Реферат Еволюція НАТО. Програма Партнерство заради миру
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зміст
Вступ
1.Структура та діяльність НАТО
2. Мета НАТО
3. Основні історичні причини розширення НАТО
4. Переваги розширення НАТО
5. Спiвробiтництво в рамках Програми "Партнерство заради миру"
Висновок
Список використовуваної літератури
Вступ
Організація Північноатлантичного договору, НАТО (англ. North Atlantic Treaty Organisation, фр. Organisation du traite de l'Atlantique Nord, NATO) — военнополітичний союз.
Створений на основі Північноатлантичного договору, підписаного 4 квітня 1949 у Вашингтоні дванадцятьма державами: США, Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Італією, Португалією, Норвегією, Данією, Ісландією. Пізніше до НАТО приєдналися і інші європейські держави. На 2008 рік в НАТО входить приблизно 26 держав.
Найвищим органом НАТО є Північноатлантична рада, яка складається з представників всіх держав-членів в ранзі послів і проводить свої засідання не рідше одного разу в тиждень під головуванням Генерального секретаря НАТО. Північноатлантична порада проводить також свої зустрічі, як на рівні міністрів закордонних справ, так і глав держав і урядів, проте формально ці зустрічі мають такий же статус, як і щотижневі. Рішення поради приймаються одноголосно. Найвищим органом військової організації блоку з грудня 1966 року став Комітет військового планерування, який збирається двічі в рік на свої сесії на рівні міністрів оборони, хоча формально і складається з постійних представників.
До основних органів НАТО відноситься також Група ядерного планерування, провідна свої засідання зазвичай двічі в рік на рівні міністрів оборони. Одним з важливих органів НАТО є Військовий комітет, що складається з начальників генеральних штабів країн — членів НАТО і цивільного представника Ісландії, що не має озброєних сил, і що збирається не рідше два раз на рік на свої засідання. Верховне головне командування в Європі очолюється верховним головнокомандуючим (завжди — американським генералом).
1. Структура та діяльність НАТО
НАТО — це міжурядова організація, що не має наднаціональних функцій. Вона може робити лише те, проти чого не заперечує жоден її член. Як міжурядова структура, вона має в своєму розпорядженні дуже невелике число військового і цивільного персоналу — приблизно 12 тисяч чоловік. Це менше загальної кількості дипломатичних працівників в національних місіях при НАТО. По рівню адміністративного навантаження, тобто, співвідношенню кількості людей, що працюють на НАТО як організацію, і кількості людей, що визначає діяльність НАТО в національних урядах і дипломатичних місіях, НАТО — дуже ефективна організація. Для порівняння: у центральних органах ЄС лише число перекладачів складає порядку 10 тисяч чоловік.
Основні вирішення НАТО готуються і приймаються в комітетах, які складаються з членів національних делегацій. Це і є ядро Альянсу як міжнародного клубу. Робота міжнаціональних комітетів підтримується цивільним персоналом (міжнародними чиновниками), які підпорядковані Генеральному Секретареві, і інтегрованою командною структурою, яка управляється Військовим Комітетом НАТО. Досить точним є визначення НАТО як міжнародного клубу з військовими інструментами. При цьому доля військових сил, які в разі війни повинні передаватися під загальне командування, значно поступається кількості сил, що залишаються під національним контролем. У мирний же час число військових сил, підлеглих центральному командуванню нікчемно мало — всього декілька тисяч військових. Те ж саме можна сказати про загальні бюджети — вони мізерні в порівнянні з сумарним об'ємом військових витрат країн-членів.
Як і будь-який клуб, НАТО не має політики, а тільки правила членства. Те, що сприймається як політика НАТО, — не більш, ніж рівнодійна політик країн-членів. Аналізувати і передбачати цю умовну політику без аналізу і прогнозу політики окремих членів Альянсу не має жодного практичного сенсу.
Нижче представлена інформація про структурні і основні елементи НАТО.
Північноатлантична рада (САС) володіє реальною політичною владою і правами ухвалення рішень. У нього входять постійні представники всіх держав-членів, які проводять свої засідання не рідше одного разу в тиждень. Сесії Поради НАТО проводяться також і на вищих рівнях - міністрів закордонних справ, міністрів оборони або глав урядів, але при цьому його повноваження і права ухвалення рішень залишаються колишніми, а рішення мають один і той же статус і юридичну силу незалежно від рівня представництва.
Кожен уряд представлений в Північноатлантичній пораді постійним представником в ранзі посла. Всі постійні представники спираються в своїй роботі на політичний і військовий персонал або співробітників представництва при НАТО, чисельність яких може бути різною в різних країн.
Засідання ради НАТО у складі постійних представників часто називається “Постійною сесією Північноатлантичної поради”. Двічі в рік, а інколи і частіше, проводяться засідання Північноатлантичної поради на рівні міністрів, коли кожна країна НАТО представлена міністром закордонних справ.
