Навчання орфографії в сучасних умовах

На основі лінгвістичних знань учні загальноосвітньої школи повинні оволодіти мовою в усіх видах мовленнєвої діяльності: під час слухання, читання, говоріння, пись­ма. Визначальними в писемному мовленні є орфографічні норми, яких мають дотримуватися всі гро­мадяни країни. Тому процес формування орфографічних навичок має соціальний характер і потребує постійної уваги до себе.

Значна частина відхилень від правописних норм сучас­ної української літературної мови зумовлена впливом на­вколишнього мовленнєвого середовища. Ця проблема зацікавила методистів у 40-50-их роках XX ст. Так, О.В.Текучов і О.П.Шейніна досліджували методику вивчення російської мови в умовах місцевих говорів. У вітчизняній методиці на особливості засвоєння орфографії в школах з діалектним оточенням звернули увагу С.Х.Чавдаров, А.О.Загродський, М.Т.Доленко, Г.І.Купрієнко, Л.М.Симоненкова, М.В.Бардаш.

Меншою мірою зазнають впливу діалектів учні міських шкіл, проте і їхня грамотність перебуває в прямій залежності від мовленнєвого середовища, яке склалося у великих і малих промислових центрах країни. Впродовж тривалого часу в різних сферах суспільної діяльності поряд із рідною українці використовують російську мову. У результаті українська мова зазнала не тільки транспозиційного впливу з боку спорідненої їй слов'янсь­кої мови — позитивного переносу подібних лінгвістичних рис, але й інтерферуючого — негативного проникнення в неї форм іншої мови, що виразно помітно в мовленні учнів загальноосвітніх шкіл.

Тривалий час наукові розробки способів підвищення правописної грамотності учнів вичерпува­лися пошуками універсальних методів навчання орфографії або удосконаленням внутрішньої організації уроків вивчення правопису. Означена про­блема у пропонованій методиці навчання орфографії розглядається з позиції комплексного підходу до її вирішення. Ми керувалися тим, що культура мовлен­ня — невід'ємна ознака загальнолюдської культури, її зовнішніми виявами є усний і писемний різновиди, які неоднаково формуються та мають спільний словнико­вий склад і граматичну будову. Внутрішнє («про себе») і зовнішнє (усне і писемне) мовлення становлять єдність, яка не виключає своєрідності, проте «специфічність кожної з цих форм мовної діяльності така, що не порушує їх єдності». Внутрішнє мовлення є «мисленою чернеткою» (вислів Л.С.Виготського) пи­семного, яке, в свою чергу, залежить від усного, що становить основу його розвитку.

Аналіз лінгвістичної, педагогічної, психологічної і ме­тодичної літератури з досліджуваної проблеми дає підстави припускати, що навчання орфографії з ураху­ванням впливу мовленнєвого середовища й опорою на зв'язок з різними розділами української мови сприятиме виробленню у школярів міцних орфографічних навичок, якщо при формуванні їх дотримуватися таких етапів на­вчальної роботи:

1. Встановлення лінгвістичного діагнозу слова і — в разі потреби — приведення лексеми у відповідність із літературним аналогом.

2. Визначення орфограми.

3. З'ясування орфограми.

4. Правиловідповідна мотивація орфограми.

5. Послідовне виконання орфографічних операцій, зу­мовлених вибором нормативного написання.

6. Комплексне використання різновидової навчальної діяльності, спрямованої на практичне застосування орфографічних знань.

7. Корекція орфографічних умінь і навичок.

Встановлення лінгвістичного діагнозу слова і приведення лексеми у відповідність із літературним аналогом

Встановити лінгвістичний діагноз слова — означає з'я­сувати правильність його вживання шляхом виявлення інтерферуючих компонентів, що в процесі письма спричи­няють деформування орфографічних норм. У зв'язку з цим учні повинні:

• знати особливості виучуваних систем української й іншої слов'янської мов;

• розуміти природу діалектних явищ;

• відчувати нашарування нелітературних елементів в орфоепічній, лексичній і граматичній структурах рідної мови та вміти протиставляти їх нормам літературної мови.

