Вступ

Проблемі розуміння права завжди приділялось багато уваги. Спроби дати змістовну відповідь на питання “що таке право?” прослідковуються з глибокої давнини і не припиня­ються і досі.

Право – це надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воно відображає ще більш складніші еконо­мічні, політичні і соціальні відносини. Напротязі всієї історії розвитку юридичної науки різні мисли­телі прагнули з’ясувати, що являє собою право, яка його природа і суть.

Поняття права – найважливіший компонент право­знав­ства. Від вірного його розкриття залежать пра­виль­на постановка наукових досліджень, а також загаль­на орієн­тація юридичної практики. Поняття права – це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відобра­жаються і історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.

Ціллю роботи являється розгляд еволюції правових ідей різних мислителів, починаючи з найдавніших часів, розгляд і аналіз основних концепцій права, з’ясування причин, через які існує таке багатоманіття розуміння сутності і соці­альної природи права і не існує єдиного його розуміння.

І. Праворозуміння в історичній еволюції
Правові вчення в спеціальному смислі цього поняття з’явились лише в ході досить тривалого існування ранньо­класових суспільств і держав. В теоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень (теорій) відбувався в руслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією з найбільш ранніх відповідей на питання “що таке право?” була: “право – це веління, заповіді божества, які вказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вони повинні робити і чого повинні уникати”. Так думало в давнину багато людей і так було у багатьох народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручених Моісею самим Богом. В таких древніх правових кодексах інших народів, як “Закони вавілонського царя Хаммурапі” чи “Закони Ману” індусів право також розгляда­ється як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснювати земними ж справами, а не втру­чати сюди божу волю і робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад, дикун щиро вірить в те, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців і заколювати дружин на могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове.

З середини І тисячоліття до н.е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов’язкові правила, які вида­ються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що право вводиться у поняття держави. З’являється два права: право як веління Бога і як веління держави.

У Аристотеля право уособлює собою політичну справед­ливість і служить нормою політичних відносин між людьми. “Поняття справедливості, - відмічає він, - пов’язане з уявленнями про державу, так як право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілку­вання”. Аристотель ділить право на природне і умовне (воле­встановлене). Природне право – те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотеля розуміється все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умов­ного права він відносить закони і всезагальні угоди. Причо­му він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься до умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

Епікур  вважав, що дії людей, діяльність державної влади і самі закони повинні відповідати природним (в даному місці, в даний час і при даних обставинах) уявленням про справедливість. Така концепція змінюваної справедливості – в її співвідношенні з законом – містить в собі ідею природ­ного права із змінюваним (в залежності від місця, часу і обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілку­вання.

Великий вклад у розвиток поняття права внесли предста­вники природної школи права – Г.Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Л.Монтеск’є.

            Г.Гроцій суттєвого значення надавав запропонованому ще Аристотелем поділу права на природне і волевстановлене. Природне право визначається ним як “припис здорового глузду”. Згідно цьому припису та чи інші дія – в залежності від її відповідності чи суперечності розумній природі людини – визнається або морально ганебною, або морально необхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи і критерію для розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи забо­рони).

Природне право, згідно з Гроцієм, це і є “право у власному смислі слова”, і “воно заключається в тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас по відношенню до них обов’язки”.[1] Джерелом цього права є не чиясь вигода, інтерес чи воля, а сама розумна природа людини як соціальної істоти, якій прита­манне прагнення до спокійного спілкування.

Право в більш широкому розумінні (тобто форми воле­встановленого права) є правом у кінцевому рахунку постіль­ки, поскільки не суперечить розумній людській природі і природному праву.

Правове вчення Томаса Гоббса основане на певному уяв­ленні про природу людини. Він вважає, що всі люди створені рівними у відношенні фізичних і розумових здібностей і кожен має однакове з іншими “право на все”. Але в умовах “війни всіх проти всіх” мати “право на все” – значить фактично не мати права ні нащо. Таке становище Гоббс називає “природним станом роду людського”.

Природний розум підказує людям, на яких умовах вони можуть здійснити процес подолання природного стану. Ці умови (їх і виражають приписи природного розуму) і є природними законами. 

Всі природні закони можна сформулювати одним правилом: не роби іншому того, чого не хотів би, щоб було зроблено по відношенню до тебе.

Але всі природні закони не обов’язкові до виконання. Перетворити їх в безумовний імператив поведінки може тільки сила. Для Гоббса природний закон є свобода що-небудь робити чи не робити, а позитивний закон – припис робити чи не робити чогось.

Абсолютна влада держави – ось, на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Вона змушує індивіда виконувати їх, видаючи громадянські закони. Якщо природні закони зв’язані з розумом, то громадянські – спираються на силу. Всякі свавільні вигадки законодавців не можуть бути громадянськими законами, бо останні є ті ж природні закони, тільки підкріплені авторитетом і могутністю держави. Їх не можна ні відміняти, ні змінювати простим волевиявленням держави. Ставлячи громадянські закони в таку сувору залеж­ність від природних, Т.Гоббс хотів, мабуть, направити діяль­ність держави на забезпечення розвитку нових, буржуа­з­них суспільних відносин.

Дж.Локк повністю поділяв ідеї природного права, сус­пільного договору. Будуючи державу добровільно, люди точно відміряють той об’єм повноважень, який вони потім передають державі. Але право на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні при яких обстави­нах. Це і є природними правами людини. Ці невідчужувані цінності – кінцеві межі влади і дії держави, переступати які їй заборонено.

Ш.Л.Монтеск’є закони природи (природні закони) трактує як закони, які витікають лише з будови нашого їства. До при­родних законів, за якими людина жила у природному (досуспільному) стані, він відносить наступні властивості людської природи: прагнення до миру, до добування собі їжі, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві. Позитивний (людський) закон передбачає об’єктивний характер справедливості і справедливих відно­син. Справедливість передує позитивному закону, а не вперше ним створюється.

В філософії права Г.В.Ф.Гегеля поняття “право” вжива­ється у наступних основних значеннях: І) право як свобода (“ідея права”), ІІ) право як певна ступінь і форма свободи (“особливе право”), ІІІ) право як закон (“позитивне право”).

На ступені об’єктивного духу, де весь розвиток визнача­ється ідеєю свободи, “свобода” і “право” виражають єдиний смисл. Система права як царство здійсненої свободи предста­вляє собою ієрархію “особливих прав”. На горі ієрархії “особливих прав” стоїть право держави. Право як закон (пози­тивне право) є одним з “особливих прав”. Гегель пише: “Те, що є право в собі, покладено у своєму наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення думкою, і визначене як те, що є право і вважається правом, що відоме як закон; право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивне право”.

Те, що є право, лише стаючи законом, набуває не лише форми своєї всезагальності, але і своєї справжньої визначе­ності.[2]

Гегель визнає, що зміст права може бути викривленим в процесі законодавства; не все, дане у формі закону, є право, оскільки лише закономірне у позитивному праві закон­не і правомірне.

