Реферат Національні моделі корпоративного управління
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
НАЦІОНАЛЬНІ МОДЕЛІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
План
1. Фактори, що визначають національну модель корпоративного управління
2. Порівняльна характеристика моделей корпоративного управління у закордонних країнах.
3. Вплив процесу глобалізації на корпоративне управління в Україні.
1. Фактори, що визначають національну модель корпоративного управління
У світі переважного поширення набули дві управлінські системи корпоративного регулювання, які склалися історично та економічно в тих чи інших країнах і характеризують основні підходи до проблеми повноважень і відповідно прийняття рішень і реалізації прав власності. Ці системи отримали назви інсайдерських та аутсайдерських. (Слід мати на увазі, що такі назви є досить умовними і визначають лише загальні підходи до відповідних управлінських систем.)
Інсайдерські системи управління існують у разі, коли власність сконцентрована в руках кількох осіб, які володіють великими частками корпоративного майна. У цьому випадку значна частина функцій управління здійснюється цими (юридичними чи фізичними) особами і менеджмент перебуває під їх прямим впливом. Характерним є те, що інсайдери є водночас і акціонерами, і менеджерами таких корпорацій.
Аутсайдерські системи характеризуються широкою акціонерною власністю, яка є досить поширеною, і тому вплив на прийняття рішень більшою мірою залежить від менеджерів, застосування різних форм перехоплення контролю за корпорацією.
Досвід зарубіжних країн свідчить, що норми корпоративного управління, які складалися в розвинутих країнах століттями, не є сталими, вони удосконалюються, а в чомусь і уніфікуються. Процеси глобалізації економіки не могли обминути таку її важливу сферу, як корпоративне управління. Тому рішенням лідерів "Великої сімки" Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) до середини 1999 р. було доручено розробити комплекс міжнародних стандартів корпоративного управління. При цьому не передбачалося створити єдиний і обов'язковий для всіх країн кодекс чи збірник корпоративних норм, але частину стандартів, які позитивно себе зарекомендували практикою, вважати корисними для застосування усіма країнами.
На сьогодні ОЕСР розробила і запропонувала загальні принципи корпоративного управління. Зрозуміло, що вони дають лише загальні підходи до проблематики корпоративного управління, стосуються того, що має забезпечувати система корпоративного управління в цілому. Необхідно засвоїти п'ять основних принципів системи корпоративного управління. Отже, система корпоративного управління повинна:
1) захищати права акціонерів;
2) забезпечувати однакове відношення до акціонерів;
3) регулювати діяльність заінтересованих осіб в управлінні корпорацією;
4) забезпечувати своєчасне і точне розкриття інформації і її прозорість;
5) забезпечувати стратегічне керівництво товариством шляхом чіткої регламентації обов'язків керівних органів.
Фактори, що обумовлюють необхідність запровадження в Україні ефективного корпоративного управління:
а) політичн
і
:
· приєднання до міжнародного економічного співтовариства;
· підвищення міжнародного авторитету держави.
б) економічн
і
:
· отримання доступу до міжнародних фінансових ринків;
· покращання інвестиційного клімату;
· ефективне використання корпоративних прав держави;
· наповнення державного бюджету;
· забезпечення належної стабільності роботи товариств в стратегічно важливих для держави секторах економіки.
в) соціальн
і
:
· вирішення проблеми зайнятості;
· захист прав більшості громадян України, які стали акціонерами в процесі приватизації;
· вирішення проблеми “містоутворюючих” підприємств та ін.
Рівень розвитку корпоративного управління в країні визначається рівнем розвитку корпоративного законодавства та корпоративної культури.
2. Порівняльна характеристика моделей корпоративного управління у закордонних країнах
Під моделлю корпоративного управління розуміється організаційна система управління об'єднанням, реалізація складових частин якої представляє і захищає інтереси своїх інвесторів.
Єдиної моделі КУ, яка могла б бути застосована до всіх країн і компаній, не існує, оскільки не її впливають ряд чинників, специфічних для даної країни: розвиненість фондового ринку, ефективність діяльності професійних учасників на ринку, роль держави в розвитку корпоративних відносин, розвиненість перераспределительного механізму грошових ресурсів, традиційна система управління корпораціями і так далі.
Виділяють три моделі корпоративного управління:
Англо-амеріканську, Німецьку (Західноєвропейську), Японську.
Англо-американська модель (застосовують у корпораціях Великобританії, США, Австралії, Нової Зеландії, Канади і деяких інших країн) характеризується наявністю індивідуальних і інституційних інвесторів і кількістю незалежних (яка постійно збільшується), тобто не пов'язаних з корпорацією, акціонерів (їх називають «зовнішніми», або «аутсайдерами»), а також чітко розробленою законодавчою базою, яка визначає права й обов'язки трьох ключових учасників-директорів, менеджерів і акціонерів.
Акціонерний капітал американських корпорацій надто розпорошений. У Великобританії і США власників типових корпорацій багато, а частка їхніх акцій мала порівняно з розмірами корпорації. Оскільки немає головного власника акцій, жодна окрема група осіб не може розраховувати на верховенство своїх інтересів або особливі права представництва.
