Стратегія інноваційного менеджменту підприємства


У світовій економічній літературі "інновація" інтерпретується як перетворення потенційного науково-технічного прогресу на реальний, такий, що утілюється в нових продуктах і технологіях.

Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, що отримав втілення у вигляді нового або вдосконаленого продукту, упровадженого на ринку, нового або вдосконаленого технологічного процесу, використовуваного в практичній діяльності, або в новому підході до соціальних послуг. Інновація може бути розглянута як в динамічному, так і в статичному аспекті. У останньому випадку інновація представляється як кінцевий результат науково-виробничого циклу.

Розробка, впровадження у виробництво нової продукції мають для фірм важливе значення як засіб підвищення конкурентоспроможності і усунення залежності фірми від неспівпадання життєвих циклів вироблюваної продукції. У сучасних умовах оновлення продукції йде досить швидкими темпами.

Інноваційний менеджмент - один з напрямів стратегічного управління, здійснюваного на вищому рівні керівництва компанії. Його метою є визначення основних напрямів науково-технічній і виробничій діяльності фірми в наступних областях: розробка і впровадження нової продукції (інноваційна діяльність); модернізація і вдосконалення продукції, що випускається; подальший розвиток виробництва традиційних видів продукції; зняття з виробництва застарілої продукції.


1. Основні поняття
Інноваційний менеджмент порівняльне нове поняття для наукової громадськості і підприємницьких кругів Росії. Саме в даний час Росія переживає бум новаторства. На зміну одним формам і методам управління економікою приходять інші. У цих умовах інноваційною діяльністю буквально вимушені займатися всі організації, всі суб'єкти господарювання від державного рівня управління до знов створеного суспільства з обмеженою відповідальністю у сфері малого бізнесу.

Термін "інновація" став активно використовуватися в перехідній економіці Росії як самостійно, так і для позначення ряду споріднених понять: "інноваційна діяльність", "інноваційний процес", "інноваційне рішення" і т.п. В літературі налічується безліч визначень. Наприклад, за ознакою змісту або внутрішньої структури виділяють інновації технічні, економічні, організаційні, управлінські і ін. Виділяються такі ознаки, як масштаб інновацій (глобальні і локальні); параметри життєвого циклу (виділення і аналіз всіх стадій і підстадій), закономірності процесу впровадження і т.п.

У спеціальній літературі і офіційних документах найчастіше використовувалися поняття управління науково-технічним прогресом, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво і тому подібне, що характерний для централізованої керованої економіки. У ринкових умовах господарювання, де комерційні організації мають повну юридичну і економічну самостійність, ні про яке впровадження чого-небудь не може бути і мови. Цією принциповою відмінністю пояснюється відмінність в змісті окремих понять в області інноваційного менеджменту.

У повсякденній практиці, як правило, ототожнюють поняття нововведення, новація, нововведення, інновація, що цілком з'ясовно. Нововведенням може бути новий порядок, новий метод, винахід. Нововведення означає, що нововведення використовується. З моменту ухвалення до розповсюдження нововведення набуває нова якість і стає інновацією.

Будь-які винаходи, нові явища, види послуг або методи тільки тоді отримують суспільне визнання, коли будуть прийняті до розповсюдження, і вже в новій якості вони виступають як нововведення, тобто інновації.
2. Інноваційний процес
Загальновідомо, що перехід від однієї якості до іншого вимагає витрат ресурсів (енергії, часу, фінансів і тому подібне). Процес перекладу нововведення в нововведення також вимагає витрат різних ресурсів, основними з яких є інвестиції і час. В умовах ринку як система економічних відносин купівлі – продажу товарів, в рамках якого формуються попит, пропозиція і ціна, основними компонентами інноваційної діяльності виступають нововведення, інвестиції і нововведення. Нововведення формують ринок нововведень, інвестиції ринок капіталу, нововведення ринок чистої конкуренції нововведень. Ці три основні компоненти і утворюють сферу інноваційної діяльності.

Під інноваціями в широкому сенсі розуміється прибуткове використання нововведень у вигляді нових технологій, видів продукції і послуг, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного, адміністративного або іншого характеру. Період часу від зародження ідеї, створення і розповсюдження нововведення і до його використання прийнято називати життєвим циклом інновації. З урахуванням послідовності проведення робіт життєвий цикл інновації розглядається як інноваційний процес.

