазурского, Штерна зароджувалася нова дисципліна, відмінна і від експериментальної психології, і від культурно-історичної. У ній експериментальний метод застосовувався до об'єкта, що не цікавив вундтовську школу. Паралельно з новим напрямком в експериментальному вивченні психіки складалися нові (відмінні від фехнеровских) прийоми додатка математичних методів до психології індивіда.

Заслуга їхньої розробки належить Гальтону.

Упровадження Гальтоном варіаційної статистики в психологію

Невичерпно винахідливий розум Гальтона породив безліч новаторських ідей у різних областях — від метеорології до антропології. У психології його головна заслуга — створення техніки вивчення індивідуальних розходжень, і насамперед упровадження статистичного методу. Його мислення формувалося в загальному руслі експериментально-психологічних напрямків, що складалися тоді. Вивчаючи пороги чутливості, ВР, асоціації й інше, він уніс ряд удосконалень і нових прийомів, серед яких можна відзначити винахід спеціального свистка для визначення верхнього порога слухових відчуттів (гальтонов свисток), винахід пристосування для оцінки м'язового почуття й ін.

В усіх досвідах Гальтона цікавив зовсім незвичайний у той час аспект — генетична (спадкоємна) основа індивідуальних розходжень між випробуваними. Саме під тиском цього інтересу народжувалися винайдені їм експериментальні моделі і плани. Він запропонував, зокрема, так називаний метод близнюків з метою з'ясувати співвідношення між спадковістю і зовнішніми впливами. Для вивчення уяви Гальтон придумав спеціальний запитальник. Випробуваному давалося завдання представити визначений об'єкт, а потім відповісти на питання про особливості виниклих у нього представлень, зіставити ці представлення зі сприйняттями у відношенні яскравості, визначеності. І тут Гальтона цікавила насамперед спадкоємна обумовленість виявлених розходжень: яке, наприклад, подібність образів у братів і сестер?

На індивідуальні розходження наштовхувалися багато експериментаторів (у роботах по психофізиці, ВР і ін.). Вони розглядали їх, однак, як варіанти загального закону, що повинні бути нівельовані, щоб одержати його в «чистому виді» (як, наприклад, формула Фехнера). Гальтон же шукав спосіб, що дозволяє математично описати закономірність, який підлеглі самі індивідуальні варіації. Як методичне знаряддя він використовував статистику.

Ще в молодості Гальтон вивчив роботи одного з творців сучасної статистики — бельгійця Адольфа Кетле (1796—1874). У своїй книзі «Соціальна фізика» (1835), що зробила глибоке враження на розуми сучасників і визвавши гострі суперечки, Кетле, спираючи на теорію імовірностей, показав, що її формули дозволяють знайти підпорядкованість поводження людей деяким закономірностям. Аналізуючи статистичний матеріал, він одержав постійні величини, що дають кількісну характеристику таких людських актів, як вступ у шлюб, самогубство й ін. Ці акти вважалися довільними. Тепер же з'ясовувалася відома регулярність їхнього здійснення. Супротивники концепції вільної волі сприйняли «соціальну фізику» Кетле як свідчення правоти своїх поглядів. Сам Кетле виходив в інтерпретації отриманих результатів з ідеї «середньої людини» (1'homme moyen), типово буржуазної по своїй класовій суті. Він припускав існування споконвічної людської природи як свого роду ідеалу, від якого люди відхиляються відповідно нормальної кривої ймовірне їй. Саме тому середня величина є найбільш часта. За законом Гаусса — «Лапласа божественна мудрість усі врівноважує як у фізичному світі, так і в морально-інтелектуальному.

Хоча концепція Кетле була нерозривно зв'язана з властивим буржуазному світогляду метафізичним підходом до суспільних явищ, він вносила ряд нових моментів. Якщо середнє число є постійним, то за ним повинна стояти реальність, порівнянна з фізичної (порівн. метеорологія), завдяки чому стає можливим пророкувати явища на основі статистичних законів.

Для пізнання ж цих законів безнадійно вивчати кожного індивіда окремо. Об'єктом вивчення поводження повинні бути великі маси людей, а методом — варіаційна статистика. Кетле установив, як розподіляються різні відхилення від середньої величини, показавши, що, чим таке відхилення більше, тим воно зустрічається рідше, причому цьому можна дати точне математичне вираження.

