Вінницький технікум м’ясної та молочної промисловості

на тему:

Виконали: Гурич О.О.

Гринчак О.А.

Перевірив: Іскра Л.В.

м. Вінниця

2002 рік

План

1. Співвідношення політичних сил після визволення.

2. Четверта республіка.

3. Політична бородьба 40-50-х років.

4. П’ята республіка. Внутрішня політика де Голля.

5. Травневі події 1968 року.

6. Президенство Ф. Міттерна і Ж. Ширака.

7. Українці у Франції.

1. Співвідношення політичних сил після визволення

З усіх західних держав антигітлерівської коаліції Фран­ції в роки війни довелося пережити найбільші потрясіння. За 4 роки окупації на значній території країни було зруй­новано 210 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. селянських господарств, 195 000 Промислових підприємств, з ладу виведено 2/3 транспортних засобів. Вартість франка порів­няно з довоєнною зменшилась у 6 разів. Більше 100 тис. дрібних промислових і торгових підприємств збанкрутува­ли. У країні нараховувалося понад 600 тис. безробітних. Процвітала спекуляція. Чорний ринок, на якому ціни в 10-20 разів перевищували державні, поглинав величезну кількість продукції. 1945 р. обсяг промислового виробниц­тва становив 38%, а сільського господарства — 60% рівня 1938 р. Значно послабшали позиції Франції в колоніях.

Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капіту­ляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшими політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. чоловік, Французька соціалістична партія (ФСП), 1946 р. — 350 тис. чоловік.

Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні партії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої рес­публіки. ФКП і ФСП виступали за проведення націоналі­зації промисловості, намагалися залучити виборців обі­цянками поліпшення життя.

Ще восени 1944 р. Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 р., до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режи­мом. 9 вересня 1944 р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля.

Шарль де Голль (1890-1970 рр.) — один з найбільших політичних і державних діячів Франції, народився 22.11.1890 р. у м. Ліллє. Його батько викладав філо­софію і літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Батьки своїх п'ятьох дітей виховували в дусі католицизму і патріотизму. 1901 р. де Голль розпочав на­вчання в коледжі, а 1909 р. поступив до військового училища Сен-Сир. У званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сир із відмінною атестацією. Продов­жив освіту у Вищій військовій школі в Парижі. Учасник Першої світової війни, яку закінчив у званні капітана. Після завершення навчання 1925 р. перехо­дить на роботу до кабінету маршала Петена. 1937 р. йому присвоюють звання полковника й призначають командиром танкового полку в місті Мец. 1940 р. надають звання бригадного генерала та призначають заступником військового міністра. Під час Другої світової війни де Голль у Лондоні заснував патріо­тичну організацію "Вільна Франція" (з 1942 р. "Зма­гаюча Франція"), яка примкнула до антигітлерівської коаліції.

У 1944-1946 рр. — голова Тимчасового уряду Фран­ції. З 1947 р. керував діяльністю заснованої ним політичної партії "Об'єднання французького народу" (ОФН). У 1958 р. глава уряду Франції. 21 грудня 1958 р. обраний президентом Французької Республі­ки. 1965 р. переобраний на повторний термін. Після поразки на референдумі 28 квітня 1969 р. добровіль­но пішов у відставку. Помер 9 листопада 1970 р.

Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне ста­новище країни. У 1944-1945 рр. було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми "Рено", окремі значні фірми, підприємства енерге­тики, морський транспорт. Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалася зарплата ро­бітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовува­лися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи (особи, які співробітничали з фашиста­ми) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту.

Дії Тимчасового уряду де Голдя в 1944-1946 рр. сприя­ли відродженню французької держави в нових історичних умовах.

2. Четверта республіка

Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Ре­ферендум відкинув ідею повернення до Третьої республіки.

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20% військові ви­трати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протесту­вав. Він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 р. він зробив заяву про відставку. Главою уряду було призначено соціа­ліста Ф. Гуена. До уряду увійшли 7 соціалістів, 6 комуніс­тів, 6 католиків. У Франції розпочався період правління трьехпартійного блоку.

