Іван Сірко – особлива постать в історії України. За свій незвично довгий вік – як на козака, що ціле життя те й робив, що воював – він зазнав усього: злетів занепадів, зрад, захоплень, розчарувань, почуттів щирої приязні і лютої ворожнечі, скидав і садовив на трон гетьманів, і сам прагнув стати гетьманом. Ще за життя він став легендою козацтва, його подвиги описано у багатьох піснях і думах. І козаки, і вороги Сірка мали його собі за характерника – чоловіка надзвичайної сили волі, що може підпорядкувати собі оточення і навіть вміє замовляти рани. Бо Сірко й справді виходив живим та неушкодженим з таких ситуацій, в яких інші могли б тільки загинути. Недарма татари прозвали його “урус-шайтаном”, тобто “руським чортом”, боялися і разом з тим дуже поважали. Турецький султан, що постійно потерпав від нападів Сірка, навіть видав ферман молитися в мечетях про його смерть. І хоча цей легендарний кошовий був нещадним до ворогів, але разом з тим він відзначався великодушністю до переможених або слабких противників, не прагнув власної здобичі – трофеїв. Для козаків він завжди був прикладом самовідданості, відваги, хоробрості і винахідливості. Всі: і вороги, і друзі поважали його високу військову майстерність. А одна з народних пісень ось що про нього каже:

Гей, як крикнув та козак Сірко та на своїх хлопців:

“Ой, сідлайте коней, хлопці, та поїдем до Криму в гості”.

Та туман поле покриває, Сірко з Січі виїзжає.

Ми думали, що то орли злітаються,

Аж то військо, славне запорізьке, на кримську дорогу з’їзджається.

Ми думали, що то сокіл летить,

Аж то козак Сірко на кримську дорогу конем біжить.

Ми ж думали, що то місяць зійшов,

Аж то козак Сірко по кримській дорозі з козаками пішов.

Ми ж думали, що то місяць сяє,

Аж то Сірко з козаками та на кониках грає.

Як дійшов Сірко та до кримської засади,

Як крикнув козак Сірко до козацької громади:

“Гей ви, хлопці! Та добрі молодці! Наступайте ж ви сміло!

Беріть шаблі в руки та рубайте превражую силу!”

Як пішли ж хлопці поміж ордою шататься,

Стала орда та скрізь поза ними валяться.

Ми ж думали, що то дуб та у лісі в’ється

Аж то козак Сірко із ордою б’ється”.

Дослідники одностайні в тому, що Іван Дмитрович Сірко народився в селищі Мерефи (місто поблизу Харкова). Походив з давнього козацького роду. Дата народження Сірка й досі залишається загадкою, але з легенди відомо, що він з’явився на світ з зубами, і тільки-но його повивальниця піднесла його до столу, він схопив пиріг з начинкою, що там лежав, і з’їв його. Це було знаком того, що все життя він гризтиме ворогів. Про ранній період життя Івана Сірка відомо дуже мало. Козакувати Сірко почав ще з юності. Служив у реєстрі, не раз був у походах. В ті тяжкі часи Сіркові не довелося навчатися в школі, і тому він залишився неписьменним на все життя. У Мерефі він мав хату з обійстям, а неподалік містечка – невеликий хутір. Сам господарством майже не займався і все життя козакував, служив Україні, захищав від численних ворогів, ходив походами на Крим, Туреччину, Річ Посполиту. Під час одного з татарських наскоків на Слобожанщину, хутір Сірка зазнав руйнувань, і його дружина з дітьми залишилися без притулку. Ось що про Сіркову родину оповідає пісня:

В городі Марефі жила вдова,

Старенька жона,

Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тільки двох синів мала:

Першого сина – Сірченка Петра,

Другого сина – Сірченка Романа,

Вона їх до зросту держала,

Іще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став свою мати стареньку питати:

“Мати ж моя, старая жоно,

Скільки я в тебе перебуваю,

Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю.

Нехай би я міг знати,

Де свого отця, Сірка Івана, шукати”.

Вдова стара промовляла:

“Пішов твій отець до стародавнього

Тору пробувати...”

