Передовсім, зазначає Дж. Локк, прибічники теорії вро джених ідей посилаються на факт загальної згоди люде( щодо окремих понять, принципів, самоочевидних істин. Як уважають картезіанці, на користь існування вродженим ідей свідчить існування таких умоглядних і практични?! принципів, до яких, наприклад, належить логічний закон суперечності, згідно з яким річ одночасно не може бути і не бути. Найважливішою такою ідеєю є також ідея Бога Натомість Дж. Локк доводить, що насправді таких прин­ципів, які б визнавалися усіма без винятку людьми, не іс­нує. Скажімо, багато так званих вроджених ідей не знайомі дітям, дикунам або ідіотам. Той же закон суперечності ві­домий лише обмеженому колу освічених людей. Багато людей взагалі не має найменшої уяви про такі речі, як субстанція. Що ж до ідеї Бога, котра згідно з картезіансь­кою філософією лежить в основі всієї пізнавальної діяль­ності людини, то різні народи мають різні уявлення пре Бога, а деякі з них узагалі живуть без такої ідеї. Практич­ні принципи або вимоги моралі, якими керуються у своєму житті ці народи, також різняться між собою і часто навіть мають протилежний зміст. Дж. Локк указує на відносний характер усіх моральних норм.

Але якщо навіть припустити існування загальнозначу-щих положень, які визнають усі люди, з цього ще не випли­ває існування вроджених принципів. Ті, що посилаються на загальну згоду, зазначає Локк, помилково вважають, що людей нічого не вчать і вони самі нічого не вчаться пе­ред тим, як зможуть висловити цю згоду. Але ж вони по­винні вивчити для цього хоча б слова та їхні значення, бо «ні те, ні друге не народилося разом із ними» [35, 1, 109}. Слова потрібні людям для позначення ідей, які, як дово­

Одним із головних аргументів, на якому грунтується теорія вроджених ідей і навколо якого розгортались гострі суперечки, було твердження, що розум постійно мислить, себто твердження про його безперервну діяльність. Це своє­рідний стрижень раціоналістичної концепції пізнання. І, справді, якщо в душі від самого її народження присутні ідеї, то це означає, що душа постійно перебуває у стані ак­тивної діяльності, вона весь час усвідомлює ці ідеї, мис­лить їх. Однак Локк спростовує це твердження і посила­ється на факти з реального життя. Досвід, указує він, свід­чить, що людина не може діяти і мислити постійно. Люди нерідко перебувають у такому стані, коли у них не виникає ніяких думок. Душа перестає мислити, коли людина, на­приклад, у стані сну або втрачає свідомість. Аргументи Локка виглядають досить переконливими, але вони втрача­ють сенс, якщо згадати відмінність між актуальним мис­ленням, мисленням, що усвідомлює себе, і мисленням по­тенційним, що не досягає форми самосвідомості. Саме на таку відмінність вказує у полеміці з Дж. Локком прибіч­ник раціоналізму Г. Лейбніц, увівши поняття про непомітні для свідомості позасвідомі уявлення.

Однак Дж. Локк не вважає цю точку зору переконли­вою. Гадка про непомітні для свідомості уявлення видаєть­ся йому безглуздою. «Це щось вище за філософію»,— каже Локк. «Бути у душі і не бути усвідомленим» — це для ньо­го явна суперечність, це все одно, що «бути і водночас не бути у душі». А логічна суперечливість, як відомо, і є фор­мальним виразом змістового безглуздя.