Спадковість як визначальний фактор індивідуальних розходжень

У 1869 р. вийшла книга Гальтона «Спадковість таланта». У ній давався статистичний аналіз біографічних фактів і викладався ряд дотепних розумінь на користь приложеному закону Кетле до розподілу здібностей. Подібно тому як люди середнього росту складають саму розповсюджену групу, а більш високого зросту зустрічаються тим рідше, ніж частіше вони відхиляються від норми, точно так само, думав Гальтон, люди відхиляються від середньої величини й у відношенні розумових здібностей. Але чим детермініровані ці відхилення? Кетле пояснював їх «грою случаючи». Гальтон же під впливом дарвінізму затверджував, що вони строго визначаються фактором спадковості.

Ми зустрічаємося тут із ще одним напрямком думки, що виникли в психології під впливом еволюційної теорії. Принцип пристосування до середовища був одним з аспектів цієї теорії. Але в ній мався й інший аспект — принцип природного добору, у свою чергу передположена дія механізму спадковості. Пристосування виду досягається за рахунок генетично детермінірованих варіацій індивідуальних форм, що утворять вид.

Під впливом цього загально-біологічного підходу Гальтон висуває положення про те, що індивідуальні розходження психологічного порядку подібно розходженням тілесним можуть бути пояснені тільки в категоріях навчання про спадковість. Позитивне значення цього висновку полягало в тому, що висувалася нова важлива проблема — проблема генетичних передумов розвитку психічних здібностей. Наносився ще один удар по концепціях, що протиставляла тілесні якості людини щиросердечним.

Але біологічна детермінація не є для людей ні єдиної, ні тим більше визначальної. Гальтон же відкидав які б те ні були інші істотні причини. Вивчивши і статистично обробивши величезний біографічний матеріал, що стосується родинних зв'язків видатних особистостей Англії, Гальтон затверджував, що висока обдарованість визначається ступенем і характером споріднення. З чотирьох дітей, наприклад, шанс стати талановитим, по підрахунках Гальтона, мається тільки в одного.

Для вивчення питання про походження розумових якостей Гальтон використовував поряд з біографічним методом анкетний. Він розіслав найбільшим англійським ученим докладну анкету, за матеріалами якої була написана монографія «Англійські люди науки: їхня природа і виховання» (1874). І знову вирішальна роль приписувалася спадковості, вплив же зовнішніх умов, виховання вважалося незначним, а іноді і негативним.

До анкетного вивчення індивідуальних розходжень було приєднане експериментальне. На Міжнародній виставці в Лондоні в 1884 р. Гальтон організував антропометричну лабораторію (надалі переведену в Південно-кенсингтонський музей у Лондоні). Через неї пройшло понад 9 тис. випробуваний, у яких вимірялися поряд з ростом, вагою і т.д. різні види чутливості, ВР і інші сенсомоторні якості. Пояснення результатів залишалася незмінним: спадковість визначає ці якості з такою же невідворотністю, з який вона визначає ріст і вагу

чи тіла колір очей. Ця ж ідея лейтмотивом проходить через інші роботи Гальтона, опубліковані під загальним заголовком «Дослідження про людські здібності і їхній розвиток» (1883).

Реакційний характер підміни соціальної детермінації біологічної

Аналіз індивідуальних розходжень не був для Гальтона самоціллю. Він підкоряв його реакційній соціально-політичній доктрині. Діагносціровання варіацій у психологічних якостях людей розглядався як засіб і передумова добору найбільш пристосованих. Проголошувалося, що людський рід може бути поліпшений тим же шляхом, яким виводиться нова порода собак і коней, тобто за допомогою відповідних шлюбів протягом декількох поколінь.

Цей напрямок одержав ім'я «євгеніка». Її задачу Гальтон бачив у тім, щоб «сприяти розмноженню рас, найбільш здатних мислити і підніматися по ступінях високої доброчинної цивілізації, замість того щоб по помилковому інстинкті робити допомога слабким і затримувати розмноження сильних і енергійних особистостей» (цит. по 23, стор. 52— 53). Так помилковий погляд на детермінацію психічних здібностей ставав знаряддям расистської ідеології.

