“Людина як суб’єкт і об’єкт політики”
Політика здійснюється не лише в інституціоналізованих формах – через державу, політичні партії, громадські організації, а й в персоналізованих – рядовими громадянами, політичними лідерами, політичною елітою. За всієї багатоманітності проявів політичного життя в кінцевому підсумку воно є діями конкретних осіб. Тому аналіз політики на рівні суспільства та його структурних елементів – соціальних спільностей, політичних інститутів – має бути доповнений аналізом на рівні особи, її політичної поведінки. При цьому мова має йти про роль у політиці не лише видатних осіб – політичних лідерів, державних діячів тощо, а й рядових громадян, нічим особливо не видатних особистостей.
Вивчення участі особи в політиці, шляхів та засобів реалізації її громадянських і політичних прав є одним із найважливіших завдань політології.
1. Особистість як об’єкт і суб’єкт політики.
Визначимось в поняттях „людина”, „індивід”, „особа”. Хто така „особа”? Яке місце посідає це поняття серед однопорядкових з ним „людина”, „індивід”, „громадянин”? Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття „людина”, яким позначається вищий ступінь живих організмів на Землі, суб’єкт суспільно-історичної діяльності та культури. Людина – це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина включена в природний зв’язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона звернута до соціального буття з його специфічними закономірностями.
Людина кристалізує в собі все, що нагромаджено людством протягом усієї історії. Ця кристалізація відбувається й через залучення до культурної традиції, і через механізм біологічної спадковості. Норми права, моралі, побуту, правила мислення, естетичні смаки тощо, які історично склалися, формують поведінку й розум людини, роблять з неї представника певного способу життя, культури та психології.
Кожна окрема людина виступає і як неповторна індивідуальність, і як носій певних суспільне значущих рис, тобто виступає і як індивід, і як особистість. Індивід – це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Індивід, який розглядається через його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальних характеристик, – це індивідуальність. Особистість – це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система соціальне значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Як особистість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення, розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як суб’єкта історичного процесу. Терміни „особа” (лат. persona) та „особистість” (лат. personalitas) позначають відповідно індивіда відповідно як суб’єкта відносин і свідомої діяльності та його соціальне і психологічне обличчя і можуть вживатися як синоніми.
Нарешті, кожен індивід є членом якогось суспільства і більш-менш постійно перебуває на конкретній, державне оформленій території, тому є, з одного боку, громадянином певної держави, а з другого – членом тією чи іншою мірою відокремленого від держави громадянського суспільства.
Наука не може дійти до вивчення кожної окремої людини, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі місця и ролі людини в системі політичних відносин таким найбільш прийнятним поняттям є поняття „особа” („особистість”). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб’єкта політичних відносин, політики.
Роль особи як суб’єкта політики визначається й виявляється на соціальному, інституціональному і персоніфікованому рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей – класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов’язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими об’єктивними соціально-економічними чинниками, як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об’єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.
З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань – політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов’язки, реалізувати свої громадянські права – брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава – це головний політичний інститут суспільства, через який реалізуються громадянські права його членів.
Персоніфікований рівень політичної суб’єктності особи виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб’єкт політичної практики.
Отже, якщо кінцевими суб’єктами політичних відносин, а значить, і політичної практики є соціальні спільності й передусім класи, то особа є безпосереднім суб’єктом полі­тичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими особами. Суб’єкти політики – це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів політики. Cуб’єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з об’єктом, керування ним.
У процесі діяльності суб’єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому об’єктом політики стає той предмет, конкретна галузь реальності, що є значимою, цікавою або необхідною для суб’єкта. Об’єкти політики – це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами. Це політична сфера суспільства в цілому, його політична система, її елементи, форми політичного життя, галузь політичних інтересів, політичний процес як у межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об’єкт політики дає уявлення про те, на що суб’єкт політики спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнівної політичної діяльності.
