Реферат

 на тему:

“Нестор Літописець про Золоті ворота”

    
                        Виконав:
                       Учень 10-А класу
                       Сзш №286
                        Лівак Ол.
Перегорнувши сторінки літопису, від 1037 р. читаємо: "У рік 6545 [1037]. Заклав Ярослав город - великий Київ, у цього Ж города ворота суть Золотії. Заклав він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а по сім церкву на Золотих воротах кам'яну, святої Богородиці Благовіщення... По сім [він звів] святого Георгія [Побідоносця] монастир і [монастир] святої Орини".
Літописець з пафосом розповідає про будівельну діяльність Ярослава Мудрого в Києві. Не варто, звичайно, розуміти його слова буквально. Місто Київ давно вже існувало й закладати його знову не було потреби. Літопис повідомляє про закла­дання нових укріплень навколо розширеної міської тери­торії, так званого "міста Ярослава". Щоб читачеві було зрозу­міло, про які укріплення йдеться, він Додає, що в них "є Золоті ворота".
Далі мовиться про закладини митрополичого Софійсько­го собору - головного храму Київської Русі, будівництво цер­кви Благовіщення на Золотих воротах і монастирів Георгія й Ірини.
Дослідники літопису давно вже помітили, що всі ці гранді­озні споруди не можна було побудувати протягом одного року. Вони дійшли висновку, що під 1037 р, у літопису підбивають­ся підсумки й складається подяка Ярославові Мудрому за його п'ятнадцяти-двадцятилітню будівельну діяльність у Києві. З повідомлень літопису, на жаль, не можна встано­вити точну дату спорудження тієї чи іншої будівлі, а можна лише гадати про те, яка з них була зведена раніше, а яка пізніше. Першим було побудоване "місто велике", потім Со­фійський собор, надбрамна церква на Золотих воротах, мо­настирі Георгія й Ірини.
Щоправда, про будівництво монастиря Георгія більш точ­но можна судити завдяки дивом уцілілому іншому писемному джерелу, так званому прологовому "Сказанню про освячен­ня церкви Георгія в Києві перед воротами св. Софії".
Чому ж так детально ми аналізуємо літописний запис 1037 р.? По-перше, тому, що це одне з найперших повідомлень Про Золоті ворота; по-друге, в ньому є цікава деталь, що стосується історії спорудження їх. У запису спочатку йдеться про будів­ництво "міста великого", тобто укріплень, потім Софії і лише иісля цього про церкву Благовіщення на Золотих воротах. Отже, деякий час головні ворота нових укріплень функціо­нували без надбрамного храму. Адже не могли побудовані ук­ріплення залишатися взагалі без воріт.
Звичайно, можна припустити, що літописець просто поcтавив попереду більш значну будівлю -Софійський собор, а потім уже менш значну - церкву Благовіщення. Таке припу­щення було б цілком вірогідним, якби не існувало ще одного писемного свідчення, яке, можливо, є навіть більш раннім, ніж літописний запис. Це написане в 1037-1050 рр. "Слово про Закон і Благодать" Іларіона, наближеної особи Яросла­ва Мудрого.
Дуже багато місця в "Слові" відведено діяльності Володи­мира Святославовича. Його діяння і діяння бабуні Володи­мира - княгині Ольги порівнюються автором з діяльністю візантійського імператора Костянтина І (334-337 рр.) та його матері Олени, при яких християнство стало державною релі­гією у Візантії. Пише Іларіон і про продовжувача "добрих справ" Володимира - його сина Ярослава, котрий "незавер­шене тобою завершив", і перераховує будівлі, зведені при ньому: Софійський собор, укріплення міста, церква Благо­віщення. Цікаво, що таких будівель він згадує менше, ніж Нестор. Він складає подяку Ярославові Мудрому за спору­дження Софійського собору, пишно прикрашеного "золотом і сріблом, камінням дорогим та посудом", який встиг уже про­славитися серед країн, що оточували Київську Русь, і за спо­рудження церкви Благовіщення. Іларіон жодним словом не згадує монастирів Іеоргія й Ірини, які, без сумніву, мали бути поставлені ним у заслугу Ярославу.
