Найпомітнішою і водночас найсуперечнішою в українській історії, до недавнього часу мало вивченою, є постать С. Петлюри. Його діяльність має широкий спектр оцінок: від керівника української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, лідера Української соціал-демократичної робітничої партії, одного з організаторів Центральної ради (1917 р.) і Директорії (1918 р.) до “жовтоблакитного сепаратиста”, галицько-австро-німецького запроданця.

Сьогодны можна сподіватися, на об’єктивну оцінку постаті діяльності цієї людини. Досліджено документальні матеріали, статті, листи С. Петлюри, які збереглися в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі і передані з особистої колекції професора Лисого в бібліотеку Ніжинського державного педагогічного університету нашими земляками представниками з української діаспори в Канаді.

Майбутній Головний отаман війська України, Голова Директорії Української Народної Республіки народився 10 (23 н. ст.) травня 1879 р. у сім’ї полтавських міщан Ольги Олександрівни та Василя Павловича Петлюри. Маючи глибокий козацький корінь (по батькові), широкі духовні засади (по матері) Симон виховувався в традиціях полтавської землі.

Будучи вихованцем з незаможної, багатодітної родини, Симон здобув непогану для того часу освіту. У 1895 р. закінчивши Полтавську бурсу, він вступив до Полтавської народної семінарії. Невдоволений нудним викладанням архаїчних предметів, С. Петлюра з цікавістю вивчав історію української культури.

На формування світогляду вплинуло те, що він народився і виріс на Полтавщині, славній козацькими традиціями та відомою Полтавською битвою. На потяг Петлюри до літературно-мистецьких тем здійснили вплив “Кобзар” Т. Г. Шевченка, творчість класика української літератури І. П. Котляревського, який мешкав у Полтаві, ідеї визнаного лідера тогочасного українського руху, відомого композитора М. В. Лисенка.

На правах ватажка учнівської молоді Полтавської духовної семінарії (без дозволу керівництва) запросив до навчального закладу відомого композитора. Є відомості про вшанування композитора самодіяльним хором семінарії, який виконав кілька музичних творів Лисенка. За це С.Петлюра був виключений з семінарії з негативними характеристиками.

У 1902 р. С. Петлюра співробітничає у “Літературно-науковому віснику”, який редагує М.Грушевський у Львові. На Кубані, в експедиції професора Ф.А. Щербини С.Петлюра знайомиться з історією України, зокрема такого унікального явища як козаччина. В роки першої російської революції ґрунтовно займається літературою та видавничою справами, працюючи в журналах “Вільна Україна”, “Україна”, в газеті “Рада”.

Протягом 1907-1913 рр. С. Петлюра пише свої кращі статті, літературно-критичні нариси, присвячені визначним діячам української літератури і театру. Зокрема, М. Заньковецькій, яку він назвав “Історичною фігурою в нашому національному відродженні” [6;150], Т. Шевченку, І. Франку, І. Карпенку-Карому, М. Коцюбинському, М. Лисенку та іншим.

Симон Петлюра був глибоко переконаний у тому, що культура українського народу займає почесне місце серед слов’янських народів. А тому вважав, що український народ з давньою, великою, оригінальною, самостійною культурою повинен мати ті ж самі форми і свого державного життя.

Дуже багато уваги С. Петлюра приділяє питанню засвоєння культури народу, яке починається з сім’ї і школи, де зберігаються традиції, мова, формується національний характер, національна самосвідомість. Школа використовує культурні і освітні здобутки, прогресивні традиції, забезпечує оволодіння основами національної і світової культури, орієнтуючись на перспективу розвитку духовного та інтелектуального потенціалу майбутньої нації.

Так, у своїй статті “Стан народної освіти та медицини в Полтавщині в цифрах” [4;152] він пише про становище українських шкіл і їх можливості в справі виховання підростаючого покоління України: “До першого січня 1900 року в Полтавщині було 870 народних шкіл, як для такої великої округи дуже мало. У кожній школі вчилося пересічно душ 60. Коли взяти на увагу, що в Полтавщині живе 2.922.500 чоловіка (до 1 січня 1900 року), а дітей шкільного зросту 204.575 чол., то для того, щоб задовольнити потреби в освіті дітей, треба було мати 3.409 комплектів або кляс. В дійсності, кляс (комплектів) було усього тільки 918 (на 870 шкіл), значить у школах училося трохи більше як 1/3 потрібного числа дітей шкільного зросту (36,9 %). Взагалі по губернії одна школа приходилась на просторінь в 51,5 кв. верстви (в 1898 р.) і в 49,9 кв. в (в1899 р). На одного учителя приходилось від 45 до 68 учеників. Цікаво підкреслити дуже низький % дівчаток у школах: їх (шкільного зросту) було всього тільки 14 % (в 1899 р.)... Але ті школи, що є, не геть то гарно обставлені. Принаймі що дотикається шкільних бібліотек, то їх зовсім нема при школах, або вони дуже бідно поставлені. Такій стан-недостачею матеріальних засобів, браком фінансів” [4, 152, 153].