Формування науки про політику від Стародавнього світу до Нового часу відбувалося головним чином завдяки вивченню інституціоналізованих форм політики, насамперед таких проблем, як форма держави, спосіб організації державної влади, образ ідеального правителя, відносини правителів з підданими, взаємодія суспільних інтересів та методи розв’язання конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні політичного життя істотно змінюються. Увагу дослідників дедалі більше привертає такий бік політичних відносин, як поведінка масового їх учасника, мотиви та форми його впливу на політичні інститути, ступінь і характер залежності останніх від участі людей. Це було зумовлено активним залученням мас до політики як через участь у революціях і національно-визвольних рухах, так і через політичні інститути – державу, політичні партії, громадські організації. Введення загального виборчого права зробило рядового громадянина суб’єктом політики, а поява політичних партій і масових громадських організацій створила можливості для його реальної участі в політичних процесах.
Як результат вивчення участі людей в політичних процесах сформувалась специфічна галузь політологічних знань – наука про політичну поведінку, що прагне вивчати її за допомогою точних і формалізованих методів: проведення експериментів, анкетних опитувань тощо. Основна схема пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена з психології, де точні методи аналізу поведінки почали застосовуватися раніше. На передній план у політологічних дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого проголосили курс на вивчення конкретної поведінки як у формальних, юридично оформлених, так і в неформальних групах. Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об’єктом політологічного дослідження мають бути не законодавчі норми та формальні аспекти політичної системи суспільства, не суспільство й політика в цілому, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуаціях, біхевіо­ризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної, особливо електоральної, поведінки.
Поняття „політична поведінка” однопорядкове з такими поняттями, як „політична активність”, „політична участь”. Найбільш загальним серед них є поняття „політична діяльність”, яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах. Поняття „політична активність” наголошує на певній спрямованості політичної діяльності – спрямованості на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні – це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.
Поняття „політична участь” використовується в політології для позначення тих форм політики, які не пов’язані з професійною політичною діяльністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.
Умови, при яких особистість може приймати участь у політиці і впливати на органи державної влади:
v висока суспільна і політична культура особистості, розуміння того, що відбувається в суспільстві;
v об’єктивна і повна інформація про політичне життя суспільства;
v можливість самостійно виконувати свої міркування і можливість ознайомитись з альтернативними точками зору;
v з’єднання своїх зусиль з зусиллями інших людей (партії, об’єднання);
v характер політичної системи, рівень її демократизації, наявність правової бази.
Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть „для” або „за рахунок” політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.
Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:
1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;
2) громадянин – член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;
3) громадянин – член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
4) громадський, особливо політичний, діяч;
5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;
6) політичний лідер – загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:
1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;
2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;
3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;
4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.
Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.
У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи:
лідери – очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;
послідовники – підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах;
активісти – є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток;
лідери думки – справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, — політологічних, правових, економічних, їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.
2. Проблеми політичної соціалізації особистості. Особливості політичної соціалізації військовослужбовців.
Соціалізація – це життєво важливий процес як для суспільства загалом, так і для окремих його громадян, завдяки якому в неструктуризовану природу індивіда вносяться існуючі соціальні форми, певні культурні цінності й норми, що спрямовують потенціальну активність особи в соціально визначеному напрямі. Якщо визнати справедливим твердження, що жодна з форм соціальної поведінки не є природною для людини, то суспільство можна уявити як велику „навчальну систему”. І цей процес „навчання” – це і є соціалізація. Ще дитиною людина повинна навчитися зав’язувати шнурівки, регулювати задоволення своїх потреб у їжі й відпочинку, засвоїти, як і над чим можна жартувати, з яких причин плакати, сердитись, що цінувати й кому довіряти. Ці навички, з’явивишись одного разу, потім підсилюються як самою людиною, так і впливом ззовні, з боку тих інституціональних стосунків, в яких людині доведеться жити.

Отже, соціалізацію можна визначити як процес, завдяки якому люди навчаються думати і поводитися соціально припустимим чином.
Вона є процесом і результатом засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, що відбувається в умовах спілкування з іншими людьми і в різноманітних сферах діяльності. Поведінка людини у сфері політичного спілкування і політичної діяльності значною мірою є результатом політичної соціалізації.
Політична соціалізація – це процес засвоєння притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається протягом становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті.
