План:

1. Розвиток систематичних класифікацій з давнини до середини XIX ст.

2. Десяткова класифікація Мельвіля Д'юї та її вплив на розвиток класифікаційної теорії і практики.

3. Розтяжна класифікація Чарльза Кеттера.

4. Особливості російських класифікаційних систем

5. Основні класифікаційні системи XX ст. Поява фасетних класифікацій. Класифікація двокрапкою Шарля Ранганатана та її вплив на розвиток сучасної теорії та практики класифікацій.

6. Розвиток сучасних систематичних документних класифікацій в Україні в XX на початку XXI ст.

7. Універсальна десяткова класифікація в культурно-історичному контексті України.

Класифікація наук Френсіса Бекона (1561-1626), одного з основоположників нової філософії і природознавства, якого Маркс називав «родоначальником англійського матеріалізму», з’явилася на початку XVII в. До цього періоду на розвиток науки вплинули такі чинники, як великі географічні відкриття Колумба і Магеллана; астрономічні відкриття Коперніка, що міняли уявлення про всесвіт; успіхи природознавства і техніки, в тому числі винахід книгодрукування. Саме тоді розвиток і подальша диференціація наук висунули потребу в їх класифікації.

Ф. Бекон виклав свою систему знань в труді «Велике відновлення наук. Про достоїнство і примноження наук» (1623), в якій гостро критикує лженауку середньовічних схоластів, яких він називав «ідолами». Сучасник Шекспіра і Галілея, Ф. Бекон прагнув до відродження наук, що підкреслив назвою свого труда.

На відміну від середньовічного мислення, що виходило з голих міркувань, Бекон висунув новий спосіб вивчення, побудований на спостереженні і досвіді, що виходив з фактів; розробив інший науковий метод – індуктивний. Дедукція (міркування) «мати помилок»; її треба замінити методом сходження від приватного до загального, що йде від фактів, індукцією, бо тільки факти повинні служити основою науки і філософії.

У Ф. Бекона є яскрава і образна характеристика різних способів пізнання. Догматиків, що ігнорували досвід, що виходили тільки з міркувань, він порівнював з павуками, які тягнуть павутину з самих себе і будують чисто умоглядні системи. Емпіриків з їх вузьким підходом, обмеженим тільки досвідом, він порівнював з мурашками, які багато трудяться і користуються готовим матеріалом; вони збирають і нагромаджують факти, створюючи мурашину купу. Дослідників же, людей науки, він уподібнює бджолам, які збирають сік рослин, а потім переробляють його в мед своїми силами. Істинний вчений, спираючись на досвід, аналізує свої спостереження, обробляє їх, перевіряє і теоретично узагальнює.

Таким чином, шлях вченого, на думку Ф. Бекона, йде від спостереження і порівняння, від збирання фактів до їх обробки і узагальнення. Прогресивні за своїм характером, ці уподібнення увійшли в історію науки і відносяться до основних її методів. У основу класифікації наук Ф. Бекон поклав три різні здібності людини пам’ять, уяву та розум. Відповідно до цих джерел всі знання розділялися на три частини:

Історія – продукт пам’яті.

Поезія – продукт уяви.

Філософія – результат діяльності розуму або науки

Початковий розподіл давався не за об’єктивною ознакою, а на психологічній основі – за трьома здібностями людини, тобто за різними властивостями людської психіки. Такий принцип розподілу, висунений штучно, не був даний уперше Ф. Беконом. Але він був першим, що застосував цей трикратний розподіл до кінця.

Сам хід основного ряду, послідовність від історії до філософії, або науки, відображав матеріалістичні погляди Ф. Бекона – в основі людського пізнання лежить практичний досвід; дані досвіду закріпляються пам’яттю, доповнюються уявою і узагальнюються розумом. Звідси три області знання, три групи наук: історія поезія філософія.

Деякі дослідники підкреслюють, насамперед, нестачу класифікації наук Ф.Бекона в тому, що джерело його системи не об’єктивна дійсність, а властивості людської психіки, тобто суб’єктивні властивості свідомості. Але це лише його початкове розрізнення трьох областей знання. Що стосується подальших ділень, то вони в ряді випадків вельми прогресивні.

Ф. Бекон порівнював знання з джерелами води, яка або падає з неба, або б’є з надр землі. Подібно цьому наука має два джерела: одні знання, що вселяються зверху, умоглядні; інші, ведучі свій початок від органів почуттів, досвідчені. Наука має справу тільки з такими знаннями, які складаються з відчуттів і утворяться на основі спостережень і досвіду.

Філософія (або наука) поділялася на два відділи: філософію природи і науку про людину. Вивченню природи Бекон віддавав перевагу, як основі всякої науки. Природознавство він визнавав істинною наукою, а фізику – її найважливішою частиною. Відновлення наук, вважав він, повинне бути почате з природознавства – першого джерела для живлення філософії.

Відмітимо певні достоїнства класифікації наук Ф. Бекона, що відображали подальшу диференціацію наук. У його системі історія літератури, що тривалий час входила у загальну історію, відділена від неї. Точно так само відділені один від одного фізика і хімія. Примітне відділення психології від філософії і надання їй в системі знань самостійного місця, що набагато випередило науку того часу. Він передбачав також, що хоч ще немає загальної історії наук, але така стане необхідною і виникне в майбутньому.

Окремі галузі наук Бекон уподібнював гілкам дерева, що мають загальний стовбур. Цим підкреслювалися взаємозв’язки наук, їх єдність і відмінність.

У класифікації Ф. Бекона була і деяка непослідовність. Вона позначилася в частковості, коли нарівні з науками давався ряд лженаук (про тлумачення сновидінь і, а також різні богословські проблеми. Це була данина своєму часу.

Разом з тим його класифікація відрізняється багатьма прогресивними сторонами. Всюди витримана така послідовність: спершу дані «факти» і опис (історія предмета), потім їх «пояснення» і теорія (філософія предмета). Такий підхід був результатом не розпилення і розриву наук на частині, як іноді вважають, а свідомо проведеним принципом, що виходив з нового індуктивного методу наук. Однак суцільний метод проходження від фактів привів Бекона до неправомірного розширення поняття Історія, де збиралася описова частина вельми різних наук, в тому числі історія літератури і мистецтва. Звідси зіставлення в його системі описової і теоретичної частини будь-якої науки.

Велике місце в системі відведене Техніці («механічні мистецтва»). Найзначніша сторона класифікації Ф. Бекона в тому, що він уперше ввів в систему знань Практику, правда, відірвавши її від теорії (вони в різних відділах), що характерно для буржуазної філософії.

Дуже цінні вказівки Ф. Бекона на пропуски в науках; на дисципліни, які повинні розвиватися пізніше. Розуміючи низький рівень знань свого часу, він включав в свою систему науки, що не тільки існували тоді, але також вірогідні, необхідні, і передбачав місце в схемі, яке їм належить зайняти. До таких, наприклад, відносилися історія науки, історія мистецтва, загальна (комплексна) наука про людину. Це було щось подібне заздалегідь передбаченим і незаповненим кліткам в періодичній системі елементів Д.І.Менделєєва.

Намагаючись прогнозувати розвиток науки, Бекон передбачав виникнення фізіології, психології і соціологій. Незважаючи на відому непослідовність поглядів Бекона, його науковий метод зіграв велику роль в розвитку науки, високо оцінений в багатьох країнах, в тому числі в Росії. Розроблена ним система знань вплинула великий чином на подальший розвиток класифікації наук і в тому або іншому модернізованому вигляді відтворювалася в подальші два сторіччя, пануючи в науці до XIX в.

Крім класифікації Ф. Бекона в XVII в. з’явився ряд інших систем, з яких найбільш значні належать Т.Гоббсу і Дж.Локку, Р.Декарту і М.Лейбніцу.

Заслуговує уваги класифікація Т. Кампанелли (1568-1639), раннього італійського утопіста-соціаліста, автора книги «Місто Сонця», в якій викладена його утопія, і «Трьох частин універсальної філософії...». Основою всіх наук, як і Ф. Бекон, він вважав історію, але самі науки розділяв зовсім інакше: не за здібностями людського розуму, а відповідно їх власній природі. При цьому він намічав шлях від відомого до невідомого, від сприйняття (досвіду) до узагальнення (теорії).

У боротьбі зі схоластикою Кампанелла, представник натурфілософії епохи Відродження, закликав до досвідченого вивчення природи і висував ряд технічних проектів. Зазначимо, що в природних науках він починав з геометрії, як самого доказового знання. Хоч розгорненої системи знань Кампанелла не залишив, самий підхід його до проблеми не з позицій психологічних (здібностей людини), а по об’єктах, що вивчаються, був прогресивним для розвитку класифікаційної системи.

Класифікаційна система Т. Гоббса (1588 1679), якого Маркс називає «систематиком беконівського матеріалізму», з’явилася в 1642 р.

Класифікацію Гоббс розумів як розділення знань на складові частини і відрізнення їх один від одного, причому кожна з них з відповідним позначенням повинна зайняти «міцне місце». Виходячи з положення Ф.Бекона, що почуття є джерелом всякого пізнання Гоббс підпорядковує людину і його «душевні рухи» природі, віднісши всі рухи до чисто механічних. Раціональне (умоглядне) пізнання він зводив до логіки, прирівнюючи його до двох математичних дій – складанню і відніманню.

Загальна послідовність системи викладена в його філософській трилогії:

1. Вчення про тіло (Філософія природи)

2. Вчення про людину (Моральна філософія)

3. Вчення про громадянина (Соціальна філософія)

Значення системи Гоббса в тому, що вона перша, заснована на розрізненні самих предметів вивчення. Вся класифікація в її підрозділах носила яскраво витриманий матеріалістичний і разом з тим механістичний характер (за формами механічного рушення). Основне розчленування уперше після античності (Демокрита, Аристотеля) проводилося за об’єктами дослідження.

Система класифікації Р.Декарта (1596-1650) викладена в передмові до його праці «Початки філософії» (1644). При класифікації філософ і математик Декарт, родоначальник раціоналізму, виходив з геометрії. Подібно її доказам, всі людські знання з такою ж послідовністю витікають одне з іншого.

Свою систему Декарт уподібнював дереву, коріння, стовбур і гілки якого виступають як складові частини філософії. Коріння складає метафізику (про духовне, про основні принципи знання); стовбур фізику (про матеріальні речі); а вихідні з цього стовбура гілки всі інші науки, які зводяться до прикладних знань (медицина, техніка). Але оскільки не коріння або стовбур дерев приносять плоди, а тільки гілки, то головне значення знань зумовлене корисністю прикладних частин науки.

