Реферат на тему:

Розвиток і виховання.

Зарубіжні теорії розвитку особистості

Виховання — один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток дитини.

Якщо середовище переважно стихійно впливає на роз­виток людини, то виховання завжди є цілеспрямованим, тому його результати передбачувані.

Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції: організовує діяльність, в якій роз­вивається і формується особистість; підбирає зміст навчан­ня і виховання, який сприяє розвиткові й формуванню особистості; усуває впливи, які можуть негативно позна­читися на розвитку і формуванні особистості; ізолює осо­бистість від несприятливих для її розвитку та формуван­ня умов, які неможливо усунути.

Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і при­родних задатків та набуття нових рис і якостей, що фор­муються впродовж життя людини. Звісно, воно не може змінити кольору шкіри чи конституції тіла, успадкованих особистістю, але може зробити її фізично здоровою, вит­ривалою, загартованою. Виховання не може докорінно пе­ребудувати й тип темпераменту, але здатне внести до нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням, людина розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збіль­шує силу й динамічність нервових процесів.

Успадковані людиною задатки розвиваються тільки у процесі її виховання: правильне виховання сприяє розвит­кові навіть дуже слабко виражених задатків, неправиль­не — гальмує його.

Виховання не лише визначає розвиток, а й само зале­жить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його завдання — йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому ново­утворення. Таку ідею висунув психолог Л. Виготський, який обґрунтував тезу про провідну роль навчання у роз­витку особистості. Суть її в тому, що в розумовому розвит­ку дитини простежуються два рівні: перший — рівень ак­туального розвитку як наявний рівень підготовленості уч­ня, що визначається тим, які завдання він може викона­ти самостійно; другий, вищий рівень — «зона ближнього розвитку», — охоплює завдання, які дитина не може ви­конати самостійно, але впорається з ними за невеликої до­помоги. Те, що сьогодні дитина робить за допомогою до­рослих, завтра робитиме самостійно. За таких умов, вва­жає Л. Виготський, навчання викликає у неї інтерес до життя, пробуджує і приводить у рух низку внутрішніх процесів розвитку. Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які ще не визрі­ли, але перебувають у стадії становлення.

Виготський Лев Семенович (1896—1934) — російський психо­лог, автор культурно-історичної теорії розвитку людини, відомий теоретик психології. Його праці мали значний вплив на розвиток суміжних з психологією наук — дефектології, мовознавства, етнографії та ін.

Ефективність розвитку і формування особистості під­вищується за умови, що вона стає не лише об'єктом, а й суб'єктом виховання. Тільки ті виховні впливи, які вира­жають потребу самої дитини і спираються на її активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

Прикладом такого підходу до організації навчально-ви­ховного процесу може слугувати діяльність педагогічного колективу Севастопольського гуманітарно-технічного лі­цею. Тут з метою врахування вчителями індивідуальних особливостей учнів психолог підготував психологічні кар­ти на кожного гімназиста, в яких зібрано необхідні для ро­боти відомості. Так, у психологічній карті гімназистки Ні­ни записано, що вона прагне дружнього спілкування, але природна підозрілість змушує її триматися від одноклас­ників оддалік. Схильна до аналізу, проте ця її риса може перерости у критиканство. Докладає чимало зусиль для досягнення успіху в навчанні, зневажливо ставиться до невдах. Психолог радить учителям тримати її «в рамках», у її присутності наголошувати на позитивних якостях інших гімназистів. Можна запропонувати дівчині стати організа­тором, контролюючи при цьому виконання нею своїх обов'язків.

Скільки дітей — стільки й порад. Отримавши відповід­ні орієнтири, педагоги виводять учнів на оптимальний ре­жим навчання, і ті швидко адаптуються до нових обста­вин.

Діяльність як чинник розвитку особистості

Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розви­ток особистості здійснюється в діяльності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є:

1) суб'єкт з його потребами;

2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об'єкт, на який спрямовано діяльність;

3) засіб реалізації мети;

4) результат діяльності.

У роки навчання школяр бере участь в ігровій, нав­чальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. «Тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К. Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, на­скільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяль­ності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до са­мостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед».

