Міжнародний розвиток торгових відносин


14.1. НАЙВАЖЛИВІШІ МІЖНАРОДНІ УГОДИ

14.1.1. КОНВЕНЦІЯ ЮНСІТРАЛ ПРО ДОГОВОРИ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ТОВАРІВ
Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) було укладено в 1980 році.
Вона є результатом тривалої роботи декількох міжнародних неурядових організацій, у першу чергу ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі) й УНІДРУА (Міжнародний інститут з уніфікації приватного права).
Конвенція набрала чинності 1 січня 1988 року. Для України вона Діє з 1 лютого 1991 року.
Головна мета Конвенції - сприяти уніфікації приватного права різних країн. Вона жодною мірою не покликана примусово встановлювати єдині стандарти для договорів купівлі-продажу товарів. Сторони міжнародного договору купівлі-продажу можуть відійти від будь-якого положення Конвенції або навіть від Конвенції в цілому. Мета Конвенції - зменшити можливі спори, непорозуміння і труднощі, викликані розбіжностями у правових системах. Наприклад, якщо сторони в переговорах не можуть вирішити, яке право буде застосоване до їхньої угоди, вони можуть використовувати Віденську конвенцію.
14.1.2. МІЖНАРОДНІ ПРАВИЛА ПЕРЕВЕЗЕННЯ ТОВАРІВ
Укладено п'ять головних міжнародних актів щодо перевезення товарів:
1) Брюссельська конвенція про встановлення єдиних правил про коносамент 1924 р. (Гаазькі правила). В Брюссельській конвенції беруть участь порівняно мало держав, однак Гаазькі правила широко застосовуються як типовий договір морського перевезення товарів. У 1968 році в Брюссельську конвенцію були внесені зміни. Нова редакція отримала назву "Правила Гаага-Вісбі";
2) Гамбурзька конвенція 1978 р. про морські перевезення вантажів. Конвенція набрала чинності, але на практиці не застосовується;
3) Варшавська конвенція 1929 р. для уніфікації деяких правил щодо міжнародних повітряних перевезень. Варшавська конвенція доповнюється декількома додатковими протоколами та угодами:
- Гаазький протокол 1955 р. про поправки до Варшавської конвенції 1929 р. про уніфікацію деяких правил щодо міжнародних повітряних перевезень. Беруть участь практично всі країни-учасниці Варшавської конвенції;
- Монреальська угода 1966 року;
- Гватемальський протокол 1971 року;
- Монреальські протоколи 1975 року.
Слід пам'ятати й про те, що далеко не всі учасники Варшавської конвенції і Гаазького протоколу беруть участь в інших додаткових угодах і протоколах. Не всі додаткові протоколи вступили в силу, деякі з них ще не були ратифіковані необхідною кількістю держав;
4) Конвенція 1956 р. про контракти міжнародних автомобільних перевезень товарів (Конвенція CMR);
5) Угода про міжнародні залізничні перевезення 1980 р. (Конвенція КОТІФ).
Треба мати на увазі, що зміст цих конвенцій охоплює широке коло проблем. Основні вимоги конвенцій стосуються таких питань:
- на які перевезення поширюється дія Конвенції;
- на які вантажі поширюється дія Конвенції;
- роль вини перевізника при встановленні його відповідальності і обставин, які впливають на його відповідальність;
- межі відповідальності перевізника.
Брюссельська конвенція про встановлення єдиних правил про коносамент 1924р. (Гаазькі правила). Основні положення Брюссельської конвенції (Гаазьких правил):
- дія правил поширюється на будь-які договори перевезення (у тому числі неміжнародні), засвідчені коносаментом або іншим подібним документом, що є підставою для морського перевезення вантажів, але тільки якщо коносамент було видано у країні - учасниці Конвенції;
- дія правил поширюється на будь-які товари, крім:
* живих тварин;
* вантажів, що за договором мають перевозитися на палубі й дійсно перевозяться в такий спосіб;
- перевізник повинен відшкодувати збиток, якщо вантажовідправник доведе, що шкода була заподіяна із вини перевізника. Якщо вантажовідправник це доведе, перевізник винний у заподіянні шкоди (за умови, якщо не доведе інше). Перевізник не несе відповідальності, якщо доведе, що шкоду було завдано не з його вини і не з вини його агентів або службовців. Перевізник не несе відповідальності, якщо збиток є наслідком навігаційної помилки;
- межа відповідальності перевізника: 10 тис. франків Пуанкаре за одне місце або одиницю вантажу або 30 франків Пуанкаре за 1 кг ваги брутто втраченого або ушкодженого вантажу, залежно від того, яка сума більша. Перевізник не може включити в договір положення, що звільняють його від відповідальності, встановленої Гаазькими правилами.
Брюссельська конвенція про встановлення єдиних правил про коносамент 1924року, зі змінами, внесеними в 1968році (Правила Гаага-Вісбі). Найбільш істотні відмінності Правил Гаага-Вісбі від Гаазьких правил полягають у тому, що:
- Правила Гаага-Вісбі не застосовуються, якщо під час перевезення був виданий не коносамент, а будь-який інший документ;
- якщо позов до перевізника або його агента про відшкодування збитку під час перевезення пред'явлений, і службовець або агент не є незалежним підрядчиком, цей службовець або агент має право скористатися положеннями про звільнення від відповідальності та про межі відповідальності, на які згідно з Конвенцією вправі посилатися перевізник. Суми, відшкодовані перевізником і такими службовцями й агентами, ні в якому разі не повинні в сукупності перевищувати межу, передбачену дійсною Конвенцією.
Гамбурзька конвенція 1978 р. про морське перевезення вантажів ("Гамбурзькі правила"). Гамбурзькі правила були результатом зусиль вантажовідправників розширити свої права по договорах морського перевезення. Вони встановили дуже великі межі відповідальності перевізників.
Хоча формально Гамбурзька конвенція і набрала сили, тобто була здійснена необхідна кількість ратифікацій, на практиці вона не застосовується.
Варшавська конвенція 1929 р. для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень. Основні положення Варшавської конвенції (зі змінами, внесеними Гаазьким протоколом 1955 року):
1) дія конвенції поширюється на будь-яке перевезення (як за винагороду, так і на безкоштовне), місце відправлення і місце призначення якого, незалежно від того, є або нема перерви в перевезенні або перевантаженні, знаходиться на території двох сторін - учасниць Конвенції або на території однієї країни-учасниці, якщо передбачене припинення на території іншої держави, навіть якщо ця держава не є учасником Конвенції. Декілька послідовних перевезень вважається одним перевезенням, за погодженням держав-членів;
2) дія Конвенції поширюється на будь-які вантажі, крім поштової кореспонденції і поштових відправлень;
3) перевізник повинен відшкодувати збиток, якщо вантажовідправник доведе, що збиток був заподіяний із вини перевізника. Якщо вантажовідправник це доведе, перевізник винен у збитку, якщо не доведе іншого. Перевізник не несе відповідальності, якщо він доведе, що ним і поставленими особами були вжиті всі необхідні заходи для того, щоб уникнути шкоди. У випадку, якщо перевізник доведе, що провина особи, що потерпіла, була причиною шкоди або сприяла цьому, суд може, відповідно до постанови свого власного закону, усунути або обмежити відповідальність перевізника;
4) межі відповідальності перевізника:
- 250 тис. франків (умовної грошової одиниці, що містить 65,5 мг золота проби 900/1000) за одного пасажира у випадку його смерті;
- 250 франків за один кілограм ваги брутто багажу;
- 5000 франків за втрату ручної поклажі на одного пасажира (незалежно від ваги ручної поклажі).