Про Сірка також відомо, що він мав двох зятів: першого звали Іван Сербін – він був козаком з Лівобережжя, а другого – Іван Артемов – козак Харківського полку.

Щоб краще зрозуміти вдачу кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, спочатку слід згадати деякий випадок вже з пізнього періоду його життя. А трапилося ось що:

...У липні 1675 року І. Сірко зібрав близько 20 тис. козаків і рушив на Крим з “відповіддю чемності” на підступний ханів напад на Запорозьку Січ. Погулявши з шаблями по татарських улусах, він розбив на друзки кілька організованих татарських загонів, захопив чимало ординців у полон, а головне, звільнив близько 7 тис полонених українців, що перебували у татарському полоні. Але дорогою назад кошовий помітив, що багато визволенців повертаються на Вітчизну нібито й не дуже охоче.

Сірка це вразило: “Не може такого бути! – вигукнув він подумки і сам себе запитав: Невже не раді бачити рідної землі?!” Щоб з’ясувати що тут до чого, він наказав всім визволеним поділитися на тих, хто хоче йти в Україну і тих, хто волів би вернути до Криму, пообіцявши, що тих, хто висловить бажання повернутися до татарів, силою не триматимуть.

Яким же був подив Сірка, який все своє життя поклав на вівтар боротьби з бусурманами, коли майже 3 тис. чоловіків та жінок висловили своє бажання повернутися до таких-таки татарів! Кошовий поцікавився, що саме на чужині привабило їх так, що навіть батьківщина їм не мила. Їх відповідь була простою: там вони собі вже хазяйства позаводили, сім’ї закладати збираються... а на Україні в них немає нічого – все треба починати з нуля.

Ошелешений таким відкриттям, Сірко відпустив цих відступців на волю, а сам, сподіваючись, що в комусь з них прокинуться патріотчні почуття, що змусять їх передумати і повернутися назад, піднявся на високий пагорб і ще довго-довго дивився за тим, як вони радісно чимчикують на чужину, до своїх господарств. За віщо ж тоді стільки крові пролито?! За віщо стільки голів козацьких покладено навіть у вчорашньому бою?! За їхню волю!!! А вона їм, бач, ні до чого – їм аби сите корито... Коли вони були вже далеко, Сірко впевнився в тому, що вертати ніхто й гадки не має...

Скипів кошовий, скликав молодих козаків, яким ще треба було набувати виправи у шабельних січах, і послав навздогін, наказавши вирубати всіх до ноги. Попередив, що особисто перевірить, чи виконано його наказ. І загін поскакав. Наздогнав. Вирубав. А Сірко прибув на місце страти, подякував молодим козакам за службу, і, схиливши голову, звернувся до полеглих: “Простіть нас, браття, і спіть собі до Страшного Суду. Тільки Господь тепер скаже, чия тут була правда. Але множити нових ординців на наші християнські голови вам не доведеться. Не зростуть ваші діти між бусурманами на свою вічну – без хрещення - погибель”.

Боротьба з татарами набула тоді особливо жорстоких форм. І цей жорстокий вчинок Сірка став суворою наукою і попередженням козакам і тим, хто ладен віддати Вітчизну за господарство у татарському полоні.

На політичну арену Іван Сірко виходить навесні 1645 року під час Тридцятилітньої війни у Франції, у місті Фонтенбло, під Парижем. У Францію він потрапив разом з Хмельницьким і набраним ним загоном добровольців. Спочатку вони брали участь у переговорах з представниками французького уряду про військову допомогу, а потім допомогали Франції у війні. Участь Богдана Хмельницького у боях сумнівна, проте Сірко згадується у французьких літописах дуже чітко.

Спочатку козаків з Гданська привезли кораблями у Кале, а потім вони брали участь у Тридцятилітній війні. Проте, існує цікава версія, що, дорогою до Кале, козаки під командуванням Івана Сірка, минаючи захоплений іспанцями Дюнкерк, не тільки відбили напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кількох з них собі, а відтак і вдерлися з новою силою до порта. Іспанців це так налякало, що вони поховалися до фортеці. Але й фортецю козаки здобули – нічним штурмом з моря.

