“Держава без території” – саме так, очевидно, слід назвати тих, хто під впливом політичних, економічних, ідеологічних чинників залишили Україну і знайшли своє нове помешкання у низці країн Євро-Азіатського, Американського, Австралійського та Африканського континентів. Свою увагу хочу зосередити на тих, хто емігрував до Франції.

Перші згадки про українців у цій державі мають глибоке історичне коріння. 1051 року французький король Генріх I (1031-1060) одружується з дочкою київського князя Ярослава Мудрого – "тестя Європи” – Анною. Остання після смерті чоловіка була регенткою при малолітньому синові Філіппові, брала активну участь у державних справах, і на одному з документів зберігся її власноручний підпис кириличними літерами: “Ана ръина”, тобто Anna regina. На Євангелії, що його князівна привезла з собою, французькі королі присягали до революції 1789 року. З ім’ям Анни Ярославни пов’язують заснування монастиря і церкви святого Вікентія у Санлісі (поблизу Парижа). Так, 1060 роком датується Хартія про заснування монастиря і спорудження каплиці. Нині біля її входу височіє скульптура Анни на повен зріст з короною на голові, королівським скипетром в одній руці та моделлю церкви – в іншій. На постаменті – напис: “Анна руська, королева французька, засновниця храму у 1060 році” [12,384].

Полтавська битва 1709 року та поразка козаків у ній спричинила до того, що останні масово виїздять за кордон. Невелика їх частина осідає у Франції. Яскраву сторінку в історію цієї країни вписав син українського гетьмана в екзилі Пилипа Орлика – Григір. Сюди він потрапив завдяки покровительству французького посла у Варшаві де Монті і шведського – Унліха. Перебуваючи у званні генерал-поручика армії Людовіка XV та будучи членом таємної двірської ради “Секре де Рюа”, прославився як гнучкий дипломат. Слід зауважити, що вдячні французи назвали його ім’ям один зі своїх найбільших аеропортів: “Орлі” [7,10].

Власне, “осідання” у Франції козаків вважають першою хвилею еміграції. Другу пов’язують з революцією 1905 року в Росії. Відтак, вона представлена переважно політичною елітою, як от: В.Винниченко, Є.Бачинський, Я.Федорук, М.Паращук, М.Рудни-цький та інші. За їх ініціативою було створено організацію українських емігрантів, до якої увійшло 120 чоловік. Серед пріорітетів її діяльності: відкриття курсів української мови, розповсюдження інформації про Україну французькою мовою. Це було досить сміливо, адже протягом кількох століть Україна вважалася південною провінцією Росії.

Третя хвиля охоплює міжвоєнний період, а її соціальний склад репрезентують:

• українці російського експедиційного корпусу, що воював на французькому фронті;

• службовці українських дипломатичних місій УНР та ЗУНР;

• колишні вояки і старшини УНР;

• визначні політичні діячі УНР (С.Петлюра, В.Прокопович, О.Шульгин).

Щоправда, до лав інтелектуальної та політичної еміграції долучаються заробітчани. Справа в тому, що переділ Німеччини спричинив розширення фран-цузьких кордонів, тож у галузях промисловості і сільського господарства стає відчутним брак робочої сили. Заповнюють цю прогалину спеціальні агенти від заводів та фабрик, Міжнародне бюро праці при Лізі праці, Французьке еміграційне бюро та приватні комерційні установи, що активно залучають у вироб-ництво іноземців-контрактників (до речі, контракти укладалися терміном на три місяці – рік; і лише після закінчення терміну робітник отримував право самос-тійного пошуку місця працевлаштування). За посередництвом усіх цих організацій від початку 1924 до середини 1925 року тільки з Польщі до Франції переїхало 1,7 тис. українців, які реалізовували себе на руднях металургійних заводів. Станом на початок 1926 р. до Франції перемістилося від 3 до 4 тис. українців, які реемігрували з Болгарії, Польщі, Туреччини, Югославії. Економічну еміграцію (з домішком політичної – тих, хто рятувався від переслідувань польських окупантів) становлять заробітчани з Галичини, Волині, Полісся. Приплив їх тривав до 1929 р. (початку світової економічної кризи). Частина українців, яка перебувала в особливо скрутному становищі, записувалася до лав Французького іноземного легіону (створений 1831 року) – “армії смертників”. У 1932-1933 роках уряд Франції зупиняє приток іноземців (у тому числі й українців) у країну, більше того, інколи здійснює насильницьке виселення останніх за межі Франції. Загалом, у період між двома світовими війнами українська діаспора налічувала 30-40 тис. осіб.

