Учитель і учні як суб'єкти процесу фізичного виховання

Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки шкіль­ного вчителя, створення відповідного навчально-методичного забезпечення.

В основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання лежать знання предмета викладання (фізична культура) та його методики, і дуже важ­ливо, щоби кожен студент усвідомив, що найсуттєвішим у методиці є рівень індивідуальної майстерності педагога. Через його діяльність ме­тодика і віддзеркалюється в конкретних досягненнях учнів.

Учитель своєю особистістю і діяльністю завжди впливав на хід історич­ного процесу, долю суспільства. Він бере активну участь у формуванні суспільства, а, отже, повинен відчувати велику відповідальність за його долю перед минулими, сучасними і наступними поколіннями людства.

Виховна діяльність (а такою є наша професія) найбільшою мірою вико­нує інтегральну функцію, бо педагог одночасно виступає фахівцем зі свого предмету, вихователем, практичним психологом, консультантом, наставни­ком і навіть психотерапевтом.

Вивчивши досвід фізичного виховання більшості цивілізованих країн світу, П. Лесгафт дійшов висновку, що "керувати фізичною освітою — справа дуже трудна, не дивлячись на те, що, зазвичай, вважають це настільки простою справою, що з нею можна впоратись достатньо ґрунтовно протягом 6-8-тиж-невих курсів. Насправді, керівник повинен бути добре освіченою людиною, як кожен, хто належить до викладацького складу, повинен добре розуміти свій предмет, а також значення форм і функцій організму молодої людини, а головне, повинен бути сам цілком дисциплінованою і стриманою людиною, яка витончено володіє своїми діями" [с.317-318]. Пам'ятаймо, що значною перешкодою у процесі фізичного виховання є часто невідповідність між закликами педагога та його особистим життям і переконаннями. Особистість наставника повинна бути взірцем для наслідування. Учитель, що відповідає цим вимогам, у скрутний час життєвої невизначеності учня допоможе йому зрозуміти власні помилки, об'єктивно оцінити свій стан, разом накреслити шляхи подальшого розвитку, підкаже ефективні методи самовдосконалення. Водночас він ніколи не повинен прив'язувати учня до власної особистості, а навпаки, привчати його до самостійного розвитку.

Сьогодні перед вчителем фізичної культури в школі стоїть проблема — зробити фізичне виховання процесом безперервної дії (навіть протягом такого короткого часу, як добовий цикл). Це означає, що вчитель не має права обмежувати свою діяльність якимись епізодичними заходами з фізич­ного виховання або лише час від часу залучати до цього процесу інших осіб. На порядок денний роботи вчителя час висуває питання про фізичне вихо­вання школярів як систему всезагального обов'язкового навчання основ здоров'я і гігієнічного виховання. У зв'язку з цим необхідно взяти до уваги:

• як організувати заняття з відстаючими, ослабленими і тими, що мають відхилення від нормального стану здоров'я;

• як зробити уроки привабливими, щоб стимулювати самовдоскона­лення учнів;

• як пов'язати інтереси батьків і дітей із питань фізичного виховання;

• які форми позаурочних занять і коли бажано використовувати, щоби вони, з одного боку, стали продовженням уроку, а з іншого, — під­готовкою до нього;

• як підготувати малят до шкільного режиму ще у стінах дошкільних закладів;

• як організувати роботу за місцем проживання;

• що робити з обдарованими дітьми, які прагнуть до спортивної до­сконалості;

• як створити належну матеріальну базу;

• як залучити до фізичного виховання весь педагогічний колектив, медичних працівників і громадські організації, актив.

Перелічені завдання можуть бути ефективно розв'язані лише в тому ви­падку, коли всі названі ланки органічно доповнюють одна другу, утворюючи систему факторів постійного і цілеспрямованого впливу на учнів.

Отже, зробити фізичне виховання безперервним (перманентним) проце­сом — це означає:

1) залучити всіх дітей до різноманітних форм занять;

2) включити в цей процес все доросле оточення дитини (від батька до вчителя музики);

3) об'єднати зусилля всіх державних і громадських організацій, що займаються питаннями виховання, охорони здоров'я і захисту дітей.

Звідси випливає специфіка роботи вчителя фізичної культури. З одного боку, він виступає як "чистий" вчитель (предметник), проводячи уроки, а з іншого, — як організатор процесу фізичного виховання школярів, спря­мовуючи зусилля всіх учасників цього процесу на досягнення єдиної мети (див. рис. 8).

