Кирило Розумовський
та його меценатська діяльність

Останній гетьман Лівобережної України граф Кирило Григорович Розумовський (1728-1803) був сином українського городового козака Григорія Розума (останній своє прізвище дістав від приказки, яку часто промовляв напідпитку: «Що то за голова, що то за розум»). Великі можливості для свого соціального зростання Кирило Розумовський дістав завдяки старшому братові Олексію (1709-1771).
Кирило та Олексій Розуми народилися на хуторі Лемеші (нині с. Лемеші Козелецького р-ну Чернігівської області). Щасливий випадок допоміг Олексію посісти привілейоване становище при царському дворі. В дитинстві Олексій Розум виявляв здібності до грамоти й співу, допомагав дячкові сусіднього села Чемера служити у церкві і співав у церковному хорі, а більшість часу з меншим братом доводилося пасти батьківську та сусідську худобу. 1731 року, почувши чудовий голос юнака, російський полковник Ф.С. Вишневський, який проїздив через село, забрав Олексія до Петербурга, де той одразу ж потрапив до хору при царському дворі. Невдовзі молодого красивого співака Олексія Розума покохала царівна Єлизавета Петрівна, що й визначило його подальшу блискучу кар'єру.
Втративши голос, Олексій Розум став придворним бандуристом, згодом, уже під прізвищем Розумовського, - управителем двору й маєтків
Співак придворного хору піднявся до рівня найвищих сановників Російської імперії.
У тодішньому великосвітському суспільстві панувала думка, що привілейоване становище Олексія Розумовського при царському дворі зміцнилося ще більше після одруження його з Єлизаветою Петрівною. Як зазначав відомий дослідник історії роду Розумовських О.О. Васильчиков, таємний шлюб відбувся восени 1742 року в підмосковному селі Перово. Підтвердженням такої думки служить винятково непохитне місце Олексія Розумовського при царському дворі аж до смерті імператриці, хоч в останні роки її фаворитом був І.Л. Шувалов. 16 травня 1744 рокy Олексія Розумовського проголошено графом Римської імперії, а в патенті на цей статус була зафіксована фантастична генеалогія, згідно з якою Розумовські походили від польських шляхтичів Рожинських, зокрема Романа Рожинського, який поселився в Україні і нащадки якого вже тут за свої заслуги та розумні поради отримали прізвище - Розумовські.
Високий соціальний статус Олексія Розумовського позначився па побуті та звичаях царського двору. На догоду його музичному смаку при царському дворі була заведена італійська опера, запрошувалися знамениті європейські співаки. Водночас цінувалося й українське мистецтво - українські співаки в придворному хорі, бандуристи та бандуристки, півчі на церковних крилосах, серед яких виділявся Марко Федорович Полторацький. На придворних бенкетах усе частіше з'являлися українські страви. Олексій Розумовський сприяв соціальному піднесенню своїх чисельних родичів, які з простих козаків, закрійників і ткачів виросли в бунчукових товаришів.
Не заглиблюючись і не втручаючись у державні справи, Олексій Розумовський опікав духовенство й православну церкву, а також брав жваву участь у справах, що стосувалися України, підтримував різні клопотання козацької старшини перед царицею. Завдяки йому до Петербурга на коронацію Єлизавети Петрівни прибули лубенський полковник Петро Апостол, бунчукові товариші Яків Маркович, Григорій Лизогуб і Андрій Горленко. За підтримки Олексія Розумовського їм вдалося розв'язати низку питань, що стосувалися України та їхніх особистих інтересів. З'явилася низка сенатських указів, що забороняли російським феодалам закріпачувати українське населення, завдавати йому збитків - без відшкодування забирати провіант, дрова тощо; для нагляду за вільними маєтностями було створено спеціальну комісію з російських урядовців та української старшини; дозволявся перехід селян з одного місця на інше. Київ дістав підтверджуючі грамоти на свої права і привілеї, насамперед на самоуправління.
В імператриці Єлизавети Петрівни не без впливу Олексія Розумовського пробудився неабиякий інтерес до України. І 1744 року вона здійснила подорож в Україну, під час якої відвідала Глухів, Козелець і Київ. Це була зручна нагода для козацької старшини, щоб повсюдно від імені всього українського народу вдарити чолом, аби відновити гетьманське управління.
Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під протекцією свого старшого брата, який знайшов йому опікуна в особі Г.М. Теплова. Останній був вихованцем Феофана Прокоповича (і навіть, якщо вірити чуткам, його позашлюбним сином), навчався в Німеччині, був перекладачем, а потім ад'юнктом Петербурзької академії наук. Його освіченість вдало поєднувалася з глибоким розумінням відносин в аристократичних колах, що було так необхідно для обох Розумовських.
У супроводі Теплова Кирило Розумовський, після відповідної підготовки в Петербурзі, інкогніто, як російський шляхтич, відбув (1743 р.) за кордон «для дальнейшаго совершеннейшаго обученія». У Берліні навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера (доброго знайомого Теплова по Петербурзькій академії, в якій Ейлер був професором у 1727-1741 pp.), слухав лекції у Гданську, Кенігсберзі, Данцігу, побував у Франції, Італії, вивчаючи німецьку, французьку й латинську мови, географію, універсальну історію тощо.
15 червня 1744 року обом Розумовським надано статус графів Російської імперії. Повернувшись із-за кордону (1745), Кирило став улюбленцем царського двору, особливий успіх мав у жінок.
Невдовзі (у травні 1746 р.) 18-річного Кирила Розумовського з його поверховою освітою (близько півтора року навчання за кордоном) і без відповідної підготовки до адміністративної діяльності призначили президентом Петербурзької академії наук із щорічним жалуванням 3 тисячі рублів. В указі зазначалося, що це призначення здійснено «в разсуждение усмотренной в немъ особливой способности и приобретенного в наукахь искусства». Тоді ж його опікун Теплов посів місце асесора при академічній канцелярії.
Молодий Кирило Розумовський цікавився більше великосвітським життям з балами, маскарадами, бенкетами, прийомами. Подейкували, що він краще знав петербурзьких красунь, ніж членів академії. Сама імператриця посватала за Кирила Розумовського свою внучату сестру Катерину Іванівну Наришкіну (1729-1771), якій дала величезний посаг: кілька десятків тисяч кріпаків, будинок у Москві на Воздвиженці (згодом графа Шереметева), підмосковні села Петровське, Троїцьке, Котли, пензенські вотчини Чернишове, Єршове та ін.
Відновлення гетьманства в Лівобережній Україні імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, якого й призначила гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії «обрання» гетьмана до Глухова 16 січня 1750 р. прибув генерал-майор граф Ї.С. Гендриков, який привіз жалувану грамоту, і на його вимогу генеральна старшина підписалася на «прошеній в гетманы Кирилы Григорьевича». Заздалегідь була підготовлена й форма церемоніалу - «Каким образом должно быть произведенію це-ремоньи ко ізбранію гетмана, февраля 22 сего 1750 году».
Урочисте обрання гетьмана відбулося 22 лютого 1750 року. На світанку за першим сигналом із трьох гармат народ почав збиратися на площі Глухова між Миколаївською і Троїцькою церквами, де був підготовлений «театр», або підвищення, покрите парусним штофом, обведене поручнями, обтягнутими багряним сукном. Під командуванням генерального військового осавула Якубовича на площу прибули козацькі - Лубенський, Миргородський, Гадяцький, Переяславський, Прилуцький, Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Київський і Полтавський - полки на чолі з полковниками і старшиною, з розпущеними прапорами, барабанним боєм і музикою. У О 9-й годині ранку за другим сигналом до будинку графа  І. С. Гсндрикова зібралася генеральна старшина, бунчукові й військові товариші та інше українське панство. Київський митрополит Т.Щербацький із трьома єпископами, печорським архімандритом Й.Оранським та іншим духовенством чекали в Миколаївській церкві.