Так, в ареалі південно-західного наріччя, визначаючи діагноз характерного для його говорів дієслова [ходит] (Він ходит до школи), учень уголос або «про себе» ро­бить опис умов вживання м'якого знака в окресленій граматичній категорії і доходить висновку, що на відміну від діалектної і російської мов у літературній українській мові в закінченнях 3-ої особи однини 11-ої дієвідміни вжи­вається м'який знак.

В умовах інтерферованого мовленнєвого оточення послідовність виконання розумових дій у тій її частині, що стосується переходу від операцій зовнішніх, предмет­них, до внутрішніх, мислених, має бути така;

• читання учнями орфографічне складних слів, запи­саних на картках або класній дошці;

• промовляння слів уголос;

• мислене, внутрішнє сприймання слів.

Правописне складні слова слід посилено використо­вувати в зорово-слухових вправах. Наприклад, для школярів, які проживають в ареалі південно-західних говорів, важкими для написання є слова з літерою на позначення голосного [о], який у ненаголошеній позиції так лабіалізувався, що артикуляційне зблизився із зву­ком [у]: [уб' і'д] — обід, [субо'йу] — собою, [тур'і'к] — торік тощо.

На спеціальних картках виразним шрифтом записують­ся слова, щоб їх легко змогли прочитати учні:

Обгортка, один, оглядач; гордість, море, поле; льон, бадьорий, сьомий; тополя, осока, сьогодні; зо­зуля, кожух, горіх.

Вчитель почергово демонструє картки, роблячи паузи для осмисленого читання учнями записаних слів, далі сам зачитує перші три слова, в яких голосний [о] звучить чітко, без будь-якого наближення до інших звуків. Учні наслідують вимову вчителя. У такий спосіб вимовляються й інші сло­ва, в яких [о] виразно артикулюється в наголошеній позиції після твердих приголосних (гордість, море, поле), м'яких (льон, бадьорий, сьомий), у ненаголошеній позиції після твердих і м'яких приголосних (тополя, осока, сьогодні). І лише зачитуючи слова, вміщені на останніх трьох картках, учитель акцентує увагу школярів на нормативності вимови [о] з незначним наближенням до [у] в позиції перед скла­дом із наголошеним [у] та [і].

Школярі ще раз голосно вимовляють запропоновані вчи­телем слова, спостерігають за способом артикулювання аналізованого звука, завчають його вимову, щоб за аналогією до зразка правильно вимовляти й інші слова з артикуляційне складним для них голосним [о].

У процесі самостійної творчої роботи учням необхідно:

• чітко усвідомити, яким чином здійснюється виклад думок (українською літературною мовою, чи діалектним варіантом);

• у внутрішньому і писемному мовленні контролюва­ти відповідність уживаних слів нормативним особливостям української літературної мови;

• зіставити деформовані в мовленнєвому середовищі форми з літературними аналогами;

• з'ясувати лексичне значення вибраних для написан­ня мовних одиниць;

• застосувати орфографічне промовляння слів;

• графічно передати слова на письмі.

Визначення орфограми за властивими їй ознаками

Необхідною умовою формування в учнів орфографічних умінь і навичок є здатність бачити орфограми, оперативно визначати їх у вживаних словах. Учні припускатимуться значно меншої кількості помилок, якщо вмітимуть зосеред­жувати свою увагу на структурі слова, відчуватимуть «орфографічні місця»,.знатимуть особливості мовних явищ, які становлять зміст орфограм.

Вміння помічати «підступні» для написання місця фор­муються на основі теоретичних знань. Тому школяреві, який «бачить тільки поверхневі, для всіх очевидні ознаки предметів, речей, явищ, який не зробив жодного «відкриття», проникаючи в їхню глибину, суть, не пережив­ши відчуття подиву перед несподіваним взаємозв'язком явищ», важко визначити орфограми, а тим більше запам'­ятовувати умови їх вживання.