Терміни "інновація" і "інноваційний процес" близькі, але не однозначні. Інноваційний процес пов'язаний із створенням, освоєнням і розповсюдженням інновацій. Творці інновації керуються такими критеріями, як життєвий цикл виробу і економічна ефективність. Їх стратегія направлена на те, щоб перевершити конкурентів, створивши нововведення, яке буде визнано унікальним в певній області. Науково-технічні розробки і нововведення виступають як проміжний результат науково-виробничого циклу і у міру практичного застосування перетворюються на науково-технічні інновації — кінцевий результат. Науково-технічні розробки і винаходи є додатком нового знання з метою його практичного застосування, а науково-технічні інновації — це матеріалізація нових ідей і знань, відкриттів, винаходів і науково-технічних розробок в процесі виробництва з метою їх комерційної реалізації для задоволення певних запитів споживачів. Неодмінними властивостями інновації є науково-технічна новизна і виробнича застосовність.

Отже, науково-технічні інновації винні:

-    володіти новизною;

-        задовольняти ринковому попиту;

-    приносити прибуток виробникові.

Розповсюдження нововведень, як і їх створення, є складовою частиною інноваційного процесу.

Розрізняють три логічні форми інноваційного процесу: простій внутрішньоорганізаційний, простій міжорганізаційний і розширений. Простій внутрішньоорганізаційний інноваційний процес припускає створення і використання нововведення усередині однієї і тієї ж організації, нововведення в цьому випадку не приймає безпосередньо товарної форми. При простому міжорганізаційному інноваційному процесі нововведення виступає як предмет купівлі-продажу. Така форма інноваційного процесу означає відділення функції творця і виробника нововведення від функції його споживача. Розширений інноваційний процес виявляється в створенні нових виробників нововведення, в порушенні монополії виробника-піонера, що сприяє через взаємну конкуренцію вдосконаленню споживчих властивостей товару, що випускається. В умовах товарного інноваційного процесу діють як мінімум два господарюючі суб'єкти: виробник і споживач нововведення. Якщо нововведення — технологічний процес, його виробник і споживач можуть поєднуватися в одному господарюючому суб'єктові.

Простій інноваційний процес переходить в товарний за дві фази:

1) створення нововведення і його розповсюдження;

2) дифузія нововведення.

Перша фаза — це послідовні етапи наукових досліджень, дослідно-конструкторських робіт, організація дослідного виробництва і збуту, організація комерційного виробництва. На першій фазі ще не реалізується корисний ефект нововведення, а тільки створюються передумови такої реалізації. На другій фазі суспільно-корисний ефект перерозподіляється між виробниками нововведення, а також між виробниками і споживачами.
3. Класифікація інновацій
Для успішного управління інноваційною діяльністю необхідне ретельне вивчення інновацій. Перш за все, необхідно уміти відрізняти інновації від неістотних видозмін в продуктах і технологічних процесах (наприклад, естетичні зміни – кольори, форми і т. п.); незначних технічних або зовнішніх змін в продуктах, що залишають незмінними конструктивного виконання і що не роблять достатньо помітного впливу на параметри, властивості, вартість виробу, а також вхідних в нього матеріалів і компонентів; від розширення номенклатури продукції за рахунок освоєння виробництва що не випускалися раніше на даному підприємстві, але вже відомих на ринку продуктів, з метою задоволення поточного попиту і збільшення доходів підприємства. Новизна інновацій оцінюється по технологічних параметрах, а також з ринкових позицій. З урахуванням цього будується класифікація інновацій.

Залежно від технологічних параметрів інновації підрозділяються на:

-    продуктові інновації, вони включають застосування нових матеріалів, нових напівфабрикатів і що комплектують; отримання принципово нових продуктів.

-        процесні| інновації означають нові методи організації виробництва (нові технології). Процесні інновації можуть бути пов'язані із створенням нових організаційних структур у складі підприємства (фірми).

За типом новизни для ринку інновації діляться на:

-    нові для галузі в світі;

-        нові для галузі в країні;

-        нові для даного підприємства (групи підприємств).

По місцю в системі (на підприємстві, у фірмі) можна виділити:

-    інновації на вході підприємства (зміни у виборі і використанні сировини, матеріалів, машин і устаткування, інформації і ін.);

-        інновації на виході підприємства (вироби, послуги, технології, інформація і ін.);

-        інновації системної структури підприємства (управлінською, виробничою, технологічною).

Залежно від глибини змін, що вносяться, виділяють інновації:

-    радикальні (базові);

-        поліпшуючі;

-        модифікаційні (приватні).

У Науково-дослідному інституті системних досліджень (РНИИСИ|) розроблена розширена класифікація інновацій з урахуванням сфер діяльності підприємства. За цією ознакою виділяються інновації:

-    технологічні;

-        виробничі;

-        економічні;

-        торгові;

-        соціальні;

-    в області управління.


4. Ринок інноваційної продукції
Науково-технічна продукція - це логічний результат інтелектуальної (науково-дослідницькой|, науково-технічною і інноваційною) діяльності. Науково-технічна продукція визнається товаром, якщо вона виступає засобом поглиблення, розширення і отримання нових знань, а її використання забезпечує економію витрат суспільної праці при збереженні споживчої вартості матеріального продукту, створеного на її основі. При цьому ринок науково-технічної продукції є формою економічних відносин між власником інтелектуальної власності і покупцем права володіння, користування і розпорядження, в результаті яких відбувається еквівалентний обмін платоспроможного попиту покупця на споживчу цінність, увязнену в науково-технічній продукції.