Зіставивши Кетле з Гальтоном, можна простежити зрушення, що виникли у світогляді буржуазії. Для Кетле, що виступили в першій половині століття, ідеалом була «середня людина», для Гальтона—«супермен» — сильна особистість, відібрана шляхом розмноження тих, хто найбільше різко відхиляється від середнього рівня убік високої обдарованості. Насувалася епоха імперіалізму, що різко загострювала антагоністичні протиріччя між капіталом і робітничою клас, між колоніальною імперіями і поневоленими народами. Ворожість буржуазії, що наростала, суспільному прогресу одержала яскраве вираження в гальтоновскому проекті розвитку цивілізації шляхом штучного добору. Не мали доступу до благ цивілізації народні маси (позбавлені тим самим умов для розвитку здібностей) бракувалися як біологічно неповноцінні. Статистичне й експериментальне дослідження психічних якостей людини підкорялося антигуманістичній доктрині.

Але ми не повинні ототожнювати конкретно-наукові досягнення цього дослідження з політичною концепцією, що з ними з'єднувалася. Прийоми варіаційної статистики, розроблені Гальтоном, озброювали психологію важливим методичним засобом. Серед цих прийомів найбільш перспективним виявився метод числення коефіцієнта кореляції між перемінними. Цей метод, удосконалений англійським математиком Пирсоном і іншими послідовниками Гальтона, вніс у психологічну науку коштовні математичні методики, у результаті використання яких виник факторіальний аналіз.

Соціальні вимоги і розвиток диференціальної психології

Гальтон переслідував своїми роботами, як ми бачили, визначені соціально-політичні цілі. Але практика буржуазного суспільства вимагала вирішувати більш злободенні питання, чим удосконалення людського роду. Ріст промисловості, залучення у виробничий процес великих мас людей, необхідність навчання кваліфікованих кадрів і найбільш раціонального використання швидко розвивалася техніки — усе це спонукувало звернутися до проблеми здібностей з іншого погляду. Задача добору людей не з метою створення породистого потомства, а з метою витягу максимального економічного ефекту дала могутній поштовх диференціальної психології. Ідея тестів і статистичні прийоми, запропоновані Гальтоном, починають застосовуватися для рішення нових питань. Особливо активний інтерес до вивчення індивідуальних розходжень виявляли психологи в Сполучених Штатах: тут промисловий прогрес йшов прискореним темпом і американською буржуазією не скупилася на підтримку починань, що обіцяють принести безпосередню практичну вигоду.

Відзначений вище істотна чисельна перевага американських психологічних лабораторій над всіма іншими був обумовлений широко поширилася вірою в можливість використовувати продукти лабораторної роботи для рішення практичних проблем. У Західній Європі об'єктом практичного додатка психологічних висновків стала переважно область навчання, де також відбувалися зміни, викликані економічним розвитком капіталістичних країн.

Початок тестологічного руху

Незадоволений ігноруванням Вундтом проблеми індивідуальних розходжень, молодий американський психолог Кет-тіл залишив лейпцігську лабораторію і переїхав до Гальтону.

З ентузіазмом він сприйняв його прийоми визначення індивідуально-психологічних якостей і статистичної обробки результатів.

Гальтон називав іспиту, що проводилися в його антропометричній лабораторії, розумовими тестами (від англ. test — іспит). Цей термін придбав незабаром на Заході таку популярність, який не мало жодне інше психологічне поняття. Він ввійшов у широкий оборот після статті Кеттела «Розумові тести і виміри», опублікованої в 1890 р. у журналі «Mind» з післямовою Гальтона. «Психологія, — писав Кеттел, — не зможе стати міцної і точний, як фізичні науки, якщо не буде базуватися на експерименті і вимірі. Крок у цьому напрямку може бути зроблений шляхом застосування серії розумових тестів до великого числа індивідів. Результати можуть мати значну наукову цінність у відкритті сталості психічних процесів, їхньої взаємозалежності і змін у різних обставинах» (26, стор. 373). Таким чином, статистичний підхід — застосування серії тестів до великого числа індивідів — висувався як засіб перетворення психології в точну науку. Поряд з чисто науковою цінністю такого підходу Кеттел підкреслював і його можливе практичне значення у відношенні вправ, способу життя і вказівок на хворобу.