Четверта хвиля переміщення осіб українського походження до Франції припадає на 1939-1945 роки та повоєнний період. Зокрема: під час війни

• українські полонені були вивезені німцями до Франції на примусові роботи;

• частина радянських партизанів (у тому числі українців), які допомагали в очищенні території “дружньої” країни від загарбників, осіла тут;

після закінчення Другої світової війни

• з таборів переміщених осіб у Німеччині та Австрії до Франції прибуло 4 тис. українців;

• 1946 року автоматично під юрисдикцію французького уряду потрапило 19 тис. українців, котрі мешкали на німецькій території, яка відійшла до Франції.

Але незабаром терези знову врівноважились на цифрі 40 тис. українців.

Справа в тому, що чимало з них виїхало до США і Канади у зв’язку з:

• ворожою атмосферою в країні, коли українці звинувачувались у співпраці з німецькими фашистами;

• побутовими труднощами;

• браком робочих місць у 50-х роках.

Невеликі групи переміщуються також у Данію, Нідерланди, Швецію. В результаті на середину 50-х років у Франції налічується лише 25-30 тис. осіб українського походженння [9, 6].

Нині за неофіційною статистикою (з урахуванням природнього приросту та еміграційних процесів) у Франції мешкає близько 40 тис. українців, більшість яких уже народилася в діаспорі [3, 33]. Соціальний склад цієї національної меншини має таку діаграму:

25 % - домогосподарки та діти дошкільного віку;

20 % - промислові робітники;

15 % - фермери;

15 % - люди “вільних” професій;

10 % - зайняті в сфері торгівлі (у тому числі дрібні підприємці);

10 % - учні й студенти;

5 % - шахтарі.

Незначна частина належить до інтелігенції (маються на увазі викладачі університетів, ліцеїв, перекладачі, співаки, музиканти, художники, інженери, науковці).

Компактні групи українців проживають переважно у містах та їх околицях, за винятком фермерів. Зокрема: у Парижі та центральних районах країни мешкає 6 тис.;

• у північних (Лілль, Рубе, Ам’єн тощо) – 4 тис.;

• у північно-західних (Руан, Еврі, Кан, Мондевіль) – 1,5 тис.;

• у східних (Нансі, Страсбург, Верден, Тіонвіль тощо) – 6,5 тис.;

• у південно-східних (Ліон, Сент-Етьєн, Клермон, Ферран, Гренобль, Діжон) – до 6 тис.;

• у південно-західних (Бордо, Тулуза, Лімож) – понад 2 тис.;

• у західних і південних районах – невеликі групи українців [10,58-60].

У Франції мало родин користуються українською мовою постійно: асиміляційні процеси далися взнаки. Вивчення української мови здійснюється у мережі так званих “четвергових” шкіл (четвер – день, в який вихідні французькі публічні школи) при деяких українських католицьких церквах. Завдяки зусиллям молодіжних об’єднань щороку влітку бажаючі можуть відвідати українські мовні курси. На професійному рівні українська мова викладається в Паризькому університеті – Сорбонні. При університеті функціонує Інститут східних мов і цивілізацій (ІНАЛКО), де з ініціативи проф. І.Борщака та О.Шульгіна 1939 року було відкрито кафедру українознавства з предметами: мова, література, історія, географія України. Пізніше викладачами тут були: М.Шерер, А.Жуковський, О.Круба, О.Мандзюкова-Камель, В.Косик, М.Коптілов [2,197; 7,10].