Грунтом для права є духовне, і його вихідною точкою – воля. Свобода є таке ж основне визначення волі, як вага – основне визначення тіла. Воля без свободи – порожнє місце.[3]

Оскільки право стосується свободи, самого достойного і священного в людині, то вона, оскільки воно для неї обов’яз­кове, повинна знати його.[4]

Філософсько-правове вчення Гегеля справило помітний вплив на наступну історію правової думки.

Ідея свободи є стрижнем праворозуміння Ф.А.Хайєка. На його думку, індивідуальний розум недосконалий і обмежений в своїх можливостях. Людина здатна передбачати лише безпосе­редні результати своїх дій, але зовсім не їх суспільні наслідки.

Виходячи з цього, жодна людина чи група людей не можуть знати всього необхідного для свідомого цілеспрямо­ваного соціального планування. Звідси політичний висновок: роль держави повинна бути обмежена. Вона не може брати на себе всієї відповідальності за стан життя суспільства. Але оскільки держава все ж прагне до цього, роль права заклю­ча­ється в тому, по-перше, щоб обмежити можливості держави для примусу, по-друге, щоб забезпечити кожному індивіду гаран­товану сферу життя, в рамках якої вона може використовувати хай обмежені, але свої пізнання і можливості  і на свій розсуд, заради досягнення своїх приватних інтересів.

Свобода – єдино можливе середовище, в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правова свобода – ось ідеал Хайєка. Правова свобода означає такі умови життя суспільства, коли примус одних по відно­шенню до інших зведено до мінімуму.

В субстанціональному смислі право похідне від свободи. По-перше, право захищає свободу, і тому може розглядатися як засіб забезпечення свободи. Право не має на увазі досягнення якихось цілей: мета права глобальна – захист свободи як такої. По-друге, право, передбачаючи необхідні обмеження на реалізацію свободи (що, доречі кажучи, пов’язано з обмеженістю і недосконалістю людських знань, в тому числі і про свободу), не подавляє, а розширює, максимізує її. Право – це порядок свободи, упорядкована свобода. Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права і свободи. Тому право – умова і основа свободи, а свобода – мета права.

Але позитивне право не завжди готове виконати цю функцію. Закон як воля правителя (держави) схильний, скоріше, знищувати свободу, ніж розширювати її. Право ж, що складається спонтанно, як і весь соціальний порядок, свободі загрожувати не може. А закон, створений людьми, що викори­стовують свій недосконалий, обмежений розум, загрожує свободі.

Саме правління права, а не правління людей, він вважає головною рисою “хорошої” держави. Людина вільна, якщо вона повинна підкорятись не іншій людині, а закону, - вважає Хайєк.

Правління права Хайєк визначає як політичний ідеал. “Принципи правління права, що обмежують владу держави … самі по собі не можуть бути правом, а існують лише як керівні начала, властивості хорошого закону”.[5] Принципи пра­вління права, виражаючись в позитивному праві, перетворюють його в правовий закон.

Слабкість концепції Хайєка в тому, що він не допускає варіантності в розвитку: або ринкова економіка і свобода, або тоталітарний колективізм і несвобода. Він штучно обмежує своє дослідження крайнощами.

Хайєк вважає, що оскільки в суспільстві не існує єдиного уявлення про справедливість, держава і не може брати на себе турботу про підтримання справедливості в суспільстві. Однак, якщо розподільча справедливість не може бути абсолютним критерієм, то це не означає, що вона не може бути критерієм взагалі.

Інтерпретація права в працях видатних російських юристів кінця ХІХ – початку ХХ ст. представляє собою багату гаму різних точок зору на цей соціальний феномен.

Право, констатує Н.І.Палієнко, представник юридичного нормативізму в правовій думці Росії початку століття,  відноситься до найбільш складних явищ соціального світу, і тому “загальні закони суспільного життя діють і в області права. Отже, право не може бути зрозумілим поза зв’язками з фактами і умовами дійсного життя”.[6] При цьому право не потрібно ототожнювати ні з фактичними відно­синами, ні з законами в науковому розумінні цього слова. Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивних і об’єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві і мають характер владних зовнішніх наказів, направлених на регулювання людських відносин. Право по відношенню до людей виступає в двох іпостасях: по-перше, служить авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим і зобов’язую­чих їх до належної поведінки; по-друге, для суб’єктів права характерне усвідомлення його владності, зовнішньої автори­тетності і примусовості. 

Таким чином, Н.І.Палієнко до відмінних ознак правової норми відносив її сувору зовнішню імперативність. Інакше кажучи, норма права диктує свою волю, вимагає підкорення їй незалежно від переконань і внутрішнього авторитету совісті. Окрім чисто зовнішнього примусу право впливає і на духовну сторону людей, але вже не як накази, не в силу усвідомлення людьми їх підкореності іншій волі, а як ідея, що проникла у свідомість людей і стала психічним фактором їх життя.

Однак не потрібно забувати, що реальне життя, фактичні відносини у всьому їх різноманітті служать необхідними передумовами цих норм, грунтом, на якому право розвивається, черпає свій зміст і для якого застосовується.

Б.А.Кістяківський, в свою чергу, стверджував, що вивчення права як соціального явища потрібне не тільки для здійснення теоретичної мети – досягнути найбільш повного знання про право. Це потрібно для того, щоб право не розходилось зі справедливістю і щоб саме право було спра­ведливим.

Е.Н.Трубецький трактував право насамперед як правила поведінки. Тому право у його розумінні представляє собою сукупність норм, з одного боку, які надають, а з іншого – які обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних відносинах. Праву притаманні два елементи: особистий і суспільний, отже, право є: 1) об’єктивний порядок, що регулює відносини людей в суспільстві, 2) суб’єктивний порядок, що містить в собі індивідуальні права, які визнаються і надаються юридичними нормами.

Б.Н.Чічерін вважав, що право є явище свободи, а свобода в юридичній області є начало цілком позитивне. Джерело права, як і моральності, лежить в свободі, але свобода має дещо іншу сутність. Це свобода зовнішня, яка складається в незалежності особи від чужої волі у зовнішніх діях. Звідси народжується потреба взаємного обмеження свободи; необхідне встановлення загального закону, який би визначав область кожної особи. Право є спільне існування свободи під загаль­ним законом. Тільки свобода, яка підкоряється закону, може встановити міцний правопорядок.[7]

Досить поширеною в дореволюційній юриспруденції була думка про те, що в праві присутнє примусове начало. Але одні вчені вважали, що воно складає сутність права і тим відрі­зняється від інших регуляторів. Інші ж, і їх була більшість, вважали, що примус – лише одна з рис права, але не його сутність. Але все ж примус є такою ознакою права, яка не піддається сумніву. П.І.Новгородцев звертав увагу на те, що ні мораль, ні право не існують у “чистому вигляді”, і якби ми стали наполягати на безумовно примусовому характері права, то відразу ж переконалися б у неможливості провести цю ознаку до кінця. “Ми знайшли б, - пише він, - що один примус не може служити достатньою опорою права і що в деяких випадках він зовсім відсутній, але не віднімає у права властивого йому значення, і саме тому, що в дійсності право існує лише в союзі з іншими силами життя.” Таким чином, вважає Новгородцев, юридичні закони можуть виконуватися не тільки в силу зовнішніх міркувань, але і на основі моральних мотивів.