Декарт виходив з свого загального вчення про дві субстанції: духовної (думка) і фізичної (що має протяжність). Це знайшло своє відображення в його знаменитому вислові: «Я мислю, отже, я існую».

Вчення Декарта було значним етапом в розвитку як ідеалізму (зіставлення фізичного духовному), так і матеріалізму (механічний підхід у вченні про природу).

На відміну від Бекона, він, заперечуючи первинну достовірність почуттєвого пізнання, відводить фізиці (природі) друге місце. Цим визначена послідовність в його системі. Її творці розуміли, що якщо алфавітне розташування більш зручне для довідкових суцільний, то систематичний порядок доцільніше для просвітницьких задач, для пропаганди матеріалістичних ідей. Це видання зіграло величезну роль в ідеологічній боротьбі проти феодалізму і абсолютизму. Передрукування і перекази Енциклопедії ще в XVIII у. виходили в ряді країн, а окремі статті друкувалися і в Росії.

Сприйнявши тричастинний розподіл Бекона за трьома головним здібностями людини, укладачі розчленували видання на три великі частини: Історія; Філософія, або Наука; Література і мистецтво.

Обґрунтування такого розділення дане у вступній статті до Енциклопедії її редакторами – Ж.Д’Аламбером і Д.Дідро.

У огляді походження і розвитку наук Д’Аламбер, як і Ф. Бекон, виходив з розрізнення суб’єктивних здібностей людини. Кожному їх вигляду відповідає певна область знання: історія відноситься до пам’яті; філософія (або наука) виникає з розуму; поезія народжується з уяви.

Перша енциклопедична задача, по Дідро, створити генеалогічне дерево всіх наук і мистецтв, що вказує походження кожної області знання і їх взаємозв’язку між собою і загальним стовбуром. Він відобразив це в «Наочній системі людських знань», даної у вигляді таблиці, і в поясненнях до неї. Дідро висував на перший план природні науки. Він виступав також за шкільну освіту, побудовану відповідно до системи знань, виділяючи в кожному році навчання головний предмет.

Будучи сенсуалістом, що визнає почуття єдиною основою знання, Д’Аламбер пояснював походження відчуттів не впливом об’єктів на людину, а творчою силою розуму. Свою класифікацію він ототожнював з порядком розвитку здібностей людини, розходячись з Ф. Беконом в їх послідовності.

Порівняно з Беконом була внесена істотна зміна, що привела до погіршення системи: замість «природа» «чоловік» у Д’Аламбера зворотна послідовність: наука про людину наука, про природу. Медицина, вміщена Беконом в науки про людину, перенесена в «природу» (у відділ зоології, поруч з ветеринарією), що вельми характерно для французького матеріалізму XVIII в.

Особлива відмінність системи знань, прийнятої в Енциклопедії, від беконівської полягає в різному розумінні здібностей людини, з яких обидві системи виходили. У основі розділення Бекона індивідуальні здібності людини, психологізм індивідуальний; у Д’Аламбера, виходячи із заперечення природжених ідей, психологізм соціальний. Звідси у нього перестановка відділів в класі «наука» на послідовність «чоловік природа».

Систему знань (карту наук) Д’Аламбер порівнював з географічною картою земних півкуль, які повинні показувати головні країни, їх положення і взаємне територіальне співвідношення. На загальних картах, пояснював він, країни розташовуються в залежності від точки земної кулі, на якій знаходиться географ. Таким же чином, за Д’Аламбером, вигляд енциклопедичної системи знань залежить від точки зору, з якою розглядається науковий мир, т. е. взаємозв’язку між знаннями залежать не тільки від об’єкта вивчення, але і від точки зору систематизатора. Своїм порівнянням Д’Аламбер в суті, заперечував можливість об’єктивної класифікації наук і підкреслював відносність місця тієї або іншої галузі знання. Насправді ж вони відносні тільки при суб’єктивних початкових принципах систематизатора. У цьому позначилися подвійність світогляду Д’Аламбера, його коливання між матеріалізмом і ідеалізмом.

Французька енциклопедія XVIII в. послужила основою для подальших видань і, передусім для «Систематичної енциклопедії» (166 томів, 1788 і 44 томи, 1832).

Д’Аламбер розрізнював класифікації – історичну (генеалогічну) і логічну (енциклопедичну) – тобто відрізняв порядок, в якому виникали окремі науки, від порядку їх залежності одна від іншої. На його думку, безглуздо шукати безпосередні зв’язки між науками, оскільки всі вони гілки, що виходять з одного і того ж стовбура, саме з людського розуму. Все ж перевагу він віддавав логічній класифікації, прагнучи розташовувати науки в порядку їх залежності, що відображає найбільше число взаємозв’язків, по рівнях загальності законів наук від загальних до приватних. Більш того він визнавав природним те розташування, при якому предмети слідували б один за одним «за непомітними відтінками, що служать одночасно для їх розділення і з’єднання».

У цих думках Д’Аламбера криється зародок одного з важливих положень наукової систематики принципу природних переходів.

Історичне значення системи Ф. Бекона і французьких матеріалістів, що сприйняла її, цінили в багатьох країнах. Її роль в розвитку науки отримала визнання в Росії у М.В.Ломоносова і А.І.Герцена.

Інші схеми, що з’явилися в XVIII в., хоч і не вплинули помітно на подальший розвиток систематики, все ж висували і формулювали положення, важливі для розвитку класифікаційної думки.

Дж. Віко (1668-1744), італійський філософ, в своїй книзі «Основи нової науки про загальну природу націй» (1725) торкався істотних питань класифікації. Він виходив з філософської позиції, що критерій істини – відповідність думок дійсності. Розглядаючи розвиток людства як єдиний об’єктивний за характером історичний процес, він пояснював необхідне розташування матеріалу. Для класифікації важливий його принцип: порядок ідей повинен слідувати за порядком речей. Маркс зі схваленням відгукувався про «проблиски геніальності» у Віко.

У двох інших класифікаціях – Х.Вольфа (1679-1754) і Д.Юма (1711-1776), на відміну від інших систем, уперше проводився розподіл наук не за об’єктами вивчення і не за здібностями людини або цілями пізнання, а за іншою ознакою за методами дослідження (емпіричному, раціоналістичному і математичному).

Представляють інтерес класифікаційні принципи відомого економіста А. Сміта (1723-1790). У системі знань (1776) він виходив з того, що антична тріада цілком відповідає самій природі речей, бо такий був порядок виникнення наук.

Хід думок Сміта був наступний: першим об’єктом людського дослідження були явища природи, отже, і наука, що пояснює їх, фізика (або природна філософія) була першою галуззю знання. Далі йшла наука, що пояснювала в певному порядку принципи поведінки в повсякденному житті, етика (або моральна філософія). Потім розвивалася наука про правильне мислення логіка, яка виникла після фізики і етики, хоч і викладалася до них.

Таким чином, А. Сміт повернувся до античної тріади: фізика, етика, логіка. Він обґрунтовував це тим, що такий порядок класифікації співпадає з історичним порядком виникнення наук.

У розвитку систем знання інтерес представляє класифікація Конвента, створена в 1795 р. Її розробили математики Ж.Лагранж і П.Лаплас і історик П.Дону, в зв’язку з основою Національного інституту наук і мистецтв, який пізніше став Інститутом Франції, найбільшою науковою установою країни, що об’єднує п’ять академій.

Встановлювалися три класи наук, розділені на секції:

Фізико-математичні науки

1. Математика.

2. Механічні мистецтва.

3. Астрономія.

4. Загальна фізика.

5. Хімія.

6. Мінералогія.

1. Ботаніка.

2. Анатомія і зоологія.

3. Медицина.

4. Агрикультура і ветеринарія

Етичні та політичні науки

1. Психологія.

2. Моральність.

3. Соціологія і право.

4. Політична економія.

5. Історія.

6. Географія.

Література і витончені мистецтва

1. Граматика.

2. Древні мови.

3. Поезія.

4. Археологія.

5. Живопис.

6. Скульптура.

7. Архітектура.

8. Музика і декламація.

Звертають на себе увагу нові рішення. Уперше проведене відділення «механічних мистецтв» (техніки) від витончених. Не менш значним було включення всіх прикладних знань (техніки, медицини і агрокультури) в розряд фізико-математичних наук. Нарешті так само істотним було створення самостійного класу літератури і мистецтва.

На рубежі XVIII XIX ст. два видатних представники класичної німецької філософії Кант і Гегель створили свої системи. І.Кант (1724 1804) вважав, що система знань повинна представити всі свої розчленування в єдності і природному зв’язку. Щоб відобразити яку-небудь науку як самостійну і визначити її кордони, треба, передусім, визначити ту характерну особливість, яка властива тільки їй. Система знань Канта закладена в самій назві і послідовності його праць:

Критика чистого розуму – теоретичні науки

Критика практичного розуму – практичні науки

Естетика – теорія мистецтва

У своїй теорії пізнання Кант затверджував, що джерелом достовірних знань не можуть бути досвід (затвердження емпіриків) або розум (позиція раціоналістів), а лише апріорні форми почуття і розуму. У цьому позначалася подвійність філософії Канта «примирення матеріалізму з ідеалізмом»

Таким чином, початковим розподілом класифікації наук Канта взяті джерела пізнання, а подальшим основним розділенням в теоретичних науках служать пізнавальні здібності.

Надаючи значення, що є першим математиці, як достовірній науці, Кант вважав, що в кожному приватному вченні про природу можна знайти лише стільки власне науки, скільки в ній можна знайти математики. Виходячи з пізнавальних можливостей математики, Кант вважав її критерієм науковості природознавчих знань.

Багато уваги приділяв класифікації Гегель (1770-1831) в своїй «Енциклопедії філософських наук» (1817), де в кожній частині давав параграфи, присвячені «розділенню». На відміну від звичайних енциклопедій, що представляли збірники наук, Гегель вважав за необхідним представити кожну науку не роз’єднано, а цілісно. Він відмічав незручності класифікації, укладені в її «жорсткості».

Науки про дух поділялися на знання про суб’єктивне (життя окремого індивідуума) антропологія, феноменологія (про свідомість), психологія; про об’єктивне (соціального життя людей) право, мораль, громадянськість (сім’я, суспільство, держава); про абсолютне (спогляданні, уявленні, понятті) мистецтво, релігія, філософія.