О 10-й годині, за третім сигналом, розпочалася сама церемонія: з двору російського уповноваженого виїхало шістнадцятеро компанійських козаків при повному озброєнні, під командуванням старшини; за ними рушили, гучно граючи, військові музиканти з литавристом; у багатій кареті секретар Колегії іноземних справ С.Писарєв віз царську грамоту, яку тримав на великій срібній таці. Всі віддавали честь пострілами із рушниць, музикою, боєм барабанів і литавр. З обох боків карети виступали дванадцятеро гренадерів з рушницями. За ними несли гетьманські клейноди: великий білий прапор з російським гербом (подарунок Петра І гетьману Д.Апостолу) - бунчуковий товариш Г.Гамалія в супроводі двох знатних бунчукових товаришів; трохи позад них ішов генеральний хорунжий М.Ханенко у супроводі дванадцяти бунчукових товаришів; гетьманську булаву на червоній оксамитовій подушці, оздобленій золотим позументом і золотими китицями, тримали бунчукові товариші Я. Маркович і Ф. Ширяй, за ними йшли генеральний суддя Я. Горленко, генеральний підскарбій М. Скоропадський і генеральний писар А. Безбородько (їх супроводжували двадцять чотири бунчукових товариші); гетьманський бунчук на оксамитовій подушці чатували І. Лизогуб і П. Іскрицький, за ними простували генеральний бунчужний Д. Оболонський з усіма бунчуковими товаришами й українським шляхетством; гетьманську дрібну з позолотою печатку на оксамитовій подушці несли Петро і Григорій Горленки, за ними в супроводі-двох бунчукових товаришів і канцеляристів Генеральної військової канцелярії та Генерального суду йшов писар Генерального суду І. Пиковець. П. Мокрієвич тримав військового прапора, а за ним ішли всі військові товариші, їх підпирала багата карета графа Гендрикова, котрий їхав у колі гренадерів і придворних лакеїв. Останніми йшли шістнадцятеро піших виборних компанійців.
Коли вся процесія розташувалася на підвищенні, Гендриков виголосив промову про відновлення гетьманства в Україні, Писарєв зачитав царську грамоту. На запитання «Кого бажаєте собі в гетьмани?» всі назвали Кирила Розумовського. Граф І. Гендриков привітав присутніх з обранням гетьмана, а козаки салютували сто одним гарматним пострілом та вогнем із рушниць. Грамоту й гетьманські клейноди занесли до Миколаївської церкви, де софійський архімандрит Манасій Максимович відслужив літургію. З церкви грамоту і клейноди перенесли до будинку Гендрикова.
Ось так відбувалося відновлення гетьманства в Україні та обрання гетьманом Кирила Розумовського. За виконану місію граф Тендряков одержав від української старшини 10 тис. рублів, його свита - 3 тис., пароду ж «для общей радости» видали понад двісті відер вина.
Царським указом від 5 червня 1750 року Кирила Розумовського офіційно затверджено українським гетьманом.
Новообраному гетьманові надавалися маєтності - Ямпіль, Батурин і Почеп з повітами, Гадяцький замок з Че-хівською і Биківською волостями, Шептаківська волость, Бакланський двір, село Литвиновичі, хутір Будійський, глухівський млин, Переволочансь-кий перевіз, село Кучерівка з прилісками Сопичем і Потапівкою, села Попівка, Машів і Жадов. Крім того, йому віддавалися всі прибутки, зібрані грошима, хлібом і вином до його обрання, тобто за 16 років (1734-1750), із гетьманських маєтностей.
Низка наступних царських указів обумовлювала, що на урочистих публічних церемоніях Кирилові Розумовському відводилося почесне місце поруч із генерал-аншефами й, що був графом Російської імперії і користувався особливою довірою та «благоговением» імператриці, обумовлювалося ще таке: в усіх паперах Колегії Іноземних справ Кирила треба величати як «высоко и благоурожденнаго». Імператриця також розпорядилася виготовити для гетьмана нові клсйподи, для чого виділили півтори тисячі рубів. 31 жовтня 1750 року Єлизавета Петрівна підписала указ, яким Запорожжя підпорядковувалося гетьману.
Новообраний гетьман все ще перебував у Петербурзі. Лише 13 березня 1751 року в придворній церкві він склав присягу на вірність імператриці, яка там же вручила йому гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку і срібні литаври. Для від'їзду його в Україну було підготовлено 125 підвід. Однак гетьман поставив вимогу, щоб на шляху від Петербурга до Москви і від Москви до України на кожній поштовій станції було підготовлено по двісті підвід з тим, щоб дві третини з них після прибуття сім'ї Розумовських розпустили, а третину залишили особисто для нього.