За словами П.Г.Виноградова, право не може бути відірване від моралі, оскільки воно містить в якості одного із своїх елементів поняття правильності, якому відповідає моральне начало – справедливість. Тому в кожній системі права повинна існувати рівновага між справедливістю і силою. А з цього випливає, що визначення права не може бути основане виключно на понятті державного примусу.

В.С.Соловйов розумів право як примусову вимогу реа­лізації певного мінімуму добра чи порядку, який не допуска­тиме проявів зла. Примусове начало привноситься в право ідеєю загального блага чи суспільного інтересу. Право – визначення необхідної примусової рівноваги двох моральних інтересів – особистої свободи і загального блага. В.С.Соловйов поділяв позиції багатьох російських правознавців відносно того, що в основі всіх правових явищ лежить свобода. Однак не вона складає ключовий принцип права, оскільки право визначається справедливістю, тобто моральним началом. І хоч поняття справедливості змінюване, незмінним залишається принцип, згідно з яким моральність складає внутрішню обумовленість права.[8]

Представником логічного нормативізму в праворозумінні у дореволюційній Росії був І.А.Ільїн. Він піддає критиці поширене ототожнення права і сили, що йде від теорії суспільного договору і розглядає право як форму зовнішнього впливу на людей, який має за мету гарантувати стабільність держави. В чисто нормативному смислі право взагалі не є щось реальне, воно є вираженням глибинних відносин між людьми, які виходять за межі їх реального існування у фізичному і психічному просторі.

Правові норми, які узгоджені з мораллю і справедливістю, називаються природним правом (тобто правом, що відповідає самій природі людини як духовно-моральної істоти).

Правові норми, встановлені правовою владою і які підлягають застосуванню – називаються позитивним правом. Позитивне право не потрібно протиставляти природному так, ніби вони одне одного виключають, тому що у складі пози­тивного права можуть бути морально-вірні норми, і чим більше їх, тим позитивне право досконаліше. Однак позитивне право і природне право все ж далеко не співпадають і оскільки вони не співпадають, то природне право є ідеалом для позитивного права. Відношення між ними можна виразити так, що прогрес суспільного життя заключається в поступовому наближенні позитивного права до природного; ідеал тут в тому, щоб все позитивне право стало природним (тобто морально-вірним), а все природне право стало позитивним (тобто отримало визнання і застосування з боку влади).

Цей поступовий розвиток позитивного права полягає в тому, що “застарілі” норми відміняються, а на їх місце встановлюються нові. Норма вважається застарілою або тоді, коли змінюється суспільний уклад, або тоді, коли моральне почуття людей стало більш глибоким і вірним і перестало задовольнятися старим правом. Історія свідчить про те, що розвиток і вдосконалення позитивного права здійснюється повільно, але неухильно; повільно тому, що завжди є групи людей, яким старе право корисніше і вигідніше і які погоджуються на його відміну лише після тривалого опору; неухильно тому, що завжди з’являються нові групи людей, незадоволені старим правом, які вважають його шкідливим чи несправедливим. В результаті цієї боротьби право завжди виявляється виправленим, доповненим чи поновленим.[9]

При зміні позитивного права необхідно дотримуватись двох головних умов. По-перше, основний смисл цих змін не у запереченні права як такого, а, навпаки, - в його вдоско­наленні заради узгодження з незмінним природним правом (тому абсолютно незмінним повинно залишатись визнання при­родних прав людини). По-друге, зміни не повинні руйнувати всю систему позитивного права, бо це може привести до катастрофи, до громадянської війни, до повної деградації правосвідомості; змінюватись повинні тільки окремі правові норми і по можли­вості таким способом, який сам узгоджується з нормами права. Тільки у крайньому випадку, коли група, що володіє державною владою, противиться найменшим змінам, можливий “неправовий” шлях. Суб’єкт затверджує за собою інші повноваження, ніж ті, що йому належать в даний момент на основі норм діючого позитивного права, і визнавши їх за собою, приступає до їх безпосереднього здійснення. По суті, цей шлях представляє собою певну “революцію”, оскільки передбачає створення конкуруючого центра права (а можливо і влади).[10] Сам Ільїн негативно ставиться до такого шляху зміни права.

Причини, під впливом яких складається і росте пози­тивне право – це: господарські і культурні інтереси людей (тобто цілих суспільних груп), потреба в мирі і порядку і моральне почуття; всі вони разом створюють нову правосвідомість, яка поступово пробиває собі шлях і отримує форму і значення правових норм.

Мета права, як і інших норм суспільної поведінки, заключається в тому, щоб зробити мирним співжиття людей. Право досягає цього тим, що вказує людям обов’язкові для них межі в їх зовнішній діяльності. Право встановлює порядок у зовнішніх вчинках, надаючи кожному можливість взнати через читання і вивчення правових норм сутність і риси цього обов’язкового порядку. Здійснювати ті вчинки, які правом дозволені, і не здійснювати тих, які правом заборонені, людей спонукає: по-перше, просте усвідомлення того, що так велить правова норма, по-друге – усвідомлення того, що ухилення від цього порядку повинне привести до неприємних примусових наслідків.

Значення права складається у тому, що воно – могутній засіб виховання людей до суспільного життя. Правові норми і покора їм повинні навчити людину рахуватися з існуванням інших людей з їх інтересами. Кожна людина повинна привчити себе до того, щоб доброю волею обмежити свої домагання, беручи до уваги те, що інші також мають право жити і здійснювати свої інтереси. Обмежуючи свободу кож­ного якимись межами, право проте забезпечує йому безперешкодне і спокійне користування своїми правами, тобто гарантує йому свободу всередині цих меж.

Дослідженням питання про розуміння права займався і П.А.Сорокін. Він визначає право як загальнообов’язкові правила поведінки, що видаються і охороняються державою, в яких узгоджується свобода однієї особи зі свободою інших з метою розмежування і захисту інтересів людини.[11]

П.Сорокін привертає увагу до недосконалостей і непра­вильностей деяких визначень права. В визначенні “право як примусові правила поведінки” він бачить лише частину істини, бо право не тільки влада і сила, інакше б розбійне насилля також вважалося правомірним. Сприйняття права як спільної волі (як вираження “волі всього народу”) теж не безспірне. Насправді більшість законів видається без відома більшості населення, причому останнє навіть не знає більшої частини законів, які видаються. Дехто вважає право охороною свободи, тобто вбачають основну роль права в охороні і в узгодженні свободи однієї особи зі свободою всіх інших. Недолік цього і попередніх визначень права викликаний спробами “визначити право за його внутрішнім змістом і за його метою”. Дехто вважає головною ціллю права “захист і розмежування інтересів”, але тут є двозначність: право деспота чи право хазяїна над рабом теж потрібно вважати таким, що захищає “свободу деспота”.

