Реферат Суспільно-політичний лад і право України в період національно-визвольної війни під проводом Богд
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Чорноморський державний університет імені Петра Могили
Факультет правознавство
Кафедра історії і теорії держави і права
Реферат на тему:
‘‘СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО’’
ВИКОНАЛА
студентка 152 групи
Хижняк О.О.
Миколаїв, 2010
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
1.1 Причини національно-визвольної війни та розвиток подій
1.2 Суспільний лад
1.3 Державний устрій
РОЗДІЛ 2. ПРАВО В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
2.1 Джерела права та основні правові положення
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Війна, яка почалася у 1648 р., мала яскраво виражений національно-визвольний характер, але її особливістю було переплетіння національно-визвольної боротьби з соціальною боротьбою, тобто це була боротьба не тільки за національне, але й за соціальне визволення. Починалося все як велике козацьке повстання, але не як звичайне. Лідером була видатна особистість, до того ж слід враховувати міжнародний резонанс повстання, яке вийшло за межі внутрішніх справ Речі Посполитої (союз з Кримським ханством та відносини з іншими державами).
Цілями Національно-визвольної війни були:
· усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях;
· утворення та розбудова Української національної держави;
· ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи;
· радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
· ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю;
· утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
· визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.
Тобто національно-визвольна війна мала велике значення для українців. Саме тому ця подія вважається однією з найголовніших в історії України
РОЗДІЛ 1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ.
1.1 Причини національно-визвольної війни та розвиток подій
Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:
· наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів;
· обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців;
· зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;
· феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;
· посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти;
За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Головними причинами зростаючого незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої стали посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.
Перші звістки про підготовку козацтва до повстання вольний гетьман Станіслав Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для повстання були сприятливими. Король Владислав IV готувався до війни з Туреччиною, але після відмови сейму ратифікувати її початок вирішив діяти самостійно. Він дозволив запорожцям зробити морський похід на Туреччину й дав їм королівську грамоту на спорудження човнів. Під цим прикриттям козаки почали збиратися на Запоріжжі, згуртовуватися й виробляти план спільних дій [№ 1 с 69-70].
Перший варіант знищення польських військ на Наддніпрянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельницький та його однодумці зібралися на таємну раду під Чигирином для вироблення нового плану. Але про зібрання стало відомо польському комісарові і той наказав чигиринському полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевському заарештувати Хмельницького для проведення слідства. Та Вешняк і Бурляй переконали полковника, що він не винен, й умовили відпустити Хмельницького до Трахтемирова — резиденції комісара. На загальній раді 30 січня, за іншими даними — на початку лютого, 1648 р. козаки обрали Хмельницького гетьманом і підтримали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої. 21 січня (в історичній літературі називають 25-е, 31-е січня) 1648 року загін повстанців на чолі з Б.Хмельницьким захопив Микитинську Січ. У цьому йому сприяли козаки Черкаського козацького реєстрового полку, які перебували в ній для спостереження за татарськими переправами через Дніпро. Повстання охопило весь Низ, де Б.Хмельницький “усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запорожжі стояли) винищив”.
У лютому 1648 р. повстанці розбили під Микитинською Січчю каральні загони поляків, що намагалися придушити повстання. Здобуття Січі і звільнення Запоріжжя від польських військ були першими перемогами Б.Хмельницького, що мали стратегічне значення. Це стало і початком визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої.
За короткий час Б. Хмельницький сформував повстанську армію, уклав воєнний союз з Кримським ханством, здійснював агітацію серед українського народу організовано взяти участь у війні з поляками. Саме тоді ним була проголошена мета боротьби – відновити Українську державу.
Після Великодніх свят 1648 року кошова старшина зібрала запорозьких козаків до Січі на Раду. Прибувши на неї було наскільки багато, що “кошовий отаман із Хмельницьким мусили вийти з Січової фортеці на просторіший майдан”.
У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Експлуатація панів, шляхти, євреїв-орендаторів була жорстокою. Богдан Хмельницький сказав: “Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів було не те, що позбавляти їх земної батьківщини, не те, що обтяжувати їх роботами, подібно до немилостивих фараонів, а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ”.