Зустрічі на вищому рівні за участю глав держав і урядів (саміти) проводяться при необхідності вирішення особливо важливих питань або в поворотні моменти розвитку НАТО
Постійні представники діють згідно інструкціям із столиць своїх країн, повідомляючи і роз'яснюючи своїм колегам за порадою погляди і політичні вирішення своїх урядів. Крім того, вони докладають керівництву своїх країн про точки зору і позиції інших урядів, повідомляють про нові події, процес формування консенсусу по тих або інших важливих питаннях або розбіжності в позиціях окремих країн в якихось областях.
Рішення про які-небудь дії приймаються на основі єдності думок і загальної згоди. У НАТО немає процедур голосування або ухвалення рішень більшістю голосів. Кожна країна, представлена на засіданнях ради НАТО або в будь-якому з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність і цілком несе відповідальність за свої рішення.
Робота ради готується підлеглими комітетами, що відповідають за конкретні напрями політики.
Комітет військового планерування (КВП) зазвичай працює у складі постійних представників, проте не рідше два раз на рік його засідання проводяться на рівні міністрів оборони. Він займається вирішенням більшості військових питань і завдань, що відносяться до планерування колективної оборони. У цьому комітеті представлені всі держави-члени Північноатлантичного союзу, окрім Франції. Комітет військового планерування направляє діяльність керівних військових органів НАТО. В межах сфери своєї відповідальності він виконує ті ж функції і володіє такими ж правами і повноваженнями, що і Північноатлантична порада. Робота Комітету військового планерування готується рядом підлеглих комітетів, що мають конкретну сферу відповідальності.
Міністри оборони країн НАТО, які беруть участь в роботі Комітету військового планерування, проводять регулярні засідання в рамках Групи ядерного планерування (ГЯП), де вони обговорюють конкретні питання політики, пов'язаної з ядерними силами. Ці наради охоплюють широкий круг питань політики у сфері ядерної зброї, у тому числі питання забезпечення безпеки, охорони і живучості ядерної зброї, систем зв'язку і інформації, розгортання ядерних сил, а також ширших питань, що викликають загальну заклопотаність, таких як контроль над ядерною зброєю і поширення ядерної зброї. Робота Групи ядерного планерування підтримується штабною групою ГЯП. Робота вказаних комітетів підтримується безліччю допоміжних структур.
Постійні представники і національні делегації. Кожна країна НАТО представлена в Північноатлантичній пораді послом або постійним представником, який спирається в своїй роботі на національну делегацію, що складається з радників і посадових осіб, що представляють свою країну в різних комітетах НАТО. Ці делегації багато в чому нагадують невеликі посольства. Та обставина, що вони знаходяться в одній і тій же будівлі штаб-квартири, дозволяє їм легко і швидко контактувати на офіційному і неофіційному рівні один з одним, а також із співробітниками міжнародних секретаріатів НАТО і представниками держав-партнерів.
Генеральний секретар НАТО є видним міжнародним державним діячем, якому уряди держав-членів НАТО довірили бути головою Північноатлантичної поради, Комітету військового планерування і Групи ядерного планерування, а також номінальним головою інших головних комітетів НАТО. Він займає пост генерального секретаря і головної виконавчої посадової особи НАТО. Крім того, генеральний секретар є головою Поради атлантичного для євро партнерства і Групи середземноморської співпраці, співголовою (спільно з представником Росії і представником країни НАТО, виконуючим обов'язки почесного голови) Спільної постійної поради НАТО-Росія.
Міжнародний секретаріат. Робота Північноатлантичної поради і підлеглих йому комітетів здійснюється за допомогою Міжнародного секретаріату. У його склад входять співробітники з різних держав-членів, що приймаються на роботу безпосередньо НАТО або відряджаються урядами відповідних країн.
Співробітники Міжнародного секретаріату підкоряються генеральному секретареві НАТО і зберігають вірність організації протягом всього терміну свого перебування на посаді.
Військовий комітет відповідає за планерування колективних військових операцій і проводить регулярні засідання на рівні начальників генеральних штабів (НГШ). Ісландія, в якої немає озброєних сил, представлена на таких засіданнях цивільною посадовою особою. Франція має спеціального представника. Комітет є найвищим військовим органом НАТО, що працює під загальним політичним керівництвом Північноатлантичної поради, КВП і ГЯП.
Повсякденна робота Військового комітету ведеться військовими представниками, промовцями від імені начальників своїх генеральних штабів. Військові представники володіють достатніми повноваженнями, що дозволяють Військовому комітету виконувати свої колективні завдання і оперативно приймати рішення.
Військовий комітет на рівні начальників генеральних штабів (НГШ) зазвичай збирається на засідання три рази в рік. Два з таких засідань Військового комітету проходять в Брюсселі, а одне проводиться на основі ротації в інших країнах НАТО.
Міжнародний військовий штаб (МВШ) очолюється генералом або адміралом, який відбирається Військовим комітетом з числа кандидатів, що висуваються державами-членами НАТО на пост начальника Міжнародного військового штабу (МВШ). Під його керівництвом МВШ відповідає за планерування і оцінку політики по військових питаннях і внесення відповідних рекомендацій на розгляд Військового комітету. Він також стежить за належною практичною реалізацією політики і вирішень Військового комітету.