Монреальська угода 1966 р. передбачає межі відповідальності повітряного перевізника перед пасажирами при перевезеннях, що проходять через США, у 75 тис. дол. США, включаючи судові витрати, або 58 тис. дол. без таких. При цьому повітряний перевізник не може посилатися на те, що ним було вжито всіх необхідних заходів для запобігання шкоди, але може посилатися на грубу провину потерпілого. Монреальська угода застосовується при перевезеннях над територією США.
Гватемальський протокол 1971 р. встановлює відповідальність повітряного перевізника за заподіяння шкоди здоров'ю пасажира незалежно від провини (відповідальність виключається, якщо шкода викликана станом здоров'я пасажира) і підвищує межу відповідальності перевізника перед пасажиром у 6 разів порівняно з Гаазьким протоколом (до 1,5 млн франків). Передбачається збільшення цього ліміту через кожні п'ять років приблизно на 10 %. Відповідальність за втрату багажу покладається на перевізника незалежно від його провини і виключається, коли вона є результатом зовнішніх властивостей багажу або провини потерпілого. Для випадків відповідальності за прострочення доставки пасажира введено особливу межу відповідальності перевізника - 62,5 тис. франків на пасажира. З 55 учасників конференції протокол підписали 21, а ратифікували ще менше.
Монреальські протоколи 1975 р. припускають при оформленні перевезень застосування електронно-обчислювальних пристроїв, а також встановлюють відповідальність авіаперевізника у випадку незбережен-ня вантажу незалежно від його провини. Відповідальність виключається, якщо перевізник доведе, що знищення, втрата або ушкодження вантажу відбулися в результаті властивого вантажу дефекту, якості або неправильного упакування, акту вини або збройного конфлікту, а також акту органу державної влади, пов'язаного із ввезенням, вивезенням або транзитом вантажу.
Конвенція 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів (Конвенції CMR). Основні положення Конвенції 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів (Конвенції CMR) такі:
1) дія Конвенції поширюється на будь-які перевезення вантажів за винагороду, коли місце перевезення і місце доставки вантажів, зазначене в контракті, знаходиться на території двох різних країн, із яких принаймні одна є учасницею Конвенції. Застосування Конвенції не залежить від місця проживання і громадянства (державної приналежності) сторін, що укладають договір. Будь-яка умова договору, що допускає відступлення від умов Конвенції, є недійсною. Недійсність такої умови договору не тягне за собою недійсності всього договору. Якщо перевезення здійснюється декількома перевізниками, то кожен з них відповідає за все перевезення. Причому другий і кожний наступний перевізник, в силу прийняття ним вантажу і накладної, стає учасником договору перевезення на зазначених у накладній умовах;
2) дія Конвенції поширюється на будь-які вантажі;
3) перевізник повинен відшкодувати збиток, якщо вантажовідправник доведе, що збиток був заподіяний з вини перевізника. Якщо вантажовідправник це доведе, перевізник винний у збитку, якщо не доведе іншого. Перевізник не несе відповідальності, якщо доведе, що збиток був заподіяний із вини правомочної за договором особи, внаслідок наказу останньої. З урахуванням цього положення перевізник звільняється від відповідальності, коли втрата або ушкодження вантажу є наслідком особливого ризику, нерозривно пов'язаного з однією або Декількома з таких обставин:
* із використанням відкритих або неукритих транспортних засобів, якщо таке використання було спеціально обговорено і зазначено в накладній; із відсутністю або ушкодженням упаковки вантажів, через свої властивості схильних до псування й ушкодження без упаковки або без попереднього їх упакування;
* з переміщенням, навантаженням, розміщенням або вивантаженням вантажів відправником або одержувачем, або особами, що діють від імені відправника або вантажоодержувача;
* із природою деяких вантажів, що через свої властивості схильні до поломки, іржавіння, раптового гниття, усихання, відпливу, нападу паразитів і гризунів;
* із недостатністю або незадовільністю маркування або нумерації вантажних місць;
* з перевезенням тварин;
4) перевізник, його службовці або агенти не вправі посилатися на обставини, що обмежують їхню відповідальність, або перекладати тягар доказу на іншу сторону, якщо збиток був викликаний зловмисним вчинком або відбувся з вини, яка, відповідно до закону, застосованого судом, прирівнюється до злочину.
5) межі відповідальності перевізника: 25 золотих франків за один кілограм ваги брутто. Відправник може зазначити в накладній, за умови сплати обговореної за договором надбавки до плати за провезений, вартість багажу, що перевищує цю межу. В такому випадку перевізник буде відповідати в межах, зазначених у накладній.
Угода про міжнародні залізничні перевезення 1980 р. (Конвенція КОТІФ). Основні положення Угоди про міжнародні залізничні перевезення 1980 р. (Конвенції КОТІФ) такі:
1) дія Конвенції поширюється на будь-які перевезення вантажів за однією накладною на території різних країн;
2) дія Конвенції поширюється на будь-які вантажі;
3) перевізник повинен відшкодувати збитки, якщо вантажовідправник доведе, що збитки було заподіяно з вини перевізника. За умови, що вантажовідправник це доведе, перевізник є винним, якщо не доведе іншого;
4) перевізник не несе відповідальності, якщо він доведе, що втрата або ушкодження вантажу відбулися внаслідок вини позивача, вказівок, зроблених позивачем, прихованих недоліків вантажу, в результаті обставин, яких залізниця не могла уникнути або яким вона не могла запобігти;
5) межі відповідальності перевізника - 17 спеціальних прав запозичення (СПЗ) або 51 старий золотий франк за 1 кілограм ваги брутто. Збитки, нанесені в результаті прострочення доставки, відшкодовуються в розмірі трикратних провізних платежів. Межі відповідальності можуть бути знижені за домовленістю сторін перевезення з відповідним зниженням провізних платежів;
6) якщо здійснюється послідовне перевезення вантажу декільком? перевізниками, кожен перевізник, приймаючи вантаж разом із накладною, стає стороною договору перевезення на умовах, зазначених у накладній. Будь-який із перевізників у послідовному перевезенні відповідає за все перевезення та доставку вантажу. Перевізник, що сплатив компенсацію за втрату вантажу, має право пред'явити регресний позов до залізниці, із вини якої відбулася фактична втрата вантажу.
14.1.3. КОНВЕНЦІЇ ПРО ПЛАТЕЖІ
У практиці є багато способів розрахунків і способів платежів. Можуть використовуватися різні розрахункові документи, наприклад прості або переказні векселі, чеки.
Законодавство багатьох країн про розрахунки і фінансування міжнародних угод відрізняється. Це створює додаткові труднощі і перешкоди. Учасники торгової діяльності давно прагнуть зменшити ці труднощі.
У 1931 році було укладено Женевську конвенцію, що встановлює Уніфікований закон про чеки. Вона допомогла позбавитися багатьох ускладнень, викликаних відмінностями в законодавстві різних країн про чеки.
У 1930 році було ухвалено три міжнародні угоди про розрахунки векселем:
- Женевська конвенція про Уніфікований закон про переказний і простий вексель. Конвенція зобов'язує держави-учасниці прийніти законодавчі акти про векселі єдиного зразка, встановленому в Конвенції;
- Женевська конвенція, що має на меті вирішення деяких солізій законів про переказні і прості векселі. В міжнародній торгівлі нерідко виникає питання про те, право якої країни варто застосовувати для вирішення того або іншого питання. Торговці можуть самі домовитися про застосоване право. Проте в багатьох випадках держави обмежують свободу договору в цьому питанні. Крім того, сторони можуть просто упустити деякі питання у своїй угоді, навіть якщо їхня свобода договору з цих питань не обмежена. В цьому випадку проблема застосовуваного права теж буде дуже складною. Такі труднощі можуть виникнути і при видачі векселя. Щоб їм запобігти, було укладено цю конвенцію. Вона встановлює єдині правила про застосоване право з питань вексельного обігу, яким країни - учасниці повинні користуватись;
- Женевська конвенція про гербовий збір щодо переказного І простого векселів. У багатьох країнах для оформлення векселя необхідне сплатити спеціальний збір. Конвенція зобов'язує держави-учасниц встановити у своєму законодавстві, що несплата такого збору не повинна означати недійсність прав і обов'язків, що випливають із векселя.