Ніяких згадувань про генетичну програму добору найбільш обдарованих, заради якої Гальтон придумував розумові тести, у статті Кеттела не містилося. Разом з тим у ній висловлювалося припущення про те, що «наукова і практична цінність таких тестів могла б значно зрости, якби була прийнята одноманітна система, для того щоб визначення, отримані в різний час і в різних місцях, можна було порівняти й об'єднати» (26, стор. 373). Практика тестологічної роботи змусила незабаром реалізувати цю думку.

Кеттел запропонував як зразок 50 тестів, що включали різного роду виміру чутливості, ВР, часу, затрачуваного на назви квітів, кількості звуків, відтворених після однократного прослуховування, і ін. Повернувши в США, він негайно почав застосовувати тести в улаштованій їм при Колумбійському університеті лабораторії (1891). Майже одночасно інші американські лабораторії також починають застосовувати метод тестів, що незабаром затьмарив всі інші. Не пройшло і декількох років, як виникла необхідність організувати спеціальні координаційні центри.

У 1895 —1896 р. у США минулому створені два національних комітети, покликаних об'єднати зусилля тестологів і додати загальний напрямок ростущим як гриби після дощу тіст-логічним роботам.

Застосування тестів одержує широке поширення. У конструюванні тестів беруть активну участь Бине, Эббингауз, Штерн, Торндайк, Мюнстерберг, Г. Мюллер, Иеркс і безліч інших психологів з різних країн. Тести використовуються для нестатків школи, клініки, виробництва. Удосконалюється техніка обробки даних про індивідуальні розходження і кореляції між ними.

Англійський психолог Спирмен, займаючись цією технікою, прийшов до висновку, що в тих випадках, коли мається позитивна кореляція між тестами на різні здібності (наприклад, математичні і літературні), зазначеними тестами виміряється деякий загальний генеральний фактор. Він позначив його буквою G (від англ, general — загальний). Крім фактора, загального для усіх видів діяльності, у кожнім з них виявляється специфічний фактор, властивий тільки даному виду (фактори Si, S2 і т.д.). Навколо цього висновку йшли тривалі дискусії. Ряд психологів відкинули існування загального фактора, припустивши, що і він може бути розкладений на кілька інших факторів.

Ймовірна закономірність як об'єкт диференціальної психології

Як тести використовувалися спочатку звичайні експериментально-психологічні іспити. За формою вони походили на прийоми лабораторного дослідження, але зміст їх був принципово іншим. Адже задачею експерименту було з'ясування залежності психічного акта від зовнішніх і внутрішніх факторів, наприклад характеру сприйняття від зовнішніх подразників і фізіологічних механізмів, тривалості ВР — від внутрішніх операцій (розрізнення, вибору, установки), запам'ятовування — від частоти і розподілу повторень і т.д. Експеримент своєю методологічною передумовою має постулат причинності. Експериментатора цікавить детермінаційна залежність факторів, що спостерігаються, від виробляючих їхніх причин. Він випробує набір умов, щоб установити, функцією яких перемінних є даний феномен.

При тестуванні на відміну від експериментування психолог фіксує, що люди роблять, не змінюючи умов їхній діяльності. Він вимірює отримані результати за допомогою деякого критерію, реєструючи кількісні варіації. Тут перемінними є індивідуальні розходження. Диференціальна психологія із самого початку складається як кількісна дисципліна, що вивчає не каузальну (причинну), а стохастичну закономірність. Це, однак, ще не дає основ вважати її менш важливим чи менш перспективним напрямком, чим психологія експериментальна.

В організмі науки різні системи виконують різні функції і жодна з них не може бути усунута без збитку для цілого. Статистична закономірність настільки ж реальна, як і строго причинна. Вона дозволяє пророкувати явища в силу того, що ймовірні зв'язки властиві самій природі речей, а не привносяться в неї довільними операціями розуму. Але таблиці, графіки, формули самі по собі німі. Вони здобувають у конкретній науці значення, коли математичні величини співвідносяться з реальністю, у психології — із психічною реальністю.

Переходячи від стохастичних моделей до каузальних пояснень, диференціальна психологія також змушена прийняти деякі припущення про природу, характер і підставу того, що виміряється.