Командна структура. До складу нової командної структури входять два військові командування стратегічного рівня. Перше — Об'єднане оперативне командування — Allied Command Operation (ACO), якому підпорядковані всі оперативні командування — розташовується в штабі Верховного головнокомандуючого ОВС НАТО в Європі біля р. Монс і відповідає за оперативну діяльність. Об'єднане оперативне командування займається розробкою вимог відносно проведення короткострокових операцій. На оперативному рівні діють два постійні Об'єднані командування сил (JFCs) в Італії і Нідерландах, які формують сухопутні штаби Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (МООТС). Існує також менш чисельний, проте високоефективний об'єднаний штаб в Португалії (JHQ), що постійно діє, на базі якого можуть створюватися військово-морські штаби МООТС. На тактичному рівні з тринадцяти зберігаються шість штабів, покликаних здійснювати управління великими змішаними з'єднаннями.
Друге — командування ОВС НАТО по питаннях трансформації — Combined Joint Task Force (АСТ), створене замість штабу Верховного головнокомандуючого ОВС НАТО на Атлантиці відповідає за функціональну реорганізацію Альянсу. Воно зосередить свою увагу на довгостроковому формуванні сил. Основна увага відводитиметься підвищенню взаємодії сил НАТО і поступовому скороченню трансатлантичного розриву в потенціалах за рахунок обміну останніми розробками і результатами досліджень у сфері нових концепцій ведення Військових дій. Командування НАТО по питаннях трансформації займатиметься розробками концепцій і доктрин, підготовкою і проведенням експериментів, визначенням вимог для озброєних сил в майбутньому, здійсненням контролю за військовою освітою і бойовою підготовкою, а також розробкою і оцінкою вимог відносно взаємодії підрозділів і їх реорганізації. Командування по питаннях трансформації стане засобом синхронізації в рамках національних програм і розвитку озброєних сил відносно створення ефективніших об'єднаних бойових структур і сприятиме підвищенню взаємодії, яка кінець кінцем може забезпечити надійне і гнучке виконання нових завдань при проведенні коаліційних дій відносно протистояння новим погрозам.
2. Мета НАТО
Мета НАТО, згідно офіційним документам альянсу, полягає в колективній обороні своїх держав-членів, що утворює основу для збереження світу і забезпечення безпеки в майбутньому, проте, після змін, подіям в Європі в дев'яності роки, НАТО вважає себе основою процесу розширення безпеки і стабільності в Європі в цілому.
Інструментом цього називаються: процес розширення членства в організації; надання нової форми військовим структурам НАТО для виконання нових функцій в області управління кризисними ситуаціями, сприяння міру і підтримка світу в європейсько-атлантичному регіоні; активніша участь європейських країн в справі забезпечення безпеки.
У 90-і роки НАТО встановило партнерські стосунки з багатьма країнами, що не входять в НАТО, з декларованою метою створення відкритішої Європи, де зведено до мінімуму недовір'я і відсутність взаєморозуміння.
Головною в цій справі є програма, партнерство ради світу, сприяюча розвитку співпраці між союзниками по НАТО і 26-у державами-партнерами, в рамках якої проводиться широкий круг заходів, пов'язаних із забезпеченням безпеки.
Порада атлантичного для євро партнерства (СЕАП), в яку входять 46 країн, включаючи держави член НАТО, утворює політичну основу ПРМ і є форумом для обговорення питань, пов'язаних з безпекою. Глави держав і урядів 46 країн провели сесію СЕАП на вищому рівні у Вашингтоні, наступного дня після зустрічі на вищому рівні НАТО.
3. Основні історичні причини розширення НАТО
Основні історичні причини розширення НАТО полягають в наступному: а) Криза ідентичності альянсу і загроза його єдності на початку 1990-х років. Поворот радянської зовнішньої політики на 180 градусів, розвиток системи угод по контролю над озброєннями, а потім і зникнення одне з полюсів біполярної системи привели до того, що вихідна місія НАТО, зафіксована у Вашингтонському договорі 1949 р., - колективний захист від зовнішньої загрози - перестала виправдовувати існування альянсу. НАТО все більше розглядалася як інструмент підтримки американської військової присутності в Європі, необхідність якої бралася під сумнів впливовими політичними силами у Франції, Німеччині, Італії і самих США . На початку 1990-х років зусилля перш за все Франції по формуванню західноєвропейської оборонної ідентичності на основі ЗЕС і німецького для франко військового корпусу, здавалося, створювали реальну альтернативу НАТО. Одночасно Париж і ряд інших столиць країн-членів НАТО наполягали на призначенні представника групи середземноморських країн командуючим південним флангом озброєних сил альянсу (замість американця). Нездатність адміністрації Дж.Буша запропонувати нову стратегію розвитку альянсу ослабляла її авторитет в Північноатлантичній пораді, в якій складалося несприятливе для Вашингтона і Лондона співвідношення сил. Створювалося враження, що НАТО як бюрократичний інститут і співтовариство військово-політичних еліт виявилася під загрозою тихого відмирання або розпаду на самостійні для поло одиниці. У цій обстановці нестабільність комуністичного для поста простору і прагнення проамерикански налагоджених урядів Центральної і Східної Європи по вступу до альянсу, давали прибічникам збереження військової присутності США в Європі і брюссельським чиновникам останню можливість виявитися такими, що зажадалися історією, а заразом змінити конфігурацію сил в альянсі в свою користь. Звідси алармистский заголовок однієї з полемічних статей З.Бжезінського: "Розширення або смерть.