Але найдивнішим є навіть не це. Дякуючи за церкву Благо­віщення, Іларіон говорить про будівництво її не на Золотих воротах, як це зазначено в літопису, а на Великих воротах. Це підтверджує правильність читання й розуміння літописного запису 1037 р., згідно з яким спочатку було побудоване укріп­лення з воротами, але без надбрамного храму, потім Софія і лише після неї церква Благовіщення. Із "Слова" Іларіона вип­ливає, що до спорудження надбрамного храму ворота назива­лися Великими, а назва "Золоті", безперечно, пізніша.
 Отже, з літописного запису 1037 р. та “Слова” Іларіона можна почерпнути такі дані про Золоті ворота в Києві : вони були побудовані одночасно з укріпленнями “міста Ярослава”, од-ночасно з Софійським собором чи трохи раніше від нього, тобто в 1037р. Спочатку ворота називалися Великими, Після будівництва Софії на воротах була споруджена церкпн Благо­віщення. Треба думати, що проміжок часу, коли головні міські ворота функціонували без надбрамного храму, був нетрива-лим і не перевищував декількох років.
Доповнити дані про Золоті ворота можна на підставі "Ска­зання про освячення церкви Георгія..." У ньому розповідається, як Ярослав Мудрий задумав побудувати в Києві церкву на честь свого патрона Георгія. Тут треба зазначити, що в дав­нину багато хто мав двоє імен: світське і християнське, хрес­тильне. Зокрема, християнське ім'я Ярослава Мудрого було Георгій, а його дружини Інгігерд - Ірина. Ось тому він і вирі­шив побудувати один храм своєму патронові Георгію, а дру­гий - на честь Ірини. Із "Сказання" стає зрозуміло, що церква Георгія була споруджена на початку 50-х років XI ст., оскіль­ки її освятив митрополит Іларіон, перший митрополит, при­значений з русичів, а не з греків, собором єпископів у Со­фійському соборі в 1051 р.
У "Сказанні" йдеться проте, що під час будівництва церкви Георгія виявилося мало робочої сили. Тоді князь наказав спо­вістити на торгу, що тим, хто працює, платитимуть за день по ногаті "і стало багато працюючих". Для розрахунку з робітни­ками "повелів (князь. - С. В.) куни возити на возах у комари Золотих воріт". Цим хутром з куниць і оплачувалась робота на будівництві. Хутро возили "в комари Золотих воріт".
Виникає запитання: що це за "комари"? У Давній Русі кома­рами називалися склепінчасті кам'яні перекриття у світських та культових будівлях. Отже, вислів "возили в комари Золо­тих воріт" можна розуміти так, що хутро куниць, призначе­не для оплати робіт, звозили під склепіння Золотих воріт. Варто зауважити, що груба помилка в читанні й розумінні цього терміна призвела до сумних наслідків під час одного з дослідженьЗолотих воріт у першій половині XIX ст., про що йтиметься нижче.
Перед ученим, який звертається до того чи іншого писем­ного джерела, неминуче постає запитання: наскільки правдива інформація, закладена в цьому джерелі, чи не перекру­чені факти під час численних переписувань, чи не тенден­ційно вони висвітлені? Така перевірка потрібна і в нашому випадку. Виявляється, "Сказання" згадується вже в календарі Мстиславового Євангелія 1115 р., що збереглося до наших днів і написане переписувачем Алексою на замовлення кня­зя Мстислава - сина Володимира Мономаха й правнука Ярос­лава Мудрого, котрий князював тоді в Новгороді. А це озна­чає, що "Сказанню" цілком можна довіряти.
Отже, за писемними свідченнями можна зробити висновок, що Ярослав Мудрий до 1037 р. побудував великі укріплення навколо розширеної частини верхнього міста, Софійський собор та церкву Благовіщення на Золотих воротах. Спору­дження ж патрональних монастирів Георгія й Ірини варто віднести до пізнішого часу - 50-х років XI ст.