Вчення про досвідне походження ідей. Досвід зовнішній і внутрішній. На противагу раціоналізму Локк наполягає на тому, що всі ідеї і принципи, всі знання, що містяться в душі людини, вона здобуває власним досвідом. На питан­ня, звідки душа отримує зміст своїх міркувань і знань, Локк відповідає: «З досвіду. На досвіді грунтується все наше знання, від нього воно врешті-решт походить» [23, 1, 154}. Така позиція свідчить про емпіризм Дж. Локка. Але як він розуміє досвід? На думку Локка, досвід у найбільш загальному вигляді є усім, що діє на свідомість людини і засвоюється нею протягом життя. На перших етапах цьо­го життя, у момент народження людини, її душа є порож­ньою, вільною від будь-яких ідей або принципів, і лише поступово-досвід заповнює це «порожнє місце» (етріу са-Ьіпеї) [35, 1, 103}. Душа на час народження людини нага­дує чистий аркуш паперу або чисту дошку (іаЬиІа газа). І знову Дж. Локк посилається на реальні факти психічного розвитку дитини. Якщо уважно спостерігати за новонаро­дженими, вказує він, то будемо мати мало підстав для то­го, щоб уважати, що вони принесли з собою якісь ідеї. Адже. «за винятком, можливо, неясних ідей голоду, спра­ги, тепла і деяких болей, які вони відчували у череві ма­тері, у них немає жодних виявів яких-небудь певних ідей, і особливо ідей, що відповідають словам, якими позначені ті загальні положення, що сприймаються як вроджені прин­ципи» [35, 1, 135}.

Уявлення про душу людини як про чистий аркуш папе­ру е логічним наслідком критики раціоналістичної теорії вроджених ідей. Згідно з цим уявленням душа не може ма­ти у собі якихось позадосвіднчх знань. Звичайно, понят­тя «чистої дошки» є певною ідеалізацією, воно слугує для позначення того межового стану, з якого починається індивідуальна історія людської психіки. Воно має переко­нати у правильності емпіристичних настанов локі^зської теорії пізнання, адже поняття про душу як чисту дошку начебто засвідчується реальними фактами. Проте посилан­ня на історію психічного розвитку дитини обертається про­ти самого Локка, оскільки, як свідчить досвід психології, ніякої порожньої душі не існує. Уявлення про душу як про

Істотною вадою локківської теорії пізнання справедли­во вважається так звана гносеологічна робінзонада, коли суб'єкт пізнавальної діяльності,— наділений свідомістю ін­дивід,— береться поза суспільними формами його буття, незалежно від вироблених людством форм духовної куль­тури. Але у таких поглядах виявляється і загальне для фі­лософії Нового часу прагнення ствердити самодостатність і суверенність людської особи, незалежність її розуму від зовнішніх чинників, ідеологічних догм або наукових авто­ритетів. Як і Декарт, Локк виступає проти авторитаризму у науці, він бачить гарантію наукової достовірності у до­сягненні її власним розумом. «Люди мають самі мислити і пізнавати»,—проголошує він [35, 1, 154}. «Ми з такою самою підставою можемо сподіватися пізнавати чужим ро­зумом, як бачити чужими очима» [35, 1, 151}. Звичайно, що з таким твердженням важко погодитись, оскільки можливості людського розуму у пізнанні дійсності значно розширюються саме завдяки можливості «бачити чужими очима», завдяки накопиченню загальнолюдського досвіду. Але пафос таких тверджень зрозумілий.

Локк обстоює суверенність людського розуму рішучіше, ніж це робить Декарт. Відкидаючи існування вроджених ідей, він заперечує залежність людини від будь-яких над-індивідуальних інстанцій (духовна субстанція, бог) і стверджує, що істина може бути досягнута лише зусиллями людини у її взаємодії з речами. «Ми,— зазначає Локк,— імовірно, досягли б далеко більших успіхів у відкритті ро­зумового та умоглядного знання, якби шукали його біля джерела, у дослідженні самих речей, і якби для знаходжен­ня його послуговувалися більше власними, ніж чужими думками» [35, 1, 151}.

Відомо, що різниця між матеріалізмом та ідеалізмом у гносеології полягає передусім у певному розв'язанні пи­тання про джерело знання. Згідно з матеріалістичною фі­лософією цим джерелом е незалежні від свідомості матері­альні речі. Саме такий погляд послідовно проводить Дж. Локк. Обговорюючи це питання, він недвозначно вка-'Зує на відмінність між ідеями, що виникають через відчут­тя, та їхніми об'єктами—якостями речей. «Ідеї в розумі, якості в речах»,— пише він [35, 1, 183}. Ці якості є зовніш­німи причинами ідей. Однак, визначившись у цьому питан­ні, Локк указує на іншу проблему, а саме на проблему від­повідності ідей їх об'єктам. На думку Локка, деякі ідеї відповідають якостям речей, що спричинили їх, подібні до них, адекватно відтворюють їхню об'єктивну природу. Такі якості та відповідні їм ідеї Локк називає первинними. Інші ж ідеї не подібні до своїх об'єктів, а ті якості, що відтво­рюються цими відчуттями, існують лише завдяки нашій уя­ві. Це так звані вторинні якості.