Розглядаючи можливі соціальні прояви права, Сорокін констатує його комплексну узагальнюючу характеристику і зводить її до трьох основних вимірів: право як правила поведінки; як правила і норми, у вигляді правових переконань; як правові переконання, реалізовані в джерелах права, різних інститутах політичної організації суспільства.

Власну правову концепцію мав український правознавець С.С.Дністрянський (1870-1935). Він намагався відійти від традиційного на той час позитивізму, наголошуючи на соціальному характерові норм та природних засад права. Свою правову концепцію він визначив як “теорію суспільних зв’язків на основі генетично-історичної системи досліду”.

С.Дністрянський вважав, що в суспільстві існують “суспільні зв’язки”, основу яких складають економічні чинники (матеріальні умови). Він виділяв органічні сус­пільні зв’язки (родина, рід, плем’я, держава, народ), що немов органічно та природньо створюються самим суспільством, та організаційні, які також поділяв на два види: 1) церква, стани й класи, політичні партії й інші поширені форми стосунків між людьми (розшаровують суспільство на окремі соціальні групи); 2) товариства та підприємства (створюють­ся для забезпечення суспільних цілей).

На думку С.Дністрянського, суспільні зв’язки, починаючи від родини і закінчуючи державою, є джерелами права.

Виникнення права у суспільних зв’язках С.Дністрянсь­кий пов’язував з суб’єктивними правами людини, які існували ще в дородовому суспільстві. Він доводив, що в межах поодиноких організмів незалежно від них з’являються окремі групи або кола інтересів, що викликають до життя пов’язані між собою та з іншими групами інтересів норми, які потім можуть ставати правовими. Такі суспільні зв’язки старші за державу, не є її витвором, їхній розви­ток грунтується на внутрішній силі суспільства.

С.Дністрянський вважав, що право у формі правових звичаїв (суб’єктивних прав і обов’язків) з’явилося задовго до виникнення держави, з появою якої воно продовжувало розвива­тися.

Розглядаючи еволюцію розвитку права, С.Дністрянський зазначав, що кожен суспільний зв’язок встановлює свій порядок досягнення спільних цілей усіх його членів. У первісних зв’язках такий порядок досягається за допомогою звичаю. Внаслідок постійного повторювання звичаю формується загальне переконання тієї або іншої суспільної групи, що трансформує звичай у норму (правило поведінки).

Звичай – основний елемент творення правового життя, який може виникати лише у суспільному зв’язку шляхом “вирівнювання інтересів і потреб поодиноких членів зі спіль­ними інтересами цілого зв’язку”.[12]

Правом, на думку Дністрянського, є такі норми, які необхідні для існування суспільного зв’язку з його визна­ченими цілями, для мирного співжиття членів цього зв’язку і для збереження спільної мети.

Додержання норм права вчений пов’язував з психологіч­ним чинником. Він вважав, що у суспільному зв’язку мусить існува­ти переконаність в необхідності визнання вироблених у ньому норм суспільного життя (родинного, племінного, державного, народного), які водночас є соціально-етичними нормами остан­нього. Отже, припущення необхідності є головною ознакою кожного права.

Право суспільного зв’язку грунтується на соціальних основах, має нормативний характер. Безпосередньо стосується етики. Звичай та соціальна етика є двома боками соціальних явищ: фактичним і теоретико-нормативним. Звичай – це факт, а соціальна етика – це норма. Для існування суспільних зв’язків необхідно, щоб звичай як соціальна основа права знаходився у безпосередньому зв’язку з соціальною етикою.

Таким чином, позиція С.Дністрянського зводилась до таких основних положень: 1)  норми права – це певні пра­вила, спря­мовані на встановлення суспільного порядку. Норми, що не мають на меті впорядкування людських стосунків у суспільних зв’язках (приписи моди або релігійні обряди), не є правовими; 2) усі правові норми є водночас соціально-етичними, однак не всі соціально-етичні норми є правовими; 3) право – це суспільний порядок соціального зв’язку, соціально-етичний мінімум; 4)правовими треба вважати вибрані та санкціоновані владою суспільного зв’язку соціально-етичні норми.

Розвиваючи положення про те, що первісною формою будь-якого права було звичаєве право, а його основою звичай. С.Дністрянський зосереджував свою увагу на відмінностях звичаєвого права від державного. На його думку, їх можна звести до таких положень:

1) правові норми, які існують в суспільних зв’язках (звичаєве право), “стають правом дотичної держави” після санкціо­нування їх відповідними державними органами;

2) правові норми, встановлені або санкціоновані держа­вою, забезпечуються зовнішнім (фізичним), а звичаєве право – внутрішнім (морально-етичним) примусом;

3) норми звичаєвого права виникають у суспільних зв’язках і тримаються на внутрішній силі народу. Цієї сили не може подолати жодна держава, проте кожна мусить визнати цей первісний, безпосередній спосіб творення права.

Автором сучасної нормативістської концепції праворозу­міння вважають Г.Кельзена, на думку якого право представляє собою струнку, з логічно взаємозв’язаними елементами ієрар­хічну піраміду на чолі з “основною нормою”.

Предмет вивчення теорії права складають законодавчі норми, їх елементи, їх взаємовідносини, порядок як ціле, його структура. Мета теорії – забезпечити юриста (право­знавця і практика), насамперед суддю, законодавця чи викла­дача розумінням і описом позитивного права (законодав­ства) їх країни. Така теорія виводить свої поняття виключно із змісту позитивних законодавчих норм. На думку Кельзена, правова реальність – в позитивності закону. Реальність, тобто саме існування позитивного права, не залежить від своєї відповідності чи невідповідності спарведливості чи “природному праву”.[13] Те, що не може бути виявлене в змісті позитивних юридичних норм, не може увійти в поняття права.

Зведення права лише до позитивних норм не вірне, оскільки приводить до висновку, що без держави немає права. А між тим держава в якості певної форми суспільства з’яви­лась порівняно пізно в історії людства. До неї були інші, більш ранні форми суспільства. В середні віки з’являються такі види права, які створювались окремо від держави і державної влади – особливе право міщан, право селян, право цехів і гільдій, право, встановлене церквою.

Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. Розвиток права відбувався в напрямку поступової раціона­лі­зації міфічних уявлень. Спочатку воно розумілось як запо­віді, веління Бога. Пізніше під правом почали розуміти також закони, встановлені державою.  Але майже завжди головним змістом права вважали свободу і справедливість.