"Народно-республіканський рух" спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 в. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня. Відповідно до нової конституції Франція проголошувалася парламентською республікою. У конституції були записані демократичні й соціальні права народу: право на працю, відпочинок, освіту, на створення профспілкових об'єднань, на страйк. У міжна­родних відносинах конституція передбачала відмову від загарбницьких війн, від політики насильницької коло­нізації.

За новою конституцією парламент поділявся на дві падати — Національні збори і Раду республіки. В руках першої падати була, власне кажучи, зосереджена уся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обирали на 7 років, нада­валися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова консти­туція набрала сили.

10 листопада 1946 р. у Франції відбулися вибори до Національних зборів. Перший уряд, сформований на ос­нові конституції 1946 р., очолив представник правого кри­ла ФСП Поль Рамадьє. Найважливіші посади обійняли народні республіканці, соціалісти й комуністи. Уряд Ра­мадьє вперше після визволення країни включив до свого складу також радикалів і правих ("незалежних"). 16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Фран­цузької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта респуб­ліка.

3. Політична боротьба т 40-50-х років

Четвертій республіці дісталася дуже складна "еконо­мічна спадщина". Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику "програмування економічного розвитку", що передбачало надання креди­тів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендуючий характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 р. промисловість перевершила до­воєнний рівень, а 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто 1950 р. Вже 1947 р. уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 р. — другий. Виникли нові галузі промисловості — атомна, електронна, хімічна, нафтодо­бувна й нафтопереробна.

У складній економічній обстановці загострилася полі­тична боротьба в країні. У травні 1947 р. міністрів-кому­ністів вивели зі складу уряду, оскільки ФКП узяла курс на дестабілізацію становища в країні, вимагала відставки уря­ду, організовувала політичні страйки. Страйковий рух пе­реріс до кінця 1947 р. у загальний страйк. Соціалісти за цих умов порвали з комуністами і перейшли до табору МРП і радикалів. 22 листопада 1947 р. було сформовано уряд Робера Шумана, який складався в основному з членів МРП і соціалістів. Цей уряд став відомий як блок партій "третьої сили", який існував до 1951 р.

У квітні 1947 р. з ініціативи де Голля виникла нова партія "Об'єднання французького народу" (РПФ). Генерал кинув виклик Четвертій республіці, вирішивши стати на шлях відкритої боротьби за втілення в життя своїх ідей. РПФ не мало програми — її заміняли "ударні ідеї". Головна полягала у вимозі скасування конституції 1946 р. і встанов­ленні сильної, незалежної від партій виконавчої влади країни.

Блок партій "третьої сили" значно змінив зовнішню політику країни. У березні 1948 р. Франція виступила з ініціативою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в еко­номічних, соціальних, культурних сферах і надання взаєм­ної військової підтримки. 1948 р. Франція приєдналася до "плану Маршалла". За рахунок зовнішніх позик і кредитів за "планом Маршалла" у період із 1946 по 1958 рр. країна одержала 12 млрд дол. У червні 1949 р. Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 р. Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створен­ня Європейського об'єднання вугілля і сталі. Утворення цього об'єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культур­ного співробітництва. 1957 р. у Римі було підписано угоду про перетворення Об'єднання вугілля і сталі на "Загальний ринок".

Проте політична боротьба в країні не вщухала.

У 1951-1956 рр. у Франції при владі були правоцен-тристські уряди (МРП, радикали, "незалежні"). Всього за час існування Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів міністрів.

1952 р. Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту, — фактично йшлося про створення "Європейської армії". Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.

Країна виявилася розколотою. У травні 1953 р. генерал де Голль заявив про відхід від політичної діяльності і про фактичну ліквідацію РПФ. 12 листопада 1953 р. він при­вселюдно виступив проти "Європейської армії", оскільки вважав, що ЄОС позбавить Францію армії, а відтак — незалежності, послабить її зв'язки з колоніями і відкриє шлях до німецької гегемонії в Європі.