У розгорненій системі Гегеля немає згадки про прикладні знання техніці, агрокультурі, медицині. Відсутні політекономія, педагогіка, філологія досить розвинені до того часу знання, що не укладалися в його «Енциклопедію».

Десяткову класифікацію (ДК) розробив в 1876 р. один з найвидніших американських бібліотекознавців – М.Дьюї (1851-1931). Спочатку бібліотекар бібліотеки Колумбійського університету, потім керівник Нью-Йоркської публічної бібліотеки Дьюї був президентом американської бібліотечної асоціації і редактором найстарішого бібліотечного журналу що виходить і понині, - «Library journal».

У історії вищої бібліотечної освіти Дьюї відомий як фундатор і професор першої бібліотечної школи, в яку уперше допустили жінок. Пропагандист механізації і стандартизації Дьюї був ініціатором ряду спрощень в бібліотечній справі. Він розробив стандартну каталожну картку, типове каталожне обладнання, стандартизований бібліотечний почерк і багато що інше.

У області систематики Дьюї висунув класифікацію, в якій зміст книг означався десятеричним методом підрозділом всіх понять на десять. Прихильник і пропагандист метричної системи, Дьюї завжди порівнював свою класифікацію з системою заходів. Наскільки десяткова система числення зручніше всякою іншою, настільки, вважав Дьюї, десяткова класифікація простіше за будь-яку іншу, ігноруючи ту обставину, що мова йде не про міри ваги і довжини, а про зміст книг. В системі Дьюї вся сукупність знань ділилася на десять основних класів, а галузі знання і дисципліни, в свою чергу, поділялися і означалися десятковим методом. Цей метод іноді називається децимальним (від гр. «дека» десять), а його прихильники – децималістами.

Дьюї був яскравим представником того напряму систематиці книг, яке заперечувало її зв’язок з класифікацією наук. Початковим принципом класифікації він висунув зручність і легкість індексів. У всій системі, писав він, теорія і точність принесені в жертву практичної корисності. Ведучим принципом з’явилася форма (десяткова індексація), їй підпорядкований зміст (класифікація). Чим більш штучна класифікація, вважав Дьюї, чим менше наукової основи, тим більше гарантії її довговічності.

Основні класи ДК Дьюї:

О Загальний відділ

1 Філософія

2 Релігія

3 Суспільні науки

4 Мовознавство

5 Точні науки

6 Прикладні науки

Угрупування класів явно відображає систему Ф. Бекона і сходить до його тричленного розподілу (історія, мистецтво, філософія або наука), тільки в зворотній послідовності, повторюючи схему В. Гарріса (1870), який прямо посилався на це джерело. Склад і порядок десяти перших ділень обох систем відповідав один одному.

Класифікація Дьюї починалася з введення і трьох коротких таблиць: початкової (10 класів); другий (100 відділів); третьої конспективного огляду сфери кожного класу (1000 розділів). Далі повна таблиця з використанням чотирьох графічних способів подачі рубрик: розміром друку, інтенсивністю набору (світлий, напівжирний і жирний), розрядкою, числом знаків попереду рубрик. Укладав все видання предметний покажчик, який Дьюї вважав важливою частиною своєї ДК. Розташований в порядку алфавіту рубрик, він призначався не тільки для швидкого розшуку індексів, але і для безпосередньої класифікації книг. Доповненням до покажчика служили таблиці. Таке перебільшене значення алфавітно-предметного покажчика було назване «ілюзією покажчика» (Блісс).

Велику увагу приділяв Дьюї мнемонічності позначень, прагнучи закріпити стабільну цифру за певним поняттям, де б воно не зустрічалося в таблицях! Наприклад: якщо граматиці для всіх мов привласнена цифра 5, а для всього французького цифра 4, то французька граматика мала індекс 445. Таким чином, цифрові символи, що одноманітно використовуються носили мнемонічний характер, чим полегшувалося їх запам’ятовування.

Були розроблені також одноманітні цифрові символи для класифікації за формою видання. Але вони зливалися з основними індексами за змістом, не виділені в самостійні таблиці визначників і не призначені для вільного поєднання індексів. Типізація в формі самостійних таблиць була введена після Дьюї, лише з 13-го видання таблиць (1932).

Дьюї давав цінні повчання по загальній і приватній методиці класифікації, основні з них наступні:

1. віддавати в класифікації перевагу предмету аспекту. Наприклад, історію математики відносити не до історії, а до математики; філософію мистецтва до мистецтва і т. д., мотивуючи це тим, що предмет і поняття більш стабільні, тоді як аспектів безліч;

2. дрібність індексації зекономить час в майбутньому при накопиченні матеріалу і необхідності деталізування;

3. одноманітності і уніфікації в систематиці надавати більше значення, ніж точності; важливіше об’єднувати однорідний матеріал, ніж домагатися максимальної точності його рознесення

Для забезпечення цих методів рекомендувалося робити робочі замітки на полях таблиць або вести спеціальну картотеку рішень.

Одна з рекомендацій Дьюї значно усуває труднощі класифікації, а саме, на кінцевих діленнях використати алфавітне або хронологічне розташування рубрик. Однак досі ця проста рада (за винятком Бібліотеки Конгресу) мало признається і недостатньо використовується в систематиці книг.

Зазначимо, що Дьюї був різким противником буквених індексів, але визнавав їх тимчасову корисність для позначення змін в індексах

Навколо ДК Дьюї в бібліотечному світі йшли гарячі спори. Більшість бібліотекознавців приходила до висновку, що його система зручна для публічних (масових) бібліотек, а для наукових і університетських бібліотек вона не придатна.

Основні недоліки зводилися до наступного:

1. Застаріле угрупування класів від суспільства до природи, очолюване філософією і релігією; відділи не в логічно обґрунтованому ряду, а поза їх науковим угрупуванням.

2. Відсутні як основні великі галузі знання, що не отримали самостійного місця серед десяти класів. До них відносяться: медицина, сільське господарство і техніка в класі 6; економіка, педагогіка в класі 3. Військова справа не потрапила навіть в число 100 основних відділів і отримала місце на третьому рівні 335. Причина цього у вихідній позиції Дьюї: не вийти за межі десяти класів.

3. Десятковість основного ряду приводила до нерівномірного завантаження класів Особливо переобтяжений клас 6, що одночасно включав три більших галузі техніку, сільське господарство і медицину, складових майже половину всієї друкарської продукції. У результаті тут були потрібні довгі позначення, створилася нерівномірність в класах і диспропорція індексів.

До всього потрібно додати міцність класу суспільних наук (3), що відображали реакційний підхід до соціальних явищ. Наприклад, соціалізм давався між кооперацією і фінансами, а комуністичні партії в конгломераті всіх інших. Неспроможні і угрупування, і внутрішнє розгортання відділів. Педагогіка втиснена між страхуванням і торгівлею. У техніка-інженерну справу відірвано від будівництва.

Незважаючи на поширеність і міжнародність УДК, десяткова система Дьюї продовжує деталізуватися і перевидаватися. Практично вона широко використовується в бібліотеках США, що підтверджується виходом її повного 18-го видання (1971) і безлічі скорочених видань таблиць.

Розтяжна класифікація Ч.Кеттера .Ч. Кеттер (1837-1903) – бібліотекар бостонської бібліотеки, він був найбільшим теоретиком і практиком бібліотекознавства. Крім створеної ним системи класифікації, Кеттер – автор багатьох цінних робіт, головним чином з класифікації, в тому числі галузевих і спеціальних схем (з бібліотекознавства, мистецтва і ін.).

Система Кеттера публікувалася в кінці XIX в. Її створення було пов’язане з переходом передових бостонських бібліотек з розстановки систематичного каталогу. Цей найбільший поворот у внутрішньому житті бібліотек, в корені їх вигляд, що змінив, організацію, характер роботи, ідейно очолював Кеттер. Його бібліотечні ідеї прогресивно-демократичного характеру зумовлювали впровадження в бібліотеку нових видів роботи з книгою масовою, довідковою і інш. При цьому ведуче місце відводилося організації самих книг за змістом, їх науковій систематиці. У цьому укладалася основа бібліотечної концепції Кеттера.

Підтримуючи Дьюї в його боротьбі проти бібліотечного консерватизму, Кеттер разом з тим різко виступав проти емпіричних схем, наполягаючи на базуванні бібліотечної класифікації на класифікації наук, бачачи основну задачу класифікації в тому, щоб розкривати логічні взаємозв’язки. Причому кращим їх вираженням повинні служити архітектоніка і структура системи. Кеттер вів боротьбу за наукову систематику книг, ладу її на основі філософських і природознавчих ідей і враховуючи при тому бібліотечну специфіку. Відсутність наукової класифікації він називав «убогістю бібліотекаря», висміюючи тих, хто убозтво штучних схем вважав бібліотечним благом.

Система Кеттера складалася з семи таблиць зростаючого наповнення, призначених для бібліотек різного об’єму і інтенсивності зростання. Перша таблиця розрахована на 100 томів; кожна подальша таблиця «розтягується», із збереженням тих же позначень, але із збільшенням числа ділень. Остання, сьома таблиця, досить детальна, розрахована на саму велику бібліотеку. Від цієї здатності зростання виникла назва «розтяжна класифікація».

Ідея Кеттера полягала в створенні єдиної класифікації для американських публічних бібліотек з різним об’ємом фондів.

Графічні схеми були виконані ефектно і зразково. До шостої схеми був даний предметний покажчик.

Основний ряд Кеттера (3-я схема)

А – Загальний відділ

У – Філософія і релігія

Е – Біографії

Р – Історія

П – Географія і подорожі

Н – Суспільні науки загалом

I – Соціологія

J – Політика

D – Право

L – Точні науки

М – Природна історія

Q – Медицина

R – Прикладні знання і техніка загалом

S – Інженерна справа. Будівництво. Транспорт

Т – Виробництва і ремесла

U – Військові мистецтва

V – Цікаві мистецтва: гра, спорт, театр, музика

XV – Витончені мистецтва

Х – Мовознавство

Y – Література

YF – Художня література

Z – Книгознавство

Перша схема складалася з 8 класів, друга включала 15, третя 22, сьома 26 класів.

Загальне угрупування і послідовність класів відрізнялося наступним: історія і географія винесені уперед і зближені з іншими суспільними науками. Філологія віднесена назад і зближена з літературою. Військова справа з суспільних наук перенесена в прикладний цикл. Ветеринарія, на відміну від колишніх систем, зближена не з медициною, а з тваринництвом. До складу класу «Техніка загалом »віднесені гірництво і металургія, енергетика, хімічна технологія.

