Розділ 1

Предмет і система земельного права

1.1.Поняття і предмет земельного права

Після проголошення незалежності в Україні почала формуватись національна система права. Вона базується на поєднанні традицій і нового розвитку права, які відображають реалії політичних та економічних перетворень у суспільстві. Виходячи з цього, правова наука розглядає систему права як об’єктивну реальність. Система права формується з галузей права. Відмежування однієї галузі права від іншої, віднесення норм права і правових інститутів до певної галузі права здійснюється на підставі предмета та методу правового регулювання.

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально – правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно – правових норм, наприклад, порядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, землеустрій, порядок розгляду земельних спорів, облік тощо.

Земельні правовідносини мають свою історію. В попередні історичні періоди земля як об’єкт права відносилась до речового права, а земельні відносини регулювались нормами цивільного (приватного) права, а щодо казенних земель – також і нормами публічного права. До предмета цивільного права відносились власне земельні ділянки, а також земельні ділянки разом з побудованими на них будинками, будівлями і спорудами. Такі будівлі разом із земельними ділянками називались нерухомістю і розглядались як єдиний об’єкт суспільних відносин, їх правового регулювання.

Декретом “Про землю”, прийнятим Другим Всеросійським з’їздом рад 26 жовтня (8 липня) 1917 р., всю землю – державну, поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну, громадську і всі інші великі приватні землеволодіння – було оголошено всенародним добром: націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Згідно зі ст. 5 декрету землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися, а передавалися їм у користування. Категорично заборонялася купівля – продаж землі, здача в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запроваджено в Українській СРР відповідно до постанови Першого Всеукраїнського з’їзду рад. Декретом РНК РСФРР “Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах” від 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власність на всі без винятку земельні ділянки – як забудовані, так і не забудовані, як ті, що належали приватним особам і промисловим підприємствам, так і ті, що належали відомствам і установам у межах міських поселень.

З того часу на всій території країни, в тому числі і в УСРР (з 1937 р. УРСР), всі землі були вилучені з торгового обороту, земельні відносини переставали бути предметом цивільного права і бути віднесені до предмета земельного права як самостійної галузі права.

Верховна Рада українки 30 січня 1992 р. прийняла Закон Українки “Про форми власності на землю”, за яким в Україні було визнано приватну, колективну і державну форми власності на землю. Нова редакція Земельного кодексу Українки від 13 березня 1992 р. підтвердила всі три форми власності на землю.

Законом Українки “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Українки” від 5 травня 1993 р. № 3180 – ХІІ статтю 14 Закону Українки “Про власність” було викладено в редакції, яка визначала право приватної власності громадян на землю. Громадяни Українки тепер мають право на одержання у власність земельних ділянок для:

-ведення селянського (фермерського) господарства;

-ведення особистого підсобного господарства;

-будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

-садівництва;

-дачного і гаражного будівництва.

Суб’єктами права приватної власності на землю можуть бути лише громадяни Українки. Об’єктом земельних відносин, у тому числі відносин власності, виступають земельні ділянки конкретного розміру, які надаються громадянам у власність для певної мети.

Згідно зі ст. 20 Закону Українки “Про власність” суб’єктами права колективної власності на землю визнані колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства.

З дня прийняття Закону Українки “ Про форми власності на землю”, Земельного кодексу Українки в редакції від 13 березня 1992 р. і внесенням 5 травня 1993 р. поправок до Закону “Про власність” земельні відносини, що складаються в частині приватної і колективної власності на землю, стали предметом цивільного права Українки. Відповідно правові норми щодо регулювання земельних відносин передбачені в проекті нового Цивільного кодексу Українки.

Але це не свідчить, що земельні відносини перестали бути предметом земельного права, що земельне право як галузь права втратило свою регулятивну роль, самостійне місце в системі права Українки. Для науково обгрунтованого висновку треба виходити з того, що земля займає особливе місце в життєдіяльності людини і має такі властивості, які не можуть ігноруватися законом.

По – перше, земля – це основа самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської і всякої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія.

По – друге, земля виступає як просторовий операційний базис, що використовується для розташування населених пунктів, виробничих об’єктів і як основний засіб виробництва у сільському господарстві. Вона обмежена в просторі і не може бути ні збільшена, ні зменшена як майно.