Іван Сірко також брав активну участь у Визвольній війні (1648-1654 рр.). У період 1658-1660 рр. його обрали Вінницьким (Кальницьким) полковником. Рішуче відкинувши ідею єднання України з Росією, Сірко приєднався до числа тих, хто відмовився давати присягу російському цареві, і таким чином, став на бік опозиції. На знак протесту проти Переяславської угоди він склав свої повноваження і повернувся на Січ.

Просидів він там довго, ніби відгородившись від усього світу, і, навіть, козацтва. Принаймні, відомо, що, коли помер Богдан Хмельницький і на гетьманство обрали Івана Виговського, кошовим отаманом Запорізької Січі був не він, а Павло Гомін. Та невдовзі настала і його пора. Серед запорізького козацтва дедалі ширилося незадоволення пропольською політикою Виговського, а оскільки Сірко виступав не лише проти російської, а й проти польської орієнтації, то невдовзі рушив на Виговського зі зброєю в руках. І першою його дією був розгром великого загону кримських татар, що йшов на допомогу гетьманові.

У 1659 р. Виговський здобув перемогу над російською армією під Конотопом. Можливо, гетьман, скориставшись цією перемогою, міг би зміцнити становище країни, зменшити її залежність від Московії. Але зробити цього він не спромігся, бо проти нього виступив Сірко. Він не обмежився розгромом татар поблизу Умані, а й розпорошив кілька загонів “виговців”. За це дістав винагороду від російського царя: двісті золотих та на триста рублів соболів.

Сірко був надзвичайно талановитим полководцем, але у нього була одна вада. Він був дуже імпульсивним і непрогнозованим політиком, або, точніше, політиком зовсім не був. Ось як характеризує Сірка з цього приводу Яворницький: “...То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів, Суховія і Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана і кримського хана, то йшов проти царя разом із султаном і ханом”.

І справді, Сірко несподівано й страшно руйнував плани українських гетьманів, проливав багато крові через невизначеність своїх позицій. Інколи здається, що Україна мала б більшу користь з того, якби він деякий час не займався державними справами, а просто, відпочив би кілька місяців на своїй пасіці і зрештою, добре обміркував, якою він хоче бачити Україну, за що і проти кого він має боротися, хто має йому бути за союзника, а хто за ворога. Особисто мені здається, що Сірко боровся за інтереси простих, низових козаків, і завжди займав ту позицію, яка була вигідною саме їм.

Отже, зрештою, Сірко зі своїми козаками змусив Виговського зректися булави і зробив все можливе, щоб вона перейшла до Юрія Хмельницького. Під час обрання гетьманом України Юрія Хмельницького у 1659 р. полковник Сірко теж брав участь у Переяславській раді: у присяжному списку за нього, неписьменного, розписався сам гетьман.

У 1660 р., за гетьманування Брюховецького, Сірко стає кошовим отаманом. Протягом певного часу він дуже активно втручався у справи зовнішньої політики, віддавшись боротьбі з татарами. Зокрема, восени 1663 року він повів козаків на Перекоп. Нескінченні татарські напади не давали спокою козакам, тож Сірко вирішив поставити на місце як не кримського хана, то хоч перекопського мурзу. На допомогу татарам прийшов загін турків. Але й це не зарадило бусурманам. Козаки разом із загоном стряпчого Косагова розгромили їх і захопили великий полон (щоправда, під час бенкету з нагоди перемоги випили трохи зайвого і всіх полонених перебили).

Але, крім проблем з татарами, Україна мала ще одну проблему – не на жарт розпалилася боротьба за булаву між Тетерею та Брюховецьким. Тетеря орієнтувався на незалежність, але за союзника мав польського короля, і Сіркові це не подобалось. І коли Тетеря прислав до нього гінців з листом, кошовий посадив їх у холодну, а листа передав Брюховецькому, що тримався російського царя.

Боротьба за гетьманську булаву була дуже трагічним явищем, тому що один претендент підтримував польського короля, а другий – російського царя. Через це весь час точилася кривава громадянська війна, що забирала сотні тисяч українських вояків, а Україна все більше і більше занепадала. За приклад такого лиха можна взяти битву під Глуховом у 1664 р. Тут билися війська Яна Казимира, що підтримував військо Тетері проти військ Брюховецького і російського князя Ромодановського. Перемогли Ромодановський з Брюховецьким, але Україні від того легше не стало.

