“Екологічне виховання учнів

на уроках біології”

Ідеї, які стали теоретичним підґрунтям пропонованих матеріалів, належать відомим в Україні вченим: академіку Д. М. Гродзинському, секретарю відділення загальної біології НАН України; члену-кореспонденту НАН України І. А. Акімову, директору Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України; кандидату біо­логічних наук В. О. Межжеріну, раднику з еко­логії та екологічної освіти при директорі Інститу­ту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, та були ними висловлені на сторінках книжок і періодичних видань, а також обговорювалися на семінарі «Екологічна освіта та екологічна етика XXI століття», який відбувся 30—31 жовтня 2001 р. у м. Києві і в якому взяли участь понад 120 учи­телів міста. Передусім зробимо короткий огляд поглядів учених на проблеми екології.

На жаль, більшість людей вважає, що садіння дерев, спорудження очисних споруд і тому подібне є екологією. Ні. Це лише дія, вчинок, факт. Екологічного змісту вони набувають тоді, коли певні знання об'єднують ці дії у систему. Необхідність системи дій пов'язана з тим, що кожна з них окре­мо додає чи забирає щось в одному місці, а це спричиняє зворотний процес у іншому. Тобто кожна дія передбачає протидію. Врешті-решт виникає про­блема «великої гойдалки»: коли ми в одному місці перетворюємо пустелю на квітучий сад, а в іншо­му, навпаки, квітучий сад — на пустелю. Дії, не узгоджені між собою, не приведені до певної сис­теми, не можуть бути збалансовані.

Зведення екології до окремих дій перетворило її на аматорство. Відтак збереження довкілля пе­ретворилося на прогресуючу хронічну хворобу: «цей мурує, той руйнує». Таке ставлення до природи зрештою стрімко веде людство до самознищення.

І ліки від цих хвороб такі: треба навчити лю­дей мислити глобально і тільки після цього діяти локально, тобто пов'язати їхнє мислення з тим, що В. І. Вернадський називав «науковою думкою як планетним явищем», або, інакше кажучи, еко­логічним мисленням, яке втілене в екологічному знанні. Тому екологія — це насамперед мислення, що ґрунтується на певному світогляді. В основі екологічного світогляду лежать уявлення про струк­туру і функції Природи, про світ, який існує і діє незалежно від того, входить до нього людина як складова чи ні, і взаємодія з яким породжує об­'єктивне знання. На шляху його здобуття най­важливішим слід вважати диференціацію екологі­чного знання на таке, що є екологічною нормою, і таке, що є екологічною патологією. Лікар ніколи не зміг би лікувати людей, якби не мав уявлення про здоров'я і про те, як виявляє себе патологія. Тому й екологічні знання мають подаватися ви­нятково в диференційованому вигляді, як нор­мальна і патологічна екологія.

Виходячи з цього, найважливішим завданням екологічної освіти є встановлення пріоритетності екологічних знань, оскільки всі інші науки спрямовані лише на розробку технологій, і тільки еко­логія спроможна організувати їх у систему, яка відповідатиме законам Природи і зрештою задуму її Творця [7].

Відомо, що людина взаємодіє зі світом і з тим, що в ньому існує, не безпосередньо, а через куль­туру. Є підстави стверджувати, що людина через культуру задовольняє свої духовні і матеріальні по­треби. А будь-які спроби забезпечити їх поза куль­турою перетворюють людину навіть не на дикуна (у кращому випадку — елементарного невігласа), а на чудовисько, бо людський образ створюється не генами, не морфологією, а культурою [2].

Сучасна культура спрямована на ізоляцію Лю­дини від Світу Природи і створення «штучного Світу». Нині культура не може виконати свої функції щодо формування людини, бо протиста­вивши себе Природі, Всесвіту, і на жаль, Богу, людина неминуче включила неприродні «механіз­ми» еволюційного процесу. Сьогодні перед нею постає завдання пристосуватися до «вторинної природи», яка виникає внаслідок її діяльності, ре­зультати якої неможливо передбачити [2, 7].

Тому потреба змін у людині назріла давно. Про це і говорять, і пишуть, і складають проекти. Але при цьому проектанти забувають, що змінити людину можна лише тоді, коли відбудеться заміна сучасної культури на культуру екологічну.