Отже, кожному (особливо молодому) вчителеві варто пам'ятати, що результати фізичного виховання учнів залежать не тільки безпосередньо від вчителя фізичної культури, а й від загальної орієнтації на цей процес навко­лишнього середовища. Звідси, крім іншого, і виникає потреба вчителя постійно і пильно тримати в полі зору навколишнє середовище. У цьому полягає складність професії вчителя, його велика відповідальність і неповтор­ність. Водночас сьогоднішній рівень професіоналізму, педагогічна й, особливо, психологічна підготовка викладача не відповідають вимо­гам народної освіти. Досі чимало вчителів фізичної культури не відрізняються широкою освіченістю, високим рівнем культури (зокрема, фізичної), духов­ністю, інтелігентністю. Слабке знання своєї спеціальності, низька методична майстерність не дають змоги обирати найкращі для конкретних умов методи або їх сукупність. У більшої частини вчителів не сформована здатність спів­переживати, розуміти мотиви поведінки учнів, їхній внутрішній світ. Вони не вміють співпрацювати з учнями, не стимулюють дитячу ініціативу, твор­чість, самоуправління у сфері фізичної культури.

Негативну роль у розвитку системи фізичного виховання відіграють кри­терії оцінки праці вчителя. Досі його роботу оцінювали (а іноді оцінюють і тепер) кількісними показниками (розрядники, місця на змаганнях і т. д.).

Докорінна зміна фізичного виховання школярів вимагає переосмислення самої суті, мети, завдань, змісту педагогічного процесу, діяльності вчителя, участі в цьому процесі учнів.

Багато вад фізичного виховання учнів пояснюються загальним станом нашої школи, притаманним їй адмініструванням, догматизмом. Звідси — муштра й авторитарність. Взаємини між учителем і учнем не повинні буду­ватися за принципом "начальник — підлеглий".

Сьогодні шкільна фізична культура повинна забезпечити сприятливі умо­ви для розвитку не тільки фізичних здібностей, а й духовних, моральних якостей дитини. Підвищення ефективності системи фізичного виховання мусить відбуватись за рахунок не стільки кількісних змін, скільки якісного поліпшення змісту й організації роботи, на основі національних, регіональ­них і місцевих традицій та умов, враховуючи інтереси учнів і можливості педагогів.

Прагнучи створити свою індивідуальну систему фізичного виховання учнів кожної конкретної школи, молодий учитель повинен пам'ятати, що тут мало одного бажання і програми дій. Для того, щоби будь-яка система фун­кціонувала, треба забезпечити щонайменше три умови: 1) учень повинен хотіти займатись; 2) треба мати, де займатись (створення матеріальної бази); 3) повинен хтось займатися з учнями (кадрове забезпечення) (див. розділ "Си­стема фізичного виховання").

У наступних параграфах ми розглянемо шляхи реалізації кожної з назва­них умов.

Для молодих учителів у перші місяці, а іноді й роки роботи однією з най­важливіших стає проблема спілкування з учнями, проблема дисципліни на заняттях.

Результати спостережень свідчать, що вчителям-початківцям, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей, властивий офіційний стиль спілку­вання зі школярами, тоді як у досвідчених педагогів спостерігається велика різноманітність методів впливу на учнів, способів спілкування з ними. Викладачі з великим стажем роботи обов'язково враховують стан учнів, бе­ручи до уваги те, чим вони займаються зараз і чим займатимуться потім. Згідно з цим і подаються команди або розпорядження, а іноді дітей просять здійснити необхідні дії.

Прагнучи забезпечити дисципліну, молоді вчителі надуживають зауважен­нями, роблячи їх найчастіше підвищеним тоном.

Типовою, на наш погляд, помилкою недавніх випускників педагогічних навчальних закладів є те, що вони, даючи багато команд і висуваючи різні вимоги, не завжди вимагають їх виконання. Вихователь має бути людиною ви­могливою. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків ("Хто дітям потане, той сам плаче"). Під вимогою у народі прийнято розуми й побажання або прохання, висловлені так, Ідо не припускають запере­чення. Це, здебільшого, стосується загальноприйнятих норм І правил поведінки.