Правові ідеї різних мислителів знайшли своє відобра­ження і у сучасних правових концепціях, які багато в чому спираються на їх праці.
ІІ. Концепції праворозуміння: порівняльний аналі
з

Основоположною  проблемою теорії права є проблема сут­ності і соціальної природи права.

Сучасні теорії права не мають єдиного розуміння сутності права. А натомість є набір окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед яких можна виділити основні. Особливо широкого поширення в сучасній політології і науці права отримали соціологічний, солідаристський, нормативіст­ський (неопозитивізм), психологічний напрямки, а також теорії “відродженого природного права”.

Згідно теорії природного права, родоначальниками якої були Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск’є та ін., в суспільстві поряд з правовими нормами, встановленими державою, існує також природне право. Природне право належить людині від народжен­ня і включає в себе право на життя, особисту свободу, приватну власність, право бути щасливим. Ці права визнаються невід’ємними, і всяке посягання на них інших осіб, в тому числі і держави, є правопорушенням або взагалі злочином. Позитивне право встановлюється державою у формі законів та інших нормативно-правових актів. В основі цього лежать природні права людини. Закон визнається постільки, поскільки він відповідає, розвиває і конкретизує природні права людини. Несправедливий закон не створює право – такий основополож­ний принцип даної теорії.[14]

Але при всьому своєму демократизмі теорія природного права має суттєві недоліки, які легко виявили її опоненти.

По-перше, ця теорія є антиісторичною. Вона містить перелік таких прав, які ніби-то завжди належали людству і незмінно супроводжують його і в наш час і ніщо їх не може відмінити чи змінити. Подібний принцип був висунутий Гроцієм, який визнавав природне право настільки непорушним, що воно не може бути зміненим навіть Богом.

Між тим історія людства переконливо доводить зворотнє – постійну змінність як умов існування людини, так і необхідної для існування системи правил поведінки. Людям, які жили в умовах родового ладу, невідомі та й не потрібні більшість природних прав, виведених буржуазними ідеологами. Наприклад, їм невідоме право приватної влас­ності, право на особисту свободу. В умовах економічної рівності були непотрібними і основні принципи природного права – рівноправність і братерство.

По-друге, представники теорії природного права не мають чітких критеріїв, за якими б можна було якось відрізнити природне право від позитивного. Так, Гроцій визнавав природ­ним рабство. В якості форми державного устрою, яка найбільше відповідає принципам природного права, Гоббс визнавав необмежену монархію, тоді як Локк – обмежену монархію.

По-третє, теорія природного права ніяк не могла пояснити, яким чином на основі порівняно невеликої сукуп­ності природних прав виростає таке різноманіття пра­вових систем.

В середині ХХ ст. теорія природного права була суттєво обновлена. Розширилася система природних прав людини. Тепер до неї увійшли не тільки права, покликані охороняти особис­тість від державної сваволі, але й багато соціально-еконо­мічних, політичних прав, без реалізації яких особистість не може бути вільною у своїх діях. Це право народу встановлю­вати конституцію, активно приймати участь у політичному житті, об’єднуватись в політичні пар­тії, право на працю, на справедливу заробітну плату, рівність громадян перед судом і законом.

Згідно з теорією відродженого природного права (сучасна модифікація природно-правової теорії) те право, яке ство­рюється державою, є похідним по відношенню до вищого, при­родного права, яке витікає з людської природи. В рамках теорії відродженого природного права виділяється два основ­них напрямки – неотомістська теорія права і “світські” концепції природного права.

Неотомізм – найновіша інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться з природним правом.[15] Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права над правом людським, позитивним, тобто встановленим державою.

“Світська” доктрина природного права виходить із етичної першооснови права, із необхідності відповідності правових установлень моральним вимогам природного права, основаного на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним є визнання в якості основи “правильного”, “законного” права деякої природної нормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом.

Позитивне значення природно-правової теорії в наступ­ному: по-перше, вона стверджує ідею природних, невід’ємних прав людини; по-друге, завдяки цій теорії почали розрізняти право і закон, природне і позитивне право; по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.

Два види права визнають і представники психологічної теорії права, основоположником якої був російський право­знавець Л.І.Петражицький.

Право трактується головним чином як психологічна діяльність людини, її правові, “імперативно-атрибутивні” емоції, почуття оцінки, переживання. Емоції поділяються на: а) переживання позитивного права, встановленого державою; б) переживання інтуїтивного, особистого права. Людина відчуває себе зв’язаною домаганнями інших осіб, які очікують від неї виконання певних зобов’язань. Саме такі психологічні переживання визначають конкретні акти поведінки людини і виступають її дійсним, реальним правом.

В суспільстві існує також офіційне право, встановлене державою у вигляді законів і інших нормативно-правових актів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формування її волі. Але все ж вони не завжди домінують у рішеннях, які приймають індивіди. Останні можуть брати до уваги інші соціальні норми і діяти всупереч уста­новленням офіційного права. Тому діюче в суспільстві право значно ширше встановлених державою нормативних приписів і включає в себе всю сукупність психічних переживань людини і не тільки її. Природні прояви психоло­гічних переживань представники цієї теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин і комах і, відповідно, визнають їх суб’єктами права поряд з людиною.

Право розглядається не як суспільне явище, пов’язане з державою, а як дещо інтуїтивне, як явище, що існує в сфері емоцій, індивідуальних психічних переживань людини. Таким чином, державний примус тут не виступає в якості суттєвої ознаки права. На перший план висуваються особисті психоло­гічні установки індивіда.

Позитивним є те, що ця теорія звертає увагу на одну з найважливіших сторін правової системи – психологічну. Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень право­вої культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.

Однак, правильно виділяючи певні психологічні аспекти права, це вчення розчиняє право в індивідуальній психіці, робить його тотожним правосвідомості, ігноруючи тим самим реальну об’єктивну природу права як складного явища соціального життя.

Найбільш поширена у нашій країні нормативістська кон­цепція праворозуміння (або позитивістська). Право – це система загальнообов’язкових, формально-визначених норм, які виражають і покликані забезпечувати свободу поведінки в її єдності з відповідальністю і відповідно до цього виступають в якості державно-владного критерію правомірної і неправо­мірної поведінки. Таке визначення права дає С.С.Алексєєв.

У наведеному визначенні достатньо чітко виражене нор­мативне уявлення про право, яке має багатьох прибічників, насамперед серед практичних юристів, а також серед вчених – представників галузевих юридичних дисциплін. Прибічники нормативного підходу головними вважають правові норми – законодавство і інші акти, а ними і керується кожний юрист-практик у своїй повсякденній діяльності.