Суб'єкти інноваційного ринку - це держава, підприємства, організації, установи, університети, фонди, фізичні особи (учені і фахівці).

Об'єкти інноваційного ринку - це результати інтелектуальної діяльності, представлені:

у упредметненій формі (у вигляді устаткування, агрегатів, дослідних установок, інструментів, технологічних ліній і т.д.);

у неупредметненій формі (дані науково-дослідних, проектний-конструкторських робіт у вигляді аналітичного звіту, узагальнювального описи способу, конструкторської і технічної документації);

у вигляді знань, досвіду, консультування у сфері консалтингу, маркетингу, проектного управління, інжинірингу і інших науково-практичних послуг, пов'язаних з супроводом і обслуговуванням інноваційної діяльності.

Загальноприйнятим в світовій практиці є узагальнення всього спектру економічних відносин з приводу купівлі-продажу результатів наукової, інноваційної діяльності і надання послуг в цій сфері в понятті “Технологічний обмін” або “передача (трансфер) технологій”. У основі такого підходу лежить сучасне розуміння суті технології, яка включає як технічні засоби, систему відповідних навиків і знань, так і фінансові, матеріально-технічні, кадрові і інформаційні ресурси, виробничу культуру, систему адекватного управління, соціальне і природне середовище, в якому реалізується технологічний процес, а так само систему соціально-економічних наслідків (перш за все, екологічних).

Ринок інновацій характеризується поряд відмітних особливостей:

він традиційно є новим для організації, що виходить на ринок (через новизну розробленого продукту доводиться мати справу з незнайомими споживачами);

він є нееластичним, унаслідок обмеженого впливу цінової політики на об'єм збуту;

він характеризується обмеженою кількістю покупців і продавців.

Попит на інноваційну продукцію може виходити з власне наукового співтовариства, промисловості або від суспільства в широкому його розумінні.

У багатьох випадках створення нової технології не спричиняє за собою попиту, оскільки характерною особливістю для неї є високий ступінь ринкової і технологічної невизначеності.

Ринкова невизначеність полягає у відсутності інформації щодо характеру і ступеня задоволення тієї або іншої потреби ринку за допомогою нової наукоємкої продукції. У разі появи на ринку принципово нової продукції важко передбачити реакцію споживача через його необізнаність про свої запити.

Ринкова невизначеність обумовлена наступними умовами:

споживач ще не знає, якою мірою нова продукція може задовольнити його потребу (або в якому ступені нові продукти тих, що краще вже існують);

поведінка споживача схильна до впливу багатьох чинників і не може бути передбачене навіть у разі покупки нової продукції;

у разі визнання споживачем достоїнств нової продукції виникає проблема її сумісності з іншою продукцією, вже використовуваною споживачем;

важко передбачити швидкість, масштаби розповсюдження нововведення і насичення їм попиту, визначити місткість потенційного ринку і наміру конкурентів.

Технологічна невизначеність полягає у відсутності у виробника упевненості в тому, чи зможе продукція задовольнити усвідомлені запити потенційних споживачів.

Технологічна невизначеність обумовлена наступними, складнопрогназуєммимі| умовами, що впливають на положення і поведінку виробника:

нестабільністю і нерозвиненістю каналів реалізації продукції і загрозою зриву встановлених і узгоджених термінів її постачань;

відсутністю можливостей післяпродажного і гарантійного обслуговування;

проявом непередбачених побічних ефектів, що несуть в собі ризик конфліктів із законодавством і громадськістю у разі використання нової технології;

складністю визначення своєчасності виходу нової продукції на ринок, на якому ще достатньо товарів, до яких звик споживач.


5. Ефективність інноваційного менеджменту
Однією з цілей інноваційного проекту є доказ потенційним партнерам того, що фірма в стані реального проводитиме необхідну кількість товарів з вищою якістю.

Основними завданнями інноваційного проекту на рівні організації є:

визначення основних цілей проекту, виду інновації (реконструкція, впровадження нових технологій і т.д.) і доказ відповідності проекту загальним цілям фірми;

виклад конкретних результатів реалізації проекту (збільшення об'єму продажів на X млн. рублів; отримання чистого прибутку на X млн. рублів; збільшення частки фірми на існуючому ринку від X до Z% і т.д.);

вибір інноваційної стратегії фірми по досягненню поставленої мети реалізації проекту;

визначення конкретних заходів для реалізації в рамках прийнятої інноваційної стратегії;

визначення можливих форм участі інвесторів в здійсненні інноваційного проекту;

визначення нового вигляду товарів і послуг, які пропонуватимуться фірмою в результаті розробки і реалізації проекту;

визначення джерел фінансування;

розрахунок рівня прибутковості;

визначення зразкового терміну окупності;

розрахунок зразкового життєвого циклу інноваційного проекту;

визначення перспективи подальшого розвитку фірми на основі даного проекту.

