Зміст
1  Мораль і соціальне управління

1.1  Мораль як форма суспільної свідомості

1.2     Мораль і соціальне управління

2        Мораль і релігія

2.1 Співвідношення моралі та релігії в суспільному житті

2.2 Релігійна  мораль

Список використаної літератури:

1 Мораль і соціальне управління

1.1 Мораль як форма суспільної свідомості

 МОРАЛЬ (лат. moralis – моральний) - предмет вивчення етики; форма суспільної свідомості, соціальний інститут, що виконує функцію регулювання поводження людей в усіх без винятку областях громадського життя. У всякому суспільстві дії величезної множини людей повинні бути узгоджені в сукупну масову діяльність, при усій своїй розмаїтості підпорядковуватися визначеним загальносоціальным законам. Функцію такого узгодження і виконує мораль поряд з іншими формами суспільної дисципліни, тісно переплітаючись із ними і водночас представляючи собою щось специфічне. Мораль регулює поводження людини в усіх без винятку сферах його громадського життя - у праці і побуті, у політиці і науці, у сім'ї і суспільних місцях, хоча і грає в них неоднакову роль.(6, 188)

 Від інших форм регулювання масової діяльності (права, виробничо-адміністративних розпорядків, державних декретів, народних традицій і т.п.) мораль відрізняється засобом обгрунтування і здійснення своїх вимог. У моралі суспільна необхідність, потреби, інтереси товариства або класів відбиваються у виді сформованих стихійно і загальновизнаних розпоряджень і оцінок, підкріплених силою масового приклада, навички, звичаю, суспільної думки. Тому вимоги моралі приймають форму безособової повинності. Ці вимоги мають стійкий характер. Вони відрізняються від простого звичаю або традицій, що підтримуються силою вставленого порядку, тим, що одержують ідейне обгрунтування у виді уявлень про те, як личить людині жити і поводитись. Поряд із суспільною свідомістю в моралі не меншу роль грає індивідуальна свідомість. Спираючись на вироблені людством моральні уявлення, засвоюючи їх у процесі виховання, індивід може значною мірою самостійно регулювати своє поводження і судити про моральне значення всього, що відбувається навколо нього. Завдяки цьому він виступає не тільки як об'єкт соціального контролю, але і як його свідомий суб'єкт, тобто як моральна особистість. Будучи складним суспільним утворенням, мораль включає моральну діяльність із погляду її утримання і мотивації (те, як прийнято поводитися в тому або іншому товаристві, поводження множини людей, удачі); моральні відношення, що регулюють цю діяльність та виявляються в різноманітних формах повинності, вимоги до людини, моральну свідомість (норми, принципи, суспільний і моральний ідеали, поняття добра і люта, справедливості ). Всі ці форми моральної свідомості об'єднані в логічно упорядковану систему, що дозволяє не тільки наказувати, але і певним чином мотивувати й оцінювати моральні дії. Стосовно до різноманітних галузей громадського життя в моралі формуються особливі правила (трудова мораль, фахова, побутова, сімейна мораль), що складають лише самостійну область моралі і мають єдине обгрунтування.

В усіх цих сферах крім моралі. діють і інші регулятори поводження – правові норми і декрети держави, виробничо-адміністративний розклад, організаційні статути та інструкції, вказівки посадових осіб. Звичаї і традиції, суспільна думка, виховання - всі ці форми суспільного впливу на поводження окремих людей, хоча і пов'язані з мораллю, не ставляться до неї цілком (прикладом є національні традиції, эстетичні норми в побуті, виховання трудових навичок). Мораль того або іншого товариства насамперед припускає те, як прийнято поводитись. Але оскільки той самий вчинок може одночасно мати економічне, політичне, правове, моральне і эстетичне значення, відрізнити спеціфичний моральний бік поводження у всьому різноманітті суспільної діяльності людини можна лише по засобам, які регулюють вчинки. Економічне регулювання здійснюється через матеріальні інтереси людей. Норми права (мораль і право) закріплюються в офіційному законодавстві і підтримуються силою державного примусу. Адміністративні форми контролю здійснюються через розподіл обов'язків і офіційних повноважень між посадовими особами.  Виконання кожним моральних вимог контролюється всіма. Причому авторитет тієї або іншої людини в питаннях моральності не пов'язаний з офіційними повноваженнями, реальною владою або суспільним становищем, а є духовним авторитетом. Він залежить від того, наскільки правильно ця людина розуміє зміст моральних вимог і виконує їх. На відміну від простих звичаїв, удачі підтримуються не просто силою заведеного й узвичаєного порядку, а одержують ідейне обгрунтування в уявленнях про те, як треба поводитися. Найпростіші з них - норми, у свою чергу, обгрунтовуються як розумні і доцільні за допомогою більш складних форм свідомості - моральних принципів, ідеалів, понять добра і зла та інше. Всі ці уявлення об'єднуються в струнку систему поглядів на призначення людини і сенс життя. Роль свідомості в моральності особливо велика. Кожний вчинок, лінія поводження або спосіб життя в цілому можуть бути мотивовані й оцінені. (9,164)