Сірко ж, тим часом, перебував у тилу поляків, громив польські обози, та гарнізони, вірні П. Тетері. Згодом про все, що він вчинив, доповів листом цареві. А вчинив він немало: він розбив військо польського генерала Чарнецького, розгромив загін татар, що йшли йому на допомогу. Згодом, разом з чималим загоном калмиків, що несподівано приєднались до козаків, здобув ще одну перемогу над татарами. Ось тільки жодного зі своїх супротивників Сірко остаточно здолати не зміг.

Отаманство Сірка на Січі було непостійним. Поки в Україні тривала страшна громадянська руїна, його кілька разів обирали кошовим і відбирали булаву. Але, навіть, коли він кошовим на Січі не був, то це не позбавляло його пошани запорожців. У 1667 р. кошовим був не Сірко, а Іван Ріг, але це не завадило Сіркові зібрати великий загін козаків і повести його на Крим. Козаки дійшли до Кафи, захопили велику кількість полонених, визволили 2000 татарських бранців. Цьому сприяв вищезгаданий розгром хана під Перекопом. Після цієї битви Крим вже не був здатним ні на який опір.

Дослідники й досі не можуть пояснити те, що ще після кількох битв Сірко кидає Січ і стає полковником (адміністратором) м. Змієва (нині Харківська область). Може, не поділив чогось з тодішнім кошовим отаманом та його прибічниками? Чи, може, вирішив для себе: час уже покласти край козакуванню та перейти на осіле врядування.

В ролі адміністратора Сірко дуже скоро впевнився, що росіяни дивилися на Слобідську Україну (та й, власне, на всю Україну!), як на свою колонію. Сірка дуже обурило свавілля бояр та російських воєвод, і він очолює ряд повстань селян та козаків, і, таким чином, розпочинає бойові дії проти своїх недавніх союзників, росіян. І хоч він і здобув ряд перемог: під Охтиркою, Харковом, Полтавою, він розумів, що своїх сил замало, а ні гетьмана, ні кошового втягнути у війну не вдастся. Отже, Сірко знов опиняється на Січі. Там, за підказкою кримського хана, що хотів мати на Січі союзника, кошовим отаманом був Петро Суховій, що цілком орієнтувався на Крим. При цьому він вважав, що лише він є справжнім та законним гетьманом, і що всі інші мають скласти свої обов’язки і передати їх йому. Проте, ні Дорошенка, ні Многогрішного це, певна річ, не влаштовувало. Але їм потрібна була сильна підримка, яку вони знайшли в особі Івана Сірка. І першою справою, зробленою ним, був розгром військ “гетьмана його ханської величності”, як іменував себе Суховій та військ хана Батирчі.

Та минуло зовсім небагато часу, і ми бачимо Івана Сірка в складі оновленого війська Петра Суховія!!! Тепер Сірко визнає його за законного гетьмана і бере в бологу Чигирин, щоб відібрати булаву від Дорошенка. Одне слово, пояснити політичні перевтілення Сірка просто неможливо. Вони не піддаються ні розумінню ні логіці.

Єдине, що відривало його від міжусобної боротьби за булаву, то це боротьба з татарами і турками. От і в 1670 році полковник Іван Сірко зібрав загін козаків і вирушив в похід на Очаків. Йому вже набридло дивитися на те, як в Криму й досі хазяйнують татари й турки. Фортеці, тобто, самої цитаделі Очакова Сірко не штурмував, але місто захопив, спалив, сплюндрував, а всіх, хто намагався йому перешкодити – знищив.

Але тоді Сірко не знав, що на нього чекає. Росія чітко дала зрозуміти всім українцям, що не хотіли коритися їй, що саме для таких, як вони, в неї є Сибір. А місця там навіть для кількох Україн не забракне. Та почалося виконання її погрози не з рядових козаків, а з гетьмана Лівобережної України – Многогрішного. І не самого – зусією родиною та прибічниками. Сіркові, як кошовому отаманові, личило б обуритися з цього приводу, незалежно від особистого ставлення до гетьмана. Але ні! Сірко вирішив, що й сам може підняти булаву, що випала з рук Многогрішного...