Гальтон думав, що індивідуальні варіації детермініровані еволюційно-біологічним потенціалом випробуваних. Закони індивідуальної психології трактувалися тим самим як відтворення загально біологічних законів спадковості. Це трактування міцно укоренилося в західноєвропейській і американській психології. Вона домінує в ній і понині. Концепція генетично фіксованого інтелекту лягла в основу тестології. І тоді відразу ж уся техніка застосування тестів і їхнього статистичного аналізу придбала визначену ідейну спрямованість, підкорилася реакційній доктрині про генетичну зумовленість психологічних розходжень між людьми.

Не поліпшила в принципі положення й інша концепція, з якої виходив А. Провині, автор самої популярної системи тестів.

Тестування розумового розвитку (шкала Бине — Симона)

До Бине, як правило, тестувались розходження в сенсомоторних якостях — чутливості, швидкості реакції і т.д. Але практика вимагала інформації про «вищий» психічних

функціях, що позначаються звичайно термінами «розум», «інтелект». Адже саме ці функції насамперед забезпечують придбання знань і успішне виконання складної приспособленої діяльності.

У відзначеній вище статті Бине й Анри про індивідуальну психологію (1896) не тільки висловлювалася незадоволеність методиками, що застосовувалися в німецьких психологічних лабораторіях, але і підкреслювалася необхідність знайти об'єктивну основу для визначення рівня інтелекту. Незабаром педагогічна практика додала актуальність експериментальній розробці цього питання.

Бине одержав у 1904 р. завдання зайнятися їм у зв'язку зі створенням спеціальних шкіл для розумово неповноцінних дітей. Було потрібно відокремити дітей, здатних до навчання, але ледачих і не бажаючих учитися, від страждаючих природженими дефектами. Бине в співробітництві із Симоном провів серію експериментів по вивченню уваги, пам'яті, мислення в дітей різних віків (починаючи від трьох років). Ці експерименти перетворилися в тести, після того як, будучи проведені на багатьох випробуваних (і тим самим підлеглі статистичним критеріям), вони стали розглядатися як засобу визначення рівня розумового розвитку. У результаті тестологічний рух придбав новий напрямок, що дуже швидко став пануючим. Індивідуальні розходження випробувалися вже не самі по собі, а в їхньому відношенні до вікового ряду.

Було встановлено, як корелюють з цим рядом завдання зростаючої ступеня труднощі. Для кожної з його градацій підбиралися визначені тести. Вони вважалися відповідними даної вікової ступіні, якщо виявлялися занадто легенями для більшості дітей попереднього віку і занадто важкими для більшості дітей наступного віку.

Бине і Симон кілька разів переглядали винайдену ними шкалу. Вони прагнули усунути всі завдання, що вимагали спеціального навчання. Інакше кажучи, вони виходили з припущення про те, що розумовий розвиток, як таке, відбувається незалежно від навчання. Воно мислилося як дозрівання, що відбувається по загальних принципах біологічної зміни організму в різні фази його існування.

Якщо після Гальтона тестологія придбала як свою причинну основу концепцію генетично фіксованого інтелекту, то після Бине вона базувалася на концепції біологічно детермінірованого розвитку в онтогенезі. Обидві точки зору були проявом загальної методологічної лінії, що склалася в результаті трактування психічної детермінації як приватного варіанта детермінації біологічної.

Поняття про розумовий вік і рівняння інтелекту

Ми вже говорили про те, що фактор спадковості, введений у психологічну теорію Гальтоном, збагатив її новою проблемою, реальне значення якої може заперечувати тільки той, хто вважає психіку незалежної від тіла сутністю. Те ж саме варто сказати про фактор дозрівання. Питання про його співвідношення з розвитком є одним з основних при вивченні психіки в онтогенетичному плані. Але роль обох зазначених факторів не може бути адекватно осмислена в лоні помилкової методології, при помилковому розумінні детермінації психічних явищ. Про це свідчить вся історія тестологічного руху. Нагадаємо, що первісна задача, що вирішував Провині, полягала в тому, щоб знайти об'єктивний критерій для відграничнення нормально розвиваються дітей від нездатних до навчання через дефекти розвитку. Ці дефекти в силу розуміння розвитку як дозрівання відносилися за рахунок органічних причин.