Інноваційний проект орієнтований на розробку певного ринку, а також на конкретного споживача. Головною дією для досягнення успіху фірми на ринку є постійні розробки нововведень, які пов'язані як з скороченням життєвого циклу товарів і зміни попиту споживачів, так і із загостренням конкуренції, зокрема, розробкою нового вигляду виробів і послуг, а також інших дій конкуруючих фірм.

При розробці інноваційних проектів потрібно враховувати, що сучасні інноваційні проекти, як правило, вимагають значних інвестицій, які не завжди є. Тому питання про інвестиції є найбільш важко вирішуваною проблемою, оскільки потрібно довести необхідність, вигідність і ефективність даного проекту. Головним в цьому випадку є вибір джерела фінансування, його об'єм, рівень плати за часом і т.д. В цьому випадку потрібно довести своєму інвесторові суть свого проекту, продемонструвати переваги партнерства і, найголовніше, доходи, які вони отримають, як мінімальні, так і максимальні. Всі ці показники слід відповідним чином оформляти, щоб переконати інвесторів вкласти свій капітал.

Інноваційний проект повинен бути достатньо докладним, щоб, ознайомившись з ним, потенційні інвестори змогли отримати повне уявлення про передбачувану програму і зрозуміти її цілі. Склад і ступінь деталізації інноваційного проекту залежать від розмірів майбутньої програми і сфери, до якої вона відноситься. Наприклад, якщо передбачається налагодити виробництво якої-небудь продукції або впровадження технологічних інновацій, то повинен бути розроблений вельми докладний план, що диктується складністю самого кінцевого продукту інноваційної програми і складністю ринку цього продукту. Склад інноваційного проекту також залежить від розміру передбачуваного ринку збуту, наявності конкурентів і перспектив використання результатів програми.

Інноваційний процес охоплює багато учасників і багато зацікавлених організацій. Він може здійснюватися на державному (федеральному) і міждержавному рівнях, в регіональних і галузевих сферах, місцевих (муніципальних) формуваннях. Всі учасники мають свої цілі і фундирували свої оргструктур для їх досягнення.

У крупних і дрібних організацій різна інноваційна активність, що відповідає їх місіям, цілям і стратегіям. Тому корпорації створюють навколо себе мережу малих інноваційних фірм, готуючи їх керівників за допомогою спеціальних «інкубаторних програм». Такі організації мають форму «фірм-інкубаторів».

Розповсюдження нових складних промислових продуктів і технологій іноді відбувається в організаційній формі «франчайзингу» або «лізингу».

Реалізація регіональних науково-технічних і соціальних програм пов'язана з організацією відповідних об'єднань наукових (університетських), промислових і фінансових організацій: різного роду науково-промислових центрів.

Через ризиковану інноваційних проектів виникають адекватні організаційні форми інвесторів у вигляді «венчурних фондів» і інноваційні форми творців новацій — ризикові інноваційні фірми.

Федеральні програми особливої важливості, що привертають великі ресурси і розраховані на тривалий термін, спричиняють за собою створення наукових і технологічних парків, технополісів.

Розвиток міжнародних науково-технічних і торгових відносин пов'язаний з глобалізацією ринку багатьох продуктів, інтернаціональним розподілом праці і створенням різних альянсів і спільних підприємств.

Керівники компаній виходять з того, що для досягнення комерційного успіху необхідна достатньо висока «щільність» потоку новаторських ідей — винаходів, пропозицій по поліпшенню якості, дизайну, зниженню собівартості. Підвищення ролі таких параметрів конкуренції, як новизна, ціна, якість, надійність, індивідуалізація товару, ставить перед більшістю співробітників, а, кінець кінцем, перед всім персоналом фірми завдання постійного і загального «мозкового штурму».

Замикаючою ланкою в проведенні інноваційної політики, управління «людськими ресурсами» виступає інтеграція зусиль персоналу в корпорації залучення широкого круга працівників до рішення питань підвищення ефективності і якості роботи. Формується інноваційна організаційна культура, яка служить свого роду «парасолькою» перебудови традиційного управління.

Вже перший погляд на механізм управління «людськими ресурсами», наприклад, в компанії ЗМ| підтверджує його інноваційну специфіку цього механізму. У компанії розроблені принципи виявлення чинників як блокуючих нововведення, так і таких, що підтримують і підсилюють новаторську діяльність.