Теорія політичної соціалізації є продовженням загально-соціологічної теорії соціалізації і водночас відображенням специфіки політичної сфери. Серед найвідоміших теорій політичної соціалізації слід назвати:
• ролеву теорію, яка розглядає процес політичної соціалізації як тренування індивіда під час виконання ним тих чи інших політичних ролей, вивчення „правил гри” у відносинах з інститутами влади (Р. Ліптон, Т. Парсонс);
• бігемвіористську, що досліджує політичну соціалізацію як процес становлення індивідуальної політичної свідомості на основі успадкованих (В. Скіннер) або соціально набутих (А. Маслоу, Р. Уотерс, Р. Лейн) цінностей та емоцій;
• психоаналітичну, яка пов’язує політичну соціалізацію з аналізом підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки (Е. Еріксон, Е. Фромм).
Політична соціалізація – форма взаємодії політичної організованої спільноти й індивіда, унаслідок якої людина набуває або втрачає ті чи інші соціальні властивості, що характеризують її як „людину політичну” – „homo politicus”.
Вона є двостороннім процесом. З одного боку, відбувається інтеріоризація політичних відносин, тобто перехід вимог соціально-політичної системи суспільства у внутрішню структуру особи. З іншого боку, маємо екстеріоризацію набутих індивідом рис, їх перенесення у сферу політичних відносин.
Як наслідок, політична соціалізація служить засобом забезпечення суспільного порядку, формою зв’язку між поколіннями та в межах одного покоління і, нарешті, стає засобом соціально-політичного контролю над особою. Зауважимо, що будь-яке суспільство намагається зробити процес залучення до політики „мало помітним” для самої особи, що соціалізується.
У процесі інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожного індивіда, що включає у себе „заінтересовані” та „примусові” мотиви.
Заінтересовані мотиви передбачають свідоме взяття на себе певних обов’язків стосовно держави й суспільства. Вони пов’язані або з бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, по совісті, через почуття обов’язку, на основі віри в ефективність і справедливість існуючого політичного ладу (таку модель політичної соціалізації умовно можна назвати „моделлю переконаності”), або навпаки – через раціональне усвідомлення індивідом особистих вигод від участі в політичній діяльності, завдяки налаштованості людини на отримання певних благ, переваг, привілеїв в обмін на підкорення („модель інтересу”). Вважається, що політична соціалізація відповідно до „моделі інтересу” переважає у політичній свідомості населення США. Прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, знаходить своє відображення і у сфері політики. Він спонукає суб’єкта політичної діяльності керуватися насамперед власними інтересами та уявленнями про особисте благо, користь і вигоду, розглядати політику як свого роду бізнес.
Третя модель соціалізації – „модель підкорення” – пов’язана з дією примусових мотивів соціалізації. Політична система виступає як примусова сила, здатна приборкати антисуспільні схильності й бажання індивіда. Індивід пристосовується до вимог політичної системи. Головними мотивами його політичної поведінки є обережність, поступливість під тиском заборон і можливого застосування насильства, страх перед покараннями тощо. Отже, цій моделі притаманна відмова від широкого використання активності особи для підтримки політичної системи. Вона виходить із того, що людина – недосконала істота, нездатна на самостійні рішення, пасивний об’єкт політики. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує її участь у розв’язанні політичних проблем.
Будь-яка політична влада спирається на всі мотиваційні моделі політичної соціалізації. Однак розвиток цивілізації загалом веде до звуження сфери примусу й ширшого використання мотивів, пов’язаних з переконаністю та інтересами людей.
Процес екстеріоризації, тобто перетворення засвоєного особою політичного досвіду в політичну дійсність, також виконує важливі функції.
Серед них:
• узгодження поведінки особи з принципами політичної системи, досягнення суспільної і національної злагоди;
• ціннісна орієнтація – залучення особи до концептуальних основ політичної спільноти, котрі в демократичних суспільствах включають такі провідні принципи, як свобода, справедливість, рівність, правові гарантії особистих прав та свобод і т. п.;
• прагматична, інструментальна функція, пов’язана з практичними потребами особи, з типом і формами її соціальної і політичної активності, участю у політичному житті, можливістю виконувати свої обов’язки, використовувати свої права, орієнтуватися у складних соціально-політичних ситуаціях.
