МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ  І  НАУКИ  УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ  ТЕХНОЛОГІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ   ПЕРЕПІДГОТОВКИ   ФАХІВЦІВ

К

О

Н

Т

Р

О

Л

Ь

Н

А
 
 
 
 Р

О

Б

О

Т

А

по дисципліні   «
Міжнародна економіка
»

Слухач : ........................…………............................Сидоркевич   Дмитро  Іванович

Спеціальність,  група : .............................ЗФ – 02 ( фінанси )

Керівник : ..............................................................Петкова Леся Омел
’
янівна

                                                                     

Результат,  дата:

Реєстраційний  номер,  дата:

м. Черкаси

2002 р.

З  А  В  Д  А  Н  Н  Я

ТЕМА : Сутність і види міжнародної міграції робочої сили. Регулювання  міжнародних  міграційних  процесів.

1.  Сутність і причини міжнародної міграції робочої си­ли ..........................- 3
2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили ...................…....................................................................................................................…...- 6
3. Міжнародна економічна інтеграція ........……...……...............……................….........- 8

     Література .............................................................................................................................................- 11

1.
Сутність і причини міжнародної міграції робочої си­ли

      Як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається водночас зі ста­новленням і еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжна­родної торгівлі. Інтенсивно цей процес відбувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст. із здійсненням промислової револю­ції та формуванням технологічного способу виробництва, засно­ваного на машинній праці.

      Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними факторами:

      по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності еконо­мічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;

      по-друге, істот­ною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні жит­тя, умовах підприємницької діяльності тощо;

      по-третє, цикліч­ним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

      по-четверте, нерівномір­ним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;

      по-п'яте, демографічними факторами, різницею у природному прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного при­росту населення у слаборозвинутих країнах становили приблиз­но 2,5%, то в розвинутих вони не перевищували 1%;

      по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими не­економічними чинниками.

Міжнародна міграція робочої си
л
и — форма міграції населен­ня, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя від­повідно до економічних законів.

Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічни­ми факторами. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азіатських та африканських країн у роз­винуті країни західної Європи, з латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший. По-друге, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвину­тих країн, країн колишнього СРСР (зокрема з України до США та країн Західної Європи і деяких країн Східної Європи).

З погляду соціально-економічної форми міжнародна мігра­ція робочої сили означає процес формування її інтернаціональ­ної вартості, а також певну сукупність відносин економічної влас­ності між різними суб'єктами з приводу привласнення створено­го нею необхідного і додаткового продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили складається з трьох основних елементів:

1) формування нових вит­рат, пов'язаних з утриманням самого працівника і членів його сім'ї. Такі витрати – це зрослі фізичні, нервові, психічні, розумові вит­рати, зумовлені підвищенням інтенсивності та продуктивності пра­ці; споживання певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого працівника з сім'єю — зі споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі. Йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відобража­ється розвиток матеріальних, соціальних і духовних потреб.

      Як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах Європейського Союзу, така вар­тість утворюється на основі середніх для певного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Вия­вом цього процесу є вирівнювання заробітної плати на середньо­му (а не нижчому і не вищому) для ЄС рівні, на яку (зарплату) впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а й його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вар­тості залежно від попиту та пропозиції на товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників.

      В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тим, що імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних, нижчеоплачуваних роботах, має місце дискримі­нація в її використанні (а отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні економічних, соціальних, політичних та громадських прав. Така ж ситуація складається в межах ЄС і у випадку мігра­ції малокваліфікованої робочої сили з асоційованих країн, дер­жав колишнього СРСР.

      Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя в 90-х роках емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн. осіб). Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7—8 млн. осіб, в країнах Західної Європи — понад 10 млн. осіб, у нафтодобувних країнах Близького Сходу — до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції ро­бочої сили зі США до Західної Європи.

      Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробіт­ну плату, США проводять активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому не див­но, що майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій країні — емігранти.

      Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна міграція робочої сили в країнах Європейського Союзу, про що буде сказано далі.

      Важливою її особливістю в 90-ті роки стала масова міграція працездатного населення як всередині СНД, так і в інші розви­нуті країни. Наприклад, у Росії в середині 90-х років налічувало­ся до 3 млн. мігрантів, зокрема й з України.

      Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів із Західної Євро­пи та країн СНД (насамперед з Росії та України) до США.

Ще однією рисою міжнародного руху робочої сили в сучас­них умовах є послаблення стихійності та посилення регульованості цього процесу як з боку окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масшта­би нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігран­тів до США перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу нама­гаються проводити імміграційну політику з метою припливу й використання найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фі­зичних та розумових здібностей робочої сили.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, між­народна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслід­ки. Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зменшен­ня безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліп­шення їх (та членів їх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі гро­шових переказів від емігрантів, а отже, покращення й платіжно­го балансу (крім того, повертаючись з еміграції, наймані праців­ники привозять з собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насам­перед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана "втеча умів"). Якщо виходити з наведених вище оці­нок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інже­нера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

      Ця  проблема не обминула і Україну. В останній час  Президент країни, Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації, створення нових робочих місць . 