Якщо дитина справлялася з завданнями, виконуваними більшістю його однолітків, вона вважався нормальним. Але в ряді випадків ці завдання виявлялися для нього або занадто легенями, або непосильними. Це спонукало ввести поняття про розумовий вік — МА (від англ. Mental Age) на відміну від хронологічного віку — З А (від англ. Chronological Age). Їхня розбіжність вважалася показником або розумової відсталості (МА нижче З А), або обдарованості (МА вище З А], В. Штерн у 19 И г. назвав їхнє співвідношення рівнянням інтелекту (Intelligence quotient — IQ).

Це рівняння виходить від розподілу розумового віку на фізичний і множення отриманого результату на 100. Якщо, наприклад, дитина в 10 років має МА 15, то його IQ складає 1,50.

Однієї з догм тестології стало положення про константності IQ, тобто про те, що протягом всього онтогенезу істотних змін у рівні інтелекту не відбувається. Дитина відстає від інших чи перевершує їхній незалежно від зовнішніх впливів і виховання. Така догма була прямим вираженням віри в біологічну зумовленість розвитку психіки. Її дотримував, зокрема, Термен, що провів разом зі співробітниками Станфордского університету велику роботу з перевірки і стандартизації тестів. Видозмінивши шкалу Провині — Симона, він запропонував у 1916 р. новий варіант, що ввійшов в історію під ім'ям Бине-Станфордской шкали. Вона була прийнята в США протягом двох десятиліть.

Швидкий ріст тестології

Спрямованість тестології на оперативне рішення практичних задач обумовила її швидке і широке поширення. Процедура виміру інтелекту сприймався як засіб, що дозволяє науково, а не чисто емпірично підійти до питань навчання, профвідбору, оцінки досягнень і т.д. Низьке IQ розглядався як показник необхідності навчати дитини в спеціальній школі. У високому IQ бачили підстава, щоб направити дитини в школу для обдарованих.

М. Мюнстерберг (1863—1916) запропонував тести для профорієнтації і профвідбору, що створювалися в такий спосіб: спершу вони перевірялися на групі робітників, що досягли кращих результатів, а потім їм піддавалися знову прийняті на роботу.

Очевидно, що передумовою цієї процедури служила ідея кореляції між психічними структурами, необхідними для успішного виконання діяльності, і тими структурами, завдяки яким випробуваний справляється з тестами. Кореляція ж могла бути тільки статистично достовірної, оскільки природа самих структур залишалася загадкової.

Тести на профпридатність вимагали іспиту інших якостей, чим тести на розумовий розвиток. Поряд з чисто вербальними завданнями, заснованими на оперування словесними символами, з'являються мануальні (ручні) тести. Масовий характер тестування спонукав перейти від індивідуальних тестів до групового. Великим заходом американських психологів з'явилося тестування 1 750 000 новобранців у першу світову війну .

Трактування індивідуальної психології як наукової характерології (А. Ф. Лазурский)

Тестологія була могутнім і пануючим, але не єдиним плином диференціальної психології. Починалися пошуки інших рішень проблеми індивідуальних розходжень. Російський психолог А. Ф. Лазурский (1874—1917), що, як ми пам'ятаємо, стояв у джерел нового напрямку, дійде висновку про необхідність трактувати його як наукову характерологію. Позиція Лазурского багато в чому відрізнялася від позицій його закордонних колег. Насамперед він стояв за створення наукової теорії індивідуальних розходжень, підкреслював, що чисто прикладний підхід до них «зводиться зрештою до повного заперечення можливості планомірного і систематичного вивчення людських характерів» (8, стор. 119).

Його точка зору протистояла, з одного боку, прагматичному підходу тестологів, з іншого боку — розповсюдженому в німецькій психології думці (якого дотримували Вундт, Дильтей, Дессуар і ін.), начебто повсякденний досвід, спостережливість, співпереживання — найкраще джерело “психогнозиса” — пізнання щиросердечного складу особистості.