б) Протиріччя по стратегічних питаннях зовнішньої політики усередині американського суспільства. Серед приватних проявів загальної кризи зовнішньополітичної і оборонної ідентичності західного світу, викликаного зникненням противника, наростання розбіжностей усередині американської еліти, було, мабуть, найбільш знаменним і багатим серйозними наслідками для всієї конструкції. При цьому найбільш стратегічна альтернатива статусу, що далеко йде, була пов'язана з підйомом неоизоляционистских настроїв в еліті і в суспільстві. Ізоляціонізм - украй полемічний термін, який ліберально-інтернаціоналістська преса в США незрідка використовує як ярлик для шельмування противників, тому багато громадських діячів, що схиляються по тих або інших питаннях до неоизоляционистской позиції, було вимушено оборонятися від докорів в ізоляціонізмі. У російській літературі це поняття позбавлене негативного публіцистичного заряду, що робить виправданим його розширювальне використання. Насправді, американський ізоляціонізм ні у минулому, ні в сьогоденні не був якоюсь утопічною програмою повної неучасті в міжнародній політиці. Неоїзоляционісти і близькі їм по духу сили виступали проти участі американських військ в яких-небудь операціях, особливо багатобічних, якщо вони не пов'язані безпосередньо із захистом національних інтересів, за зведення до необхідного мінімуму і в усякому разі нерозширення союзницьких зобов'язань, особливо в Європі і на Близькому Сході. Стосовно неоизоляционизму початку 1990-х років в основному слід говорити не про скільки-небудь чітко виражену ідеологію і програму дій (хоча принципові ізоляціоністи, такі, як сенатор Дж.Эшкрофт, експерти Інституту КАТО на чолі з Т.Г.Карпентером або відомим республіканським політиком П.Бьюкенен, виступали, разом з іншими силами, як опоненти розширення НАТО), а в першу чергу про широко поширеному в американському товаристві початку 1990-х років прагматичному настрої на мінімізацію військово-силового втручання за межами зони національних інтересів, на скорочення допомоги іноземним державам (перш за все Ізраїлю і проамериканським режимам на арабському світі), на зведення зовнішньої політики до реалізації чисто економічних інтересів. Саме цей настрій на зосередження національних ресурсів усередині країни відбився в ході президентських виборів 1992 р., коли підтриманий транснаціональною зовнішньополітичною елітою Дж.Буш спершу зазнав чутливих втрат в боротьбі з неоизоляционистами у власній партії, а потім і поступився президентством Білу Клінтону, що віддавав в своїй програмі пріоритет вирішенню внутрішніх економічних завдань перед міжнародною проблематикою. Подальший розвиток цих тенденцій, разом з прагненням значної частини конгресменів до скорочення зовнішньополітичних і оборонних витрат федерального бюджету, загрожував маргіналізацією значної частини зовнішньополітичної еліти США, етнічно, культурно і економічно зав'язаною на Європу, відмиранням ряду трансатлантичних інститутів, функціонально призначених для ведення "холодної війни". Бачивши, що адміністрація Клінтона вагається у виборі зовнішньополітичного курсу, прибічники збереження і зміцнення "трансатлантичної осі" вирішили щоб уникнути гіршого перейти в контрнаступ, спираючись на електоральну базу підтримки, обіцяну їм лідерами східноєвропейського етнічного лобі.
в) Дефіцит легітимності нового суспільного устрою в країнах Центральної і Східної Європи. Економічні і соціальні потрясіння 1990-1993 рр., зв'язані з використанням методів шокової терапії, привели до поразки правих реформаторських урядів на парламентських виборах в Угорщині і Польщі. Тим часом Європейський Союз був явно не готовий йти на економічні жертви ради інтеграції "бідних родичів". Колишня "залізна завіса" плавно перетворювалася на економічний вододіл між багатими і бідними європейцями. Саме внутрішня системна нестабільність, породжена історичними причинами, периферійним статусом в світовій системі і чеканнями економічних чудес у зв'язку з реформами, а зовсім не "імперський синдром" Росії, стали джерелом погроз, що підштовхнули еліти цих країн (як, до речі, і російських політиків) до зближення з НАТО.