2.
Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.

      Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили —

сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його присто­сування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція с цю країну в той час була прак­тично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень).

З 1952 p. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями:

1) суворий відбір мігрантів;

2) члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї;

3) значна питома вага осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків;

4) відносна свобода вибору місця проживання й роботи;

5) значна частка іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні отримують американське громадянство;

6) чимала частка іноземних громадян набуває ста­тусу біженців.

      Отримання громадянства (а отже, працевлашту­вання в будь-якому штаті, в тому числі право займатися підпри­ємницькою діяльністю) через п'ять років закріплено за іммігран­тами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, по закінченні якого вони повинні виїхати з країни.

      З-поміж методів державного регулювання міграції робочої си­ли важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів вико­ристовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статево вікова струк­тура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота становила 675 тис. осіб. Із них родичі американців — 480 тис. (71%), 140 тис. (20%) — спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис. — інші групи іммігрантів.

      Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процеду­рою визнання наявних у них документів про освіту або профе­сійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення віково­го цензу (більші шанси на в'їзд мають молоді працівники), вра­хування національності (для забезпечення національної рівнова­ги), стану здоров'я, додаткові вимоги до певних професій і спе­ціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийня­тими у країні програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із певних країн). Водночас пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом.

Країни-експортери робочої сили також намагаються вплива­ти на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); викорис­товують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в еконо­міку країни (відкривають валютні рахунки з наданням вищих від­соткових ставок, створюють вигідніші умови для використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких орга­нізацій та ін.); країна-експортер намагається захистити права еміг­рантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговуван­ня тощо); організовують спеціальні установи, фонди, представ­ництва, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають на­родні конвенції, угоди з трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними пос­лугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим насамперед зай­маються спеціальні фонди).

      Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відпо­відальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окре­мими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі пра­вових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, які ратифі­кували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

      МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-й сесії МОП було прийнято угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов'язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медич­ного обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інва­лідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, ре­лігії, статі тощо.

      Захист прав мігрантів забезпечується через організацію без­платних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають ви­їзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення за­робітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про пись­мове оформлення трудових контрактів і дотримання прав міг­рантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін най­му, умови та зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати), про рівність в отриманні мінімальної заробітної пла­ти, забезпечення права на освіту і здобуття кваліфікації (а та­кож її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення.
3. Міжнародна економічна інтеграція

      Процеси інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, формування інтернаціональної вартості супроводжуються посиленням міжнародної концентрації вироб­ництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. В су­купності вони є матеріальною основою інтернаціоналізації вироб­ничих відносин (або відносин економічної власності) і господар­ського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаці­оналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин.

      Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн За­хідної Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейсь­кого економічного співтовариства, або "Спільного ринку". Спершу це було об'єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Гол­ландії та Люксембургу), які підписали "Римський договір" 1957 p., що набрав чинності з 1.1.1958. У 1973 p. до них приєдналися Вели­кобританія, Данія, Ірландія, у 1981 p. — Греція, у 1986 p. — Порту­галія та Іспанія. У 1991 p. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про ство­рення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, яка була створена в 1960 p., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП входять ни­ні 17 європейських країн, у ЄС — 15.

      Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 p. і Маастрихтським договором 1991 p. було утворено Європейський Союз із за­гальною кількістю населення понад 370 млн. осіб. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина, Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації деякі кра­їни колишнього СРСР, зокрема Україна, Білорусь, республіки Балтії. У недалекому майбутньому ЄС може налічувати понад 20 держав Європи.

Головними органами ЄС є Рада Міністрів (до якої входять представники країн-членів на рівні міністрів і яка наділена зако­нодавчою владою, а її рішення обов'язкові і входять до національ­ного законодавства); Європейська комісія (у складі 20 осіб, яких призначають уряди національних країн на 5 років), яка виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та ін.; Європейський Парламент (до нього прямим голосуванням оби­рають 626 депутатів, які здійснюють законотворчу діяльність і кон­тролюють діяльність ЄС, Європейського Суду та ін.).