Боротьба навколо ратифікації договору про ЄОС стає дуже напруженою. ЗО серпня 1954 р. на засіданні Націо­нальних зборів Франції договір про ЄОС було відхилено. Тому, коли під керівництвом Фронту національного звіль­нення (ФНЗ) Алжиру в цій країні 1954 р. розпочалося повстання проти французької влади, уряд узяв курс на його придушення. Командування армії було незадоволене урядовою політикою. З одного боку, всі кабінети дотриму­валися курсу на придушення національно-визвольного ру­ху алжирців, а з іншого — за спиною армії вели секретні переговори з ФНЗ. Серед армійської верхівки міцнішало переконання, що уряд нездатний розв'язати "алжирське питання". Війна в Алжирі стала центральною внутрішньо­політичною проблемою Франції, вона побила всі "рекор­ди" жорстокості й буквально спустошила казну. Французь­ке суспільство розкололося. Одні вимагали покласти край війні, інші наполягали на її продовженні. В Алжирі йшла відкрита підготовка до військового заколоту, уряд же ви­явився неспроможним гарантувати збереження демократії. І тоді вирішили закликати "найзнаменитішого з францу­зів" — генерала Шарля де Голля, який самотньо жив майже усі ці роки у своєму заміському будинку. Він влаштовував майже всіх. Ультраколоністи були впевнені, що де Голль збереже Алжир французьким, інші сподівалися, що він врятує Францію.

У травні 1958 р., коли криза в Алжирі досягла апогею, генерал передав до друку декларацію, в якій говорилося, що він готовий узяти на себе владу в разі надання йому особливих повноважень.

1 червня 1958 р. більшість Національних зборів затвер­дила де Голля главою уряду. 2 червня де Голль одержав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Четверта Республіка назавжди пішла в історію.

4. П'ята республіка. Внутрішня політика де Голля

Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р., значно звузила повноваження парламенту і значно розши­рила права президента. Глава держави практично одержав можливість одноосібне визначати внутрішню і зовнішню політику країни. Він призначав прем'єр-міністра і мініст­рів без утвердження парламентом, мав право розпускати Національні збори. Президент, який обирався на сім років загальним голосуванням, наділявся повноваженнями гла­ви держави, глави виконавчої влади і головнокомандуючо­го збройними силами. Він стверджував закони, які приймав парламент, але міг видавати і власні декрети, які не потребували ствердження парламентом. 21 грудня 1958 р. президентом Французької республіки було обрано Шарля де Голля, прем'єр-міністром став М. Дебре (1959-1962 рр,).

Оцінюючи створення П'ятої республіки, демократичні сили Франції вважали, що це "режим особистої влади" генерала де Голля. Прихильники генерала створили нову політичну партію "Союз на захист нової республіки" (ЮНР). ЮНР провела в парламент 188 своїх представ­ників, домігшись перемоги над іншими партіями. Головною проблемою П'ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Де Голль бачив своє завдання у віднов­ленні величі Франції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику.

Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. 1960 р. де Голль надав незалежність 14 афри­канським колоніям. З Алжиром було складніше, але генерал діяв рішуче і пішов на конфронтацію з ультраколоністами, хоча вони й сприяли його приходові до влади. Ультра створили "Організацію таємної армії" (ОАС) і розпочали відкритий терор проти прихильників незалежності Алжи­ру; декілька замахів було організовано і на де Голля. Але президент спирався на підтримку більшості французів. 1962 р. було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжи­ру. Франція надала Алжиру незалежність і попрощалась із колоніальною імперією.

Режим П'ятої республіки вирізнявся посиленням втру­чання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом, — атомна і ракетна, вироб­ництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної про­мисловості. Зросло виробництво товарів масового спожи-вання (автомобілів, холодильників, телевізорів). Посилю­валися заходи до стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, внаслідок чого курс іно­земних валют відносно французької зріс на 17,55%, випу­щено акції внутрішньої позики. У 60-ті роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит.