Значною мірою політична соціалізація є керованим процесом. Державі не байдуже, які громадяни виховуються у суспільстві, як вони ставляться до пануючих у ньому правових норм і політичних цінностей. Ще Арістотель писав, що справжнім мірилом політичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Згідно з таким поглядом, хорошою є держава, що „продукує” хороших громадян.
Сучасні уявлення про риси „ідеального громадянина”
• вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які він співвідносить з інтересами „своїх” соціальних груп (тобто тих, з котрими він себе ідентифікує);
• має сформовані ідеологічні орієнтації, які допомагають йому робити політичний вибір;
• навчений прийнятних для суспільства „правил політичної гри”, особливо терпимості та толерантності;
• готовий брати активну участь у політиці.
Агенти політичної соціалізації
Модифікація поведінки особи відбувається під впливом дії багатьох чинників та колективних суб’єктів, або, як їх називають соціологи, „агентів” політичної соціалізації, які стосовно окремої людини мають об’єктивний характер. До них можна віднести сім’ю, систему освіти, закони, референтні групи, лідерів у формуванні громадської думки, засоби масової інформації. Розглянемо деякі з них.
Первинний інститут, в якому започатковується політична соціалізація індивіда – це сім’я. Політична соціалізація відбувається тут мимоволі, на підсвідомому рівні, спираючись на досвід, набутий в інших сферах життєдіяльності, у процесі здійснення родиною інших виховних функцій. Батьки формують політичні переконання дітей, схиляють їх до відповідної політичної позиції своїм ставленням до суспільних подій, висловленим задоволенням або незадоволенням станом справ у суспільстві, а не через раціональне обґрунтування своїх оцінок. Значну роль відіграють фактори повторення, особистого прикладу, підкріплені довір’ям членів сім’ї один до одного, емоційними впливами Поза сім’єю найбільшу роль у політичній
Політична соціалізація у школі соціалізації молодої людини відіграють такі „агенти” виливу, як школа та групи однолітків.
Впливовішими факторами шкільного періоду соціалізації можуть бути ставлення учителів до демократії, змістовний характер підручників з національної історії, культури, економічної системи, шкільні ритуали, політичні клуби, участь в учнівському самоврядуванні
Угруповання однолітків можуть суттєво змінити або посилити політичну позицію, що її здобувають діти в сімейному колі. Зростаючи, підлітки утворюють своєрідні юнацькі угруповання, в яких навчаються порівнювати свої політичні погляди, відстоювати власну політичну позицію без нагляду дорослих.
У політичній соціалізації дорослих людей дуже важливу роль відіграють групи з однорідним професійним статусом, оточення на роботі, де доросла людина проводить багато часу. Крім професійних груп, треба враховувати вплив релігійних громад, етнічних груп. Такі групи мають вплив на людину навіть тоді, коли вона сама не є активним їх членом. В американській політології вони здобули назву референтних. Найвпливовішими у справі політичної соціалізації визнаються такі референтні групи, як партії, етнічні та релігійні групи, групи за професіями, їхній тиск на громадську думку є тим більший, чим частіше вони збираються разом, чим меншою є їх чисельність, чим довше вони Існують, чим тісніше їх члени пов’язані між собою. Саме наявністю референтних груп можна пояснити, чому люди іноді мають свій погляд на те чи інше явище політичного життя, навіть не знаючи добре, що воно собою являє, їх погляд – це продукт соціалізуючої функції певної референтної групи.
Політична соціалізація – процес безперервний, він не закінчується з досягненням людиною якогось віку або статусу/ Можна виділити такі стадії процесу політичної соціалізації.
1. Дотрудовий період загальної соціалізації частково збігається із стадією шкільної освіти, коли основи політичної культури закладаються переважно на емоційному рівні. На цій стадії дитина сприймає інформацію через думки й оцінки політичних подій батьками, друзями, учителями; в її свідомості відбувається персоналізація первинних політичних образів (наприклад, образу президента), з’являються елементи самостійного досвіду взаємодії з владою і ставлення до неї.