Розпізнавальні ознаки правильних написань зумовлені взаємозв'язком орфографії з різними розділами українсь­кої мови. В основі орфограм лежать фонетичні особливості, які полягають у чіткому усвідомленні учнями звукового скла­ду української мови, графічні, що становлять співвідношення писемних знаків з фонетичними властиво­стями мови, фонематичні, пов'язані з морфонологічними чергуваннями фонем, словотворчі, зумовлені написанням значущих частин слова, семантичні, що характеризуються лексичним значенням окремих слів і словотворчих морфем.

Нерідко учні середніх класів плутають іменники на оз­начення дії з дієсловами, прикметники з дієприкметниками, роблячи при цьому орфографічні помилки (наприклад: незліче'ний, незді'йсненний замість незліче'нний, незді'йснений), не диференціюють прийменники і префікси, не виявляють граматичні і смислові зв'язки між словами, їм нелегко зважати на предметно-логічний зміст мовних фактів і сконцентрувати увагу на орфограмах. Щоб полегшити школярам це завдання, необхідно виховувати в них увагу до «матерії мови» — мовних знаків. Це особливо важливо з огляду на складність складність мовленнєвого оточення, в якому перебувають школярі. Відомо, що в більшості випадків «відшуковування орфограми — це при­родний процес порівняння писемного мовлення з усним»1.

Для розвитку орфографічної пильності потрібно:

• виробити в учнів загальнолінгвістичні вміння (визна­чати наголошеність складів, розрізняти глухі і дзвінкі приголосні, розбирати слова за будовою, відрізняти части­ни мови, члени речення тощо);

• навчити їх зіставляти факти літературної мови і де­формованої;

• ознайомити школярів із характерними ознаками ор­фограм.

Коли учень знатиме розпізнавальні риси орфограм, «він перестане бути орфографічне безпомічним»2, бо при виборі правильних написань завжди зможе вдатися до правила.

Визначальними ознаками орфограм є:

I. Для орфограм-букв на позначення голосних звуків: 1) літери е, й, о, що передають ненаголошені голосні ("ози­мина, вересень, кошеня, колючий); 2) чергування о, е з і (сходу-схід, семи-сім); 3) чергування о, е після шиплячих (чернетка-чорний, шестиденка-шостий); 4) чергування го­лосних у дієслівних коренях (ломити-ламати, нести-ніс, терти-витирати); 5) и, і після шиплячих та г, к, х (шибка, кипіти, хижак, щітка).

II. Для орфограм-букв на позначення приголосних звуків: 1) наявність приголосних, що уподібнюються (лег­ко, косьба); 2) змінювані приголосні (Рівненський-Рівненщина, залізниця-залізничнии, птах-птаство, словак-словацький); 3) подвоєні і подовжені приголосні (роз­зброїти, годинник, розрісся, здоровенний; весілля, стаття, міддю, ллєш, навмання); 4) спрощувані приголосні (радість-радісний, мислити-навмисне, тріск-тріснути).

III. Для орфограми-букви, що не позначає звука: наявність літер д, т, з, с, ц, л, н, дз, які передають на письмі м'які приголосні в кінці складу і слова (сильний, мо­лодь, поглянь, мільярд) і в середині складу перед о (осіннього, всього).

IV. Для орфограми-апострофа: роздільна вимова я, ю, є, після твердих приголосних (п'ять, узгір'я, під'єднати, Лук'янчук).

V. Для орфограми-великих букв: 1) початок речення (Свій край — як рай. (Нар.те.); 2) наявність власних імен, географічних та адміністративних найменувань, назв дер­жавних і релігійних свят, урядових нагород (Ліна Костенко, Володимир-Волинський, Міністерство освіти України, День Перемоги, Благовіщення, Різдво, Хрест князя Воло­димира Великого).