Первинні якості належать самим речам, вони невідділь­ні від них й існують у них саме так, як сприймаються нами. Це—реальні якості: щільність, протяжність, фігура, рух (спокій), число. Вторинні якості власне речам не належать, а виникають лише у процесі їх чуттєвого сприймання. Це такі якості, як колір, смак, тепло, звук. Вони не існують незалежно від суб'єкта і тому вважаються уявними.

Отже, чуттєві образи мають цілком об'єктивні причини. Ними є первинні якості, бо вони властиві самим речам, але в разі, коли їх безпосередньо не сприймають наші органи відчуття, скажімо, через їхні малі розміри, вони діють як сили. Відчуття кислого, наприклад, є сумарний ефект дії на орган смаку гострих граней кристаликів кислоти, кожна з яких не сприймається окремо від інших. Тому чуттєвий образ не відтворює ці причини адекватно. «В самих тілах,— пояснює свою думку Локк,— немає нічого подібного до цих ідей. У тілах... є тільки здатність викликати в нас ці від­чуття. І те, що в ідеї являє себе як солодке, блакитне або тепле, в самих тілах... є тільки певний об'єм, форма і рух непомітних часток» [35, 1,186}.

Однак, незважаючи на існування об'єктивних причин, за своїм змістом ідеї вторинних якостей є суб'єктивними. Вони перестають бути образами об'єктивних речей, і в цьо­му полягає загроза відриву чуттєвих образів від матеріаль­ного світу. Цю ваду локківської гносеології мистецьки ви користав пізніше Дж. Берклі, автор суб'єктивно-ідеалістич­ної версії сенсуалізму. Втім, з іншого боку, не витримує критики також інтерпретація ідей первинних якостей як повністю об'єктивних, оскільки будь-який чуттєвий образ органічно поєднує у собі об'єктивне і суб'єктивне, відобра­жає об'єктивні якості речей, але водночас має у собі й від­биток суб'єктивності. Спіноза в інтерпретації чуттєвих об­разів стояв ближче до істини.

Вчення Дж. Локка про рефлексію свідчить, що його гне сеологічна позиція не зводиться до вульгарного сенсуаліз му, який усе розмаїття людських знань редукує до зовніш ніх відчуттів. Це вчення відображало багатий досвід філо софії у дослідженні внутрішнього, духовного світу людини Проте факт поділу Локком досвіду на зовнішній і внутріш ній іноді викликає сумнів у послідовності його матеріаліз му. Висуваються звинувачення у своєрідному гносеологіч ному дуалізмі, властивому локківській філософії. Однаї такі звинувачення позбавлені будь-яких підстав, оскільки внутрішній досвід виникає у Локка лише на грунті зовніш нього. «Ідеї рефлексії,— вказує він,— виникають пізніше» [35, 1, 157}. Рефлексія вторинна щодо відчуттів. Для того аби виникла здатність до самоспостереження, має існувати достатньо розвинений зовнішній досвід. Локк звертає ува­гу на те, що душа починає розмірковувати над своєю ді­яльністю лише згодом і здатна робити це тільки щодо здо­бутих через відчуття ідей. Інакше кажучи, об'єктом реф­лексії передусім є діяльність розуму з чуттєвим матеріалом, що виникає завдяки зовнішньому досвіду. Доводячи це по­ложення, Дж. Локк посилається на факти розумового роз­витку дитини. В перші роки свого життя, зазначає він, вона цілком захоплена зовнішнім світом, зовнішній досвід у неї переважає, і лише згодом, із розвитком цього досвіду, ди­тина починає звертати увагу на свої душевні стани. Внут­рішній досвід у Локка немовби надбудовується над зовніш­нім, а це означає, що Локк не відходить від принципу сен­суалізму.