Ці три конвенції значно полегшили розрахунки в міжнародній торгівлі. Проте їхнім головним недоліком було те, що в них не брали участі багато країн, у першу чергу - країни з "англо-американською" системою права (наприклад, Велика Британія, США, Індія).
В серпні 1987 р. ЮНСІТРАЛ випустила у світ Конвенцію про міжнародний переказний і простий вексель. У 1988 році Конвенція була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН і стала відкритою для підписання і ратифікації. Вона містить положення про новий, єдиний документ, що можна буде використовувати в різноманітних банківських і правових системах.
Конвенція може допомогти перебороти суперечності, зокрема, у положеннях про вексель Уніфікованого торгового уложения США й Уніфікованого закону про переказний і простий вексель, Актах про переказний вексель Великої Британії (Женевські конвенції 1930 p.).
Серед інших документів ЮНСІТРАЛ із міжнародних платежів можна назвати Типовий закон про міжнародні кредитні розрахунки. Держави можуть використовувати їх як основу для свого законодавства.
ЮНСІТРАЛ, проте, далеко не єдина організація, що вносить пропозиції про уніфікацію і гармонізацію приватного права. Наприклад, УНІДРУА (Міжнародний інститут з уніфікації приватного права) організував дипломатичну конференцію в 1988 році, на якій було ухвалено Конвенцію про міжнародний факторинг.

14.2. ГОЛОВНІ МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

14.2.1. СВІТОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ТОРГІВЛІ
Угода про створення Світової організації торгівлі (COT) набрала чинності 1 січня 1995 року. Створення цієї організації було результатом останнього раунду переговорів країн - членів ГАТТ - Уругвайського раунду.
Угода про створення СОТ (Марракешська угода) має чотири додатки.
До першого додатка входять:
- Генеральна угода з тарифів і торгівлі;
- 12 угод, що розвивають і доповнюють різноманітні положення ГАТТ;
- Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС);
- Угода про аспекти прав інтелектуальної власності, що мають відношення до торгівлі;
- цілий ряд договорів, що стосуються специфічних питань, таких як порядок тимчасового призупинення державою - членом СОТ своїх зобов'язань за Угодами Уругвайського раунду, правила тлумачення винятків із принципів ГАТТ/СОТ і т.ін.
До другого додатка входить Розуміння про врегулювання спорів, що виникають із приводу тлумачення і застосування Угод Уругвайського раунду.
Третій додаток - Механізм перегляду торгової політики. Ця угода встановлює процедуру міжнародного контролю за дотриманням Угод Уругвайського раунду.
Четвертий додаток - Багатосторонні торгові договори, участь у яких необов'язкова ("plurilateral agreements").
В рамках ГАТТ/СОТ діє правило про єдність зобов'язань, за яким держави, що бажають стати членами СОТ, повинні приєднатися до всіх угод, на які поширюється це правило.
Правило про єдність зобов'язань поширюється на всі Угоди Уругвайського раунду, за винятком двох угод, що входять у четвертий додаток:
- Угоди про державні закупки;
- Угоди про торгівлю цивільними повітряними суднами.
СОТ створена, в першу чергу, для того, щоб сприяти виконанню цього пакету угод, що разом називають Угодами Уругвайського раунду. Вони містять вимоги, яких мають дотримуватись всі держави - члени СОТ. Суть цих вимог полягає в тому, що:
- держави - члени зобов'язані проводити постійні переговори, націлені на зниження мита;
- держави - члени зобов'язані утримуватися від дискримінації між товарами і торговцями з різних країн. Наприклад, ставка мита має бути однаковою стосовно всіх товарів певного виду;
- СОТ дозволяє державам "захищати" свій внутрішній ринок, але ці обмеження повинні бути тільки у формі тарифів. Це означає, що заборонені такі засоби обмеження імпорту, як:
* занадто складні митні процедури;
* завищені митні збори;
* складні процедури підтвердження походження товарів;
* деякі види державних субсидій підприємствам;
* стандарти на товари.
СОТ містить декілька винятків із цих загальних правил. Багато таких винятків встановлюють більш "м'які" вимоги до держав, що розвиваються. Ці "послаблення", проте, не змінюють загальної суті вимог СОТ і націлені лише на полегшення тимчасових труднощів, із якими зіштовхуються країни, що розвиваються. Майже всі ці винятки носять тимчасовий характер.
Інші винятки дозволяють усім державам застосовувати нетарифні заходи обмеження імпорту у певних випадках, як, наприклад, кількісні обмеження у випадку різкого погіршення платіжного балансу або різкого збільшення імпорту, що завдає "значний збиток" виробникам у країні імпорту.
На відміну від угоди ГАТТ, що стосувалася тільки торгівлі товарами, СОТ також прагне до того, щоб зменшити обмеження на торгівлю послугами.
Міжнародна торгівля послугами - порівняно нове явище. Держави мають незначний досвід спільної роботи у зменшенні бар'єрів щодо торгівлі послугами.
В рамках Генеральної угоди з торгівлі послугами (ГАТС) країни - члени СОТ взяли на себе зобов'язання не припускати дискримінації між особами, що надають послуги, максимально зменшити обмеження участі іноземних підприємств на ринку послуг. ГАТС створило основу для подальших переговорів по зменшенню обмежень вільної конкуренції між торговцями послугами різних країн.
Так само, як і торгівля послугами, поза "компетенцією" ГАТТ знаходилися і питання захисту прав інтелектуальної власності.
Вступивши в силу 1 січня 1995 року, Угода про торгові аспекти прав інтелектуальної власності, що мають відношення до торгівлі, вимагає від кожної держави - члена СОТ забезпечити ефективний захист прав інтелектуальної власності шляхом:
- цивільно-судових заходів;
- спеціальних заходів на кордоні, що містять у собі конфіскацію і знищення товарів, виготовлених із порушенням прав інтелектуальної власності;
- адміністративних заходів;
- кримінальних заходів.
У ТРІПС основна увага приділяється саме цивільним засобам захисту, оскільки вони є найбільш зручними й економічно вигідними для держателя прав інтелектуальної власності (наприклад, власника патенту або ліцензіата).
Важливою частиною норм СОТ є вимоги щодо прозорості торгового законодавства країн-членів, відкритості у відносинах. Кожна держава повинна надавати іншим членам СОТ й зацікавленим особам (наприклад торговцям) максимально повну інформацію про чинні заходи регулювання торгівлі і про нові заходи, вжиття яких планується. Наприклад, ГАТТ вимагає від держав завчасно публікувати всі нові державні акти, що торкаються зобов'язання країни за угодами СОТ.
Орган із вирішення спорів. Між державами нерідко виникають спори про тлумачення положень СОТ.
Якщо дві держави - учасниці СОТ розходяться в думці щодо тлумачення або застосування угод Уругвайського раунду, перше, що вони повинні зробити, - це спробувати врегулювати свої протиріччя на двосторонній основі.
При цьому вони можуть попросити Генерального секретаря СОТ або іншу особу виступити посередником для врегулювання спору.
Тільки якщо протягом 60 днів після початку врегулювання спору на двосторонній основі сторони не досягай згоди, вони можуть звернутися в Орган із вирішення спорів. Після цього Орган виносить за матеріалами справи рішення або рекомендацію.