г) Зростання впливу східноєвропейських лобі в американській політиці. Лідери східноєвропейських общин скористалися ідеалістичним сприйняттям революцій 1989 р. для підвищення свого статусу в американській політиці. Прийняття США союзницьких зобов'язань по відношенню до восточноевропейцам повинне було стати інституційною гарантією збереження і зміцнення цього статусу. Важливу роль в його боротьбі за розширення НАТО зіграв польсько-американський конгрес (Поламкон), що мав потужного союзника в особі З.Бжезінського. У 1992 р. польське лобі, як і лідери інших общин католицького віросповідання, надали підтримку Білу Клінтону в боротьбі за висунення кандидатом в президенти від демократичної партії проти ставленика грецької общини П.Тсонгаса, а потім і в ході президентських виборів проти Дж.Буша, що повідомляло додаткову легітимність їх домаганням на право голосу в ухваленні зовнішньополітичних рішень. Осенью 1993 р., після відомих виступів президента Єльцина у Варшаві і Празі, Поламкон, в союзі із З.Бжезінським, розвернув агресивну прилюдну кампанію за швидке прийняття східноєвропейців в НАТО, протягом декількох місяців, здійснивши якісне зрушення в свідомості політичної еліти, для якої питання про подальшу долю альянсу до того часу знаходилося на периферії. У цей критичний момент активність поляків в принципі могла б бути урівноважена погодженими діями опонентів розширення на Заході і Сході. Ця коаліція, проте, так і не склалася - частково унаслідок суперечності сигналів, що виходили з офіційних російських дипломатичних джерел. Тим часом Поламкон вже в грудні 1993 р. організував в свою підтримку потужний фронт лобіста - Центрально- і східноєвропейську коаліцію (ЦВЕК) у складі 19 об'єднань, багато хто з яких раніше ніколи не брав участь в американській політиці або взагалі ніяк не заявляли про себе ні до, ні після (наприклад, Комітет білоруського конгресу Америки). Питання про те, якою мірою Поламкон і його союзники по так званій Центрально- і східноєвропейській коаліції насправді управляли приблизно 15 млн. голосів своїх етнічних груп, залишається вельми спірним.
е) Зміна відношення до Росії в західних суспільствах. Виникнення негативного образу Росії на Заході було важливим супутнім чинником, який підсилював дію основних рушійних сил НАТІВСЬКОЇ експансії. Можливості Москви в період перебудови впливати на внутрішньополітичні процеси в країнах НАТО були історично пов'язані з ідеалістичним настроєм і системою цінностей значної частини західної громадської думки. У момент зміни системи цінностей цей дипломатичний ресурс був втрачений. Багато з тих на Заході, у тому числі і в еліті, хто відносився з певною довірою до горбачовської Росії, явно або приховано не прийняли Росію ельцинську. Серед американських лібералів, що раніше мали тверду репутацію противників глобального інтервенціонізма, але що активно підтримали розширення НАТО, були такі впливові політики, як сенатор Е.Кеннеді. Серед високопоставлених чиновників клінтоновської адміністрації, що еволюціонували управо під впливом змін на сході, згадаємо помічника президента по національній безпеці Е.Лейка, який в 1970 р. пішов з адміністрації Р.Ніксона на знак протесту проти бомбардувань Камбоджі, а в 1993 р. виявився провідним ідеологом кампанії по розширенню НАТО.
4. Переваги розширення НАТО
За словами статті Крег Грейга який був главою відділу політичного планерування і Роналда Асмуса – заступником помічника держсекретаря по європейській політиці, в газеті Вашингтон пост від 19 лютого 2007г де за їх словами, що мова президента Росії Володимира Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки 10 лютого 2007г змусила деяких повернутися до своїх аргументів проти розширення НАТО. Це було нерозсудливо і привело до тієї національної політики, яка зараз виходить від Москви.
Розширення НАТО було поганою ідеєю, оскільки воно викликало гнів Росії і змусило росіян вибрати президентом колишнього офіцера КДБ і ветерана холодної війни.
Крег Грейга і Роналда Асмуса наводять три аргументи за розширення НАТО, і кожен з них за їх словами виявився справедливим, ось ці аргументи.
По-перше, розширення НАТО було покликане забезпечити щит безпеки, за яким країни Центральної і Східної Європи могли б поховати свої старі конфлікти і мирно інтегруватися із Заходом. Узявши на себе роль керівника розширення, НАТО сприяло і розширенню Євросоюзу. В результаті Європа стала найбільш демократичною, мирною і безпечною, ніж будь-коли. Виграли від цього все – американці, європейці, росіяни. Загроза, яку зараз відчуває Росія, виходить не із заходу, а з півдня і сходу. Дійсно, для Москви західні кордони зараз безпечніші і надійніші, чим коли б те не було з часів Наполеона.