Трагедія українського лицарства полягає в тому, що замість згуртуватися і раз і назавжди показати російському цареві, що гетьманів як призначали і скидали козаки, так і призначатимуть далі, а в Сибіру цар нехай прохолоджує власних боярів,- найвизначніші представники лицарства, у тім числі й Сірко, зраділи вакансії і кинулися: хто здобувати булаву, а хто – підтримувати любого серцю претендента.

Про свої претензії на гетьманування Сірко, не здатний до інтриг, заявив чесно. Це насторожило всіх претендентів на булаву і навколишніх правителів. Всі розуміли, що якщо влада в Україні перейде до такого талановитого полководця, як Сірко (за свдченнями істориків, він переміг у 50 великих битвах, не рахуючи численних дрібних сутичок, а програв тільки 1), то навіщо тоді Україні буде “ висока рука” чи то царя-батюшки, чи то польського короля, чи турецького султана, чи то ще когось.

Особливо вперто виступали проти Сірка гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, призначений російським урядом гетьман Лівобережної України Іван Самойлович, полтавський полковник Федір Жученко. Саме останній відіграв лиху роль у житті Сірка.

Скориставшись з того, що Сірко з невеликим загоном охорони виїхав до Курська, щоб особисто передати росіянам захопленого в полон татарського мурзу Тенмамбета, Жученко навмисно заарештував Сірка і звинуватив його у спеціальному прибутті на лівобережжя з метою зчинення бунту проти царя. У Москві цьому охоче повірили. По-перше, зовсім недавно він організовував бунти проти московських воєвод на Слобожанщині, по-друге, цареві було вигідно позбутися такого сильного і небезпечного претендента на гетьманську булаву.

Так у Сибіру Сірко, напевно, і загинув би. Але навесні 1672 року 300-тисячна армія турецького султана вдерлася на терени України. Така армія богла б захопити Київ, а вже звідти – Москву чи Варшаву. Небезпека зросла, коли до султана приєдналася ще й кримська орда.

Отут і Польща, і Москва, і претенденти на гетьманську булаву зрозуміли, що протистояти такій численній орді, виявляється, нема кому. Шабель не бракувало, але не було талановитого полководця. Ось тоді і згадали про Сірка. Першим почав прохати про його звільнення польський король, що мав би дуже ненавидіти його – дуже багато польської крові виточив він на просторах України. Клопоталися за Сірка й запорожці, і гетьмани Самойлович з Ханенком. Всі розуміли, що треба дати відсіч навалі, призвідці якої остаточно втратили страх перед українцями, поляками і росіянами. І в червні 1673 року Сірко знов на Січі.

Перше, що зробив – зібрав запорожців, що вже пожурилися над колишньою славою, взяв штурмом Аслам, потім – Очаків, перебив загони, що перекривали підступи до них. А щоб хан краще затямив, з ким має справу, перестрів на Муравському шляху ще й великий загін ординців, які йшли проти росіян, і теж розгромив його. Після ряду таких блискучих перемог, запорожці знову, вже вкотре, обирають його кошовим отаманом.

Мухаммед IV не міг пробачити Сіркові та його запорожцям поразок, що раз у раз зазнавав від них. І восени до Криму прибуло велике турецьке військо. Його командир привіз наказ для хана: приєднати до війська свою орду, а взимку, коли замерзне Дніпро, напасти на Січ, і, перебивши козаків до одного, зруйнувати її...

Сіркові й на думку не спадало, що татари можуть з’явитися коло Січі, та ще й на Різдво. Та й, слід віддати належне ординцям, операція готувалась у повній таємниці, навіть солдатам-яничарам начальство нічого не повідомляло до останнього моменту. Один-єдиний сторожовий загін, що рейдував у степу, татари захопили в полон. Хтось з козаків зголосився на провідника. Підійшли вночі, непомітно. Вершники татар оточили острів, щоб добивати тих, хто тікатиме, а турки-піхотинці ступили на територію Січі. Далі сталося те, що потім дало змогу Сіркові посилатися на “заступництво боже”. І справді, інше пояснення тому, що сталося далі, знайти дуже важко.