Блокуючі чинники

·         недовіра менеджерів до нових ідей, що висуваються знизу;

·        необхідність безлічі узгоджень нових ідей;

·        втручання інших відділів в оцінку новаторських пропозицій;

·        негайна критика і погрози звільнення у зв'язку з допущенням помилок;

·        контроль за кожним кроком новатора;

·        кулуарне ухвалення рішень по новаторській пропозиції;

·        передача нижчестоячим керівникам вказівок, що супроводжуються погрозами;

·        виникнення у вищестоящих керівників «синдрому всезнаючих експертів».

Чинники, що підтримують новаторство

·         надання необхідної свободи при розробці нововведення, забезпечення новаторів необхідними ресурсами і устаткуванням, підтримка з боку вищого керівництва;

·        ведення дискусій і обмін ідеями «без злості і страху»;

·        підтримка ефективних зв'язків з колегами, іншими підрозділами, вузами і зовнішніми науковими організаціями;

·        поглиблення взаєморозуміння працівників.

Чинники, що підсилюють новаторство

·         підтримка прагнення працівників постійно вчитися і підвищувати кваліфікацію:

·        поєднання в системі утворення спеціальних знань і багатодисциплінарної підготовки;

·        можливість висловлювати власну думку про зміни, що проводяться;

·        заохочення поєднання професій;

·        подолання бар'єрів і розмивання меж між різними видами робіт і функціональними обов'язками;

·        надання змістовній діловій інформації, навіть якщо вона негативна;

·        проведення регулярних нарад робочих груп;

·        логічна аргументація необхідності змін і реорганізацій, постійна підтримка атмосфери довіри і сприйнятливості до змін.

Корпоративне керівництво визнає необхідність диференційованого підходу до новаторів. Теоретично в основу такого підходу покладена типізація ролевих функцій учасників інноваційного процесу. В результаті виділяються типи працівників (або визначається потреба в них), які:

·         ініціюють нові ідеї, як на стадії НИОКР|, так і при створенні і реалізації нововведень;

·        забезпечують постійні комунікації, акумулюють різні види науково-технічної і ринкової інформації і поширюють її в організації;

·        формують умови для просування нових ідей, орієнтують учасників створення нововведень на кінцевий результат, виступають лідерами нововведень і оновлення організації.

У інноваційній діяльності задіяні підприємці і керівники, фахівці різних галузей знань, виконавці різних функцій. Специфічна практика виробила ряд таких же специфічних типів і ролей новаторів, керівників і виконавців.

Виділяються такі типові носії ролевих функцій в процесі нововведень як «антрепренери» і «интрапренеры|», «генератори ідей», «інформаційні сторожі» і т.д.

«Антрепренер» — ключова фігура інноваційного управління. Це, як правило, енергійний керівник, який підтримує і просуває нові ідеї, можливо, що і свої власні, не боїться підвищеного ризику і невизначеності, здібний до активного пошуку нестандартних рішень і подолання труднощів. Для антрепренера характерні і специфічні особові риси: інтуїція, відданість ідеї, ініціативність, здатність йти на ризик і долати бюрократичні перешкоди. Антрепренер орієнтований на рішення задач зовнішнього порядку: створення організації, що діє в зовнішньому середовищі; координація служб фірми в зовнішній діяльності; взаємодія з суб'єктами зовнішнього інноваційного середовища: ринкове просування нового продукту; пошук і формулювання потреби в нових розробках і новій продукції. І тому антрепренер займає такі пости, як керівник підрозділу нової продукції, керівник проектом. Антрепренери в організації небагато.

«Інтрапренер» — не менш важлива фігура в інноваційному управлінні. Інтрапренеров в організації повинно бути істотно більше. Це фахівець і керівник, орієнтований на внутрішні інноваційні проблеми, на внутрішнє інноваційне підприємництво. У його завдання входить організація численних «мозкових штурмів», первинного пошуку нових ідей, створення атмосфери залученості співробітників в інноваційний процес і забезпечення «критичної маси» новаторів, щоб компанія могла вважатися в цілому новаторською. Як правило, це керівник групи, підвищеною творчою активністю, що відрізняється.

«Генератор ідей» — це інший тип новаторського персоналу. До його характерних рис відносяться здатність виробляти в короткі терміни велике число оригінальних пропозицій, змінювати область діяльності і предмет дослідження, прагнення до рішення складних проблем, незалежність в думках. «Генераторами ідей» можуть бути не тільки ведучі учені і фахівці, що висувають нові пропозиції, але і інженери, кваліфіковані робочі, фахівці функціональних служб, виступаючі з так званими «вторинними» інноваціями. Традиційна практика неформального виділення «генераторів ідей» може підкріплюватися організаційними рішеннями: видатним новаторам привласнюються титули «генераторів ідей» з відповідними стимулами і пільгами, їх активність впливає на кар'єрне просування.