Колишній голова Комісії EC Жак Делор підрахував в 1992 p., що за 33 роки свого існування EC пережив 19 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19 років застою. За цей час були закладе­ні основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збо­ри при перевезенні товарів з країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн-учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспор­тів і віз (лише з національним посвідченням особи), почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться спільна сільськогоспо­дарська політика; майже без перепон компанії цих країн роблять взаємні інвестиції; досягнуто значного прогресу щодо вільного переміщення товарів і послуг, робочої сили і капіталів. Надалі планується узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися економічної інтеграції. Так, з 1993 p. будь-який банк-резидент має право на здійснення всіх банківських опера­цій у будь-якій країні ЄС. У 1999 p. створено Центральний Євро­пейський банк, який разом із центральними банками інших кра­їн ЄС сформує єдину Європейську систему центральних банків, а у безготівковий обіг введено єдину валюту євро (у готівковій обіг вона буде запроваджена в 2003 p.).

      Експерти Комісії ЄС підрахували, що остаточна ліквідація торговельних бар'єрів дасть щорічну економію 15 країнам у сумі майже 330 млрд. дол.; введення єдиної грошової валюти зеконо­мить 10 млрд. дол.; ціни на споживчі товари внаслідок посилен­ня конкуренції знижуватимуться на 4,5—5% щорічно; темпи зрос­тання економіки підвищаться на 4,5—7%; на 1,8—5,7 млн. збіль­шиться кількість робочих місць. Для досягнення цього уже нині формується єдиний наднаціональний бюджет у сумі майже 100 млрд. євро.

Крім економічної, ЄС проводить єдину соціальну політику, спрямовану (згідно з офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлення експлуатації.

      Але економічна інтеграція супроводжується й значними втра­тами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), із сіль­ськогосподарського обігу через перевиробництво продукції до 2000 p. буде вилучено майже 15 млн. га землі, знищується чима­ло готової сільськогосподарської продукції, в той час як у краї­нах ЄС налічується майже ЗО млн. бідних. Але загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих витрат, у 1987 p. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування. Передбачається скорочення середнього робочого тижня до 35—36 годин та ін.

Економічна інтеграція не може не супроводжуватися полі­тичною, юридичною та іншими видами інтеграції у сфері надбу­дови. Сьогодні ЄС — це переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія, наділені правом прийняття юридичне обов'яз­кових для держав—членів цього товариства рішень з багатьох пи­тань. Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робо­чої сили та капіталів, керівні органи товариства мають право ви­рішального голосу (наднаціональне право) у сфері сільськогос­подарської, антитрестівської, транспортної політики та у сфері зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Згідно з рішеннями Маастріх-тського договору в ЄС запроваджено єдине громадянство. Вод­ночас ці країни не проводять єдиної промислової політики. Зго­дом органи ЄС матимуть право регулювати валютні відносини. Тому справедливим є твердження Дж. Піндера (професора Коро­лівського інституту міжнародних відносин Великобританії) про те, що "розвиток співтовариства з часу його утворення може роз­глядатися як поступ до створення федеративної системи". Якщо інтеграція, на його думку, пошириться й на сферу безпеки, то це співтовариство стане федеративною державою.

      Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тих функцій, які добровільно делегують Їм національні держави, закони окремих країн не можуть протиставлятися зако­нам всього співтовариства і не повинна виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 p. Єдиного Європейського акта в разі конфлікту національного права і права співтовариства прі­оритет надається праву співтовариства.

      Право співтовариства поширюється на всіх фізичних та юри­дичних осіб у країнах. Для того, щоб воно набрало чинності, не вимагається згода всіх учасників співтовариства. До кінця 90-х років сферами такого права, крім названих, буде єдина політика в соціальній сфері, в сфері охорони навколишнього середовища, фундаментальних досліджень, регіональна політика. Більшість країн ЄС дійшли висновку про необхідність поглиблення інтег­рації у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується ство­рення Кабінету Міністрів ЄС. До 2010 p., коли кількість держав співтовариства зросте майже вдвічі, постане питання обрання пре­зидента, головною функцією якого буде координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, еко­номічній та інших сферах.

      У наступному столітті відбуватиметься боротьба двох супе­речливих тенденцій. Перша з них — тенденція до утворення моноетнічних держав. Так, за науковими прогнозами, до 100-річчя ООН (заснована у 1949 p.) на планеті з'являться ще майже 100 нових держав. Друга тенденція — створення економічних угру­повань багатьох країн конфедеративного і федеративного типу.


Література:



1. “Міжнародні економічні відносини” В.Б.Буглай, Н.Н.Ливенцев.
 Москва, “Фінанси і статистика”
, 1996 р.
– 347с. ;

2. “Міжнародні економічні відносини” Е.Ф.Авдокушин
Москва, Информационно-внедренческий центр “Маркетинг”
, 1997 р.
– 289с. ;

3. Мочерний С.В. «
Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти»
. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 592с. ;

4. Тлумачний словник економічних термінів “Це - бізнес”. Київ, “Альтерпрес”, 1996р. – 278с. ;

5. Положення міжнародного валютного фонду.