 Прибічники нормативістського підходу розглядають право як сукупність норм, що містять правила “належної поведінки”. Цей підхід полягає у тому, що норми права відрізняють від інших соціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політич­них, релігійних норм) за певними ознаками. Щоб розкрити поняття права, як і інші поняття, потрібно відрізнити їх від інших аналогічних соціальних явищ. З позицій нормативного підходу такими явищами є інші соціальні норми.

1.                  Норми права відрізняються від інших соціальних норм тим, що вони регулюють найбільш важливі суспільні відносини з позицій держави і суспільства. Суспільних відносин надзвичайно багато, і вони регулюються нор­мами моралі, релігійними нормами, нормами громадських організацій і іншими соціальними нормами. Серед усіх цих суспільних відносин держава регулює найбільш важливі і для цього видає нормативно-правові акти.

2.                  Право – це не одна норма, а сукупність або система норм, які формаль­но визначені. Формальна визначеність означає, що право і його норми сформульовані по правилам граматики і формальної логіки і викладені в нормативно-правових актах. В зв’язку із цим вони скла­дають систему писаного права.

3.                  Правові норми на відміну від моральних і інших соціальних норм встановлюються або санкціонуються державою чи окремими її органами від імені держави і відповідно в межах своєї компетенції. Наприклад, Верховна Рада України приймає закони і постанови. Вона може доручати окремим гро­мадським організаціям розробляти проекти нормативно-правових актів, а потім затверджувати (санкціонувати) їх і вводити в дію. Це стосується, в першу чергу, трудового зако­нодавства, коли держава доручає профспілкам розробляти проекти таких нормативно-правових актів, або вони по своїй ініціативі їх розробляють.

4.                  Оскільки норми права встановлюються або санкціо­нуються державною владою, то вони є загальнообов’язкові для всього населення, державних органів і посадових осіб. Загаль­нообов’язковість означає, що ці норми повинні викону­ватись всіма громадянами держави, іноземними громадянами і особами без громадянства.

5.                  Норми права, на відміну від інших соціальних норм, охороняються засобами державного примусу в випадку їх порушень або погрозою застосування юридичних санкцій. За порушення норм моралі може наступати моральна відпо­відальність у вигляді громадського осуду або інших гро­мадських заходів. Держава за порушення норм моралі і інших соціальних норм таких санкцій не встановлює. Державні санкції – покарання застосовуються лише за порушення норм права, які встановлені державою.

Наведена характеристика права приводиться прихильни­ками вузького, власне нормативного підходу до його розуміння (С.С.Алексєєв, А.С.Піголкін).

Прибічники ж “широкого” розуміння права (В.С.Нерсесянц, Р.З.Лівшиц та ін.) виходять з того, що право не тотожне зако­нодавству. В розумінні права підкреслюється особлива роль морально-правових, політичних та інших принципів.

Цінність права у тому, що воно виступає як міра свободи, що отримала завдяки законодавчому визнанню офіційний дер­жавний захист. Право – нормативно закріплена справедливість. В свою чергу закон, що не відповідає справедливості, не є право, а справедливий закон – це правовий закон.

Позитивне значення нормативізму заключається в тому, що: такий підхід, по-перше, дозволяє створювати і вдосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує певний режим законності, однорідне застосування норм права; по-третє, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко окреслити права і обов’язки суб’єктів, фіксувати міри і засоби державного примусу.

Але при всіх своїх позитивних моментах, нормативний підхід до розуміння права все ж односторонній. Право при такому підході береться як дане, як зовнішня по відношенню до індивіда система правил, покликаних керувати його пове­дінкою, ігноруються природні і моральні начала в праві (за винятком “широкого” розуміння), абсолютизується держав­ний вплив на правову систему. Але разом з тим розумінням права повинні охоплюватись і закономірності правоутворення, і місце правової надбудови у всій суспільній системі, і право в дії – поєднання нормативів з реальною людською діяльністю.

На відміну від позитивістів історична школа (Г.Гуго, К.Ф.Савіньї, Г.Пухта) розуміє право як продукт народного духу, свідомості народу, який живе і проявляється у взаємо­відно­синах його представників. Право, як і мова,  предста­вляє собою невід’ємний компонент народу чи нації і розвива­ється за аналогічними законами.

Утворення права здійснюється шляхом поступового роз­криття народного духу в історичному процесі. Народний дух визначає особливості народної правосвідомості, а вона виливається в норми права. Найбільш повним і послідовним джере­лом розвитку народного духу є народні звичаї. Закони також відображають народну правосвідомість. Але в них народна свідомість виражається постільки, поскільки пра­вильно сприймається і послідовно проводиться законодав­цем. Тому головне завдання законодавця заключається у виявленні і закріпленні в законах народного духу. Утворення права йде по законам об’єктивної необхідності, а не за бажанням окремих осіб чи органів. Держава, її органи не винаходять закони, а санкціонують існуючі в суспільстві порядки.

На думку представників історичної школи права, кожному народу притаманний свій дух і, відповідно, своя правосві­домість. Тому норми права одного народу не можуть бути придатними для інших народів і національностей. Щоб народ мав право, яке йому відповідає, необхідно виявити його дух, а цього можна досягнути лише проводячи історичні дослід­ження. І чим глибше уходить в історію народу дослідник, тим більш точними і повними будуть знання про народний дух і процеси його розвитку.

Основою для підходу до розуміння права, який умовно можна назвати “генетичним”, послужила марксистська формула про те, що класова воля, яка формує право, визначається матеріальними умовами життя цього класу.

Генетичний підхід до розуміння права розвивався у двох напрямках. Прибічники одного з них вбачають правові явища вже в об’єктивних передумовах права. Так, на думку Е.А.Лука­шової, “соціальна обумовленість права – це не тільки детер­мінованість його змісту досягнутим рівнем суспільного роз­витку, але і те, що певні суспільні відносини запрограмовані саме як правові”.[16]

Згідно з іншим напрямком право не співпадає зі своїм матеріальним джерелом, але за змістом адекватне йому. Прибі­чники цього напрямку вважають, що правом потрібно визнати лише таку нормативну систему, зміст якої відповідає певним вимогам, наприклад: відображає об’єктивні потреби суспіль­ства; виражає функції справедливого розподілу соціальних благ; уособлює загальні принципи соціальної справедливості і т.п.

У обох напрямках має місце спроба дати змістовну характеристику правової системи певної класово-історичної формації або навіть всіх формацій в цілому, а на цій основі визнати правом лише “хороше”, “правильне” право.

Зміст права різних епох зовсім не співпадає; воно змінюване і відображає природу конкретної формації, пануючі в ній соціальні інтереси, уявлення і ідеї.

“Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і обумовлений ним культурний розвиток суспільства”, - писав Маркс.