«Інформаційні сторожі» знаходяться у вузлових точках комунікаційних мереж, акумулюють і переносять спеціалізовану інформацію, контролюють потоки науково-технічних, комерційних і інших повідомлень. Вони накопичують і поширюють новітні знання і передовий досвід, «подпитывают|» інформацією творчий пошук на різних етапах створення нової продукції або проведення організаційно-економічних змін у фірмі.

«Ділові ангели» — особи, виступаючі як інвестори ризикових проектів. Як правило, це пенсіонери або старші службовці компаній. Використання їх як джерело фінансування має ряд переваг. Їх кредит значно дешевший, оскільки вони на відміну від ризикових фондів не мають накладних витрат.

Практична діяльність керівників формує в основному чотири головних архетипа|: «лідер», «адміністратор», «плановик», «підприємець». Всі вони необхідні для успішної інноваційної діяльності фірми.

«Лідер» грає свою специфічну роль в процесі розробки і реалізації проектних інноваційних рішень. Тут особливо цінуються прагнення до нового, передбачення ходу справи, уміння спілкуватися з людьми, здатність розпізнати потенціал кожної людини і зацікавити його в повному використанні цього потенціалу.

«Адміністратор» займається плануванням, координацією і контролем реалізації інвестиційного проекту. В умовах, коли для успішного функціонування фірми і інноваційного проекту на стадії реалізації потрібні жорсткий контроль і екстраполяційне планування, акцент у вимогах до керівника робиться на його здатність оцінювати ефективність роботи фірми, а не на особові якості.

«Плановик» прагне до оптимізації майбутньої діяльності фірми, концентруючи основні ресурси в традиційних областях діяльності фірми і направляючи фірму на досягнення поставленої мети.

«Підприємець», хоч і орієнтований на майбутнє, відрізняється від «плановика» тим, що прагне змінити динаміку розвитку фірми, а не екстраполювати її минулу діяльність. Тоді як «плановик» оптимізує майбутнє фірми в області її сьогоднішньої діяльності, «підприємець» шукає нові напрями діяльності і можливості розширення номенклатури продукції фірми.

«Вольний співробітник» — статус співробітника, що є новатором. Класичний приклад дає прийнята фірмою IBM програма «Вольний співробітник». У ній бере участь приблизно 45 «мрійників, єретиків, підбурництва спокою, диваків і геніїв». Вольний співробітник отримує, по суті, повну свободу дій на п'ять років. У нього зовсім проста роль — стрясати систему організації фірми.

«Золоті комірці» — це висококваліфіковані учені і фахівці, що володіють підприємницьким підходом до використання своїх професійних знань. Абсолютна їх більшість працює по найму в корпораціях, університетах, консультаційних фірмах. Частина фахівців суміщає роботу по найму з підприємницькою діяльністю. Це виявляється в організації або внутрішньофірмових ризикових підприємств, роботі за контрактом відразу в декількох фірмах.

«Науково-технічні сторожі або «інформаційні зірки» відносяться до категорії ключових фахівців лабораторій НИОКР| і відрізняються від своїх колег орієнтацією на зовнішні інформаційні джерела. Вони читають значно більше інших, зокрема, «важчу» літературу. Вони підтримують широкі довготривалі контакти з фахівцями в інших організаціях. Такий співробітник служить посередником між колегами в своїй організації і зовнішнім світом, він ефективно сполучає свою організацію з науковою і технічною діяльністю в світі в цілому.

«Альтернативний персонал» є позаштатними тимчасовими співробітниками. Керівники підприємств давно вдаються до послуг тимчасових працівників, використовуючи їх в періоди підвищеного навантаження або при браку персоналу. В даний час із-за конкуренції, прибутку, що негативно позначається на рівні, доводиться зводити до мінімуму склад постійних співробітників, що робить завдання підбору висококваліфікованих тимчасових працівників вельми актуальної. Такі «нестандартні» співробітники називаються не тільки альтернативним, але і додатковим або периферійним персоналом.

В період підйому організація може узяти на роботу внештатников|. Якщо згодом ділова активність падає, що неминуче трапляється протягом життєвих циклів продукції, організація може провести скорочення штатів за рахунок тимчасових співробітників, залишивши основний колектив незмінним. В даний час російські керівники широко освоїли цю практику.
6. Форми управління інноваційною діяльністю
Існують два напрями організації ефективного управління інноваційним процесом:

інтеграція всіх стадій інноваційного проекту в єдиний безперервний процес, зміна структури всіх рівнів управління і координація зв'язків між ними по вертикалі і горизонталі. Такі доцентрові тенденції виникають при необхідності консолідації ресурсів підприємства для виконання конкретного великомасштабного завдання;

виділення управління інноваційними процесами в самостійний об'єкт управління, тобто відособлення інноваційних структур від підрозділів, що виконують традиційні функції.