Війна поділилась на чотири періоди:
Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.
Другий період війни (1650-1653) попри кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс.
Третій період війни (1654-1655) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Польщею.
Четвертий період війни (1656-1657) це укладання союзу між Україною і Семиградським князівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі [№ 2 с 164-187].
Битва під Жовтими Водами 1648 - перша переможна битва української армії під проводом Б.Хмельницького проти польських військ на початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Вражені звісткою про поразку в цій битві й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Микола Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було нещасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. У той час, коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.
Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Право, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. Страшна картина цих подій описується у «Літописі Самовидця»: «... где колвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскіе — усе забияли, не щадячи ані жон й дітей їх, маєтности грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась й замки шляхецкіе й двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил й того грабленія тих добр не чинил». За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії.
Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із зовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети. Головною метою народу було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист [№ 3 с 173-181].
1.2 Суспільний лад
Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок [№ 4 с 142-143].
Магнати. До XVII ст. українські магнати були особливо могутні у Волинській землі. Але й там, з приєднанням до Польщі, збільшується приплив польського елементу. На Волині в кінці XVI ст. місцеві магнати були, за невеликими вийнятками, українці, вони мали тісний зв'язок з землею, з населенням і, звичайно, могли б обстоювати свої права перед чужинцями, але самі поволі втрачали відпорність і зв'язок з Церквою. Вищі верстви приєдналися до польського панства і до польської культури. Устрій, суспільні відносини, культура, приватне життя — все підпало протягом другої половини XVII та першої половини ХVШ ст. глибокому спольщенню. Крім нових маєтностей, переходили до поляків старі через шлюби, через службу гетьманів, старост, воєвод (Жолкевські, Оришевські, Конецпольскі, Потоцькі, Струсі та ін.). Конкуренцію їм робили волинські магнати: Вишневенькі, Острозькі, Збаразькі. Брак або нечисленність місцевої аристократії спричинялися до того, що уряди роздавали часто магнатам волинським, які цим шляхом здобували величезні лятифундії.
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. ця прихожа аристократія (з Волині — українська та з Галичини-Поділля — польська) опанувала Брацлавщину; лише в північному куті залишилося дещо від старих землевласників: роди Немирйчів, Лозки, Проскури, Горностай, Солтан, Олизар, Ласки та ін.
У першій половині XVII ст. переведено ревізію прав на земельні володіння в Сіверщині, що за договором 1634 р. була остаточно закріплена за Польщею. Всі землі, на які не було доказів, роздано польським шляхтичам та магнатам Так з'явилися лятифундії О. Песочинського на Стародубівщині, Казановського — на Чернігівщині. Так наприкінці XVI й особливо в першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величезних лятифундій, яких не знали ні Польща, ні Західна Европа. В них безконтрольно панували дідичі-магнати або «державці»-старости, які часто теж ставали дідичами. Це були «королев'ята», «віце-королі», «королики», удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких король і сейм не мали ні авторитету, ні влади. На цих безмежних просторах не було представників влади: на все Подніпров'я єдиним офіційним представником влади був воєвода Київський, який здебільшого не жив у Києві і його функції виконували різні службовці. Серед абсолютної безправности було єдине право — сила.
Шляхта. Наприкінці XVI ст. в Україні залишилося вже мало неспольщеної української шляхти. Найбільше було такої шляхти в Галичині, але це була лише дрібна шляхта. Шлюби з поляками, з католиками викликали переходи на католицтво. У XVI ст. не лише магнатів — навіть заможнішої української шляхти було дуже мало. Проте, було багато дрібної української шляхти, і в XVII ст. до неї прилучаються — розмножившись і підупавши, відсунені від усього, що несло прибутки та впливи — майже всі українські роди, що не спольщилися.