Де ж була територія розширеного Ярославом міста, чи відомі її межі та площа? Ще зовсім недавно відповісти на ці запитання було нелегко, тому що до середини XIX ст. під час планування вулиць залишки давніх валів поступово зникли. Південна межа зі збереженими руїнами Золотих воріт і північна, що прилягала до давньої частини Києва - "міста Володимира", не викликали в дослідників особливих розхо­джень. Більш чи менш чіткою була й західна межа, що прохо­дила по краю плато (нині - вул. Ярославів Вал), а ось щодо південно-східної межі "міста Ярослава" тривалий час було багато суперечок і різних тлумачень.
З літописних джерел випливає, що десь з цього боку розта­шовувались Лядські ворота, згадані в опису боротьби за Київ у 1151 р., коли його обложили війська В'ячеслава, Ізяслава й Ростислава, що виступили проти Юрія Долгорукого. Але де знаходилися ці ворота, було невідомо.

Рис. 3.
План укріплень
верхнього Києва
вХІ-ХШст.:
1 - Золоті ворота;
2 -Львівські ворота;
3 -Лядські ворота.
Більшість учених XIX ст. схилялася до того, що південно-східна межа укріплень XI ст. проходила по верхній частині гори (приблизно по нинішній вул. Володимирській). І лише в наш час з’явилися нові, ближчі до істини думки. Зокрема, у 1948 р. опублікували свій план верхнього Києва О. Тихоні) вич та М. Ткаченко; південно-східну межу укріплень еони провели не по верху гори, а від Золотих воріт опустилися вниз, до сучасного майдану Незалежності. Цей план, уточне­ний і доповнений у результаті археологічних досліджень В. Богусевича та П. Раппопорта, проведених у 1952 р. біля телецентру (вул. Мала Підвальна), найбільш точно відбиває межі укріплень "міста Ярослава" (рис. 3). Вони проходили від Золотих воріт на північний схід у напрямку вул. Малої Підвальної до майдану Незалежності, де й знаходилися Лядські ворота, археологічно зафіксовані в 1981 р. Укріплен­ня підіймались по вул. Костельній, огинали територію Ми­хайлівського монастиря й щільно підходили до валів "міста Володимира", проходили вздовж вул. Великої Житомир­ської до Львівської площі, де розташовувались Львівські во-рота, далі на ділянці від Золотих воріт до Львівських укріп­лень - по краю плато (сучасна вул. Ярославів Вал).
Довжина укріплень "міста Ярослава" становила 3,5км, вони охоплювали площу 80 га - у 8 разів більшу від найдавнішої частини Києва, "міста Володимира".
Міські укріплення були споруджені з землі з дерев'яними конструкціями (зрубами) всередині. Висота величезного зем­ляного валу з дерев'яною стіною, що була на ньому, та брустве-рами-заборолами сягала 16м. Установити це вдалося не відразу.
Головною спорудою, яка обумовила планування та архітек­турне обличчя "міста Ярослава", став Софійський собор. З літописної розповіді відомо, що до спорудження собору це місце було "полемь вне града", де відбулася кровопролитна битва з печенігами, яка вирішила долю Русі й Києва.
Як бачимо, в літописному тексті після опису будівництва "великого міста", Софійського собору та церкви Благовіщен­ня на Золотих воротах згадуються монастирі Георгія й Іри­ни. Недалеко від Софійського собору, з його західного боку, під час археологічних досліджень знайдено залишки не двох, а трьох храмів XI ст. Один розташований на схрещенні ву­лиць Володимирської та Ірининської. Фундаменти й части­ни стін цієї будівлі відкриті К. Лохвицьким у 1833 р. Залишки другого храму знайшли на схрещенні вул. Рейтарської та Стрілецького провулка, а фундаменти третьої церкви того ж часу відкриті Д. Милєєвим у дворі житлового будинку на вул. Стрілецькій, що прилягає до Софійського заповідника. Ска­зати точно, яка з названих будівель була церквою Ірини, а яка церквою Георгія, поки що важко.