Примітно поява класу книгознавства, що об’єднав все, що відноситься до виробництва книг і користування ними: авторство, писемність і палеографія; видавнича справа і книготоргівля; бібліотечна справа і бібліографія.

У ряді випадків Кеттер намагався застосовувати в схемі принцип діалектичних природних переходів, але вони розумілися їм по-гегельянському, як розвиток ідей, а не самих об’єктів. У сьомій таблиці Кеттер здійснив еволюційний принцип розгортання схеми.

Одночасно із змістом враховувалася форма видань, причому ті і інші розподілу не змішувалися між собою. Кеттер уперше застосував формальні підрозділи, відділені від змісту і одноманітно що використовуються у всіх класах і відділах. Таким чином, саме Кеттер був основоположником типізації, про необхідність яку вже думали його попередники.

Розподіл системи Кеттера:

1. Теорія

2. Вивчення

3. Бібліографія

4. Історія

5. Словники, енциклопедії

6. Керівництво, таблиці

7. Періодичні видання

8. Товариства

9. Колекції

Новим в структурі була введена Кеттером географічна таблиця з цифровими індексами. Особливість географічної сітки в тому, що вона поєднувала розподілу географічні, політичні і етнографічно. Ряд рубрик застарів, але спосіб такого поєднання і метод його здійснення треба визнати зручним і економним.

Географічна таблиця – найважливіша складова частина системи. Одноманітні позначення, що застосовуються і раніше, входили до складу основного індексу. Географічні розподілу у Кеттера виділені в окрему схему, не захаращують основну таблицю повтореннями і дозволяють більш зручно маневрувати ними.

Заслуговують уваги цінні вказівки Кеттера по методиці систематизації з численними прикладами, приведеними безпосередньо в таблицях.

Суть своєї системи Кеттер убачав в двох типах позначень. Перший використання як символи 26 букв латинського алфавіту для позначення основної таблиці. Це дозволяло вже на третьому рівні при трибуквеному індексі (26х26х26) визначити більше за 17 тисяч рубрик, тобто набагато більше, ніж десяткова база, де за допомогою трьох цифр (10х10х10) можна визначити лише 1000 рубрик. Буквені символи створювали можливість використати велике число для позначень з меншим числом знаків.

Другий тип індексу цифровий для позначення країн. Таким чином, були взяті різні, типи символів, що не змішуються: для всіх понять букви, для географічних цифри Наприклад, якщо Р – історія, а 45 – Англія, то Р45 – історія Англії. Локальні позначення вживалися з кожною рубрикою будь-якої дрібності.

Індексація в системі Кеттера однорідна, буквена в основних діленнях, цифри в діленнях за формою і географічна таблиця. Застосування різних позначень важливе практично, оскільки однакові символи в позначеннях створювали б плутанину. Кеттер наполягає на наступному правилі: при побудові двох таблиць різного призначення треба користуватися для них двома різнорідними типами позначень.

Між позначеннями зберігався інтервал. Така переривиста індексація дозволяла легко розгортати систему для подальшого накопичення матеріалу. Разом з тим індекси зберегли іншу важливу межу: вони вказували послідовність рубрик.

На відміну від десятеричних позначень Дьюї індекси Кеттера не були ступінчастими, не володіли повною логічною виразністю, тобто число знаків в позначеннях не завжди вказувало рівні класифікації. Відмовившись від послідовної ступінчастості понять, пожертвувавши нею заради стислості індексу і більшої місткості, він досяг значних результатів.

У зв’язку з комбінаційними можливостями системи Кеттера її місткість збільшується колосально. Це досягалося тим, що бралася не сума індексів, як у попередніх авторів, а можливість їх поєднання з основної і допоміжної таблиць, т. е. їх твору. Крім того, вигода комбінаційного методу в тому, що, наприклад, запам’ятавши 20 основних індексів і 20 географічних, отримуємо комбінацію в 400 позначень, тобто в 10 раз більше.

У питанні про співвідношення класифікації і індексації Кеттер дотримувався погляду, що хоч теоретично це різні речі, але практично зв’язок між ними великий. Тому позначення він вважав важливим елементом своєї системи: прості, короткі, еластичні. Десятеричний метод він визнавав найбільш простоєм, але для бібліотечної класифікації вважав його хорошим чоботом, надітим не на ту ногу. Спростовуючи думку, що цифри легше запам’ятовуються, ніж букви, Кеттер посилався на те, що ініціали друзів запам’ятовуються легше, ніж номери їх будинків і квартир. Вирішуючи проблему індексації, він мав на увазі потреби публічних бібліотек лише в національному масштабі, і тому питання про язиковий бар’єр не виникало.

Структурна реформа Кеттера забезпечувала краще вираження взаємозв’язків (буквена база індексації, уривчастість позначень, «ініціалізм», комбінаційність і оборотність індексів) і позначилася на архітектоніці системи. Виступаючи проти «жорсткої» класифікації, за систему гнучку, розтяжну, він передбачав необхідність нових включень, пов’язаних з розвитком науки, на логічно властиве ним місце. Застосування незалежних класифікаційних сіток, поєднання рубрик основної таблиці і допоміжних схем значно розширювали місткість системи. Комбінаційний метод побудови, введений Кеттером і сприйнятий подальшими системами (включаючи УДК), був найбільшим внеском в систематику книг.

За змістом ідейними джерелами системи Кеттера були: Гегель (принцип природних переходів), Ампер (принцип незалежних сіток) і еволюційне вчення Дарвіна (пронизливе систему Кеттера у всьому її наповненні). Він уперше ввів в систему класифікації книг такі, зараз безперечні, але тоді ще незвичні наукові поняття, як комунізм, дарвінізм і ряд інших.

Хоч класифікація Кеттера застаріла, але для свого часу вона була найбільш науковою за змістом. Угрупування відділів, їх наповнення, прагнення до природних переходів виводило її в ряд передових бібліотечних класифікацій. У поєднанні прогресивних ідей з потребами практики і складається значення класифікації Кеттера.

Системи Дьюї і Кеттера, що виникли одночасно, відображали два підходи до бібліотеки. У одному випадку бібліотека добре організована майстерна і стандартизована контора, в іншому вона є вогнищем культури, помічником науки, організатором знань. Обидві системи представляли два розуміння бібліотекознавства: одне – підхід до нього як корисного ремесла, і інше як до наукового знання. Звідси дві системи бібліотечної класифікації, що створили два напрями в систематиці книг: Дьюї штучна, безвідносна до системи знань; Кеттера, що базується на класифікації наук.

Протягом майже сторіччя систематика книг розвивалася під впливом класифікаційних ідей або Дьюї (жваве розставляння, десяткова індексація) або Кеттера (розтяжність схеми, поєднання букв і цифр, «ініціалізм»).

Незважаючи на пізнішу розробку різних нових методів, загалом подальший розвиток класифікації йшов по цих двох принципово різних лініях. Одна з них (УДК) зі значним удосконаленням і модифікацією успішно розвивалася в міжнародному масштабі сучасною документалістикою. У другому напрямі при всій глибокій відмінності змісту систем йшло формування класифікації в найбільших світових бібліотеках, як в Радянському Союзі, так і за рубежем.

Класифікація наук в Росії

Питаннями класифікації займалися не тільки філософи, але вчені різних галузей знання. Особливо залучали питання класифікації основоположника російської науки М.В.Ломоносова (1711-1765), який, вивчаючи філософію за кордоном, слухав лекції X. Вольфа по енциклопедії знань.

Відомо, що Ломоносов збагатив багато які області знання. Він займався різними галузями природознавства, виходячи при цьому з єдності досвідченого знання і теоретичного мислення, науки і практики, будучи поборником, їх єднання. Діяльність Ломоносова була пов’язана і з бібліотечною справою. Він виявляв велику турботу про Бібліотеку Академії наук, прагнучи до збереження її книжкових фондів і домагаючись їх доступності широкому колу читачів. Інтерес Ломоносова до класифікації був зумовлений його енциклопедизмом і різносторонністю наукових інтересів.

До середини XVIII у. відноситься перша російська класифікація наук, яку склав А. І. Богданов (1692 1766). Незважаючи на недосконалість схеми, цінним є його розуміння потреби російської науки в карті знань і перша спроба її розробити. Класифікація Богданова відрізнялася практицизмом. Всі теоретичні науки підводили до практичних: математика до прикладних знань; фізика до різних механічних споруд (млина, вага і ; хімія до ліків; політика до законів. Вся карта знань носила утилітарний характер.

У другій половині XVIII у. вчений і письменник Я. П. Козельський (1728-1793) дав загальне розділення наук за об’єктами пізнання. Він висував дві області знання: природну, предметом якої є природа («натура речей»); і гуманітарну, вивчаючу «натуру людини», куди включалася філософія у вузькому її значенні як теорія пізнання. Таким чином, ця класифікація побудована на матеріалістичній основі – природа передує людині.

На початку XIX в. з’явилася цікава «Таблиця про розташування знань по їх предметах», опублікована на сторінках науково-художнього збірника «Корифей» (1802). Вона залишилася непоміченою і досі не відображена в спеціальній літературі. Тим часом, принцип класифікації по об’єктах вивчення для того часу був дуже рідким і, крім Демокрита, зустрічався раніше лише у Гоббса або у вигляді окремого висловлювання.

Особливе місце займають роботи дослідника в області фізики і агробіології, професора Московського університету М.Г.Павлова (1793-1840). Вже в своїх перших статтях, присвячених системі знань загалом і відмінності між мистецтвом і наукою, зокрема розділенню сільськогосподарських наук, Павлов поглиблено підходив до принципів класифікації, які розкривалися в його зведеній роботі «Загальне креслення наук».

Вивчивши попередній досвід класифікації наук, Павлов убачав його безуспішність не в труднощах задачі, а в незручному виборі початкова основа для розрізнення наук. Він виступив за зв’язок емпіричного і раціонального пізнання, виходячи з того, що, з його слів, пізнання без пізнаваного бути, не може.

Кожна наука має свій особливий предмет пізнання, отже, вийти треба з предметів пізнання.

Предмети пізнання	Науки
Природа	Фізичні
Чоловік	Психічні (духовні)
Мистецтво	Словесні
Суспільство	Політичні (соціальні)
Думка	Філософські

Разом з тим Павлов вважав, що одні і ті ж явища можуть пізнаватися різними способами: досвідченим шляхом, переважно в перших чотирьох розділах; умоглядним в філософії, куди він відносив і математику.