Генеральна рада як Орган із вирішення спорів створює Третейську групу для розгляду спору і його вирішення. Третейська група має складатися з трьох осіб, якщо тільки сторони спору не домовляться про те, що Третейська група має складатися з п'яти осіб.
Третейська група об'єктивно оцінює фактичну сторону справи, а потім визначає, наскільки ті заходи або дії, з приводу яких виник спір, відповідають правилам і принципам системи угод Уругвайського раунду. Не пізніше, ніж через дев'ять місяців після початку розгляду спору, вона повинна винести своє рішення і сформулювати його в письмовому вигляді. Це рішення потім передається в Орган із вирішення спорів.
Якщо одна зі сторін спору не згодна з висновками Третейської групи, справа може бути передана на розгляд Апеляційному органу. До апеляційного органу входять сім постійних членів. У розгляді кожної окремої справи беруть участь три особи.
Апеляційний орган переглядає рішення Третейської групи тільки з питань права, не торкаючись фактичної сторони справи, і не пізніше, ніж через 90 днів передає винесене рішення в Орган із вирішення спорів.
Орган із вирішення спорів повинен розглянути отриманий звіт не пізніше, як через дев'ять місяців після створення Третейської групи, якщо на її рішення не подавалася апеляція. У випадку ж, якщо така апеляція подавалася, рішення має бути винесено не пізніше, ніж через дванадцять місяців після створення Третейської групи.
Які наслідки може мати рішення Органу з вирішення спорів. Насамперед, якщо Третейська група або Апеляційний орган вирішать, що порушення правил ГАТТ/СОТ дійсно мало місце, то сторона повинна негайно привести торговий режим у відповідності до цих правил. Якщо з якихось причин вона не в змозі негайно привести свої правила торгового режиму у відповідність до правил і принципів ГАТТ/СОТ, Орган із вирішення спорів може дозволити зробити це протягом "розумного періоду часу".
Якщо протягом "розумного періоду" таких заходів вжито не було, країна, що постраждала від такого порушення правил ГАТТ/СОТ, може вимагати виплати компенсації. Також передбачено, що сторона-поруш-ник може сама виплатити таку компенсацію.
Нарешті, якщо сторона-порушник продовжує застосовувати у своєму внутрішньому законодавстві правила, що суперечать нормам і принципам якоїсь з угод ГАТТ/СОТ, стороні, що постраждала, може бути надане право тимчасово не дотримуватись цих угод у відносинах із сто-роною-порушником. При цьому у випадках, коли це можливо, такі заходи мають стосуватися тільки тієї частини відповідної угоди, яку було порушено іншою стороною.
У деяких випадках, і тільки якщо інші заходи не дали бажаного результату, Орган із вирішення спорів може надати постраждалій стороні право не дотримуватися норм відразу декількох угод у рамках Уругвайського раунду (наприклад, у відповідь на порушення норм ТРІПС не дотримуватися відносно держави-правопорушника норми ГАТТ).
Варто підкреслити, що застосування подібних санкцій припускається тільки як "крайній захід" і не є головним завданням Світової організації торгівлі, воно полягає у зміцненні стосунків між державами-членами, які продовжують звертатися у СОТ для врегулювання міжнародних торгових спорів.
Важливим досягненням багатосторонньої торгової системи є те, що дотепер абсолютна більшість держав світу визнають роль СОТ у регулюванні міжнародних економічних відносин і її компетенцію у вирішенні питань зовнішньої торгівлі.
Можна впевнено стверджувати, якщо процес розвитку СОТ буде продовжуватися в тому ж напрямку, від цього виграють всі країни світу.
На сьогодні членами СОТ є 135 держав.
Австралія
Австрія
Ангола
Антигуа і Барбуда
Аргентина
Бангладеш
Барбадос
Бахрейн
Беліз
Бельгія
Бенін
Болгарія
Болівія
Ботсвана
Бразилія
Бруней
Буркіна-Фасо
Бурунді
Велика Британія
Венесуела
Габон
Гаїті
Гайана
Гамбія
Гана
Гватемала
Гвінея
Гвінея-Бісау
Гондурас
Гонконг
Гренада
Греція
Данія
Дар-ес-Салам
Демократична Республіка Катар
Джібуті
Домініка
Домініканська Республіка Еквадор
Європейські Співтовариства
Єгипет
Замбія
Зімбабве
Ізраїль
Індія
Індонезія
Ірландія
Ісландія
Іспанія
Італія
Камерун
Канада
Кенія
Киргизстан
Китай
Кіпр
Колумбія
Конго
Корея
Коста-Рика
Кот д'Івуар
Куба
Кувейт
Латвія
Лесото
Ліхтенштейн
Люксембург
Маврикій
Мавританія
Мадагаскар
Макао
Малаві
Малайзія
Малі
Мальдівські Острови
Мальта
Марокко
Мексика
Мозамбік
Монголія
Маурітіус
М'янма
Намібія
Нігер
Нігерія
Нідерланди
Нікарагуа
Німеччина
Нова Зеландія
Норвегія
Об'єднані Арабські Емірати
Пакистан
Панама
Папуа-Нова Гвінея
Парагвай
ПАР
Перу
Польща
Португалія
Руанда
Румунія
Сальвадор
Свазіленд
Сенегал
Сент-Вінсент і Гренадини
Ще 31 країна має статус спостерігача в СОТ:
Сент-Кітс і Невіс
Сент-Люсія
Сінгапур
Словаччина
Словенія
Соломонові Острови
Сполучені Штати Америки
Сурінам
Сьєрра-Леоне
Таїланд
Танзанія
Того
Тринідад і Тобаго
Туніс
Туреччина
Уганда
Угорщина
Уругвай
Фіджі
Філіппіни
Франція
Центрально-Африканська Республіка
14.2.2. МІЖНАРОДНИЙ ВАЛЮТНИЙ ФОНД І СВІТОВИЙ БАНК
Міжнародний валютний фонд (МВФ) був створений у результаті Бреттон-Вудської конференції в 1944 р. Його штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні.
У МВФ діє досить складна система голосування. Кожен член МВФ має певну кількість голосів, що, як правило, залежить від фінансового внеску кожної країни в МВФ.
Спочатку метою МВФ було забезпечити стабільність курсів валют країн-членів. Кожна держава брала на себе зобов'язання підтримувати курс своєї валюти на певному рівні щодо долара США. Курс долара також був закріплений на певному рівні щодо золота. Ця система зазнала краху між 1971 і 1973 роками, багато в чому в результаті рішення США припинити використання "золотого стандарту".
До 1978 р. МВФ встановив плаваючі валютні обмінні курси. Роль МВФ тепер полягала в тому, щоб здійснювати моніторинг проблем платіжного балансу, змін валютних курсів і контролювати зміни в обмінних курсах тощо.
У 1969 році МВФ створив "спеціальні права запозичення" (СПЗ). СПЗ - штучна "валюта", курс якої формується на основі декількох конвертованих валют (долара США, фунта стерлінгів, німецької марки, французького франка, японської єни). Оскільки МВФ має можливість контролювати пропозицію СПЗ, він у такий спосіб може стати міжнародним макроекономічним регулятором. Багато країн, у тому числі США, виступали і виступають проти цього, і попит на СПЗ завжди відставав від зростання світової торгівлі. З іншого боку, останнім часом зростає підтримка збільшення ролі СПЗ із боку таких країн, як Японія.
МВФ як "суворий вчитель". Будь-який член МВФ має право користуватися фондами МВФ пропорційно його фінансовій участі в цій організації.