На практиці використовуються обидва підходи з переважанням одного з них. При цьому крупні передові західні компанії часто проводять реорганізацію свого науково-виробничого комплексу, яка є реакцією підприємства на зміну умов на ринку, і є перегруповуванням ресурсів для вирішення виникаючих завдань. Оптимізація організаційної структури підприємства для здійснення інноваційного процесу є одним з найважливіших завдань вищого керівництва.

Для розробки і виробництва інновації, як правило, створюють спеціальні підрозділи, що діють подібно до незалежної фірми, тобто що самостійно здійснюють свою виробничу і ринкову політику до тих пір, поки динамічно ростуть об'єм продажів і прибуток. Якщо зростання сповільнюється, то проводять реорганізацію: злиття підрозділу з іншими або зміна його внутрішньої структури, в т.ч. ділення на дрібніші самостійні ланки. Якщо відразу у декількох підрозділів одночасно виникають загальні науково-технічні утруднення, то доцільне створення спеціальної ланки для їх подолання. У разі виникнення суперечності між інтересами двох підрозділів, створюють так звану “зонтичну” групу, яка займається обома підрозділом одночасно. Якщо суперечності зачіпають декілька підрозділів, то вони реорганізуються.

В рамках підприємства можливий ряд організаційних форм управління інноваційним процесом, які довели свою ефективність:

- ради, комітети, робочі групи з розробки технічної політики, які готують припущення для керівництва підприємства по стратегічних напрямах інноваційного процесу;

- відділення і центральні служби розвитку нових продуктів, які координують інноваційну діяльність, погоджують цілі і напрями технічного розвитку, контролюють процес розробки нової продукції і її впровадження;

- проектний-цільові групи, що виконують наукові дослідження і розробку нової продукції від ідеї до серійного виробництва. Їх створюють як самостійні підрозділи і підпорядковують вищому керівництву підприємства. Як правило, такі групи діють на тимчасовій підставі, хоча бувають і постійні групи. У разі успішного впровадження інновації такі групи часто стають ядром нових дочірніх підприємств. Як показує зарубіжний досвід, саме проектний-цільові групи є основною формою організації інноваційного процесу;

- відділи науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт - традиційні підрозділи, що створюють нову продукцію. Останнім часом їх роль зросла за рахунок розробки і доведення до стадії освоєння нових перспективних ідей;

- центри розвитку, завданням яких є завоювання позицій на ринку шляхом розширення об'єму продажів. Такі підрозділи є господарський самостійними. Причому матеріальне заохочення їх персоналу залежить від успіхів на ринку;

- венчурні структури виступають часто як дочірні компанії крупних корпорацій, або як самостійні підприємства. Вони розробляють і упроваджують науково-технічні ідеї, пов'язані з підвищеним комерційним ризиком, який у разі успіху компенсується значним прибутком;

- спеціальні інноваційні фонди, що створюються з прибутку для стимулювання впровадження інновацій. Часто такі фонди виступають як венчурні фонди, засоби з яких інвестують у венчурні компанії (свої або незалежні), в яких зацікавлено підприємство;

- аналітичні групи, що включають в свій склад керівників, дослідників і співробітників функціональних відділів. Вони прогнозують розвиток технології, аналізують тематику досліджень, перспективні ідеї і т.д.

Характерною тенденцією розвитку інноваційної діяльності є пошук підприємствами інтеграційних зв'язків один з одним. Це обумовлено дефіцитом фінансових коштів, дорожнечею кредитів, ускладненням і дорожчанням науково-дослідних робіт, зниженням тривалості життєвого циклу продукту, необхідністю комплексного використання різних технологій. Тому кооперація між підприємствами для здійснення інноваційної діяльності часто виявляється ефективнішою, ніж її внутрішньофірмова організація. Така кооперація можлива в рамках:

- галузевих інститутів, що створюються компаніями на пайових початках;

- інноваційних центрів, що виникають на базі об'єднання університетів і компаній, а як головна організація, як правило, виступає невелика спеціалізована фірма;

- фінансово-промислових груп (ФПГ|), холдингів і інших крупних об'єднань.

У сучасних умовах успішному науково-технічному розвитку сприяє інтеграція підприємств у ФПГ|, холдингові структури і т.п., де зв'язки будуються по горизонтальному (галузевому), вертикальному (міжгалузевому), змішаному (горизонтальному плюс вертикальному) і диверсификационному| (на основі злиття-поглинання) типам. Як правило, динамічно ФПГ|, що розвиваються, включають спеціалізовані інноваційні структури, такі як науково-дослідні технологічні центри, лабораторії і т.д. ФПГ|, що здійснюють лідируючу стратегію, мають в своєму складі венчурні структури. Завдяки цим структурам забезпечують динамічний розвиток всієї ФПГ| при стабільному функціонуванні підприємств-учасників, що займаються традиційною діяльністю.