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основ­них завдання: відродити велич Франції, зміцнити її неза­лежність і самостійність, послабити вплив США в Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пі­шов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приді­ляв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Прези­дент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні "Європи батьків-щин", виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здій­снюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принци­повим і послідовним противником неофашистських і ре­ваншистських тенденцій.

5. Травневі події 1968 року

За роки правління де Голля виробництво значно зрос­ло, тоді як реальна заробітна плата зростала повільніше. У зв'язку з перебудовою промисловості збільшилася кіль­кість безробітних. Постійно зростали податки. До 1968 р. усі категорії населення були незадоволені соціально-еко­номічною політикою уряду. У травні-червні 1968 р. полі­тична криза в країні вилилася в гостру сутичку робітничого класу, демократичних сил із силами урядових військ. По­чаток подіям поклали студентські виступи. За 60-ті роки чисельність студентів збільшилася до 600 тис. Система вищої освіти перестала задовольняти частину студентства — біля половини студентів були змушені поєднувати навчан­ня з працею/Ті, хто одержував диплом про вишу освіту, не мали гарантій працевлаштування. Така ситуація сприяла зростанню популярності серед студентів лівацьких угрупо­вань. Їхні лідери зривали заняття, влаштовували сутички з поліцією, закликали до повалення уряду. У травні 1968 р. у відповідь на погрозу виключення декількох "ліваків" студенти в Парижі оголосили страйк і зайняли Сорбонну. Університетська влада викликала поліцію, розпочалися арешти. У відповідь у столиці й інших містах розгорнулися масові студентські демонстрації. У Парижі, в Латинському кварталі, студенти розбирали бруківку, валили дерева, спо­руджували барикади. 13 травня на знак солідарності зі студентами в Парижі відбулася потужна демонстрація. Водночас розпочався страйк протесту, який переріс у за­гальний страйк. Більшість підприємств і банків припинили роботу. Робітники і службовці вимагали підвищення заро­бітної плати, поліпшення соціального забезпечення. Неза­баром до них приєдналися селяни- За декілька днів загаль­на кількість страйкуючих досягла 10 млн чоловік. Під час виступів лунали заклики до повалення уряду й встанов­лення комуністичної диктатури.

Прем'єр-міністр Ж. Помпіду вирішив піти на поступки. Він розпочав переговори з профспілками і підприємцями. Але становище залишалося напруженим. ЗО травня де Голль виступив із промовою по радіо і телебаченню, в якій стверджував, що над Францією нависла погроза комуністичної диктатури, і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня у Парижі відбулася маніфестація на знак солідарності з де Голлем.

Переговори Помпіду завершилися підписанням "Гре-нельських угод". Значно було підвищено заробітну плату, збільшено допомогу по безробіттю. Страйковий рух до середини червня майже вщух. ЗО червня відбулися вибори до Національних зборів. Голлістська партія одержала май­же 300 мандатів, здобувши абсолютну більшість.

Президент включив до складу уряду лівих голлістів, які ще за часів РПФ виступали з проектом соціально-еконо­мічних реформ. Генерал вирішив здійснити ці реформи. Першим кроком став законопроект, відповідно до якого в країні урізалися права місцевого самоврядування та по­збавлявся законодавчих функцій Сенат. Де Голль заявив, що винесе проект на загальний референдум і у разі його відхилення піде у відставку. Проект був явно невдалим. На референдумі 27 квітня 1969 р. 52% виборців відхилили проект. Де Голль склав повноваження. На виборах, які відбулися в червні 1969 р., президентом було обрано Ж. Помпіду.