Поділля не мало своєї шляхти, і вона приходила переважно з Галичини. З XV ст., коли Поділля залишилося під Польщею, до нього прибуває магнатсько-польська верства. Польський уряд щедро роздає ліпші землі полякам, а в гірших місцях залишалася українська шляхта, але коли вона залюднювала «ведмежі кутки», то уряд відбирав їх і передавав полякам. Серед них дуже рідко збереглися українські роди — як Ярмолинські, Сутковські (цим останнім належав славетний замок-церква в Сутковцях). У середині XVII ст. ці українські шляхтичі або спольщилися, або вимерли. Лише в старих гніздах, у сусідстві із замками Хмельницького та Барського, на довгий час затрималася українська службова шляхта, щоб забезпечити обслугу замків. Так збереглася вона як українська шляхта до XIX ст.
Духовенство. Духовенство було дуже помітним елементом в руському житті. Однак, біле духовенство під культурним оглядом не надто високо підносилося над селянством і жило одним з ним життям, а завдяки тому мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на них, що стало неможливим для пізнішого культурнішого духовенства. Воно було охороною національних традицій, національної свідомости.
Духовенство, переважно чорне, було зв'язане зі шляхтою. В XVII столітті бачимо серед нього представників вищої аристократичної та культурної еліти: архимандріт Києво-Печерського монастиря, Єлисей Плетенецький походив з галицької-шляхти; єпископ Михаїл Копистенський та брат його, Захарія, архимандрит Києво-Печерського монастиря; Гедеон Балабан, князь Єзекіїль-Йосиф Курцевич, князь Олександер Пузина, Іван Хлопецький, Сильвестер Косів, митрополит Київський, — були шляхтичі, нарешті митрополит Київський, Петро Могила, був воєводичем молдавським і магнатом Київщини. Цей список неповний, але він свідчить, як багато шляхти було серед видатних церковних діячів ХVІ-ХVII ст.
Міщанство. Українське міщанство на Правобережжі переживало тяжкі часи: німецькі колоністи, витісняючи його з міст на околиці, на передмістя, посідали привілейоване становище. В XVI-XVII ст. національні різниці підсилювали різниці релігійні, які в містах набували особливого напруження. Польські елементи далеко повільніше просякали в міщанську сферу Наддніпрянської України. Київ, Вінниця мали цілком український характер. Навіть міста, обсаджені польськими магнатами, мали українську людність (наприклад Бориспіль, обсаджений Жолкевським).
Місцеве самоврядування відокремлювало міщан від полкової місцевої адміністрації. Міста мали магістрати, містечка з міщанським населенням — ратуші. За магдебурзьким правом у магістратах були війти, бурмістри, райці, лавники і писар. В теорії війт та лавники виконували судові функції, а бурмистер та райці — адміністративно-фінансові. Проте, в українських містах цього розподілу функцій не додержувались. Взагалі міста з більш розвиненою торгівлею мали розвиненіше самоврядування.
Поволі міщани стають багатими купцями, міськими патриціями, які впливають на міське життя. Їх сини та дочки одружуються з представниками вищої старшини. Наприклад, Іван Максимович, був славетним професором Києво-Могилянської Колегії, архиєпископом Чернігівським, митрополитом Тобольським. Так вища торговельна аристократія об'єднувалася з козацькою аристократією.
Козацтво. Протягом першої половини XVII ст., не зважаючи на тяжку поразку над Солоницею, страту Наливайка та Шаули, козаки не склали зброї. Серед козацтва позначилися дві течії: радикальна та поміркована. Перша група складалася з незаможних, неосілих козаків, безземельних селян, почасти ремісників, які шукали у війні кращої долі та займали непримиренно вороже становище до шляхти та поляків. Другу групу становили заможні люди, що мали свої ґрунти, двори, мали зв'язки з заможними верствами — міщанами, шляхтою. Вони старалися поліпшити своє становище шляхом згоди з урядом. Але обидві групи прагнули свободи.
Городові козаки стали окремим суспільним станом, якого не було ніде в Речі Посполитій. Ставлення уряду до нього було непевне: з одного боку козаки були конче потрібні для держави, як оборона від татар, і тому уряд визнавав їх як стан, але з другого боку — уряд завжди побоювався козаків і хотів їх зліквідувати. Це виявлялося в коливанні цифри реєстрових козаків: після кожної перемоги уряд зменшував число їх, але нова потреба в допомозі козаків примушувала знову збільшувати їх число (в 1624 році було 6 000 реєстрових козаків, в 1630 р. — 8 000, в 1635 р. — 7000, в 1637 р.—3000, в 1638 р. — 6 000).
Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Як шляхта, козаки були зобов'язані службою, були звільнені від кріпацтва та панщини. Козаків відокремлювала від селян воля, але від шляхти те, що вони не мали закріпаченого селянства. Вищі козацькі верстви прагнули здобути права рівні зі шляхтою, в тому числі право володіти селянами. Це заміняла поява залежних від козаків «підсусідків», які мешкали на їх землі, працювали на них, але були вільні щодо права переходу.
Політичні обставини складалися так, що значення козацтва наприкінці XVI — на початку XVII ст. зростало. З початку XVII ст. козаки живуть під виборною старшиною, ігноруючи польську владу: «ані магістратів по містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців та інших старших не визнають, в державі другу державу заводять», — представляв король становище України в інструкції для соймиків.
Селянство. Селяни швидко втрачали свої права на землі, на право самоуправління, на саму свободу. Шляхта та магнати, використовуючи владу, що її дістали під час безкоролів'я 1573 року, обмежували права селян. Перестали існувати села на «руському» праві самоурядування, пани усували виборний лад, призначали своїх тівунів чи отаманів, забороняли віча, скасували селянські копні суди, замінивши їх судами панськими Селяни втратили права ловити звіра, закладати в лісах пасіки, рибалити на річках та озерах, рубати в лісах дерева. Навіть млини не вільно було мати селянам, і вони повинні були молоти своє збіжжя на панських млинах. Проведено обмір ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Найкращі ґрунти пани забирали собі. Селянські господарства обкладено податками із збіжжя, худоби, птиці, бджіл. Панщина з 13-14 днів На рік досягала двох днів на тиждень, не рахуючи додаткових робіт на жнивах, косовиці, в лісах, на будуванні гребель, мостів, на лагодженні шляхті. В шляхетських маєтностях становище селян було ще гірше: вони не мали жодної оборони, бо суд там був панський. Ішла боротьба різними засобами: селяни нищили панське добро, ліси, ставки. А найчастіше вони тікали на схід, на слободи або на Запоріжжя.
Селянин в очах пана був «холопом», «бидлом», носієм нижчої культури. А за цим і його мова та віра були «холопські». Верхівку серед селянства становили війти, які творили сільську аристократію. З родин війтів часто походило духовенство. Заможні селяни найбільше жертвували на церкви та монастирі.
Таким чином у XVII ст. українська козацька і селянська колонізація, переливаючись за московський кордон, залюднювала переважно Слобожанщину, але переходила й далі — до Сівська, Ливен, басейну Дону, доходила до середини Волги. Внаслідок цієї нової колонізації поширювались межі української осілості, і величезна територія, що дорівнює приблизно половині України, приєднувалась до неї з етнографічного погляду. Задніпрянські слободи стали головним резервуаром людської сили під час повстань. Там завжди знаходилися багаті резерви людей, готових підтримати повстання [№ 5 с 209-220].
1.3 Державний устрій
Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.
На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони (універсали та ін.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував зовнішньою політикою та ін. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна адміністративна установа. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи [№ 6 с 110-111].
Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.
Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи й сотників.
Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем.
Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельмож». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.
Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.
Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.
Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.
На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.
Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.
Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна [№ 7 с 145-159].
РОЗДІЛ 2. ПРАВО В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
2.1 Джерела права та основні правові положення
Визвольна війна 1648—1654 pp., у результаті якої було створено українську національну державу, визначила також процес становлення і розвитку національного права. Зазнали істотних змін не тільки форми чинного права, а й сам соціальний зміст права за збереження його феодально-кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних мас України з найважливіших питань життя. Головним завданням права в конкретних умовах народно-визвольної війни і створення української національної держави стало у кінцевому підсумку закріплення інтересів нового привілейованого стану, що формувався, — козацтва та його панівної верхівки — козацької старшини [№ 8 с 116-117].
Джерела права. На визволеній території України, що контролювалася гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Це стосувалося передусім різних постанов королівської влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p., «Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони закріплювали панування польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магнатів. Було призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 p.), «Саксонського зерцала» і «Порядку прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід в інші стани, порядок придбання землі «простими людьми».
Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство. Збереження традиційних юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток. Право молодої української держави, його своєрідність, закріплювалися в нормативних актах. Так, у жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. було зафіксовано: «Их права и вольности войсковиє, как издавна бывали при великих князех руских и при королях польских... подтвердити». Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль належала так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, проникали в усі сфери життя. «Козацьке право» залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини в Запорізькій Січі.
Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне право, яке склалося в середовищі української православної церкви і регулювало правила поведінки, що не дістали законодавчого затвердження в офіційних збірниках. Ці норми були обов'язковими як для церковнослужителів, так і для парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне послушництво», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.
У процесі формування української державності значення найважливіших джерел права набували рішення Військової Ради як вищого представницького органу. Саме Військовою Радою вирішувалося питання про війну і мир, про укладання союзів з іншими державами (Переяславська Рада 1654 p.), обиралися вищі посадові особи, включаючи гетьмана.
Найбільшого поширення в ході війни набули нормативні акти воєнно-адміністративної влади України, передусім акти гетьмана Б. Хмельницького. Головне місце серед них посідають універсали — офіційні акти вищої державної влади. Крім загальнообов'язкових універсалів, були й спеціальні. Вони стосувались окремих установ, груп людей або конкретних осіб. Інколи універсали видавали і полковники (в разі, коли гетьман наділяв їх такими повноваженнями).
В умовах війни багато українських міст зберігали право самоврядування. Тому продовжували діяти багато положень Магдебурзького права, головним джерелом яких був збірник «Саксонське зерцало». Березневі статті 1654 р. гарантували українським містам збереження Магдебурзького права, як і інших давнішних їх прав і привілеїв.
Особлива категорія серед нових джерел права — це акти, що регулювали міжнародне правове становище України: її договори з Кримом (1648), Туреччиною (1648, 1654), Річчю Посполитою (Зборівський 1649, Білоцерківський 1651), Молдавією (1654). Серед цих актів особливе місце посідають договірні статті, підписані гетьманом Б. Хмельницьким, з одного боку, і Московським царем з боярською думою — з іншого (Березневі статті 1654 p.). Вони визначали не тільки правові форми взаємовідносин України і Московії, а й зафіксували найважливіші правові норми внутрішнього життя України [№ 9 с 4-6].
Право власності. Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, в результаті чого в Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво (воно збереглося лише для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво». Його джерело — одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна «в ранг» залежно від посади, яку обіймав держатель. Так почалося формування маєтків, які давали на час несення служби на правах володіння та користування. їх володільці постійно намагалися перевести рангові землі у свою повну власність. Рядове козацтво перетворилося в дрібних земельних власників на праві умовного володіння і користування «до ласки військової» з правом передавання землі, але не на підставі спадкового права, а на основі «готовності до військової служби» або виконання спадкоємцями інших обов'язків.
Для більшої частини рядового козацтва і для всього селянства основним способом придбання землі стала займанщина — захоплення вільних земель (колишньої власності магнатів). Закріплення такої землі здійснювалося на основі норм звичаєвого права без спеціального юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність з правом вільного розпорядження — «вольно как хотеть владети, продати, дати, даровати и как лучшим своим пожитком обернути». Так в Україні з перших років визвольної війни закладалися соціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння.
Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змінила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла така категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти життя, здоров'я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з'явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України, української адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, неподання допомоги під час бою тощо.
В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, суперечностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана.
Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Поширилося застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і пограбувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).
Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й досудові форми («шлякуваніє», або «гоніння по сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, винесені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд справи не був пов'язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення набула позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала створюватися нова українська національно-правова система, якій судилося проіснувати близько двох століть.
Отже, одним із джерел права вважається Зборовська угода, історичне значення якої полягає в тому, що вона поклала початок формуванню української козацької державності. Підписанням цієї угоди завершився перший початковий період війни. До неї включені наступні основні положення:
1. Річ Посполита признавала існування козацької України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, гетьманське правління в них; гетьман одержував також в користування Чигирин з округом.
2. Державні посади могли займати лише православні.
3. Питання щодо ліквідації унії та церковного майна виносились на найближчий сейм.