Після того, як у 1982 році Мексика заявила, що вона знаходиться в небезпечній близькості до дефолту, МВФ став відігравати головну роль у реструктуризації зовнішніх державних боргів. МВФ почав висувати вимоги до економічної політики країн-кредиторів. Він вимагав від них приймати плани економічного розвитку, що включали:
- зменшення бюджетних витрат;
- зниження економічної активності;
- зменшення середніх прибутків.
Держави, що намагаються фінансувати свій зовнішній дефіцит шляхом зменшення резервів іноземної валюти, можуть звернутися до МВФ за кредитом. МВФ видає кредит, якщо він вирішить, що труднощі з платіжним балансом носять тимчасовий характер, і тільки в обмін на зобов'язання відповідного уряду змінити економічну політику і зменшити дефіцит. Позичальниками МВФ можуть бути не тільки країни, що розвиваються. Наприклад, у 1976 році Велика Британія звернулася до МВФ із проханням про надання кредиту.
Згода МВФ на надання кредиту часто служить свого роду сигналом для приватних позикодавців, підтвердженням кредитоспроможності держави.
Кредити і гарантії. В межах МВФ створено Фонд розширеного фінансування, Програму компенсаційного фінансування, Фонд структурних змін.
У рамках Фонду розширеного фінансування надаються кредити під зобов'язання країни-позичальника виконувати трирічну програму економічного розвитку, почати виплату боргів за кредити не пізніше як через чотири з половиною роки після його одержання і завершити виплату протягом шести років.
Програма компенсаційного фінансування існує для надання кредитів державам, що відчувають різке падіння цін на експортовані товари, викликане зовнішніми чинниками.
Фонд структурних змін дає можливість найменш розвинутим країнам одержувати кредити на пільгових умовах:
- 0,5 % річних, що значно нижче звичайної процентної ставки за кредитами МВФ;
- більш тривалі терміни виплати кредитів.
Кредити в межах цього фонду даються під зобов'язання держави-позичальника здійснити програму економічних реформ, у результаті якої має поліпшитися платіжний баланс і початися економічне зростання.
14.2.3. ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА І РОЗВИТКУ
В Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) беруть участь 25 держав. Загальне населення держав - членів ОЕСР складає 16 % від світового, а загальний обсяг виробництва - дві третини світового обсягу. Конвенція про створення ОЕСР виділяє три мети створення цієї організації:
1) забезпечити максимально можливий рівень стійкого розвитку за одночасної підтримки фінансової стабільності;
2) сприяти вільній торгівлі;
3) сприяти економічному розвитку в менш розвинутих країнах.
Вищим органом організації є Рада, що складається з постійних представників держав-членів. При Раді працює виконавчий комітет, що налічує 14 членів, 7 з яких представляють найбільш розвинуті індустріальні держави.
В ОЕСР працює цілий ряд спеціалізованих комітетів, що проводять регулярні зустрічі. В рамках цієї організації укладаються численні угоди, що мають міжнародне значення (табл. 11). Важливою частиною роботи ОЕСР є одержання достовірної економічної інформації від країн-членів і формування прогнозів економічного розвитку. Прогнози ОЕСР раз у два роки публікуються в її періодичному виданні - "Economic Outlook".


ОЕСР споконвічно була форумом для обговорення глобальних економічних проблем і можливих шляхів їх вирішення для країн-членів. Крім цього, тепер важливою функцією ОЕСР є розробка різного роду аналітичних та інформаційних матеріалів і публікацій.
14.2.4. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ
Європейський Союз (ЄС) - об'єднання держав, головною, але не єдиною метою якого є зняття обмежень економічної діяльності між країнами-членами.
Основні правила ЄС:
- вільне пересування товарів у межах ЄС, без будь-яких перешкод, митних процедур, мит і т.ін.;
- єдині для всіх країн ЄС ставки ввізного мита відносно товарів, що ввозяться через кордон;
- товар, завезений через кордон ЄС, може без перешкод пересуватися по всій його території;
- вільне пересування в рамках ЄС капіталу, робочої сили, технологій та інших "чинників виробництва";
- гармонізація законодавства країн-членів із суттєвих економічних питань, включаючи транспортні послуги, оподаткування, організацію підприємств (форми юридичних осіб, вимоги до реєстрації і т.ін.), фінансові питання;
- на території ЄС усі розрахунки здійснюються в єдиній валюті - евро (до 2002 р. поряд з евро могли використовуватися також національні валюти країн-членів).
ЄС безпосередньо обмінюється дипломатичними представництвами з країнами, що не є його членами, випускає єдині паспорти ЄС, починає переговори й укладає міжнародні договори. В рамках ЄС обговорюються питання здійснення єдиної оборонної політики. Всі ці заходи свідчать про прагнення держав-членів перетворити ЄС на щось більше, ніж просто економічний союз.
В основі ЄС лежить цілий ряд міжнародних договорів. У розвитку економічної інтеграції (тобто в усуненні бар'єрів у торгівлі) важливу роль відіграють органи ЄС, оскільки вони наділені самостійними функціями у прийнятті рішень (Рада міністрів, Комісія, Європарламент, Суд ЄС, Економічний і соціальний комітет).
Рада міністрів уповноважена приймати рішення з усіх питань, що входять до сфери повноважень Євросоюзу відповідно до зазначених угод. При цьому рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів або одноголосно (з цілого ряду питань).
Комісія складається з членів, що відбираються за ознаками загальної компетенції і максимальної незалежності. Члени Комісії призначаються за згодою між країнами-членами. Головна функція Комісії - нагляд за застосуванням угод, укладених у межах ЄС. З цією метою Рада міністрів має право наділяти її повноваженнями.
Європарламент складається з депутатів, що обираються безпосередньо в країнах-членах. Європарламент має право більшістю в дві третини прийняти резолюцію недовіри Комісії, результатом чого є негайний розпуск останньої.
Суд ЄС уповноважений інтерпретувати і застосовувати угоди ЄС.
Він складається з двох ланок:
- Суд (у його складі - 15 суддів і 9 генеральних адвокатів);
- Суд першої інстанції (в його складі - 15 суддів).
Суд скликається для вирішення спорів, поданих на його розгляд країнами-учасницями, органами ЄС, компаніями, а також окремими особами. Президент Суду обирається суддями із свого числа на 3 роки. Він спрямовує роботу Суду і головує на слуханнях і нарадах. Суду допомагають генеральні адвокати, завдання яких надавати, у разі потреби, незалежні й безсторонні поради. Як правило, Суд розглядає:
- справи, передані на його розгляд Комісією, іншими органами ЄС або країнами-учасницями;
- справи, що стосуються окремих осіб або компаній, розглянуті Судом першої інстанції, на рішення якого було подано апеляцію.
З 1954 р. Суд розглянув більше 9 тис. справ.
До 1 вересня 1989 р. працював тільки Суд. Щоб поліпшити судовий захист індивідуальних інтересів, рішенням Ради був заснований Суд першої інстанції. Він розглядає усі справи, подані компаніями, а також окремими особами, не згодними з рішеннями органів ЄС і його агентствами. Суд першої інстанції складається з п'ятнадцяти суддів, призначених країнами-учасницями на 6 років. Цей суд також вибирає свого президента, проте в його складі немає генеральних адвокатів.
Члени обох судів призначаються країнами-учасницями терміном на 6 років.
Економічний і соціальний комітет- консультативний орган.Він не має права приймати рішення. Його головні функції:
- Рада і Комісія повинні консультуватися з комітетом перед прийняттям рішень з певних питань;
- комітет може з своєї ініціативи виступити з консультативним висновком з того або іншого питання. До складу комітету входять представники суспільних груп (роботодавці, наймані працівники, представники інших соціальних груп, у тому числі організації споживачів, науковці, фермери, люди вільних професій (адвокати, бухгалтери і т.ін.)).
Членів комітету призначає Рада своїм одноголосним рішенням.