Роботи Павлова є першими в російській літературі, спеціально присвяченими проблемам класифікації наук. Їх цінність в постановці питання про вибір правильної основи для розділення наук.

Дослідник і автор багатьох робіт енциклопедичного обхвату знань М.А.Максимович (1804-1873) в своїй роботі «Про розділення природознавства на гілки або особливі науки» (1827) виходив з того, що основа пізнання в досвіді, у зовнішній природі. Він розділяв науки по предметах пізнання. Первинним розподілом давалися три області: теологія, антропологія (про людину), космологія або природознавство (про природу). Він визнавав також розподіл наук по цілях пізнання: теоретичне («чисте») і практичне (прикладне) техніка, сільське господарство, медицина, мистецтво. Класифікацію природознавства з ускладненою термінологією він представив в табличній формі.

Серед спільних робіт по класифікації заслуговує уваги книга професора Московського університету, правознавця і першого викладача політичної економії X. А. Шлецера (1774 1831) «Енциклопедичний огляд різних наук взагалі...» (М., 1823). У ній проводилося оригінальне розділення наук «по суті», по предметах, ними що вивчається, і далі по цілях вивчення.

Точно таким же був підхід до питань класифікації знань у професора Варшавського університету А. Вірязова в роботі «Таблиці всім наукам взагалі, або Система наук» (1858). Науки розділялися в них по трьох предметах вивчення: богословські, філософські, природні. Таблиці Вірязова були спробою відобразити систему знань, що існувала в Росії в середині XIX в.

Питання класифікації наук і синтезу знань, т. е. об’єднання їх в одну систему, розглядалися в трудах революційних демократів А.І.Герцена і Н.Г.Чернишевського.

А. І. Герцен (1812 1870), якого В. І. Ленін ставив «в рівень з найбільшими мислителями свого часу»2, прагнув усунути розрив між філософськими і природними науками. Критикуючи відрив філософії від практики, він закликав до її з’єднання з життям, зв’язку з конкретними науками. Герцен виступав за єдність природи і людини і, тим самим, за єдність досвіду і умогляду. У «Листах про вивчення природи» (1845) він наполягав на союзі філософії з природознавством, витікаючому з нероздільності двох способів пізнання: емпіричного (досвідченого) і теоретичного (умоглядного).

Як і Ф.Бекон, Герцен в основу навчання і виховання висував природні науки. «Нам здається, писав він, майже неможливим без природознавства виховати дійсний могутній розумовий розвиток».

Надзвичайно важливим Герцен визнавав порівняння системи знань з деревом, де кожна гілка і навіть брунька мають свою відносну самобутність, але належать одному цілому: «відніміть гілки, залишиться мертвий пень, відніміть стовбур гілки розпадуться». Цим він підкреслював єдність цілого і частин, єдність наук.

Саме характерне для поглядів Герцена на класифікацію наук це заперечення різких кордонів між науками. Так, він не визнавав повного розмежування органічної і неорганічної природи: «природа не любить індійських каст». Хімія і біологія, вважав він, мають предметом один процес: «фізіологія є хімія багатопочаткових з’єднань, тоді як, навпаки, хімія-фізіологія двопочаткових з’єднань... вінець багатопочатковості – мозок і нервова система». Не можна також людський мир відділяти кам’яною стіною від природи.

Таким чином, Герцен не тільки об’єднував між собою окремі галузі природознавства, але намагався зближувати їх з теоретичним пізнанням. Причому філософію він розглядав не як науку наук, не як все дерево, а лише як стовбур в системі знань, як єдність окремих конкретних наук.

Н. Г. Чернишевський (1828-1889), критикуючи соціальні ідеї О. Конта, також прагнув ліквідувати розрив між природознавством і суспільними науками, передусім соціальним. Він шукав зв’язки і переходи, що дозволяють об’єднати ті і інші науки в одну систему знань. Виходячи з єдності законів природознавства, спільності їх явищ, він висунув ідею про зв’язок і єдність наук для обґрунтування їх класифікації.

Чернишевський виходив з антропологічного матеріалізму, який розглядає людину головним чином з боку біологічної, а не соціальної. Оскільки явища «матеріального порядку» і «етичного порядку», незважаючи на відмінності, не суперечать, один одному, їм намічені були в єдиній системі знань дві групи наук: точні (природні) і етичні (суспільні). Вони розташовувалися за принципом: від загального до приватного; причому першу групу очолювала математика і замикала географія, а друга починалася історією. Чернишевський вважав, що суспільні науки відрізняються від природних тільки тим, що стали розроблятися пізніше і тому ще не досягли такої ж досконалості. Але в значенні пізнання закони тих і інших в рівній мірі достовірні.

Класифікаційна ідея Чернишевського про єдність і зв’язок наук, пошуки синтезу знань проводилися їм на матеріалістичній основі, але в механістичному осмисленні.

Ряд подальших систем знань в Росії – П.Л.Лаврова, Н.Я.Грота, І.К.Пачоського і Е.І.Чижова крім змісту відрізнялися своєю графічною формою.

Філософ і соціолог П. Л. Лавров (1823-1900), один з основоположників революційного народництва, був пропагандистом матеріалістичних поглядів в природознавстві. У узагальненні знань про природу і суспільство він бачив задачу філософії і системи наук.

Оригінальні роботи Лаврова в області класифікації наук, спочатку викладені в 1857 р., обґрунтовані в серії статей під загальним заголовком «Нариси систематичного знання» (1871-1873).

У класифікації Лавров виходить з психологічного аспекту, беручи в основу форми діяльності людини. Розділення знань проводилося по переважанню того або іншого психологічного елемента в процесі мислення:

• Почуття – Почуттєві сприйняття

• Думка – розум, що пізнає.

• Дії – що повинне бути

Не станемо приводити його ускладнену «Схему головних сфер людської думки», що складається з п’яти великих комплексів, у вигляді таблиці за формами і по сферах думки (горизонталі) і по її психічних фазисам (вертикалі). Головне в тому, що шлях Лаврова в класифікації наук йде від досвіду до розуму і від нього до дій, тобто до практики.

Пізніше спільність педагогічних задач в класифікації, а саме цілі самоосвітні, привели в декілька зміненому вигляді до такого ж рішення Н.А.Рубакіна для його бібліографічної класифікації.

Російський психолог і логік, філософ-ідеаліст Н.Я.Грот (1852-1899), професор Московського університету, в своїй роботі висунув принцип єдності і однорідності наук, представлений ним в табличній формі.

Грот приділяє увагу питанню про значення і особливе місце системи знань і розрізнює дві класифікації наук:

• теоретичну про взаємозв’язки речей

• прикладну, пов’язану з діяльністю людини, його практичними потребами.

Класифікація повинна вийти, по Гроту, з самих явищ природи в їх природній системі. Разом з тим класифікація це задача психологічна, оскільки наука – діяльність людини, яка реалізовується психологічними законами. Звідси психологічний напрям в рішенні класифікаційної задачі.

Грот вважав, що науки повинні одночасно розчленовуватися, по-перше, згідно своєму об’єкту, по-друге, згідно психологічним моментам, тобто методам наукового аналізу, направленим на ті ж об’єкти. Намагаючись застосовувати обидва принципи в їх поєднанні, віддаючи перевагу першому, він використав обидва критерії в одній загальній системі: 1) розвиток явищ природи (об’єктів) незалежний від нашої свідомості; 2) розвиток ідей (аспектів і методів) в процесі пізнання явищ природи.

Грот запропонував основну ієрархію конкретних наук з точок зору об’єктивною і психологічною, указавши в табличній формі розподіл по об’єктах (за принципом еволюції вертикалі) і по психологічних аспектах або по методах (горизонталі). За методами науки розрізнюються таким чином:

• науки описові (-графія) – аналіз і переробка конкретних понять у відвернені,

• пояснювальні науки (-генія) – переробка відвернених понять в наукові ідеї, в філософію науки

• тлумачні науки (-логія) – пояснення конкретних явищ з точки зору наукових ідей

• науки про закони (-номія).

Зазначимо, що це нова спроба штучної уніфікації закінчень в назвах наук, висхідна до Ампера.

Таблична форма була необхідна Гроту для графічного зображення двох підходів по ієрархії об’єктів і по ієрархії методів. Він вважав свою класифікацію прикладом інтеграції наук, єдність і однорідність яких він визнає «наріжним каменем» всякої класифікації наук. Причому «єдність» розглядалася як злиття в одну систему наук про людину і про природу. Під «однорідністю» ж розумілося прагнення гуманітарних наук стати «природними». Але тим самим заперечувалися якісні відмінності в об’єктах вивчення, бо якщо науки однорідні, то незрозумілі закономірності в різних науках.

Грот підкреслював прагнення не до реальної, а до ідеальної системи («як повинне було б розчленовуватися»). Його шість наук далеко не вичерпують всієї системи знань, але вказують, по Гроту, на загальний напрям, в якому класифікація наук буде здійснюватися.

Об’ємно-геометрична класифікація наук І.К.Пачоського (1864-1942), польського біолога, професора Херсонського політехнічного інституту, викладена ним в роботі «Метод класифікації і єдність наук» (Київ, 1891), була новою оригінальною формою в архітектоніці класифікації.

Пачоський критикував Канта за лінійність, а Спенсера за односторонній підхід, оскільки для класифікації наук однієї об’єктивної залежності мало; вона повинна задовольняти одночасно і пізнавальна залежність. Тому він запропонував класифікацію, засновану на двох ознаках спільності: об’єктивної і логічної.

Пачоський довів, що науки не можна представити схематично в площині, тобто визначити двома координатами. Тому він перейшов до об’ємної системи знань – графічній схемі в просторі.

Відносини між теоретичними, конкретними і проміжними рядами і місцем науки в кожному з них Пачоський зображав у вигляді трикутника, що обертається навколо катета, тобто як просторове тіло (конус), що найкраще задовольняє поставлені умови.

Схема Пачоського: Математика, Механіка, Фізика і Хімія, Біологія і Психологія, Соціологія

Таким чином, відкидаючи можливість лінійного розташування наук, Пачоський уперше давав об’ємно-геометричну класифікацію.

Пачоський висунув декілька міркувань про окремі науки. Історію він вважав не наукою, а лише матеріалом для її побудови, мотивуючи це тим, що історичний процес здійснюється по законах, що вивчаються соціологією. Географія розумілася як комплекс знань, до складу яких входять конкретні елементи майже всіх наук. Аналогія між географією і історією в тому, що вони, як самі конкретні, займаються фактами, одна – у часі, інша – в просторі.