Важливою умовою ефективності розвитку особистос­ті у вищезгаданих видах діяльності є її активність, здат­ність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра ці­леспрямованого, планомірного перетворення навколиш­нього середовища й самої себе. Активність виявляється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на саму себе. Останній вид активно­сті називають самовихованням.

Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Гру вважають провідним видом діяльності для маленької дитини, хоча важливою вона є й для школярів, нерідко граються і дорослі. Навчання характерне для школяра, але навчаються також дорослі люди. Праця — вид діяльності, яку здійснюють дорослі, але працювати можуть і школярі. Тому поділ видів діяльності за принци­пом, що маленькі діти граються, школярі — навчаються, а дорослі — працюють, певною мірою відносний. Можна погодитися лише з твердженням, що на кожному віково­му етапі превалює певний вид діяльності.

Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному роз­витку дитини. Тому змалку слід підтримувати дитячу ці­кавість, відповідати на запитання дитини, розвивати в неї Інтерес до знань. В. Сухомлинський з цього приводу пи­сав: «Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у нав­чанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитич­ного існування».

Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й інтелектуальному розвитку, готує до майбут­нього професійного самовизначення.

Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в ко­лективі, вчить її підкорятися і керувати іншими.

Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній ак­тивності є потреби. Завдання педагога — відкрити вихо­ванцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів ді­яльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих.

У зарубіжній педагогіці та психології домінують погля­ди, що люди народжуються добрими або злими, чесними або брехливими, що людині від природи властива агресив­ність, жорстокість та інші негативні моральні якості (М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм, А. Чічерліх). Такої позиції дотримуються представники біологічного напря­му в педагогіці.

Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж. Руссо, К,-А. Гельвецій, Д. Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є сере­довище, а головним — вплив домашнього середовища. Йдеться про те, що школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих домашніх умовах.

За оцінками прибічників біологічного напряму, вплив спадковості на розвиток особистості становить 80—90 %; вплив середовища, за оцінками представників соціологіч­ного напряму — 90%.

Представники біосоціологічного напряму (конверген­ції) дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формують­ся як явище соціальне. Зокрема, англійський психолог Д. Шаттлеворт вважає, що на розумовий .розвиток особи­стості біологічні та соціальні чинники впливають у таких співвідношеннях: 64% чинників — спадковість; 16 — від­мінності в рівнях домашнього середовища; 3 —відмінно­сті у вихованні дітей в тій же сім'ї; 17% — змішані фак­тори (взаємодія спадковості та середовища)1.

Залежно від поглядів на роль спадковості чи середови­ща в розвитку особистості, представники цих педагогічних теорій відводять і різну роль процесові виховання в роз­витку особистості: від визнання його цілковитого безсилля (за несприятливих умов середовища) і пасивного пряму­вання за розвитком (Ж. Піаже) до активного втручання в поведінку людини (жорстка «поведінкова інженерія Б. Скіннера).

Народна педагогіка про розвиток особистості:

Вплив середовища: 3 ким поведешся, від того й набе­решся. З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким. Як зайдеш між реп'яхи, то й реп'яхів наберешся. Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття.

Роль спадковості: Яке коріння, таке й насіння. Яке зіллячко, таке й сім'ячко. Від лося — лосенята, від сви­ні — поросята. Яка гребля, такий млин, який батько, та­кий і син.

Роль виховання: Як бавитимеш дитя, так воно й виро­сте. Бурчання наскучить, приклад научить.

Вікові особливості: Звички трирічного зберігаються до 80 років. Від п'ятирічного до дорослої людини — один крок, а від новонародженого до п'ятирічного — велика відстань.

Відображення вікових періодів до п'яти років: народженятко, сідунчик, ходунчик, брехунець, бігунець, товкунець.

Література

Галузинский В. М. Индивидуальньїй подход в воспитании учащихся. — К., 1982

Гуревич К. М. Индивидуально-психологические особенности школьников. — М , 1988.

Конюхов Б. В., Пашин Ю. В. Наследственность чєловека. — М , 1971 Костюк Г. С. Учебно-воспитательньїй процесе й психологическое развитие личности. —К., 1989

Паламарчук В. Ф. Школа учит мыслить. — М., 1986.