Гетьман вирушив в Україну з чисельним ескортом, верховими кіньми, поварами й музикантами, гайдуками і скороходами, сержантами Ізмайлівського полку і навіть із трупою акторів. На урочисту церемонію зустрічі (6 липня 1751 р.) до Глухова прибула майже вся козацька старшина, більш як шість тисяч козаків, вище   духовенство. Приїзд гетьмана супроводжувався стрільбою з гармат і рушниць, музикою, биттям у литаври, церковними обрядами.
З перших днів свого гетьманування Кирило Розумовський подбав про власне збагачення та соціальне піднесення своїх близьких і далеких родичів. Його сестрам та їхнім чоловікам надавалися сотенні містечка, які перед тим були завжди вільними.
До аристократичного кола царського двору піднялися нащадки Розумовських. Так, їхнього племінника М.В. Будлянського зробили камергером при дворі царевича, другого племінника, В.Ю. Дарагана - камерюнкером, племінниць Марину Йосипівну й Софію Йосипівну Закревських зарахували у фрейлини при царському дворі. Двоюрідні племінники Петро і Василь Івановичі Розумовські виховувалися в Кадетському корпусі, потім першого призначили ніжинським, а другого - гадяцьким полковником. Згодом останній «доріс» до генерал-майора, був призначений єгермейстром. Катерина II висватала Марину Йосипівну Зак-ревську за Льва Олександровича Наришкіна.
Місцева старшина прагнула мати міцні зв'язки з Розумовськими через одруження дітей і внуків. За короткий час таким чином із гетьманом поріднилися Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Ґалаґани. При Кирилі Розумовському козацька старшина остаточно прибрала до своїх рук справи місцевого управління й, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, хутенько привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом час гетьманування Розумовського можна назвати часом панування козацької старшини.
Сам Розумовський за чотирнадцять літ свого гетьманування приїздив в Україну лише на короткий час (липень-листопад 1751, березень-грудень 1757, березень 1760-жовтень 1761, липень 1763-січень 1764 р). Постійним місцем його проживання залишалися Петербург і Москва. Проте, мешкаючи у столичних містах Росії, Розумовський не забував про українські справи. Він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще за часів гетьманування Самойловича і Мазепи, відміни митниць на кордонах України з Росією І проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 року були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти.
Однак, у плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана, його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи її належним чином. Права гетьмана поступово обмежувалися йому заборонялося призначати полковників без згоди царського уряду, підтримувати дипломатичні стосунки Із зарубіжними країнами - «заграничной корреспонденции не имить», а також «для лучшаго усмотренія і пресеченія производящихся в Малой Россіи непорядков» до гетьмана призначався резидент із царського генералітету.
Постійно перебуваючи під пресом царського уряду і відіграючи роль його маріонетки в Україні, оточений могутніми друзями та родичами, Кирило Розумовський надавав гетьманській владі невластивих їй рис помпезності й суєтності. Він величався «Его императорскаго величества Малыя Россіи обоих сторон Днепра и Войск Запорожских гетман, действительный камергер, императорской Санкт-Петербургской академій наук президент, лейбгвардш Измайловского полку полковник и обоих россійских императорских орденов святаго апостола Андрея и Александра Невского також полскаго Белого орла и голстипскаго св. Анны кавалер. Россійской имперії граф Кирилл Разумовский» (1762 р.).
Згодом царський уряд здійснив суттєвий крок щодо обмеження державності України і перетворення її на одну з провінцій Російської імперії. Варто зазначити, що в 1734-1750 роки політико-адміністративну владу в Лівобережній Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із шести осіб (генерала О. Шаховського з двома представниками від російського командування та генерального обозного Я. Лизогуба з двома українськими старшинами). Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями централізованої держави підпорядковувалася Сенату, в якому діяла особлива контора під назвою «Канцелярия малороссийских дел».
З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України Сенату було передано Колегії іноземних справ, «понеже оные дела о гетманах прежде были в Коллегии иностранных дел, откуда в Сенат взяты». Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іноземними державами,  свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.