Безшелесно, нічим не стукнувши й не гупнувши, яничари оточили всі курені. І так тісно, що стояли впритул один до одного. Та найдивовижніше те, що жоден з 15 тис. яничарів, що запосіли всю Січ, стояв мовчки й непорушно, чекаючи команди. Козак Шевчик, піднявшись по нужді, виглянувши у вікно, чи не світає ще, побачив, що Січ повністю зайнята яничарами. Поки він будив інших, і ті приходили до тями після різдвяної учти,- тисячі готових до бою воїнів ані зворухнулися. Жоден навіть не спробував самохіть заскочити до якогось з куренів, жоден навіть не апчхикнув. Всі немов заціпініли. Попідступавши до віконниць, козаки дружно вдарили з рушниць. Заряди були дробовими – від кожного пострілу гинули або діставали поранення кілька яничар. Здавалося б, в такій ситуації, турки мали б кинутися на штурм куренів. Та, на диво, вони й тепер стояли в тісняві, і тільки пробували стріляти у відповідь, часто просто в небо, бо в такому натовпі спрямувати рушницю навіть на вікно було дуже важко. І геть не бралися до ножів, на які очевидно, й важили. Такого ще в історії не було, щоб 15 тис. озброєних воїнів вночі, потай, заскочили до табору сплячого ворога, і майже всі пішли на той світ...

Вистрілявши всі заряди, козаки взялися до шабель і списів, і до ранку весь острівець вкрився трупами. Потім, козаки кинулися навздогін тим, що стояли навколо Січі і чекали, поки піхота зробить своє. Хроністи свідчать, що у цьому бою полягло 13,5 тис. татар. Втрати запорожців були порівняно невеликими – 50 чол. вбитими і 80 пораненими. Вбитих побратимів запорожці поховали зі всіма почестями, а поранених – поклали у шпиталі. Турецький султан проклинав кримського хана, але повернути загиблих ніхто не міг. Спочатку султан наказав стратити хана, але потім задовольнився конфіскацією його майна і засланням.

Після битви у козаків в полоні залишилося 150 яничарів і 4 аги. Спочатку за викуп козаки відпустили яничарів, а за чотирьох агів вони призначили викуп по 2000 левів за кожного. Коли прийшов викуп, козаки чесно відпустили і їх. Трофеїв з мертвих яничар майже не було - всі вони геть задубіли, і вся їх одежа була просякнута кров’ю. Козаки почали радитися – що робити з такою купою трупів? Закопати? Та кому ж хотілося у такий лютий мороз копати задубілу землю? Спалити? Багато дров доведеться витратити. І вирішили козаки кинути їх у Дніпро.

Мабуть, пояснення такій поразці слід шукати ось в чому. Бусурмани дійсно чітко розрахували, що на Різдво козакові не гріх й випити,а горілка, як відомо, затьмарює розум. Одного не передбачив хан: саме на Різдво на Січ сходилось багато запорожців з усіх низових дніпровських лугів (у зв’язку з черговими виборами військової старшини, що відбувалися кожного року 1 січня), і майже всі прибульці були тверезі.

Літом того ж 1676 року Сірко подумав, що слід віддати “візит чемності” хану. Добре підготувавши 20-тисячне військо (згадане вище), Сірко пробрався на півострів, обминувши Перекоп. А хан тим часом і не знав, що Сірко в Криму. Загін кошового дійшов аж до Бахчисарая, і примусив хана тікати в гори і збирати своє військо там. Але загін цей був без Сірка. Друга частина Сіркового війська під його ж командуванням залишилась поблизу Кримського перешийка. Він все добре розважив. Сірко знав, що хан збере у горах армію і чимдуж кинеться до перешийка, щоб там підстерегти стомлене, поріділе в боях та обтяжене здобиччю військо, що вигнало його з Бахчисараю.

І яким же був подив мудрого повелителя татар, коли він побачив, що козаки під командуванням Сірка вже чекають там на нього самого. Хан так і не збагнув, що сталося. Невже козаки повернулися з південної частини Криму раніше за нього? Невже підвела розвідка, і всі її донесення з місць, де гарцювали козацькі загони, були неправдивими?

