Реферат з педагогіки

Педагогічна діяльність С.Ф. Русової та Г.Г. Ващенка

С.Ф. Русова про національну систему освіти та виховання

Нинішній непевний час українського шкільництва та педа­гогіки сягає у 20-30-ті роки, коли тоталітарний режим обірвав процес відродження української національної системи освіти та виховання, що мав місце в У HP, та в період "українізації" в У PCP. "Марш мільйонів на шляху до української школи" було зупине­но. Розпочався шалений наступ на здобутки української куль­тури, освіти, науки. Школа була перетворена на засіб геноциду проти українців, головним завданням якого стала русифікація корінного населення, спотворення його національного світогля­ду, свідомості, характеру, відлучення від традицій, звичаїв, куль­тури свого народу.

Активні просвітителі, що виявили себе у процесі розбудови національної системи освіти і виховання, С.Ф. Русова, М.С. Грушевський, І.І. Огієнко, Н.Д. Полонська-Василенко і чимало інших зазнають переслідувань та принижень, їхні праці забороняють­ся. Пізніше така ж доля спіткала видатного українського педа­гога Григорія Ващенка.

Сьогодні ми повертаємося до їхньої спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови української національної шко­ли. Цій проблемі присвятила своє життя Софія Федорівна Русо­ва — видатний педагог, історик, письменниця, видавець, громадський і політичний діяч України, світогляд якої склався у про­цесі спілкування з визначними діячами української культури: М. Старицьким, М. Лисенком, П. Чубинським, M. Драгомановим, В. Антоновичем, Русовим та ін.

Н

С.Ф. Русова

ародилася Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) у 1856 р. у с. Олешня на Чернігівщині в аристократичній сім'ї, її батьки були іноземного похо­дження: батько, Федір Ліндфорс, швед­ського, а мати, Ганна Жерве, французь­кого. Софія, зростаючи в українському середовищі, серцем і душею прийняла біль України і віддала всі свої сили на визволення її народу з темряви.

Педагогічну діяльність Софія розпо­чала у 1871 р. П'ятнадцятирічною дів­чиною разом із сестрою Марією органі­зувала перший у Києві український дитячий садок. Про цей період свого життя Софія згадувала: "Коли я подала моє прохан­ня тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір'ям похитав головою: "Ви самі ще дитина... Хто ж вам довірить дітей". Але все ж дав свій дозвіл". З цього часу і аж до смерті (померла 1940 p. y Празі) вона невтомно і незрадливо працювала на ниві українського шкільництва.

Ким тільки не доводилося працювати С. Русовій: виховате­лем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інсти­туті в Києві, у Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкіль­ної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо.

Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської діяльності займалася С.Ф. Русова, проблеми виховання і освіти української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувала­ся про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджува­ла колоніальну систему освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх на розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського на­роду, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С.Ф. Ру­сова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її життя — працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам'янець-Подільському, перебуваючи в еміграції, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчите­лям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських країн тощо.

Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педа­гогіки: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Моральні завдання сучасної школи", "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа" та ін.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опублікова­но. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальними є "Соціальне виховання, його значення в громадському житті", "Практичні поради до виховання дітей", "Національна школа у різних народів", "Се­редньовічні університети".

Рукописи книг С.Ф. Русової "конають" у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському чи­тачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще не знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С.Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогіч­ного портрета1, а ми, її нащадки, "безмежно вдячні" цій прекрасній жінці, яка не злякалася в'язниць і утисків, не спинилася на ви­хованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за "українофільську діяльність", як писала сама С.Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук'янівській в'язниці, а також у Катеринославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і ши­рокій педагогічній громадськості.

Її невтомна педагогічна, наукова та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і вихо­вання. Українська національна школа, на думку С.Ф. Русової, має на меті виховати українськими засобами розумну, працьови­ту дитину, не відірвану від свого рідного народу, а навпаки — пов'язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає.