Твердження індивідуальної психології як теоретичної дисципліни не означає, по Лазурскому, що ця наука дедуктивно витягає свої положення з загально психологічних принципів. Навпроти, вона строго дотримує досвіду, спостереження й експерименту. У цьому плані Лазурский приєднувався до Штерну й інших прихильників експериментального вивчення розходжень між людьми. Але Штерн думав, що такого роду вивчення може бути тільки аналітичним, тобто стосуватися окремих психічних процесів, тоді як Лазурский вважав аналітичну задачу хоча і важливої, але підготовчої до досягнення основної мети індивідуальної психології — «побудувати людини з його похилостей», а також скласти можливо повну природну класифікацію характерів.

Незадоволеність лабораторно-експериментальними методами в плані реалізації цього задуму спонукала Лазурского шукати інші методи. Він виступає за природний експеримент, при якому навмисне втручання в життя людини сполучається з природної і порівняно простою обстановкою досвіду. Завдяки цьому ми досліджуємо не окремі психічні процеси, як це звичайно робиться, а психічні функції й особистість у цілому.

Наполягаючи на єдності особистості, Лазурский розумів його за аналогією з біологічною єдністю живих систем. Він не бачив його соціально-історичної природи. Проте варто вказати на історично прогресивні аспекти поглядів Лазурского на наукову характерологію. До них відноситься насамперед положення про найтісніший зв'язок властивостей характеру з нервовими процесами. У світовій психології в ту епоху ніхто, крім Лазурского, не вважав, що вивчення індивідуальних особливостей може перетворитися з описового в пояснювальне лише тоді, коли буде приведено в зв'язок з корковими процесами.

Лазурский підкреслював, що мова йде не про відродження галловскої френології з усіма її оманами і помилками, не про локалізацію здібностей в окремих відособлених ділянках великих півкуль, а маються на увазі «різні сторони діяльності тих чи інших нервових центрів» (8, стор. 73).

Уперше на місце психоморфологічного пояснення властивостей особистості ставилося нейродинамічне. Можливо, що Лазурский прийшов до цього погляду під впливом співробітництва з Бехтеревим. Він, однак, співробітничав не тільки з Бехтеревим, але і з психологом-ідеалістом Франком. Спільно вони висунули думку про дві сфери щиросердечної діяльності — эндопсихіки і екзопсихіки. Лазурский висловив її в курсі лекцій «Загальна й експериментальна психологія» (1912). Затверджувалося, що темперамент і характер складають эндопсихічну, природжену сторону особистості. Экзопсихічна сторона ж указує, як людина відноситься до основних категорій навколишньої дійсності (див. 7, стор. 59).

Думка, начебто ядро особистості визначається спадковістю, було помилковим і, до речі сказати, суперечило ідеям попереднього «Нарису науки про характер», де за зовнішніми «обставинами-збудниками» визнавалося «більш важливе значення у формуванні властивостей особистості, чим за фізіологічними зв'язками організму» (8, стор. 125).

Але, незважаючи на помилковість концепції «эндопсихіки-экзопсихіки» у цілому, у розумінні другого терміна цієї пари містився новий важливий момент. Взаємодія людини з зовнішньою дійсністю (экзопсихіка) трактувалося як відношення особистості. Уведення категорії відносини було кроком вперед у порівнянні з механічним представленням, відповідно до якого впливу середовища на організм відбуваються по типі зовнішніх поштовхів. Але ж саме таке представлення домінувало тоді в диференціальній психології, що не знала ніяких інших факторів, крім спадковості і механічно зрозумілого середовища.

Захищаючи наукову характерологію як досвідчену, пояснювальну науку, що спирається на природний експеримент і вивчення нейродинаміки коркових процесів, Лазурский не додавав істотного значення математичним методам. Він затверджував категорично: «Для того щоб порівнювати

і класифікувати людські характери, зовсім не потрібно неодмінно знати «у скількох разів» чи «наскільки саме» один щиросердечний прояв інтенсивніше іншого» (8, стор. 45). Можна, наприклад, позначити системою балів, як це було зроблено Провині, яскравість уяви в дітей, але «подібні цифрові позначення не можуть мати ніякої математичної цінності. Формул з них складати не можна» (8, стор. 46—47).

Однак Лазурский усе виразніше відчував недостатність якісних методів і через кілька років спробував використовувати графічні схеми для визначення здібностей дитини. Ці спроби були невдалі, а передчасна кончина перешкодила Лазурскому здійснити подальшу розробку прийомів кількісного аналізу до характерології.