VI. Для орфограм-дефісів: 1) складні слова (мовно-літературний, член-кореспондент); 2) префікси казна-, хтозна-, будь-, (хтозна-коли, будь-який); 3) поєднання префікса по- і суфіксів -е, -и, -ому, -ему, (-ему) у прислівниках (по-перше, по-народному), 4) суфікси -не-будь, -таки, -то, -от (хто-небудь, де-таки); 5) модальні частки бо, но, то, от, таки (скажи-но, як-от).

VІІ. Для орфограм-пропусків і контактів: 1) наявність не, ні (недоля, не знаючи, ніде, ні в чому); 2) формотворчі час­тки хай, нехай, бодай, б, би (хай радіє, виконав би); 3) префікси у прикметниках найвищого ступеня порівняння най-, як-, що- (найздібніший, якнайкращий); 4) числівники, що закінчуються на -сотий, -тисячний -мільйонний, -мільярдний (восьмитисячний, трьохмільйонний); 5) прислівники із суфіксами -о, -е, (-є), -й, -ки, -у, (ю),-а, (я), -і (повсюди, наяву, спідлоба, мимоволі); 5) прості, складні і складені сполучники (бо, зате, для того щоб); 6) складні слова (суспільне корисний, складносурядний).

VІІІ. Для орфограми-риски — кінець рядка.

З'ясування назви орфограми

Вибір правильного написання із кількох можливих за­лежить від уміння учнів співвідносити теоретичні поло­ження з фактами письма. Відредагувавши словесний матеріал на рівні внутрішнього мовлення, школярі повинні встановити назву орфограми, щоб безпомилко­во застосувати необхідне правило.

За нашими підрахунками в 5-7 класах загальноосвітньої школи учні вивчають 81 орфограму, переважна більшість з яких — буквені (72%),небуквені становлять 28% від загаль­ної кількості.

Назви буквених орфограм:

• «М'який знак після д, т, з, с, ц, л, н, дз, якими закінчується склад»: вільний, відповідь, учитель;

«Букви е, и, написання яких перевіряється»: вечірній, бо вечір; широкий, бо ширший;

• «Буква о, написання якої перевіряється»: голубка, бо голуб; козубець, бо козуб;

«Букви е, и, написання яких не перевіряється»: ме­даль, кишеня;

• «Буква о, що не перевіряється наголосом»: поганий, гончар;

• «е, о після ж, ч, ш, щ»: шерсть, бджола;

• «Букви, що означають звуки, які уподібнюються»: кігті, молотьба;

• «Букви о, е, і в коренях іменників»: гір-гора, хміль-хмелю, річ-речі;

• «Букви а, о на позначення ненаголошених голосних в іменниках, прикметниках»: галявина, багатий, але: сол­дат, монастир;

• «Подвоєні букви у коренях слів»: обличчя, рілля і т. ін.

Назви небуквених орфограм:

• «Апостроф»: пам'ять, бур'ян, але: медвяний, свят­ковий;

• «Перенос слів»: під'-їзд, ;

• «Написання разом і через дефіс складних іменників, складноскорочених слів»: зорепад, атомохід, півгривні, пів-Європи, загс;

• «Не з іменниками»: не скрута, а розкіш, неправда;

• «Написання разом і окремо прикметників вищого і найвищого ступенів»: щонайзручніший, найбільш вірогідний;

• «Не з прикметниками»: неговіркий, немічний; не да­лекий, а близький;

• «Написання разом і через дефіс складних прикметників»: народнопісенний, кисло-солодкий, але жов­тогарячий;

• «Написання разом порядкових числівників на -со­тий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний»: чотирьох­сотий, семимільйонний;

• «Написання через дефіс префіксів казна-, хтоз-на-, будь-, суфікса -небудь у займенниках»: казна-хто, будь-що, який-небудь;

• «Ні із займенниками»: нікого, ні в кому і т. ін.

Правиловивідна мотивація орфограм

В умовах інтерферованого мовленнєвого середовища ускладнюється процес формування в учнів умінь застосо­вувати набуті знання на практиці. Нерідко школярі виявля­ють безпорадність перед деформованим образом слова. У зв'язку з цим вважаємо за потрібне використовувати на уроках української мови алгоритмічний припис вибору орфографічного правила, складений у відповідності з роз­робленими в методиці положеннями про алгоритм як сис­тему розумових операцій, виконання яких призводить до неправильних висновків:

1. Встанови сферу використання контрольного слова (загальновживане, діалектне чи таке, що зазнало інтерферуючого впливу спорідненої мови).