Та ось хан побачив, що з Криму йому на допомогу іде великий загін татар під ординськими прапорами та бунчуками. Та коли “підмога” підійшла ближче, хан побачив що то ніщо інше, як загін козаків, що поверталися з Південного Криму. Таким чином, татари опинилися між двома загонами. Їх поразка була цілковитою.

Ці дві перемоги – на Січі і на Перекопі – серйозно підірвали міць Кримського ханства. Якби Сірко мав більшу армію, то зміг би раз і назавжди звільнити Крим від татар. Але вся українська армія тоді витрачалася на міжусобну гризню між гетьманами.

Тим часом, турецький султан не зрікся наміру зруйнувати Січ. Спорядивши велике військо він був настільки певен власної перемоги, що навіть попередив про це Сірка, запропонувавши йому і всім козакам здатися на його милість. Відповідь козаків відома в історїї як “Лист запорозьких козаків турецькому султану”, Мухаммедові IV. У цьому листі козаки відкрито глузують з зарозумілості і чванькуватості султана:

Султан Мухаммед IV – запорозьким козакам

Я, султан, син Мухаммеда, брат сонця й місяця, онук і намісник Божий, володар царств: македонського, вавилонського, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не переможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, наказую вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без будь-якого опору, і мене вашими нападами не примушувати непокоїтися.

Султан турецький

Мухаммед IV

Запорозькі козаки – турецькому султану

Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!

Негоден єси матері вірних християн!

Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..

Кошовий отаман Сірко

зо всім кошем запорозьким.

Останній виступ Сірка на оборону відбувся у 1679 році, коли з пониззя Дніпра раптом вигулькнуло військо турецького султана під командуванням Кара-Мухаммеда-паші. Сірко вивів військо з Січі і підготувався відбивати наступ разом з царським загоном. Але до цієі, останньої битви Сірка так і не дійшлося: паші стало здорового глузду повернутися назад в Крим.

А помер полковник Іван Сірко мирно, на власній пасіці, поблизу містечка Грушівки. Так, так, він, кошовий отаман, що все своє життя провів у війнах та походах, віддав Богу душу тихої серпневої днини... За свідченням писаря Биховця, Сірко ще за життя наказав зробити йому домовину, і час від часу лягав у неї, ніби пробуючи, чи зручно буде лежати. А ось що про його смерть оповідає легенда:

“...Як помирав кошовий Сірко, то казав запорожцям: “Хто з вас, хлопці, могилу мою поливатиме до схід сонця, той буде знати стільки, скільки й я... А як буде велика потуга на ворога, то нехай хоч мою руку одкопають та несуть поперед війська, і неприятель сам себе порубає! А як пройде сім год, то ви одкопайте мене, і покладіть мою руку мені в мою труну...”

Могила Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра поблизу с. Капулвки (Нікопольський район на Дніпропетровщині), опинилася під загрозою затоплення водами Каховського водосховища, тому 1967 року прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки. Там всановлено старий камінь з написом, а вище поставлено погруддя. На гранітній плиті викарбувано новий сучасний напис: “Тут похований кошовий отаман Війська Запорізького Іван Сірко 1680 року”.

Використана література:

1. Яворницький, Дмитро Іванович. “Іван Дмитрович Сірко” /пер. З рос. В. Чуйка. Дніпропетр., Промінь; 1990 р.

2. Сушинський, Богдан Іванович. “Козацькі вожді України” О:, Альфа-Омега, 1998 р.

3. “Історія України в особах IX-XVIII ст”. Видавництво “Україна”, 1993 р.

4. Яворницький Дмитро Іванович. “Історія запорозьких козаків”, том 2. Київ, “Наукова думка”, 1990 р.

5. Григор’єв-Наш. “Історія України в народних думах та піснях”. Київ, “Веселка” 1993 р.

6. “Іван Сірко” Збірник для сер. та ст. шкільного віку./упорядн. В. Л. Чуйка. Веселка, 1992.

7. Новиченко, М. “Кошові отамани. Нариси і портрети”. К 1991.

8. Кривошея, Володимир Володимирович. “Національна еліта гетьманщини” (Персональний склад і генеалогія козацької старшини 1648-1782 рр.) 1998 р.