Причини цього С. Петлюра вбачає у відношенні царського уряду до українського робітника, яке видно із жорстокого закону 1876 р. про заборону вчитися в школах на рідній мові, читати книжки, написані українською мовою. Цей закон свідчить про те, що уряд добре знав, “... що то значить для робочого люду його рідна мова. Вона як те повітря для чоловіка; без неї не можна робітникові не успішно просвітитися, ні правдивими очима поглянути на те, що діється навкруги, щоб якомога скоріше позбавитись тих злиднів, якими заповнене все його життя”, [5;199].

С. Петлюра підкреслює важливість рідної мови у всебічному розвитку дитини: “... на тій мові, на якій завше говорить робітнича дитина, на якій говорять її батьки, яку вона, як то кажуть, виссала з молоком матері, скоріше може навчитись і читати, і писати, скоріше може просвітитись, прочитати добру, розумну книжку ...”, [5;199].

За законом 1876 року царський уряд заборонив у школах по всій Україні українську мову, започаткував замість неї російську і суворо наказав учителям, аби вони ніколи не зверталися до дітей – школярів на їх рідній мові і не давали їм до читання книжок, написаних тією мовою. Тим, хто не буде слухатися цього дурного, безглуздого припису, воно (царське правительство) загрожувало карами. Такими заходами царський уряд хотів зробити український народ “... повним своїм невільником, темним і безпросвітним, здатним тільки на те, щоб ним, як худобою, заправляли царські запроданці та різні визискувачі, як от, наприклад, фабриканти, поміщики тощо” [5, 200].

Зміст освіти, освітньо-культурне відродження нації С. Петлюра тісно пов’язує з мовою народу. Він запевняє, що в 50-90-х роках минулого століття вживання українськими науковцями великоросійської мови було цілком виправданим, бо на той час культурно-національний рух заторкнув лише нечисленні верхи українського освіченого суспільства й ідеологам цього руху доводилося звертатися, головним чином, до більш освічених і дуже русифікованих елементів. Вживаючи великоросійську мову легше було знайти доступ до згасаючого національного почуття і свідомості земляків. Цим шляхом йшли ідеологи усіх націй, які відроджувалися, і мова непереможної національності завжди була мовою, яку вживали піонери національного відродження [2; 240]. Але в міру того, як нація, яка відроджується, міцнішає, поглиблюється її самосвідомість і поширюється зміст її життя, а також розвивається її мова, набуваючи багатства лексичного матеріалу та одержуючи літературну обробку, цей шлях уже перестає досягати своєї мети: відроджена нація шукає літератури, включно з науковими працями рідною мовою, яка повинна розвинутися до рівня органу культури і освіти нації [2; 272].

Його статті, листи свідчать про те, що С. Петлюра був різнобічною людиною, глибоко обізнаною в усіх галузях мистецтва (література, театр, музика), шкільній, освітній справі, політичній і воєнній сфері. У них яскраво відбиті його особистість і еволюція ідеології. Це історичні документи, що показують характер, ідейний розвиток і державно-творчу працю С. Петлюри. Його ідейний шлях, типовий для тих українців, які на початку ХХ століття, в юні роки належали до соціал-демократичних та революційних партій, а в 1917 р. повністю включилися до державно-творчої праці.

Після Лютневої революції 1917 р. в умовах розгортання в Україні національного руху і боротьби за власну державність під проводом Центральної Ради, почалося формування С. Петлюри як політичного лідера. Він посів досить помітне місце серед плеяди діячів-борців за свободу і незалежність українського народу. Як голову українського Військового Комітету Західного фронту, С. Петлюру направляють делегатом на I Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив у Києві в травні 1917 р. Він обирається головою до Українського Генерального Військового комітету. Поміркований, він мав свою власну думку, яка не завжди співпадала з поглядами лідерів Центральної Ради.

Петлюра все частіше наражався на нерозуміння, а відтак виявляв незалежність, відверто конфліктував. Одним з питань, в якому не було одностайності, було питання пошуку опори та зв’язків з великими європейськими державами, в першу чергу з тими, які мали певні інтереси на Чорному морі. Це пояснювалося тим, що Україна, на думку С.Петлюри, мала негативні моменти географічного положення і стратегічної оборони її кордонів. У грудні 1917 р. С.Петлюра був змушений залишити посаду Генерального секретаря військових справ, став на чолі Українського Гайдамацького Коша Слобідської України. Ця сторінка політичної діяльності С.Петлюри потребує неупередженого дослідження як і сама постать цієї людини.