2. Активна стадія починається, коли людину залучають до участі в діяльності політизованих громадських об’єднань, політичних партій і рухів, у функціонуванні локальних політичних структур. На цій стадії йде розширення самостійного політичного досвіду людини, вона вже може виносити індивідуальні політичні судження, формувати політичні позиції, здатна протистояти тиску колективної думки. Активна стадія не обов’язково збігається з трудовим періодом у житті людини. Іноді вона починається у дотрудовий період, а її пік може припадати і на пенсійний вік. Саме в цей період, коли з’являється більше вільного часу і стабілізується соціальний статус, людина часто починає активне громадське і політичне життя. І навпаки, ті, хто тільки вступає у трудову стадію свого життя і кому може загрожувати безробіття через певні політичні погляди та певну політичну діяльність, не бажають брати в ній участь. Врешті-решт, людина може зовсім не мати у своєму житті активної стадії політичної соціалізації унаслідок негативного або просто пасивного ставлення до політики
3. Пасивна стадія політичної соціалізації – послаблення цього процесу як наслідок свідомого або несвідомого (пов’язаного, наприклад, з віковими особливостями) вилучення із системи політичних відносин. Повного вилучення людини з політичного життя в суспільстві не буває. Якийсь мінімум інформації про політичні події вона все одно отримує. Але брати участь у політичній діяльності вже або не може, або не хоче.
Політична участь як наслідок політичної соціалізації
Результатом процесу політичної соціалізації, без якого не обходиться жодна політична система, є готовність індивіда до участі в політичному житті, певний рівень його політичної мобілізованості. Ця готовність виявляється:
• на рівні знань, який має бути достатній для того, щоб свідомо прилучатися до політичного процесу, мати уявлення про основні принципи функціонування політичної системи та про можливі наслідки своєї участі в політиці;
• на рівні визнання фундаментальних вартостей суспільства, де до пізнавального аспекту мобілізованості додається ще й емоційний та вольовий аспекти;
• на рівні політичних навичок, які дають змогу індивіду переходити від слів до діла.
Для того, щоб ця готовність індивіда до дії знайшла свій прояв у різних формах політичної діяльності, потрібен імпульс, стимул для політичної участі. Роль такого стимулу виконують передусім інтереси людей. Політика – це завжди, з одного боку, влада, а з іншого – інтереси індивідів і груп людей, заради задоволення і узгодження яких влада створюється і функціонує. Що ж це таке – суспільний інтерес, та яку роль він відіграє у політиці?
Під інтересом, звичайно, розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об’єкт або певну діяльність. Інтереси формуються на базі усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволення через той чи інший вид суспільної діяльності.
Можна сказати, що інтерес є таким проявом потреби, який корелює з вчинками, діями того чи іншого суб’єкта, спонукаючи його до суспільної діяльності.
За об’єктом, на який спрямована діяльність суб’єкта, суспільні інтереси поділяються на економічні, політичні, соціальні, духовні. Політичні інтереси зумовлюють напрям політичної діяльності індивіда або групи, спонукають до неї. У процесі їх реалізації відбувається самоствердження суспільного суб’кта у сфері політики (через участь у політичному процесі), виявляється його ставлення до владних структур (через сформульовані ним вимоги щодо їх функціонування, створення або заміни). Треба, однак, зазначити, що через політичну діяльність задовольняються не лише політичні, а й інші види потреб та інтересів: економічні, культурні, релігійні, оскільки політика регулює усі сфери суспільного життя.
Будь-які незадоволені потреби, труднощі або диспропорції у розвитку суспільства загалом можуть викликати інтерес індивіда до політики, якщо їх вирішення залежить від рішень та дій влади. Рівень податків, шкільна реформа, охорона пам’яток культури – усі ці проблеми можуть набувати політичного характеру, і суспільство, певна річ, зацікавлене в тому, щоб якомога більше людей брало участь у їх розв’язанні.
Дослідження у галузі соціальної психології показують, що участь у політиці задовольняє певний аспект однієї з базових потреб людини – потребу у спілкуванні. Особа спілкується з іншими людьми на різних рівнях: у сім’ї, товаристві, у трудовому колективі. Унікальність політики полягає у тому, що тут індивід дістає змогу спілкуватися з великими групами людей, може знайомитися з їх інтересами та впливати на їх поведінку. У спілкуванні з великими групами людей формується громадянська ідентичність людини – усвідомлення себе самої не тільки як члена сім’ї, представника своєї нації, а й як члена всього суспільства. А розвиток кожної людини – це водночас і розвиток її ідентичності. Тому політика – ефективний засіб розвитку особистості.