Логіку він відносив не до загальної науки, як математика, а цілком до психології; етику ж розглядав як іншу частину психології. У математиці (про кількісні відносини) конкретний елемент зовсім відсутній; в соціології, навпаки, він переважає над абстрактним. Причому в цьому ряду, в порядку еволюції явищ, починаючи з математики, абстрактний елемент все меншає, конкретний збільшується, а метод стає все більш складним і менш довершеним.

Крім того, Пачоський передбачав можливість чотирьох гілок знання для зіставлення фактів:

1. В послідовності, у часі (історія); і залежності

2. Просторової (географія);

3. Об’єктивної (наука);

4. Логічної (філософія).

Таким чином, в доповнення до розділення наук по двох основних ознаках (об’єктивному і суб’єктивному), давався ще один аспект їх класифікації по пізнавальній діяльності.

У побудові Пачоського був ряд прогресивних рис. Разом з тим, поєднуючи кантівську ієрархію наук зі спенсерівською еволюцією, він давав формальну класифікацію, яка була вельми оригінальною за своєю об’ємно-геометричною формою.

Найбільший інтерес представляє робота по класифікації наук Е.І.Чижова, опублікована в 1896 р.

У основу Чижов взяв природну класифікацію явищ. Але такий підхід, приходив він до висновку, ускладняється переплетенням явищ і наук, бо, з одного боку, є цілий ряд дисциплін про одні і ті ж явища; з іншого зустрічаються науки про найрізнорідніші явища, наприклад, географія або історія, які вивчають всі явища природи в їх природному зв’язку і взаємозалежності.

Тому географія і історія складають абсолютно відособлені відділи наукових знань «з всеосяжним змістом, але суворо обмеженою задачею». У географії домінує «географічний принцип», при якому керуються не характером явищ, а кордонами простору. Історичні науки також вивчають різнорідні явища, виходять з принципу їх залежності у часі. Історія і географія, вважав Чижов, тільки аспекти розгляду явищ, вивчення і узагальнення яких запозичаються з інших наук. Тому тільки спеціальні науки можна представити в безперервному ієрархічному ряду, по висхідній складності матеріалу.

На відміну від Канта, Чижов віддавав перевагу шляху не від загального до приватного, а від простого до складного. Загальну гіпотезу і принцип синтезу Чижов визначав порядком, в якому науки представляють синтетичний розвиток і ускладнення матеріалу. Кожна наука запозичає свої елементи з попередньої і, в свою чергу, дає елемент для подальших. Так, математика результат аналізу елементів механіки, але аналіз самих математичних елементів приводить до логіки, і навпаки синтез елементів логіки веде до математики. Таким чином, ряд теоретичних наук представив собою замкнене коло.

Метод розщеплення явищ при їх класифікації (від Спенсера) привів Чижова до трьох основних принципів залежності явищ: аналізу, простору і часу, тобто первинною основою служило розділення на три основних відділу по схожості і відмінності:

1. Теоретичні науки (принцип аналізу);

2. Географічні науки (явища в просторі);

3. Історичні науки (явища у часі).

Ці три принципи відбивалися в табличній формі як аспекти (вертикалі), спеціальні ж науки давалися як об’єкти (горизонталі).

Зазначимо також, що Чижов підходив до проблеми класифікації наук одночасно з боку завдань самоосвіти.

Розширене трактування об’єктів історії і географії привело до розуміння їх тільки як аспекти вивчення різних предметів. Виділення особливих рядів знань історичного і географічного, пронизливих всі науки і проведене уперше Чижовим, було своєрідним рішенням однієї з проблем класифікації наук. Однак придання історії і географії всеосяжного характеру позбавляло їх свого предмета вивчення і розчиняло в системі знань.

Таке рішення було вельми продуктивним для класифікації книг, для методу незалежних «сіток», типових аспектів розподілу, що застосовується в сучасній бібліотечної класифікації.

Найбезпосереднішим чином приваблювали питання класифікації Д. І. Менделеєва (1834 1907), представника природознавчого матеріалізму, що зробив найбільше узагальнення в області хімії. Відкритий ним періодичний закон хімічних елементів об’єднував їх в одне ціле. У періодичній системі елементів відображені об’єктивні зв’язки між ними, що дозволило передбачати відкриття невідомих ще елементів і їх властивостей.

Менделєєв працював в різних областях науки і техніки: хімія і фізика, метрологія і метеорологія, агрохімія і економіка, в ряді галузей промисловості (нафтова, вугільна, металургія і ін.).

У своїй класифікації природних наук (1873) Менделєєв давав не тільки їх розташування, але додавав при цьому коротке визначення кожної з них:

• Математика – наука про числа

• Механіка – наука про рух

• Астрономія – наука про небесні тіла

• Фізика – наука про сили

• Хімія – наука про елементи

• Біологія – наука, про організми.

З цього ряду, співпадаючого з кантівською ієрархією, видно, як Менделєєв підходив до проблеми взаємозв’язку природних наук.

Примітно, що питань системи знань не минув і корифей світової літератури Л.Н.Толстой (1828-1910). У своїх статтях про науку він торкається проблеми класифікації наук, зокрема значення природних наук і їх відмінності від суспільних. Він підходив до питання з позицій педагогічних і етичних, затверджуючи, що зв’язок між науками визначається тим, як може кожна з них відповісти на основне питання про значення життя. Світогляд Толстого визначив його особливий підхід до співвідношення наук етичний, по етичному початку і його призначенню для блага людей. Це співзвучно деяким думкам великого фізика А. Ейнштейна, що вважав, що без етики не може бути справжньою науки, що науці без моралі загрожує виродження.

Новітні системи. Перехід до багатоаспектної класифікації

Значний вплив на систематику книг надала Бібліографічна класифікація Блісса (1870-1955), бібліотекаря Нью-Йоркського коледжу, одного з перших наукознавців. Його класифікаційна трилогія (1929 1935) була фундаментальним дослідженням, що продовжувало кеттерівський напрям в області книжкової систематики. Виходячи з пізнавальних задач бібліотечної класифікації, Блісс намагався будувати її відповідно до класифікації наук, яка, вважав він, повинна базуватися на природному порядку. Відстоювання цього принципу саме важливе в його класифікаційній теорії.

Блісс виступав проти підходу до класифікацій тільки з позицій пошуку, що приводять до формалізму. Тому він критикував переоцінку пошукових можливостей системи Дьюї, особливо його предметного покажчика.

Система Блісса протистояла також предметній класифікації Брауна, яку, в зв’язку з нею чисто пошукової, недостатньо пізнавальної спрямованості, він вважав антипедагогічною. Найбільш доцільна для ефективного бібліотечного обслуговування та класифікація, яка відповідає науковим і пізнавально-виховним задачам.

Система Блісса побудована в табличній формі: кожний об’єкт (вертикальний розподіл) розглядався в чотирьох розрізах (по горизонталі), а саме філософському, науковому, історичному, прикладному. Класи розташовувалися по мірі схожості і відмінності.

Основний ряд бібліографічної класифікації Блісса

А – Філософія і загальна наука. Логіка і математика. Статистика

B – Фізика (вкл. прикладну і технічну фізику)

C – Хімія (вкл. хім. технологію, мінералогію)

D – Астрономія. Геологія. Географія (загальна і фізична)

Е – Біологія (вкл. палеонтологію, біогеографію)

F – Ботаніка (вкл. геоботаніку, мікробіологію)

G – Зоологія (вкл. зоогеографію)

Н – Антропологія загальна і фізична (вкл. медицину і фізкультуру)

I – Психологія

J – Педагогіка

K – Соціологія. Етнологія і антропогеографія

L – Історія загальна (древня, середньовічна і нова)

М – Європа

N – Америка (історія, географія, етнографія)

O – Австралія. Азія. Африка.)

Р – Релігія. Теологія. Етика

Q – Прикладні соціальні науки (матеріально-побутові умови)

R – Політичні науки (вкл. міжнародні відносини, політичні партії)

S – Право і законодавство

Т – Економіка (вкл. фінанси, торгівлю, транспорт)

U – Прикладні науки. Промисловість. Сільське господарство. Транспорт. Будівництво

V – Мистецтво. Музика. Балет. Гра

W – Філологія загальна (і мови не індоєвропейські)

Х – Індоєвропейська філологія. Мови і література (за викл. англ.)

Y – Англійська мова і література (вкл. театр, журналістику)

Z – Бібліологія

Загальна послідовність основного ряду визначена еволюційним принципом від природи до суспільства. Переходом між ними служила антропологія. У якості основи взяті прагматизм, що визнає істиною те, що практично корисно, і релятивізм вчення про відносність всякого пізнання, заперечливе існування об’єктивної істини.

Деякі класи Блісса дані великими комплексами (М, N. О), по регіональній ознаці. Але потрібно дивуватися також, що медицина підлегла антропології, що розуміється як цикл наук про фізичну природу людини його анатомії і фізіології, гігієну, фізичну культуру і медицину. Для змісту системи найбільш характерно розчинення техніки в промисловості, зближеній з економікою. Галузі техніки як прикладний аспект будь-якого об’єкта дані з теоретичними дисциплінами. Однак повністю умістити їх в природонаукові класи не вдалося. Вийшов «неподільний залишок». Загальне угрупування класів ближче підходило до реальних взаємозв’язків, чим в будь-якій іншій зарубіжній бібліотечній класифікації.

Структура системи відрізнялася особливою гнучкістю. До основного ряду вміщені початкові (попередні) класи з цифровими позначеннями, виділені по ознаці літературної форми видань або окремих фондів.

Початкові класи системи Блісса:

1. Збори читального залу (довідкові та ін.)

2. Бібліографія і бібліотекознавство

3. Спеціальні колекції

4. Фонди відділень і філіали

5. Відомчі документи або архіви

6. Періодичні видання

7. Змішані матеріали

8. Фонди місцевого значення

9. Застарілі книги

Блісс заперечував єдину універсальну таблицю категорій і заради стислості позначень розробив ряд допоміжних таблиць типових рубрик: загальні підрозділи (цифрові для будь-якого класу); географічні; спеціальні (аналітичні) підрозділи для окремих класів.

Складені і інші допоміжні таблиці, характерні еластичністю структури і способами застосування, що розвантажували систему від повторень різних аспектів і відносин. Вони дані всередині галузевих класів як сітки або еталони і являють собою як би «схему схем».