Про це свідчить і той факт, що рефлексія у Локка має чуттєву природу, вона є різновидом чуттєвого сприймання. Він навіть називає її «внутрішнім почуттям». З огляду на це, вчення Дж. Локка про рефлексію принципово відрізня­ється від поняття про рефлексію у Декарта або Лейбніца. Для Декарта рефлексія слугує актом чистого розуміння, у якому розкриваються найсуттєвіші (метафізичні) визна­чення буття. Для Локка рефлексія — це різновид емпірич­

Дж. Локк—один із засновників емпіричної психології, з характерним для неї методом самоспостереження (інтро­спекції) . У розділі його «Досліду», в якому розглядаються ідеї рефлексії, Локк, власне, і викладає своє психологічне вчення. Привертає увагу в цьому вченні аналіз пізнаваль­них здатностей людини. Найпершою такою здатністю люд­ського розуму Локк уважає сприймання. Сприймання — пер­ша для усіх наших розумових здатностей дія, той шлях, яким усі знання входять у наш розум. Сприймання розгля­дається Локком як загальна властивість усіх вищих тва­рин, що відрізняє їх від нижчих. У рослин, наприклад, не­має здатності сприймання. Але це суто пасивна здатність, і розум тут ще не діє. Більш розвиненою формою сприйман­ня є споглядання, себто здатність розуму затримувати, збе­рігати на деякий час ідеї у полі свого зору. Інший спосіб такого зберігання є пам'ять, тобто здатність відновлювати в розумі ідеї, що зникли зі сприймання. Пригадування, як і споглядання,—це вже активні дії розуму. Важливу роль у цих діях відіграє увага.

Формою людського мислення є здатність розрізнення, її різновидами Локк уважає дотепність і здатність суджен­ня. Мислення Дж. Локк намагається уявити як розвинені-шу і складнішу форму сприймання. Найважливішими фор­мами активної діяльності розуму у Локка є поєднання. порівняння, абстрагування й узагальнення. Саме такою активністю мислення відрізняється від суто пасивної здат­ності — голого сприймання. Завдяки цим видам розумової діяльності з простих, безпосередніх ідей зовнішнього і внут­рішнього досвіду виникають більш складні й опосередко­вані ідеї.

Намагаючись пояснити походження усіх знань, у тому чис­лі загальних і абстрактних понять, із найпростіших, елемен­тарних актів чуттєвого сприймання. Л'^к ді.тііть усі ідеї на прості й складні. Прості ідеї—це вихідний матеріал пізнавальної діяльності, аонп — початкові елементи досві­ду, своєрідні атоми, на які розкладаються усі наші знання. За' власною волею людина як суб'єкт пізнавальної діяль­ності може поєднувати, порівнювати, так або інакше опе­рувати простими ідеями, створювати з них похідні або складні, але вона не спроможна ані створити, ані зруйну­вати спричинені зовнішніми об'єктами прості ідеї. Отже, активність людського розуму суттєво обмежена. «Пану-

У цьому положенні відображається матеріалізм Дж. Локка, який стверджує залежність людини та її сві­домості від зовнішніх, матеріальних причин. Водночас Локк підкреслює і певну активність людини як у реально­му житті, так і в пізнанні. У своїх взаєминах із світом лю­дина й активна, й пасивна. У пізнанні вона активна у творенні складних ідей, але пасивна у сприйманні простих. Такий механічний поділ значно спрощує процес пізнання, а в деяких випадках і викривляє його. Так, у чуттєвому сприйманні світу, що утворює фундамент людського пізнан­ня, людина виявляється у Локка тільки пасивним сприйма-чем зовнішніх дій, а саме чуттєве сприйняття уподібнюєть­ся ним дзеркальному відображенню. Воно — суто механіч­ний процес. Відчуття він порівнює із дзеркалом, а дію зов­нішньої причини, що викликає їх, розглядає як механічний поштовх. У той же час активність людського розуму, яка спрямована на створення складних ідей, нічим у нього не обмежується і набуває характеру довільної діяльності. В результаті зникає будь-яка різниця між такими фантас­тичними ідеями, як, наприклад, кентавр, і серйозними на­уковими поняттями, що відображають реальну дійсність.