Розвиток ідентичності – процес послідовний. У ньому, на думку соціальних психологів, не можна перескакувати через рівні. Той, хто не керує самим собою, хто неспроможний організувати своє особисте життя, не може бути відповідальним учасником політичного процесу. Порівнюючи розвиток політичних систем, західні політологи виявили таку закономірність: чим більша кількість громадян у тій чи іншій країні не вміє регулювати свою поведінку, не відчуває упевненості у своїх вчинках, тим менше політична система може розраховувати на їх підтримку. Проте буває й так, що політиком стає людина з нерозв’язаними внутрішніми проблемами, незрілими взаєминами з близькими людьми, або така, що не змогла зайняти належне місце у професійному середовищі. Політична участь у такому разі є засобом компенсації особистих або творчих невдач. Саме з цієї причини на Заході велику увагу привертає праця біографів, що описують особисте життя політичних діячів. Адже людям не байдуже, хто керуватиме їхнім суспільним життям та якою може бути мотивація, поведінка щодо участі в політичній діяльності.
Інша потреба, що змушує людей проявляти політичну активність – це потреба відчувати, що здійснюєш особистий контроль над поточним перебігом подій. Об’єкт контролю – політичні інститути, їх діяльність, поведінка інших людей у вирішальних проявах суспільного життя. Тривала участь у політиці без задоволення цієї базової потреби, зазначають психологи, є причиною обструкції, яка, своєю чергою, веде або до відчуження людей від політики, або до їх участі в екстремістських політичних групах, що звертаються до насильства.
Політична участь – це дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичного життя (місцевому чи загальнонаціональному).
Політична участь громадян є важливим аспектом функціонування демократичних систем, бо саме вона, у кінцевому підсумку, є свідчен­ням того, що владу визнають легітимною. Форми політичної участі можуть бути більш активними і свідомими (наприклад, добровільна участь у якійсь масовій акції на основі власного рішення) або більш пасивними (наприклад, виконання чиєїсь волі, наказу). Але в обох випадках маси (звичайні люди, громадяни) втручаються у політичне життя, і без такого втручання не існує жодна сучасна політична система.
Для активних форм участі – впливу на політичні рішення, втручання у процес формування політичних курсів, що їх виробляє політичне керівництво, індивід повинен володіти соціальною інформацією, мати до неї доступ.
У сучасній політичній науці сформульовано два основні підходи щодо бажаних масштабів політичної участі. Прихильники розширення демократичної політичної участі вважають, що це надійний шлях легітимації політичної влади, усунення насильства у процесі розв’язання політичних проблем та засіб для уведення у певні рамки конкурентної боротьби між різними політичними партіями На думку прихильників демократичного елітаризму, надмірне розширення політичної участі, навпаки, становить загрозу демократичним інститутам. Вони вважають, що політичну участь треба звести до мінімуму, щоб зберегти інструменти прийняття рішень у руках тих, хто краще поінформований і може ефективніше підтримувати демократичні цінності.
Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, така, що використовує законні або незаконні методи, пряма або опосередкована. З погляду розвитку демократичних форм політичного життя важливим є останній поділ.
Пряму політичну участь маємо передусім у межах невеликих політичних громад, де маси на зборах приймають рішення більшістю голосів. До прямих форм політичної участі на загальнонаціональному рівні можна віднести референдум та плебісцит.
Основні форми політичної участі.
Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінституціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.
За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum – те, що має бути повідомлено) – це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.
На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.
Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs – простий народ і scitum – рішення, постанова) – опитування населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.
Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше – як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливіших питань.
Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.
Проте оцінка референдуму як інституту прямої демократії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.
По-перше, референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані результати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення про референдум не приймається, а ініціюванню референдуму знизу чиняться всілякі перешкоди.
По-друге, парламент, президент чи уряд, виносячи на референдум те чи інше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості наперед визначити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не вносять змін до пропонованого законопроекту, а мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення, вибравши один з двох можливих варіантів відповіді: „так” або „ні”.
По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не мають юридичних наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або інтерпретуватися протилежним чином.