4. Київський митрополит одержував місце в сенаті.
5. Всім повстанцям гарантувалася повна амністія.
6. Євреї й ієзуіти не мали права жити в Україні, знаходитись під гетьманським правлінням; польська шляхта немала права повертатися на ці території.
7. Реєстр війська запорозького збільшувався до 40 тисяч (але селяни не потрапили в реєстрові списки та повинні були повернутися до своїх поміщиків).
Своїми дипломатичними та військовими заходами український гетьман домігся майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка доти в мілітарному плані вважалася чи не наймогутнішою державою Європи. Він забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного нейтралітету Туреччини й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати союз з Польщею, зав’язав дружні стосунки з Венеціянською республікою, вступив у переговори зі Швецією [№ 10 с 164-177].
Висновок
Отже, національно-визвольна війна мала великий вплив на подальший розвиток історичних подій. Тобто зміни були досить суттєві, але чи можна ці події вважати революцією.
Соціальна революція призводить до зміни суспільного ладу, або сприяє цьому. В України ж внаслідок подій середини XVII ст. зміни суспільного ладу не відбулося. Проте потенційно визначилися тенденції до появи та розвитку капіталістичних відносин. Але останнє переважно було гіпотетичним, хоча за певних обставин могло б реалізуватися, але за тих реальних обставин навряд чи.
У цілому ж взимку – навесні 1648 р. все починалося як велике козацьке повстання, яке швидко переростає у широкомасштабну визвольну війну, в яку втягуються широкі верстви українського народу (особливо селяни) під політичним проводом козацтва. Але в цих подіях війни виявляються певні ознаки та риси національно-визвольної революції, суть якої в звільнені від національного та іншого гніту та створенні самостійної держави. До того ж будь-яка національно-визвольна революція має метою звільнення від іноземного панування, завоювання національної незалежності, ліквідацію національно-колоніального гніту, створення національної держави. Соціально-економічні завдання і класовий зміст національно-визвольної революції визначаються як внутрішніми умовами країни, так і характером тієї доби, під час якої вона відбувається.
Список використаної літератури
1. Шевченко О.О., Самохвалов В.О. Історія держави і права України: Навчальний посібник для студентів юрид. Вузів та факультетів. – К.: «Вентурі»,1996. – 288с.
2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. 2-ге видання, перероблене і доповнене. – К.: «Знання-Прес», 2003. – 733с.
3. Рогожин А.Й., Страхов М.М, Гончаренко В.Д. та ін. Історія держави і права України. Частина 1: Підручник для юрид. вищих навч. закладів. – К.: «Ін Юре», 1996. – 368с.
4. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: «Атіка», 2003. – 416с.
5. Тацій В.Я., Рогожин А.Й., Гончаренко В.Д. Історія держави і права України: Підручник. – Том 1. – К.: «Ін Юре», 2003. – 656с.
6. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навчальний посібник. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591с.
7. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. 3-тє видання, доповнене. – К.: «Академвидав», 2007. – 688с.
8. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – 3-тє вид., стер. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. – 429с.
9. Полонська-Василенко А. Історія України. – Том 2. – К.: «Либідь», 1993. – 450с.
10. Грабовський С. та ін. Нариси з історії укр. Державотворення. – К.: «Генеза». – 608с.
Таким чином у XVII ст. українська козацька і селянська колонізація, переливаючись за московський кордон, залюднювала переважно Слобожанщину, але переходила й далі — до Сівська, Ливен, басейну Дону, доходила до середини Волги. Внаслідок цієї нової колонізації поширювались межі української осілості, і величезна територія, що дорівнює приблизно половині України, приєднувалась до неї з етнографічного погляду. Задніпрянські слободи стали головним резервуаром людської сили під час повстань. Там завжди знаходилися багаті резерви людей, готових підтримати повстання [№ 5 с 209-220].
1.3 Державний устрій
Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.
На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони (універсали та ін.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував зовнішньою політикою та ін. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна адміністративна установа. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи [№ 6 с 110-111].
Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.
Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи й сотників.
Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем.
Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельмож». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.
Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.
Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.
Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.
На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.
Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.
Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна [№ 7 с 145-159].