З таких дітей Україна справді мала б рідних синів — щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої літописної долі. Отже, національна система освіти і виховання має формува­ти національно свідомих громадян української держави. Ці пере­конання С.Ф. Русової стали нормою її життя, науковою пози­цією, мірилом справжньої духовної цінності.

На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. Потебні, "спідління нації".

С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з на­родження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особис­тості. Педагог стверджує: "Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здат­на вирости національно свідома дитина". Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачен­ня та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мис­лення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти і виховання Софія Русова над­звичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий "ранок", пише С.Ф. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою во­лею й небезпечними нахилами.

У своїх працях "Націоналізація дошкільного виховання", "В дитячому садку", "Дошкільне виховання" та ін. С.Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: дослі­джує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо.

Не применшуючи ролі дошкільного виховання, Русова ви­ключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою.

С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихован­ню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної про­грами, у використанні форм та методів навчальної діяльності.

Головним завданням педагога С.Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба "не вчити дитину, не давати їй гото­ве знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її по­чуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу".

С.Ф. Русова категорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жва­вого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.

С.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкрива­тимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармо­нійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національ­ним; відповідатиме соціально-культурним вимогам життя; буде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації.

Рідна, українська, школа, на думку С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухати­ся до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьо­годні гальмує розвиток самої держави.

У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організа­ція навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національ­ної культури, особливості української дитини. Остання, підкрес­лює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться та­лановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.

Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність враху­вання індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та бать­ки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.

С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя.

Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкуєть­ся дитина. У зв'язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.

Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, са­моаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою "мужність, добре серце і правдиве поводження".

С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до само­ізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через поша­ну і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями".

Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова дохо­дить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить наро­ди Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русо­ва, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Про­відне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національно свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педа­гогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на прак­тиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалі­зму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахи­щеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, пе­реслідування, безправність у всіх сферах життя негативно по­значаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Су­спільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме мож­ливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві.

Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Ру-сової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв'язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності систе­ми національної освіти і виховання в Україні.

Заповітом і наказом звучить звернення С.Ф. Русової до су­часного покоління: "...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживан­ня чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні".

Г.Г. Ващенко про національне виховання української молоді

Дивовижною, як і у більшості тала­новитих національних педагогів, чий талант розквітнув напередодні виник­нення й утвердження Української На­родної Республіки, є доля одного з творців української виховно-освітньої системи професора Григорія Григорови­ча Ващенка (1878-1967). Вітчизняні історики педагогіки у своєму розпоряд­женні практично не мають достовірних джерел про життя, теоретичну і прак­тичну діяльність колись популярного

в Україні педагога, який повертається на Батьківщину завдяки першим публікаціям віце-президента координаційного осеред­ку українських громадських центральних установ у Європі Оме­ляна Коваля (Брюссель) та німецького дослідника творчої спад­щини A.C. Макаренка і його сучасників Гьотца Хіллінга (Марбург), адже саме в еміграції провів значну частину свого життя Г.Г. Ващенко.

Виходячи з цих умов і доводиться будувати розвідку про життя, теоретичну і педагогічну діяльність професора Г.Г. Ва­щенка за зарубіжними авторами.

Народився Григорій Ващенко 23 квітня 1878 р. в селі Богданівка на Полтавщині. Батько його походив з козацько-дворян­ської родини, а мати була колишньою селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, що й зумовило розлуку з бать­ками і змусило молодого Григорія самостійно заробляти собі на прожиток, а водночас і вчитися.

Вже з десяти років Григорія Ващенка було віддано до Во­линської духовної семінарії, а по її закінченні — до Полтавської духовної семінарії, котру закінчив 1898 р. В тій семінарії пану­вав дух національної свідомості, а найближчими друзями Григо­рія були Симон Петлюра, Олександр Щапотієв та ін., у майбут­ньому визначні українські діячі.