Господарська практика показує, що розмір підприємства в цілому не впливає на ефективність інноваційного процесу. Як крупні, так і дрібні підприємства володіють специфічними перевагами, які виявляються в конкретній ситуації. Переваги крупних підприємств:

наявність великих матеріальних, фінансових і інтелектуальних ресурсів для здійснення дорогих нововведень;

можливість проведення багатоцільових досліджень, при яких об'єднуються зусилля фахівців в різних областях знань;

можливість паралельної розробки декількох нововведень і вибору оптимального варіанту з декількох що розробляються;

менша вірогідність банкрутств у разі невдачі деяких інновацій.

Роль дрібних підприємств в розробці інновацій також велика, коли нововведення не вимагають значних ресурсів. Переваги дрібних підприємств:

можливість швидкого перемикання на оригінальні роботи, мобільність і нетрадиційні підходи;

можливість діяльності в тих областях, де крупним підприємствам результати представляються неперспективними, обмеженими або дуже ризикованими при незначних масштабах прибули у разі успіху;

фактична відсутність бюрократичного керівництва.

Необхідність пошуку принципово нових підходів у поєднанні з вимогами швидкого і гнучкого впровадження результатів у виробництво, доведення їх до ринку сприяють об'єднанню переваг крупних і дрібних підприємств: покупка крупними підприємствами ліцензій, надання позик, придбання акцій або поглинання компаній, що освоїли новий продукт або технологію, залучення дрібних високотехнологічних підприємств як постачальники і субпідрядники.


Висновок
Особливістю сучасного етапу розвитку інноваційної діяльності є освіта в найбільших фірмах єдиних науково-технічний комплексів, об'єднуючих в єдиний процес дослідження і виробництво. Це припускає наявність тісного зв'язку всіх етапів циклу “наука - виробництво". Створення цілісних науково-виробничий-збутових систем об'єктивне закономірно, обумовлене науково-технічним прогресом і потребами ринкової орієнтації фірми.

У 80-і роки в інноваційній політиці крупних фірм виразно виявилася тенденція до переорієнтації спрямованості науково-технічній і виробничий-збутовій діяльності. Вона виражалася перш за все в прагненні до підвищення в асортименті продукції питомої ваги нових наукоємких виробів, збут яких веде до розширення супутніх технічних послуг, що випускалася: інжинірингових, лізингових, консультаційних і ін. З іншого боку, наголошується прагнення до зниження витрат виробництва традиційної продукції.


Список використаної літератури
1.            Фатхутдинов Р.А. Інноваційних менеджмент = Innovatory management: підручник для студентів вузів за фахом і напряму “менеджмент”. – М.:- Бізнес-школа “Інтел-Синтез”, 1998

2.            Виханский О.С., Наумов А.И. Підручник. Менеджмент. М.: Вища школа, 2002.

3.            Менеджмент організації. Навчальний посібник. Під ред|. Румянцевой З.П.,Саломатина Н.А. М.: ИНФРА|-М, 2000.

4.            Інноваційний менеджмент/Черінь ред|. С.Д.Ильенковой.-М.:ЮНИТИ,2003

5.            Веснин В.Р. Менеджмент.-М.: Проспект,2003

6. Дорофиенко В.В., Калинович СВ. Инновационный менеджмент. Уч. Пос. - Макеевка - ДонГАСА, 2000.

7.       Дорофиенко В.В., Колосюк В.П. Инновационный менеджмент в научно-технической деятельности. Уч. пос. - Донецк, 2001.

8.       Летников Н.С., Лобас В.М. Кадровый менеджмент на пороге XXI века. Уч. пос. - Макеевка: ДонГАСА, 2001.

9.       Гавриленко А.Г., Кирнос А.И. Управление качеством. Уч. пос. -Макеевка: ДонГАСА, 2001.

10. Дорофиенко В.В., Жеребьев Я.И., Лобас В.М. Стратегическое управление. Уч. пос. - Макеевка: ДонГАСА, 2000.

11. Беззубко Л.В., Лобас В.М., Чернобай А.В. Вопросы трудовых отношений в условиях рынка. Уч. пос. - Макеевка: ДонГАСА, 2000.

12. Колено И.В., Мартиросян А.С. Основы бизнеса и предпринимательства. Уч. пос. - Макеевка: ДонГАСА, 2000.

13. Програма науково-технічного розвитку Донецької області на період до 2020 року. Донецьк, 2002.

14. Дорофиенко В.В., Колосюк В.П. Операционный менеджмент: Уч. пос. Изд. 2-е, переработанное и дополненное. Донецк: «ВИК». 2003. - 177с.