Особливої уваги заслуговують способи індексації. Розроблена струнка система позначень: змішана (по символіці) і логічно виразна (по типу позначень). Ідея Кеттера про більше число основних класів отримала у Блісса подальший розвиток: розширена початкова база індексації (9 цифр плюс 25 заголовних букв).

Незважаючи на ступінчастість в системі відсутні «загальні шапки», що додатково спрощує і скорочує позначення. Для зручності запам’ятовування індексів в системі Блісса широко застосований метод «ініціалізму».

Система загалом відрізнялася стислістю позначень. Методично важливо, що в залежності від розташування (за змістом або на вигляд матеріалів), що приймається позначення загальних рубрик застосовувалися або до, або після будь-якого індексу. Наприклад: якщо фізика - В, а періодичні видання – 6, то періодичні видання по фізиці або В6, або 6В.

Предметний покажчик до системи був не «специфічним» (одномісним), а «відносним», надаючи вибір з декількох індексів. Для найбільшої ефективності передбачалося його використання з урахуванням допоміжних таблиць.

Браунівському принципу «одномісності» Блісс протиставив «альтернативність», тобто можливість вибору у визначенні місця різних відділів. Наприклад: фотографія може бути вміщена в фізиці, в хімії або в мистецтві; педагогічна психологія і психологічна педагогіка можуть бути вміщені нарізно або разом. Таким чином, принцип альтернативності полегшував пристосування класифікації до задач, що профілюються і її використання в галузевих і спеціальних бібліотеках в країнах англійської мови.

Значення роботи Блісса для бібліотекознавства як наукового знання в тому, що він підходив до класифікації з наукових позицій, що вимагають теоретичного рішення і осмислення. Виступаючи проти формалізму в класифікації, він уперше обґрунтував систематику книг як наукову дисципліну.

Класифікація двокрапкою Ранганатана як перша аналітико-синтетична класифікація.

Ш.Р.Ранганатан (1892-1972), видатний індійський бібліотекознавець і математик. Директор ряду університетських бібліотек, Ранганатан одночасно керував створеними ним вищою бібліотечною школою і бібліотечним журналом. Президент індійської бібліотечної асоціації, друг Радянського Союзу, він був діячем міжнародних організацій (документації і ін.). Широко відомий Ранганатан своєю прогресивною діяльністю і численними роботами, в тому числі книгою «П’ять законів бібліотечної науки» (1931) про основні принципи бібліотекознавства як наукового знання і соціальні завдання бібліотек, і, особливо, фундаментальною працею в області теорії класифікації «Пролегомени бібліотечної класифікації». Створена ним класифікація двокрапкою, уперше опублікована в 1933 р., була основоположним трудом в області сучасної фасетной теорії і відкрила новий напрям в розвитку бібліотечної класифікації многоаспектную класифікацію.

У протилежність «перелічувальним» системам Ранганатан створив аналітико-синтетичну класифікацію. Її теоретичні основи і найважливіший принцип багатоаспектність, яка дозволяє відображати зв’язки і характеристики документа. Головним об’єктом систематики є зміст книги, а далі йдуть уточнюючі її ознаки. Найважливішим з способів, вказуючих відносини і зв’язки між поняттями і предметами, служить двокрапка основний символ позначення, що дав найменування системі.

Класифікація двокрапкою призначена не тільки для книг (макродокументів), але і для детальної, або глибокої, класифікації статей і інших матеріалів (мікродокументів) для вузько профільного розкриття їх змісту. Причому завдання по обох видах документів вирішувалися на одній і тій же основі – в єдиній універсальній системі, що відбилося на всій побудові схеми, її принципах і архітектоніці.

Структура класифікації різко відрізняється від всіх попередніх. У передмові до російського видання «Класифікації двокрапкою» Ранганатан порівнював гнучкість своєї схеми з хоботом слона, що володіє і силою викоріняти дерева, і спритністю підіймати шпильку з підлоги.

На відміну від лінійних схем з єдиною таблицею рубрик і характерною для них жорсткістю, в яких для більшості понять дані готові індекси, Ранганатан створив декілька самостійних таблиць, що володіють великою гнучкістю. Класифікація складається з ряду стандартних, не пов’язаних між собою окремих переліків, табличок. Кожна з них складена за різними аспектами, ознаками, «фасетами», тобто гранями розгляду предмета всередині різних галузей знання. Наприклад, одним фасетом може бути дана сукупність ділень за об’єктом, іншим – за процесами.

Більшість понять не має заздалегідь вказаних рубрик і готових позначень. Складні поняття створюються з більше за прості, взяті з ряду одиничні схеми. Замість готових індексів і предметів дається відоме число стандартних таблиць. Необхідні індекси для будь-яких об’єктів складаються шляхом поєднання знаків з різних схем.

Комбінаційність індексації – найцінніша властивість структури. Одне поняття виходить з іншого шляхом вказівки двокрапкою аспектів форми і різновиду його змісту. Спершу проводиться аналіз змісту документа за смисловими одиницями, з яких кожна має свій індекс. Шлях класифікації і пошуку йде від приватного до загального, «знизу – вгору», від аналізу складових елементів, що синтезуються потім шляхом їх поєднання в комбіновані індекси.

Таким чином, класифікація є аналітико-синтетичною. Цей метод не такий односторонній, як аналітичний, бо окремі компоненти об’єднуються в ціле не механічно, а у взаємозв’язку.

Для початкового ряду класифікації, заснованого на традиційному ієрархічному принципі, збережена, зі слів Ранганатана, «залишкова жорсткість». Ряд головних класів розширений до 39 (загальний відділ, чотири попередніх і 34 галузевих).

На початку ряду цикл загальних дисциплін наукознавчого і книгознавчого порядку, позначених, на відміну від всіх інших, цифрами. Загальна послідовність від природних наук до суспільних, згрупованих по гуманітарному і соціально-економічному циклах. У природознавчому циклі класи слідують за принципом зростаючої конкретності (від математики до прикладних знань), а в суспільствознавчому – від найбільш природного (художня творчість) до найбільш штучного (законодавство). У географії зібрані в єдиний комплекс, крім її фізичної і політичної частини, різнорідні дисципліни: математична географія, біогеографія, антропогеографія і ін.

Характерна тенденція Ранганатана, услід за Брауном і Бліссом, зближувати прикладні дисципліни з теоретичними: техніку з фізикою, гірництво з геологією, агрокультуру з ботанікою, тваринництво із зоологією, фармакогнозію з медициною. Тому в техніці збережені лише традиційні її частини – будівництво і машинобудування. Однак у Ранганатана, як у Брауна, залишився «неподільний залишок». Ремесла всеосяжний змішаний клас для прикладних розділів, не передбачених в інших класах. Сюди включені книгодрукування і книготоргівля, фізична культура і полювання, домоводство і косметика, кросворди, філателія.

Зміст системи Ранганатана суперечливий. У ній позначаються його гносеологічні переконання, що віддають перевагу не досвідченому, а інтуїтивному пізнанню як ніби основі майбутньої науки. Нарівні з положеннями, введеними під впливом індійських релігійних вчень і неприйнятними для радянських бібліотек, Ранганатан, прихильник соціалістичного шляху розвитку, уперше в історії зарубіжної класифікаційної думки включив спеціальний фасет для комуністичної літератури.

Загальний клас даний на початку і схожий з ДК. Рубрики в ньому позначені малими буквами з десятеричними підрозділами. Наприклад: в5 Умови роботи; в51 Посади.

Для подальших характеристик, що уточнюють зміст книги, передбачені таблиці загальних підрозділів. Розроблені спеціальні таблиці для хронологічних, географічних, мовних та інших ділень.

Всю різноманітність можливих ознак класифікації Ранганатан звів до п’яти найбільш узагальнюючих категорій

Основні категорії	Символи фасета
Індивідуальність	P
Матерія	M
Енергія	E
Місце	S
Час	T

Щоб уникнути різнобою і свавілля у вільному комбінуванні індексів, Ранганатан ввів в їх поєднання сувору плановість. Стандартна послідовність елементів індексу визначається фасетною формулою. Вона наказує порядок розташування ознак в індексі певного класу, і на її основі проводиться аналіз змісту документа, тобто розкладання предмета на його фасети.

Розташування категорій в основній фасетній формулі дане в убуваючій послідовності конкретності категорій: Індивідуальність (клас, розділ, наука, конкретні предмети, предметний розподіл) Матерія (матеріали і властивості) Енергія (операції, процеси, робота) Простір (місце, територія, географічні ознаки).Час (виникнення, походження, хронологічні ознаки):

[Р], [М]; [Е]: [S]. [Т]

Єдина фасетна формула носить жорсткий характер; в ній не враховуються ні специфічні відмінності в науках, ні різноманітність читацьких запитів. До того ж в обмежене число п’яти категорій не укладається все різноманіття типових аспектів. Тому специфіка кожної галузі розкривається за допомогою складної системи рівнів і циклів вияву категорій.

У доповнення до системи розроблений допоміжний алфавітно-предметний апарат, названий Ранганатаном «ланцюговим покажчиком». Він включає в лінійному порядку терміни не тільки з таблиць головних класів, але також і всіх фасетів. Більшість позначень в покажчику не є готовими індексами, а лише посилають до відділів схеми. Хоч ланцюговий покажчик виконує ту ж функцію, що і звичайний алфавітно-предметний покажчик, однак в ньому особливий характер носить методика складної рубрики. Ланцюговий покажчик заповнював прийнятий Ранганатаном принцип однократного опису документа і, відображаючи всі рівні ієрархії, замінював дублювання описів.

Індексація змішана, що використовує різні види символів. Вона повністю заснована на методі десятковості і вельми еластична. Її особливість в «співвідносності»: довжина індексу пропорційна мірі складності змісту документа. У десятковий метод індексації Ранганатан ввів октавне позначення, при якому останній знак в десятеричному ряду (цифра 9) резервований для утворення іншої октави. Наприклад: 1, 2,. ... 8, 91, 92,. .. 98 і т. д. Отримані таким чином двозначні або тризначні індекси умовно розглядаються як однозначні (одного рівня) і дають можливість включати нові поняття на необхідний рівень класифікації.

Система відрізняється глибокою деталізацією і, за Ранганатаном, є більш «гостинною», ніж будь-яка інша схема. Однак індекси дуже ускладнені і важко запам’ятовуються, оскільки крім позначення окремих фасетів і стандартних таблиць в них введені ознаки форми, місця і часу зі змішаними символами.