Діяльність нового президента П'ятої республіки розпо­чалася за складних умов. Соціально-політична криза 1968-1969 рр. наклала глибокий відбиток на всі сторони гро­мадського життя. Найбільш гострою проблемою, з якою зіткнувся новий уряд, були економічні труднощі. З вересня 1969 р. було прийнято план оздоровлення і відновлення економіки, що передбачав відновлення "рівноваги" в бюд­жеті, в галузі виробництва, споживання й торгового балан­су. Уряд сподівався досягти цієї мети шляхом скорочення внутрішнього споживання, суворішої податкової політики, контролю над цінами. Також було прийнято оновлений закон про вищу освіту, у якому передбачалося деяке поліп­шення організації університетів.

На президентських виборах 1974 р. (після смерті Ж. Пом­піду) президентом було обрано послідовника де Голля Жискар д'Естена. Прем'єр-міністром став представник "Союзу демократів на захист республіки" (ЮДР) Ж. Ширак. Урядова програма передбачала створення "передового лі­берального суспільства". Виконання цієї програми збіглося з початком світової енергетичної кризи. У 1975 р. скороти­лося промислове й сільськогосподарське виробництво. Це призвело до падіння життєвого рівня населення. 1976 р. уряд висунув план "жорсткої економії", який передбачавзаморожування цін і обмеження зростання заробітної пла­ти. Проте ці засоби виявилися малоефективними.

У міжнародних відносинах Франція проголосила курс на прискорення політичного об'єднання Європи, поліп­шувалися відносини зі США, тривало співробітництво з СРСР.

6. Президентство Ф. Міттерана і Ж. Ширака

15 травня 1981 р. Конституційна рада офіційно прого­лосила Ф. Міттерана новим, 21-м президентом Французь­кої Республіки від часу її заснування.

Франсуа Моріс Адрієн Марі Міттеран (1916-1996 рр.) народився в провінційному містечку Жарнак у Пів-денно-Західній Франції. Середню освіту одержав у привілейованому приватному католицькому колед­жі-інтернаті. Вчився на юридичному факультеті Сор-бонського університету. 1938 р. був призваний до армії. 1942 р. вступив на службу до Комісаріату у справах військовополонених петенського уряду у Ві­ші. 1943 р. створив підпільну патріотичну Національ­ну спілку військовополонених. 1946 р. висуває свою кандидатуру на виборах до Національних зборів від департаменту Ньєвр. 1947 р. ввійшов до уряду як міністр у справах колишніх фронтовиків і жертв війни. 1959 р. обраний мером Шато-Шинона, а 1961 р. — генеральним радником кантону Монсош. У 1965-1968 рр. лідер Федерації демократичних і соціалістичних сил .У1971-1981рр.— перший секре­тар Французької соціалістичної партії. 1981 р. обра­ний президентом Франції.

Президент прийняв рішення призначити дострокові парламентські вибори, оскільки більшість місць у Націо­нальних зборах належала правим партіям. Вибори відбули­ся 14 і 21 червня 1981 р. Більшість місць у Національних зборах одержала ФСП, її одразу ж охрестили "рожевою палатою". Уряд очолив П. Моруа.

На першому етапі Міттеран і його уряд доклали зусиль для забезпечення економічного підйому й збільшення зай­нятості. За перші 3 роки їхньої діяльності було прийнято біля 20 законодавчих актів, спрямованих на поліпшення становища трудящих. Важливим заходом стала націоналі­зація, яка провадилася прискореними темпами. Але полі­тика уряду не принесла бажаних результатів. 1981 р. уряд вдався до політики "жорсткої економії". Було проведено девальвацію франка, оголошено про "заморожування" цін і заробітної плати, обмеження витрат бюджетних коштів. 1983 р. уряд проголосив курс на ліквідацію зовнішньотор­говельного дефіциту, у зв'язку з цим збільшилися податки й внески до фондів соціального страхування. 1984 р. Моруа пішов у відставку. Уряд очолив Л. Фабіус. Ключові посади обійняли особи, що продовжували політику "жорсткої еко­номії". Але новий уряд теж не міг змінити на краще економічну ситуацію в країні.