Важливу роль відіграє Європейський інвестиційний банк (створений у 1958 році). Банк є незалежним органом, який виступає як банк ЄС з довгострокового фінансування. Він надає кредити під інвестиційні проекти, головним чином, у промисловості, енергетиці, транспорті, а також виступає гарантом по таких кредитах. Більше половини позик банку виділяється для інвестицій у відсталі регіони. Банк також допомагає виконувати фінансові завдання політики співробітництва ЄС із державами, що не є його членами. В даний час банк працює більш ніж у ста країнах у таких напрямках:
- підтримка економічного розвитку країн Центральної і Східної Європи, що мають намір вступити в ЄС;
- розвиток виробничого приватного сектору в країнах Середземномор'я, що не є членами ЄС;
- фінансування проектів у таких сферах, як спільне підприємництво, захист навколишнього середовища й обмін технологіями в країнах Азії і Латинської Америки.
14.2.5. МЕРКОСУР
Спільний ринок південної зони (скорочено - МЕРКОСУР) створений відповідно до договору від 26 березня 1991 р. Його мета - забезпечити вільний рух товарів, послуг і робочої сили в межах території Аргентини, Бразилії, Парагваю й Уругваю. Крім того, держави-члени прагнуть встановити єдині ставки ввізного мита.
Реалізація угоди проходить зі складнощами. Країни - члени МЕРКОСУР домовилися про те, що на деякі товари режим "вільної торгівлі" поширюватися не буде, проте довгий час не могли дійти до згоди щодо того, які саме це будуть товари. Наприклад, Бразилія наполягала на "вилученні" більш 300 товарних позицій, а Аргентина - майже 400.
Загальне населення країн - членів МЕРКОСУР перевищує 190 млн осіб, а загальний річний обсяг виробництва становить понад 400 млрд дол. США.
14.2.6. АНДСЬКИЙ ПАКТ
Андський спільний ринок (АНКОМ) включає в себе Болівію, Колумбію, Еквадор, Перу і Венесуелу. Це об'єднання виникло в результаті укладення Картахенської угоди 1969 року. Багато в чому його створення було реакцією на слабку роботу Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі, попередниці Андського спільного ринку. Спочатку до складу Андського спільного ринку входила Чилі, але в 1977 році вона вийшла з його складу.
Серед заходів, вжитих у рамках Андського спільного ринку, слід зазначити:
- надання тарифних переваг іншим державам-членам;
- встановлення єдиних тарифних ставок стосовно інших держав-членів;
- домовленість про те, що деякі товари повинні вироблятися у певних країнах-членах;
- негативний, обмежувальний підхід до іноземного інвестування. Відповідно до Андського пакту було створено такі установи Андського спільного ринку:
- Андський суд;
- Андський банк розвитку;
- Андський резервний фонд;
- Андський парламент.
Спочатку Андський пакт виступав як активний прихильник протекціонізму, жорсткого державного регулювання економіки, витіснення іноземців із внутрішнього ринку. На сьогоднішній день Андський пакт пережив серйозні зміни. Нині серед головних пріоритетів його діяльності - відкритий ринок, економічна лібералізація та відкритість до іноземної участі в економіці.
14.2.7. АСОЦІАЦІЯ КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ (АСЕАН)
До складу Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН, за першими буквами англійської назви) входять Бруней, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.
АСЕАН створена відповідно до Бангкокської декларації 1967 року.
Головною політичною причиною, що сприяла розвитку організації, було прагнення протидіяти посиленню впливу В'єтнаму після поразки США у в'єтнамській війні та окупації В'єтнамом Лаосу і Камбоджі.
Незважаючи на це, АСЕАН - не військова організація, і до її цілей не входить спільна оборона проти агресії. АСЕАН сформулювала певні пріоритети у виробництві для окремих країн-членів, щоб домогтися найраціональнішого використання ресурсів при виробництві певних видів промислової продукції. В рамках АСЕАН були встановлені тарифні преференції. АСЕАН сприяла створенню підприємцями регіону спільних підприємств і реалізації спільних виробничих проектів.
На сьогоднішній день країни-члени АСЕАН поки не досягай значного рівня економічної інтеграції. Багато положень про економічну інтеграцію, про які держави АСЕАН домовилися між собою, не були реалізовані на практиці.
Проте, починаючи з 1976 року, ефективність роботи АСЕАН стала підвищуватися. Сьогодні АСЕАН нерідко виступає як колективна сторона на переговорах із торговими партнерами.
14.2.8. КАРИБСЬКИЙ СПІЛЬНИЙ РИНОК (КАРІКОМ)
До Карибського загального ринку (КАРІКОМ) входять такі країни, як Гайана, Барбадос, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Антигуа і Барбуда, Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Домініка, Гренада, Сент-Лусія, Сент-Вінсент і Гренадини, Беліз.
На сьогоднішній день членом КАРІКОМ є також Багамські острови, але вони не беруть участі у домовленостях про створення єдиного ринку.
Карибський спільний ринок було засновано у 1973 р. Його головними цілями є:
- створення загального ринку;
- координація зовнішньоекономічної політики;
- функціональне економічне співробітництво в деяких галузях.
У межах Карибського спільного ринку були усунуті основні обмеження торгівлі між його членами. Товари країн-членів не обкладаються митом при ввезенні.
У 1989 році в рамках КАРІКОМ було прийнято рішення використовувати єдину Гармонізовану систему опису і кодування товарів для цілей тарифної класифікації. Поки що не всі держави виконали це завдання.
1 січня 1991 р. країни КАРІКОМ (за винятком держав Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Антигуа і Барбуда, Сент-Люсія) встановили єдині ставки ввізного мита на товари, що ввозяться з країн, які не є членами КАРІКОМ. Такі єдині ставки встановлені стосовно промислової продукції. Щодо інших товарів окремі держави встановлюють ставки мита самостійно. Ставки ввізного мита на різні товари відрізняються (від 5 до 40 %). Найбільш високими ставками митами обкладаються товари, аналогічні тим, які виробляються на території КАРІКОМ у достатніх кількостях. Готова і "проміжна" продукція (тобто продукція, отримана в ре-. зультаті переробки, що може далі використовуватися для виробництва іншої продукції) обкладаються ввізним митом за нижчими ставками. Окремі держави можуть встановлювати ще нижчі тарифи на деякі товари з країн, що не є членами КАРІКОМ, проте це заборонено щодо цілого ряду товарів.
14.2.9. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ БАНК РЕКОНСТРУКЦІЇ ТА РОЗВИТКУ
Європейський банк реконструкції та розвитку - регіональний міждержавний банк. Його головна мета - довгострокове кредитування країн Центральної і Східної Європи, кредитне і фінансове сприяння цим країнам при переході до ринкової економіки.
Банк заснований у 1990 році і почав операції в 1991 р. Місце розташування - Лондон. Члени ЄБРР - 40 країн, а також Європейський Союз і Європейський інвестиційний банк. ЄС і Європейський інвестиційний банк разом володіють 51 % статутного капіталу банку і, таким чином, мають великий вплив на політику банку.
Банк надає кредити:
- безпосередньо урядам;
- підприємствам під гарантію уряду. Банк надає кредити, як правило, для реалізації інвестиційних проектів.
14.2.10. ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКА УГОДА ПРО ВІЛЬНУ ТОРГІВЛЮ (НАФТА)
Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) набрала чинності 1 січня 1994 року. До НАФТА входять США, Мексика і Канада.