Викликає сумнів і саме поняття простої ідеї, адже вся­ка простота, як і складність, відносні. Скажімо, ідея числа, яку Локк наводить як приклад простої, ідеї, насправді є надзвичайно складним науковим поняттям. Навіть, здава­лося б, елементарне відчуття кольору, як справедливо за­значає Лейбніц, є досить складною властивістю.

Отже, найгрунтовнішим видом розумової діяльності, таким, що лежить в основі інших, є складання або поєднан­ня простих ідей. Ця синтетична операція, як зазначалося, пов'язана з поняттям субстанції, аналізові якого Локк при­діляє досить багато уваги. І це не випадково, адже поняття субстанції було одним із центральних метафізичних понять у філософії XVII ст. Дж. Локк розрізняв емпіричні субстан­ції (окремі речі) і загальну субстанцію. Щодо існування перших у нього немає жодного сумніву, а поняття загальної субстанції, навколо якого якраз і будуються метафізичні системи, викликає у Локка досить скептичне ставлення. Існування такої субстанції проблематичне, а її ідея — тем­на і неясна. Вона, на думку Дж. Локка, є винаходом само­го розуму, його припущенням й існує швидше в нашій уяві, ніж у реальній дійсності. Коли ми не знаємо реальної при­чини самостійного буття окремих якостей або не можемо пояснити, чому ці якості утворюють певну цілісність, ми просто вигадуємо ідею якоїсь підпори, на якій вони трима­ються. «Не спроможні осягнути, як ці якості існують самі або одне в одному, ми припускаємо, що вони існують на якійсь загальній основі — носієві — і підтримуються нею. Цей носій ми позначаємо словом «субстанція» [23, 1, 347}. Іронізуючи над зусиллями філософів віднайти таку загаль­ну основу речей, він порівнює філософське поняття субстан­ції з тим слоном, на якому, згідно з віруванням давніх ін­дійців, тримається Земля, і черепахою, на якій стоїть цей слон. «Субстанції й акциденції мало корисні у філософії»,— робить висновок Дж. Локк.

В онтологічному плані поняття загальної субстанції, на думку Локка, малозмістовне й не визначене, чуттєвим до­свідом або рефлексією воно не дається, але функціонально його існування цілком виправдане. Річ у тім, що ідея такої субстанції потрібна з гносеологічної точки зору як умо­ва можливості створення розумом складних ідей одинич­них речей. Кожна ідея такої речі (ідея людини, коня, золо­та, води тощо) нічого, крім поєднання простих ідей чуттє­вого досвіду або рефлексії, собою не являє, доводить Локк. За своїм змістом вона є «тільки сполученням і «об'єднан­ням різноманітних простих ідей» [23, 1, 347}. Але, з .іншого боку, одинична річ, або емпірична субстанція,— це не прос-

З цього визнання випливає дуже важливий висновок:

розум у своїй пізнавальній діяльності спирається на певні ідеї, які не мають досвідного походження, але відіграють у пізнанні важливу роль. Справді, досвід, за Локком, дає пізнанню матеріал, але розум, що обробляє цей матеріал, виявляється теж не порожнім. Звідки ж беруться у ньому ідеї на кшталт ідеї субстанції як такої? Локк не показує, яким чином, із яких чуттєвих ідей абстрагуються подібні поняття. Мабуть, це і не можливо зробити, адже розум по­требує цю ідею з самого початку своєї діяльності, при скла­данні з простих чуттєвих образів ідей «емпіричних субстан­цій», або одиничних речей. Виходить, що розум сам створює цю ідею, не грунтуючись при цьому ні на зовнішньому, ні на внутрішньому досвіді. Змушений зробити такий висно­вок, Локк заходить у суперечність із власною теорією пі­знання, з принципом досвідного походження ідей.

Від безпосереднього об'єднання простих ідей, що веде їо створення емпіричних субстанцій і модусів, відрізняється другий спосіб утворення складних ідей через їх співстав-лення і порівняння. Так виникають ідеї відношень. Серед них ідеї причинності, тотожності, відмінності та ін. До цього типу ідей належать і загальні ідеї. Концепція узагальнення Дж. Локка посідає важливе місце в його теорії пізнання. Значення цієї концепції виходить далеко за межі власне локківської філософії, а Його пояснення механізму утворен­ня загальних понять набуло широкої популярності серед логіків.