У 1899-1903 pp. він навчався в Московській богословській академії, по закінченню якої відмовився стати священиком, при­святивши своє життя педагогічній діяльності.

Г. Ващенко вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія), та 1911 р. повернувся в Україну і навчав дітей у середніх школах Тульчина та Ромнів.

Людина непересічна, різнобічних талантів, він залишив ваго­мий слід і в художній прозі, поезії та драматургії: оповідання "Німий" (1900 p.), поема "Сіндорта" (1902 p.), поетична збірка "Пісня в кайданах" (1907 p.), п'єса "Сліпий" (1909 p.), збірка художніх творів "До ґрунту" (1911 р.) та ін., що в той час викли­кали схвальний відгук критики і громадськості.

З поваленням самодержавства в 1917 р. Григорій Ващенко поринає в національно-громадську роботу і, зокрема, у творення рідного шкільництва. У той час з ініціативи товариства "Шкільна освіта", — зазначає Омелян Коваль, — майже по всіх містах України виникають спеціальні учительські курси, і в організу­ванні тих курсів Г. Ващенко не шкодує сил і знань. Прилуки, Ромни, Хорол — терен його діяльності.

Повернувшись до Полтави, він працює викладачем учитель­ського інституту і водночас директором учительської семінарії, яка тоді працювала на так званій Шведській Горі.

У 1918 р. в Полтаві створено Український університет, у яко­му Г. Ващенко стає доцентом-викладачем. 1918-1920 pp. — це роки мужньої боротьби Григорія Григоровича за українську національну культуру й українську школу. За це Г. Ващенка арештувала денікінська влада у 1919 p., і тільки завдяки впли­вовим особам йому вдалося уникнути смерті. З приходом чер­воних і з ліквідацією семінарії на Шведській Горі Г. Ващенко перейшов працювати в містечко Білики, де йому вдалося поста­вити на високому рівні навчання в національному дусі. Однак уже в 1923 р. йому довелося покинути школу в Біликах: до його виховної діяльності почали приглядатися партійно-комсомольські органи, і справа опинилася в суді. Користуючись із відстрочення суду, Г. Ващенко втік до Полтави і врятував своє життя.

1927 р. Г.Г. Ващенко стає професором і керівником (завіду­вачем) кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інститу­ту. В цей період він пише першу фундаментальну працю, яка багато років не втрачає своєї актуальності, — "Загальні методи навчання". Через чотири роки, в 1933-му голодоморному році, цей твір кваліфіковано як прояв українського буржуазного націо­налізму, "визнано шкідливим, заборонено і вилучено з ужитку".

Після двох з половиною років безробіття професор Г. Ващен­ко був змушений залишити Україну й переїхати до Сталінграда, де з вересня 1936 р. одержав роботу в Сталінградському педаго­гічному інституті. До Полтави він повернувся у 1940 р. і відно­вив працю керівника аспірантської групи, а також очолив ка­федру педагогіки.

На тій посаді застала його Друга світова війна. За німецької окупації професор Г. Ващенко був редактором української газе­ти в Полтаві. У 1943 р. виїхав до Києва, звідки подався у даль­шу еміграцію і в 1945 р. разом із сім'єю опинився у баварській столиці, в Мюнхені. Це місто стало центром наукового і полі­тичного життя української еміграції. Професор Г. Ващенко обі­йняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богослов­ської академії1.

1946 р. за кордоном відновлюється Спілка української мо­лоді (СУМ), хрещеним батьком якої стає професор Г.Г. Ващенко, який співробітничав з Українською вільною академією наук, у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, в українських емігрантських (зарубіжних) виданнях "Українська трибуна", "Український самостійник", "Шлях перемоги", "Визвольний шлях".

Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віро­визнань, Г. Ващенко рішуче виступав проти тієї української преси, що намагалася підсилювати ворожнечу між українцями право­славними і католиками. Він обстоював думку, що між цими віровизнаннями немає суттєвої різниці і що обидва мають заслуги перед українським народом у збереженні української народ­ності. Основним завданням національних церков є забезпечити своїх вірних служителями єдино правильного гасла: "Бог і Украї­на". Сенат Богословської академії присвоїв йому почесне зван­ня доктора "гоноріс кавза".