Американська модель корпорації створювалася з урахуванням ринково орієнтованої фінансової системи на основі розвинутого ринку капіталу, широкого набору різних фінансових інструментів. Промисловий капітаї збільшувався за рахунок нових емісій акцій, тому майже немає потреби у довгостроковому кредитуванні як засобу збільшення капіталу корпорацій. Роль банків зведено до акумулювання коштів і короткострокового кредитування. На сьогодні у США поширені два основні види корпорацій: у першому консолідуюче ядро — банківський холдинг, у другому - виробничо-технологічний комплекс.
Німецька модель має три унікальні особливості, шо відрізняють її від інших моделей: двопалатне правління, що складається з виконавчої (чиновників корпорації) і наглядової (спостережної) (працівників/службовців компанії і акціонерів) рад; узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування, тобто статут підприємства обмежує кількість голосів, які акціонер має на зборах, що може не збігатися з кількістю акцій, власником яких він є.
Більшість німецьких корпорацій традиційно віддає перевагу банківському фінансуванню, а не акціонерному, і тому капіталізація фондового ринку незначна порівняно з потужністю німецької економіки. Відсоток індивідуальних акціонерів низький, що відображає загальний консерватизм інвестиційної політики країни. І не дивно, що структуру корпоративного управління зорієнтовано на збереження контактів між ключовими учасниками, тобто банками і корпораціями.
Система певною мірою суперечлива щодо дрібних акціонерів: з одного боку, вона дозволяє їм вносити пропозиції, а з другого - дає можливість компаніям обмежувати права акціонерів щодо голосування.
Проте відсоток іноземних інвесторів досить значний. Цей чинник поволі впливатиме на модель, оскільки іноземні інвестори захищають свої інтереси. Поширення ринку капіталу також змушує німецькі корпорації змінювати свої методи.
Корпорації Японії - це самодостатні, універсальні багатогалузеві економічні комплекси, що мають у своїй структурі фінансові установи (банки, страхові, трастові компанії), торговельні фірми, а також виробничі підприємства з усіх галузей господарства. На сьогодні основу економіки Японії складають 6 найбільших фінансово-промислових груп: Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Daiichi Kangyo, Sanwa. Сукупний обсяг продажу цих груп-гігантів - близько 15 % ВНП країни. Сьогодні 75 % компаній, зареєстрованих на Токійській фінансовій біржі, належать одній з 6 груп. Широке використання корпораціями залучених коштів - одна з причин японських економічних досягнень.
3. Вплив процесу глобалізації на корпоративне управління в Україні
Окремий вид об'єднань підприємств: транснаціональні корпорації (ТНК). Це дуже важливі суб'єкти господарської інтеграції національних економік в епоху глобалізації. У результаті дедалі більшої «прозорості» державних кордонів, розширення зон стороннього впливу в економічних просторах країн та посилення їх загальної виробничої взаємозалежності роль корпоративних структур, які реалізують зовнішньоекономічні зв'язки країн, стає стратегічною. Цим значною мірою визначаються національні промислові потенціали та параметри національних народногосподарських комплексів.
Залучення іноземних інвестицій у вигляді сучасних технологій, ноу-хау, управлінського досвіду, власниками яких у сучасному світовому господарстві є переважно транснаціональні корпорації, а також використання транснаціональної торговельної мережі для успішного виходу підприємств на світові ринки мають велике значення для розвитку національного господарства майже всіх країн світу.
Ключовим фактором реінтеграції пострадянського економічного простору, яка відповідатиме стратегічним інтересам України та всіх країн СНД, має стати формування на добровільних та взаємовигідних засадах системи транснаціональних корпорацій, зорієнтованих на реалізацію промислових і соціальних пріоритетів держав співдружності, на інтенсифікацію міжнародної торгівлі та створення спільних товарних та фінансових ринків. Перспективні на сьогодні такі напрями:
1) використання ТНК як головних суб'єктів реалізації перспективних міждержавних економічних програм;
2) створення великими підприємствами-експортерами системи дочірніх структур (шо спеціалізуються на складанні, ре-
3) монті, сервісі, торговельно-маркетингових операціях тощо) у країнах співдружності;
4) формування транснаціональних (міждержавних) ФП Г на високорентабельних напрямах виробничо-торговельної кооперації, шо створюють можливості залучення зацікавлених банківських структур;
5) розгортання мережі спільних підприємств у зонах прикордонної співпраці держав СНД;
6) визначення спільних у межах співдружності зон економічних інтересів (за тими чи іншими сегментами ринків, збереження обсягів спільних виробництв та взаємних поставок тощо) та забезпечення відповідної цільової концентрації фінансово-промислового потенціалу зацікавлених держав у формі різного роду корпоративних об'єднань.
Відповідно до українського законодавства можливе існування ще одного виду корпоративних об'єднань підприємств, таких як промислово-фінансові групи (або фінансово-промислові групи).
Закон України «Про промислово-фінансові групи» від 21 листопада 1995 р. визначає порядок їх створення, реорганізації та ліквідації, а також фінансово-економічні умови їх діяльності.