У давнину від Золотих воріт до Софійських воріт "міста Володимира" проходила біля Софійського собору головна вулиця, частиною якої нині є вулиці Золотоворітська та Во-лодимирська. Напрям її був не випадковим: вона була про­довженням давньої дороги, що вела на південь по "полю вне града" від Софійських воріт ще до розширення території верх­нього міста Ярославом.

 
Рис. 4.
Золоті ворота
 в Константинополі
(ІУст.). Реконструкція.
Перерахування літописцем під 1037 р. споруд Ярослава Мудрого мимоволі примушує згадати видатне місто середньо­вічного світу Царгород (Константинополь) - столицю Візантійської імперії, з якою Київська Русь була пов'язана тісни-ми економічними й культурними стосунками. У Царгороді були однойменні будівлі: головний храм імперії Софія Кон­стантинопольська, побудований за імператора Юстиніана в 532 р. архітекторами Анфімієм Тралльським та Ісидором Милетським; недалеко від Софії - церква Ірини; головним тріумфальним в'їздом у місто були Золоті ворота (рис. 4.). Схожість у назвах константинопольських та київських спо­руд автори XIX - початку XX ст. пояснювали наслідуванням будівель Царгорода.
Тут ми безпосередньо підійшли до питання про назву Зо­лотих воріту Києві, яку часто виводили з назви Золотих воріт у Константинополі. Однак погодитися з тим, що тут було про­сте запозичення, важко. Безперечно, головний храм Київ­ської Русі - Софійський собор - названо так під впливом го­ловного храму Візантії - Софії Константинопольської.
Що стосується інших будівель, то можна засумніватися в залежності їхніх назв від константинопольських. Нагадаємо, що хрестильне ім'я Ярослава було Георгій, а його дружини Інгігерд - Ірина. Якщо Ярослав задумав створити монастирі на честь свого та дружининого патронів, то це зовсім не сто­сувалося того, чи були в Царгороді однойменні храми, чи ні. А якби імена патронів Ярослава та Ірини були іншими, то чи змусило б це відмовитися від будівництва патрональних мо­настирів у Києві? Звичайно, ні. Просто ці будівлі мали б інші назви. Треба думати, що в даному разі був простий збіг.
А тепер про назву Золотих воріт. Вона й нині часто виво­диться з назви Золотих воріт у Константинополі. Але якщо згадаємо, що Іларіон назвав їх у своєму "Слові" Великими, а не Золотими, то вже це одне свідчить, що вони побудовані не як наслідування константинопольських. Якби споруджу­вали їх за зразкоми константинопольських, то тоді з самого початку назвали б їх Золотими.
Крім сказаного, зазначимо, що Золоті ворота в Царгороді в архітектурному плані не мають нічого спільного з київсь­кими. Вони мали трипрогонову тріумфальну арку. Головна, найвища арка призначалась для тріумфальних імператорських процесій. Київські ж ворота були однопрогоновими (рис. 5). Рони прорізували земляний вал, а не служили проходом у кам'яній стіні. Найважливішою характерною рисою київ­ських Золотих воріт був надбрамний храм, на що досить рідко можна було натрапити серед візантійських будівель.
Інша версія щодо назви Золотих воріт у Києві, напевно, з'я­вилася з легкої руки польського хроніста XV ст. Я. Длугоша, котрий писав: "Крім того, щоб показати пишноту, як свою,
так і міста, він (Ярослав. - С. В.) спорудив з великою щедріс­тю та розкішністю ворота, повернені в бік Польщі, й наказав називати їх Золотими, тому що стулки цих воріт та їхню баню прикрасив позолоченими листами".