Правила НАФТА розроблені з урахуванням вимог ГАТТ/СОТ і відповідно до цих правил. Угода НАФТА має велике значення для всіх, хто займається торгівлею з будь-якою із країн-членів. НАФТА містить програму економічної інтеграції, відповідно до якої країни-члени повинні протягом 15 років після набуття нею чинності поступово ліквідувати всі перешкоди в торгівлі між собою. Метою НАФТА проголошено:
- усунення перешкод у торгівлі товарами і послугами; поліпшення можливостей для інвестування в межах цієї зони вільної торгівлі;
- ефективний захист прав інтелектуальної власності;
- створення основи для, подальшого співробітництва з метою збільшення переваг угоди.
Розглянемо основні положення НАФТА.
Розвиток єдиних правил торгівлі. Кожна країна зобов'язана забезпечити, щоб її закони й інші державні акти, включаючи акти штатів і провінцій, відповідали певним стандартам, встановленим в Угоді. Якщо будь-яке положення законодавства країни (штату, провінції) не відповідає НАФТА, воно є незастосовним відносно особи з іншої країни - члена НАФТА, якщо тільки це законодавство не стосується питань, які входять в коло "обмежень". До числа таких питань входять питання про:
- оподаткування;
- національну безпеку;
- безпеку продукції і захист прав споживачів;
- порушення платіжного балансу.
Ця вимога також не стосується законодавчих актів, які вказані в НАФТА в спеціальному переліку.
Митні тарифи між трьома країнами мають бути поступово скасовані. 50 % тарифів (у тому числі на такі важливі товари, як комп'ютери та автомобілі) були скасовані в момент набрання чинності НАФТА. Ще 15 % митних тарифів скасовані в 1998 р. Інші тарифи будуть скасовані поступово в термін від 6 до 15 років. До товарів, тарифи на які будуть скасовані в останню чергу, належать товари найбільшою мірою чутливі до імпорту, особливо ті, що виробляються в країнах НАФТА такими галузями промисловості, від яких залежить економічна інфраструктура. Серед цих товарів - черевики на гумовій підошві, керамічна плитка, вироби зі скла для домашнього використання, цілий ряд сільськогосподарських товарів.
На відміну від ЄС, НАФТА не є митним союзом. Це означає, що товари, які перевозяться між країнами - членами НАФТА, майже не обкладаються митом, проте, на відміну від митного союзу, митні тарифи на товари з країн - нечленів НАФТА кожна країна встановлює самостійно. Крім того, у митному союзі, яким є ЄС, діє правило - якщо товар завезений на територію країни-члена, він потім може переміщуватися по всій території союзу безперешкодно. В НАФТА такого правила немає, за одним-єдиним винятком: на комп'ютери встановлена єдина ставка мита. Товар, завезений на територію країни-члена, потім може безперешкодно переміщуватися територією країн НАФТА.
Скасування нетарифных обмежень. Країни НАФТА зняли майже всі нетарифні обмеження. На деякі товари нетарифні обмеження залишаються, але мають бути поступово зняті. Для різних нетарифних обмежень термін скасування різний. Всі нетарифні обмеження повинні бути ліквідовані через 15 років після вступу НАФТА в силу.
Паралелі з Угодами Уругвайського раунду. Багато положень НАФТА аналогічні вимогам угод СОТ. Так, НАФТА містить аналогічні угодам СОТ правила про:
- стандарти та процедури перевірки відповідності стандартам перевірки небезпеки товарів;
- спеціальні, антидемпінгові й компенсаційні заходи;
- державні закупки;
- торгівлю послугами;
- інтелектуальну власність.
Так само, як і СОТ, НАФТА містить вимоги, які стосуються іноземного інвестування. Крім положень, аналогічних вимогам СОТ, НАФТА висуває вимоги, які стосуються захисту іноземних інвестицій, у тому числі обмежує випадки можливої націоналізації іноземних інвестицій і встановлює гарантії адекватної компенсації. У цілому, НАФТА вимагає від держав-членів надавати національний режим (умови не гірші, ніж для своїх інвесторів) або режим найбільшого сприяння (умови не гірші, ніж для інвестора з будь-якої іншої країни) інвесторам з інших країн - членів НАФТА. Проте з цього правила є певні винятки: деякі обмеження іноземного інвестування залишилися після набрання чинності НАФТА, але мають бути поступово ліквідовані; деякі обмеження поки вирішили залишити. Наприклад, у Мексиці розробка нафтових і газових родовищ може здійснюватися тільки мексиканськими державними компаніями.
Так само як і СОТ, щодо деяких товарів НАФТА встановлює особливі правила. Обмеження в торгівлі цими товарами теж мають поступово зменшуватися, проте не такою мірою, як на інші товари. Це такі види товарів, як продукція енергетики, текстиль, сільськогосподарська продукція.
Процедура вирішення спорів. НАФТА встановлює декілька спеціальних процедур вирішення спорів, кожна для свого "виду". "Своя" процедура існує відносно спорів про:
- інвестування;
- торгівлю товарами;
- імпортні й експортні обмеження торгівлі текстилем і текстильними виробами;
- знаки походження товарів;
- спеціальні заходи захисту від імпорту (аналог спеціальних заходів У СОТ);
- правила походження товарів;
- торгівлю товарами походженням поза межами НАФТА;
- стандарти НАФТА про захист навколишнього середовища і стандарти трудового законодавства.
Якщо між державами - членами НАФТА виник спір, перше, що вони повинні зробити, - провести переговори. Якщо переговори не привели до бажаного результату, сторони повинні скористатися:
- посередництвом;
- науковою експертною оцінкою.
Згідно з правилами НАФТА подавати спір на розгляд можуть тільки держави. Виняток з цього правила - спори про іноземне інвестування. Такі спори мають право передавати в комісії з вирішення спорів як держави, так і зацікавлені інвестори.
14.2.11. КОНФЕРЕНЦІЯ ООН З ТОРГІВЛІ І РОЗВИТКУ (ЮНКТАД)
Головна мета Конференції з торгівлі і розвитку - сприяти розвитку міжнародної торгівлі, особливо з метою прискорення економічного розвитку. Конференція є постійним органом Генеральної Асамблеї ООН. Акт про її створення було прийнято у 1964 році за підсумками Конференції з торгівлі й розвитку, скликаної, у першу чергу, для розгляду проблем країн, що розвиваються.
Засідання конференції проводяться кожні чотири роки. Серед головних функцій ЮНКТАД:
- розвиток торгівлі між країнами, які перебувають на різних етапах економічного розвитку та з різними економічними системами;
- активна діяльність для організації переговорів про торгові угоди;
- узгодження торгової політики країн-членів,
У перервах між засіданнями конференції її функції виконує Рада з торгівлі і розвитку. Вона складається з представників усіх країн - членів ЮНКТАД.
14.2.12. ГУУАМ
Статус міжнародної організації ГУУАМ було надано на Ялтинському саміті ГУУАМ 6-7 червня 2001 р. На ньому президенти країн - учасниць: Азербайджану, Грузії, Молдови, України та Узбекистану - підписали Ялтинську хартію ГУУАМ - статутний документ, у якому визначено цілі, принципи, напрями співробітництва, організаційну структуру ГУУАМ. Вищим органом ГУУАМ названо щорічну зустріч глав держав, виконавчим органом - засідання міністрів закордонних справ, робочим органом - Комітет національних координаторів.
Частка ГУУАМ у загальному обсязі зовнішньої торгівлі України товарами становить лише 2,16 %, у т.ч. з експорту - 2,53 %, імпорту - 1,77%. Для порівняння: товарообіг з партнерами по ГУУАМ (616 млн дол. США) складає лише 70 % її товарообігу із сусідньою Білоруссю (874 млн дол. США), або 56 % - Туркменістаном (1,09 млрд дол. США). Аналогічна ситуація спостерігається і в інших країнах ГУУАМ. Отже, сьогодні рівень взаємозалежності економік країн ГУУАМ є вкрай низьким. Порівняно більш активними є торговельні відносини по лінії Азербайджан - Грузія, Україна - Молдова, Узбекистан - Україна.