Моральні вимоги і контроль за їхнім виконанням здійснюються засобами духовного впливу – через почуття боргу, котре кожна людина повинна усвідомити і зробити мотивом свого поводження і через оцінку і самооцінку його вчинків. Відповідальність у моралі на відміну від права, має не матеріальний, а ідеальний духовний характер (заохочення і покарання). Спираючись на вироблені товариством моральні уявлення, засвоюючи їх, окрема людина може в тій або іншій мірі самостійно регулювати своє поводження і судити про моральне значення всього, що відбувається навколо нього. У такий спосіб у моралі людина виступає не тільки як об'єкт суспільного контролю, але і як самодіяльна особистість (суб'єкт), що володіє своєю власною моральною самосвідомістю – переконаннями, почуттями, схильностями, совістю. Отже, мораль складається з моральної діятеяьності, поведінки людей, вчинків, моральних відношень людей. Моральні діяльність і відношення відбиваються і закріплюються в моральній свідомості. Єдність усіх цих сторін визначає природу і специфіку моралі. Між цими сторонами моралі можуть виникати протиріччя. Відома невідповідність завжди існує між вимогами, запропонованими до людей, і тим, як вони поводяться. Ця невідповідність може виявлятися в окремих відхиленнях від моральних норм, але може прийняти і загальний характер, спрямований у періоди кризи визначеної суспільно-економічної формації. Mораль - явище історичне, вона змінюється і розвивається в ході загального прогресу людського товариства. У історії змінюють один одного основні типи моралі (общинно - родова, рабовласницька, феодальна, буржуазна мораль і комуністична). Та або інша мораль у кінцевому рахунку служить твердженню і зміцненню (або ж поваленню) існуючих суспільних відносин. У класовому товаристві і мораль має класовий характер. Пануюча мораль виконує функцію охорони інтересів правлячого класу, у той час як експлуатований клас, у міру того як усвідомить несправедливість існуючих відношень і вступає в боротьбу з ними, виробляє свою власну, мораль, протилежну тій, що йому нав'язують. Водночас у розвитку моралі спостерігається визначена спадкоємність, що відбиває історичний прогрес загальнолюдської культури, а також відому спільність умов соціального життя в різноманітні історичні епохи і різноманітні соціальні групи. «... У моралі, як і у всіх інших галузях людського пізнання,- пише Ф. Энгельс,- у загальному і цілому спостерігається прогрес» (т. 20, с. 96). В міру прогресу моральних відношень зростає роль особистості в суспільному процесі регулювання поводження. У первісному товаристві соціальна дисципліна трималася силою навички, традицій, авторитетом старійшин роду. Тут не могло бути промови про особисту свідомість, тому що індивід ще не відрізняв себе від роду і не замислювався над тим, чому він кориться його вимогам. Лише в більш пізній період родового ладу, як відзначає К.Маркс, виникає поняття особистої гідності. Окрема людина вже спроможна виступати самостійно від імені інтересів роду. У період розкладання родового ладу і розвитку державно-політичних відношень від людини вже починають вимагати, щоб вона чинила визначені дії, вимагаючи від свого морального почуття і власної самосвідомості. У епоху Реформації усвідомлення людиною морального значення своїх вчинків висувається в моралі на перший план (теорія моральної доброти). Але і силу класового характеру моралі суспільні вимоги в експлуататорському товаристві сприймалися особистістю як щось зовнішнє і часто вступали в протиріччя з її совістю. Чим вище міра гуманності відношень між людьми, тим ширше сфера дії моральності в житті товариства. В міру розвитку суспільної активності і свідомісті народу відбувається поступове звуження сфери права і зростає роль морального початку в повсякденній життєдіяльності.

1.2           Мораль і соціальне управління

 Мораль і соціальне управління виконують ту саму функцію регуляції суспільної життєдіяльності, але засоби, механізми реалізації цієї функції в них різноманітні. Мораль спирається на суспільну думку і совість, що мають необмежену компетенцію, а соціальне управління апелює до спеціальних органів влади і распорядження. У реальному житті співвідношення моралі і соціального управління історично змінювалося в залежності від характеру суспільних систем, у рамках яких вони діяли, від форм державної організації товариства, від того, який клас виступав носієм прогресу і наскільки широка була його підтримка народними масами, а також від того, наскільки адекватно суспільні закономірності виражалися в сфері моралі і соціального управління.