2. Добери літературний відповідник аналізованому слову і шляхом артикуляційних вправлянь відтвори його нормативне звучання.

3. Зістав звуковий склад слова з його графічним відображенням.

4. Визнач, до якої частини мови належить аналізоване слово.

5. Віднайди в ньому орфограми за характерними їм оз­наками (наявністю букв на позначення ненаголошених го­лосних чи сумнівних приголосних звуків, певних частин слова, граматичних форм тощо)

6. З'ясуй назву виявленої орфограми.

7. Обгрунтуй правильність написання відповідним пра­вилом.

Орфографічні правила складаються з лінгвістичних міркувань про закономірності українського правопису і на­станов, що зводяться до лаконічних інструкцій, як віднайти спосіб перевірки правильності написань. Після визначен­ня орфограми і з'ясування її назви учень може знайти правиловідповідні докази, якщо його навчальна діяльність буде спрямована на:

• відшукання правила в шкільному підручнику або його пригадування;

• осмислення змісту теоретичного положення;

• з'ясування умов вибору правильного написання;

• встановлення співвідношень між теоретичним вик­ладом правописного матеріалу і вибраним написанням;

• добір власних прикладів на визначене орфографічне правило.

Для зразка наводимо опис обгрунтування орфограми «Букви а, о на позначення ненаголошених голосних» у виділеному слові з речення: Хлопці розпалили багаття і заходилися готувати вечерю.

Складність вживання цієї орфограми полягає в тому, що в ареалі північноукраїнської діалектної групи вимова [а] замість [о] пов'язана з відповідним написанням: «салдат», «лапа­та». Подекуди трапляються гіперичні явища: нерозрізнення умов вживання о-а, що передають голосні в ненаголошеній позиції («козан» замість казан, «тавар» замість товар). Теоретична основа названої орфограми в українській мові різниться від умов вживання о-а в російській мові. Наприк­лад, у сполуках гор- (гар-) під наголосом пишеться а, в ненаголошеній позиції — о: угар, угореть. Звідси плутання правопису слів, однакових, за змістом в обох мовах (пор.в українській мові: гарячий, багатий, хазяїн, качан; у російській мові: горячий, богатьій, хбзяин, кочан).

Таким чином:

• учні пригадують або віднаходять у підручнику пра­вило на вживання о-а на позначення ненаголошених голос­них;

• усвідомлюють його зміст, з якого випливає, що аналізована орфограма — варіантна і знаходиться в корені слова;

• з'ясовують, що перед складом з постійно наголоше­ним звуком [а] здебільшого вимовляється [а], позначуваний на письмі буквою а, за інших умов пишеться о: бога­тир (у значення герой, силач), козак, солдат, гончар, поганий, корявий, монастир, товар, лопата,

• встановлюють, що в аналізованому слові багат­тя літерою а передається звук [а], який знаходиться пе­ред складом з наголошеним [а];

• добирають аналогічні приклади: кажан, гарячка, ка­лач, галявина тощо.

Використання орфографічних правил активізує розумо­ву діяльність школярів, але для того, щоб зробити їх зацікавленими учасниками навчального процесу, слід ши­роко застосовувати проблемно-пошукові методи здобуван­ня знань. У зв'язку з цим роботу над засвоєнням орфографічних правил слід проводити в такий спосіб:

1) актуалізувати опорні загальнолінгвістичні знання школярів;

2) вмотивувати навчально-пізнавальну діяльність учнів, скеровану на визначення правиловідповідних доказів;

3) на пошуковому етапі досягнення знань дати можливість школярам застосувати навчально-мовні уміння;

4) проаналізувати умови вживання орфограми;

5) теоретично аргументувати вибір орфограми.