Одночасно для класифікації характерні термінологічні надмірності. Крім фасетів Ранганатан вводив безліч нових термінів.

Принципова основа розподілу всередині класів найбільш наочно виступає в таблицях деяких природознавчих відділів, розгорнених не по галузевих дисциплінах, а по предметах. Наприклад, в ботаніці за основу взяті не її наукові дисципліни (генетика, цитологія, морфологія і , а окремі сімейства рослин; в зоології окремі сімейства тварин (риби, птаха, ссавці і . У землеробстві основний розподіл йде не по сільськогосподарських дисциплінах (агробіологія, агрофізика, агрохімія), а по окремих культурах (кормові, харчові, технічні і т.д.); в тваринництві по групах тварин, їх використанні (харчовому, тягловому). У медицині немає окремих медичних наук (онкологія, педіатрія і ін.), а в основі розподілу окремі системи: травна, кровообіг, дихальна, нервова і т. д.

Таким чином, певною мірою, стерті і зведені на немає галузеві розподілу фундаментальний принцип систематики книг. Центр тягаря Ранганатан переніс на посткоординатний фасетний метод, на відображення складних понять, не фіксованих заздалегідь в схемі, за допомогою категорій, фасетів і субфасетів, що зв’язуються в процесі систематизації на основі фасетної формули.

Цими методичними прийомами досягалася гнучкість і багатоаспектність класифікації, але для бібліотекарів вельми ускладнювалося складання схем, а для читачів орієнтування в них. Головне ж значно знижувалося їх науково-пізнавальне значення. Система Ранганатана утрудняла також введення централізованої класифікації і до того ж вступала в суперечність з одним з принципів, прихильником якого він був відкритого доступу до полиць. Ранганатан вважав найбільш звичайним і звичним підхід до книг з точки зору їх змісту. Виходячи з цього, він обґрунтував систематичне розставляння як найбільш корисну для читача.

Загалом класифікація двокрапкою швидше засіб для конструювання схем, ніж готовий ряд класифікації. Тому система Ранганатана досі в бібліотеках і органах інформації майже не застосовується. Однак головне не в системі, а в методі зв’язків (відносин) в багатоаспектності.

Крім Індії з 1952 р. над фасетною класифікацією працює англійський центр (класифікаційна дослідницька група), що об’єднує спеціальні бібліотеки, що розробляють галузеві фасетні схеми.

Десяткова система бібліографічної класифікації, розроблена ще в 1852 році американським бібліотекарем з Бостона Н.Шертлефом (Shurtleff N.B. A decimal system for the arrangement and administration of libraries. Boston, 1856), спочатку не отримала широкого розповсюдження. Тільки в 1873 році систему Шертлефа застосував американський бібліотекознавець з Нью-Йорка Мелвіль Дьюї. Він видав у 1876 році книгу “Dewey M. Decimal classification and relative index”, в якій виклав основні положення десяткової системи класифікації. У наступних виданнях таблиці все більше деталізувалися з урахуванням їх застосування у бібліотеках різних типів. До кінця ХІХ ст. Десяткова класифікація Дьюї (ДКД), що вже широко застосовувалася в бібліотеках США, Англії, стає відомою в багатьох країнах світу.

Розвиток науки, техніки, бібліографії, видавничої справи наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. вимагав розробки міжнародної бібліотечно-бібліографічної класифікації. В 1895 році з ініціативи бельгійських учених Поля Отле і Анрі Лафонтена відбулася Міжнародна бібліографічна конференція. Згідно з її постановою створено дві міжнародні організації: Міжнародне бюро бібліографії та Міжнародний бібліографічний інститут (МБІ), які згодом об’єдналися. В основу новостворюваної розгорнутої Міжнародної класифікаційної системи конференція рекомендувала покласти Десяткову класифікацію Дьюї.

Нова класифікаційна система розроблялася протягом 1895—1905 років. Її перше видання французькою мовою вийшло в 1905—1907 роках. Повну розробку закінчено другим виданням класифікаційної системи в 1927—1932 роках, починаючи з якого вона має сучасну назву — Універсальна десяткова класифікація (УДК). У подальшому було ще п’ять видань УДК різними мовами: третє, значно розширене, німецькою мовою (1934—1954); четверте — англійською; п’яте — французькою; шосте — японською; сьоме — іспанською мовою. 1958 року вийшло восьме Міжнародне видання УДК англійською мовою. Міжнародний бібліографічний інститут 1931 року було перетворено в Міжнародний інститут документації, а в 1938 році — Міжнародну федерацію з інформації і документації (МФД).

В Україні Головна Книжна Палата 1919 року підготувала до друку “Міжнародну децимальну бібліографічну класифікацію”, автором якої був відомий український бібліограф Ю.Іванов-Меженко. У передмові до видання він писав: ”На жаль, лише під час друкування книжки нам пощастило дістати первотвір “Керівництво до міжнародного бібліографічного репертуару” (Manuel du repertoir bibliographique universel, 1907), і тому ми примушені були користатись працями Б.С.Боднарського, завдяки чому в книзі є неточності і прикрі перепустки”.

Особливістю цієї класифікації було те, що вона повністю зорієнтована на реалії українського життя. Відразу після виходу скорочених таблиць Ю.Іванов-Меженко розпочав підготовчу роботу до перекладу повного варіанта УДК. Однак для цієї роботи потрібні були великі кошти й зусилля цілого творчого колективу. До того ж, 1924 року Всеросійський бібліографічний з’їзд зазначив, що Міжнародна десяткова класифікація не відповідає завданням радянських бібліотек. І в подальшому УДК була майже витіснена з практики їхньої роботи. Проте сьогодні можна констатувати прозорливість Ю.Іванова-Меженка як вченого, який ще на початку її становлення розпізнав і оцінив можливості й переваги УДК.

12 січня 1921 року Головполітосвіта РРФСР прийняла постанову про обов’язкове застосування “Международной десятичной классификации” в усіх бібліотеках. Невдовзі аналогічну постанову ухвалили Управління в справах друку та Головполітосвіта УРСР. З того часу десяткова класифікація застосовується в усіх масових бібліотеках і в більшості спеціальних та наукових.

Видання десяткової класифікації в Україні, Росії й інших республіках СРСР, класифікаційних таблиць Б.Боднарського (1919), Ю.Іванова-Меженка (1919), Головполітосвіти РРФСР (1921), Є.Добржинського (1924) були, по суті, скороченими перекладами Міжнародної УДК, не завжди вірними і точними. Найбільш цікавими і повними були видання таблиць десяткової класифікації М.Русінова (1924, 1944) та Є.Добржинського (друге видання, 1930). Вони також мали недоліки, але ними широко користувалися наукові бібліотеки, книжкові палати, архіви, видавництва тощо. Індекси десяткової класифікації в Україні централізовано проставляли з 1924 року в “Літописі українського друку”, а з 1927 року — на друкованих картках, що видавала Українська книжкова палата.

У 1931 році було перевидано таблиці Головполітосвіти РРФСР для масових бібліотек, на основі яких Книжкова палата УРСР 1938 року видала значно розширені таблиці УДК для масових бібліотек. Для подальшої роботи з УДК в Інституті бібліотекознавства створено комісію на чолі з Л.Троповським. У 1938, 1939 і 1942 роках вийшло три видання таблиць УДК для масових бібліотек. Районні, міські та обласні бібліотеки СРСР користувалися спрощеною десятковою класифікацією – “Схемой библиотечной классификации для массовых библиотек”, складеною Міжбібліотечною класифікаційною комісією Міністерства культури РРФСР й опублікованою 1955 року за редакцією З.Амбарцумяна та “Таблицами библиотечной классификации для областных библиотек”. Це було, по суті, доповнене видання “Схемы...”, що значно відійшло від оригіналу УДК.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 11 травня 1962 року “О мерах по улучшению организации научно-технической информации в стране” УДК введена як обов’язкова для класифікації природничої і технічної літератури в науково-технічних бібліотеках, видавництвах, редакціях науково-технічних журналів, в установах науково-технічної інформації. Відповідно до цієї постанови у 1962 році Всесоюзною книжковою палатою видано скорочені таблиці УДК, в 1963—1964 роках здійснено російськомовне видання універсальної десяткової класифікації з природознавства і техніки, а згодом — друге (1969—1971) видання таблиць УДК.

У Радянському Союзі системою УДК займалася Міжвідомча комісія з класифікації Державного Комітету СРСР з науки і техніки, вона ж підтримувала зв'язок з МФД. Науково-дослідний інститут технічної інформації, класифікації та кодування Держстандарту СРСР спільно з Міжвідомчою комісією і галузевими інститутами інформації здійснив третє видання УДК (1979—1986) російською мовою, яким і сьогодні користуються науково-технічні видавництва, установи науково-технічної інформації, науково-технічні бібліотеки, книжкові палати країн СНД.

З 1992 року УДК юридично є власністю Консорціуму УДК (Гаага, Нідерланди), до якого входить і Міжнародна федерація з інформації і документації. Вона веде інтенсивну роботу з удосконалення УДК у відповідності з сучасним станом розвитку науки і техніки. Створено струнку систему внесення доповнень і змін до системи УДК, що після обговорення споживачами набирають чинності та публікуються в спеціальному періодичному виданні “Доповнення і виправлення до УДК”.

З метою впровадження україномовної системи УДК у 1997 році Книжковою палатою України розроблено проект “Класифікаційна система України”, що передбачає створення еталона таблиць УДК українською мовою, видання їх як у традиційному друкованому вигляді, так і в електронній формі на CD-ROM. У стислі строки було підписано угоду, придбано ліцензію Консорціуму УДК на видання українською мовою Міжнародного еталона УДК, а також “Доповнень та виправлень до УДК”, здійснено переклад таблиць УДК з англійської, зроблено комп'ютерний набір, редагування галузевих і наукових розділів УДК, узгоджено термінологію з науковцями України, отримано згоду на друкування тиражу від Консорціуму УДК.

Тепер ця справа втілюється в життя, Україна вперше за свою історію має видання УДК українською мовою, отримуватиме від Консорціуму періодичні видання “Доповнення і виправлення до УДК”, а також матиме можливість співпрацювати з фахівцями багатьох країн світу та вносити свої пропозиції з питань удосконалення таблиць міжнародної Універсальної десяткової класифікації.

Джерела:

1. Ейдельман Б. Ю. – Библиографическая классификация и систематический каталог. –М. –1977. –311с.

2. http://www.gpntb.ru/

3. http://www.lib.ru/

4. http://www.ukrbook.net/