Отже, як визначено у законі, промислово-фінансова група (ПФГ) - це об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції. Головним підприємством ПФГ є підприємство, що виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні й офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. Президентом ПФГ є керівник головного підприємства. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство.
Аналіз організації та функціонування українських і російських ФПГ дозволяє сформулювати основні ознаки сучасного інтеграційного процесу на базі формування структур фінансово-промислового типу:
посилення консолідаційних процесів на переважній основі інституту довірчого управління, стратегічного партнерства, концентрації власності під час її перерозподілу;
ранжування активів об'єднання, результатом якого є їх відокремлення/приєднання за критерієм значущості для реалізації стратегії групи;
активізація участі фінансового капіталу щодо забезпечення усталеності позиціонування групи на відповідних ринках.
Розвиток корпоративного сектора в Україні безпосередньо пов'язаний з постійним удосконаленням механізму захисту інвесторів та системи виконавчого права. Різка активізація діяльності шодо забезпечення прав інвесторів (включаючи інфраструктурні заходи) потрібна для відновлення інвестиційної привабливості країни в умовах економічної кризи та перерозподілу прав власності. Але реального ефекту можна досягнути тільки в комплексі з іншими анти кризовими заходами макроекономічного та інсти-туційного характеру.
Порівняльна характаристика моделей корпоративного управління
| Англо-американська модель | Західноєвропейська модель(Німецька ) | Японська модель | ||
| 1. Область розповсюдження | ||||
| США, Великобританія, Канада, Австралія, Нова Зеландія | Німеччина, Австрія, Нідерланди, Скандинавія, частково Бельгія, Франція | Японія | ||
| 2.Особливості моделі | ||||
| Ринково орієнтована фінансової системи на основі розвинутого ринку капіталу, широкого набору різних фінансових інструментів | Характерним є двопалатне правління, узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування | Характерним є економічні комплекси, що мають у своїй структурі фінансові установи (банки, страхові, трастові компанії), торговельні фірми, а також виробничі підприємства з усіх галузей господарства | ||
| 3.Ключові учасники реалізації моделі. | ||||
| менеджери, директори, акціонери (особливо інституційні), урядові агентства, біржі, саморегулювальні організації, консалтингові фірми. | банки і корпоративні акціонери | ключовий банк та фінансово-промислові групи, чи кейрецу | ||
| 4. Склад акціонерів | ||||
| індивідуальні і інституціональні інвестори | банки і корпорації – основні акціонери | банки – основні акціонери | ||
| 5. Склад ради директорів | ||||
| Інсайдери та аутсайдери Обов'язкові органи: ревізійна комісія (склад — виключно із зовнішніх директорів), компенсаційна комісія (визначає винагороду членам адміністрації і правління), номінаційна комісія (добір членів правління). | двопалатне правління: що складається з виконавчої (чиновників корпорації) і наглядової (спостережної) (працівників/службовців компанії і акціонерів) рад; | афілійовані особи (виконавчи директори, керівники важливих відділів компаній і правління) | ||
| 6. Законодавча база | ||||
| Федеральна законодавча база, закони штатів (у США) і стандарти неурядових організацій | Федеральні та місцеві закони (статути акціонерного товариства і фондової біржі, комерційні правила, правила, які визначають склад наглядової ради, входять до федерального законодавства) | Головні регулювалюючиоргани: Бюро цінних паперів Міністерства фінансів і Комітет із нагляду за фондовими біржами | ||
| 7. Вимоги щодо розкриття інформації | ||||
| Високий рівень розкриття іформації | Чітко регламентовані правила розкриття інформації | Жерстко регламентовані правила розкриття інформації | ||
| 8. Роль акціонерів в КУ | ||||
| Компітенція акціонерів: вибори директорів; призначення аудиторів; купівля контрольного пакета акцій; питання реорганізації; внесення поправок до статуту корпорації; включення пропозицій до порядку денного річних зборів; скликання позачергових загальних зборів акціонерів. | Компітенція акціонерів: розподіл чистого прибутку (виплата дивідендів, використання коштів); ратифікація рішень наглядової (спостережної) і виконавчої рад за минулий фінансовий рік; вибори наглядової (спостережної) ради; призначення аудиторів | Компітенція акціонерів: виплата дивідендів, розподіл коштів, вибори ради директорів; призначення аудиторів | ||
Література
1. Довгань Л.Є., Пастухова В.В., Савчук Л.М. Корпоративне управління. Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. – 180 с.
2. Корпоративне управління: Наук.-метод. рек. щодо вивч. дисципліни / Л.В. Балабанова, Л.А. Лутай, В.В. Лисевич – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005.- 132 с.
3. Козаченко А.В., Воронкова А.Е. Корпоративне керування: Підручник. - К.: Либра, 2004. – 368 с.
4. Євтушевський В.А., Ковальська К.В. Стратегія корпоративного управління – К.: Знання, 2007. -287 с.
5. Євтушевський В.А. Корпоративне управління. Підручник. – К.: Знання, 2006.- 406 с.