Проблему загального Локк вирішує з позицій концеп­туалізму, оскільки загальне виникає, на його думку, лише

ця дія,— пише він,— називається абстрагуванням, і за її. допомогою утворені всі загальні ідеї в розумі» [35, 1, 212}. Абстрагування — це відкидання, заперечення усіх чуттє­вих властивостей дійсних речей, окрім однієї, що утриму­ється розумом незалежно від інших. Таке ізольоване сприй­мання ідеї цієї властивості перетворює її на абстрактну. Фіксується ця ідея за допомогою слова. Тому абстрактне мислення завжди спирається на мовні знаки.

Абстрактна ідея стає загальною через те, що вона на­буває можливості репрезентувати певну множину окремих речей. Ідеї бувають загальними, вказує Дж. Локк, «коли виступають як представники багатьох окремих речей» [35, 1, 471}. Цей акт мислення, у якому абстрактна ідея висту­пає представником певного класу одиничних речей, Локк називає узагальненням. Але на якій підставі стає можли-" вим таке відношення? Якась абстрактна ідея набуває здат­ності репрезентувати множину або клас окремих речей, по-перше, тому, що вона відображає однакову для всіх речей властивість, і, по-друге, тому, що ми відволікаємося від усіх інших властивостей, через які речі відрізняються одна від одної. Об'єктивним змістом загальної ідеї є подібність, що притаманна багатьом речам, але вона набуває значен­ня загального лише за умов абстрагування від усього ок­ремого, відмінного. Саме тому загальна ідея і не може у Локка не бути абстрактною, і саме тому загальна ідея здат­на існувати лише в розумі за допомогою слів або імен. По­няття загального у Дж. Локка багато в чому подібне до точки зору Т. Гоббса. Так само, як і Гоббс, Локк зводить реальну підставу загального до подібності окремих речей між собою; як і у Гоббса, існування загальної ідеї стає можливим у Локка через позначення її мовним знаком. Але, якщо Гоббс узагалі зводить загальне до такого знака, до імені, яким позначається певна множина одиничних' речей, то Локк бачить в імені лише засіб фіксації створеної ро-

Створена Локком теорія узагальнення, як зазначалося, справила значний вплив на подальший розвиток логічної науки. Однак теорія Локка має суттєві вади. По-перше, треба зазначити, що створювані таким чином загальні ідеї здатні виражати лише зовнішню, часто випадкову спіль­ність речей, і не виражають їх справжньої єдності. Загаль­не, що грунтується на схожих зовнішніх ознаках, не має об'єктивного існування і може існувати лише завдяки аб­страктній діяльності розуму. Наявність однакової ознаки (наприклад, щетини) дає підстави до одного класу речей віднести і їжака, і щітку, але таке об'єднання буде штуч­ним. Правда, наша класифікація нерідко має саме такий штучний вигляд. Проте така штучність, хоч і виправдана в певних межах, не відповідає природі науково-теоретичного поняття, змістом якого є реальна єдність певного класу ре­чей. Теорія узагальнення Дж. Локка розкриває механізм утворення так званих емпіричних понять, або абстрактних уявлень, і залишає осторонь проблему утворення понять тео­ретичних, що, до речі, і є виявом його емпіризму.

По-друге, запропонований Локком механізм утворення загальних ідей передбачає, що перед тим, як шукати спіль­ну для певного кола речей ознаку, треба мати якесь уяв­лення про їхню загальну природу. Адже чому саме серед цих речей ми шукаємо таку ознаку, чому саме ними обме­жили коло предметів, що підлягають узагальненню? Для того, щоб абстрагувати від одиничних речей загальну ідею, розум повинен мати знання загального як умову своєї аб­страгуючої діяльності. Виникає своєрідне логічне коло у . виведенні, на яке у свій час звертав увагу Арістотель.