По-друге, розширене НАТО є страховкою від того, що Росія з часом може знову стати регіональним страховищем або загрозою. Саме такий небезпека зараз є видимою, проте для країн Центральної Європи є хороша новина: тепер, вступивши в ЄС і НАТО, вони в безпеці. Уявите собі, що зараз була б Центральна Європа, якби альянс залишався в колишніх рамках: глави країн Центральної і Східної Європи приділяли б більше часу спробам встояти під тиском Росії, чим створенню демократичних інститутів і управлінню життєздатною економікою вільного ринку. Стосунки з Польщею і країнами Прибалтики були б схожі на ті проблемні стосунки, які зараз пов'язують Росію з Україною і Грузією. У нас знову була б нестабільність в серці Європи, причому в той момент, коли нам це потрібно менше всього.
Третя причина для розширення НАТО була стратегічною і масштабнішою. В той момент президент США Біл Клінтон говорив про бажання допомогти Європі вирішити внутріконтинентальні конфлікти і про свої надії, що це допоможе європейцям розширити геополітичні перспективи і узяти на себе більше відповідальності, ставши партнерами США в боротьбі з погрозами за межами Європи. Невже хтось сумнівається, що саме в цьому виникла потреба після 11 вересня 2001 року? То хіба були б сьогодні війська НАТО в Афганістані і то хіба йшла б мова про глобальніші місії, якби ми не допомогли створити стабільну систему безпеки після холодної війни в Європі в 1990-х? Якби Європа не була сьогодні стабільна, було б набагато важче умовити наших союзників взяти участь в місіях в Афганістані і на Близькому Сході.
За словами авторів статті, якщо Захід нічого не отримав від розширення НАТО, означає не бачити за деревами лісу. Хоча багато з нових членів НАТО все ще бідніше, ніж країни Західної Європи, але їх вклад до альянсу з розрахунку на душу населення більше, ніж вклад більшості західноєвропейських союзників. Країни Центральної і Східної Європи є демократичними, стабільними і благополучними державами. Вони добилися такого прогресу саме завдяки тому, що змогли покинути радянську орбіту і стати частиною Європи. Мрія про вступ в НАТО і поверненні в європейську сім'ю об'єднала людей і допомогла їм пліч-о-пліч виступити на підтримку серйозних реформ, які були успішно здійснені лише тому, що вони були ціною вступу в НАТО. І сьогодні у них є необхідна упевненість і ресурси для протистояння зростаючому націоналізму Росії.
По суті, завдяки розширенню НАТО ми отримали значно більше, чим чеський флот. Ми отримали об'єднану і вільну Європу. Ми отримали альянс, який краще пристосований до того, аби захищати нас від погроз майбутнього, – якраз тому, що ми поховали стільки примар минулого. Це досить вдала операція.
5. Спiвробiтництво в рамках Програми "Партнерство заради миру"
8 лютого 1994 році Україна пiдписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керiвництву НАТО свiй Презентацiйний документ. В ньому визначенi полiтичнi цiлi участi України в ПЗМ, заходи, якi планується здiйснити для досягнення цих цiлей, а також сили i засоби, що видiляються Україною для участi у ПЗМ.
В 1995 роцi Україна призначила своїх перших офiцерiв зв'язку до штаб-квартири НАТО у Брюсселi та Координацiйного центру партнерства (КЦП) у м.Монс (Бельгiя). Весною того ж року мiж Україною i НАТО була укладена Угода з безпеки, на основi якої вiдкрито офiси зв'язку у штаб-квартирi НАТО та КЦП. 6 травня 1996 року вiд iменi Уряду України були пiдписанi важливi угоди в рамках ПЗМ, за якими регулюється статус вiйськовослужбовцiв Збройних Сил України при перебуваннi на навчаннях та iнших заходах на територiї держав-членiв НАТО або країн-партнерiв i, навпаки, вiйськовослужбовцiв iнших держав, якi беруть участь у навчаннях на територiї України, - "Угода мiж державами, якi є сторонами Пiвнiчноатлантичного договору, та iншими державами, якi беруть участь у Партнерствi заради миру, щодо статусу їхнiх збройних сил" (Угода СОФА), а також Додатковий протокол до цiєї Угоди (ратифiкованi Верховною Радою України 2 березня 2000 року).
Спiвробiтництво України з НАТО у вiйськових галузях має на метi використання досвiду i допомоги НАТО, держав-членiв i країн-партнерiв Альянсу для реформування i розвитку ЗС України, вдосконалення механiзмiв соцiального захисту вiйськовослужбовцiв, пiдготовку вiйськових контингентiв i вiдповiдної iнфраструктури України для взаємодiї з НАТО пiд час проведення спiльних миротворчих, пошукових i рятувальних операцiй. Щорiчно вiйськовослужбовцi України беруть участь у значнiй кiлькостi заходiв в рамках та "в дусi" Програми ПЗМ: засiдання Комiсiї Україна-НАТО та РЄАП на рiвнi мiнiстрiв оборони, Вiйськового комiтету Україна-НАТО та РЄАП на рiвнi начальникiв штабiв, засiдання РЄАП на рiвнi командувачiв родiв i видiв вiйськ, семiнари i конференцiї, навчальнi курси, засiдання в рамках Спiльної робочої групи з питань воєнної реформи на експертному i високому рiвнях, спiльнi вiйськовi навчання.