Ми не знаємо, які писемні джерела мав у своєму розпоря­дженні Я- Длугош, говорячи про "позолоченість" стулок Зо­лотих воріт у Києві, але його зауваження про позолочену баню надбрамної церкви, на наш погляд, заслуговує на значно більшу довіру. Відомо, що Золоті ворота лише одним Іларіо-ном у його "Слові" названі Великими і що саме на них Ярос­лав наказав побудувати надбрамний храм, після чого в усіх інших писемних джерелах називають їх лише Золотими. Таке перетворення видається вірогідним лише в тому разі, якщо надбрамний храм мав позолочену баню.
Мабуть, аналогом цьому є і назва собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Маємо на увазі Михайлів­ську Золотоверху церкву, побудовану Святополком - Михай­лом у 1108 р. Важко повірити, що ця назва, яка трапляється в багатьох списках літопису, є пізнішою припискою. У всякому разі, з XIV ст. вона зафіксована і в інших писемних джерелах.
Отже, маємо досить ранній приклад того, як через позо­лоту бані церква дістала назву "Золотоверха". Тому цілком імовірно, що й Золоті ворота в Києві так назвали з тієї ж причини. Хоча варто зазначити, що назва "Золоті" була тра­диційною: її мали ворота в багатьох давніх містах (Спалато, Єрусалим, Трір та ін.).
Пізніші літописні повідомлення про Золоті ворота в Іпат-ському літопису пов'язані з тими чи іншими історичними подія­ми, що відбувалися недалеко від них у XII ст.
Під 1146 р. літопис описує битву під Києвом Ізяслава Мстис­лавовича з Ігорем Ольговичем, яка повинна була вирішити долю київського престолу. У війську Ізяслава Мстиславовича були, як їх називає літописець, "свої погани", тобто нехрещені, язичники, кочові союзні племена - берендеї, коуї, тор-ки, печеніги. Узагальнювальна назва їх на Русі була "чорні клобуки". Один з таких допоміжних загонів, "...берендичі, переїхавши через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами і під городами", тобто загін берендеїв, переправившись через річку Либідь, захопив обози військ Ігоря, що перебували на дорозі перед Золотими воротами.
Особливо цікава згадка про київські міські ворота, в тому числі й Золоті, є в літописній розповіді про боротьбу за Київ Ізяслава Мстиславовича з Юрієм Долгоруким. У 1151 р. Юрій переправився з військом через Дніпро нижче Києва біля Заруба. А військо Ізяслава Мстиславовича та його спільників, очікуючи Юрія, розташувалося перед укріпленнями міста: "...невходячи в город, В'ячеслав [та] Ізяслав стали оба табо-ром перед Золотими воротами коло яру, а Ізяслав Давидовим став межи Золотими воротами і межи Жидівськими, навпро­ти Бориславового двора..." Допоміжне військо "своїх поган" розташувалося так: "А ковуї, і торки, і печеніги туди стали -од Золотих воріт по тих садах до Лядських воріт, а звідти -аж до [урочища] Клова, і до [села] Берестового..."
Отже, Ізяслав Мстиславович перед битвою став зі своїми військами та обозами біля Золотих воріт коло місцевості, що називалася Язина. Його спільник Ізяслав Давидович розта­шував своє військо між Золотими та Жидівськими (Львівськи­ми) воротами, навпроти двору київського боярина Борисла­ва. Загони торків, печенігів, коуїв розтяглися по городах від Золотих до Лядських воріт (перебували на нинішньому май­дані Незалежності) і далі до Клова (вул. Шовковична) та Бе­рестового (нині - Парк вічної слави).
Літописець, описуючи переговори Ізяслава та його спіль­ників - дядька В'ячеслава і Ростислава - під час цієї битви з послом Юрія, згадує таку деталь, як ікона Богоматері на Зо­лотих воротах: "І сказав В'ячеслав, озирнувшись на святу Богородицю, що є над Золотими воротами: "А їй нас судити, Пречистій Владичиці, із сином своїм і Богом нашим, у сей вік і в будучий". Це сказавши, він одпустив Юрієвого мужа" (тобто посла. - С. В.).