Однак гетьман не дбав про збереження такого правового статусу Лівобережної України. Посварившись із головою Колегії закордонних справ, Розумовський клопотався перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його проханням, царським указом від 17 січня 1756 року Лівобережну Україну знову переведено у відання Сенату, в якому створено «особую экспедицию» для українських справ.
У березні 1761 року за мовчазної згоди гетьмана із його відання Київ вилучено і підпорядковано безпосередньо Сенату (Петро II повернув Київ під протекцію гетьмана (1762 р.), Катерина II знову вилучила Київ з-під відання гетьмана (1763 р.). Усіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія перебувала у містечку Козельці (з 1708 р.).
До результатів суспільно-політичної діяльності гетьмана Розумовського насамперед належить судова реформа. Тоді в Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства залишалися полкові й сотенні суди.
Універсалом  від 17 листопада 1760 року Кирило Розумовський запровадив у Лівобережній Україні новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних судді, а до його складу увійшли обрані від старшин десять представників від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того, цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, через що Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій (17 лютого 1763 р.).
Реформа завершилася наприкінці 1763 року. Полкові суди перетворилися на гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишилися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того, запроваджувалися підкоморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському - три). Підкоморські суди розглядали справи про землю та межування. До складу підкоморських судів входили обрані від шляхетства судді й два помічники-«коморники».
У судових відносинах Лівобережна Україна поділялася на двадцять повітів: Козелецький, Остерський, Чернігівський, Мглинський, Стародубський, Погарський, Глухівський, Батуринський, Ніжинський, Переяславський, Золотоніський, Прилуцький, Вінницький, Лубенський, Роменський, Гадяцький, Зіньківський, Миргородський, Остапівський і Полтавський. У кожному повіті був земський суд, який розглядав цивільні справи старшини і шляхти на право власності. Земський суд складався з судді, підсудка і земського писаря, обраних від шляхетства того повіту. Збирався земський суд тричі на рік.
Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян перебували в юрисдикції козацької старшини і шляхти.
Загалом судова реформа, здійснена Розумовським, відповідала інтересам козацької старшини та шляхти.
Гетьманську підтримку здобуло бажання козацької старшини заснувати на Україні світські вищі навчальні заклади. Щоб не посилати своїх синів на навчання до Німеччини, Польщі, Франції, Москви (після відкриття 1755 року Московського університету), українська старшина порушила клопотання перед гетьманом і царським урядом про необхідність заснування університету в Україні. Києво-Могилянська академія з її загальноосвітнім характером навчання все ж зберігала богословське спрямування, залишалася духовним вищим навчальним закладом, підпорядкованим церковній адміністрації в особі київського митрополита. Виконуючи соціальне замовлення Київської митрополії з підготовки духовних кадрів для православної церкви і монастирів, Києво-Могилянська академія в другій половині XVIII ст. чітко виявляла свою схоластичність і непристосованість до нових реалій тогочасного життя.
На 1760 рік було детально розроблено план заснування і діяльності університету в Батурині. Записка, складена з цього приводу з докладним і всебічним обміркуванням справи, є цінним документом, з якого ми дізнаємось, яким мав бути перший український університет. В основу функціонування Батуринського університету покладалися чотири потреби - податок, закон, семінарія і професія.
На утримання Батуринського університету передбачався податок - тимчасовий і вічний. Перший (на суму близько 20 тисяч рублів) мав забезпечити будівництво навчального корпусу та інших споруд допоміжного призначення, житлових будинків для професорсько-викладацького складу і студентів, оплату за виклик і приїзд учених із зарубіжних країн, влаштування друкарні, ботанічного саду, анатомічного корпусу, придбання бібліотеки, приладів, інструментів тощо.
Тимчасовий фонд мав складатися із запровадженого на один рік податку на всі млини, добровільних внесків від гетьмана, генеральної, полкової і со-тенної старшини, для обліку яких передбачалося ведення спеціальних шнурових книг.
Вічний прибуток, передбачений на поточну діяльність університету, мав складатися з надходжень від Батуринського монастиря, частково від митних зборів, від друкарні та продажу книг, а також від податку на циган, на коси, що ввозилися в Україну.