Суспільно-політична теорія. Проблеми суспільно-полі­тичного життя посідають чільне місце в системі філософ­ських поглядів англійського філософа. В своїх трактатах про державне правління він розвинув теорію буржуазного конституційного ладу. Ці твори були написані для підтрим­ки режиму Вільгельма Оранського і спрямовані проти роя­лістської теорії державної влади Р. Фільдшера. Але зна­чення цих трактатів значно ширше. В них Дж. Локк упер­ше сформулював державно-правовий ідеал буржуазного суспільства. Вчення Дж. Локка значною мірою вплинуло на формування юридичного світогляду і встановлення буржу­азного конституційного правління не тільки в країнах Єв­ропи, а й Америки. Багато політичних діячів, таких як Джефферсон, Франклін, Бріссо, були прибічниками і по­слідовниками Дж. Локка, теорія якого розглядалась ними не як система абстрактно-теоретичних постулатів, а як де­кларація непорушних прав людини, що мала становити конституційне ядро розумного суспільного ладу [63, 241}. Сам Дж. Локк брав активну участь у цьому процесі. На­приклад, написав конституцію для Північної Кароліни, ухвалену 1669 р.

У своїх поглядах на суспільне життя Дж. Локк виходив • із тих етичних настанов, що розвивалися П. Гассенді, Т. Гоббсом, Б. Спінозою. Вихідним у нього було індивіду-

•створення держави.

Концепція походження держави у Дж. Локка багато в чому подібна до концепції Т. Гоббса. Як і Гоббс, він роз­глядає утворення держави як результат суспільного дого­вору, завдяки якому відбувається перехід від природного стану до громадянського. Але якщо Т. Гоббс фактично ото­тожнював державу і суспільство, Дж. Локк розрізняє їх. Суспільство у нього виникає раніше від держави. Відрізня­ється і його характеристика природного стану. На протива-

За умов природного стану у житті людей панують при­родні закони, концентрованим виразом яких е так зване природне право. Концепція природного права відіграла важ­ливу роль у формулюванні непорушних прав людської осо­би, що, за цією концепцією, є вроджені. Головними серед них є свобода, право на власне життя і право власності. Власність, за Локком, виникає до створення держави і є реалізацією природного права, результатом природної жит­тєдіяльності людини. Життя, за Локком,— це діяльність, підпорядкована щастю і вигоді, які є самою природою ви­значеними цілями кожного індивіда. Усі люди мають рівне право на ініціативу, на вияв творчої енергії, спрямованої на досягнення цих цілей. Саме в такому розумінні Дж. Локк говорить про рівність людей у їх природному стані, маючи на увазі рівність можливостей і домагань. Проте така рів­ність не означає зрівняйлівки. Люди мають різні таланти, у них різні здібності, вони не однаково працьовиті, звідси виникає відмінність у власності. Власність Локк розглядає як результат особистої праці людей. Право на власність має взагалі фундаментальне значення для всієї правової системи громадянського суспільства.

Саме власники, на думку Дж. Локка, становлять основу суспільного життя і держави, саме власники більше від ін­ших були зацікавлені у переході до громадянського стану. «Головною метою вступу людей у суспільство,—писав він,— є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слу­гують закони» [35, 2, 76}. Власників Локк вважав основою правопорядку, і тільки людей, що мають власність, мав за розумних громадян.

Вчення Дж. Локка про права особистості справді мали революційне значення, оскільки потреба суспільних пере­творень, прагнення до нового, розумного суспільного ладу набули у ньому свого свідомого вираження, отримали чітке юридичне оформлення. Це вчення було спрямоване про­ти феодальних порядків, закріпачення і поневолення люди­ни, будь-якої деспотії. Право на життя означає у нього не тільки неприпустимість убивства, а й неможливість добро­вільного рабства. Свобода для Локка — це право кожної людини бути власником свого життя. Вона заперечує будь-які відносини особистої залежності (раба і рабовласника, кріпака і пана, слуги і господаря). Людина має право не тільки користуватися своїм власним життям, а й самостій­но визначати свої життєві цілі.

Важливим елементом теорії правової держави у Дж. Локка було вчення про розподіл влад. Законодавча влада має належати парламенту, який у відповідних зако­нах закріплює свободу сумління, свободу слова, друку, збо­рів, право власності і т. ін. Виконавча влада, до якої Дж. Локк відносив і судову, має належати кабінетові міні­стрів і лише частково королю. Ідея розподілу влад як сут­тєвого визначення правової держави була розвинута у XVIII ст. французьким просвітником Монтеск'є, який ви­окремив ще й судову владу.