РОЗДІЛ 2. ПРАВО В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
2.1 Джерела права та основні правові положення
Визвольна війна 1648—1654 pp., у результаті якої було створено українську національну державу, визначила також процес становлення і розвитку національного права. Зазнали істотних змін не тільки форми чинного права, а й сам соціальний зміст права за збереження його феодально-кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних мас України з найважливіших питань життя. Головним завданням права в конкретних умовах народно-визвольної війни і створення української національної держави стало у кінцевому підсумку закріплення інтересів нового привілейованого стану, що формувався, — козацтва та його панівної верхівки — козацької старшини [№ 8 с 116-117].
Джерела права. На визволеній території України, що контролювалася гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Це стосувалося передусім різних постанов королівської влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p., «Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони закріплювали панування польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магнатів. Було призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 p.), «Саксонського зерцала» і «Порядку прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід в інші стани, порядок придбання землі «простими людьми».
Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство. Збереження традиційних юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток. Право молодої української держави, його своєрідність, закріплювалися в нормативних актах. Так, у жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. було зафіксовано: «Их права и вольности войсковиє, как издавна бывали при великих князех руских и при королях польских... подтвердити». Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль належала так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, проникали в усі сфери життя. «Козацьке право» залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини в Запорізькій Січі.
Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне право, яке склалося в середовищі української православної церкви і регулювало правила поведінки, що не дістали законодавчого затвердження в офіційних збірниках. Ці норми були обов'язковими як для церковнослужителів, так і для парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне послушництво», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.
У процесі формування української державності значення найважливіших джерел права набували рішення Військової Ради як вищого представницького органу. Саме Військовою Радою вирішувалося питання про війну і мир, про укладання союзів з іншими державами (Переяславська Рада 1654 p.), обиралися вищі посадові особи, включаючи гетьмана.
Найбільшого поширення в ході війни набули нормативні акти воєнно-адміністративної влади України, передусім акти гетьмана Б. Хмельницького. Головне місце серед них посідають універсали — офіційні акти вищої державної влади. Крім загальнообов'язкових універсалів, були й спеціальні. Вони стосувались окремих установ, груп людей або конкретних осіб. Інколи універсали видавали і полковники (в разі, коли гетьман наділяв їх такими повноваженнями).
В умовах війни багато українських міст зберігали право самоврядування. Тому продовжували діяти багато положень Магдебурзького права, головним джерелом яких був збірник «Саксонське зерцало». Березневі статті 1654 р. гарантували українським містам збереження Магдебурзького права, як і інших давнішних їх прав і привілеїв.
Особлива категорія серед нових джерел права — це акти, що регулювали міжнародне правове становище України: її договори з Кримом (1648), Туреччиною (1648, 1654), Річчю Посполитою (Зборівський 1649, Білоцерківський 1651), Молдавією (1654). Серед цих актів особливе місце посідають договірні статті, підписані гетьманом Б. Хмельницьким, з одного боку, і Московським царем з боярською думою — з іншого (Березневі статті 1654 p.). Вони визначали не тільки правові форми взаємовідносин України і Московії, а й зафіксували найважливіші правові норми внутрішнього життя України [№ 9 с 4-6].
Право власності. Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, в результаті чого в Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво (воно збереглося лише для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво». Його джерело — одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна «в ранг» залежно від посади, яку обіймав держатель. Так почалося формування маєтків, які давали на час несення служби на правах володіння та користування. їх володільці постійно намагалися перевести рангові землі у свою повну власність. Рядове козацтво перетворилося в дрібних земельних власників на праві умовного володіння і користування «до ласки військової» з правом передавання землі, але не на підставі спадкового права, а на основі «готовності до військової служби» або виконання спадкоємцями інших обов'язків.
Для більшої частини рядового козацтва і для всього селянства основним способом придбання землі стала займанщина — захоплення вільних земель (колишньої власності магнатів). Закріплення такої землі здійснювалося на основі норм звичаєвого права без спеціального юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність з правом вільного розпорядження — «вольно как хотеть владети, продати, дати, даровати и как лучшим своим пожитком обернути». Так в Україні з перших років визвольної війни закладалися соціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння.
Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змінила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла така категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти життя, здоров'я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з'явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України, української адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, неподання допомоги під час бою тощо.
В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, суперечностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана.
Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Поширилося застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і пограбувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).
Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й досудові форми («шлякуваніє», або «гоніння по сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, винесені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд справи не був пов'язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення набула позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала створюватися нова українська національно-правова система, якій судилося проіснувати близько двох століть.
Отже, одним із джерел права вважається Зборовська угода, історичне значення якої полягає в тому, що вона поклала початок формуванню української козацької державності. Підписанням цієї угоди завершився перший початковий період війни. До неї включені наступні основні положення:
1. Річ Посполита признавала існування козацької України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, гетьманське правління в них; гетьман одержував також в користування Чигирин з округом.
2. Державні посади могли займати лише православні.
3. Питання щодо ліквідації унії та церковного майна виносились на найближчий сейм.
4. Київський митрополит одержував місце в сенаті.
5. Всім повстанцям гарантувалася повна амністія.
6. Євреї й ієзуіти не мали права жити в Україні, знаходитись під гетьманським правлінням; польська шляхта немала права повертатися на ці території.
7. Реєстр війська запорозького збільшувався до 40 тисяч (але селяни не потрапили в реєстрові списки та повинні були повернутися до своїх поміщиків).
Своїми дипломатичними та військовими заходами український гетьман домігся майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка доти в мілітарному плані вважалася чи не наймогутнішою державою Європи. Він забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного нейтралітету Туреччини й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати союз з Польщею, зав’язав дружні стосунки з Венеціянською республікою, вступив у переговори зі Швецією [№ 10 с 164-177].
Висновок
Отже, національно-визвольна війна мала великий вплив на подальший розвиток історичних подій. Тобто зміни були досить суттєві, але чи можна ці події вважати революцією.
Соціальна революція призводить до зміни суспільного ладу, або сприяє цьому. В України ж внаслідок подій середини XVII ст. зміни суспільного ладу не відбулося. Проте потенційно визначилися тенденції до появи та розвитку капіталістичних відносин. Але останнє переважно було гіпотетичним, хоча за певних обставин могло б реалізуватися, але за тих реальних обставин навряд чи.
У цілому ж взимку – навесні 1648 р. все починалося як велике козацьке повстання, яке швидко переростає у широкомасштабну визвольну війну, в яку втягуються широкі верстви українського народу (особливо селяни) під політичним проводом козацтва. Але в цих подіях війни виявляються певні ознаки та риси національно-визвольної революції, суть якої в звільнені від національного та іншого гніту та створенні самостійної держави. До того ж будь-яка національно-визвольна революція має метою звільнення від іноземного панування, завоювання національної незалежності, ліквідацію національно-колоніального гніту, створення національної держави. Соціально-економічні завдання і класовий зміст національно-визвольної революції визначаються як внутрішніми умовами країни, так і характером тієї доби, під час якої вона відбувається.
Список використаної літератури
1. Шевченко О.О., Самохвалов В.О. Історія держави і права України: Навчальний посібник для студентів юрид. Вузів та факультетів. – К.: «Вентурі»,1996. – 288с.
2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. 2-ге видання, перероблене і доповнене. – К.: «Знання-Прес», 2003. – 733с.
3. Рогожин А.Й., Страхов М.М, Гончаренко В.Д. та ін. Історія держави і права України. Частина 1: Підручник для юрид. вищих навч. закладів. – К.: «Ін Юре», 1996. – 368с.
4. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: «Атіка», 2003. – 416с.
5. Тацій В.Я., Рогожин А.Й., Гончаренко В.Д. Історія держави і права України: Підручник. – Том 1. – К.: «Ін Юре», 2003. – 656с.
6. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навчальний посібник. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591с.
7. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. 3-тє видання, доповнене. – К.: «Академвидав», 2007. – 688с.
8. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – 3-тє вид., стер. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. – 429с.
9. Полонська-Василенко А. Історія України. – Том 2. – К.: «Либідь», 1993. – 450с.
10. Грабовський С. та ін. Нариси з історії укр. Державотворення. – К.: «Генеза». – 608с.