Осередком громадсько-культурного життя українців в екзилі традиційно залишається церква, однак релігійного єднання між віруючими немає: 1/3 етнічних українців сповідує православ’я, 2/3 – католицтво. Існує кілька общин протестантів.

Перша українська православна парафія з’явилася в Парижі. Так, 1925 р. відбувся Перший з’їзд православних українців, де священник із Закарпаття – отець Гречишин – був призначений на духовного проводиря. Пізніше його місію виконували отці І.Бриндзак, Мстислав, В.Вишневський. Спочатку богослужіння здійснювалися в приміщенні румунської православної церкви. У 1927 році українцям передали у постійне користування старовинну церкву імені св.Дениса на “В^а Auguste Blankqui”. Церковна організація виступала рупором ідеї УАПЦ та сприяла налагодженню братерських відносин з іншими християнськими церквами (зокрема, підтримувалися приязні стосунки з патріархом Царгородським та главою старо-католицької церкви – архиєпископом Утррехтським). Більше того, УПЦ Парижу відвідували представники грузинської та вірменської діаспори. У 1960 році відбувається відкриття православних парафій у Ліоні, Греноблі, Нільванжі, Шалеті, пізніше – в Каннах, Кнютанджу, Омекурі, Одень-ле-Пішу [6,35].

Хоча чисельно українські католики Франції переважають православних, але їх церковна діяльність розвинена слабше. Ймовірно, цей факт пояснюється тим, що Франція в своїй релігійній основі є католицькою, тож діаспора відвідує місцеві (власне французькі) католицькі храми. Тим не менше, Уніатську місію українці започаткували 1938 року в Парижі. До 1946 року вона підлягала зверхності Львівського митрополита. Зусиллями місії 1942 року у центрі Парижа розпочалося будівництво уніатського храму св.Володимира. 1961 року було засновано екзархат УКЦ у складі двох єпархій (Паризької та Ліонської), до роботи в яких залучено 13 священників. Невдовзі у Лурді було організовано паломницький центр УКЦ [5,66].

Для вшанування пам’яті великого Кобзаря у містах Тулузі (1971), Шалетт-Сюр-Люен (1977) та Парижі (1978) йому було відкрито пам’ятники. Один із скверів Парижа теж носить ім’я Т.Г.Шевченка. На честь українців, котрі полягли під час Другої світової війни, у містечку Буле споруджено пам’ятник.

Українці Франції виявили свою активність і в утворенні організацій, об’єднань, товариств, з-посеред яких слід виділити три основні масиви:

1. просвітницький і культурно-виховний;

2. професійний;

3. за політичними вподобаннями.

1. 1908 рік – “Гурток українців у Парижі”, лідери якого В.Винниченко, Л.Бачин-ський, Я.Федорук.

1946 – Українське академічне товариство.

1949 – Об’єднання українців у Франції.

Нині діють Українське товариство імені Т.Г.Шевченка, Товариство імені М.Шашкевича, Український центральний громадський комітет у Франції.

2. 1929 рік – час виникнення Спілки українських інженерів, до якої увійшло 30 осіб. Однак, як свідчать матеріали З’їзду представників організацій українських інженерів на еміграції, що відбувся у листопаді 1930 року в Подебрадах (Чехословаччина), професійні інтереси цієї соціальної категорії були слабо захищені: “Мало хто з наших інженерів у Франції працює за фахом, бо умови праці у Франції для інтелігентних чужинців надзвичайно тяжкі... Рідко кому з наших інженерів вдається знайти роботу по своїй спеціальності”.

1945 рік – Культурно-професійне об’єднання робітників у Франції (загальна чисельність членів – 4 тис.). Об’єднання налагодило співпрацю з французькими християнськими профспілками.

1949 рік – Спілка української молоді.