По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референдуму), рішення з найважливіших питань, які мають довготривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки, яка формується і змінюється значною мірою під впливом тимчасових чинників: окремих політичних подій, пропаганди, агітації тощо. Громадська думка може швидко змінитись, результати референдуму вже не будуть відповідати настроям більшої частини суспільства, проте зберігатимуть свою силу.
По-п’яте, на референдумі рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками. Це стосується, наприклад, вибору форми державного правління або державного устрою. Щодо переваг і недоліків кожної з цих форм і доцільності їх впровадження в тій чи іншій конкретній країні навіть фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референдумі вибирати ту чи іншу форму доводиться масам.
По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншість суспільства нерідко нав’язує свою волю його більшості. Оскільки референдум вважається таким, що відбувся, за умови участі в ньому простої біль­шості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація, коли рішення на референдумі приймається меншістю населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняття нині чинної Конституції Росії взяли участь 54 % виборців, з яких проголосували „за” 58 %. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх виборців.
Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлення народу, потрібно, щоб остаточно прийнятим вважалось таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість (дві третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але навіть у тому разі, коли рішення на референдумі приймається більшістю населення, в суспільстві завжди залишається меншість з протилежними інтересами, які вона може відстоювати різними засобами. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичного протистояння в суспільстві.
Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний інструмент народовладдя. Відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичні і навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче референдум не повинен бути кон’юнктурним засобом політичної боротьби і проводитись часто з будь-яких питань.
Залежно від обставин, за яких громадянин проявляє свою політичну активність, його участь у політиці набуває різних форм. Це може бути просто реагування на імпульси, що йдуть від політичної системи (обговорення політичних подій на кухні); участь у виборах, тобто делегування повноважень інститутам представницької демократії; діяльність у політичних організаціях та установах, що включені в політичну систему або спрямовані проти неї; дії прямої участі (мітинги, пікетування, політичні страйки, голодування, акти громадської непокори); участь у нетрадиційних суспільно-політичних рухах. Громадянин може бути взагалі пасивний, бездіяльний у сфері політики і мотиви його відмови від політичної участі також можуть бути різні.
Політична участь і політична неучасть – це дві різні форми політичної поведінки індивіда, два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи та інших соціальних об’єктів.
Проблема політичної активності особистості потребує висловлення думки про права і свободи людини.
10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН (Париж) прийняла і проголосила „Загальну декларацію прав людини”.
Характеристика основних громадянських і політичних прав:
Громадянські права – це сума прав і свобод, визначених законодавством людині, як члену громадянського суспільства (право на життя, свободу, особисту недоторканість тощо). Вони надаються як громадянам даної держави, так і громадянам інших держав, а також особам без громадянства.
Політичні права – надаються як правило, громадянам даної держави. Це надання можливості активно брати участь у політичному процесі, політичному житті: право на громадянство, на участь в управлінні державою, свобода політичних об’єднань, виборче право, свобода слова, друку, совісті тощо.
Соціальні права – право на забезпечення старості, охорона здоров’я, достатній рівень заробітної плати, соціальне страхування тощо.
Економічні права – право на власність, участь у виробництві, розподілі, тощо.
Культурні права – право на освіту, на участь в культурному житті.
Конституція України відповідно до „Загальної декларації прав людини” чітко визначає права, свободи і обов’язки людини і громадянина (Розділ II).
Шляхи підвищення політичної соціалізації особистості
v   Формування політичної свідомості і політичних цінностей, та трансформація їх у внутрішню структуру особистості;
v   Формування політичної культури особистості;
v   Підвищення рівня освіти кожного громадянина;
v   Розширення можливостей політичної участі особистості в умовах демократизації суспільства;
v   Підвищення рівня життя кожної людини.
Особливості політичної соціалізації військовослужбовців
v Армія – є знаряддя політики держави (перш за все воєнної). Служба в армії має яскраво виражену спрямованість;
v В армії спрямована чітка система гуманітарної підготовки, яка спрямована на підвищення політичного рівня (культури військовослужбовців);
v Командний склад армії – це висококваліфіковані, підготовлені, культурні, політично активні офіцери – вихователі своїх підлеглих.
Висновок: результатом процесу політичної соціалізації є готовність особи до участі в розмаїтих формах політичної діяльності, її залученість до політичного процесу, зайняття позиції свідомого громадянина.