Г.Г. Ващенко створив низку праць з історії науки в колиш­ньому СРСР. До таких праць належать "Психологія в СРСР" (1953 p.), "Основні лінії розвитку совітської педагогіки і шко­ли" та ін., які засвідчили безкомпромісне ставлення професора Г.Г. Ващенка до питань української науки, політики уряду щодо педагогіки і психології.

Г.Г. Ващенко в історії української педагогіки посідає особли­ве місце як автор досліджень, які в такому обсязі й з таких по­зицій ще не розроблялися. Це передусім "Виховний ідеал", "Си­стема навчання", "Виховання любові до Батьківщини", "Органі­заційні форми навчання", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як виховання волі і характеру" та ін.

Зарубіжні дослідники життя і творчості професора Г.Г. Ва­щенка вважають його творцем повного курсу української на­ціональної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу, ви­переджаючи час, свідчить про невичерпні етнопедагогічні мож­ливості українців.

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадок­сальність ідей про безкласовість радянського суспільства і вод­ночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, по­ворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи осві­ти в самостійній Україні ставить подолання більшовицької сис­теми, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і вихо­вання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опану­вання світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлек­сології, поширених у СРСР, у тому числі й в Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. "До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, — констатує Г.Г. Ващенко, — що призво­дило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування".

Така система освіти не могла відповідати потребам україн­ського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілю­валися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої є такі: її ідеалістич­не світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріаліз­мом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здоро­вого суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, "Повчан­ня дітям" Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педа­гога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педа­гогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте­му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педаго­гічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова ака­демія (від 18 до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педа­гогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури систе­ми освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з ураху­ванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу ви­ховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цін­ності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побу­дову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вар­тості мають знайти своє втілення1.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків "Ви­ховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Григорієм Ващен­ком торкається головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають виховання певних рис характеру для втілен­ня в життя. Це і є проявом безумовної вірності вченню марксизму-ленінізму на рівні свого роду релігії, що відзначалася ще більшим догматизмом і нетерпимістю до інших. Досить згада­ти партійні чистки за різноманітні прояви самостійного мислен­ня або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями, розстрі­лами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює колишній російський і радянський патріотизм за своєю реакційною сутністю, адже фактично вихо­вувалась любов до імперії (російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої різниці, бо у своїй основі містять великодержавний шовінізм, зрощені на ньому і виплекані ним.

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вима­гав) безоглядну вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а це, як довела історія, найчастіше було спря­мовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну сутність більшовицького та націонал-соціалістичного ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духов­ності українського народу. Власне ці принципи складалися упро­довж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність і гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрід­ну піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснота­ми лицарства, готового на нові подвиги.

"Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і віднов­лені в часи визвольних змагань 1917-1920 pp., a в найновішому часі — в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і коричневого. Ця геройська постава ха­рактеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, незважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козац­тва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьків­щини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої куль­турної нації".

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і ціну­вав професор Г.Г.Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник "Виховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко завершує словами: "Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й актив­но боротись за них— Віримо, що ця боротьба закінчиться пере­могою Правди і Добра".

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антина­родній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під бла­гом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського на­роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і ре­лігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіаль­ного походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і ви­соким патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кож­ного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібнос­тей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і не­можливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх гро­мадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров'я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г.Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь україн­ців, вихованих системою національної освіти і виховання, на роз­будову якої віддано і безкорисливо працював педагог.

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молодь, наслідуючи заповіти Г.Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам'ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічно­го товариства імені Григорія Ващенка, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втіли­ти у практику відбудови національної школи незалежної дер­жави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити національ­ну систему виховання та освіти української молоді.