До порушення нормальних стосунків учителя з учнями призводить, зазви­чай, нерозуміння учнями вимог до них. У такій ситуації зауваження повисають у повітрі, погіршують обстановку на уроці, створюють нервову атмосферу, позбавляють дітей радості. Недосвідчені вчителі, роблячи зауваження, не враховують різниці між хлопчиками І дівчатками. При цьому одна і та ж форма спілкування застосовується з учнями початкових І старших класів

Неправильні способи спілкування призводять до протиставлення настав­ника своїм учням. Це наштовхує на пошук Інших шляхів "боротьби" за порядок на заняттях. Одним із таких шляхів є профілактичні заходи, що створюють на уроках обстановку, коли порушення будуть просто немож­ливими. Якщо вчитель досконало опанував навчальний матеріал, він так організує школярів, що на сторонні справи у них просто не залишиться часу. Так, уміння поєднати підрахунок при виконанні вправ (менше рахувати) з кон­кретними методичними вказівками дасть учителеві змогу "звільнити себе" для виконання прямих функцій — вчити.

Хорошій робочій атмосфері на заняттях сприяє також прагнення вчителя виправляти типові помилки. При цьому вчитель може "не зауважити" пору­шень до певного часу, якщо відчуває, що в певній ситуації він ще не може проти них боротись. Але якщо зауваження зроблено, то треба домогтися на­лежної реакції на нього. Форма зауваження повинна залежати від того, свідомо учень порушив дисципліну, чи мимоволі.

Не в усьому треба бачити порушення. Адже заняття фізичними вправами — високоемоційні, а учням притаманно виражати свої емоції. Показником майс­терності вчителя, без сумніву, є уміння гасити негативні емоцп І закріплювати позитивні. Радимо частіше акцентувати увагу на успіхах учнів і використову­вати цей прийом у роботі зі слаборозвинутими дітьми, дівчатами, першачками.

Виробляючи форми взаємин і поведінки, домовляйтеся з учнями. Причо­му в домовленості не буває дрібниць.

Результати досліджень психологів свідчать про те, що вже трирічні діти здатні виконати завдання лише в тому випадку, коли їм зрозумілий сенс зав­дання. Тому пропонуйте щось учням лише після того, як вони осмислили, для чого їм це потрібно. Запорука успішної роботи — це сприйняття завдан­ня як "потрібного мені". Тільки тоді можна сподіватися на перехід від "чистого виконавства" до співдружності, а надалі — до самостійності.

У роботі зі школярами не обмежуйтеся тільки вказівками вчителя. Доціль­но широко налагодити зворотний зв'язок, більше питати самих учнів, щоби знати, як вони розуміють учителя. Л. Толстой, аналізуючи стосунки в Ясно-Полянській школі, виявив, що багато чого можна навчитись у своїх учнів. Він підкреслював, що виховання дітей сприяє самовдосконаленню педагога. Адже між суб'єктами виховання виникає причинна залежність Вчинки І дії вчителя змінюють поведінку учнів, викликають їх дії, які, в свою чергу, впли­вають на форми, методи та засоби діяльності вчителя Отже, для характеру динаміки взаємодії вирішальне значення мають обидва суб'єкти, але особли­во, учні. Невипадково останнім часом зріс Інтерес кращих учителів до оцінки їхньої діяльності з боку учнів

Отже, вчитель завжди повинен залишатись учнем. І чим більше в учите­леві учня, тим вищий його професіоналізм.

Завдання вчителя полягає в тому, щоб створити на уроках умови, за яких кожен учень знайшов би своє, особисто йому необхідне.

Генезис проблеми взаємин учителя й учнів засвідчує, що прогресивна віт­чизняна педагогічна теорія І практика вирішальну роль у формуванні цих вза­ємин відводила вчителеві, який повинен бути до цього спеціально підготовленим Головним суб'єктом виховної діяльності прогресивні педагоги-просвітителі вважали учня, а тому намагалися пробуджувати його актив­ність, самосвідомість і саморозвиток.

В. Сухомлинський вважав педагогічне доцільні стосунки одним із найголов­ніших напрямків роботи школи. Він пояснював, що мудрість влади людини над людиною, а тим паче дорослої людини над дитиною — це майстерність, глибоке сердечне проникнення у світ дитячих думок і почуттів. Він переконливо довів, що характер відносин педагогів і дітей залежить від професіоналізму вчителя.

До цього питання ми ще повернемось, характеризуючи комунікативні функції в діяльності вчителя.