Кожен політичний режим, як відомо, має свою модель політичної культури, а відтак і свою систему ідеалів, норм, цінностей, тобто свою мораль. Крім того, кожен політичний режим відповідною мірою нав'язує громадянам, спільнотам свої правила поведінки. Відтак соціальне управління і мораль мають спільну базу, а саме - взаємини, стосунки між людьми. Тому складніших, суперечливіших взаємовідношень, ніж соціальна політика і мораль, у природі, мабуть, не існує, бо досить рідко, якщо не вкрай винятково моральні почуття людини, народу збігаються з нормами офіційної задекларованої моралі. Особливо це стосується суспільств з надзвичайно низьким рівнем демократії. Характер взаємодії соціальної політики і моралі можна податі стисло трьома можливими модифікаціями:

-                    абсолютне підпорядкування соціального управління моралі;

-                    протистава соціальногл управління і моралі;

-                    цілковитий збіг (автентичність) соціальної управління і моралі.

Важливо звернути увагу й на те, що роз'єднує соціальне управління і мораль. Насамперед - це цінності. У соціальної політиці смердоти конкретніші, ніж у моралі, більш нормативні, спрямовані на відповідний результат, а в моралі - більш загальні, універсальні, цивілізаційні, часто не пов'язані з окремою людиною, особистістю. Неоднозначне визначаються і трактуються моральність, гуманність окремих політичних рішень та дій, які співвідносять професіоналізм і моральність, чесність і порядність у діяльності соціальних управлінців та політиків, тощо. Часто такі трактування надто суб'єктивовані, зорієнтовані на конкретну політичну силу і навіть політичного діяча, на догоду їм. Кожне суспільство у взаємовідношеннях соціального управління і моралі встановлює, сказати б, свої правила гри і змушує суб'єктів соціального процесу дотримуватися їх. У ідеалі співвідношення соціальног управління і моралі мало б базуватися на положеннях Загальної декларації прав людини (прийнята ООН 10 грудня 1948 р.), яка проголошує:

"Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах" (ст. 1); "Вільна людина повинна володіти усіма правами і усіма свободами, проголошеними цією Декларацією" (ст. 2); "Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої неоднаковості, на рівний захист закону" (ст. 7); Вільна людина має право вільно пересуватися і вибрати собі місце проживання в межах будь-якої держави" (ст. 18);"Вільна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій, тверджень" (ст. 20) та ін. (1,119)

Однак реально соціальне управління і мораль стоять на різних позиціях у забезпеченні таких прав. Моральність у соціальному управлінні має велике значення там, де вивчається, враховується, особливо при прийнятті рішень, громадська думка. Маємо обов'язково зважати на ті, що така думка не є певною механічною сумою точок зору відповідної кількості людей. Громадська думка - це сукупність масових уявлень про світ, суспільство і різні його сфери, у яких відображається ставлення (оцінка) великих соціальних груп, народу до актуальних явищ, що викликають суспільний інтерес (4, 165). Громадська думка є історично зумовленим і змінним станом громадської свідомості великих груп людей.

2        Мораль і релігія

2.1 Співвідношення моралі та релігії в суспільному житті

Релігія є форма суспільної свідомості і явище культури. Виникнення релігії як явища являє собою історичну необхідність. У процесі свого виділення з тваринного світу людина розширює межі пізнання і влади над зовнішнім світом; водночас у ході постійної взаємодії з природою й у результаті спілкування з іншими людми людина поступово знаходить самосвідомість. Релігія - необхідний момент розвитку , завдяки якому людина починає формувати свою самосвідомість, иллюзорно усвідомлювати себе, свою силу, заповнює свої слабості, свою історичну обмеженість.

Релігія - складне духовне утворення і суспільно-історичне явище, що не укладається в однозначні, прямолінійні характеристики. Однією з історичних місій релігії, що одержує в сучасному світі небувалу актуальність, було і залишається формування свідомості єдності людського роду, значимості загальнолюдських моральних норм, не пепреходящих цінностей. Але в релігійному світогляді можуть виражатися і зовсім інші настрої й ідеї – фанатизм, неприяйняття людей іншої віри, чому чимало прикладів у минулому і дійсному. Досвід наших днів містить приклади непримиренної ворожнечі і між різними групами людей однієї віри. Все це, проте, не дає підвалин однозначно оцінювати соціально-політичну роль релігійних поглядів узагалі.