1956 рік – Організація української молоді у Франції.

3. 1924 року було створено Українську громаду, до якої увійшли люди різних політичних поглядів, але тертя між ними призвели до розколу організації. Тож 1925 року з організації виокремилася група “радянофілів” на чолі з І.Борщаком, Т.Галіпом, О.Севрюком, котрі створили Союз українських громадян у Франції. Пізніше виникли такі автономні формування, як Союз українських еміграційних організацій у Франції (1926) та Український Народний Союз (1932). На чолі першого – прихильники екзильного уряду УНР (Л.Шумицький, І.Косен-ко, М.Ковальський), які в 1930 році координувавли роботу 56 громад та 7 гуртків. Лідерами УНС були націоналісти О.Бойків, Л.Гузар, М.Капустянський (останній – керівник організації; генерал-хорунжий).

Станом на 1939 рік УНС нараховував 5 тис. членів. 1949 – УНС реформується, натомість виникає нова організація – Українська національна єдність, ідеологічно пов’язана з ОУН (М).

1927, травень – заснування Товариства колишніх вояків армії УНР, що його очолив генерал-хорунжий О.Удовиченко. З часу свого постання вона налічувала десятки регіональних філій. У 1935 році товариство мало 9 філій (Крезо, Оден-ле-Піш, Альгранж-Кнютанж, Ліон, Шалет, Гренобль, Паризька група, Шанхай та Цзян-Дзюй) та одну корпорацію Лицарів Залізного Христа. Крім того, було налагоджено зв’язки з відповідними організаціями комбатантів, зокрема Товариство вливається до складу Французької федерації колишніх комбатантів та Фідека (Міжнародна організація комбатантів), підтримуються добрі відносини з бельгійцями, італійцями, португальцями.

1946 рік – Українська громадська опіка у Франції, яку створили прихильники еміграційного уряду УНР. Вона співпрацювала з Товариством колишніх вояків.

1947 рік – обрання головою українців у Франції Я.Мусіяновича (один з лідерів ОУН (М)) [8,4].

На сьогодні в Парижі функціонує Провід українських націоналістів, який є керівним центром ОУН (М). Існує низка інших націоналістичних мельниківських осередків, які координують діяльність подібних об’єднань у країнах Заходу.

Крім власне діяльності організацій та товариств, у ХХ ст. у Франції українці налагодили друк періодичних видань. У Парижі з 1925 року розпочато видання французькою мовою журналу “Прометей” - “органу оборони інтересів Кавказу, України та Туркестану”. Це здійснювалося під зверхнім наглядом голови місії УНР – С. Петлюри. У кожному номері подавалися загальні статті по СРСР, а також статті на декілька сторінок про Україну й хроніка українського життя. З початком процесу над вбивцею С.Петлюри при Дипломатичній місії УНР в Парижі (якщо конкретніше – при “Пресовому бюро”) здійснюється випуск бюлетеня. Останній друкується нерегулярно, а пізніше виходить на 1-2 друкованих на мультиплікаторі сторінках щотижня. З 1931 року він публікується лише раз у місяць (крім екстренних повідомлень), але кожен номер містить уже кілька сторінок, де подається аналіз усіх подій, які пов’язані з Україною і відбулися там за останній місяць. Подібно до цього, окремі громади у Франції видають свої друки – відозви, бюлетені тощо [13, 72]. 1925 рік – рік початку виходу у світ паризького “Тризуба”. З 1926 по 1928 рік виходили пробільшовицькі “Українські вісті”, а також “Український робітник”, “Військова справа”. При УНС з 1939 року видаються військові журнали “Військо і техніка”, “За збройну Україну”, а друкований орган союзу – часопис “Українське слово”. Останній виходить і в повоєнний період. До нього також долучаються видання “Українець у Франції” та “Україна”.