Соціологічна концепція права
. Право, яке розглядається не як застигла сукупність норм, а як діяльність фізичних і юридичних осіб – громадян, державних і суспільних органі­зацій, які дотримуються, застосовують і виконують правові приписи, є предметом соціологічного вивчення, яке набуло широкого поширення в останні десятиліття. На цій основі виникло і праворозуміння, орієнтоване на право в дії. Соціологічний підхід до розуміння права можна виразити у формулі Г.В.Мальцева “Право – це насамперед саме суспільне життя”.

Правові норми держави, на думку прихильників соціоло­гічного напряму в теорії права, - це лише частина права. Поряд з ними існує “живе право”, яке є не що інше, як фактичні відносини, що склались в суспільстві. Головне, стверджують вони, - вивчення реального порядку, тобто не тих приписів, які зафіксовані в правовій нормі, а самого процесу дії права в суспільстві, конкретних дій учасників право­відносин. В зв’язку з цим обгрунтовується ідея “гнучкості права”, іншими словами, можливість зміни правової норми в процесі її застосування. Звідси – відмова від “незапереч­ності” закону, вимога свободи суддівського “розсуду”. Ця теорія веде фактичного розширення “правотворчих” функцій судді і приниження ролі закону, оскільки суддя не зв’язаний юридичними нормами і може на свій розсуд вирішити ту чи іншу справу, покладаючись на власну інтуїцію.

Акцентуючи увагу на вивченні соціальних коренів права і його дієвої сторони, представники “соціологічного” підходу (його можна назвати також “функціональним”) намагаються осягнути право як дієвий момент реального суспільного життя. Правий Л.С.Явич, який стверджує, що “правові норми мертві, нежиттєві, не складають дієвого права, якщо за певних умов не можуть бути здійсненими у фактичній поведінці людей”.

Для соціологічної теорії характерні структурно-функціо­нальний підхід до права; виділення правовідносин в якості основних, найбільш суттєвих елементів права. Право не зво­диться закону.

Право в дії дає уявлення про смисл правового регулю­вання, його кінцеві цілі. Державна воля, втілена в правових нормах, на цій ступені матеріалізується в суспільних відно­синах, надаючи їм правову форму. Право в дії є його реалі­зація, що проявляється в правових відносинах, правопорядку, правовій поведінці. Урегульованість, законність, правопорядок, що забезпечуються в суспільстві, — необхідні елементи право­розуміння. Саме на основі вивчення дії права виникли ідеї про розширення предмета праворозуміння, про те, що потрібно брати до уваги не одні лише правові норми, а весь механізм правового регулювання, всю правову систему. Насправді, дія права здійснюється шляхом виконання (дотримання, використан­ня і застосування) правових норм. При цьому у вказану діяль­ність залучаються правозастосовчі органи, утворюються право­відносини, на неї впливає правосвідомість людей. Іншими словами, функціонує складний механізм правової системи, який не зводиться лише до юридичних норм. А це, в свою чергу, означає, що говорячи про право і його розуміння, ми не можемо ігнорувати тих складових частин механізму, які не є нормами права, але без яких норми діяти не можуть.

Позитивним моментом соціологічного підходу до розуміння права є прагнення пізнати право в дії, в процесі функціону­вання. При цьому дослідження правових явищ і інститутів переслідує мету перетворення соціальної дійсності, а саме право розглядається як інструмент соціального перетворення, засіб досягнення згоди між інтересами різних соціальних груп. Це зближує соціологічну теорію права з т. зв. соліда­ристською (соціальною) концеп­цією права.

В основі солідаристського напрямку або соціальної концепції права (Л.Дюгі) лежить ідея солідарності, тобто співробітництва у здійсненні влади різних соціальних прошарків і груп, які приймають участь у політичному житті. Згідно з цією теорією, кожний член суспільства повинен усві­домити соціальну функцію, встановлену правом, проникнутися ідеєю необхідності скоєння певних вчинків, що забезпечують солідарність всіх членів суспільства. Право виступає як виразник цієї солідарності, інструмент, що охороняє “спільні інтереси” всіх груп.

Таким чином, соціальна концепція, розглядаючи сутність права, представляє його як засіб досягнення гармонії. Вона направлена на пошук правових засобів, які допомагають усу­нути можливі соціальні конфлікти, забезпечити порядок в суспільстві. Це передбачає розгляд права не відокремлено, а поряд з іншими елементами соціальної дійсності – економікою, політикою, мораллю – в їх функціональній взаємообумовленості і взаємозалежності. Звідси – акцент на соціальні функції права в суспільстві, наприклад, як засобу усунення можливих соціальних конфліктів, вирішення інших соціальних проблем.

В соціальній концепції права обгрунтовується необ­хідність дослідження права в його взаємозв’язку з іншими елементами соціальної системи.

Принципово іншу трактовку права, його сутності дають основоположники марксизму. Розглядаючи суспільство як органічно цілісне утворення, що діє і розвивається за об’єктивними, незалежними від волі людей законами, К.Маркс і Ф.Енгельс досить чітко і послідовно розрізняли право і закон.

Право вони розуміли як міру свободи членів суспіль­ства. Кожний клас в силу його особливого становища в системі економічних відносин суспільства має свою міру свободи, своє право. Міра свободи членів класового суспільства не є рівною, а визначається їх належністю до певного класу. Відношенням класів до засобів виробництва визначається міра їх свободи, їх класове право. Зміст цього права складають претензії класу на певну долю матеріальних і духовних благ, які виробляються суспільством, на участь у політичному житті суспільства, в управлінні справами держави і на вільне вира­ження свого ставлення до соціального ладу, а також самови­раження в літературі і інших сферах мистецтва. 

Отже, в суспільстві, розділеному на класи з їх супе­речливими інтересами, не існує єдиної міри свободи, єдиного права. Кожний клас має власне право, яке не тільки відрізня­ється від права інших класів, але й антагоністичне по відно­шенню до нього. Колізія прав вирішується тим, що економічно пануючий клас – власник засобів виробництва – бере в свої руки державну владу і проводить своє право у формі законів, надає йому всезагального характеру і вимагає обов’язкового виконання встановлених ним законів від всіх членів суспільства під страхом державного примусу.

Ідея багатоаспектного, багатостороннього підходу до права зараз, мабуть, найбільш точно відображає спільні зусилля вчених по його вивченню. Яких би поглядів на право вони не притримувались, всі проти однобічності. І життя це підтвердило, показавши, що розгляд правових проблем, наприклад, з позицій конкретної соціології, з інформаційної сторони чи в психологічному аспекті дозволяє підійти до розкриття нових рис права, збагачуючи відповідно його поняття. Саме шляхом розкриття нових відносин, сторін, рис і відбувається процес поглиблення поняття права.

Не одна якась сторона права – нормативна, його генезис чи право в дії – дає поняття права. Кожна з них – лише абстрактне його бачення. Поняття права складається як сума, синтез знань всіх правових дисциплін, які вивчають право у всіх його реальних проявах, сторонах, рисах, відносинах, перспективах.