На нижчому рівні людської практики, коли ще не було наукового розуміння сутності речей і зв'язків між ними, результати пізнавальної діяльності людини, що здійснювалася в його взаємовідносинах із природою і собі подібними, не могли кристаллізовуватися у виді наукових понять і концепцій (останні з'являться на набагато більш високому щаблі суспільного розвитку). На ранньому щаблі історії вони приймали вид легенд, міфів і релігійних уявлень. Найбільш древнім, родовим формам організації товариства відповідає така форма вірувань, як тотемізм - об'єднання, система керування, центр морального життя, найбільш древня з відомих форм релігії. Тотемізм - архаїчна форма релігії, заснована на вірі в родинний зв'язок між видом тварини або рослини і родової групи; тотем розглядався як предок роду і був оточений системою заборон (табу), його поєдання дозволялося лише, у ритуальних цілях.(7,17)

Роздивимося походження терміна "релігія". У сучасному значенні цей термін з'являється і входить у вжиток тільки до початку XIX в., коли релігія починає розглядатися в якості однієї з областей духовного життя поряд із мораллю, філософією, наукою, мистецтвом. Релігія (від лат. religio) буквально означає благочестя, набожність, святиня, предмет культу. Древні римляне позначали цим словом усе, що було пов'язано із шануванням (культом) богів. Саме в цьому змісті вживав слово "релігія" Цицерон у I в. до н.е. (10, 9) Через християнство це слово ввійшло згодом у всі європейські мови. Під релігією християни розуміли спочатку тільки свою, християнську віру. Найбільший представник патристики Августин, що черпав із творів Цицерона навряд чи не велику частину своєї філософської ерудиції і вважав Марка Туллия тим, "ким філософія на латинській мові була почата і закінчена", чітко протиставляв християнську віру язичеству. Августин цілком свідомо і бескомпромиссно, хоча і не без внутрішньої боротьби, рвав з античним минулим і без жалю вступав у світ середньовічний, у якому повинний був для самозбереження більше вірити, чим знати. У середнього сторіччя релігією рахувалися лише складні віроучення - християнам, іслам, іудаїзм. (10,9)

Проблема співвідношення моралі і релігії, цих двох форм суспільної свідомості, має важливе значення в етиці, оскільки вона безпосередньо пов'язана з питанням про критерій моральності. Релігійний погляд на мораль виходить із того, що віра в бога дає єдино можливе обгрунтування «піднятих» моральних принципів, що нібито протилежні «низинним» схильностям людини і громадського життя, що погрязли в пороці. З цього погляду єдиним джерелом морального початку в людині є бог, що створив людину «по своїй уяві і подобі» і дала йому моральні заповеді. На користь релігійного обгрунтування моральності звичайно висуваються такі докази: по-перше, людина по своїй природі прагне до задоволення егоїстичних інтересів і тому не спроможна сама виробити моральні поняття; по-друге, тому що в громадському житті чеснота не завжди нагороджується, а порок не завжди карається і тріумфує, то виконання людьми вимог моральності може забезпечити тільки їхня віра в існування загробного життя, у пекло і рай, де здійснюється справедливе воздаяння за чесноти і пороки , тільки їхній страх перед «страшним судом»; по-третє, усе найбільше відомі вимоги моральності вперше були сформульовані в рамках релігійного навчання, а тому, навіть якщо не вірити в бога, випливає, мовляв, визнати ту позитивну роль, що зіграла релігія в розвитку моральної свідомості людства. Вже в Древньої Греції релігійне обгрунтування моралі, зазнає критики (Епікуреїзм). Нa множині історичних прикладів вони показували, що релігійна віра частіше призводила людей до злочинів проти моралі, чим до чесноти. Французькі матеріалісти противопоставили теології теорію «розумного егоїзму», указуючи, що людина, що розумно розуміє свої інтереси, буде справді моральною особистістю, оскільки порушення моральних вимог несе за собою збиток для його ж власних інтересів.