За 20 років свого правління Кирило Розумовський небагато зробив для Академії і науки загалом. Однак як людина з природним розумом він знаходив можливості для підтримки Михайла Ломоносова, якого оточило чимало ворогів. Крім Ломоносова і Тредіаковського, за часів президентства Розумовського утвердилися такі відомі вчені, як С. Крашенинников, М. Попов, Котельникова, Румовський, Красильников, Козицький, Матоніс та ін. Головною подією з адміністративно-організаційного життя Академії в роки президентства Розумовського було прийняття 1747 року першого академічного Статуту, який регламентував тогочасне життя Петербурзької академії.
Під час своїх перебувань в Україні Кирило Розумовський звертав головну увагу насамперед на будівництво гетьманських резиденцій у Глухові й Батурині, що супроводжувалося заснуванням відповідних підприємств. Для організації будівельних робіт і ведення господарства він (за прикладом Петербурга) залучав фахівців-іноземців (німців, італійців, французів).
Упродовж 1750-1752 pp. «для раціональних строєний» (палаців, церков, промислових корпусів тощо) у Батурині було споруджено потужну цегельню і лісопильний млин. Батуринська цегельня (на п'ять великих печей, які вміщували по 80 тисяч цеглин) забезпечувала потреби будівництва паленою цеглою і цеглою-сирівцем. Крім фахівців цегельників та колодників на ній працювали сотні копачів погоничів. Лише 1753 року батуринська цегельня виробила близько трьох мільйонів трьохсот тисяч штук цегли. «Машинная пильная мельница» Розумовського забезпечувала будівельним деревом майже всі тогочасні будови краю.
У другій половині XVIII століття Кирило Розумовський організував також парусний завод у Почепі, цегельню в Глухові, суконні фабрики в Нових Млинах і Батурині, заводи листового срібла й золота, сирний, завод для виробництва білого воску, свічну, миловарну і дзеркальну фабрики, гарбарню, кінний завод, керамічні майстерні. Частина з них діяла недовго, а деякі функціонували досить тривалий час, аж до середини XIX ст. Реалізація продукції всіх цих підприємств приносила гетьману прибуток понад сто тисяч рублів на рік.
Надзвичайно розкішним був побут останнього гетьмана України. Більшу частину свого гетьманування він проводив у Петербурзі та Москві, де й забезпечував собі великосвітські умови для проживання. Зрозуміло, що після столичних палаців глухівська резиденція Розумовським не сприймалася. «Гнустное место Глуховское, - писав він 1757 року, - на котором я построился и немало притом, по сырости, низости и болотной земле, деревянное строеніе, не в пору строенное и скороспешное,  худыми мастерами, из мелкого лесу». Усе це не задовольняло його, і було прийнято рішення про перенесення гетьманської резиденції до Батурина.
Садиба Розумовського розкинулася на Батуринській горі. У центрі садиби стояв дерев'яний будинок-палац, при якому існувала домова церква, неподалік - окремі будинки для гостей. Перед головним будинком був насипаний вал, на якому стояли гармати, попід валом - рів, наповнений водою.
З півдня до садиби примикав великий фруктовий сад, на краю прірви були рядами насаджені кущі тереиу й бузку.

Список використаної літератури
1. Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст. / В.Замлинський.-К.:Україна,1993.-369 с.
2. Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступ.ст.,с.5-45, і комент.В.Г.Скарабея. - Одеса:Маяк,1994.-392 с.
3. Історія України / В.Ф.Верстюк та ін.; Під ред. В.А.Смолія. - К., Альтернатива , 1997-416с.
4. Довжук І.В. Історія України: імена, події, факти (середина ХVІІ-ХІХ ст.): Навчальний посібник.- Луганськ: Вид-во Східноукр. Нац. ун-ту, 2001.-132с.
5. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.: навч. посіб..-Х.:ООО”Одіссей”, 2001.- 480с.
6. Субтельний Орест Історія України / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вступ.ст. С.В. Кульчицького.- 2-е вид.- Либідь, 1992. –512с.: іл.
7. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб. - К.: Либідь, 1996.-616с.