Перша сутичка на березі річки Либеді виявилась невдалою для Юрія. Його військо було відтиснене й відступило воно ЗІ значними втратами до Білгорода. Між убитими літописець особливо відзначає половця Севенча Боняковича: "...і бага­тьох побили. Тут же і Севенча Боняковича, дикого половча­нина, убили, який був прирік: "Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій". І більше звідти ні один чоловік не пере­їхав уже на сю сторону". Цей "дикий половчанин", нахваляю­чись порубати Золоті ворота, як і його батько, згадує похід свого батька - половецького хана Боняка.
У 1096 р. за князя Святополка Ізяславовича Боняк здійснив два неочікувані напади на Київську Русь і підійшов до самого Києва. У травні цього ж року він пограбував передмістя Киє­ва й спалив княжий двір на Берестовому, а в липні Боняк не­сподівано з'явився біля Києва й ледве не проникнув у місто. Напевно, під час цього походу Боняк, намагаючись увійти в місто, "рубав у Золоті ворота", тобто його воїни зробили не­вдалу спробу вирубати стулки Золотих воріт.
Про це саме мріяв і його син, половецький хан Севенч Бо-някович. Цілком зрозуміло, що слова "дикого половчанина" "буду я рубати в Золоті ворота" мали прихований символіч­ний зміст. Він, безсумнівно, мріяв не лише порубати Золоті ворота, але й узяти Київ приступом, за висловом літописця, "на спис". Напевне, це й привело Севенча Боняковича до участі в поході на Київ у 1151 р.
У літопису під 1161 р. Золоті ворота згадуються під час на­ступу на Київ Ізяслава Давидовича, який боровся за Київ­ський престол з Ростиславом Мстиславовичем. Військо Ізяс­лава Давидовича та його союзників перейшло замерзлий Дніпро біля Вишгорода й наблизилось до північно-західної околиці міста, відтіснивши в жорстокій сутичці військо дво­юрідного брата Ростислава - дорогобузького князя Володи­мира Андрійовича. Половці, що билися на боці Ізяслава Да­видовича, прорубали дерев'яну стіну, яка йшла від гори до Дніпра. Це викликало паніку серед захисників: "...і побігли берендичі: [одні] - до [урочища] Угорського, а другі - до Зо­лотих воріт".
У згубний для Києва 1240 р. незліченні полчища монголо-татар на чолі з ханом Батиєм підійшли восени до міста й об­ложили його. Оборону Києва очолив воєвода Дмитр - мужній і досвідчений воїн. Але сили були надто нерівні. Монголо-татари не відважились атакувати твердиню міста - Золоті ворота. Для головного удару вони віддали перевагу більш ураз­ливому місцю біля Лядських воріт, там, де місцевість знижу­валась в бік Хрещатицької долини. Поставивши "пороки" -метальні гармати, вони день і ніч били по міських укріплен­нях. Потім почався штурм. Кияни мужньо захищалися, але змушені були відійти до Десятинної церкви й тут героїчно оборонялися до останку. Київ було взято й пограбовано. Його мешканців убито, а тих, що залишилися живими, продано в рабство.
Те, що головний удар монголо-татари спрямували на Лядські ворота, зовсім не означає, що вони не пробували ата­кувати Золоті ворота. Під час археологічних розкопок біля Золотих воріт, особливо у рові перед ними (по вул. Золото-ворітський проїзд), було знайдено нагромадження кісток, метальних кам'яних ядер, скелетів тощо.
Скупі літописні повідомлення про Золоті ворота дають змогу в найзагальніших рисах зробити висновок про будів­лю. Це - могутня для свого часу оборонна споруда з надбрамним храмом, символ міцності оборони міста. Недаремно "по­рубати" Золоті ворота означало взяти місто штурмом.
Золоті ворота в Києві є рідкісною пам'яткою давньорусь­кої архітектури, в якій удало поєднались риси оборонної та культової архітектури Київської Русі.