16 березня 1986 р. на виборах до Національних зборів неоголлістські об'єднання на підтримку республіки (ОПР) і блок правоцентристських партій "Союз за французьку демократію" (СФД) одержали більшість та сформували но­вий уряд на чолі з лідером ОПР Ж. Шираком. Його уряд скасував контроль над цінами і податками на великий капітал, провів денаціоналізацію фінансових і промисло­вих підприємств, скоротив бюджетні витрати на державні потреби.

Президент і глава уряду належали до різних політичних партій і між ними часто виникали розбіжності. Міттеран висловлював незадоволення діями уряду в соціальній сфе­рі, що сприяло зміцненню його популярності. На чергових президентських виборах 1988 р. Міттеран знову здобув перемогу.

У 1990-1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, найтриваліша за період після Другої світової війни. Краї­ною прокотилася хвиля банкрутств і масових звільнень трудящих. Скорочення зайнятості, зріст податків призвели до зменшення особистого споживання населення. Спад заторкнув усі промислові галузі: важку індустрію, хімічну промисловість, виробництво сталі й паперу.

На чергових парламентських виборах у березні 1993 р. соціалісти зазнали поразки. Прем'єр-міністром став пред­ставник ОПР Едуард Валадюр. Перед новим консерватив­ним прем'єром постало завдання співіснування з прези­дентом-соціалістом та вирішення невідкладних економічних проблем. Він розгорнув програму пожвавлення економіки, яка передбачала поширення суспільних робіт, житлове будівництво, заходи до стимулювання зростання вироб­ництва й запобігання збільшенню безробіття. Уряд розгор­нув програму приватизації державної власності.

У травні 1995 р. за підсумками президентських виборів на посаду голови держави було обрано представника нео-голлістської партії ОПР мера Парижа Жака Ширака.

Жак Ширак народився 29 листопада 1932 р. у Парижі, у родині банківського службовця. Закінчив Інститут політичних наук, "Національну школу адміністрації". У 1962-1967 рр. працював в апараті уряду при пре­м'єрі Жоржи Помпіду. З 1967 р. обирався депутатом Національних зборів від департаменту Коррез. Са­мостійною політичною постаттю став у 70-ті роки. При президенті Жискар д'Естені обіймав посаду пре­м'єр-міністра. 1976 р реорганізував неоголлістську партію в Об'єднання на підтримку республіки (ОПР). 1977 р обраний мером Парижа. З березня 1986 р. по травень 1988 р. Ж. Ширак знову обіймав посаду прем'єр-міністра після перемоги на виборах до На­ціональних зборів правоцентристської коаліції. 1995 р. обраний президентом Французької Республіки.

Прем'єр-міністром нової адміністрації став Ален Жюппе. До уряду ввійшли неоголлістське Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) і ліберальний блок партій Союз за фран­цузьку демократію (СФД).

Початок президентства Ширака проходив під знаком серйозних труднощів усередині країни. У жовтні 1995 р. стався соціальний вибух. Застрільниками виступили сту­денти, які вимагали збільшення кредитів на освіту й гаран­тії зайнятості після закінчення навчання. 12 грудня 1995 р. відбулася потужна демонстрація в Тулузі, у якій взяли участь 100-120 тис. чоловік. Головним завданням Ж. Ши­рака стало вирішення соціальних конфліктів. Уряд присту­пив до здійснення реформ усієї системи соціального страхування, які передбачали збільшення прямих і непря­мих податків, обов'язкові виплати до фондів соціального страхування. На спробу уряду відібрати існуючі з часів де Голля соціальні гарантії французи відповіли масовими страйками. Однією з найгостріших соціально-економічних проблем країни залишається безробіття. Чисельність офі­ційно зареєстрованих безробітних збільшувалася до почат­ку 1994 р, потім стабілізувалася і навесні 1995 р. склала 3,4 млн чоловік.