Існує різні крітерії оцінки соціальної ролі релігії. Марксизм, наприклад, стверджує, що до проблеми соціальної ролі релігії треба підходити конкретно – історично. Вірно визначити соціальну роль того чи іншого руху, використовуючого релігійні лозунги, можливо лише на підвалинах класового аналізу. Рішучу роль тут грає не сама релігія сама по собі, а то, у чиїх інтересах вона використовується. Одна і таж релігія може використовуватися як задля реакційних цілей, так і для прогресивних суспільних цілей.(2, 51)

2.2           Релігійна мораль

РЕЛІГІЙНА МОРАЛЬ (лат. religio - релігія) - обгрунтована релігійними засобами система моральних представлень, норм і заповідей, тісно повязана з віроученням, догматикою й спираюча на ідею бога. По своєму дійсному соціальному утриманню всяка мораль, у т.ч. і релігійна, виражає інтереси того або іншого товариства, класу, її дійсною основою є визначені соціально-історичні умови. Але суспільні умови і класові інтереси одержують у релігійній моралі міфологічне тлумачення і пояснення: вимоги моральності об'являються повеліннями бога, що нібито створив людині й обумовив його моральне призначення. Так, відповідно до іудейсько-християнської легенди, моральні заповеді були отримані пророком Моісеєм безпосередньо від самого бога на горі Сінай. Звідси випливає уявлення про те, що моральні вимоги нібито вічні, установлені разом і назавжди, тобто мають зовіісторичний характер і по своєму утриманню цілком не залежать від суспільних умов життя людей. Вони рекомендуються у виді «ідеальних» принципів, що протистоять «земній» практиці і матеріальним інтересам людей. Це протиставлення поширюється і на саму людину; духовний («божествений») початок у ньому нібито протилежний його «тілесної», почуттєвій природі. У цьому релігійному роздвоєнні людини знайшовся відбиток реального положення його в системі приватновласницьких і експлуататорських відношень. Навязувані йому моральні вимоги постійно вступають у протиріччя з його власними інтересами. Соціальна кривда, що панує в класово антагоністичному товаристві, ставить перед релігією специфічну проблему – виправдання зла на землі і кінцевого воздаяння чесноти, над якою порок постійно одержує верх у земному житті. У християнстві ця задача вирішується за допомогою учення про кінцевий «порятунок» людства «у царстві божому», де чеснота буде винагороджена, а порок покараний. Все життя людини розглядається через цю точку зору, її зміст і призначення. Земне існування людей бренно, являє виключенно страждання, ниспосланне йому богом, і є лише підготування до майбутнього загробного життя. Релігійна мораль видає за справжню моральність аскетизм, смиренність і добровільне придушення в собі усього власне людського. Особливе тлумачення в релігійній моралі одержують і моральні мотиви. Людина повинна служити насамперед богу, а не людям і товариству; у залежності від того, що розуміється під «волею бога», за яким у дійсності ховаються інтереси визначених класів, виправдуються або осуждуються ті або інші вчинки людей. Релігійна мораль виходить із того, що вільно служити богу можуть лише деякі - «праведники»; інші ж смертні можуть виконувати вимоги моралі зі страху перед майбутнім «страшним судом», небесною карою або мріючи про загробне воздаяння. Релігійна мораль будучи не в змозі дати людині справді моральні мотиви, підмія їхнім прагненням до добробуту (хоча б тільки в потустороньому житті) і страхом перед «вічними муками». Оскільки вищим суддею вчинків людини релігійна мораль проголошує бога, вона дає можливість зняти з людини особисту відповідальність за визначення своєї моральної позиції і вибір лінії поводження. Практична боротьба за перетворення в життя моральних ідеалів подміняєтся в неї сподіванням на милість бога. Головним рахується не реальне досягнення поставлених моральних цілей, а формальне (зовнішнє - у поводженні або внутрішнє - в умонастроях) проходження встановленим разом і назавжди нормам і принципам. Тому для релігійної моралі особливо характерні моральний формалізм, ригоризм, ханжество, фарисейство.

Список використаної літератури:

1.                 Головатий М.Ф. Соціологія політики. – К.: МАУП, 2003.

2.                 Ерышев А.А. Религиоведение. – К.: МАУП, 2003.

3.                 Констітуція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28 червня1996р. – К.: Вікар,1997.

4.                 Политология: Словарь – справочник / М.А.Василик – М.: Гардарики, 2000.

5.                 СкуратівськийВ.А., Палій О.М. Основи соціальної політики. – К., 2002.

6.                 Словник з етики / під ред.І.С.Кона.- 5-е вид. – М.: Політіздат, 1983.

7.                 Тенасе Александру. Культура і релігія. – М.: Політіздат, 1977.

8.                 Трошкин Ю.В. Права человека: Учебное пособие. – М., 1997.

9.                 Філософський словник / під ред М.М.Розенталя. – М.: Політіздат, 1988.

10.                   Щекин Г.В. Религии мира. – К., 1995.

11.                   Щекин Г.В. Социальна теория и кадровая политика: Моногр. – К.: МАУП. 2000.