Слід згадати такі потужні науково-дослідні установи, як:

• Бібліотека імені С.Петлюри в Парижі (відкрита 25 травня 1929 року. Міститься 15 тис. томів, архівні матеріали, періодичні українські видання міжвоєнного періоду, зберігаються старовинні рукописи та інкунабули, як от: “Граматика” І.Ужевича, “Словник” Е.Славинецького. При бібліотеці діє Центр документаційних матеріалів з україністики, яких нараховується понад 30 тис. екземплярів [6,47; 11,4]).

• Архів української еміграції у Франції, що знаходиться в Сорбонні при Інституті східних мов та цивілізацій (зберігається широкий план документальних матеріалів, що, передусім, ілюструють діяльність українського уряду в екзилі. Архів заснований у 1949 році).

• Європейське відділення НТШ (перенесено до Сарселю у 1951 році. Члени товариства – українські науковці – громадяни Франції, Німеччини, Іспанії, Бельгії, Англії, Швейцарії, Голандії, Норвегії, Марокко. Секції НТШ, в першу чергу історико-філосовська, філологічна, математично-природнича, здійснюють видання “Записок НТШ”. Періодично друкуються і “Вісті з Сарселю”, які оповідають про історію України та містять матеріали щодо Шевченківської спадщини. При товаристві діють бібліотека (понад 20 тис. томів) та архів) [1,32; 2,198].

Українці, які захоплюються музичним мистецтвом, консолідуються у Франції у хори (при церквах), фольклорні і танцювальні ансамблі (при молодіжних організаціях). Українську народну хореографію популяризують багатонаціональні самодіяльні колективи: “Запорожці”, “Гопак” та інші. Інтенсивно функціонують драматичні гуртки, засновані ще у 20-30-х роках ХХ століття:

• 1927 рік, м. Крезо – Український театр на чолі із Золотарівим;

• 1935 рік, м.Париж – Український незалежний театр (Шмалій).

Крім професійних труп, постановку вистав здійснюють й аматорські (при товаристві “Рідна хата”, при “Просвіті” у містечках Мелені, Сант-Ельба та інших, при Товаристві театрального мистецтва в Оден-ле-Піші, при Шалетській Громаді тощо).

1926 року у містечках Крезо і Моншене виникли перші українські футбольні команди, але їх професійний рівень був ще досить низьким. 1927 року у м. Монтаржі сформувалась українська команда, яка увійшла до місцевого футбольного клубу. Наступного року вона взяла участь у 22 матчах [5,113].

Яскраву творчу спадщину у Франції залишили по собі визначні діячі української мистецької діаспори. Відзначилися:

• у галузі скульптурного та образотворчого мистецтва – М.Башкирцева, М.Паращук, М.Бойчук, О.Архипенко, С.Левицька, О.Грищенко, М.Глущенко, М.Кричевський, В.Хмелюк та інші;

• на скрижалях музичного мистецтва свої імена записали композитори І.Вовк, В.Гридін, Г.Пономаренко, Т.Якименко, оперні співаки Є.Зарицька, М.Скала-Стариць-кий.

Нині в Парижі працюють художники О.Мазурик (пейзажі, ікони, портрети, модерні гравюри), А.Сологуб (графіка, реставрація картин), музикознавець проф. А.Вірста [2,195].

Отже, історія складання української діаспори у Франції має глибоке коріння, а на сучасному етапі воно помітно розгалузилося: нині у згаданій країні мешкає 40 тис. українців, об’єднаних навколо товариств та громад, основна мета яких – зберегти свою духовну спадщину та етнічну самобутність.

На Ейфелевій вежі викарбовано напис: до Києва – 2485 км., подібний вказівник знаходиться на п’єдесталі пам’ятника архистратигу Михаїлу у Києві (на площі Незалежності) [4,34]. І хоча чимала відстань відділяє українців Франції від землі їхніх пращурів, але головною, на мою думку, є не територіальна, а духовна присутність у Батьківщині. Воістину, лише той гідний імені українця, хто здатен у своєму серці розмістити велику Вкраїну.