По – третє, земля – найважливіший компонент навколишнього природного середовища, який функціонує як живий організм, здатний на самовідновлення, на створення умов для розвитку і підтримання життя рослин, тварин, птахів, риб, мікроорганізмів, на очищення атмосфери, збереження води, надр та ін.

По – четверте, земля використовується як важливий, незамінний і складний об’єкт господарювання і засіб виробництва. В агропромисловому комплексі земля – це найголовніший засіб сільськогосподарського виробництва і виробництва сільськогосподарської продукції. Земля не може бути замінена ніяким іншим засобом проживання і виробництва, не старіє і не зношується.

По –п’яте, як засіб виробництва, згідно із цивільним законодавством, земля відноситься до майнових об’єктів. Але це майно особливого роду. Вона не має і не може мати вартості. У сфері обігу ціна на землю складається з врахуванням її природних властивостей і вкладених коштів на її поліпшення. Саме тому угоди щодо землі повинні укладатися за спеціальними правилами.

У ст. 13 Конституції Українки закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Українки, є об’єктами права власності Українського народу. Конституція України проголошує, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Не дивлячись на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і гарантує це право. Питання права власності на землю досить грунтовно врегульовані Земельним кодексом Українки.

Наведене свідчить, що земельні відносини, в тому числі відносини власності на землю – це відносини особливого роду, регулювання яких не охоплюється нормами цивільного та інших галузей права. Саме тому дуже важливо було б закріпити в новому Цивільному кодексі Українки правило, що земельні відносини регулюються нормами земельного права з врахуванням норм цивільного права, які застосовуються лише в частині, не врегульованій нормами земельного права.

Обгрунтованими є висновки російського вченого Б.В. Єрофеєва, що з правової та економічної точки зору цінність землі визначається особливостями, специфікою власностей та ознак, які відрізняють її від інших майнових об’єктів. Слушним є також зауваження Г.В. Чубукова, що цивільне право не має правового інструментарію для врахування різноманітності і специфіки землі як об’єкта земельних відносин. Воно визначає єдині уніфіковані правила цивільного обороту і власності на землю без врахування її унікальних специфічних особливостей.

Ряд земельних відносин мають такі особливості і таку специфіку, завдяки яким їх регулювання здійснюється нормами земельного права.

Так, земельним законодавством визначається склад земель Українки, віднесення їх до категорії відповідно до цільового призначення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; визначаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і переходу прав на землю; права та обов’язки власників земельних ділянок і землекористувачів; порядок та умови використання земель сільськогосподарського та іншого призначення; організація раціонального використання та охорони земель; встановлюються порядок та умови ведення державного земельного кадастру і землеустрою, вирішення земельних спорів і відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, втрат сільськогосподарського виробництва.

У цілому наведене вище підтверджує, що суспільні земельні відносини виникають між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, юридичними особами і громадянами щодо права власності на землю та її використання за цільовим призначенням, які з врахуванням особливих властивостей землі як об’єкта суспільних відносин, регулюються переважно земельно – правовими і частково цивільно – правовими нормами в тій частині, у якій вони не врегульовані нормами земельного права.

Це означає, що предметом земельного права є суспільні земельні відносини, які обумовлені особливими специфічними властивостями землі як об’єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розцінювати як цивільно – правові (купівля – продаж, дарування, спадщина, відшкодування збитків тощо), свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають приватні їм галузеві ознаки, не зменшують ролі земельного права як самостійної галузі права, основною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших галузей права.

Підсумовуючи викладене, земельне право можна розглядати як сукупність земельно – правових норм, спрямованих на регулювання земельних відносин щодо права власності на землю, використання земельних правил, встановлення правового режиму земельних ділянок з врахуванням категорії земель, до якої вони відносяться, створення умов для раціонального використання землі, збереження її природних властивостей, захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, держави та Українського народу.

Земельне право, будучи галуззю правової науки, розглядається як система ідей, теорій, національних правових традицій та інших ціннісних категорій про землю; земельно – правовий принцип; правових норм, якими регулюються земельні відносини, а також правових способів задоволення і захисту земельних інтересів фізичних та юридичних осіб за допомогою державних і земельно – правових інститутів.