Екологічна культура передбачає, що наука, тех­нології, релігія, філософія, освіта, література, ми­стецтво — усі разом творять спосіб життя люди­ни. Здійснюючи саме через неї взаємодію зі світом, людина забезпечить собі стан норми, яку можна розглядати як вищу форму пристосованості [2].

У формуванні екологічної культури найважливіше місце належить, безумовно, освіті. На дум­ку російського ученого В. Нікітіна, освіта — суть людинотворення, є завершальним етапом у про­цесі цілісного формування й утворення Людини розумної. На відміну від інших живих істот, у людини завершальним етапом її формування має бути не досягнення дорослого стану і здатності мати нащадків, хоча і це потрібно, а освіта, яка приводить до стану завершеної духовності. Вона, власне, і відкриває людині шлях до безсмертя, бо духовна людина залишає після себе духовну спадщину, вмираючи лише тілесно. Якщо зробити ставку на одне та залишити поза увагою інше, то освіта не здійснюється, і Людина розумна може не відбутися [2].

Пізнання істинного Світу здійснюється на­самперед чуттєвим, емоційним шляхом, тобто у формі одкровення, осягання, несподіваного роз­криття істини. Це досягається не шляхом логіч­них міркувань, а як відчуття гарячого, холодного чи мокрого, тобто несвідомо (підсвідомо).

Підсвідоме забезпечує світосприймання, а свідоме — світорозуміння. І якщо людина по­збавлена здатності відчувати світ, то вона не може зрозуміти його біль, і не бачить потреби в зміні свого ставлення до нього. Неправильний світо­гляд породжує неправильний характер, а він — неправильні вчинки, які, у свою чергу, призво­дять до екологічних проблем, хвороб та нещасть. Відтак освіта може себе реалізувати як така лише тоді, коли вона навчатиме не лише технологіям, які підкоряють істинний Світ людині, а й відчуттю та розумінню цього світу.

Тому першим і найважливішим стратегічним завданням екологічної освіти і виховання слід вважати формування побожного ставлення до всього живого.

Друге стратегічне завдання — пізнання природи, існування якої не залежить від людської свідомості. Бо саме це пізнання створює всі необхідні перед­умови для глобального (біосферного) мислення й екологічно обґрунтованих локальних дій, відповід­но до конкретного природного середовища, де відбу­ваються дії. Воно також забезпечить глибоке розу­міння якості середовища, яка визначається не тех­нічними рішеннями, а якістю тієї роботи, яку ви­конують природні об'єкти (різноманітні форми жит­тя), збереження і збільшення яких слід вважати найважливішим завданням локальних дій.

Виконання цих завдань передбачає досягнен­ня трьох цілей.

Ціль перша. Формування екологічного світо­гляду. Перешкодою на цьому шляху є помилко­ве уявлення, що це — завдання філософів. По­милка випливає з нерозуміння того, ніби філо­софська думка як гуманітарна у змозі творити світорозуміння лише того світу, який творить (створює) людина. Однак світ, створивши люди­ну, може бути осмислений винятково з позицій біосферного мислення.

Ціль друга. Утвердження у свідомості учнів думки, що життя може існувати винятково у формі цілого, а не частин.

Ціль третя. Освіта має здійснюватися у рамках раціонального природокористування. Ціль дося­гається в процесі переосмислення всього, накопи­ченого наукою. А переоцінювання цінностей дасть змогу перейти від світосприймання і світопідкорення до світорозуміння, що означає здатність мис­лити в рамках уявлень про істинний світ.

Пропонуємо такий підхід до екологічної осві­ти і виховання в середній школі, який гармоній­но поєднуватиме природничо-наукові предмети з гуманітарними. Основою цього підходу має стати біологія.

Людина, яка приходить у цей світ, спочатку сприймає його як єдине ціле і лише потім почи­нає поділяти його на окремі частини. Цей процес повторюється і в освіті. Ще в дошкільних уста­новах колись єдиний (цілісний) світ, що оточує дитину, починає поділятися на складові, а потім цей процес продовжується в школі. У результаті дитина виходить зі школи зі знаннями матема­тики, фізики, хімії, біології, мови тощо, які у свідомості, на жаль, ніяк не пов'язані між собою (не утворюють цілого) і не формують цілісну картину природи. Екологічна освіта має будува­тися за принципом спіралі, коли на кожному на­ступному витку відбувається узагальнення попе­реднього. Тому вона має починатися у почат­ковій школі і закінчуватися у 12 класі.

Пропонуємо триетапне викладання екології з таким розподілом питань за класами.