ІІІ. Проблема єдиного розуміння права

Багатоманіття трактувань сутності і природи права в юридичній літературі нерідко розглядається як досить пози­тивне явище, що свідчить про досить високий рівень розвитку правової науки, і, насамперед, теорії права. Ніби-то завдяки різним трактуванням сутності права і його соціальної природи відкриваються різні сторони права, що сприяє його поглибленому і всебічному пізнанню.

Але є автори, які вважають, що ситуація з багатома­ніттям трактувань сутності і соціальної природи права заслуговує скоріше негативних, ніж позитивних оцінок. Той факт, що вчені не можуть вирішити дану проблему, яка є ядром, основою теорії права, свідчить про недостатньо високий рівень розвитку даної науки, яка змушена поки що задовольнятись рядом оригі­нальних, але досить суперечливих і недостатньо аргументо­ваних гіпотез. Те, що в одній теорії приймається за право, подається як право, переконливо спростовується іншою теорією. І навпаки. Між тим справжня наука повинна мати єдину теоре­тичну основу.

А які ж причини багатоманіття підходів до розуміння сутності і соціальної природи права? Чому не існує єдиного його розуміння? Багатоманіття поглядів вчених-юристів на цю проблему обумовлюється такими причинами:

1)      складністю права, багатоманіттям його проявів у суспільстві;

2)      впливом на процеси пізнання сутності права правової ідеології і класової боротьби;

3)      різними вихідними філософськими і методологічними основами;

Право, а точніше правове регулювання представляє собою досить складний і багатоманітний соціальний інститут, що діє в економічній, політичній, освітній і інших основних сферах суспільства. Одночасно правові явища і процеси присутні і у взаємовідносинах людей, їх правосвідомості, конкретних діях і вчинках. Складною і суперечливою постає зв’язок права з іншими соціальними нормами.

Питання про сутність права ускладнюється й тим, що вона не може бути виявлена індуктивним шляхом, в процесі виді­лення деяких ознак, притаманних всім чи більшій частині правових явищ. Такий шлях у кращому випадку дозволяє виявити деякі дійсно важливі властивості права, але він не здатний довести, що ці властивості притаманні праву, складають його сутність і все, що не володіє цими власти­востями, не являється правом. Між тим саме таким способом юристи поки що намагаються розкрити сутність права.

Одним з факторів, з яким пов’язується багатоманіття теорій про сутність права, є філософські і методологічні позиції їх авторів.

Кожний вчений володіє світоглядом, тобто певною сукуп­ністю знань про те, як влаштований світ, із яких основних компонентів він складається, яким чином ці компоненти взаємодіють між собою, що лежить в основі розвитку світу і чи може людина пізнати оточуючий її світ. Всі ці проблеми складають предмет філософії, але обов’язково використову­ються юристами. В своїх дослідженнях сутності і соціальної природи права юристи змушені звертатися до загальних світоглядних положень філософії всякий раз, коли намагають­ся показати, розкрити зв’язок права з іншими соціальними явищами.

Але, оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїх проблем, представляє собою достатньо яскраву палітру різних шкіл і теорій, то і світоглядні позиції вчених-юристів виявляються досить різними. Кожний в своїх правових дослідженнях спирається на філософську теорію, яка, на його думку, правильно розкриває проблеми світобудови і дає надійні способи наукового пізнання. Своєрідність кожного філософського бачення, застосованого в правознавстві, неминуче позначається і на розумінні сутності і соціальної природи права.

В основі багатоманіття концепцій розуміння права лежить також онтологічна причина. Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. І який стан розвитку права в кожний окремий період – такі і його визначення давалися різними вченими.

Велике значення у визначенні поняття права мають також політичні, ідеологічні причини.

Але сучасний рівень методології наукового пізнання, розвинутість права в сучасному суспільстві, накопичена правознавством система теоретичних знань свідчить про те, що теорія права вже стоїть на порозі дійсного усвідомлення сутності права і подолання невизначеності у цьому питанні. Деякі вчені вважають, що ця задача буде розв’язана вже наступним поколінням.
Заключення

Проблема праворозуміння заключається в тому, що досі не виробилося єдине поняття права.

Право ніколи не мало єдиного визначення. Різні мисли­телі висловлювали самі різноманітні думки, відпові­даючи на питання “що таке право?”

Вчення мислителів мали вплив на формування сучасних правових концепцій. В залежності від того, що розглядається в якості джерела правоутворення, - держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і пози­тивістську теорії права, а від того, що береться за основу права – норма, правосвідомість чи право­відносини – сформувались нормативістська, психологічна і соціо­ло­гічна теорії права.

На основі уявлень про право сформувалися сучасні правові системи: англо-саксонська, романо-германська, мусульманська, соціалістична та ін.

Багатоманіття підходів до розуміння права обумов­лю­єть­ся складністю права, різними вихідними філософськими і методологічними основами, онтологічними, політичними, ідеологічними, релігійними причинами.

Поняття права буде розвиватися, тому що людина на кожному етапі свого індивідуального і суспільного роз­витку відкриває в праві нові якості, нові аспекти його співвідношення з іншими явищами і сферами життєдіяль­ності соціуму.
Список використаної літератури:

1. Козлихин И.Ю. Правопонимание Ф.А.Хайека // Правове­дение, 1992, №5

2. Кудрявцев В.П., Васильев А.М. Право: развитие общего понятия //Советское государство и право.-1985, №7, с.3-13

3. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. - К.: Вентурі, 1996. - 208с.

4. Возьний В. Правова концепція С.Дністрянського //Право України, 1999, №6

5. Петрова Л.В. О естественном и позитивном праве (Критические заметки по поводу учебника С.С.Алексеева) //Государство и право, 1995, №2, с.32-41

6. Гегель Философия права, М., Мысль, 1990

7. Корнев А.В. К вопросу о правопонимании в дореволю­ционной России //Государство и право, 1998, №5, с.93-98

8. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА·М, 1998.-736с.

9. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под. ред. В.М.Корельского и В.П.Перевалова – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА·М, 1999.-570с.

10. Евлампиев И.И. Философские и правовые взгляды И.А.Ильина //Правоведение, 1992, №3, с.81-93

11. Ильин И.А. Общее учение о праве и государстве (фраг­менты) //Правоведение, 1992, №3, с.93-99

12. Графский В.Г. Общая теория права П.А.Сорокина: на пути к интегральному (синтезированному) правосознанию //Государство и право, 2000, №1, с.111-120

13. Общая теория права. Учебник для юридических вузов /Дмитриев Ю.А. и др.; Ред. Пиголкин А.С., М.: Изд-во МГТУ им.Н.Э.Баумана, 1997. – 384с.

14. Сырых В.М. Теория государства и права. Учебник для вузов. – М.: “Былина”, 1998

15. Величко А.М. Развитие идеи естественного права в трудах Б.Н.Чичерина //Правоведение, 1994, №3, с.72-77

---