Потягом 1994-2002 рокiв представники Збройних Сил України взяли участь у бiльш нiж 80-ти вiйськових навчаннях в рамках i "в дусi" ПЗМ (на рiвнi спостерiгачiв або iз залученням вiйськових пiдроздiлiв). З них у 2000 роцi - у 10 вiйськових навчаннях, три з яких "Кооператив Партнер-2000", "Щит миру-2000" i "Козацький степ-2000" вiдбулися на територiї України. При цьому широкомасштабне вiйськово-морське навчання "Кооператив Партнер-2000" (19.06-21.07.2000, понад 5000 осiб, до 100 одиниць технiки, до 50 одиниць кораблiв, катерiв та суден) стало одним з найбiльших навчань в рамках Програми ПЗМ минулого року. В рамках вiдносин Україна-НАТО у вiйськовiй сферi велика увага надається розвитку регiонального спiвробiтництва, зокрема в рамках Українсько-польського миротворчого батальйону, формуванню українсько-румунсько-угорсько-словацького iнженерного батальйону та спiльного вiйськово-морського з'єднання "за викликом" на Чорному морi "БЛЕКСIФОР" за участю 6-ти країн регiону.
Важливою складовою спiвробiтництва Україна-НАТО є участь України у миротворчих операцiях пiд проводом НАТО, зокрема в операцiї сил КФОР..
Спiльна робоча група з питань воєнної реформи (СРГВР) є постiйно дiючим механiзмом консультацiй мiж Україною та НАТО у форматi "19+1". Її дiяльнiсть спрямовується на забезпечення пiдтримки НАТО процесiв реформування оборонної сфери України, насамперед Збройних Сил, реалiзацiї Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на перiод до 2005 року.
СРГВР посiла одне з ключових мiсць у спiвробiтництвi в рамках особливого партнерства Україна-НАТО. Спiвпраця в рамках СРГВР сприймається як свiдчення готовностi України до використання досвiду держав-членiв в галузi демократичного реформування оборонної сфери, переходу на європейськi стандарти в цiй галузi, а тому має як практичне, так i полiтичне значення.
Наприкiнцi 2000 року, на додаток до засiдань СРГВР на рiвнi експертiв, започатковано ще один формат СРГВР - засiдання на високому рiвнi (заступники мiнiстрiв оборони).
Одним з найважливiших проектiв СРГВР є використання механiзмiв Процесу планування та оцiнки сил (ППОС) для сприяння iмплементацiї Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на перiод до 2005 року.
Участь України у ППОС допомагає досягти нашiй державi якомога вищого рiвня взаємосумiсностi з державами-членами НАТО i країнами-партнерами в рамках визначених напрямiв пiд час участi в операцiях з пiдтримки миру та пошуково-рятувальних операцiях; доопрацювати вiтчизнянi стандарти з урахуванням досвiду спiвробiтництва з НАТО тощо.
Окрiм зазначених цiлей досягнення взаємосумiсностi iз збройними силами НАТО, Україна використовує механiзми ППОС для забезпечення реформування ЗС Сил України вiдповiдно до Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на перiод до 2005 року. Можливiсть використання Україною ППОС з цiєю метою стала одним з найважливiших домовленостей, досягнутих в рамках СРГВР на високому рiвнi.
Спiвробiтництво України з державами-членами НАТО i країнами-партнерами у вiйськово-технiчнiй галузi Для України, як держави з високорозвиненою вiйськово-технiчною базою та значним невикористаним експортним потенцiалом в данiй сферi, для забезпечення конкурентоспроможностi вiйськової промисловостi та iнтересiв українських виробникiв важливою є постiйна поiнформованiсть щодо потреб, стандартiв, тенденцiй розвитку та систем постачання озброєнь у державах-виробниках та споживачах цiєї продукцiї, зокрема державах-членах НАТО та країнах-партнерах, розвиток контактiв з представниками вiйськової промисловостi цих країн, рекламування досягнень українських виробникiв в данiй галузi.
Важливою частиною вiйськово-технiчного напрямку є вiйськовi дослiдження i технологiї, представленi в НАТО Органiзацiєю з дослiджень i технологiй. Пiд її егiдою проводиться значна кiлькiсть наукових конференцiй i симпозiумiв з широкого кола питань, що стосуються воєнної науки та вiйськових технологiй.
Спiвробiтництво України з НАТО в галузi лiквiдацiй наслiдкiв надзвичайних ситуацiй цивiльного характеру Серед країн-членiв РЄАП Україна визнається одним з лiдерiв спiвробiтництва з питань планування на випадок надзвичайних ситуацiй цивiльного характеру (ПНС). Спiвробiтництво з Альянсом в сферi ПНС дозволяє нашiй країнi отримувати вiдчутну технiчну та методичну допомогу, зокрема, здiйснювати пiдготовку особового складу сил цивiльної оборони, використовувати досвiд країн-членiв НАТО та держав-партнерiв для удосконалення нацiональної нормативно-правової бази з захисту населення i територiй.