У 90-ті роки Франція посилила свою зовнішньополі­тичну активність з країнами Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України й установила з нею дипломатичні відносини. Президент країни послідовно виступає за зміцнення Європейського Союзу. Франція активно бере участь у зустрічах "великої сімки", хоча, як і раніше, виступає проти підсилення ролі США в європейських справах, за більшу самостійність європейських країн в НАТО.

Франція - одна з найбільших ядерних держав, актив­ний поборник "доктрини стримування". Світове товари­ство було обурене рішенням французького керівництва продовжити ядерні випробування на атолі Муруроа в Ти­хому океані. Тільки після проведення серії випробувань у вересні-жовтні 1995 р. французький уряд у січні 1996 р. оголосив про закриття ядерного полігону В лютому 19% р президент Ж. Ширак оголосив про проведення кардиналь­ної військової реформи протягом 6 років. На початок третього тисячоліття збройні сили Франції буде скорочено з 500 до 350 тис. чол.

7. Українці у Франції

Перша хвиля еміграції прибула до Франції з України в XVIII ст. Це були син гетьмана Пилипа Орлика — Григорій (1702-1759 рр.), згодом генерал і дипломат, і декілька десятків запорізьких козаків, які утворили окремий загін у французькій армії. Їхні нащадки поступово асимілювалися.

Другою хвилею еміграції (1905-1930 рр.) були політичні біженці з центральних і східних районів України, а також галицькі селяни.

Велика кількість українців оселилася у Франції в пе­ріод між Першою світовою війною і 30-ми роками. Це були колишні в'язні з таборів Польщі, політичні емігранти, які покинули Україну після громадянської війни, селяни й робітники з Галичини й Волині, які прибули на заробітки.

Ще одна хвиля прибула під час Другої світової війни. Тисячі людей було вивезено фашистами на примусові роботи до Франції, і більшість залишилася там на постійне проживання.

Нині у Франції мешкає 40 тис. чоловік українського походження. Значний процент — це діти від змішаних шлюбів українців із представниками інших національнос­тей. Більшість асимілювалася й не вважає себе українцями

90% українців живуть у Парижі, Орлеані, Ліоні, Тулузі, Марселі, Бордо. Більшість має французьке громадянство Багато працює у промисловості робітниками, займається малокваліфікованою працею. Це дрібні підприємці, не­значна частина належить до інтелігенції (викладачі універ­ситетів, музиканти, художники, інженери).

Центром українського культурного життя вважається Париж. Тут працювали відомі художники і скульптори Марія Башкирцева, Михайло Паращук, Михайло Бойчук та інші. У Парижі живуть відомі композитори Іван Вовк, Володимир Гридін, Георгій Пономаренко, художники Андрій Сологуб, Омелян Мазурик.

1971 р. на кошти українців у Тулузі було споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Один зі скверів Парижа має ім'я Шевченка.

Центром українського наукового життя стало містечко Сарсель (неподалік Парижа). Тут знаходиться Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка. Товариство має секції — історико-філософську, філологічну, медичну й інші. У Сарсєлі знаходиться головна редакція багатотомної "Ен­циклопедії українознавства". Наукове товариство імені Т Г Шевченка в Сарселі має великий архів і бібліотеку (близько 20 тис. томів).

У Парижі є бібліотека імені Симона Петлюри, діє Центр документальних матеріалів з україністики, який нараховує ЗО тис. томів. У Сорбонському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій знаходиться Архів укра­їнської еміграції у Франції.

У Франції існують масові громадські організації. Серед них Українське академічне товариство. Українське това­риство імені Т. Г. Шевченка, Товариство імені М. Шашке-вича, Франко-українське товариство.

2/3 українців у Франції належать до Української като­лицької церкви. Інші віруючі відвідують Українську авто­кефальну православну, римсько-католицьку, протестан­тську церкви.

Використана література:

1. Навч. Посібник для 11 кл. серед. загальноосвітніх шк./Авт.- упоряд.: Я.М. Бердичевський, Т.В. Ладиченко, І.Я. Щупак. – 2-ге вид., перероб. – К.: А.С.К., 2000. – 576 с.