Незначний потенціал зовнішньоекономічних зв'язків ГУУАМ зумовлений низьким рівнем економічного розвитку кожної з країн-учасниць.
Експорт товарів і послуг на душу населення є порівняно більшим лише в Україні (410 дол. США), в інших країнах-учасницях цей показник є малопомітним - 134-170 дол. США. Навіть при цьому, економіки двох країн ГУУАМ (Молдови й України) вже досягли критичного рівня залежності від зовнішніх ринків (експорт забезпечує відповідно 50 % і 53 % їх ВВП), отже резерви подальшого нарощування експорту без значного збільшення ВВП фактично вичерпані.
Країни ГУУАМ мають вкрай незначні надходження прямих іноземних інвестицій - 5-15 дол. США на душу населення; лише в Азербайджані, завдяки інвестиціям у розробку родовищ вуглеводнів, цей показник становить 64 дол. США, що також на порядок нижче, ніж, наприклад, у країнах Центральної Європи.
Міжнародні кредитні ресурси, які здатні залучати країни ГУУАМ, знаходяться в діапазоні 5-44 дол. США на душу населення. Водночас, обсяги зовнішнього боргу сягають 93-256 дол. США на одного жителя, причому для трьох членів ГУУАМ (Грузії, Молдови, Узбекистану) цей показник перевищує сумарні середні надходження на душу населення від експорту, іноземних інвестицій та кредитів.
В 2000 р. була істотно нижчою від показника 1995 р. й частка товарообігу всередині ГУУАМ у загальному обсязі товарообігу "п'ятірки" з ближнім зарубіжжям. Лише для України та Узбекистану ці показники в 1999-2000 pp. були вищими за 1995 р.
У торговельних зв'язках країн ГУУАМ на просторі СНД домінує Росія. В експорті Азербайджану та Грузії до країн Співдружності частка РФ сягає 40 %, України та Молдови - понад 70 %. Відповідно в імпорті Грузії та Молдови з країн СНД частка РФ складає 50-55 %, Азербайджану - близько 70 %, України - 80-85 %.
Торговельні відносини країн ГУУАМ формуються під впливом поточного попиту на ринках країн-партнерів, без утворення стійких галузево-технологічних зв'язків. Значну питому вагу в експортно-імпортних товаропотоках складають сировина, напівфабрикати та продовольство; фактично, лише Україна постачає на ринки ГУУАМ продукцію машинобудування.
14.2.13. ОРГАНІЗАЦІЯ ЧОРНОМОРСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
25 червня 1992 р. у Стамбулі Албанія, Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Туреччина та Україна підписали "Декларацію Саміту про Чорноморське економічне співробітництво", у якій було визначено принципи та цілі співробітництва в причорноморському регіоні та діяльності Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Статут організації затверджений в Ялті 5 червня 1998 р. Україна ратифікувала Статут 19 березня 1999 р. Після декларації Ялтинського саміту у червні 1998 р. організація юридичне виходить на міжнародну арену. Організація Ч ЕС визначила основні напрями співробітництва:
- торгівля та економічний розвиток;
- банківська справа і фінанси;
- зв'язок;
- енергетика;
- транспорт;
- сільське господарство і агропромисловість;
- охорона здоров'я і фармацевтика;
- охорона навколишнього середовища;
- туризм;
- наука і техніка;
- обмін статистичними даними та економічною інформацією;
- співробітництво між митними та іншими прикордонними органами;
- контакти між людьми;
- боротьба з організованою злочинністю, незаконною торгівлею наркотиками, зброєю та радіоактивними матеріалами, з усіма актами тероризму та нелегальною міграцією.
ОЧЕС утворює цілий ряд робочих органів. Серед них: Парламентська Асамблея, Ділова рада, Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР).
Згідно з рішенням засідання Ради керуючих ЧБТР 1 червня 1999 р. банк розпочав свою роботу. Урочиста церемонія інавгурації ЧБТР відбулася 21 червня 1999 р. у місті Салоніки (Греція), де знаходиться центральний офіс банку. На цю новостворену фінансову установу було покладено такі функції: сприяти розвитку міжнародної торгівлі, фінансувати промислові проекти і підприємства в країнах-членах, співпрацювати з міжнародними установами і національними фінансовими організаціями в країнах-членах, надавати допомогу для розвитку і реформування економіки країнам ОЧЕС, інвестувати проекти в економічній і соціальній сфері країн-членів, надаючи гарантії.
ОЧЕС - це регіональна ініціатива, яка останнім часом перетворилася на міжнародну економічну організацію. Метою одинадцяти членів регіонального угруповання є досягнення тривалого миру, стабільності та процвітання через економічне співробітництво, міжурядові зв'язки та взаємодію з міжнародними і регіональними системами.
За останні декілька років організація спрямувала свою увагу на знаходження позицій та місця в цілій системі міжнародних зв'язків.
ОЧЕС є винятково економічною організацією, яка фокусує свою увагу на виборі та впровадженні конкретних проектів з тим, щоб надати бізнесменам та підприємцям можливість покращити торговельні операції через кордони.
14.2.14. СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ
Співдружність Незалежних Держав (СНД) - це об'єднання 12 суверенних держав, колишніх радянських республік. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав була підписана вищими керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі. 21 грудня 1991 р. в м. Алмати на нараді глав нових незалежних держав було підписано Протокол до Угоди, в якому констатується, що Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан і Україна на рівноправних засадах утворюють Співдружність Незалежних Держав. Грузія долучилася до співпраці в межах СНД пізніше.
Статут СНД був прийнятий 22 січня 1993 року. Членство в організації є добровільним, і, згідно зі ст. 10 Угоди про Співдружність Незалежних Держав, кожен з учасників має право призупинити чи припинити своє членство, повідомивши про це учасників за рік.
Україна є асоційованим членом Співдружності Незалежних Держав. Вона не підписала Статут СНД через те, що деякі його положення суперечать українському законодавству. Застереження України викликає ст. 4 Статуту, що фактично фіксує нерівний статус внутрішніх та зовнішніх кордонів Співдружності, та статті 11, 12, 14, які надають підстави для створення системи колективної безпеки, що несумісне з поза-блоковістю. Україна ставиться до СНД як до організації з дорадчими функціями і віддає перевагу двосторонньому співробітництву перед багатостороннім. На неформальному самміті СНД в січні 2003 року у Києві, президента України було обрано головою співдружності.
Співдружність не має наддержавних повноважень. Всі органи володіють виключно консультативними та координаційними функціями. У межах створюються такі структурні органи:
- Рада глав держав - учасниць Співдружності;
- Міжпарламентська Асамблея;
- Рада голів урядів;
- Рада міністрів закордонних справ (комісія з миротворчої діяльності);
- Координаційно-консультативний комітет держав-учасниць;
- Економічний союз, міждержавний економічний комітет;
- Економічний суд;
- Рада міністрів оборони держав-учасниць;
- Штаб координації військового співробітництва держав-учасниць;
- Рада командувачів прикордонними військами держав-учасниць;
- Комісія з питань прав людини;
- Рада міністрів внутрішніх справ;
- Органи галузевого співробітництва.
Офіційним місцем перебування координуючих органів СНД є м. Мінськ (Білорусь): Тут знаходяться Виконавчий секретаріат, Економічний суд СНД та низка галузевих органів Співдружності.

Література
1. Мережко А.А. Lex mercatoria: теория и принципы транснационального торгового права. - К., 1999.
2. Ноздрева Р.В. Организация и управление внешнеэкономической деятельностью. - М., 1999.
3. Сергеев П.В. Мировая экономика: Учеб. пособие для вузов. - М., 1999.