Налагодженi контакти з керiвництвом Мiжнародного секретарiату НАТО, використання механiзмiв спiвробiтництва Україна-НАТО та створеного у 1998 р. Євроатлантичного координацiйного центру з реагування на катастрофи, неодноразово дозволяли нашiй країнi отримувати конкретну дiєву допомогу з боку країн-членiв НАТО та держав-партнерiв пiд час лiквiдацiї надзвичайних ситуацiй та природних катастроф.
У 2000-2001 роках було проведено низку заходiв з пiдготовки пiлотного Проекту Україна-НАТО щодо скоординованого запобiгання повеням та реагування на їх наслiдки у Карпатському регiонi. Проектом передбачається здiйснення комплексного аналiзу ризикiв небезпечних природних явищ у Закарпаттi, сприяння налагодженню регiональних систем оповiщення про повенi тощо. Хоча обмеженi можливостi цивiльного бюджету НАТО не дозволять вирiшити увесь комплекс водозахисних проблем Карпатського регiону, Проект може стати каталiзатором для поглиблених регiональних програм пiд егiдою iнших мiжнародних органiзацiй, зокрема ЄС, або на двостороннiй основi.
Висновок
Існує досить підстав для того, щоб оцінювати розширення альянсу як реальну загрозу і з військово-стратегічною, і з політичною, і з культурно-цивілізаційною точок зору. Неочевидність для ряду експертів і політиків військової загрози з боку НАТО пов'язана з її динамічним характером, під яким в даному випадку мається на увазі наростання агресивності альянсу у міру зміни його складу і перегрупування еліт в результаті перемоги прибічників жорсткішої наступальної стратегії над "голубами". Хоча вище керівництво НАТО або його окремих членів в даний момент не розглядає ведення яких-небудь військових дій проти Росії, будь то ядерними або конвенціональними силами, як реалістичний сценарій, демонстрація войовничих намірів на нижчому рівні, особливо державами східного і південного флангу, є самостійною загрозою для Росії, оскільки впливає на психологічно уразливі елітні групи, що втратили імунітет до різних форм шантажу і силового тиску як усередині країни, так і зовні.
Список використовуваної літератури
1. Актуальні питання реформування та розвитку структур безпеки і оборони України. Вип 22.- К., 2006
2. Актуальні проблеми реалізації політики національної безпеки України в оборонній сфері. Вип. 27.- К., 2006
3. Безопасность посредством партнерства.- Брюссель: , 2005.
4. Безпека поширюється на евроатлантичний регіон . Роль НАТО та країн-партнерів альянсу.- : Франк Касс, 1994.- 27с.
5. Безпека через партнерство.- Брюссель: , 2005.- 36с.
6. Білорус О.Г. Глобалізація і національна стратегія України. – К.: ВО "Батьківщина". – 300с.
7. Білорус О.Г. та інші. Глобалізація і національна стратегія України. – К.: КНЕУ, 2001. – 734с.
8. Буряк П.Ю., Гупало О.Г. Європейська інтеграція і глобальні проблеми сучасності: Навчальний посібник. – К.: "Хай-Тек Прес", 2007. – 336 с.
9. Вильбертс Р. "Новый дух" сотрудничества // Новости НАТО, 2004 - № 3.
10. Геополітика. Підручник, під редакцією професора В.І. Староверова Четверте видання перероблене і доповнене. Видавництво юнити Москва 2007.
11. Губський Б.В. Євроатлантична інтеграція України. – К.: Логос, 2003. – 328с.
12. Дослідження і розробки у сфері євроатлантичної інтеграції України. : Зб. наук. прац. Вип. 1. Інноваційна політика України : проблеми та перспективи.- К., 2007
13. Дослідження і розробки у сфері євроатлантичної інтеграції України. : Зб. наук. прац. Вип. 3. Взаємодія України з НАТО: соціологічний та експертний аналіз.- К., 2007
14. Иванова Е. И. Международный терроризм // Вестник НАТО, 2003 - № 2.
15. Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна. – К.: Юрид.думка, 2005. – 448с.
16. Кузнецова Е. НАТО. Тенденция к размыванию альянса, Международная жизнь, 2004 - №4
17. Міжнародні інтеграційні процеси сучасності: Монографія / А.С.Філіпенко (кер.авт.кол.), В.С.Будкін, М.А.Дудченко та ін. – К.: Знання України, 2004. – 304 с.
18. Організація північноатлантичного договору – Вікипедія. www. Wikipedia
19. Офіційний сайт НАТО. www.nato.int.
20. Переваги розширення НАТО. www.inopressa.ru
21. Савельєв Є.В. Європейська інтеграція і маркетинг. Наукові нариси. – Тернопіль: Карт-Бланш, 2003. – 482 с.
22. Щербанин Ю.А. и др. Международные отношения. Интеграция: Учеб.пособие для вузов. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – 128с.
